"Уряды по своему гневу отнимает". Засади вільної елекції козацької старшини сотенного рівня у випробуванні "накупництвом", протекцією та "корупціями"

Размещено на http://www.allbest.ru/

„УРЯДЫ ПО СВОЕМУ ГНЕВУ ОТНИМАЕТ”. ЗАСАДИ ВІЛЬНОЇ ЕЛЕКЦІЇ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ СОТЕННОГО РІВНЯ У ВИПРОБУВАННІ „НАКУПНИЦТВОМ”, ПРОТЕКЦІЄЮ ТА „КОРУПЦІЯМИ”

Віктор Горобець

доктор історичних наук, професор, завідувач сектора соціальної історії Інституту історії України НАН України

Анотація

У статті досліджено практики реалізації права вільної елекції козацької старшини Гетьманату на сотенному рівні. Зокрема увагу акцентовано на проявах деформації засад вільної елекції внаслідок втручання гетьманського і полкових урядів у виборчий процес, протегування представниками вищої козацької старшини та впливовими можновладцями Російської держави своїм клієнтам при заміщенні сотенних вакансій, а також отримання старшинських урядів за гроші. З'ясовано, що звичаєві практики Війська Запорозького та закріплені в гетьманських статтях з Російською державою правові положення залишали за гетьманським урядом і полковою владою достатньо легальних владних повноважень, аби контролювали елекційний процес у сотнях через надання дозволу на проведення виборів, обов'язкову участь під час виборів офіційного представника гетьманського уряду та обов'язкового затвердження результатів елекції гетьманським універсалом. Утім, на практиці вищі козацькі урядники не завжди вдовольнялися легітимними можливостями і нерідко виходили поза їхні межі - або активно нав'язуючи сотенному товариству свого кандидата в ході виборів, або призначаючи свою креатуру на уряд без дотримання процедури публічного обрання, або не визнаючи повноваження обраного товариством претендента. У післямазепинську добу при заміщенні сотенних вакансій значного поширення набувають практики протегування шукачам сотенного уряду з боку вищих козацьких старшин Гетьманату та, особливо, впливових сановників з оточення російських монархів. Нерідкими стають випадки, коли боротьба за сотенний значок відбувається не в площині змагань претендентів за симпатії виборців, а через пошуки ними спритних і впливових протекторів в ешелонах вищої влади Російської імперії.

Ключові слова: Військо Запорозьке, Гетьманат, право вільної елекції, сотник, козацька старшина, політична культура, гетьман.

Viktor Horobets

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Head of the Sector of Social History, Institute of History of Ukraine

National Academy of Science of Ukraine

“GOVERNMENTS TAKES OUT ACCORDING TO HIS WRATH”.

FUNDAMENTALS OF FREE ELECTION OF COSSACK ADMINISTRATION OF CAPTAIN' S LEVEL IN TESTING BY “BUYING», PROTECTION AND “CORRUPTIONS”

The article explores the realization of the right of free election of Cossack Hetmanate chief at the Cossack administration level. In particular, attention is paid to the manifestations of deformation of the principles of free election as a result of the intervention of the hetman and regimental governments in the electoral process, patronizing the replacement of hundreds of vacancies by representatives of the highest Cossack officers and influential power-holders of the Russian state and the senior elders of interests of their clients. It has been found that the customary practices of the Zaporozhian Host and the legal provisions enshrined in the hetman's articles with the Russian state left enough legal power to the hetman's government and the regimental authority to control the electoral process in the hundreds by granting permission for the election, the election of an official representative of the Hetman government and the mandatory approval of the results of the election by the Hetmans order. However, in practice, Cossack officials were not always satisfied with legitimate opportunities and often went beyond their borders - either actively imposing hundreds of their candidate's election during the election, or assigning their creativity to the government without following the procedure of public election, or not recognizing the authority of the elect of the applicant. In the post-Mazepas era, when replacing hundreds of vacancies, practices of patronizing the interests of the seekers of the hundreds government by the senior Cossack officers of the Hetmanate and, in particular, influential dignitaries surrounding the Russian monarchs, became widespread. There are often cases where the struggle for the hundredth badge is not in the plane of contestants of voters for the sympathy of voters, but - the search for them the most nimble and influential protectors in the echelons of higher power of the Russian Empire.

Keywords: Zaporozhian Host, Hetmanate, free election, Captain, Cossack officers, political culture, Hetman

Уже від початків існування Війська Запорозького право вільної елекції козацької старшини, як уже доводилось зауважувати Ширше про це див.: Горобець В. Полковник Війська Запорозького та його влада. Український історичний журнал. 2014, № 4, 50-70; його ж. Полковник Війська Запорозького: право вільної елекції в світлі козацьких традицій, розпорядчих приписів і політичних реалій (середина XVII - перша чверть XVIII ст.). Українська держава другої половини XVII-XVIII ст.: політика, суспільство, культура. К., 2014, 88-125; його ж. Право вільної елекції полковника Війська Запорозького: козацькі традиції у випробуванні імперськими новаціями. Український історичний журнал. 2015, № 5, 70-91; його ж. Вибори та виборність в устроєвій моделі ранньомодерної Української держави. Традиції versus політичні й соціальні новації Трансформація української національної ідеї. К., 2019, 405-419., належало до підставових засад його соціополітичного буття та формувало осердя лексеми „старожитні права і вольності козацькі”. На рівні гетьманської чи полкової влади як державні інституції Речі Посполитої, а згодом Московського царства, так і вища козацька старшина прагнули в різний спосіб обмежити це право, перебравши до своїх рук можливості активного контролю за перебігом елекції або й навіть підміни виборів власними призначеннями на старшинство. А от на рівні сотенної адміністрації вільна елекція збереглася найдовше Про правове підґрунтя та традиції вільної елекції сотників Війська Запорозького див.: Горобець В. Вибори сотника Війська Запорозького: правові норми, традиції та тенденції їхньої ерозії. Akademia. Terra Historiae. Студії на пошану Валерія Смолія. Книга перша: Простори історії. К., 2020, 277-300..

Утім, і тут мали місце численні спроби обмежити можливості сотенного товариства вільно обирати собі старшого. Спроби ці могли втілюватись як в ухваленні верховною владою певних правових обмежень вільного волевиявлення Про цей аспект див.: Горобець В. Вибори сотника Війська Запорозького: правові норми, традиції та тенденції їхньої ерозії..., 277-300., так і в порушенні представниками влади існуючих норм і традицій. Найочевиднішим грубим порушенням цих норм і традицій були прояви такої собі світської симонії - отримання посад за гроші. У лексичних зворотах ранньомодерної України це явище називалось „накупництвом”. Але існували й інші, можливо менш виразні, прояви обмеження права козацького товариства вільно обирати собі старшину, зокрема сотників. Саме такі відверті девіації та малопомітні переступи традиції вільної елекції козацької старшини сотенного рівня в адміністративних практиках Гетьманату є предметом цього дослідження.

Поза фокусом прискіпливого дослідження залишились масові приклади втручання офіційної російської влади в процеси кадрового заповнення старшинських вакансій сотенного рівня та не менш поширені випадки приватних ініціатив царедворців чи впливових російських цивільних і військових чинів щодо призначення на сотництво в українській автономії своїх клієнтів. Саме зважаючи на масовість таких прикладів і їхній значний вплив на процеси формування кадрового потенціалу Гетьманату, їхньому аналізу буде присвячено окрему роботу Горобець В. „ Служба при дворі”, „вірність монарху” та покровительство царських сановників як аргументи при обранні на сотника Війська Запорізького. Український історичний журнал. 2020 (передано в друк). Наразі ж про цей важливий аспект згадуватиметься лише побіжно, в контексті розвитку головних сюжетних ліній задекларованого дослідження.

„Той уряд сотничества [...] вручилисмо [...] заслужоному в Войску Запорозском товарищу и справному человеку”. Впливи гетьманської і полкової влади на перебіг виборів у сотні - легітимні та не дуже Найвиразніше концептуальне бачення козацькою елітою Війська Запорозького засад вільної елекції старшини було сформульовано в положеннях Конституції 1710 р. Її автори, ґрунтуючись на практиках, що побутували в попередні часи, а також намагаючись ліквідувати в майбутньому можливі непорядки в царині кадрового забезпечення козацької держави, постановляли: „абы Ясневельможный Гетманъ жадными, хочь бы найболшими, не уводячися датками и респектами, никому за коррупціи урядов Полковничьихъ и иншыхъ войсковыхъ и посполитыхъ начальствъ не вручалъ и на сильно на оные никого не наставлялъ, лечь всегда, якъ войсковые, такъ и посполитые, урядники мЪютъ быти волными голосами... обираны” Источники малороссийской истории, собр. Д.Н. Бантышем-Каменским. Ч. 2. М., 1859, 252..

Автори Конституції хоч і закріплювали за громадою право вільної елекції, однак сам процес виборів ставили під контроль гетьманської влади, до прерогатив якої належало право надання дозволу на проведення виборчого процесу: „однак таковых урядников елекціи не без волі гетманской отправоватися повинны” Там же.. За реґіментарем зберігалося і право затвердження результатів виборів - „а по избранію владою гетманскою подтверживаны” Там же..

Власне, жодних новацій у цій нормі не було - лише констатація „правильного” формату виборчого процесу. Адже при обранні на сотництво голос гетьмана традиційно й справді важив багато. Формально саме гетьман, за поданням полкової влади, надавав дозвіл на організацію виборчого процесу, відповідним універсалом легітимізував його результати, крім того, від нього виходила ініціатива й щодо введення новообраного старшини у владу.

Але на практиці гетьмани далеко не завжди вдовольнялися лише функціями, закріпленими в традиціях чи виписаними у правових актах. Подеколи вони доволі активно включалися у сам процес обрання сотенної влади. Зауважу, що робилося це нерідко через відверте нехтування думкою сотенного товариства та накидання йому свого кандидата. Так, скажімо, коли в липні 1681 р. товариство Конотопської сотні звернулося до гетьмана Івана Самойловича із проханням дозволити вибрати вільними голосами на вакантне після скинення із сотництва попереднього свого старшини (котрий „ленивым был стал до отправления дел своих призвойтых”) нового очільника, реґіментар, користуючись „повагою зверхности нашой”, проігнорував це законне бажання сотнян та призначив сотником до Конотопа свого ставленика - колишнього правобережного полковника Федора Кандибу. При цьому гетьман мотивував своє волюнтаристське рішення тим, що „город ваш близко боку нашого рементарского найдуется” і, відповідно, „потребни в нем конечне во всем мети доскональный порядок”. І начебто, саме прагнучи цієї досконалості й „кгди ся в чом личит жебы мела наша рейментарскіе и войсковые справи поважне ишли тожем”, Самойлович „той уряд сотничества конотопского вручилисмо пану Федору Кандыбе, заслужоному в Войску Запорозском товарищу и справному человеку, которой волі нашой рейментарской своею справностію и належитою с того уряду услугою во всем приподобатися может” Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-- 1687). Київ-Львів, 2004, 769..

Тобто, йдучи наперекір бажанню конотопців вільними голосами обрати собі старшого, гетьман акцентував увагу на стратегічній важливості Конотопа в структурі гетьманської держави, а також наголошував на „заслужоності” Кандиби перед Військом Запорозьким, його „справності” та „розумі”, який він може використати для наведення належного порядку в сотні. А ще, що, вочевидь, мало насправді вирішальне значення при ухваленні цього кадрового рішення, - готовність номінанта „справностію и належитою с того уряду услугою” виконувати волю рейментарську в місті, яке „близко боку нашого рейментарского найдуется”. Беручи до уваги представлений в універсалі розлогий букет чеснот претендента Справедливості заради варто відмітити, що таке акцентоване виписування гетьманом усіх мислимих і немислимих чеснот претендента є радше винятком, аніж правилом. Зазвичай, гетьмани були більш лаконічні у своїх представленнях й обмежувались згадками про належність претендента до козацтва „з діда й батька” та „заслужоность” у війську, причому, не обов'язково особисту, достатньо було й заслуг батька чи діда. А інколи цілком достатньо було того, аби гетьманський уряд, затверджуючи претендента на сотницьку посаду, визнав, що той „ко управлению всяких порядков сотенних... способен”. - Цит. за: Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 2: Полк Нежинский. К., 1893, 291; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII- початку XVIII ст. К., 1959, 254. та водночас відштовхуючись від інтересів гетьманської влади, реґіментар наказував конотопцям „любовне” прийняти його креатуру собі за старшого й у всьому віддавати належне послушенство Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича., 769..

Утім, не завжди гетьмани навіть вдавались до пошуків ось таких умовно-легітимних підстав для обґрунтування своїх кадрових рішень, які відверто порушували традицію вільної елекції. Так, наприклад, роком раніше той же Самойлович з власної волі (але, що цікаво, цілком резонно) звільнив із сотницького уряду Семена Супруненка за те, що той „очима своими видячи здрайцовъ наших, на тотъ бокъ Дніпра утікаючих, не хотКлъ намъ зычливе в перенятю оних услужити, чемъ и противъ всее отчизни оказался неправымъ” Там само, 761.. Гетьман надіслав в Олишівську сотню універсал, яким повідомив тамтешнє товариство про факт призначення на вакантне сотницьке місце олишківського городового отамана Левка Шрамченка. Зрозуміло, що зважаючи на географічне розташування Олишівки на порубіжжі Ніжинського та Київського полків, мова вже не могла йти про близькість міста до „боку нашого рементарского” як аргумент ігнорування гетьманом процедури вільних виборів, а, відтак, Самойлович загалом обійшов мовчанкою мотиваційну частину такого свого кадрового рішення. Він лише „приказував” сотнянам, „абысте всею сотнею своею зобравшися, его, Левка Шрамченка, за старшого сотні прийняли, и короговъ ему в руки вручили, и чинили йому поволность и віддавали послушенство”. Характеристика достоїнств номінанта також звелась лише до лапідарного: „который до услуг войскових может бити згожий” Там само..

Загалом в історичній літературі зустрічається твердження, що вже в гетьманування Івана Самойловича заміщення сотницьких вакансій стало чи не винятковою владною прерогативою реґіментаря Слабченко М.Е. Малорусский полк в административном отношении. Одесса, 1909, 123.. Водночас можна зустріти й думку, що напевно верифікувати таке твердження практично неможливо через мізерну кількість джерел. Так, наприклад, Олександр Алмазов вказує, що доказом про перебирання Самойловичем на себе прерогатив по заповненню сотницьких вакансій фігурує лише один наведений випадок із призначенням на сотництво Левка Шрамченка, натомість із іншого джерела - тут російський дослідник покликається на літопис Самійла Величка - відомо, що Самойлович у 1686 р. дозволяв козакам, що проживали понад р. Орелю в Полтавському полку, вільно обирати собі сотників Алмазов А.С. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672-1687). М., 2012, 57..

В контексті цієї полеміки хотілося би банально нагадати про істину, яка зазвичай ховається десь посередині, але в конкретному випадку вона насправді докорінно змінила звичну локалізацію, відчутно змістившись на периферію. Якщо уважно прочитати згадане джерело - літопис Величка, то висновок напрошується принципово інший. Так, на початку відповідного сюжету Величко оповідає, як Самойлович, щойно довідавшись про різноманітні свавілля з боку козаків „Орельских городов” Полтавського полку, наказав полтавському полковнику всіх орельських сотників позбавити влади, а на їх місце призначити „зъ иншихъ городовъ полку Полтавского добрых и справныхъ молодцовъ” Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. Т. II. Киев, 1851, 554-555.. І лише після того, як місцевий люд те „насланье сотниковъ” сприйняв як „великую себе [...] обыду и тяжесть” і почав скаржитися гетьманові на їхнє відкликання, погрожуючи в іншому разі виселитись із цих місць, Самойлович видав 11 квітня 1686 р. універсал, яким зобов'язав полтавського полковника, аби той призначених сотників „спровадив” із сотень та „допустилъ вамъ зъ межи себе выбрати людей по охоті вашой” Там же, 555-556..

Тобто, перед нами цілком очевидна спроба Самойловича в умовах максимального зосередження влади у своїх руках - а мова йде, нагадаю, про події, що відбулися наприкінці 14 (!) року його гетьманування - поміняти сотників без проведення традиційної процедури виборів. Причому, поміняти не деінде, а в Полтавському полку, де виборність старшини зберігалася найдовше в Гетьманаті Див.: Горобець В. Полковник Війська Запорозького: право вільної елекціїв світлі козацьких традицій, розпорядчих приписів і політичних реалій (середина XVII - перша чверть XVIII ст.). Українська держава другої половини XVII-XVIII ст.: політика, суспільство, культура. К., 2014, 106-107.. І лише активний спротив місцевого товариства змусив гетьмана відмовитись від намірів узурпувати царину сотницьких призначень. Немалою мірою цьому сприяли й зовнішньополітичні чинники. Загроза війни з Османською Портою та Кримським ханством змушувала гетьманський уряд з особливим трепетом пильнувати спокій в південних полках, а, особливо, в порубіжних південних сотнях. Не міг ігнорувати Самойлович й посилення заходів коронної адміністрації Речі Посполитої по переманюванню лівобережців на правий берег Дніпра.

Коли ж наступного року козацька старшина за підтримки царського уряду по- збавлятиме гетьмана влади, то серед іншого закидатиме йому і волюнтаризм у царині кадрової політики. Зрозуміло, негативна реакція козацької старшини і товариства на самовладдя гетьмана Самойловича в царині кадрових призначень неминуче мала спонукати його наступника Івана Мазепу до обережніших дій у цій сфері, принаймні, на початку. Утім, поступово, зі зміцненням влади, реґіментар усе частіше дозволяв собі ігнорувати традиційні обмеження своїх владних повноважень.

Так само, як і у випадку з гетьманом, доволі важливою, а іноді й визначальною була участь полковника у процесі обрання очільників сотень, які перебували в його віданні. Саме полковник з наказу реґіментаря організовував вибори на місці та надавав дозвіл на представлення результатів елекції гетьманському урядові, супроводжуючи його власною рекомендацією.

А якщо мову вести про реалії другої половини XVII ст., то й саме затвердження результатів виборів могло делегуватись гетьманським урядом очільникові полку. Зокрема, з універсалу переяславського полковника Івана Мировича від 27 червня 1693 р. довідуємось, що саме він призначив „значного товариша и заслуженного в Войску Запорожском” Дениса Деркача бубнівським сотником, „схилившися прозьби” бубнівців, та своєю владою відряджав до Бубневого свого „висланника” - товариша військового Євсея Караджі - „корогов сотницкую пану Денису вручити” Збірка матеріялів до історії Лівобережної України та українського права XVII-- XVIII вв. Упор. М. Василенко. Український археографічний збірник. Т. 1. К., 1926, 99-100; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Відп. ред. І. Ситий; упор. С. Павленко. К., 2008, 301-302.. Аналогічно й стародубський полковник Григорій Карпович (Вольський), довідавшися, що новогород-сіверські сотняни „сполне волними голосами зпромежку себе улюбивши пна Костантія Мартиновича, товариша войскового, на сотницкій урядъ упросили и сотникомъ его цале обобрали”, своїм універсалом від 26 травня 1680 р. затвердив „мененнаго пна Константія Мартиновича на томъ уряді сотницкомъ”, дозволяючи йому, „доброго міловати, а злого карати и всякіе порядки межи товариствомъ войсковіе вести и чинити” Збірка матеріялів до історії Лівобережної України та українського права XVII-XVIII вв., 97-98..

Ще активнішою в процесі сотницької елекції була роль київського полковника Костянтина Мокієвського, котрий у 1691 р. своїм універсалом призначив Лавріна Лихолетка сотником Носівської сотні ввіреного йому полку Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. К., 1986, 31..

В реаліях XVIII ст. прерогативи полковника суттєво звузились, оскільки не лише затвердження результатів, але й обрання сотника з числа кандидатур, представлених за вибором місцевих товариств, перейшло до гетьмана. За полковником же залишились винятково повноваження по забезпеченню виборів. Правове підґрунтя для саме такого алгоритму виборчого процесу створив указ Петра І від 22 січня 1715 р. „О выборе полковой старшины и не чинении обид простому народу”, згідно з яким полковникам заборонялось призначати самочинно очільників сотень, натомість сотенне товариство могло обирати 2-3 кандидатів, з числа яких гетьман спільно з офіційним представником царської влади в Гетьманаті (так званим резидентом Про сам інституту див.: Горобець В. „Волимо царя східного”. Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. К., 2007, 279-283.) і призначав очільника сотні Источники малороссийской истории, собр. Д.Н. Бантышем-Каменским..., 275-276.. На проміжному етапі виборів документ з результатами голосування (так званий „вибір”) доправлявся до полкового міста гетьманським представником, якого супроводжували обрані на сотництво кандидати, аби узгодити кандидатуру з полковником. А вже після цього задіяні у виборах особи вирушали далі до гетьманської резиденції, де й відбувався завершальний етап елекційного процесу Центральний державний архів України в м. Києві (далі - ЦДІАУК). Ф. 108, оп. 2, спр. 65, арк. 3. Ширше про цю процедуру див.: Горобець В. Вибори сотника Війська Запорозького: правові норми, традиції та тенденції їхньої ерозії., 277-300..

Звичайно ж, нові правила не відразу стали нормою, і винятки з них раз-по-раз траплялись в адміністративних практиках Гетьманату. Так, скажімо, у вересні 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк затвердив своїм універсалом на сотництво у Переволочанській сотні Полтавського полку Павла Вакуленка, лише застерігши його при цьому, що той „для лутчшого тежъ утверженія” повинен ще „подлугъ премощнійшого царского пресвітлійшого величества указу” поїхати до Глухова і там „на вірность его величеству виконати присягу” Збірка матеріялів до історії Лівобережної України та українського права XVII-XVIII вв., 103.. Отож універсал гетьмана Скоропадського на сотництво Вакуленку було видано вже після його затвердження на уряді полковником Черняком і датовано лише 21 жовтня 1719 р. Там само, 104.

Утім, траплялись такі ексцеси нечасто і сприймались центральною владою винятково як порушення чинних правил. Вельми показовою у цьому контексті є реакція гетьмана Данила Апостола на спробу чернігівського полковника Михайла Богданова відігравати вирішальну роль у заміщенні сотницьких вакансій у ввіреному йому полку. В жовтні 1727 р. у листі до Богданова Апостол наголошував на тому, аби він до „аппробаціи о сотничихъ урядахъ не интересовался” зовсім, а під час виборів на полкові уряди брав у них участь поруч із іншою полковою старшиною, знатним товариством і сотниками, але „тамъ присутствовать однимъ голосом, а не повелительнымъ дМствшмъ и страховання и принужденія никому не чинить подъ опасетемъ штрафа” Там само, 108-109..

„Яви свое милосердіе [...] в ево нуждах и правде, учини споможеніе о просьбе”. Вибори як змагання впливовості покровителів.

Характеризуючи процедуру обрання на сотницький уряд, Вадим Дядиченко зауважував, що, оскільки сторони виборчого процесу узгоджували кандидатуру ще напередодні дня офіційних виборів, то козакам залишалося лише вигукувати ім'я раніше визначеного кандидата, якого гетьманський уповноважений і проголошував обраним на сотництво Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII- початку XVIII ст., 255.. Можливо, в багатьох випадках було саме так. Утім, зводити все різномаїття потенційно можливих практик лише до такого варіанту було б некоректно. Принаймні в джерелах збереглося чимало свідчень, які переконливо заперечують безальтернативність висловленого Дядиченком припущення Наприклад, див.: Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т 3: Полк Прилуцкий. К., 1902, 220-222.. Водночас було б неправильно стверджувати, що й засади змагальності (чи хоч би видимість цієї змагальності) за симпатії виборців були обов'язковим атрибутом виборів сотника. Часто-густо процес входження у владу козацького старшини сотенного рівня супроводжувався не боротьбою претендентів за зміцнення авторитету серед виборців, а пошуками у вищих ешелонах влади козацької автономії (а згодом Російської держави) якомога впливовішого протектора, який через лобіювання інтересів свого клієнта перед гетьманом, Сенатом чи імператором і забезпечував йому омріяну посаду.

Вельми показовий приклад саме такої змагальності при заповненні сотницького уряду зустрічаємо у Новгород-Сіверській сотні Стародубського полку одразу ж після поразки виступу гетьмана Мазепи 1708-1709 рр. Після того, як новгород-сіверський сотник Лук'ян Жоравко за виявлену ним службу цареві в буремну осінь 1708 р. був переміщений на уряд стародубського полковника (звільнився після обрання Івана Скоропадського на гетьманство), на вакантну сотницьку посаду відразу ж зійшов сотенний писар Семен Березовський. Цілком ймовірно, що найважливішою передумовою цього призначення була протекція колишнього сотника новгород-сіверського, а наразі полковника стародубського, своєму колишньому безпосередньому підлеглому. На цю думку наштовхує як спостереження за характером владних відносин у Гетьманаті загалом (коли саме писар зазвичай був одним із найбільш наближених до сотника посадовців місцевого рівня), так і ретроспективний аналіз службових стосунків Жоравки з Березовським упродовж цілого десятиліття.

Проте масштаби ймовірної протекції Жоравки над Березовським виявилися недостатніми, аби той надовго міг затриматися на сотенному уряді в Новгород-Сіверському. Вже в 1712 р. новопоставлений генеральний писар української автономії Семен Савич почав шукати для свого свояка Данила Кутневського належне „хлібне місце” і, ймовірно, залучений до цього пошуку гетьман Скоропадський з подачі Савича (дозволимо собі таке припущення з огляду на майбутній кар'єрний злет його свояка саме в цій сотні) відсторонив Березовського від уряду, зауваживши у своєму універсалі, що має на те якість „певні і слушні причини”. Які це були причини, він, утім, так і не артикулював. „Отдаливши” ж Березовського „от того уряду сотницького”, Скоропадський, „не продовжаючи того вакансу, аби без настояного сотника в порядках городовых не учинилось якое нестроение”, в тому ж таки 1712 р. призначив на уряд новгород-сіверського сотництва Данила Кутневского. Причому, саме „призначив”, оскільки Кутневський став сотником не в результаті обрання сотнян, а згідно „особливого гетманского респекту” Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Т.1: Полк Стародубский. К., 1889, 102, 197. Щоправда, й Березовський, маючи впливового протектора без уряду не залишився: полковник Жоравко за два роки знайшов якісь свої „певні і слушні причини”, аби перетягти Березовського до Стародуба, де той посів уряд полкового осавула..

Цікаво, що легітимація влади Кутневського „особливим гетманским респектом” також не вберегла його від утрати сотницького уряду. Вже на початку 1715 р., тобто лише через якихось три роки, Петро І аналогічним чином легітимізував владу свого ставленика - Федора Лісовського, колишнього протопопа гадяцького, позбавленого кафедри через його службові зловживання і провини. Указом від 7 лютого 1715 р. Петро І „указал” Лісовському „за показаніе его к нам великому государю верности в измену Мазепину быть сотником в Стародубском полку в Новгородкі Сіверском на місто тамо ныне пребывающего сотника” Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського НАН України, Інститут рукопису (далі - НБУВ ІР). Ф. Vm, спр. 232, арк. 44.. Більше того, аби вберегти свого ставленика від злої долі попередників - Березовського і Кутневського, цар наказав „без нашего, великаго государя [...] указу ево Лисовского ис той сотни не переменять” Там само.. Останній же, маючи над собою настільки потужного протектора, поводив себе у владі надзвичайно нахабно, чинив насильства по відношенню до сотнян, практично ігноруючи розпорядження гетьманського уряду Див.: Горобець В. Конфлікт і влада вранньомодерній Україні. Сотник новгород-сіверський проти гетьмана Війська Запорозького, 1715-1722. К., 2016.. І лише коли зловживання Лісовського набрали прямо таки непристойних масштабів, восени 1721 р. Скоропадському вдалося досягти тактичного успіху, тимчасово відсторонивши сотника від влади. Показово, що 4 січня 1722 р. (перед тим, як на тривалий час вирушити спочатку до Москви, а згодом Петербургу) гетьман, аби заповнити вакантне новгород-сіверське сотництво, не організував у сотні нові вибори, як цього вимагала традиція та указ Петра І від 1715 р., а призначив на уряд своєю владою якогось військового товариша Федора Онопрієнка. Щоправда, той згадується в документах лише в ранзі наказного сотника „з полецением ему всего городового и сотенных порядков правления” Диариуш или журнал, то есть повседневная записка..., начавшийся в 1722 году и оконченный в том же году... войсковой канцелярии старшим канцеляристом Николаем Ханенком. Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1858. Кн. 1, отд. V, 9., а це, своєю чергою, звільняло реґіментаря від обов'язкової легітимації його влади сотенними виборами.

Однак сотницькі пертурбації у Новгород-Сіверському на цьому також не завершились. Навпаки, невдовзі вони набули несподіваного повороту, вкотре демонструючи непорушність корупційної складової російської кадрової політики в Гетьманаті. Отож уже під час перебування в Москві 22 травня 1722 р. Скоропадський отримав з Іноземної колегії наказ призначити Семена Соболевського сотником у Погарі, „а прежнего погарского сотника Семена Галецкого перевести в Новгород-Северский в сотники на место бывшаго сотника” Летопись занятий Археографической комиссии. Вып. 17. СПб., 1907, 148; Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 1: Стародубский полк, 236.. Показово, що ані воля громади, ані воля гетьмана при цьому не бралися до уваги. А останні, варто зауважити, були категорично проти цього переміщення. І на те були серйозні підстави. Адже, хоч Галецький і був доволі відомим і впливовим козацьким старшиною Стародубщини (перед тим уже обіймав уряд стародубського полкового осавула, звідки гетьман Скоропадський перевів його в 1712 р. на посаду погарського сотника), однак його переведення із сотницького уряду в Погарі на аналогічний у Новгород-Сіверському мало відчутний присмак скандалу, оскільки цьому передувала подача колективного чолобиття погарських обивателів на свого сотникаЦДІАУК. Ф. 51, оп. 3, т. 1, спр. 117: Справа про призначення Семена Соболевського сотником Погарської сотні Стародубського полку та його майнові суперечки. 1714-37. 131 арк.; там само. Спр. 117а: Справа про майнові суперечки сотника Погарської сотні Стародубського полку Семена Соболевського з жителями Стародубського полку та його усунення з посади сотника. 1723-36. 125 арк.; там само. Спр. 482: Супліка стародубського наказного полковника Івана Чарнолузького про відмову Семену Соболевському в призначенні на уряд сотника Погарської сотні Стародубського полку у зв'язку з незгодою полкової та сотенної старшини (10 ІХ 1720). 3 арк.; Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 1: Стародубский полк, 140-141.. Так само й наказний стародубський полковник Іван Чарнолуцький у вересні 1720 р. клопотався перед гетьманом і „о непринятіи в сотники Соболевского”. Підставою для такого клопотання став той факт, що „атаман городовой погарскій и курінная атаманья сотні тамошной с товариством и посполством двокротне подавали супліку з тим предложеніем, чтоб Семен Соболевский [...] сотником не бил” ЦДІАУК. Ф. 51, оп. 3, т. 1, спр. 482, арк. 1-2..

Власне, Соболевський, котрий очолював Погарську сотню в буремні 17081709 рр., наразі лише змагався за сотницький значок, який з 1712 р. перебрав до своїх рук Семен Галецький, але в 1720 р. ненадовго втратив його через скарги погарських міщан з приводу його службових зловживань Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. Vol. 1-2. Cambridge, Mass., 1978.. Як зауважував наказний полковник, Соболевський, „здавна прагнучи на уряд погарского сотництва”, щойно довідався про проблеми Галецького, різними способами „легких людей тоей же сотні побуждает, дабы при нем стояли”. Зокрема, одних із цих „легких людей” претендент обнадіював „свою являти ласкавость и прихилност”, а іншим - „уряди сотенніе обіцает” ЦДІАУК. Ф. 51, оп. 3, т. 1, спр. 482, арк. 1-2.. І як можна зрозуміти з листа Чарнолуцького, Соболевський досяг неабияких успіхів у своїх стараннях - „и так непостоянством и предсявзятіем своим многих в сотні Погарской под сей тепер трудний час возмущает”. Хіба що йому не вдалося перетягти на свій бік сотенну старшину, що й не дивно, зважаючи на щедрі обіцянки кандидата винагородити сотенними урядами своїх прибічників. Вочевидь, саме сотенна старшина і виступила проти приходу Соболевського у владу, „сусідственно жиючого, поступки знаючи и весма не желаючи себе его за началника [.] аби мирное и спокойное в сотні их поводилося житіе”, ініціювавши відповідне клопотання перед полковою владою. Найбільш зацікавленим у недопущенні Соболевського до урядування в Погарі був, безперечно, відсторонений від уряду Галецький, стосовно котрого в супліці сотенної старшини і товариства мовилось, що вони „о пану Кгалецкому издавна благоволили” і лише погарські міщани раніше мали з ним „заводную контроверсію”, але й ті нині „по укончаніи справи” в суді залишись задоволеними і „не зычат болше наносити як собі, так и велможности вашой турбацій” Там само. Арк. 2..

За таких умов наказний полковник, спираючись на прохання сотенної старшини і товариства та особисто, „відаючи доброе в его званію сотницком управленіе и обхожденіе, и тепер з великороссійскими [...] полками уміючого поступати, и належний гонор самому велможности вашой видется знает як отдавати”, „по должности” своїй клопотався перед гетьманом „пну Соболевскому, жадних еще услуг войскових неотправуючому и не заслужоному, о котором не тилко сотні Погарской товариство, але и старшина полковая не благоволит, в его намереніях отказат” Там само. Арк. 2-2 зв..

Але не тільки наказний полковник і погарська сотенна старшина підтримувала Галецького. В архівах збереглося чимало свідчень того, що останньому вдалось заручитись підтримкою й багатьох значних персонажів із оточення Петра І. Ба більше - спритник отримав вельми схвальні відгуки на свою адресу навіть від самого царя. Найранішим із виявлених мною документів щодо цієї історії є датований 3 вересня 1716 р. лист князя Григорія Волконського до царського резидента при гетьманському дворі Федора Протасьєва. У ньому містилося прохання ось такого змісту: „яви свое милосердіе к погарскому сотнику Галецкому в ево нуждах и правде, учини споможеніе о просьбе до Ясневелможного Его Милости пана гетмана, о чем он сотник Вашей Милости устне обо всем донесет” НБУВ. ІР. Ф. ІІ, спр. 1706-1862, арк. 260..

Ведучи мову про автора цього листа, варто зауважити, що сучасниками Галецького були двоє Григоріїв Волконських - батько, генерал-майор Григорій Семенович, один із знаних воєначальників Петра І, та його син, Григорій Григорович, генерал- ад'ютант фельдмаршала Бориса Петровича Шереметєва, діяльність котрого багато років протікала в Києві. Зважаючи на цю обставину, логічно було би припустити, що саме молодший Волконський був протектором погарського сотника. Утім, у матеріалах справи Галецького надибуємо на цікавий документ - „Пункта о службах Стародубского полку полковой сотни сотника Семена Галецкого”, де в переліку різних „вірних служб” сотника мова йде про його участь „в 2-х баталиях шведских [...] под Мигновичами, при которих и сам король шведский бил же”, а перебував він там під командою генерала Григорія Семеновича Волконського Там само. Арк. 248.. Отож і Волконський-старший був знайомий з Галецьким і за потреби міг замовити слово в його інтересі.

Кілька років потому, у вересні 1720 р., вже молодший брат щойно згаданого фельдмаршала Бориса Петровича Шереметєва, майбутній київський губернатор Володимир Петрович Шереметєв, надсилає гетьману Скоропадському листа, в якому також клопочеться за інтереси сотника Галецького - „упрошаю с стороны сотника погарского пана Галецкого”. З цього листа довідуємося, що останній, виявляється, „из малых лет при доме нашем воспитан, и за показанные его царскому величеству услуги во многих акциях брату моему покойному фельдмаршалу, оной Галецкий сыном назван был, и добропорядочно у брата моего содержался и мне мой брат о нем напоминая приказывал, чтоб ево случайно не оставить” Там само. Арк. 247.. Саме втілюючи волю покійного брата, Шереметєв і просив Скоропадського, „дабы за па- мятство брата моего покойного и за мое прошение содержался” Галецький „в милостивом презрении, и дабы недопущен был от других терпеть обиду” Там само. Арк. 247..

Відповідно, і Скоропадський не лише залишив Галецького в 1720 р. на сотництві в Погарі Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. Vol. 1-2, 58-59., але й був категорично проти його ротації до Новгород-Сіверська в 1722 р., аби в такий спосіб звільнити місце для Соболевського в Погарській сотні. Так, з діаріушу його перебування в Петербурзі довідуємося, що він ще 27 лютого 1722 р. відправив у Колегію іноземних справ клопотання „противъ прошенія Соболевского, стараючогось о Сотницство Новгородское, жебы ему въ томъ одказано” Диариуш или журнал, то есть повседневная записка..., начавшийся в 1722 году и оконченный в том же году..., 29.. Проте гетьман мав серйозного опонента в оточенні Петра І й ця обставина вирішила конфліктну ситуацію не на його користь. Справа в тому, що, як можна припустити із дотичних до справи матеріалів, промотором цього призначення був всесильний фаворит царя князь О.Д. Меншиков. Причому, піклуючись про нове призначення для Галецького, царський сановник не стільки дбав про кар'єрне зростання власне самого номінанта, як про звільнення ним уряду погарського сотника для свого протеже Семена Соболевського, котрий мав на цій посаді ефективно сприяти задоволенню конфліктних матеріальних інтересів князя в Погарській сотні Летопись занятий Археографической комиссии. Вып. 17, 148; Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 1: Стародубский полк., 236..

Цікаво, що після смерті гетьмана Скоропадського на початку липня 1722 р. Федору Онопрієвичу на деякий час вдалося залишити за собою сотницький уряд. Принаймні у вересні 1722 р. в документах, що виходили в цей час з новгород-сіверського уряду, він ще значиться саме в цьому статусі ЦДІАУК. Ф. 51, оп. 3, т. 1, спр. 153, арк. 128-128 зв. Можливо саме той „Федор Оноприенко знатний и заслужений з деда и отца товарищ восковий”, котрого сотник Лісовський у часи свого правління „срамотне посродку улице за волоси волочил, по щоках был”. Див.: ЦДІАУК. Ф. 51, оп. 3, т. 1, спр. 153, арк. 48.. Але насправді урядування ставленика покійного гетьмана тривало недовго, оскільки вже в серпні 1722 р., тобто через місяць після кончини Скоропадського, російський канцлер граф Гаврило Головкін підписав „сенатскую грамоту” про призначення Семена Галецького сотником до Новгород-Сіверського Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 1: Стародубский полк., 141., просто знадобився деякий час, аби указ допровадити в Україну. Після ж переміщення Галецького до Новгород-Сіверської сотні, сотницький уряд у Погарі, як і задумував Меншиков, посів Соболевський Там же, 234..

До слова, урядування Семена Соболевського в Погарській сотні, попри зміни влади у Глухові та Петербурзі, тривало аж до 1738 р., коли він благополучно передав владу своєму сину Володимиру, котрий лише щойно 1735 р. розпочав службу як військовий канцелярист Генеральної військової канцелярії Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К., 2010, 666-667.. А ось перебування Галецького на уряді новгород-сіверського сотника стало для нього справжнім випробуванням. Після смерті гетьмана Скоропадського, уряд Петра І розпочав цілеспрямовано нищити гетьманську владну вертикаль, перекидаючи її повноваження заснованій у травні 1722 р. Малоросійській колегії, проти чого намагалась чинити спротив козацька старшина, очолювана наказним гетьманом Павлом Полуботком Про владну ситуацію в Гетьманаті в цей час і намагання Павла Полуботка протистояти інкорпораційним заходам уряду Петра І - див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. К., 1998, 113-156.. Чимало козацьких старшин, остерігаючися через опозицію нововведенням царської влади в Україні втратити владу та майно, проігнорували заклики Полуботка виступити на захист „козацьких прав і вольностей”. Натомість Галецький був одним із тих небагатьох старшин, котрі активно допомагали наказному гетьманові та гетьманському урядові відстоювати українську автономію. Зокрема, вже після виклику Полуботка на слідство до Петербургу, миргородський полковник Данило Апостол ініціював підготовку так званої „Коломацької чолобитної” до імператора Петра І, яку до столиці мав доправити якраз новгород-сіверський сотник (разом із сенчанським сотником Кирилом Криштофенком (Криштопенком)). Дізнавшись про наміри гетьманського уряду Галецького та Криштофенка „в експедицию ордино- вати [...] до Императорского Величества от всего Войска с челобитствіем”, президент Малоросійської колегії бригадир Степан Вельямінов у жовтні 1723 р. віддав наказ узяти їх під варту Журнал, си есть насущная записка дел, в войсковой енералной канцелярии приключаю- чыхся, от дня смерти ясневелможного его млсти пана Іоанна Скоропадского, войск Его Императорского Всепресвітлійшого Величества Запорожских обох сторон Днепра гетмана, начен- шаясяроку 1722, місяця іюля 3 дня..., 142.. А вже 11 грудня 1723 р. прибулий в Україну за наказом імператора для розслідування справи спротиву козацької старшині інкорпорацій- ним заходам Малоросійської колегії гвардійський майор Олександр Румянцев відправив Галецького разом із іншими опозиціонерами до Петербургу НБУВ. ІР. Ф. ХІІ, спр. 2, арк. 25 зв. - 26 зв.; Горобець В. Присмерк Гетьманщини..., 157.. Там він перебував в ув'язненні в Петропавлівській фортеці до лютого 1725 р., коли в часи лібералізації курсу російського керівництва щодо України та заходів, скерованих на „приласкание” козацької старшини, сотник отримав дозвіл вийти на волю. Але й після звільнення з Петропавлівського каземату Галецький, згідно з наказом Катерини І, разом із іншими старшинами, що перед тим утримувались у неволі, мав і надалі залишатись у Петербурзі, аби від них, козацьких старшин, „народу малороссийскому впредь обид и розорений не было” Полное собрание законов Российской империи. Изд. 2-е. Т. 7. М., 1830, № 4651.. Утім, у середині 1720-х рр. Галецький повернувся на сотенний уряд, цього разу вже у Стародубській полковій сотні. Покликаючись на оприлюднену ще Олександром Лазаревським інформацію, Джордж Гаєцький вважав, що сталося це вже у 1726 р. Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. Vol. 1-2, 37., а ось Володимир Кривошея стверджував, що подія відбувалася ще в 1725 р. Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини., 271. А вже з цього уряду Галецький у 1734 р. перемістився на уряд генерального бунчужного, який обіймав до самої загибелі в 1738 р. на полях російсько-турецької війни Там само, 272..

Що цікаво, переміщення Галецького із сотництва до складу генеральної старшини стало ще одним прикладом того, як функціонувала система протекцій у Російській імперії, зокрема в тій її частині, що стосувалася Гетьманату. Отож на вакантний уряд генерального бунчужного гетьман Апостол у 1732 р. на розгляд російської влади представив кандидатури сотника ічнянського Григорія Стороженка та бунчукового товариша Андрія Миклашевського. Перед тим як ухвалити рішення, Колегія іноземних справ звернулася за роз'ясненнями до російського міністра при гетьманському уряді генерала Семена Наришкіна. Міністр же відповів, що Стороженка він „не знает и не видал”, а за Миклашевським не помічав заслуг, „за которые надлежало наградить ево” НБУВ. ІР. Ф. ІІ, спр. 1706-1862, арк. 252.. Тим часом перед колегією за той уряд генерального бунчужного клопотався стародубський полковий сотник Семен Галецький, котрий, як наголошував міністр, вже „от начала моих молодых літ ЕИВ Всероссійскому Престолу во всякой непоколебимой верности, безпорочно, со всякою охотою от Озовского походу нещадя моего здоровя служил и службу многими своими отвагами над непріятелями поиски чинил, во всяких баталіях и язиков приводил к нужному ділу и самому ЕИВ Петру Первому” Там само. Арк. 246.. Претендент стверджував, що його геройства добре відомі багатьом фельдмаршалам і генералам, ба навіть більше - сам Петро І за участь Галецького в „Левенгофтовій баталії” Вочевидь, мається на увазі битва з корпусом шведського генерала А.Л. Левенгаупта під Лісною (28 IX 1708), названа царем „матір'ю полтавської перемоги”. на прийомі в Лебедині „при всіх сенаторах [...] пожаловал в полковники” і лише через гетьмана Скоропадського, котрий „не похотіл тому исполненія учинить”, йому довелось вдовольнитися сотницьким чином. Зважаючи ж на те, що йому довелось неодноразово переходити з одного сотництва на інше, за всі ці 30 років він „в крайнее оскудіние пришел”, відтак, просив за таку „многолітную службу и верность” його „пожалувати” на вакантний уряд генерального бунчужного, а „к службі згодного” сина на сотництво, крім того, закріпити за ним імператорською грамотою рангове сільце Душкин, обіцяючи зі свого боку, разом з сином, „во всякой нашой непоколебимой верности... служить” НБУВ. ІР. Ф. ІІ, спр. 1706-1862, арк. 246, 269..

Реагуючи на це подання, Колегія іноземних справ 18 вересня 1733 р. звернулась до Наришкіна з проханням апробувати кандидатуру Галецького і „донесть, что оной [...] в тот чин бунчюжного генерального достоин ли” Там само. Арк. 252 зв.. Відгук Наришкіна, вочевидь, був позитивним, оскільки вже 10 лютого 1734 р. імператриця Анна Іоанівна видала указ про пожалування сотника Г алецького „по челобитью ево за долговременную службу в малороссійскіе генеральные бунчужные на убылое место” Там само. Арк. 254.. Цим же указом імператриця призначала сина Семена Галецького, Петра, „сотником, где такая вакація имеется” Там само.. До слова, батько клопотався перед імператрицею про призначення сина сотником на його, батькове, „первобытное місто в Погар” Там само. Арк. 269., тобто в сотню, де він сам розпочинав своє багатолітнє сотникування.

Доволі показовим виглядає той факт, що в сенатському указі від 30 квітня 1734 р. згадувалося про виділення Семену Галецькому з Ямської канцелярії підвід і подорожніх грошей для проїзду з Петербургу до Глухова, а з Сенатської контори і Сибірського приказу - „на жалованье [...] сибирскими товари на 200 руб.” Там само. Арк. 255.. Тобто, увесь цей час, допоки Колегія іноземних справ відбраковувала запропоновані гетьманом Апостолом кандидатури на генеральне бунчужництво і вдовольняла кар'єрні апетити Семена Галецького та його сина, стародубський полковий сотник перебував у Петербурзі, лобіюючи власні інтереси. Зважаючи ж, що його петербурзькі покровителі, відомі ще з середини 1710-х рр., суттєво просунулись щаблями державної ієрархії Російської імперії (зокрема, Володимир Петрович Шереметєв не лише отримав звання генерал-лейтенанта, а й - посаду київського губернатора), пояснити кар'єрні успіхи Галецького, досягнуті, що важливо, всупереч волі Данила Апостола, не є надто складним завданням.

Не менш показову модель виборів, коли в її засади було покладено не змагання за прихильність сотнян чи старшин сотенного і полкового рівнів та навіть не маніпулювання ними, а винятково боротьбу впливів у вищих ешелонах влади, спостерігаємо також у випадку сходження Павла Миницького (Минецького) на сотенний уряд в Іваницькій сотні Прилуцького полку. Як можна зробити висновок з передісторії цієї колізії, претендент, вочевидь, входив до числа клієнтів чернігівського полковника Павла Полуботка. Принаймні саме так вважав Лазаревський, зауважуючи, що Миницького після його восьмилітньої служби канцеляристом Генеральної військової канцелярії на уряд полкового писаря Ніжинського полку призначив саме Полуботок, причому одразу після приходу до влади в Гетьманаті в якості наказного гетьмана у 1722 р., дарма, що проти цього призначення активно виступав тамтешній полковник граф П.П. Толстой Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3: Полк Прилуцкий, 307. Щоправда, з універсалу Павла Полуботка про затвердження Минецького на уряді ніжинського полкового писаря (2 ХІ 1722) випливає, що своєму входженню в число полкових старшин був зобов'язаний ніжинському полковнику графу Петру Петровичу Толстому і його відповідному „изволению”. Див.: Універсали Павла Полуботка (1722-1723). К., 2008, 184.. Коли ж зоря Полуботка на політичному Олімпі Гетьманату закотилась, слідом за цим наприкінці 1723 р. Миницький не лише втратив полковий уряд, а й за наказом емісара Петра І в Україні майора Олександра Румянцева, котрий розслідував опозиційну діяльність Павла Полуботка, спрямовану проти впровадження в Гетьманаті інкорпораційної реформи імператора Детальніше див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини..., 156-159., був взятий під арешт і відправлений до Петербургу, де провів під вартою наступних 16 місяців. При цьому сам Миницький був переконаний, що під арешт він був „предан от Толстого” Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3: Полк Прилуцкий, 307..