Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії

Размещено на http://allbest.ru

16

¹Інститут історії України НАН України,

²Кам'янець-Подільський національний університет ім. І.Огієнка

Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії

^{1Олександр Донік, кандидат історичних наук,}

старший науковий співробітник,

відділ історії України ХІХ - початку ХХ ст.,

^{2Богдана Опря, кандидатка історичних наук,}

доцентка кафедри туризму та готельно-ресторанної справи,

2Олександр Федьков, доктор історичних наук, доцент,

завідувач кафедри архівознавства,

спеціальних історичних та правознавчих дисциплін

Київ, Кам'янець-Подільський, Україна

Анотація

Мета дослідження полягає у з'ясуванні питання взаємин політичних партій і селянства в українських ґуберніях Російської імперії в кінці XIX - на початку XX ст. у контексті селянської ментальності та соціальних практик.

Методологія ґрунтується на принципах історизму, об'єктивності, системності. Автори використовували методи інституційний і структурно-функціонального аналізу, методологічні засади історії ментальності.

Наукова новизна. Охарактеризовано вплив соціоментальних та інституційних чинників на взаємини політичних партій і селянства наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Висновки. Українське селянство в епоху модернізації зазнавало змін, проте головною рисою його ментальності залишався соціальний ідеал - праця на власній землі. Лише незначна частина селян були членами та симпатиками політичних організацій і мали уявлення про їх програмні завдання й діяльність. соціальний політичний аграрний український

Згідно з патріархальним світоглядом, селяни пов'язували з «царем-батечком» сподівання на справедливе розв'язання земельного питання. Його сприймали осібно від представників вищих, центральних і місцевих державних установ, котрі уявлялися хліборобам чужими та навіть ворожими їхнім інтересам.

Органи виконавчої влади царизму переслідували членів соціалістичних і ліберальних (до кадетів включно) організацій та лояльно ставилися до праволіберальних і, особливо, консервативних союзів. Співробітники земських установ були активістами ліберальних та, меншою мірою, соціалістичних політичних організацій. І хоча земські діячі зробили чимало для розвитку місцевого господарства й культурно-освітньої сфери, проте їхня діяльність залишалася багато у чому незрозумілою для неосвіченого селянства, яке лише подеколи їх підтримувало.

Одержавлена православна церква виступала захисником самодержавства та всіляко вітала консервативно-монархічний рух. Утім серед семінаристів, священиків траплялися прихильники соціалістичних і ліберальних ідей, які працювали поміж сільських трударів. Вищі навчальні заклади традиційно були місцем поширення соціалістичних та ліберальних уявлень, представники професорсько-викладацького складу належали здебільшого до ліберальної кадетської партії, а студенти вступали переважно до соціалістичних організацій. Ліберальна професура прагнула впливати на селянство через органи преси, а студентство займалося агітаційною діяльністю безпосередньо на селі. Загалом лише незначна частина селян позитивно сприймала такі заходи.

Ключові слова: політичні партії, селянство, інституції, церква, державні установи, вищі навчальні заклади.

Українське селянство було й залишається одним із центральних об'єктів інтересу вітчизняних істориків. Нині селянознавча проблематика вийшла на новий рівень завдяки впровадженню модерних теоретико-методологічних засад, комплексному використанню історичних джерел, «новим запитанням» до них із боку дослідників. Це відкриває перспективи для студіювання суміжних тем, які безпосередньо впливають на вивчення історії селянства. Тож з'ясування заявлених у назві статті аспектів із використанням структурно-функціонального аналізу та інституційного підходу як форм мультидисциплінарних досліджень дозволить визначити роль окремих інституцій, установ. Тобто взаємини політичних партій і селянства в українських Губерніях Російської імперії від часу виникнення організованих форм політичної діяльності й фактично до початку Першої світової війни розглядатимуться в контексті соціоментальності хліборобів та соціальних практик провідних інститутів суспільства - церкви, органів державної влади, вищих навчальних закладів.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. селянство було найчисельнішим станом у Росії, який не міг залишитися поза увагою політичних організації. Оцінюючи результативність діяльності партій і спілок серед різних страт, груп суспільства, слід ураховувати нелінійність процесу, за якого суб'єкт, впливаючи на об'єкт, отримував очікуваний результат.

Свою роботу з неоднаковою інтенсивністю провадили осередки різних політичних організацій, зокрема й розмаїтих ідеологічних спрямувань. Крім партій на селянство впливали держава, органи самоврядування, церква, вищі навчальні заклади, інші соціальні інститути суспільства. Водночас селян не слід сприймати як пасивних учасників такого процесу взаємодії. їхня реакція на дії політичних партій не зводилася до точного слідування настановам, адже партійні рекомендації «проходили перевірку на раціональність» у відповідності з селянською ментальністю й лише після цього визначався вектор їхньої політичної поведінки.

Розгляд наявних у спеціальній літературі підходів щодо проблеми взаємодії політичних партій і селянства здійснили В.Боднар Бондар В.В. Аграрна і соціальна історія пореформеного селянства в сучасному українському історіописанні: Дис. ... канд. іст. наук. - К., 2010. - 263 с. і Д.Кудінов Кудінов Д.В. Селянський рух Наддніпрянської України у 1900 - лютому 1917 рр.: історіографія проблеми. - Суми, 2014. - С.264-306.. При аналізі соціальних практик політичних організацій важливі праці авторів, котрі застосували соціоментальний підхід до характеристики селянства Див., напр.: Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради. - Кам'янець-Подільський, 2008. - 480 с.; Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: соціокультурні процеси. - Дніпропетровськ, 2007. - 456 с.; Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Черкаси, 2007. - 640 с.;

Сухова О.А. Десять мифов крестьянского сознания: Очерки истории социальной психологии и менталитета русского крестьянства (конец ХІХ - начало ХХ в.) по материалам Среднего Поволжья. - Москва, 2008. - 679 с..

Політичні організації, залежно від ідеологічного напряму, завдяки своїм активістам, за словами теоретика соціокультурного підходу М.Лапіна, у ролі людини активної («homo activus») здійснювали соціальний вплив на різні групи суспільства та отримували від них зворотні імпульси Лапин Н.И. Социокультурная трансформация России: либерализация versus традиционализация // Журнал социологии и социальной антропологии. - 2000. - Т.ІІІ. - №3. - С.32.. Реагуючи на них, партійці вносили корективи у форми та методи роботи, а інколи висували пропозиції внесення змін до партійної програми. Для прикладу, представники місцевих осередків РСДРП, зокрема й Української соціал-демократичної спілки, під впливом селянських виступів на початку революції 1905-1907 рр. вийшли з ініціативою перегляду аграрної частини партійної програми, що пропонувала повернути селянам «відрізки» Российский государственный архив социально-политической истории. - Ф.278. - Оп.1. - Д.714. - Л.4 об.. Це пояснюється тим, що останні у своїх вимогах ішли далі партійних настанов російських соціал-демократів. Такі «корекції курсів», зокрема звіряння з селянським світоглядом і його повсякденними соціальними практиками, здійснювалися політичними організаціями постійно.

Соціально-політична поведінка селянства зумовлювалася його консервативною природою, про що зауважимо нижче. Водночас у багатьох конкретних випадках можемо говорити про наявність серед хліборобів незначної групи соціально й політично активних людей. Як правило, вони були найбільш освіченими представниками громади, зі значним життєвим досвідом, що набувався під час перебування на заробітках у містах, у спілкуванні з носіями різних ідеологій.

Можемо стверджувати, що саме ці сільські мешканці, або, як їх називали сучасники, - «селянська інтеліґенція» Федьков О.М. Селянство в українському національному русі // Нариси з історії українського національного руху / Відп. ред. В.Г.Сарбей. - К., 1994. - С.114., виступали «аґентами впливу» політичних партій на селі. Історики партійно-політичного життя наводять також дані про існування в українських селах осередків переважно соціалістичних організацій, найбільше РСДРП (зокрема її філії - Української соціал-демократичної спілки), ПСР, РУП (УСДРП) Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал- демократії початку ХХ ст. - Х., 1996. - С.57, 64-65, 72; Леонов МИ. Партия социалистов-революционеров в 1905-1907 гг. - Москва, 1997. - С.49, 477-489; Федьков О.М. Політичні партії і селянство в 1905-1907 рр. - Кам'янець- Подільський, 2007. - С.137-155; Його ж. Українська соціал-демократична спілка: у пошуках ідейно-політичної ідентичності. - Кам'янець-Подільський, 2017. - С.286-291, 323-343; Хоптяр А.Ю. Діяльність партії соціалістів- революціонерів у Правобережній Україні в 1896-1907 рр. - Кам'янець-Подільський, 2016. - С.144-145, 150-151, 172-176; Д.Д. З Глухівського повіту на Чернігівщині // Хлібороб. - 1905. - 7 студня. - Ч.4. - С.3.. Звісно, до них тягнулися активні у соціально-політичному плані мешканці села.

Базисом селянського буття залишалася праця на землі. За словами Ю.Присяж- нюка: «Чи не єдино правильним і справедливим джерелом добробуту, багатства, власності “мужики” традиційно вважали землеробську працю» ПрисяжнюкЮ. Українське селянство Наддніпрянської України... - С.250.. Вона лежала в основі ментальності, соціальної свідомості та поведінки. Ця теза має численні підтвердження в історичних джерелах Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). - Ф.442. - Оп.704. - Спр.285. - Арк.81, 106; Ф.318. - Оп.1. - Спр.302. - Арк.146 зв.. «Гречкосії» не ставили під сумнів переконання, що особиста праця виступає головним арґументом на користь передачі їм землі.

Селянин разом зі своєю сім'єю обробляв земельний лан для забезпечення потреб родини. Розмір ділянки, що перебувала в його руках, міг коливатися між споживчою нормою (такою, яка забезпечувала на мінімальному рівні біологічне та соціальне відтворення; щоправда, часто наділи були меншими за мінімально необхідні й тоді селяни в пошуках роботи йшли на заробітки) і трудовою нормою (завдяки зусиллям великої та працездатної родини дозволяла на дещо вищому рівні забезпечити споживання й соціальний престиж). Такий спосіб свого життя землероби вважали самодостатнім. Головним критерієм моральності виступала особиста фізична праця. Тому інші учасники сільськогосподарського виробництва, котрі використовували найману працю (дворяни, купці, так звані селяни-куркулі, орендарі-посередники тощо), сприймалися як «пани», «буржуї», «експлуататори», «дармоїди» Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні... - С.81..

Неоднозначним було ставлення селянства до інтелектуалів, людей розумової праці, на українських теренах нерідко інонаціональних або зросійщених. Три чверті й так нечисельної національної інтеліґенції, зазначає В.Лозовий, зосереджувалися у сільській місцевості, вихідцями з якої вони, власне, і були Там само. - С.84.. З одного боку, таких людей поважали як «учених», грамотних, котрі могли розтлумачити нормативний документ («бумагу») або публікацію у пресі, дати пораду (під час революції саме вони переважно виступали провідниками ліберальних і соціалістичних ідей серед селянства), а з іншого - учителі, лікарі, агрономи, ветеринари здебільшого особисто не працювали на землі, а тому все ж асоціювалися у селян із «панами», «владою» та «містом» у широкому розумінні Там само. - С.84-85; ЦДІАК України. - Ф.358. - Оп.1. - Спр.16. - Арк.76..

Спосіб життя селянства ґрунтувався на патерналістських моральних цінностях сільської громади, головне осердя якої становили сімейні хазяйства на чолі з господарем - батьком, котрий мав беззаперечний авторитет як головний трудівник та уособлював для членів родини владу, справедливість, турботу Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні. - С.71.. Саме в контексті патерналістських очікувань землеробів від царської влади варто розглядати «наївний селянський монархізм». Ідеал справедливого самовладця був органічною частиною селянської соціальної утопії, з якою вони пов'язували утвердження на землі «божественної правди» Сухова О.А. Десять мифов крестьянского сознания... - С.305; ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.856. - Спр.250. - Арк.5.. Знавець сільського життя другої половини ХІХ ст. О.Енґельґардт звертав увагу на посилення патерналістських настроїв серед селян у зв'язку із закінченням російсько-турецької війни 1877-1878 рр., що проявилося в поширенні чуток про монаршу «милість» стосовно землі Энгельгардт А.Н. Из деревни: 12 писем: 1872-1887. - Санкт-Петербург, 1999. - С.395, 401.. Одним із проявів став також поголос про імператорську «золоту грамоту», яка неодмінно передбачатиме наділення хліборобів землею ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.855. - Спр.113, ч.1. - Арк.34 зв.; Законная просьба (письмо из деревни) // Киевские отклики. - 1905. - 6 (19) декабря. - №326. - С.3.. Неформальна комунікація (чутки, поголоси) - постійна ознака українського села. Але найчастіше вона проявлялася під час соціально-політичних катаклізмів - революції 1905-1907 рр., Першої світової Федьков О. Чорносотенці і чутки на Поділлі (з історії суспільно-політичного життя та ментальності на початку ХХ ст.) // Молода нація. - 2004. - №4. - С.5-12; ЯкимчукІ.В. Перша світова війна мовою неформальної комунікації // Історична пам'ять. - Вип.26. - Полтава, 2011. - С.78-86; ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.704. - Спр.285. - Арк.28 зв.. Зазначені явища позначалися на взаєминах політичних організацій і селянства.

Патерналістські відносини пов'язували хліборобів також із поміщиками. Однак ставлення селян до своїх соціальних антиподів виявилося амбівалентним. З одного боку, для нього характерні елементи патерналізму, витоки якого сягали дореформених часів, коли вотчинне господарство трималося на праці кріпаків і спонукало поміщиків дбати про них як про головну виробничу силу. Проте, з іншого боку, дворяни-землевласники у свідомості хліборобів залишалися «панами», оскільки особисто на землі не працювали. Соціальний антагонізм між ними набув крайнього загострення на початку ХХ ст., вилившись у «селянську революцію» Ковальова Н.А. Селянська революція в Наддніпрянській Україні (1902-1922 рр.): Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. - Черкаси, 2020. - 40 с.. Окремі поміщики, керуючись гуманістичними мотивами, здійснювали заходи, спрямовані на поліпшення становища сільської громади: виділяли кошти на побудову й утримання навчальних і медичних закладів, богаділень, дитячих притулків та ін. Донік О.М. Благодійність в Україні (ХІХ - початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 2005. - №4. - С.167-173; Благотворительность в России: В 2 т. - Санкт-Петербург, [б. г.]. - Т.ІІ, ч.1: Список благотворительных учреждений. - С.130-148, 250-258, 323-346; Т.ІІ, ч.2: Список благотворительных учреждений. - С.89-103, 110-124; 414-458, 533-528. Такі доброчинні дії ставали дедалі більш престижними серед освіченого суспільства, підтримували патріархальні традиції, викликали повагу до поміщика з боку хліборобів. Однак подібні заходи не долали хронічних соціальних проблем українського села, не кажучи вже про малоземелля, і не були ґарантією від конфліктів із селянською масою ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.855. - Спр.113, ч.1. - Арк.34-35.. Остання надалі розглядала благодійників як «панів», «експлуататорів» і у цій думці її підтримували діячі соціалістичних партій.

При аналізі діяльності політичних організацій важливого значення набуває з'ясування рівня політичної та національної свідомості українського селянства. Певна автаркія громадського життя хліборобів зумовлювала їхній консерватизм. Саме тому село в досліджуваний період залишалося природною основою розвитку народної культури, а рідна мова, звичаї, традиції продовжувати побутувати всупереч уніфікаторській політиці імперського центру. Водночас історичні джерела засвідчують слабке усвідомлення селянством Наддніпрянщини власної національної ідентичності. Небайдужий до цієї проблеми діяч УСДРП М.Порш констатував: «Український народ - національно темний народ» Див.: Федьков О.М. Селянство в українському національному русі. - С.114.. Відповідно, політичні партії мали враховувати той чинник, що для українського селянства найбільш важливими були соціальні пріоритети, і головний із них - бажання отримати землю для праці на ній. Якщо у програмних документах та аґітаційно-пропаґандистській роботі українські політики прагнули пов'язати вирішення аграрного питання з проблемою національного визволення Дубінський В., Федьков О. Аграрне питання в політичних концепціях українських партій і громадських організацій Наддніпрянщини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. - Кам'янець-Подільський, 2012. - 256 с., то російські партії - від соціалістичних до монархічно-консервативних - задля посилення свого впливу на українське селянство та досягнення політичних цілей різною мірою враховували соціальні пріоритети Див.: Федьков О.М. Політичні партії і селянство в 1905-1907 рр. - С.26-58.. Брак у хліборобів Наддніпрянщини національної свідомості сприяв успішній роботі осередків загальноімперських політичних структур. Однак якщо українські парторганізації у своїй повсякденній праці прагнули «вносити» національну свідомість до різних груп та прошарків українського суспільства, то російські - акцентували на нібито «спорідненості» українців із росіянами та здебільшого відмовляли першим у праві на будь-які форми національно-державної реалізації. Російські ж націоналісти взагалі заперечували окремішність українців і проповідували тезу про «триєдиний російський народ».

Селянство Наддніпрянської України належало переважно до православної конфесії, а тому доцільно розглянути вплив релігії та церкви на взаємини селян і політичних організацій. Унаслідок модернізації Російської імперії на її українських теренах поступово відбувався процес секуляризації світогляду мешканців та суспільного життя. Ідеї демократії, громадянських прав і свобод, зокрема віровизнання, релігійної толерантності, відокремлення церкви від держави набували у суспільстві дедалі більшого поширення Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. - 30-і рр. ХХ ст.). - Запоріжжя, 2004. - С.50-51.. Звісно, селяни залишалися здебільшого прихильними до традиційного укладу та повільніше звільнялися від впливу релігії й церкви. Окрім того, селянська релігійність, за обґрунтованим твердженням Ю.Присяжнюка, характеризувалася не стільки сповідуванням канонічних засад офіційного православ'я, як внутрішнім духовним синкретизмом, в якому поєднувалися архаїчні язичницькі та християнські духовні цінності, а також повсякденні життєві уявлення хліборобів ПрисяжнюкЮ. Українське селянство Наддніпрянської України... - С.218-248..

Відбувалися зміни й у самій православній церкві, яка на початку ХХ ст. виявилася цілком одержавленою та посідала доволі міцні позиції в імперії Надтока Г. Православна церква в Україні (1900-1917 рр.) // Історія релігії в Україні: У 10 т. - Т.3: Православ'я в Україні / За ред. А.Колодного, В.Климова. - К., 1999. - С.337.. На перший погляд, нічого суттєвого в її діяльності не змінилося, вона надалі опікала селянина з родиною від народження до смерті. Попри це, у житті церкви та її пастви відбувалися підспудні й очевидні зміни, що позначалися на діяльності політичних партій у селянському середовищі.

Соціальні трансформації пореформеної доби, на думку дослідників, спонукали українських селян до релігійного пробудження, поступового вивільнення з-під церковної казенщини. Віряни бачили, що православне духівництво досить часто зневажливо ставилося до них, надаючи першочергового значення не релігійному служінню, а матеріальним та фінансовим чинникам, нехтувало нормами моралі, українською мовою Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні... - С.235-236; Опря Б.О. Повсякденне життя православного парафіяльного духовенства Правобережної України (1860-ті - 1917 р.). - Кам'янець-Подільський, 2015. - С.153-155.. Селяни відзначали й те, що священики більше вболівали «за панські інтереси», ніж за їхні. Показовий випадок було зафіксовано в Лянцкорунській волості Кам'янецького повіту Подільської ґубернії, де агітацію в дусі програми УСДРП та Української селянської спілки вели брати Блонські, старший з яких, Пантелеймон, лікар за фахом, очолював соціал-демократичну організацію на Поділлі. і січня 1906 р. священик Лянцкоруні Ю.Свідзінський після закінчення служби Божої вітав парафіян із Новим роком, у проповіді закликав «не робити бунтів, страйків і щоб не слухали підбурювачів, таких, як Блонський». Після того, як священик та парафіяни вийшли з церкви, останні звернулися до настоятеля: «Ви, батюшка, нашої сторони не тримаєте, а тільки за поміщиками [...], а тому можете забиратись від нас, 6 січня ви будете зі своїми поміщиками самі воду носити, якщо застрайкують усі селяни» ЦДІАК України. - Ф.301. - Оп.1. - Спр.1105. - Арк.3..

Таке становище підривало авторитет церкви й зумовлювало неґативне ставлення парафіян до священиків. Одним із наслідків ситуації, зокрема, стало поширення у селянському середовищі ідей протестантизму Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні... - С.39.. Проте з подібним духовним вибором людей рішуче боролися православні ієрархи. І хоча неофіти виявляли лояльне ставлення до держави, органи влади вдавалися стосовно них до утисків Опря І. Становище та діяльність пізньопротестантських громад Правобережної України (1894-1917). - Кам'янець- Подільський, 2010. - С.140-172.. У цих умовах ліберали виступали за свободу віросповідання. Представники соціалістичних партій, як-от більшовики, прагнули використовувати у своїх цілях пригнічене становище протестантів, проте помітного успіху не мали Клибанов А.И. История религиозного сектантства в России (60-е годы ХІХ в. - 1917 г.). - Москва, 1965. - С.5; Опря І. Становище та діяльність пізньопротестантських громад Правобережної України (1894-1917). - С.160..

Революція 1905-1907 рр. стала значним випробуванням для самодержавства на міцність. Тісно пов'язана з верховною владою православна церква доклала максимум зусиль для збереження існуючого ладу. Священики з амвонів та у пресі виголошували «слово Боже» на захист усталених порядків Антоний (Храповицкий), митр. Слова, беседы и речи (О жизни по внутреннему человеку). - Санкт-Петербург, 2002. - С.115-157.. Представники православного клі- ру підтримували головно охоронно-консервативний напрям ідейно-політичного руху й лише одиниці співчували визвольному ЦДІАК України. - Ф.301. - Оп.2. - Спр.16. - Арк.666-666 зв.. Священнослужителі долучилися до роботи Державної думи. Показово, що 32 із 33 депутатів від духівництва (за винятком подільського священика А.Гриневича, члена фракції трудовиків та Української трудової громади) стояли на охоронних засадах Коник О.О. Депутати Державної думи Російської імперії від губерній Наддніпрянської України (1906-1907 рр.). - Дніпропетровськ, 2013. - С.182-187; Милько В. Українське представництво в Державній думі Російської імпе-рії (1906-1917). - К., 2016. - С.83.. Нерідко церковники виступали ініціаторами й покровителями консервативно-монархічних структур, таких, як Союз російських людей, Союз російського народу та ін. Спочатку священикам заборонялося входити до складу чорносотенних організацій, проте згодом Синод зняв цю заборону, чим скористалися два митрополити, дев'ять архієпископів та єпископів Степанов С.А. Чёрная сотня в России: 1905-1914 гг. - Москва, 1992. - С.117.. Такий приклад наслідувало єпархіальне духівництво.

Яскравим свідченням впливу священнослужителів на діяльність консервативно-монархічних організацій може слугувати Волинь. Агітацію за створення тут осередку Союзу російського народу вів особисто архієпископ волинський і житомирський Антоній (А.Храповицький). Почаївський відділ СРН сформувався у серпні 1906 р., організатором і очільником його став архімандрит Свято-Успенської Почаївської лаври Віталій (В.Максименко) Федевич К.К., Федевич К.І. За віру, царя і Кобзаря: Малоросійські монархісти і український національний рух (1905-1917 рр.) / Пер. з рос. - К., 2017. - С.50-54; Державний архів Житомирської обл. - Ф.329. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.4-5.. Завдяки підтримці церковних ієрархів, а також волинських священиків, котрі особисто очолювали близько 300 підвідділів, за рік по- чаївський осередок став найпотужнішим у Російській імперії. Наприкінці 1907 р. на Волині існували 434 відділи та 634 підвідділи СРН, які нараховували 105 тис. членів, здебільшого селян Государственный архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). - Ф.102, 4-е д-во. - Оп.1907 г. - Д.13. - Ч.2. - Л.20; Ч.8. - Л.40-40 об.; ЦДІАК України. - Ф.1600. - Оп.1. - Спр.209. - Арк.38-38 зв.; Омельянчук И. Почаевский отдел Союза русского народа // Чёрная сотня: Историческая энциклопедия: 1900-1917. - Москва, 2008. - С.410.. Діяльність союзу мала антиреволюційний, консервативно-монархічний характер, із великою домішкою релігійної нетерпимості, антисемітизму й ан- типолонізму ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.857. - Арк.37-37 зв.; Ф.1600. - Оп.1. - Спр.230. - Арк.252-253; Ф.1143. - Оп.1. - Спр.19. - Арк.19.. Із метою протидії євреям-підприємцям при Почаївському відділі СРН було створено банк «Почаєво-Волинський народний кредит» (1911 р.) - для допомоги хліборобам у купівлі землі, відкривалися кооперативні товариства Омельянчук И. Почаевский отдел Союза русского народа. - С.411-412..

Водночас селянство не було слухняним виконавцем волі священнослужителів, а вносило в рух уявлення, відповідно до ментальних настанов, пов'язувало з Почаївським відділом свої прагнення щодо землі. Урешті селяни, які були членами цього осередку, зорганізували аграрні заворушення на Поділлі Федьков О. Чорносотенці і чутки на Поділлі... - С.5-12.. Значно слабші позиції чорносотенці мали в інших ґуберніях підросійської України, але й там вони, «утихомирюючи», впливали на селянство Степанов С.А. Численность и состав черносотенных союзов и организаций // Политические партии России в период революции 1905-1907 гг.: Количественный анализ. - Москва, 1987. - С.184-204, 211-212, 214-215, 217-218, 224-226, 229-230, 233-235..

Загалом наприкінці 1907 р. на українських теренах Росії СРН нараховував 195 010 осіб, що становило 47,56% загального числа цієї організації в усій імперії Киселёв И.Н., Корелин А.П., Шелохаев В.В. Политические партии в России в 1905-1907 гг.: численность, состав, размещение (Количественный анализ) // История СССР. - 1990. - №4. - С.77-78.. У своїй масі це були хлібороби, але до чорносотенних осередків входили також дворяни, міщани, робітники та ін. Така значна чисельність і вплив Союзу російського народу в українських губерніях пояснюється потужною офіційною пропаґандою влади та православної церкви, яка, за низького рівня політичної й національної свідомості населення, складності міжнаціональних взаємин знаходила «вдячний» ґрунт.

Утім модернізація зачепила й саму церкву. У середовищі семінаристів уже ставали помітними ідейні розбіжності, що стосувалися не лише питання її становища та реформування, а й нагальних проблем розвитку суспільства. І хоча консервативно-охоронний напрям серед вихованців семінарій, академій домінував, в їхньому колі знаходилися прихильники соціалістичних, ліберальних ідей, українського національного відродження Єфремов С.О. Щоденник: Про дні минулі (спогади). - К., 2011. - С.372-403; Приходько В. Під сонцем Поділля: Спогади. - Л., 1935. - С.30-121; Земзюліна Н.І. Участь учнівської і студентської молоді в діяльності організацій політичних партій у Подільській губернії на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. - Т.21. - Кам'янець-Подільський, 2014. - С.94-95; Левицька Н. Студентство України в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. - К., 1998. - 16 с.; Фартучна Г. Національний та соціальний склад учасників студентського руху міста Києва на початку ХХ ст. // Наукові записки з української історії. - Вип.31. - Переяслав-Хмельницький, 2012. - С.35- 39; ЦДІАК України. - Ф.313. - Оп.2. - Спр.1442. - Арк.182-182 зв.. Зокрема в період свого становлення Українська соціал-демократична спілка покладала великі надії на аґітаційну діяльність серед селянства «семінаристів-українців» ЦДІАК України. - Ф.838. - Оп.2. - Спр.871. - Арк.1-1 зв.. Створений у час революції 1905-1907 рр. Усеросійський загальносемінарійний союз мав осередки у Житомирі, Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, де активну роль відігравали російські соціал-демократи та соціалісти-революціонери, а також члени «української партії» Магась В. «Бути справжнім громадянином.»: суспільно-політичні організації в Наддніпрянській Україні у 1905-1917 рр. - Кам'янець-Подільський, 2020. - С.185-191.. Частина випускників семінарій подальшу освіту здобували в університетах, нерідко стаючи активними учасниками студентських громад, а згодом і політичних партій.

Важливим чинником, що впливав на взаємовідносини політичних організацій і селян, були державні інституції Російської імперії, які доцільно розглянути в розрізі двох груп: установи виконавчої влади та виборні представницькі органи (земське й міське самоврядування, Державна дума). Перша група складалася з вищих, центральних, а також місцевих органів влади, що безпосередньо підпорядковувалися імператорові, спиралися на розвинуту, відносно самостійну бюрократію Высшие и центральные государственные учреждения России: 1801-1917: В 4 т. - Т.1: Высшие государственные учреждения. - Санкт-Петербург, 2000. - С.7; Ерошкин Н.П. Российское самодержавие. - Москва, 2006. - С.332-333.. Діяльність органів виконавчої влади в питанні про ставлення до політичних партій і селянства - це проблема, яку висвітлено у численних публікаціях. З одного боку, їй присвячено праці з історії державних установ Ерошкин Н.П. Российское самодержавие; Земское самоуправление в России, 1864-1918: В 2 кн. - Москва, 2005. - Кн.1. - 428 с.; Кн.2. - 384 с.; Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ - початок ХХ ст. - К., 2005. - 427 с.; Ярмиш О.Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. - Х., 2001. - 288 с., політичних структур Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України...; Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії на початку ХХ ст. - К., 2005. - 244 с.; Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров в 1905-1907 гг.; Морозов К.Н. Партия социалистов-революционеров в 1907-1914 гг. - Москва, 1997. - 623 с.; Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні, зародження, еволюція, діяльність, історична доля: Кінець ХІХ ст. - лютий 1917 р. - К., 1999. - 248 с.; Политические партии России: история и современность / Под ред. А.И.Зевелева, Ю.П.Свириденко, В.В.Шелохаева. - Москва, 2000. - 631 с.; Політична історія України ХХ ст.: У 6 т. - Т.1: На зламі століть (кінець ХІХ ст. - 1917 р.). - К., 2002. - 424 с.; Реєнт О.П., Сердюк О.В. Чорносотенний рух у Російській імперії на початку ХХ ст. та у часи Першої світової війни і Україна. - К., 2020. - 114 с.; Сарнацький О.П. Царизм та українські політичні партії (1900-1917 рр.). - Запоріжжя, 2006. - 709 с.; Степанов С.А. Чёрная сотня в России: 1905-1914 гг. - Москва, 1992. - 330 с.; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ ст. - 1939 р.). - К., 2002. - 382 с.; Тютюкин С.В. Меньшевизм: страницы истории. - Москва, 2002. - 560 с.; Федевич К.К., Федевич К.І. За віру, царя і Кобзаря: Малоросійські монархісти і український національний рух (1905-1917 рр.); Федьков О. Українська соціал-демократична спілка: у пошуках ідейно-політичної ідентичності; Эврич П. Русские анархисты: 1905-1917. - Москва, 2006. - 272 с. та ін., в яких чітко простежується репресивна складова стосовно членів соціалістичних політичних організацій і навіть ліберальної конституційно-демократичної партії, та лояльне й подеколи патерналістське ставлення до праволіберальних, особливо консервативно-монархічних союзів. З іншого боку, вона розглядається в дослідженнях, присвячених аграрній політиці імператорської Росії й історії селянських рухів Пётр Аркадьевич Столыпин: Энциклопедия / Отв. ред. В.В.Шелохаев. - Москва, 2011. - 736 с.; Пожигайло П.А., Шелохаев В.В. Пётр Аркадьевич Столыпин: Интеллект и воля. - Москва, 2005 - 240 с.; Лещенко М.Н. Українське село в революції 1905-1907 рр. - К., 1977. - 360 с.; Священко З. Проурядові аграрні ініціативи в Російській імперії на початку XX ст. - Умань, 2012. - 343 с.; Симонова М.С. Кризис аграрной политики царизма накануне первой российской революции. - Москва, 1987. - 254 с.; Уильямс С. Либеральные реформы при нелиберальном режиме: Создание частной собственности в России в 1906-1915 гг. - Москва, 2009. - 332 с. та ін.. Та, попри значну бібліографію, у спеціальній літературі слабко відбито питання про оцінку різними державними інституціями причин і характеру селянського руху, впливу політичних партій у зв'язку з цим.

При характеристиці функціонування державних установ доцільно враховувати також політичну культуру службовців. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. на українських територіях Російської імперії переважали «поліцейські чиновники», політичній культурі яких були притаманні патерналізм, опіка та визнання першості особистої влади монарха, а не закону, а також підозріле ставлення до незалежних освічених прошарків і селянства Большакова О.В. Власть и политика в России XIX - начала XX в.: Американская историография. - Москва, 2008. - С.132-133.. У кращому випадку ці посадовці почувалися покровителями темного, затурканого, переважно неосвіченого селянства й, водночас, доволі пасивно та з недовірою сприймали будь-які ініціативи громадськості. Діяльність соціалістичних і навіть ліберальних політичних партій вони чітко асоціювали з ворожими намірами щодо самодержавства. Звісно, беручи до уваги упередженість селянства стосовно чиновників-«панів», годі було сподіватися на конструктивну співпрацю між ними.

Слід мати на увазі регіональні особливості функціонування органів державної влади, які на етнічних російських теренах відрізнялися від приєднаних територій, зокрема українських земель. В.Шандра називає чинники, що обумовлювали цю специфіку: правові особливості, варіативність владних структур, відмінний від інших реґіонів соціально-господарський, культурний уклад, строкатий етнічний та конфесійний склад населення, неоднакові права і привілеї місцевих еліт Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ - початок ХХ ст. - С.47-48.. І хоча у процесі модернізації відбувалась уніфікації соціально-політичного ладу, проте до 1917 р. вона так і не завершилася.

При характеристиці взаємозв'язку між політичними партіями та селянством варто враховувати загальний напрям державної політики у цій сфері ЦДІАК України. - Ф.274. - Оп.1. - Спр.1347. - Арк.120-120 зв.; Ф.442. - Оп.857. - Спр.38. - Арк.6-11., особливості реалізації її окремими відомствами, місцевими органами, наявність міжвідомчих суперечностей Шепелев Л.Е. Чиновный мир России XVIII - начала XX в. - Санкт-Петербург, 2001. - С.110.. В умовах відкритого протистояння влади та революційних сил у 1905-1907 рр. міністром внутрішніх справ став П.Дурново - прихильник рішучих репресивних заходів проти революціонерів і селянських заворушень Бородин А. Пётр Николаевич Дурново: Русский Нострадамус. - Москва, 2013. - С.135-201; ЦДІАК України. - Ф.320. - Оп.1. - Спр.781. - Арк.111.. Показова його реакція щодо подій у Кагарлику на Київщині. Отримавши інформацію про спробу селян звільнити заарештованого аґітатора, він телеграфував київському, подільському й волинському ґенерал-ґубернаторові: «Переконливо прошу вас у цьому та в усіх подібних випадках карати силою зброї без щонайменшої поблажливості, знищувати заколотників і спалювати їхні будинки при опорі. Необхідно найсуворішими заходами раз та назавжди покласти край свавіллю, яке загрожує загибеллю всій державі» ЦДІАК України. - Ф.274. - Оп.1. - Спр.1347. - Арк.2.. Такої ж лінії нерідко дотримувалися й деякі губернатори на українських теренах, котрі саме в репресіях убачали панацею від впливу опозиційних політичних партій на селян Там само. - Ф.442. - Оп.704. - Спр.285. - Арк.128-130 зв., 222-223 зв.. Проте подібні акції не завжди давали бажані для влади результати.

Окремі відомства, згідно зі своїм функціональним призначенням, безпосередньо займалися питаннями, що позначалися на взаємодії політичних партій і селянства. Для прикладу, у структурі МВС існували департамент поліції та Окремий корпус жандармів із розгалуженою мережею ґубернських управлінь, жандармських поліцейських управлінь залізниць, розшукових пунктів, районних охоронних відділень, які діяли характерними для таємної поліції методами, зокрема й репресивними, прагнули контролювати практично всі прояви громадського життя та політичні організації «лівого» спрямування, включно з конституційними демократами Перегудова З.И. Политический сыск России (1880-1917). - 2-е изд., перераб. и доп. - Москва, 2013. - С.124-154, 310-311; ГАРФ. - Ф.102 ДП, 4 д-во. - Оп.1906 г. - Д.828. - Ч.9. - Л.1-11 об.; ЦДІАК України. - Ф.274. - Оп.1. - Спр.1347. - Арк.2, 19-19 зв.; Ф.1335. - Оп.1. - Спр.137. - Арк.319-319 зв.; Державний архів Хмельницької обл. (далі - Держархів Хмельницької обл.). - Ф.228. - Оп.1. - Спр.7267. - Арк.169-169 зв.. Відомо, що процес партієтворення в Російській імперії розпочався в 1880-х рр., коли виникли вірменська «Дашнакцутюн», Польська соціалістична партія, а на рубежі ХІХ-ХХ ст. - головні соціалістичні організації Бунд, РСДРП, есери (ПСР), РУП, Соціал-демократія Королівства Польського й Литви (всі вони залишили помітний слід на українських землях). Національні та провідні марксистська (РСДРП) й неонародницька (ПСР) партії відразу стали об'єктом уваги департаменту поліції Перегудова З.И. Политический сыск России (1880-1917). - С.73-91; Тютюкин С.В. Рождение российской многопартийности // Политические партии в российских революциях в начале ХХ в. / Под ред. акад. Г.Н.Севостьянова. - Москва, 2005. - С.112-113.. Натомість інтерес його до кадетів зріс у зв'язку зі збільшенням їхнього впливу на політичне життя внаслідок перемоги на виборах до Державної думи. Показово, що в переддень відкриття засідань цього представницького органу, 26 квітня 1906 р., очільник Окремого корпусу жандармів надіслав конфіденційного листа начальникам жандармських управлінь, зокрема київського - К.Ковалевському, в якому акцентував на необхідності «бути постійно свідомим щодо дій цієї партії та найближчих завдань її діяльності».

Від підлеглих вимагалася інформація про керівників й активних діячів, напрями агітації, а також з'ясування «справжніх цілей і прагнень партії» ЦДІАК України. - Ф.274. - Оп.1. - Спр.1424. - Арк.1-1 зв.. Співробітники таємної поліції неухильно виконували настанови начальства. У період постреволюційної реакції вони продовжували вести спостереження за кадетами та відзначали суттєве послаблення їхнього впливу, зокрема у селянському середовищі Там само. - Ф.276. - Оп.1. - Спр.84. - Арк.285-286; Шелохаев В.В. Идеологическая и политическая организация российской либеральной буржуазии: 1905-1907. - Москва, 1991. - С.10-22..

У межах українських територій у системі МВС діяли «місцеві міністерства» - ґенерал-ґубернаторства Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ - початок ХХ ст. - С.63, 68-70., а також Губернські та повітові установи, що були вкрай далекими від інтересів населення, особливо селянства.

Попри те, що в умовах модернізації Російської імперії ускладнилися завдання, які ставились перед ними, темпи зростання числа чиновників зазначених установ відставали від темпів приросту населення Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т., 3-е изд., испр. и доп. - Т.2. - Санкт- Петербург, 2003. - С.203; Скрипник А.Ю. Державні установи Подільської губернії 1793-1914 рр. - Кам'янець-Подільський, 2012. - С.185..

У результаті країна «недоуправлялась» Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи... - С.203.. У різних сферах життя суспільства нагромаджувалися проблеми, вирішення яких відкладалося на невизначений час. Нечисельні посадовці, отримуючи відносно невисоку платню, навіть за великого бажання (якого часто вони не мали) не могли належним чином виконувати покладені на них обов'язки. Окрім того, службовці найнижчого рівня користувалися безконтрольністю та використовували робочий час для власних потреб. Описуючи (без)діяльність їх у Подільській губернії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., чиновник з особливих доручень місцевого управління державного майна В.Тихонов у спогадах зазначав: «В урядовців недостатньо роботи й вони вбивають час усіма можливими способами» Там же.. Таке становище зумовлювало наявність хронічних соціальних проблем у селах регіону та давало достатньо підстав для критики влади представниками політичних організацій.

Діяльність державних органів у сфері аграрної політики (зокрема взаємини політичних організацій і селянства) не варто розглядати як консолідовану та монолітну. Про розбіжності між представниками різних відомств в оцінці ролі політичної аґітації й поточних подій державного та соціального життя при розгортанні селянського руху свідчать численні архівні документи. Наприклад, подільський Губернатор О.Ейлер, з'ясовуючи причини селянських заворушень навесні 1905 р., у доповіді міністрові внутрішніх справ пов'язував їх із «підбурюванням» селян «у великій кількості поширюваними прокламаціями, які, безумовно, мають вплив на них, а також загальне незадоволення японською війною» Держархів Хмельницької обл. - Ф.228. - Оп.1. - Спр.7267. - Арк.79.. Про дію партійної агітації на селянство він висловлювався й пізніше ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.704. - Спр.285. - Арк.289.. Проте з очільником не погоджувався незмінний член Губернського у селянських справах присутствія П.Синьогуб, котрий хоч і визнавав факт поширення агітаційних видань і вплив страйкової боротьби фабрично-заводських робітників на хліборобів, проте зазначав, що для селянського руху існував «відповідний грунт» - малоземелля, низький рівень агротехніки та врожайності. При цьому він наводив конкретні цифри, що підтверджували його думку Держархів Хмельницької обл. - Ф.228. - Оп.1. - Спр.7315. - Арк.213-215 зв.. Отже представники окремих місцевих державних установ неоднозначно оцінювали причини селянських заворушень і роль у цьому політичних організацій.

Важливі оцінки взаємин політичних партій із селянством, які надходили від найнижчих в ієрархії й територіально «найближчих» до селянства чиновників - мирових посередників на Правобережжі та земських дільничних начальників (посаду запроваджено в 1889 р., відзначалася поєднанням адміністративних і судових функцій, що зміцнювало владу дворянства) Гросул В.Я. Русское общество XVIII-XIX вв.: Традиции и новации. - Москва, 2003. - С.481-482. - на Лівобережжі та півдні України.

Як з'ясував К.Мацузато, мирові посередники виконували переважно поліцейські функції, але інституційно еволюціонували в бік розширення повноважень від вузькоуправлінських до соціально-культурних завдань. Про таку еволюцію свідчили настанови київського, подільського й волинського Генерал-Губернатора М.Клейґельса, котрий уважав, що розвиток «продуктивних сил» селянства стане можливим завдяки мировому посередникові як найближчому керівникові селянського населення, «освіченому наставникові», що «проливає світло в неграмотні й темні прошарки селянства» Мацузато К. Из комиссаров антиполонизма в просветителей деревни: мировые посредники на Правобережной Украине (1861-1917 гг.) // Социальная трансформация и межэтнические отношения на Правобережной Украине: XIX - начало XX вв. - Саппоро; Москва, 2005. - С.216..

Проте реалізація цієї місії ускладнювалася низкою обставин. Оскільки у краї були відсутні земські установи, посередникам доводилося виконувати також їхні функції.

Окрім того, через великі розміри мирових дільниць зазначені посадовці не часто доходили до конкретної волості чи села. Так, мировий посередник 1-ї дільниці Київського повіту мав у своєму віданні 141 населений пункт ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.704. - Спр.285. - Арк.68 зв.. Середньостатистичний селянин особисто майже не стикався з чиновником у повсякденному житті й не сприймав його як захисника своїх життєвих інтересів.

Окрім того, штат посадовців формувався переважно з дворянства та інших груп населення, які для землероба позначалися словом «пани». Тож коли в умовах соціального конфлікту чиновники прагнули вербально впливати на селян, у відповідь з їхнього боку лунало, що вони, мовляв, «усі підкуплені панами», тому-то «мусять так говорити», а отже і «слухати тут нічого» Там само. - Арк.48..

Після такої реакції представники влади часто вдавалися до репресивних заходів із метою забезпечити стабільність, тож селяни ще більше переконувалися в тому, що це - «панська влада».

Парадоксально, але критика консервативно-монархічними союзами російської бюрократії, намагання «дистанціювати» від неї самодержця також підривала престиж державних установ Омельянчук И.В. Черносотенное движение в Российской империи (1901-1914). - К., 2007. - С.309-315.. Низьким авторитетом влади у світогляді українського селянства користувалися соціалістичні та ліберальні політичні партії.

Отже при характеристиці ролі виконавчих органів державної влади у взаєминах політичних партій і селянства мали значення особливості розвитку українських територій Російської імперії, галузева специфіка, а також місце конкретних установ у державній ієрархії.

Важливими організаціями публічно-правового характеру, з якими пов'язане формування насамперед ліберального напряму, стали виборні органи земського самоврядування (поширювалося на сільську місцевість) та міського управління Гросул В.Я. Русское общество XVIII-XIX вв.: Традиции и новации. - C.331.. До кінця ХІХ ст., коли почали формуватися політичні партії, земства відігравали помітну роль у розвитку господарства, освіти, медицини, статистики та культури Лівобережної й Південної України (на Правобережжі були запроваджені лише 1911 р.), а земські гласні і представники «третього елементу» - лікарі, учителі, статистики, інженери, агрономи, котрі працювали у земських установах, брали активну участь у суспільному житті своїх місцевостей.

У земському середовищі зародився ліберальний рух, представники якого виступали за здійснення політичних та економічних реформ, запровадження конституційного ладу, свободи слова, друку, недоторканності особи, розширення прав органів самоврядування. Усупереч заборонам земці провадили організаційну діяльність - збиралися на нелеґальні наради, з'їзди, де обговорювали актуальні питання суспільного життя, створили Земський союз Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70 - на початку 80-х рр. ХІХ ст. - К., 1974. - С.133-155..

Значну частину земських діячів влада розглядала як «неблагонадійних», про що свідчили дані департаменту поліції: станом на 1902 р. більше половини опозиційно налаштованих осіб, за якими було встановлено нагляд поліції, перебували на службі у земствах Пирумова Н.М. Земская интеллигенция и её роль в общественной борьбе до начала ХХ в. - Москва, 1986. - С.193-194..

Владу й особисто імператора Миколу ІІ турбувала, для прикладу, ситуація в Полтаві, де піднаглядних нараховувалося 125, з яких 52 служили у земстві (причому 27 - у губернській земській управі) Там же. - С.215-216.. І хоча зазначені цифри та ступінь радикалізму таких осіб перебільшувалися, проте вони вказували на земські органи як на важливі осередки лібералізму й опозиційності. До неонародницького та марксистського напрямів ідейно-політичного руху належала незначна частина службовців земських установ.

Організації рубежу ХІХ-ХХ ст. («Бесіда», Союз звільнення, Союз земців-кон- ституціоналістів), банкетна та петиційна кампанії, а також з'їзди депутатів від земств і міст у 1905 р. підготували ґрунт для створення широкого спектра ліберальних політичних партій. На українських територіях найбільш опозиційними виявилися Полтавське, Таврійське, Херсонське, Чернігівське земства, які виступали за негайне запровадження представницької установи Земское самоуправление в России, 1864-1918. - Кн.2: 1905-1918. - С.23-25; З резолюції наради // Полтавщина. -