Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики

Наталія Білоус, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, відділ історії України середніх віків і раннього нового часу, Інститут історії України НАН України

Анотація

Мета дослідження: проаналізувати правові засади та практики тестаментування в міському соціумі Волинського воєводства XVII ст. Методологія полягає у застосування методів порівняльно-історичного та системного аналізу, соціальної антропології при вивченні законодавства (зокрема спадкового права), повсякденних практик укладання тестаментів у містах Волині XVII ст. Наукова новизна. Окреслено правові засади укладання тестаментів і спадкування за нормами II Литовського статуту та збірників міського права Б. Ґроїцького, які широко застосовувались у судовій практиці українських міст ранньомодерної доби; висвітлено процес і порядок оформлення тестаментів у повсякденних практиках у містах Волині зазначеного періоду; доведено, що нормою було укладання тестаменту в будинку помираючої особи (за присутності міських урядників і свідків), або в ратуші перед міським судом.

Висновки. У містах, що користувалися магдебурзьким правом, порядок спадкування, оформлення опіки, тестаментування було визначено у правничих збірках, що мали законодавчий характер, авторства Бартоломея Ґроїцького. Норми II Литовського статуту поширювалися на жителів неупривілейованих міст і представників різних станів, які мешкали поза міською юрисдикцією. Міська канцелярія відігравала головну роль у становленні тестаменту як важливого приватноправового акта, обов'язкового до виконання після смерті заповідача. Невдоволені останнім волевиявленням тестатора могли оскаржити його розпорядження у суді, але на практиці цим користувалася незначна частина мешканців міст. Аналіз правових джерел і порівняння їх із практикою укладання тестаментів дає підстави стверджувати, що містяни в більшості випадків шанували право й дотримувалися засад тестаментування.

Рідкісними були випадки укладання цих актів власноруч. Більшість тестаторів були неписьменними і для оформлення самого акта потребували фахової допомоги працівників міської канцелярії. Після їх смерті ці документи мали вписуватися до урядових міських книг, але, як доводить аналіз актової документації, це відбувалося спорадично. Причинами могли бути небажання спадкоємців оплачувати пов'язані з цим канцелярські видатки або відсутність потреби у цьому. Загалом, незважаючи на поширену практику укладання тестаментів у містах Речі Посполитої, ці документи не стали масовою актовою продукцією у волинських містах, більшість розпоряджень останньої волі укладалися усно без подальшої письмової фіксації.

Ключові слова: тестаменти, спадщина, магдебурзьке право, спадкове право, II Литовський статут, міська канцелярія, міський соціум, Волинське воєводство.

Abstract

Establishment of testaments in towns of the Volynian Voivodeship in the 17^th century: legal grounds and practices

Nataliia Bilous, Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Senior Research Fellow, Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine

The objective of the article is to analyze the legal grounds and practices of establishment of testaments in the town society of the Volynian Voivodeship in the 17th century. The methodology of the research consists in using the methods of comparative-historical and system analysis, social anthropology in studying the legislation (in particular the law of adversity), the universal practices of laying down the testament in the towns of the Volynian Voivodeship of the 17th century. Scientific novelty. The article outlined the legal grounds for making testamentary documents and the recourse to the norms according to the Second Lithuanian Statute and the collections of Municipal Law by Bartolomeus Groicki, which were widely used in the court practice of Ukrainian cities of the early modern period.

The article describes the process and the order of executing of testaments in all practices in Volynian towns during the 17th century. It was informed that the standard was the execution of testament in the house of a dying person (in the presence of municipal officers and witnesses), or in the city hall before the city court. Conclusions. In the cities, governed by Magdeburg law, B. Groicki (1534-1605) in their books of a legislative nature specified the order of residence, execution of rights and establishing of testaments. The norms of the Second Lithuanian Statute applied to inhabitants of non-privileged cities and representatives of different classes, who stayed behind the municipal jurisdiction.

The local chancellery played a major role in the formation of the testament as an important private legal act, which was obligatory for execution after the death of the testator. Unhappy with the last will of the testator, they could take the order to court, but in practice, it was used by a small part of the citizens of the cities. The analysis of legal sources and their comparison with the practice of making testamentary documents gives grounds to conclude that the townspeople in most cases took the law and adhered to the provisions of the testamentary documents. Rarely were the cases when they did these acts by themselves. Most of the testators were unwritten and required the assistance of the city clerk's office to draw up the act. After their deaths, these documents had to be recorded in the municipal registers, but as the analysis of the act documentation shows, this occurred sporadically. The reasons for this could be the unwillingness of the residents to pay for the related clerical expenses or the absence of the need to do so. In general, despite the widespread practice of making testamentary documents in the cities of the Polish- Lithuanian Commonwealth, these documents did not become a mass production of documents in Volynian towns; most of the orders of the last will were made without any further written fixation.

Keywords: testaments, legacy, Magdeburg law, law of legacy, Second Lithuanian Statute, town chancellery, town society, Volynian Voivodeship.

тестамент спадкування судовий волинь

Тестамент як важливий засіб для завершення земних справ людиною перед смертю з'явився задовго до появи християнства, був відомий у римському праві ще в V ст. до н. е. На європейських теренах практики тестаментування швидко розвинулися близько 1150 р. там, де збереглася традиція римського права й інституція нотаріату, зокрема в Північній Італії, Південній Франції. На теренах півночі Франції, у Нідерландах, Англії, німецьких землях переломним у цьому плані стало ХІІІ ст., у решті європейських країн усне звичаєве право довше зберігало свою силу Kittell E. Testaments of Two Cities: a comparative analysis of the wills of medieval Genoa and Douai // European Review of History. - TV. - 1998. - №1. - Р.47-82; Paringer Th., Richard O. Die Testamente der Reichsstadt Regensburg aus Spдtmittelalter und Frьher Neuzeit. Entstehung - Ьberlieferung - Quellenwert // Archival^^e Zeitschrift. - Bd.87. - 2005. - S.197-234; Tollerton L. Wills and Will-Making in Anglo-Saxon England. - Woodbringe, 2011 та ін.. Тестамент був засобом для регулювання особливої сфери життєвих потреб мирян, пов'язаної зі спасінням душі, тому вважався не лише приватноправовим, а й духовним актом Вінниченко О. Спадкування за заповітом в українських землях: генеза і правова регламентація у шляхетському середовищі Речі Посполитої // Записки НТШ. - T.CCLX. - Кн.1. - Л., 2010. - С.74-84; БілоусН. Тестаменти киян середини XVI - першої половини XVII ст. - К., 2011. - С.18-19.. Варто зауважити, що в містах Корони Польської тестаментарна практика вкорінилася в XV ст., Великого князівства Литовського - у XVI ст., але значне поширення отримала тільки після Люблінської унії 1569 р., тобто наприкінці XVI й особливо у XVII ст., коли ці документи набули масового характеру.

У зарубіжній історіографії фунеральна проблематика займає поважне місце Докл. див.: Білоус Н. Фунеральна культура ранньомодерного українського соціуму: історіографія проблеми // Історіографічні дослідження в Україні. - Вип.30. - К., 2019. - С.213-243. Існують також спеціальні праці, в яких аналізуються практики укладання тестаментів, наприклад у містах Чеського королівства, де ще в XV ст. у міських канцеляріях користувалися спеціальним підручником, що окреслював технічні вимоги при оформленні актів останньої волі (психічне здоров'я заповідача, його повноліття, вільний статус і реальний стан майна), при цьому зазначалося, що саме укладання тестаменту не було обов'язковим: Prokopa pisare Novйho Mйsta prazskйho Praxis cancellariae / Wyd. F.Mares. - Praha, 1908. - S.15-25; Rak P. Kadaьskй knihy trhu a testamentu z let 1465-1603 a testamentarni praxe v Kadani od poloviny 15. stoleti do pocatku 17. Stoleti // Sbornik archivnich praci. - 48. - 1998. - S.3-106; Hruba M. «Nedavej statku zadnйmu, dokud duse v tйle»: Pozustalostni praxe a agenda kralovskych mйst severozapadnich Cech v predbйlohorskй dobй. - Usri nad Labem, 2002. - 339 s.. Натомість у вітчизняній уперше на цю проблему звернув увагу А.Кристер, проаналізувавши на прикладі кількох шляхетських тестаментів практику успадкування майна порівняно з нормами Литовського статуту 1529 р. КристерА.Е. Духівниці XVI-XVII в. // Юбілейний збірник на пошану академіка Д.І.Багалія. - К., 1927. - С.491-513. Закони про опіку над неповнолітніми за джерелами магдебурзького права в містах Речі Посполитої та за нормами Литовського статуту в Гетьманщині розглянув С.Іваницький Іваницький С. Закони про опіку над недолітками в джерелах магдебурзького права Західньої Руси й Гетьманщини // Праці Комісії для виучування історії західньоруського та вкраїнського права. - Вип.1. - К., 1925. - С.59-81.. Продовженням цих студій у наш час стали праці І.Ворончук про інститут опіки у шляхетському соціумі Волині XVI ст. Ворончук І. Інститут опіки: правові норми та повсякденні практики на Волині ранньомодерної доби // Україна у світовій історії. - 2014. - №3(52). - С.134-150. та О.Вінниченко про практику спадкування за заповітом у шляхетському соціумі Галичини Вінниченко О. Спадкування за заповітом в українських землях.... Зазначена тематика стосовно міського соціуму Волині в українській історіографії не висвітлювалася. Джерельною основою нашого дослідження стали 170 тестаментів мешканців волинських міст, уписаних до міських і ґродських книг Про джерельну базу дослідження див. докл.: Bilous N. Testamenty mieszkancow miast Wolynia od konca XVI - do poсz^tku XVIII w.: Katalog. - Warszawa, 2017. - S.8-11..

Правові засади тестаментування

У містах Речі Посполитої (у тому числі Волинського воєводства), що користувалися магдебурзьким правом, порядок спадкування, оформлення опіки, укладання тестаментів у XVI-XVII ст. було визначено у правничих збірках, що мали законодавчий характер - «Порядок міських судів і справ магдебурзького права в Короні Польській», «Артикули магдебурзького права...», «Титули магдебурзького права...» та ін. Groicki B. Porz^dek s^dow i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej / Wyd. K.Koranyj. - Warszawa, 1953; Idem. Artykuly prawa majdeburskiego, ktore zowi^ Speculum Saxonum z lacinskiego jзzyka na polski przelozone: Postзpek s^dow okolo karania na gardle: Ustawa placej u s^dow / Wyd. K.Koranyj. - Warszawa, 1954; Idem. Tytuly prawa majdeburskiego do Porz^dku і do Artykulow, pierwiej po polsku wydanych, w sprawach tego czasu nawiзcej klopotanych z tegoz prawa majdeburskiego przydane / Wyd. K.Koranyj. - Warszawa 1954; Idem. Obrona sierot i wdow / Wyd. K.Koranyj. - Warszawa, 1958.

Ці збірники авторства краківського підвійта Бартоломея Троїцького (бл. 15341605 рр.) неодноразово перевидавалися й широко застосовувалися в українських містах під час судочинства та оформлення різних актів приватноправового характеру, зокрема тестаментів.

Нормами II Литовського статуту (1566 р.) користувалися мешканці неупривілейованих міст Волинського воєводства, вони поширювалися також у містах із маґдебурзьким правом на представників різних станів, які мешкали поза міською юрисдикцією. Правила тестаментування викладено у восьмому розділі статуту. У першому ж артикулі перераховувалися категорії міського населення, що були позбавлені права укладати тестаменти: неповнолітні діти, духовні особи, невільники, злочинці, божевільні й ті, що втратили «честь». Тестаменти мали оформляти за присутності земських урядників і трьох свідків при «добрій» пам'яті тестаторів. Після їх смерті текст обов'язково подавали для фіксації до урядових книг на перших судових рочках, щоб надати йому юридичної сили. Заповідач міг скасувати свою останню волю, якщо смерть відступала. У випадку запису маєтку на користь церкви/костелу, духовні особи мали виконувати військову повинність, пов'язану із землеволодінням: «службу земскую служити конно збройно водле уставы и уфалы земское» (арт. 2).

Наступна стаття стосувалася свідків, яких обирали з-посеред «веры годних и неподойзреных». Не мали права свідчити особи, що були позбавлені права укладати тестаменти, жінки, екзекутори або опікуни тестаменту, спадкоємці тестатора. Якщо виникала потреба в укладенні цього акта під час воєнних дій, у дорозі, далеко за межами свого населеного пункту, то можна було обмежитись і меншим числом свідків. Військові могли укладати тестаменти під час війни за присутності гетьмана або повітового хорунжого, а особи, що мандрували, - перед найближчим земським урядом, а потому акт мав бути зафіксований у місцевій канцелярії (арт. 3).

Окрему статтю присвячено невільникам, які не могли успадкувати рухомі речі, записані їм тестатором, поки залишалися в неволі. Заповідач повинен був «листом явным невольника свого вольным учинити, а учинивши, тым же тестаментом можеть ему што рухомого водле воли своее записати» (арт. 4).

Путні слуги та міщани неупривілейованих міст могли заповідати 1/3 свого майна будь-кому на власний розсуд, але 2/3 мали залишити своїм дітям для виконання службових повинностей із тієї ділянки землі, де проживали. Ця частка майна бездітних тестаторів переходила до власника землі. Якщо діти заповідача були вільними особами й мали намір назавжди залишити оселю, вони могли взяти з собою 2/3 рухомого майна. Нерухомість у цьому разі поверталася до власника землі (арт. 5).

Тестамент утрачав юридичну силу, якщо його текст було суттєво пошкоджено, або виконано нечитабельним письмом. Коли ж пошкодження були незначними та не впливали на суть документа, то він зберігав свою юридичну силу (арт. 6).

У ІІ Литовському статуті детально перераховувались обставини, за яких тестатор міг позбавити дітей спадку. Частина цих «провин» стосувалася лише сина чи доньки, а частина була спільною для дітей обох статей. Власне, такий розподіл обумовлювався особливостями спадкування в родині землевласників, де синові зазвичай належала нерухомість, а донькам - вартість частини батьківського землеволодіння, що передавалася їй як посаг (грошима й речами) в момент заміжжя. Окремі обставини були пов'язані з неповною правовою дієздатністю жінки порівняно з чоловіком: зазвичай дівчина, навіть досягши повноліття, перебувала під опікою батька/брата/родичів чоловічої статі.

Отож батько міг позбавити сина спадку в таких випадках: якщо той учинить фізичне насильство над батьком або відбере його нерухомість; спробує позбавити його життя чи завдасть тяжкої кривди; відмовиться брати батька на поруки або визволяти його з ув'язнення в тих випадках, де батько був звинувачений у злочині, що загрожував смертною карою. Син і донька могли втратити право на спадок, якщо несправедливо, зі злості, звинувачували батька у злочині, карою за який була страта (цілком імовірно, що йшлося про звинувачення у зраді Речі Посполитої); якщо полишали батьків без опіки у випадку їх божевілля, або відмовлялися викуповувати їх із неволі, маючи в руках батьківську маєтність. Спадок втрачали й діти в разі відступу від «правдивої» християнської віри та небажання відмовлятися від єресі. Натомість суто дівочим переступом, що загрожував доньці позбавленням спадку, були непристойні вчинки, котрі плямували її честь та честь родини, а також відмова виходити заміж до 25 років через небажання полишати свій спосіб життя, хоч батьки й не відмовляли їй у спадку (арт. 7).

Остання стаття стосувалася незрячих осіб, які бажали укласти тестамент: у такому випадку його мали засвідчити 8 людей для більшої певності Статут Вялікага княства Літоускага 1566 г. / Вялікае княства Літоускае: Энцыклапедяя. - Т.3: Дадатак. - Мінск, 2010. - С.519-520..

Б. Ґроїцький у своєму збірнику міського права, на відміну від Литовського статуту, подав дефініцію: «Тестамент - добровільне і слушне рішення для того, щоб висловлення нашої волі про те, що хочемо, було виконане після нашої смерті. У перекладі з латинської мови це означає ніщо інше, як засвідчення нашої волі або думки» («Dobrowolne a sluszne postanowienie, aby oswiadczenie woli naszej o tym, co chcemy, aby po naszej smierci wypelniono bylo. Ktore opisane z lacinskiego slowa siз podawa, ktore si^ nie inaczej wyklada, jedno: oswiadczenie wolej albo mysli naszej») GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego... - S.177.. Варто зауважити, що середньовічне німецьке міське право («Weichbild») послуговувалося іншим поняттям, таким, як «розпорядження на випадок смерті» («Vergabung von Todes wegen»), «розпорядження останньої волі на випадок смерті» («letzwilligen Verfьgungen»). Досліджуючи практику тестаментування в пізньосередньовічному Кракові, Я. Висмулек дійшов висновку, що у XIV ст. тестамент був ще невідомий у магдебурзькому праві, a становив предмет регулювання канонічного права та підлягав юрисдикції влади костелу (біскупа). У 1390-х рр. компетенція міської ради, а також практика тестаментування серед заможних містян Кракова розширилася, що спонукало міську владу започаткувати окрему серію книг («Libri testamentorum»), висилати міських урядників до будинків хворих міщан, які бажали укласти акти останньої волі. У 1460-1470-х рр. ця практика поширилася й на незаможні категорії населення міста, а побоювання райців підхопити хвороби від помираючих, особливо під час епідемій, змусило їх передати ці функції війтівсько-лавничому суду, до компетенції якого належало також вирішення інших майнових питань Wysmulek J. Testamenty mieszczan krakowskich (XIV-XV w.). - Warszawa, 2015. - S.78, 82, 90-115.. Романізації правової культури та водночас рецепції римського права й кодифікації спадкового права сприяло викладання на початку XVI ст. римського права у Краківському університеті Ibid. - S.60.. Таким чином, кодифіковане польське міське право у сфері тестаментування базувалося на чотирьох правових традиціях, закладених у саксонсько-маґдебурзькому, канонічному, римському правах і локальному законодавстві Докл. див.: Mikula M. Tradycje prawne w regulacjach testamentowych w miastach Krolestwa Polskiego XIV-XVI w.: prawo sasko- magdeburskie, prawo kanoniczne i rzymskie oraz prawodawstwo lokalne // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. - 68(2). - 2020. - S.131-- 157..

Б. Ґроїцький у своїй праці подав текст протоколу, який писар повинен був записати зверху на закритому, укладеному в уряді тестаменті GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego... - S.193-194.. Він допускав, що документ може укладатися як письмово, так й усно. Тестатор міг вносити зміни в результаті різних обставин, а дійсним уважався останній акт. Усна форма розпорядження допускалася, якщо заповідачами були особи старі, немічні чи хворі, які тільки таким чином могли залишити свої останні розпорядження Zielecka-Mikolajczyk W. Prawoslawni і unici w Rzeczypospolitej XVI-XVIII w. wobec zycia i smierci w swietle swoich testamentow. - Warszawa, 2012. - S.43.. Оформлення акта останньої волі в домашніх умовах належало здійснювати за присутності 7 свідків, які мали бути при «доброму» здоров'ї GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego... - S.178.. Після цього свідкам належало визнати його зміст перед міським урядом і засвідчити печаткою. Під час епідемій, коли суди не функціонували, дозволялося оформляти тестаменти вдома за присутності 2 свідків - старших цехових або навіть сусідів, а потім записати «зізнання» перед урядом Ibid. - S.187.. Передбачалося, що тестамент міг укладатися й поза домом, у загрозливих для життя обставинах, зокрема під час воєн. Такі акти теж мали засвідчувати 2 свідки.

Тестатор не міг розпоряджатися своїм майном без згоди потенційних спадкоємців. За відсутності дітей заповідач міг записати всю нерухомість своїй дружині, віддаляючи кровних родичів, що створювало упривілейовані умови для жінки, яка крім віна могла отримати ще й відписане цим актом майно.

Німецьке право охороняло інтереси прямих нащадків. Так, наприклад, існувала заборона на передачу дружинами до рук чоловіків ґеради Ґерада (gerada) - майно, унесене жінкою й доповнене під час тривання шлюбу, предмети її особистого вжитку (наприклад одяг, постіль, посуд, клейноди), що передавалися у спадок по жіночій лінії. та нерухомості. Подібним чином і чоловіки не могли позбавити найближчих родичів успадкування герґевету Герґевет (hergewet) - особисті речі чоловіка (приміром одяг, постіль, коні з упряжжю, зброя), що могли передаватися у спадок тільки по чоловічій лінії.. Якщо дружина дарувала або заповідала чоловікові свої речі, то після її смерті ґерада зменшувалася. У випадку, якщо за життя жінки її особисті речі було заставлено за гроші, що витрачалися на її лікування, то ці речі могли бути викуплені її спадкоємицею. Своєю чергою, якщо речі, що належали до ґеради й були передані/подаровані як пожертва, особа, котра мала права їх успадкувати, могла домагатися їх повернення. Тестаторка, аби передати в дар чоловікові за заповітом окремі речі зі своєї ґеради, мусила для цього заручитися згодою найближчої спадкоємиці. Б.Ґроїцький застерігав, що право на отримання ґеради мала тільки незаміжня дочка, однак після заміжжя вона його втрачала, оскільки здобувала свою частину в рамках посагу GroickiB. Artykuly prawa majdeburskiego... - S.11-13..

Посилаючись на збірник юридичних приписів міста Маґдебурґа ХІІІ ст. «Магдебурзьке міське право» («Jus municipale magdeburgense»), Б.Ґроїцький зазначав, що спадщину становили всі нерухомі й рухомі речі, гроші, худоба. Обов'язки спадкоємця він трактував за нормами звичаєвого права ХІІІ ст. - «Саксонського зерцала» («Speculum Saxonum») Докл. див.: Lьck H. Ьber den Sachsenspiegel: Entstehung, Inhalt und Wirkung des Rechtsbuches. - Dцssel (Saalkreis), 2005; Idem. Der Sachsenspiegel: Das berьhmteste deutsche Rechtsbuch des Mittelalters, Darmstadt. - Lambert Schneider Verlag, 2017.. Той мав передусім сплатити борги небіжчика впродовж 30 днів від смерті тестатора за рахунок отриманого спадку. Якщо останній не вказав своїх боргів у заповіті, кредиторам слід було довести факт позики, адже спадкоємці могли про неї не знати Delimata M. Prawo rodzinne w pracach Bartlomieja Groickiego // Spoleczenstwo staropolskie. - T.III. - Warszawa, 2011. - S.27..

Належало враховувати інтереси всіх дітей, також і тих, які вели самостійне господарство, або ще й ненароджених. Невиконання цих умов підважувало законність тестаменту GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego... - S.182, 185.. Б.Ґроїцький указав на причини, через які тестатор-батько міг позбавити майна дітей: завдання йому тяжких кривд (фізичне насилля, отруєння, замах на життя), якщо діти вступали на шлях злочинності, або підозрювались у чаклунстві, єресі, за сексуальні контакти з мачухою, через свавільний спосіб життя GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego... - S.18-22; Idem. Porz^dek s^dow i spraw miejskich... - S.78-79..

Краківський правник описав правила спадкування майна по бічній лінії померлого, який не залишив тестаменту, а також по померлих дітях й онуках. Згідно з «Саксонським зерцалом», майно дітей спадкували батьки, а у випадку їх відсутності - сестри і брати; натомість бабусі й дідусі були позбавлені таких прав. За магдебурзьким правом діди та батьки малі рівні права. Натомість Б.Ґроїцький запропонував використовувати в таких випадках варіант римського права, коли спадок по дітях ділився порівну між батьками, сестрами та братами GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego... - S.43-44..

Першочергове право на спадок мали нащадки по прямій лінії. За їх відсутності спадок переходив на бічну лінію - дядьків, тіток, а у випадку їхньої смерті - на їхніх дітей. Онуки могли спадкувати по дідах і бабах, якщо батьків уже не було серед живих GroickiB. Artykuly prawa majdeburskiego. - S.5-6.. Отож чітко фіксувалася процедура спадкування, практично не залишаючи можливостей для суперечок за спадок. Б.Ґроїцький також розглядав варіант, коли подружнє майно було не успадковане на момент шлюбу, а зароблене вже під час тривання подружнього зв'язку. За цих умов удова успадковувала четверту частину та ґераду, а три чверті майна припадали на дітей Ibid. - S.7-14.. Порядок спадкування поміж родичами у випадку відсутності тестаменту докладно було представлено також у збірнику «Порядок міських судів і справ магдебурзького права...» («Porz^dek s^dow i spraw miejskich prawa majdeburskiego.») Засади спадкування згідно з магдебурзьким правом на прикладі тестаментів міщан Кракова XVI ст. розглянула У. Совіна (див.: Sowina U. Testamenty ktakowskie z przelomu sredniowiecza i nowozytnosci wobec zasad dziedziczenia wedlug prawa magdeburskiego // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. - 2010. - №2. - S.185-189)..

Б.Ґроїцький присвятив багато уваги питанням віна й посагу, подав визначення цих понять, згадав про плутанину щодо них у різних правників. Зазначив, що у випадку відсутності свідків при записі віна достатньо було присяги заміжньої жінки, аби отримати частку майна небіжчика-чоловіка («Саксонське зерцало» та «Магдебурзьке міське право»). Тож багато жінок жили коштом своїх дітей, не маючи на те права, позбавляли своїх нащадків майна, витрачали ті гроші з другим чоловіком і прирікали дітей на бідність. Вирішити цю проблему, на думку правника, можна було б, увівши норму - обов'язкову фіксацію в урядових книгах вінового запису, що внеможливило б такі зловживання. Далі, посилаючись на норми «Магдебурзького міського права», він подав найважливіші засади щодо запису віна, його спадкування, втрати чоловіком права на віно або посаг по дружині GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego. - S.61-64, 69-83..

Також чимало уваги Б.Ґроїцький присвятив питанням опіки над осиротілими дітьми. Під опікою він розумів турботу про неповнолітню дитину, яка залишилася без батька, здійснення контролю над її майном до часу, коли вона самостійно могла ним користуватися. Поріг повноліття був визнаний для хлопчиків - 14, а для дівчаток - 13 років. Малолітні не могли ухвалювати жодних правових рішень, а тільки за участю опікуна GroickiB. Artykuly prawa majdeburskiego. - S.52.. Контролю підлягали особи, які не досягли 21-річного віку Гошко Т. Уявлення про дитинство в кодексах міського права в Речі Посполитій XVI - початку XVII ст. // Місто: історія, культура, суспільство: Е-журнал урбаністичних студій. - 2018. - №4. - С.37-56 [Електронний ресурс]: http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/ article/view/54.

Окрема праця правника «Захист сиріт і вдів» («Obrona sierot і wdow») Groicki B. Obrona sierot i wdow. - Warszawa, 1958. - 344 s. присвячена винятково проблемам опіки над зазначеними категоріями. На початку автор звертає увагу на те, наскільки складна й відповідальна роль опікуна та які ризики очікують на особу за смерті шлюбного партнера. У разі втрати майна сироти через несприятливі обставини чи недбалість опікун або той із батьків, хто опікувався дітьми, мали відшкодовувати втрату своїм майном (заставляючи її до сплати шкоди). На думку Б.Ґроїцького, порядні люди, усвідомлюючи всі ризики опіки, часто відмовлялися від цього тягаря, натомість нечесні пропонували свої послуги й користувалися майном сиріт, через що останні потерпали, отримуючи по досягненні повноліття «обрізану» спадщину, або й узагалі залишаючись ні з чим GroickiB. Obrona sierot i wdow. - S.22-29; Delimata M. Prawo rodzinne w pracach Bartlomieja Groickiego... - S.31-32.. Оскільки до опікунства могли примусити, існували кілька причин для перешкоди цьому: багатодітність, хвороба, неприязні стосунки з померлою особою, скромні статки (незаможність), вік понад 70 чи менше 25 років GroickiB. Obrona sierot i wdow. - S.25.. Практикувалися три види опіки: природна, згідно з тестаментом, урядова. Перевага надавалася тим, хто мав кращі позиції й можливості для здійснення опіки. Вимога укласти інвентар маєтностей небіжчика перед початком опіки запобігала можливим зловживанням GroickiB. Artykuly prawa majdeburskiego... - S.50; Idem. Obrona sierot i wdow. - S.29, 100.. До обов'язків опікуна належали турбота про виховання сиріт, забезпечення їм умов утримання, охорона їхніх прав, оточення батьківською любов'ю. Опікун не мав права продати або заставити майно неповнолітніх сиріт, хіба що доведе доцільність цього, а у випадку розтрати йому належало компенсувати всі збитки власним коштом GroickiB. Tytuly prawa majdeburskiego. - S.117.. Після закінчення терміну опіки він передавав майно підопічному, котрий засвідчував «квитом» (відповідно оформленою розпискою) отримання всього йому належного та звільнення опікуна від його обов'язків GroickiB. Obrona sierot i wdow. - S.189, 201-203.. У випадку зловживань або завданих підопічним збитків їхні родичі могли притягнути опікунів до суду GroickiB. Artykuly prawa majdeburskiego. - S.52-53, 226.. У виняткових випадках опікуном малолітніх могла стати їхня мати, хоча зазвичай вона була позбавлена такого права. Особливо це стосувалося вдів, оскільки, як зауважував Б.Ґроїцький, вони могли діяти не на користь дітей від першого шлюбу, а намагалися б годити новому чоловікові всупереч їхнім інтересам. Така заборона не стосувалася батька в разі його нового шлюбу, оскільки, турбуючись про нащадків, він керується передусім розумом GroickiB. Obrona sierot i wdow. - S.50--51..

Опіці підлягали не тільки діти-сироти, а й також жінки, тому будь-які правові дії вони провадили за посередництва опікуна. Б.Ґроїцький уважав, що опіка над жінкою необхідна, оскільки вона є слабкою статтю, нездатною протистояти насильству («poniewaz siз niewiasty szkody strzec nie umiej^») GroickiB. Artykuly prawa majdeburskiego. - S.15.. Опікуном заміжньої жінки був зазвичай її чоловік, без згоди котрого вона не могла розпоряджатися своїм майном. Однак дружина не могла здійснити запис на користь шлюбного партнера без згоди спадкоємців свого майна, до яких чоловік не належав Ibid. - S.16; Idem. Obrona sierot i wdow. - S.55.. У випадку смерті останнього дружині призначався опікун із-поміж родичів Delimata M. Prawo rodzinne w pracach Bartlomieja Groickiego. - S.35; Sowina U. Wdowy i sieroty w swietle prawa w miastach Korony w poznym sredniowieczu i wczesnej nowozytnosci // Od narodzin do wieku dojrzalego: Dzieci i mlodziez w Polsce. - Cz.1: Od sredniowiecza do wieku XVIII / Red. M.D^browskь, A.Klonder. - Warszawa, 2002. - S.15-28..

Тестатор мав право призначити екзекуторів, котрі виконували його останню волю. Зазвичай вони ставали опікунами вдови та дітей. За виконання обов'язків екзекутор міг розраховувати на частину рухомого майна Bukowska K. Dawne polskie prawo prywatne miejskie od polowy XV do polowy XVIII w. // Historia panstwa i prawa Polski. - T.II. - Warszawa; Torun, 1966. - S.309-310..

У міському праві діяло обов'язкове правило - виконання розпорядження тестатора впродовж року після його смерті. У разі невиконання екзекутором своїх обов'язків його майно підлягало конфіскації, або ж він мав виплатити вартість заподіяних збитків. Якщо ж екзекутор відмовлявся від відшкодування, його мали ув'язнити до сплати збитків Groicki B. Tytuly prawa majdeburskiego... - S.189..

Порушення акту останньої волі в міському, як і у земському праві вважалося злочином. Тестамент міг бути оскаржений, якщо воля тестатора суперечила «посполитому» праву, приписам вількерів (постанов міського уряду), засадам побожності й порядності, тобто порушувала «добрий» звичай. Проявом піклування про долю спадку був припис про невизнання тестаменту в разі неповноліття або розумової недієздатності спадкоємця. Така особа могла отримати спадок за умови, якщо перебувала під опікою. Недійсними визнавалися акти останньої волі, написані під примусом або особами, яким право забороняло складати тестаменти. До таких належали неповнолітні діти, ченці, засуджені до страти особи, невільники, марнотратці, божевільні, глухі або німі від народження, сліпі Ibid. - S.180-181.. Заборонялося робити записи на користь євреїв, народжених поза шлюбом дітей, а також слуг, які «чужоложили» з дружиною свого пана Ibid. - S.188..

Загальні норми спадкування уточнювалися й регулювалися локальним законодавством в окремих містах Речі Посполитої, зокрема вількерами Кракова, Казимежа, Познані, Львова, Олькуша, Бидґоща, Ченжковиць Mikula M. Tradycje prawne w regulacjach testamentowych... - S.148..

Укладання тестаментів у повсякденних практиках

Найважливішою причиною укладення акта останньої волі в більшості випадків була необхідність поділити майно між спадкоємцями, аби в майбутньому запобігти конфліктам і суперечкам у родині. Важливими для тестатора були також такі спонуки: турбота щодо забезпечення шлюбного партнера в разі бездітності подружжя; піклування про добробут і майбутнє дітей та онуків; виплата боргів; визначення спадкоємців серед далеких родичів; благодійні й побожні цілі. Коротко кажучи, заповідачі на порозі смерті прагнули впорядкувати всі справи, пов'язані з дотеперішнім життям. Наприклад, ковельський міщанин Ярош Олешкович, виявляючи турботу про свою родину, так висловився з цього приводу: «Аби по смерті моїй жодної шарпанини від кровних моїх дружини й дітки мої не мали ні від кого» («Aby po smierci mojej zadnej szarpaniny od krewnych moich zona i dziatki moje nie mieli ni od kogo») Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДТАК України). - Ф.35. - Оп.1. - Спр.7. - Арк.89-90.. Заможний луцький бурмистр Самійло Солтан на схилі життя залишився вдівцем і, не маючи нащадків, побоювався, що його майно може стати причиною розбрату серед рідні. Тож він уклав свій тестамент, аби запобігти сваркам між потенційними спадкоємцями: «Прєто я много грєшъньш Самоєл Василгвичь Савътанъ, на сєсь часъ бурмистрь луки«, постєрєгаючьі того, абы мя смєрть в нєготовости и в нєросьпоряжєнью добр моихъ, которьіє ит Гсда Бога дарованьїє и власьною працою моєю набьітьіє маю, нє застала, и стєрєгучьі того, абы по жьівотє моє в шарпанину нє пришьла и мєжьі кровными и повиньньми моими ростьрки якиє и васнь сє нє множььли» Там само. - Ф.26. - Оп.1. - Спр.31. - Арк.125..

У волинських містах заповіт укладали здебільшого в будинках. Сюди запрошували 3-4 міських урядників, делегованих війтом або лентвійтом, представника канцелярії (міського писаря або його заступника) для вислуховування диспозиції помираючого й оформлення акта останньої волі. Траплялися ситуації, коли на прохання заповідача або членів його родини вдома збирався так званий гайний необхідний суд (лат. iudicia necessaria bannita), інколи в повному складі, який і вирішував питання успадкування майна та оформлення заповітів. У всіх зафіксованих випадках на прохання тестатора цей акт уписували до міських книг того самого дня. Практика скликання гайного суду в будинку заповідача була поширена в Олиці, про що зазначалося у вписаних до міських книг заголовках актів: «Гайний виложоний суд зібрався в будинку учтивого Георгія Середи, міського жителя Олики, що сталося 4 квітня 1664 р., перед поважними й відомими панами - війтом Мартином Більцем, учтивими Єронімом Танюкевичем, Олександром Яженецьким, Никифором Бжозовським, Єфремом Божкевичем, Дмитром Палунським, присяглими лавниками, за присутності славетних Матяша Собковича, бурмистра, Себастьяна Калениковича, Олександра Бобковича, Семена Карасовського, райців, а також Федора Куриловича, старого райці, Яцька Полуйка, Івана Грицелка та інших міських жителів» «Judicium necessario expositum bannitum in domo hon[esti] Georgij Sereda civ[ibus] olycen[sis] horis ante Mencianis. Feria sexta, die quarta Aprilis. Anno Domini millessimo sexcentessimo sexagessimo quarto. Per spect[abili] ac fam[atum] D[omin]orum Martinum Bielec, advocatum olycen[si], et hon[estum] Hieronimum Taniukiewicz, Alexandrum Jazeniecki, Nicephorum Brzozowski, Ephrem Boszkkwicz, Demetrium Palonski scabinorum jurati. In praesentiam F.F.D.D. Matthias Sobkowicz proconsul, Sebastiani Kalenikowicz, Alexandri Bobkowicz, Simonis Karasowski consul[ibus] ^m etiam D[ominum] Theodori Kurylowicz antiquas resid[entes] consul[is], Jacko Polujko, Joannis Hrycelko et aliorum plurimam civ[ibus] olycen[sis]» (див.: ЦДІАК України. - Ф.1237. - Оп.1. - Спр.7. - Арк.107 зв.)..

Тестаменти записували як від першої, так і від третьої особи. Тестатори могли надиктовувати свою останню волю, тоді до актів потрапляли думки, емоції, рефлексії помираючих і навіть діалоги між заповідачем та спадкоємцями. У таких актах присутній голос людини в переддень смерті, її страхи й побоювання за стан душі. Звісно, подібних документів обмаль, утім саме вони віддзеркалюють палітру взаємовідносин у родинах, особливо за конфліктних ситуацій. Такі тестаменти засвідчують ориґінальність і цінність цих джерел, а також дозволяють зауважити культурні відмінності волинських містян від мешканців інших реґіонів Речі Посполитої.

Нетиповий тестамент з автобіографічними елементами та емоційною складовою залишив жовнір Казимир Соколовський, який походив із Новогрудського повіту. Цей акт останньої волі тестатор записав власноруч. Він стверджував, що причиною його смерті стала жадібність євреїв із Берестечка, котрі безпідставно звинуватили його в убивстві митника Боруха. Тож коли він проїздив Володимир, євреї через цей наклеп його схопили й кинули до в'язниці, де він просидів цілий рік. Важкі умови призвели до хвороби Соколовського та як наслідок - передчасної смерті, а всі його речі (кілька коней, зброя, військове спорядження, 300 злотих) забрав берестейський кагал. Можливо, євреї були у змові із замковим урядом Дубна, який також міг отримати певний зиск від цієї справи. Джерела не проливають світла на подробиці згаданого інциденту, тому важко сказати, наскільки щирим був жовнір на порозі смерті. Напевно, як чужинець, він не мав шансів на порятунок. У тестаменті Соколовський із глибоким жалем оповідав свою сумну життєву історію, згадуючи про те, як мусив їсти щурів у в'язниці та був приречений померти, заплативши християнською і шляхетською кров'ю за жадібність євреїв «I ja bзd^c czlowiek niewinny wiзzienie w zamku w Dubnie siedzialem rok caly, i czeladnika na imie Brzozowskiego na konfessatach zmenczon, i nic nie zeznal na miз. Co za wziзtosc zydowska, usadziwszy siз i jad jasczurczy, maj^c w sobie na krew chrzesciansk i szlacheck przyplacaj c moj krew niewinny kaza mi umierac» (див.: Там само. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.399. - Арк.353-354).. 17 березня 1687 р. ксьондз Бонавентура Климковський із дубенського бернардинського монастиря, перед яким напевно в'язень сповідався, приніс цей тестамент для запису в луцькі ґродські книги. Тестатор відписав бернардинцям усі пограбовані в нього євреями речі, залишивши докладний реєстр цього майна на загальну суму 1038 зол. Див.: Там само. У реєстрі, зокрема, згадано про сім коней, кожен з який коштував 90-120 зол., дві пари пістолетів зa 100 зол., два мушкети за 40 зол., короткий мушкетик за 8 зол., срібляну ладівничку за 12 зол., дві шаблі зa 60 зол., дві пари чорних бутів за 18 зол., два кунтуші, позолочену вуздечку черкеської роботи за 80 зол. і червоний килим за 9 зол. (див.: Bilous N. Testamenty wojskowych poleglych і zmarlych na Wolyniu w XVII w. // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. - 64(2). - Warszawa, 2016. - S.213).

Такі випадки власноручного укладання тестаментів були рідкісними, але, окрім згаданого, відомі й інші. Так, у преамбулі заповіту олицького міщанина Івана Антиповича (23 травня 1658 р.) зазначалося, що він був написаний руською мовою і власною рукою тестатора («po rusku jego wlasn^ pisany i podpisany») ЦДІАК України. - Ф.1237. - Оп.1. - Спр.7. - Арк.46.. Свідками в нього виступили два священики, двоє міщан і брат заповідача. Після його смерті дружина принесла тестамент до міського уряду з проханням внести його до міських книг. Перекладений лавником Єронімом Танюкевичем на польську мову, текст був уписаний 6 вересня 1660 р., тобто через півтора року після укладення.

Священик соборної церкви в Ковелі Федір Дем'янович написав свій тестамент власноруч руською мовою. Документ мав спрощену структуру, зокрема в ньому відсутні кілька характерних для цих актів клаузул: аренґа, диспозиція щодо душі й тіла, санкція, дата та місце укладення. Його засвідчили 7 осіб, серед яких були міські урядники. Після смерті заповідача на прохання дружини текст було вписано до міської книги після перекладу на польську (26 жовтня 1671 р.) Там само. - Ф.35. - Оп.1. - Спр.4. - Арк.100-100 зв.. Схоже, що тестамент Василя Дубовця (8 січня 1686 р.) також був написаний власноруч. Він складався тільки з майнового розпорядження на користь дружини й дочки, починався та закінчувався зверненням до Бога: «Во имя Отца и Сина и Святого Духа» Там само. - Спр.7. - Арк.274.. Канцеляристи цей текст не стали перекладати на польську, а вписали мовою ориґіналу до міської книги, але це радше був виняток для канцелярії Ковеля, ніж усталена практика. Зауважимо, що в міській канцелярії Олики заголовки до документів і прикінцеву клаузулу записували переважно латинською мовою Bilous N. Testamenty mieszkancow miasta Olyki z lat 1660-1670 // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. - 3-4. - Warszawa, 2011. - S.347-362..

У маленьких містечках при вписуванні до книг укладених раніше тестаментів не завжди дотримувалися правила перекладу на польську мову. Так, у Миляновичах міський писар Іван Лукошевич за присутності священика Покровської церкви Онисифора склав у домі смертельно хворого Якова Ласковича руською мовою його заповіт (18 серпня 1650 р.). За усталеним звичаєм по смерті міщанина цей священик приніс написаний ним акт до міської канцелярії для внесення у книги - перекладати його не стали, уписавши мовою ориґіналу. Акту передувала преамбула польською мовою із зазначенням імен присутніх на уряді міських урядників. Практика укладання й засвідчення тестаментів духовними особами була поширеною у Великому князівстві Литовському у XVI ст. Але після набуття чинності ІІІ Литовським статутом, який не вимагав присутності духовних осіб при тестуванні, вона не була обов'язковою та поступово зникла. Утім цей звичай зберігся у XVII ст. на півночі ВКЛ Zielecka-Mikolajczyk W. Prawoslawni i unici w Rzeczypospolitej... - S.33., також у деяких містах Волинського воєводства.

У містах Великого князівства Литовського поширеною була практика укладання тестаментів міщан перед війтівсько-лавничим урядом Таку норму окреслив привілей королеви Бони 1541 р. для жителів Гродна, яким наказувалося, «zeby testamenta same przed wojtem i lawnikami sprawowane byly i do ksi^g miejskich spraw pilnie i wiernie spisywane», оскільки її регулярно порушували. Див.: Акты Виленской археографической комиссии. - T.VII. - Вильно, 1874. - 4.II A. - №12. - C.76; Pisanko-Borowik А. Testamenty mieszczan grodzienskich w XVII-XVIII w. // Studia Podlaskie. - T.XV. - Bialystok, 2005. - S.140., натомість у містах Речі Посполитої, усупереч нормам маґдебурзького права тестаменти могли укладати відразу перед радецьким урядом або судом. У разі задовільного фізичного здоров'я міщани усно визнавали свою останню волю в ратуші, керуючись при цьому міркуваннями безпеки, оскільки в такому разі розпорядження тестатора завжди вписувалися до книг.

Там же можна було залишити на зберігання у замкнених скринях ориґінали тестаментів Bukowska K. Dawne polskie prawo prywatne miejskie... - S.309; Zielecka W Prawo i praktyka testowania... - S.72.. їх оформляли війтівський або міський писар за присутності членів лави та ради.

Актикація відбувалась, як правило, після смерті тестатора, оскільки саме тоді цей документ набирав силу, але у виняткових ситуаціях текст до книг могли вписати й раніше. Так, 23 лютого 1665 р. стара міщанка, удова олицького бурґрабія Анна Маринська разом зі старшим сином прийшли до ратуші та звернулися з проханням до міського уряду про запис тексту її тестаменту (укладеного 18 лютого 1665 р.) до урядових книг. Головною метою візиту було юридично зафіксувати поділ майна між її синами, щоб запобігти в майбутньому конфліктам між ними. Тоді міський уряд зібрався в повному складі в ратуші ЦДІАК України. - Ф.1237. - Оп.1. - Спр.7. - Арк.125.. Після запису до книг цього тексту прохачам було видано екстракт із міської книги.

Для зізнання на уряді (тобто запису у книги) тестамент приносив один зі свідків, або члени родини померлого, зацікавлені в успадкуванні майна, чи опікун родини, про що зазначалося у заголовку документа. Бувало так, що акт останньої волі записували зі слів свідків або третіх осіб, якщо тестатор був тяжко хворий, старий, немічний. Таким же чином він поновлювався по смерті заповідача, якщо оригінал з якихось причин було втрачено. Так спадкоємці ковельської міщанки Гальшки Сколдицької, дружини колишнього міського писаря Григорія Сколдицького, відновили текст її тестаменту. Вони стверджували, що оригінал загинув, тож на їхнє прохання до міського уряду з'явилися троє свідків (райці), аби заново записати акт останньої волі небіжчиці. У результаті до реконструйованого тексту тестаменту (7 травня 1663 р.) потрапили всі перипетії, пов'язані з його поновленням, діалоги свідків Там само. - Ф.35. - Оп.1. - Спр.2. - Арк.268-268 зв..

Уписи починалися з титулу, відокремленого від основного тексту. Після проставлення дати йшла преамбула, де зазначалися імена свідків та умови, за яких було складено тестамент, шлях, яким він потрапив до уряду. Так, наприклад, після смерті луцької міщанки Пелагії Якимової Обухової (14 квітня 1594 р.) протопіп церкви Св. Іоанна Богослова Йона Вацюта приніс ориґінал заповіту до луцької ґродської канцелярії. Тестамент Томаша Ясінського (3 липня 1636 р.) потрапив до книги луцького міського уряду через два роки від райці Йони Михайловича, очевидно за дорученням або проханням дружини померлого - Федори Ясінської. Заповіт Криштофа Немиського (28 червня 1638 р.) приніс той самий райця через два місяці, але вже як опікун родини померлого. Тестамент луцького лавника Стефана Булгака міг потрапити до урядових книг через будь-кого з тодішніх згаданих міських урядників або писаря, котрі оформляли цей акт на гайному суді в нього вдома 8 березня 1639 р., і того ж дня вписали його до міської книги. Ці документи приносили для запису в урядові книги часто дружини-вдови або чоловіки-вдівці. Так, наприклад, по смерті вижівського міщанина Левка Демковича (9 січня 1638 р.) його дружина Катерина принесла документ для запису в міські книги до ратуші, де зібрався міський уряд у повному складі, про що зазначено в його преамбулі: «Ставши очевисто Катерина пред нами врядом Семенем Кузми% Ивана Порыдубскомъ и Радком Мисковий и присяжными Лесем Ковалем, Уласом Денис, врядом сполньш, указала тастаменътъ мужа свого Левка и просила абы тот тастамент был взятыи до книг вечистыхъ и списанъ слово до слова, щосмы взравши в тастаменътъ, же ест слушныи с печатю мЪсцъкою. А то такъ се мает» Там само. - Ф.32. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.163..

Серед інших осіб, які приносили з тією ж метою заповіти, були також дорослі діти, опікуни неповнолітніх дітей, екзекутори, священики, родичі та приятелі, але в багатьох випадках ім'я цієї особи залишалося невідомим через те, що не потрапляло до заголовка (або преамбули) документа.

Звісно, після смерті тестатора між родичами траплялося чимало конфліктів через розподіл спадщини. Невдоволені та обділені зверталися до міського суду в пошуках справедливості, намагалися оскаржити умови укладання тестаменту й вирішити справу на свою користь. Наведемо кілька прикладів. Так, 12 грудня 1658 р. Олена Клоцковна (в першому шлюбі Максимова Устянчикова, у другому - Карпова Шевцова) поскаржилася до дубенського міського суду на заславського міщанина Левка Синицького, який звинувачував її першого чоловіка-небіжчика в неповерненні боргу та, відповідно, по його смерті - його дружину. За словами Синицького, небіжчик заборгував йому 50 зол., які позичив під заставу котлів. Позивачка виставила у суді свідка, котрий заявив, що її чоловік-небіжчик віддав цей борг («czy siз ty Boga піе boisz Lewko, ja tobie nic nie winien i bylo tego kilka razy, jam tobie oddal - niebozczyk mowil, i prosil go aby zony jego nie turbowal strony kotla wielkiego»). Проте другий свідок зазначив, що не пам'ятає, чи повернув Максим Устянчик борг Левкові Синицькому, а чи обіцяв відшкодувати котлами. Тоді суд постановив, аби позивачка присягнула на доведення своїх слів, і призначив наступне засідання через два тижні. Міщанка обіцяла привести до суду ще одного свідка, але сама у призначений термін не з'явилася. Натомість прийшов позваний, який чекав від самого ранку («a pozwany stawszy na termin byl gotowy si^ upsrawiedliwic i decretowi ferowanemu przysluchac, czekaj^c sporanku do zwyklej godziny») Там само. - Ф.33. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.97-97 зв.. Невідомо, чим закінчилася ця справа, але традиційно за неявки позивача відповідач звільнявся від обвинувачень.

Павло Пліщевський із дружиною 30 січня 1659 р. поскаржилися до дубенського міського суду на Ничипора Броварника в тому, що він незаконно успадкував будинок і всі рухомі речі небіжчиці Мотрони Ювхимихи Скрипнички, сестри скаржниці. Виправдовуючись у суді, позваний демонстрував акт останньої волі померлої, згідно з яким саме він успадкував це майно й виплатив усі її борги. Міщанин наголошував на тому, що під час хвороби тестаторки, котра тривала понад рік, її сестра з чоловіком виявили повну байдужість до недужої, а тепер заявили про свої права на спадщину «Pozwany tudziez stoj c na to odpowiedzial, iz gdy niebozczka chorowala rok i czwierc, tedy Pawel ani zona jego i oka nie ukazali, a teraz siз siostr odzywa i do spadkow bierze. Tedy niebozczka schodz^c z tego swiata testament uczynila przy wielu ludziach, jako i duchownym, i co komu legowala z dobr swych tom pooddawal, na co testament jako i regestr com po niebozce wydal producujз» (див.: Там само. - Арк.101).. Суд став на бік позваного та звільнив його від усіх обвинувачень.