"Уряды по своему гневу отнимает". Засади вільної елекції козацької старшини сотенного рівня у випробуванні "накупництвом", протекцією та "корупціями"

Отримавши в березні 1725 р. (вже після смерті Петра І, в умовах лібералізації урядом Катерини І політики щодо автономії Гетьманату Детальніше див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини..., 276-282.) звільнення з-під варти, він одночасно був відновлений і на посаді полкового писаря. Щоправда, через спротив полковника Толстого вступити на писарство в Ніжині старшина не зумів, а тим часом полковник прилуцький Гнат Галаган запропонував йому „на ваканс в м. Иваницу править сотнею до указу” Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3: Полк Прилуцкий, 307., тобто в ранзі наказного сотника. Проте конфлікт з полковником Толстим був настільки глибоким, що останній не примирився з від'їздом суперника з Ніжина до Іваниці, а добився від тоді ще чинної Малоросійської колегії його звільнення з посади сотника. Після смерті Катерини І та сходження на престол Петра ІІ, коли батько ніжинського полковника граф П.О. Толстой втратив вплив при дворі, а крім того розпочався процес ліквідації Малоросійської колегії Детальніше див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини..., 288., наполегливий Миницький, провівши більше дев'яти місяців у Петербурзі в пошуках протекторів у середовищі нового імператора, врешті-решт таки зумів добитися покровительства радника Колегії іноземних справ П.В. Курбатова, котрий 30 липня 1727 р. і передав йому імператорський указ про його „определение попрежнему Іваницким сотником” Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3: Полк Прилуцкий, 307..

Обраний на гетьманство 1 жовтня 1727 р. Данило Апостол, реагуючи на цей указ, 20 грудня надіслав розпорядження прилуцькому полковнику повернути Миницькому сотенний значок в Іваниці, відсторонивши, відповідно, від уряду тамтешнього сотника Григорія Волошина (останній, як твердив Миницький, старшинство отримав незаконно - „підмогоричившись козакам”) Там же, 308.. Утім, не встиг полковник Галаган вручити Миницькому значок, як до Прилук надійшло нове розпорядження гетьмана - відібрати в Миницького владу. Причому, Апостол просив прилуцького полковника вчинити це без особливого розголосу, принаймні без гучної процедури відставки, а лише відібравши в номінанта гетьманський універсал з впровадженням його на уряд. Причину такої дивної метаморфози сам Миницький пояснював підступами свого давнього ворога - графа Толстого, котрий, навіть втративши владу в Ніжинському полку, продовжував капостити колишньому полковому писарю. Тож нібито Толстой, перебуваючи у своєму підмосковному селі, мав зустріч з таємним радником Федором Наумовим, призначеним імператором Петром ІІ міністром при гетьманському уряді Апостола, і під час цієї зустрічі клопотався про відсторонення Миницького від влади в Іваницькій сотні. Своє прохання Толстой підкріпив цінним подарунком - дозволив міністру забрати собі карету колишнього ніжинського полковника, яку той залишив у Глухові. Наумов, нібито тією „каретою скорумпованний”, і звернувся до гетьмана з листом щодо неможливості допущення Миницького до сотництва в Прилуцькому полку. У Данила Апостола, здається, не було особливих резонів конфліктувати з міністром з приводу сотницького значка для Миницького, як, власне, і виставляти на показ сумнівне кадрове рішення, що мало виразні корупційні ознаки. Отож, аби уникнути неминучих репутаційних втрат від поступки Наумову, реґіментар розпорядився по-тихому відібрати в номінанта гетьманський універсал Там же..

Проте полагодити справу без розголосу все ж не вдалося, оскільки претендент продемонстрував неабиякі здібності у справі вишукування все нових і нових високих покровителів. Спершу (вже у січні 1728 р.) до Апостола з листом звернувся впливовий у той час в Гетьманаті російський генерал Йоган-Бернгард Вейсбах, котрий характеризував Миницького „чоловіком состоянія доброго” та клопотався про повернення йому сотенного значка, оскільки він „того сотнического чина достоин” Там же.. Тоді ж Миницький „нарочно прибыл” до сина гетьмана Апостола, на той час уже миргородського полковника Павла Апостола, аби „плачливе скаржитись в несносной своей обиде”. Як випливає з листа гетьманича до батька, шукач сотництва бідкався з приводу відібрання в нього „неведемо чего ради” уряду, через що він „вовсе разорился з домом своим” (причиною цього розорення, як можна зрозуміти з інших пасажів листа, стало те, що „некоторіе Иваничане”, дізнавшись про опалу свого старшого, „разсверіпили и великіе пакости ему чинять”). А ще лист проливає світло на те, які аргументи номінанта вплинули на полковника Апостола найбільше - „видаючи зпрежде его п. МинЬцкого зичливую и безподозрительную ку домови нашому добросклонность, як в час аресту над нами бувшого явившую, так и нынГ за бытности его в СпбурсЬ, от пана Петра брата листовне описанную” Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3: Полк Прилуцкий, 309.. Тобто все вказує на те, що Миницький справді був переконаним автономістом і не лише допомагав Полуботкові в його опозиційній боротьбі проти впровадження в Гетьманаті Малоросійської колегії, але й гідно поводив себе як під час ув'язнення з наказу майора Румянцева на початку 1724 р. тоді ще миргородського полковника Данила Апостола, так і згодом уже в Петербурзі - під час слідства над українською старшиною та потому. А, крім того, перебуваючи в Петербурзі, Миницький зумів налагодити контакти і з іншим сином теперішнього гетьмана - Петром Апостолом, котрий багато років перебував при дворі князя О.Д. Меншикова та відіграв важливу роль у відновленні гетьманства в Україні восени 1727 р. Див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини..., 288-289, 291-292. Зважаючи на все це, полковник Апостол-молодший просив батька-гетьмана для Миницького „респекту”, аби його претензії на старшинство не були „занехаєні” Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3: Полк Прилуцкий, 309..

Утім, попри подані гетьману прохання про прихильність до Миницького від гетьманича та клопотання за претендента від генерала Вейсбаха, справа його реституції на сотенному уряді розтягнулася на півтора роки. Компроміс із таємним радником Ф. Наумовим було знайдено лише наприкінці весни 1729 р., коли Апостол повторно видав претенденту гетьманський універсал на уряд і той врешті почав виконувати сотницькі обов'язки.

Загалом же справа про обрання на сотництво Миницького надзвичайно цікава передусім тим, що виразно ілюструє проблему пошуку претендентами на старшинство в Гетьманаті впливових патронів як запоруки успішності їх кар'єрних претензій. Видається, що в практиках першої половини XVIII ст. така стратегія службового зростання набула неабиякого поширення і, що важливо, не виглядала як явище, що має негативне забарвлення. Єдине, що зазвичай механізми просування патронами інтересів своїх клієнтів через брак відповідної інформації залишаються прихованими, принаймні на матеріалі, що відображає клієнтарно-патрональні відносини всередині Гетьманату. У зрізі ж відносин клієнтів із України з їхніми покровителями в Москві та Петербурзі інформації трохи більше. Проте її аналіз, як уже зазначалося, виходить за межі окресленого мною дослідження, а, відтак, йому присвячена окрема робота Див.: Горобець В. „Служба при дворі”, „вірність монарху” та покровительство царських сановників як аргументи при обранні на сотника Війська Запорізького. Український історичний журнал, 2020 (передано в друк).

„Хочет, чтоб тот [...]уряд за великие деньги был куплен”.

Симонія у виборчих практиках Гетьманату

Насамкінець зверну увагу на один із найсерйозніших переступів норм вільної елекції - купівлі старшинських урядів за гроші. Зрозуміло, що подібні дії вже за означенням не могли бути публічними. Отож, припускаю, що чимало зі згаданих перед цим випадків покровительства впливових урядовців Гетьманату чи вельмож із оточення царя шукачам сотницьких урядів потенційно могли містити ознаки такої симонії, яку, однак, за браком доказів, встановити неможливо. А, відтак, при реконструкції таких практик доводиться вдаватись до доволі специфічних джерел, насамперед таких, як доноси - ясна річ, добре усвідомлюючи при цьому жанрову специфічність такого роду документальних свідчень. Крім того, згадки про симонію зрідка зустрічаються і в надійніших джерелах - тестаментах, судових позовах і навіть у правових нормах Гетьманату, а точніше в проектах, зокрема в таких, як Конституція 1710 р.

Чи не найвідомішим в історіографії прикладом купівлі уряду в Гетьманаті є справа зі сходженням на гетьманство Івана Мазепи в 1687 р., що нібито стало можливим завдяки хабареві фавориту цариці Софії князю В.В. Голіцину. Уже по смерті гетьмана в 1709 р. старшина, що підтримала його виступ проти Петра І та вийшла разом із ним на еміграцію, згадувала, що Мазепа передав багато скарбів Самойловича Голіцину „за надане собі гетьманство” Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. 2-е доп. вид. Нью-Йорк-Київ-Львів- Париж-Торонто, 2001, 83.. А Микола Костомаров навіть називав точну суму „подарунка” князеві - „17 390 рублей, из которых 11 000 было дано наличною монетою, а прочее серебряными и золотыми вещами и дорогими тканями” Костомаров Н.И. Руина. Мазепа. Мазепинцы: ист. монографии и исслед. Москва, 1995, 440.. Утім, варто погодитися з тими дослідниками, котрі трактують передані Голіцину кошти не як буквальний прояв купівлі Мазепою уряду, а радше свідчення практик казнокрадства і хабарництва з боку фаворита цариці Софії, котрий би витребував багатства Самойловича з будь-якого його наступника на гетьманстві Таїрова-Яковлева Т. Іван Мазепа і Російська імперія. К., 2013, 39-41..

Щоправда, й заперечувати іманентну присутність купівлі старшинських посад у Гетьманаті та пов'язувати його винятково з досвідом спілкування з московськими можновладцями також було б неправильно. Поширеність хабарництва в останній третині XVII ст. як способу отримати від гетьмана старшинський уряд засвідчує, скажімо, донос на гетьмана Івана Самойловича, поданий старшиною в 1687 р. У ньому, зокрема, реґіментаря звинувачували в тому, що він саме за уряди вимагає „великие посулы, и чрез то допускает людем утеснение”. А вже з наступних рядків доносу довідуємось, що й уряд генерального судді тривалий час („уже от четырех лет”) залишається вакантним, бо Самойлович „хочет, чтоб тот судейський уряд за великие деньги был куплен” Источники малороссийской истории, собр. Д.Н. Бантышем-Каменским. Ч. 1, 302.. Про процвітання хабарництва при призначенні на полкові уряди також і в гетьманування Івана Мазепи вказував у своєму доносі на гетьмана генеральний суддя Василь Кочубей 1708 р., стверджуючи, що опонент за призначення на уряди „великия беретъ взятки, хочь бы не знать як которий заслужоный товариш был годен того уряду; а не будетъ ли мети достатку денег, то оного вострияти не сподобится, а сподоблятся тии, котории з дябел мают грошей и есть що дати в руки его по достатку” Там же, 109..

Чи не найпромовистішим прикладом отримання полкової посади саме через хабар, а не завдяки заслугам у козацькому війську та повазі товариства, уважається випадок із посіданням у 1688 р. полкового уряду в Лубенському полку полковим осавулом Леонтієм Свічкою, котрий не мав для цього ніяких інших даних, окрім значних статків. Як зауважував Олександр Лазаревський, котрий, власне, вперше і заговорив про симонію як імовірний спосіб отримання Свічкою посади - „Свечка был человек денежный, а Мазепа любил деньги” Лазаревский А. Исторические очерки полтавской Лубенщины XVII-XVIII ст. Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. К., 1896. Вып. ХІ, 48..

А ось заповіт удови гадяцького полковника Михайла Боруховича якраз фіксує подібний факт використання кандидатом на полковий уряд грошових заохочень реґіментаря. У тестаменті полковничиха згадує про намагання одного зі своїх синів по смерті батька в 1704 р. посісти вакантний полковницький уряд, задля чого він звернувся до матері з проханням виділити йому з „общего скарбу неделенного тысячу червоних и сколько сот талярей битих” для передачі гетьману Мазепі. І хоч цього разу симонія не справила належного ефекту й полковництво в Гадячі посів не її син, а близький родич Мазепи - Степан Трощинський (племінник гетьмана), але Боруховичу-молодшому принаймні вдалося добитися від гетьмана підтвердження права володіти всіма маєтностями, що належали його батькові Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий: материалы для истории общества в XVII и XVIII вв. Русский архив. Историко-литературный сборник. 1875. Вып. 1-4, кн. 3, 316; Дя- диченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України..., 201..

Про досить високу ціну призначення на старшинство згадувала і вдова Василя Томари Пелагія, донька білоуського сотника Василя Болдаковського. Вона стверджувала, що прибувши на Чернігівщину лише з одним конем і декількома парами сукон, без службових заслуг і зв'язків серед місцевої старшини, її чоловік витратив близько 400 рублів з посагу дружини, аби отримати за ці гроші спочатку уряд вибельського сотника, а згодом - чернігівського полкового судді Лазаревский А. Люди старой Малороссии: Голубы; Крыжановские; Томары. Киевская старина, 1885. Т. 12, № 5, 17-18..

Загалом же, вочевидь, засновуючись на ось таких фактах, О. Оглоблин стверджував, що таке „приношення” за уряди „було звичайним явищем в умовах того часу” Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба., 83.. Утім, „звичним” не означає бути таким, що толерувалося тогочасним суспільством. Найчіткіше негативне ставлення козацької старшини до практики самовільного призначення гетьманом на старшинські посади та позбавлення ним урядів артикульовано в доносі на гетьман Івана Самойловича, поданого російській владі 7 липня 1687 р. Там, серед іншого, вказувалося і на таку провину реґіментаря: „Уряды по своему гневу отнимает и не по пристойным причинам их наказывает [... ]. За уряды [...] берет великие посулы [...]. Людей старинных войсковых заслуженных всякими своими вымышленными способы теснит [...]. А инных мелких, незаслуженных, с собою поставливаея, тем оказывается, что хочет учинить, что сможет” Источники малороссийской истории, собр. Д.Н. Бантышем-Каменским. Ч. 1, 302..

Зважаючи на суспільний резонанс таких явищ (що, як можна судити вже зі щойно згаданих заяв вдів по полковнику Боруховичу та полковому судді Томарі, не втратили своєї актуальності і в гетьманування Івана Мазепи), автори Конституції 1710 р. боротьбі з „коррупціами” та забезпеченню гарантій права вільної елекції й уникненню доступу до влади „накупнів” присвятили окрему статтю. Зокрема, у ст. 10 зазначалося, що „всякіе на людей верных тяжести, утиски и здирства походят найбарзій от властолюбних накупневъ, которіи, не фундуючися на заслугахъ своихъ, а прагнучи несытою пожадливостью, для приватного своего пожитку урядовъ войсковыхъ и посполитыхъ, прельщаютъ сердце Гетманское коррупціами и оными втыскаются, безъ вольного избранія, над слушность и право, то на уряды Полковничіе, то на иншые власты” Источники малороссийской истории, собр. Д.Н. Бантышем-Каменским. Ч. 2, 251-252.. З метою ліквідації непорядків і недопущення посідання старшинських урядів „накупнями” укладачі Конституції й постановляли, „абы Ясневельможный Гетманъ жадными, хочь бы найболшими, не уводячися датками и респектами, никому за коррупціи урядов Полковничьихъ и иншыхъ войсковыхъ и посполитыхъ начальствъ не вручалъ” Там же, 252..

Зважаючи на вельми очевидну, особливо в 1730-і - 1740-і рр., тенденцію стосовно вирішальної ролі при ухваленні кадрових рішень, зокрема й сотенного рівня, в придворних колах Петербургу, причому, не обов'язково людьми, спеціально для цього уповноваженими, було б наївно думати, що послуги останніх не оплачувалися щедро шукачами старшинських посад. Підтвердженням життєздатності практики майнової винагороди за допомогу в отриманні старшинства може слугувати хоч би вже згадуваний раніше випадок із протегуванням колишнім ніжинським полковником графом П.Толстим своїх кадрових інтересів у Іваницькій сотні Прилуцького полку, коли задля досягнення своєї мети він „каретою корумпував” міністра при гетьманському уряді Апостола таємного радника Наумова Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3: Полк Прилуцкий, 308.. гетьманський уряд елекційний вибор

Чималий зиск від кадрових призначень мали й спеціально уповноважені особи Гетьманату. Зокрема, яготинський сотник Пилип Кучинський у поданому до Петербургу в листопаді 1742 р. доносі на генерального писаря Андрія Безбородька стверджував, що городовий отаман Степан Судієнко, „стараючись на сотничество новгородское”, витратив аж 1400 руб. грішми, а крім того, „хутро соболье в колко сот рублей, да особливо жена его Судьенкова дала Безбородку четыре куфы горелки” Его же. Описание Старой Малороссии. Т. 1: Полк Стародубский, 207, 208..

Таким чином, підбиваючи підсумки, можу впевнено констатувати, що звичаєві практики Війська Запорозького та закріплені в гетьманських статтях з Російською державою правові норми залишали за гетьманським урядом і полковою владою достатньо легальних владних повноважень, аби контролювати елекційний процес у сотнях - через надання дозволу на проведення виборів, обов'язкову участь у виборах офіційного представника гетьманського уряду та обов'язкового затвердження результатів елекції гетьманським універсалом. Утім, далеко не завжди вищі козацькі урядники вдовольнялися легітимними можливостями й нерідко виходили за їхні межі. На практиці такі переступи виявлялися або в активному нав'язуванні сотенному товариству під час виборів свого кандидата, або в призначенні своєї креатури на вакантний уряд без дотримання процедури публічного обрання, або у невизнанні владних повноважень обраного товариством у законний спосіб претендента. У післямазепинську добу при заміщенні сотенних вакансій значного поширення набувають практики протегування інтересів шукачів сотенного уряду з боку вищих козацьких старшин

Гетьманату та, особливо, впливових сановників із оточення російських монархів. Нерідкими стають випадки, коли боротьба за сотенний значок відбувалася не в площині змагань претендентів за симпатії виборців, а зводилася до пошуків ними найбільш спритних і впливових протекторів в ешелонах вищої влади Російської імперії.

References

1. Almazov, A.S. (2012). Politicheskij portret ukrainskogo getmana Ivana Samojlovicha v kontekste russko-ukrainskix otnoshenij (1672-1687). Moskva. [in Russian].

2. Borysenko, V.J. (1986). Sotsial'no-ekonomichnyj rozvytok Livoberezhnoi Ukrainy v druhijpolovyniXVIIst. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

3. Horobets', V. (2007). „Volymo tsaria skhidnoho”. Ukrains'kyj Het'manat ta rosijs'ka dynastiia do ipislia Pereiaslava. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].

4. Horobets', V. (2020). Vybory sotnyka Vijs'ka Zaporoz'koho: pravovi normy, tradytsii ta tendentsii ikhn'oi erozii. Akademia. Terra Historiae. Studii na poshanu Valeriia Smoliia. Knyhapersha: Prostory istorii. Kyiv. 277-300. [in Ukrainian].

5. Horobets', V. (2019). Vybory ta vybornist' v ustroievij modeli rann'omodernoi Ukrains'koi derzhavy. Tradytsii versus politychni j sotsial'ni novatsii. Transformatsiia ukrains'koi natsional'noi idei. Kyiv: Nash format. 405-419. [in Ukrainian].

6. Horobets', V. (2016). Konflikt i vlada v rann'omodernij Ukraini. Sotnyknovhorod-sivers'kyjproty het'mana Vijs'ka Zaporoz'koho, 1715-1722. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Horobets', V., (2014). Polkovnyk Vijs'ka Zaporoz'koho ta joho vlada. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 4, 50-70. [in Ukrainian].

8. Horobets', V. (2014). Polkovnyk Vijs'ka Zaporoz'koho: pravo vil'noi elektsii v svitli kozats'kykh tradytsij, rozporiadchykh prypysiv i politychnykh realij (seredyna XVII - persha chvert' XVIII st.). Ukrains'ka derzhava druhoipolovynyXVII-XVIII st.: polityka, suspil'stvo, kul'tura. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. 88-125. [in Ukrainian].

9. Horobets', V. (2015). Pravo vil'noi elektsii polkovnyka Vijs'ka Zaporoz'koho: kozats'ki tradytsii u vyprobuvanni impers'kymy novatsiiamy. Ukrains 'kyj istorychnyj zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 5. 70-91. [in Ukrainian].

10. Horobets', V. (1998). Prysmerk Het'manschyny: Ukraina v roky reform Petra I. Kyiv [in Ukrainian].

11. Diariush ili zhurnal, to est' povsednevnaya zapiska..., nachavshijsya v 1722 godu i okonchennyj v tom zhe godu. vojskovoj kancelyarii starshim kancelyaristom Nikolaem Xanenkom. Chteniya v Obshhestve istorii i drevnostej rossijskix pri Moskovskom universitete. 1858. Kn.1. [in Russian].

12. Pavlenko, S. (Comps.). (2008). Doba het'mana Ivana Mazepy v dokumentakh. Kyiv. [in Ukrainian].

13. Diadychenko, V.A. (1959). Narysy suspil'no-politychnoho ustroiu Livoberezhnoi Ukrainy kintsia XVII-pochatku XVIIIst. Kyiv [in Ukrainian].

14. Vasylenko, M. (Comps.). (1926). Zbirka materiialiv do istorii Livoberezhnoi Ukrainy ta ukrains'koho prava XVII-XVIII vv. Ukrains'kyj arkheohrafichnyj zbirnyk. T.1. Kyiv. [in Ukrainian].

15. Ohloblin, O. (2001). Get'man Ivan Mazepa tajogo doba. 2nd ed. N'yu-Jork- Kyiv- L'viv-Parizh-Toronto. [in Ukrainian].

16. Tairova-Yakovleva, T. (2013). Ivan Mazepa i Rosijs'ka imperiia. Kyiv: Klio. [in Ukrainian].

17. Universaly ukrains'kykh het'maniv vid Ivana Vyhovs'koho do Ivana Samojlovycha (1657-1687). (2004). Kyiv-L'viv, [in Ukrainian].

18. Gajecky, G. (1978). The Cossack Administration о/'the Hetmanate. Vols. 1-2. Cambridge, Mass. [in English].

Размещено на Allbest.ru