Сумський полк та події Сіверсько-Слобожанського походу Карла ХІІ

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сумський полк та події Сіверсько-Слобожанського походу Карла ХІІ

Олег Корнієнко

Питання участі слобідських козацьких полків у подіях кінця 1708 - початку 1709 рр., пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана І. С. Мазепи, залишилося ледве не поза увагою більшості вітчизняних та зарубіжних дослідників. Складається враження, що ці військові формування ледве не стояли осторонь російсько-шведсько-українського конфлікту, хоча Сіверсько-Слобожанський похід війська Карла ХІІ та гетьмана І. С. Мазепи відбувався в прикордонній смузі між Гетьманщиною та Слобідською Україною та безпосередньо на території «московських» козацьких полків - Сумського та Охтирського.

На нашу думку, з'ясування ставлення населення Слобідської України, передусім козацької верстви, до антимосковського «зриву» гетьманців та ступінь його участі у зазначених подіях становить значний інтерес. Цей заселений українцями край становив значну частину України і, незважаючи на наявність кордону, був тісно пов'язаний з Наддніпрянською Україною економічними, культурними та політичними зв'язками. Окрім того, Слобідська бригада становила значну військову потугу, і залучення 3,5 тис. «виборних» козаків (не рахуючи резервів) на той чи інший бік конфлікту давало суттєві переваги.

Для того, щоб давати оцінку настроям, що панували в 1708-1709 рр. на Слобожанщині та в Сумському полку зокрема, необхідно зробити екскурс в недалеке минуле. Варто відзначити, що, зважаючи на обставини утворення та окремішний від решти українських земель статус, Слобідська Україна завжди була притулком для радикальних елементів та різного штибу опозиціонерів до гетьманської влади. Тут переховувалися насамперед ті, хто орієнтувався в своїй діяльності на Москву. Однак вихід з-під юрисдикції гетьманської влади аж ніяк не означав повної покори владі московській: задля збереження свого особливого статусу проміжної ланки між гетьманцями-реєстровцями та московськими служилими людьми, слобідське козацтво перманентно заявляло про своє «іноземство». Відстоювання своїх «вольностей» виявлялося також у численних конфліктах з московськими поміщиками та служилими людьми на кордонах полкового реґіменту. Найбільш характерною була боротьба Сумського полку за т. зв. «присеймівські сотні», яка розпочалася ще в 1676 р. У 1686 р. до юрисдикції сумського полковника були віднесені слободи Кобилки, Кариж, Глушкове, Любимівка, Худяківка, Саліївка, Коров'яківка, Лежеч за попами, Тьоткіне, Летучівка, Вир та Глушець. Протягом 1696-1698 рр. конфлікт із поміщиками м. Путивля переріс у відкриту збройну боротьбу, призупинити яку вдалося лише завдяки втручанню центральної влади. Попри все, протистояння зберігалося ще до середини 1720-х років.

Однак чи не найбільшим подразником для слобожан були місцеві царські воєводи, що призводило до збройних заворушень, як у випадку зі сумським воєводою Умаєм Шамордіним в 1661 року.

Порубіжне слобідське козацтво, перебуваючи між Москвою та неспокійною Гетьманщиною, майже завжди вело подвійну гру і під час соціально-політичних потрясінь могло виступити проти центрального уряду, як це сталося 1668 року, коли воно підтримало І. Брюховецького та С. Разіна. У Слобідській Україні, що страждала від воєводської сваволі, в березні того року спалахнуло повстання в Харківському полку, а пізніше - в Острогозькому. Спокуса звільнитися з-під московської залежності або принаймні позбутися опіки приказних була досить сильною, проте певний досвід дав можливість сумському полковнику Г Кондратьєву, що потайки контактував з повстанцями, вчасно зорієнтуватися у ситуації та вийти сухим із води. Звичайно, що певні огріхи йому були прощені, а про підтримку в критичний момент урядових сил у Москві згадували не лише у 1668-1669 рр., а й значно пізніше.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. прикладом для наслідування у повсякденному житті для слобожан виступала не напівазійська Москва, а, безумовно, блискучий гетьманський двір з його європейським етикетом та церемоніями. Тут варто згадати про повальне «ушляхетнення» слобідської козацької верхівки, яке виявилося у замовленнях панегіриків, «парсун», вигадуванні гербів, колекціонуванні коштовного посуду, зброї тощо. Урядовий перепис рухомого та нерухомого майна харківського полковника Федора Донця, здійснений на поч. XVIII ст., зафіксував у останнього разом із полковницьким перначем наявність бунчука - виключно гетьманського клейноду. Подібну відверту зухвалість могли собі дозволити хіба що самовпевнені і незалежні від ясновельможного слобідські полковники.

На відміну від гетьманської старшини, яка наприкінці XVII- на початку XVIII ст. боролася за збереження своїх прав, слобідська старшина, завдяки своїй «вічній уособленості» та схильності до авантюрництва, домоглася розширення власних повноважень: у 1706 р. вийшов царський указ, відповідно до якого по слобідських полках скасовувалися воєводи і вся влада передавалась полковникам. Водночас, декларована козацькою старшиною відданість цареві не завжди відповідала дійсності: варто лише згадати про зв'язки сумського полковника Гарасима Кондратьєва з опозиційними гетьманами Брюховецьким і Дорошенком, конфлікти з Многогрішним і Самойловичем та яскраво виражені претензії на гетьманську булаву.

З огляду на перехід у найближчому майбутньому гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ, поведінку слобідської старшини щодо його «зради» та подальшої діяльності екзильного гетьмана П. Орлика можна визначити як зовні цілком прихильну до царського уряду. Декларація лояльності була тоді явищем звичайним і в переважній більшості випадків не відповідала дійсним настроям, що панували у середовищі козацтва та інших верств населення Слобожанщини. Невдоволення політикою центрального уряду посилилося з початком Північної війни: грамотою від 18 лютого 1700 р., надісланою з Розрядного приказу на ім'я полковників Сумського полку Гарасима та Андрія Гарасимовича Кондратьєвих наказувалося «Сумскаго Черкасскаго полка быть в конной службе казакам указанному числу 1230 чоловек». козацтво мазепа військо слобожанський

Коментуючи участь слобідських козаків у війні за «австрійський спадок» (1740-1748), Д. Багалій справедливо і влучно зазначив: «Їм треба було виступити в поход за гряницю Росії і прийняти участь у боротьбі за австрійську спадщину, підтримуючи право Марії Терезії; до сього діла у них було стільки інтересу, скільки до позаторішнього снігу...»7. На нашу думку, подібними словами можна охарактеризувати й ставлення слобідського козацтва до подій, що розгорталися далеко на півночі на самому початку московсько-шведської війни. Це був перший бойовий конфлікт (особливо його початковий період), який прямо не стосувався слобідських полків і України загалом.

«Бойове хрещення» сумців у Північній війні розпочалася з т. зв. Свейського (Лівонського) походу до Ліфляндії. Слобідські козаки, як ніхто інший, ідеально підходили для військових конфліктів низької інтенсивності та здійснення рейдів у ворожому запіллі. У період «малої війни» 1701-1704 рр., вони брали найактивнішу участь у бойових діях, відзначившись у битвах під Ерестфером (1701) та Гумельсгофом (1702). На відміну від московських офіцерів і солдат, старшинам і козакам українських полків, які впродовж осінньо-зимових рейдів і походів відігравали роль основних ударних сил і в результаті бойових дій та несприятливих погодно-кліматичних умов втратили чимало коней, нагород не передбачалося - царські урядовці вирішили, що з них достатньо і трофеїв, здобутих у Ліфляндії. 1701 року в Москві було карбовано першу з 25-ти російських медалей, запроваджених Петром І, присвячену перемозі під Ерестфером. Однак про нагородження нею бодай козацької старшини нічого не відомо.

Козаки, які повернулися з Лівонського походу, «объявили там во всеуслышание, как зло и презрительно обращались с ними великороссийские войска, как они отнимали у них взятую на войне добычу, били, топили в воде. Это обращение так подействовало на малороссиян, что некоторые из малороссийского поспольства даже стали переходить на сторону шведских войск».

Після виводу 1704 року з Ліфляндії Сумський полк було відряджено на придушення Астраханського бунту (1705-1706). Невдовзі, захищаючи власні інтереси, слобожани взяли участь в урядовому Донському поході проти булавінців. 8 червня 1708 р. у нічному бою під Валуйками Сумський полк, оточений близько 20 тис. повстанців, втратив полковника і більше 300 козаків. Можливо саме цей факт зумовив вкрай низьку бойову активність сумців під час Сіверсько-Слобожанського походу шведсько-українського війська.

1708 року гетьман І. Мазепа уклав таємну угоду з Карлом ХІІ, в якій певна увага приділялася слобідським козацьким полкам. На жаль, оригінальний документ першого україно-шведського договору не опублікований, оскільки, скоріше за все, не зберігся. Справа в тому, що радник королівської похідної канцелярії Олаф Гермелін, колегіальний професор Дерптського університету до війни, автор найважливіших державних актів, спалив польову канцелярію того самого дня, як тільки йому стало зрозуміла очевидність поразки шведів у Полтавській битві. Крім того, одразу ж після битви король наказав генералу Левенгаупту негайно знищити архів, щоб запобігти його захопленню московською стороною. Незважаючи на це, угоду можна реконструювати на основі авторитетних джерел. Одним з таких документів виступають спогади шведського «анонімного майора», додані до мемуарів офіційного шведського історіографа Г. Адлерфельда («Воєнна історія Карла ХІІ»), які вийшли друком французькою мовою в Амстердамі 1740 р. Невідомим автором напевно виступає Петро Шоенстрем - секретар похідної королівської канцелярії. В своїх спогадах він подав наступне. Одна із статей угоди передбачала, що «шведський король може зробити зимовий постій у тій провінції [Сіверщині - О.К.], доки Мазепа збере все козацьке військо та прихилить на свій бік білгородських [слобідських - О.К.] козаків, як також донських козаків, що також були незадоволені тиранською московською владою, тому що цар поступово позбавив їх привілеїв». Згідно з іншою статтею, гетьман мав приєднатися до королівського походу на Москву зі слобідськими й донськими козаками, а також поставляти провіант шведському війську «з України та Слобідщини, найбільш родючих у всьому світі». П. Шоенстрем згадував і про умови українсько-польського договору І. Мазепи з королем Станіславом Лещинським, укладеним майже одночасно з українсько-шведським. Однією з його умов було залучення до цього союзу слобідських, донських козаків та хана калмиків Аюки. Отже, виходячи з вище наведеного, можна стверджувати, що Слобідська Україна в планах гетьмана посідала не останню роль, а саме як джерело надходження продовольства та додаткової військової сили. Варто зауважити, що, навіть до приходу шведської армії, московські частини в Україні своїми грабунками, підпалами, побоями та ґвалтуваннями нагадували радше карну експедицію, аніж союзне військо. Отже і сподівання гетьмана на невдоволеність слобожан московською владою аж ніяк не є дивним.

Планам гетьмана І. Мазепи не судилося здійснитися через низку причин, у т.ч. через зраду частини старшинської верхівки. На поч. XVIII ст. в Україні вже сформувалася стійка промосковська партія з числа генеральної старшини. Власне це була не класична політична партія з певними програмними поглядами на подальшу долю України, а своєрідний «гурток» царських угодовців і підлабузників, які діяли, нехтуючи інтересами України, виключно заради можливості вислужитись і збагатитися. До змови проти гетьмана І. Мазепи, окрім його найближчого оточення, залучається й слобідська старшина в особі охтирського полковника Федора Перехреста, який після одруження з багатою вдовою почав іменуватися по жінці Осиповим.

На початку 1708 р. генеральний суддя Кочубей написав донос на гетьмана - «за рукою своею, все лжи превосходяшую, сказку». Доправити пасквіль до Москви взявся Петро Янценко (Яценко, Яковлєв) - «человек худородний, з жида перехрест». За дорученням генерального судді, полтавський полковник І. Іскра 13 лютого 1708 р. на р. Коломак зустрівся з охтирським полковником і попросив щоб той повідомив про «зраду» Мазепи київського воєводу Д. Голіцина. Не зволікаючи, Осипов виконав прохання донощиків і особисто передав донос князю Меншикову (за даними Філарета - 10 лютого 1708 р.).

Стародубському полковнику І. Скоропадському «со товарищи» гетьман доручив переконати царя передати «кривдників для слідства в Київ». Петро І, який на той час ще довіряв І. С. Мазепі, вирішив покарати змовників, зібравши їх докупи. 5 березня він наказав графу П. Головкіну письмово подякувати Осипову та Іскрі і запросити їх для нагородження за вірну службу. Майже одночасно Мазепа послав за Іскрою та Кочубеєм посилений козацькій загін, але ті вже встигли сховатись у Осипова в Охтирському полку. Нарешті 18 квітня донощики були зібрані у Вітебську. Першого на допит взяли саме Осипова. Оцінивши ситуацію, він повністю видав своїх спільників, а невдовзі взагалі відмовився від знайомства з Кочубеєм. Наприкінці місяця відбувся суд, і змовники були покарані. Винятком був охтирський полковник, який не тільки «викрутився немов вужака», а ще й «за оказанную верность» отримав похвальну грамоту, яку цар повелів виголосити по всій Україні та безпосередньо у слобідських полках. Пізніше, у 1711 р., Ф. Осипова призначили слобідським бриґадиром. Драпічництво (здирство), підлабузництво, хабарництво та зрада взагалі були притаманні всім поколінням Перехрестів-Осипових, про що красномовно свідчать численні приклади, наведені у працях Д. І. Багалія та Є. Альбовського.

Направлення доносу за посередництвом слобідського старшини було певною перестраховкою - «московські» полки не підпадали під гетьманську юрисдикцію, а оперативність доведення інформації вказує на те, що слобожани швидше засвоїли уроки московської політики та права: згідно з «Соборным уложением» 1649 р. донос офіційно заохочувався, а замовчування відомостей про «державну зраду» вважалося карним злочином.

Про безумовну підтримку царату з боку слобідських урядовців не можна твердити однозначно. Наприклад, ми не маємо жодного повідомлення про подібну ганебну поведінку родини сумських старшин Кондратьєвих, утім як і про їх особливе «усєрдіє» стосовно блокади непокірного Запоріжжя, чий отаман Кость Гордієнко поділяв погляди гетьмана Мазепи. Цей факт пояснюється тим, що кожний слобідський полк в особі полковника чи родинного клану самостійно обирав пріоритети у визначенні друзів та ворогів, покровителів і спільників, як, власне, самостійно будував свої взаємини з владою. Не викликає сумнівів той факт, що перший сумський полковник Гарасим Кондратьєв добре знав гетьмана І. С. Мазепу. Адже останній отримав свою булаву значною мірою завдяки зусиллям Кондратьєва та охотницьких полковників. На початку серпня 1687 р., посланий воєводою Неплюєвим, передовий загін сумського полковника Кондратьєва, до якого приєдналися частини Пєшковського та Апостола, нейтралізував гетьманича Г Самойловича та його сердюків. Натомість, завдяки підтримці І. Мазепи, Сумський та Охтирський полки були врятовані від повного розгрому татарами в бою 16 травня 1689 р. під Чорною Долиною під час другого Кримського походу. За досить короткий час у перебігу жорсткого бою зі 1500 чоловік, що налічувалося в обох полках, залишилося заледве 150 козаків. Як писав автор «Історії Русів», наслідки могли б бути ще трагічнішими, «коли б гетьман після нагального й слізного прохання тих полковників не послав у рятунок кілька піхотних сердюцьких полків».

До цього варто додати, що Кондратьєви перебували у добрих стосунках з відомими старшинськими родами Гетьманщини, більшість з яких у свій час була прихильниками І. Мазепи. Родинними зв'язками сумські полковники були пов'язані з Велецькими та Скоропадськими. Андрій Гарасимович був одружений (напевно другим шлюбом) з внучатою племінницею полковника І. Скоропадського Оленою Михайлівною. Їхня донька вийшла заміж за вихідця з Гетьманщини підпрапорного та сумського полкового суддю В. Савича. Іван Андрійович (син А. Г. Кондратьєва) був одружений на доньці гетьманського старшини М. Миклашевського, а своїх доньок згодом повидавав заміж за «знатного товариша», колишнього мазепинця А. Гамалію та за бунчукового товариша А. А. Марковича. За невідомими нам зв'язками, Іван Іванович Кондратьєв доводився небожем (напевно внучатим племінником) Д. Апостолу. Одружений на Кондратьєвій, П. Полуботок отримав маєток у с. Михайлівці Сумського полку. Під час арешту в 1723 р., завчасно попереджені Полуботком члени родини встигли знищити частину його паперів, а решту вивезли в далеку від Глухова Михайлівку.

Окрім цього, прибічниками І. Мазепи було чимало родичів сумської старшини: шваґер полковника Андрія Кондратьєва лубенський полковник Дмитро Зеленський, син білопільського сотника С. Куколя Федір, що служив писарем при гетьманській канцелярії та був у таборі Карла ХІІ. Під час Полтавської битви Ф. Куколь разом з Лизогубом з'явився до Апостола, а потім до Скоропадського. Це стало причиною того, що навіть у 1720 р. тривало слідство і в маєтностях Куколів робилися обшуки.

Старшини Сумського полку, об'єднані навколо клану Кондратьєвих, декларуючи лояльність до царського уряду, не виявляли надмірної активності проти гетьманців. Напевно, якщо вони щось і знали про наміри мазепинців, то не подавали виду перед царем та його урядовцями. Однозначно стверджувати про їх залучення до кола прихильників І. Мазепи не можна, проте ряд фактів наводить на таку думку.

Антишведські та антигетьманські настрої в середовищі сумського козацтва суттєво поглибилися взимку 1708-1709 рр. з огляду на каральні шведські експедиції та масові репресивні заходи, що здійснювалися московською стороною проти мазепинців.

З поступовим наближенням до України шведського королівського війська, бойові дії Північної війни кінця 1708 - початку 1709 рр. відбувалися вже у безпосередній близькості, а той на території Сумського козацького полку та прилеглих до нього гетьманських і слобідських полків.

Замість того, щоб іти на Новгород чи Москву, несподівано для всієї Європи та гетьмана І. Мазепи, Карл ХІІ вирушив на Україну. Проминувши Стародуб, ставка Карла ХІІ розмістилася в с. Гірках на березі р. Десни. Сюди ж прибув і гетьман з частиною вірного йому війська. Московське військо рухалося майже паралельно королівським частинам, прикриваючи напрямок на північний схід. 27 жовтня 1708 р. царю стало відомо про перехід Мазепи на бік шведів, а вже жовтня в с. Погребках відбулася військова рада, на якій було прийняте рішення захопити гетьманську столицю Батурин допоки шведи ще знаходяться за Десною.

Об'єднавшись із гетьманом, король приймає рішення негайно форсувати Десну. Місцем переправи він обрав ділянку ріки поблизу с. Мезина, що знаходилося на відстані поприща (одноденного переходу) від основних московських сил. Переправі намагався перешкодити загін генерала М. Алларта. Із незначними втратами шведи форсували досить серйозну перешкоду і рушили в напрямку ворога на Чапліївку. Захопивши її, шведське військо стало поспіхом гатити підмерзле болото, яке пролягло на шляху до Батурина. Від Лушників до Обтова у важкопрохідному місці було зроблено греблю завдовжки з кілометр. Природні перешкоди та удари московських частин катастрофічно уповільнили просування королівського війська та вірних І. Мазепі частин.

Утрата оборонної лінії на Десні змусила царську армію відійти через села Макове і Слоут на Глухів. При цьому загін Меншикова наражався на небезпеку бути відрізаним від основних сил. Однак царський угодовець уже жовтня опинився під стінами Батурина. Жорстка й кровопролитна оборона гетьманської столиці тривала з 24 жовтня до 2 листопада 1708 р. Лише через зраду І. Носа, який показав таємний хід у місто, фортецю було захоплено. Квітуче місто дощенту знищили і спалили, а по Сейму ще довго плили трупи мирних батуринських мешканців. Загальна кількість українських жертв за даними різних джерел становила 11-12,5 тис. осіб. Необхідно відзначити, що тактика «спаленої землі» широко застосовувалася московським командуванням. У листі до Б. Шереметєва від 5 вересня 1708 р., надісланого з Мигновичів, Петро І рекомендував: «Изволишь отписать Аларту, чтоб когда станет отступать, то б все строение везде жег, город и деревни... Так же и в своей дивизии чинить изволь». 19 вересня було надіслано аналогічну вказівку відносно сотенного містечка Стародубського полку Почепа, «понеже сей городок плох и лутче при случае сжечь». Подібні заходи перманентно здійснювалися на шляху просування королівських військ у напрямку до Полтави, що призводило до антимосковських виступів з боку місцевого населення та його поблажливого ставлення до шведів на початковому періоді їхнього Сіверсько-слобідського походу.

6 листопада 1708 р. у Глухові цар влаштував імітацію обрання гетьмана, яким було призначено Івана Ілліча Скоропадського. Місцеблюститель патріаршого престолу, галичанин за походженням Стефан Яворський та деякі єпископи 12 листопада виголосили І. Мазепі анафему.

Прибувши 7 листопада до Батурина, король та гетьман застали суцільну руїну, згарище та гори трупів. Втрати людей, артилерії, значних запасів продовольства та фуражу були невиправними. Відгомін батуринської різанини докотився й до Сумського полку. Захоплений в полон 2 листопада 1708 р. генеральний гарматний осавул Фрідріх Кеніґсек, один з керівників героїчної оборони Батурина, помер від ран по дорозі до царської ставки. Однак йому й після смерті не дали спокою: спочатку тіло колесували в Конотопі, а потім його голову з виколотими очима «на столп каменном також на шпицу желізную воткнено» в Сумах. Подібною акцією московська влада намагалася залякати населення та запобігти можливим виявленням лояльності до «зрадників». Однак виникає запитання: чому голову генерального старшини привезли саме до Сум? Можливо, що до царського уряду дійшла певна інформація про приховану підтримку сумцями опального гетьмана. Низка подій, що відбувалися впродовж листопада-грудня 1708 р., можуть слугувати певним підтвердженням цього припущення. Але про це йтиметься нижче.

Після Батурина шведи зупинилися на кілька днів у Городищі, щоб зібрати розтягнуту на марші армію. Зима, що насувалася, змусила короля подбати про зимові квартири, і армія вирушила через Дмитрівну на Ромни, зайняті 18 листопада 1708 р. Майже одразу 4 шведські полки з маршу захопили Гадяч. Стрімкими ударами шведи просувалися територією Гетьманщини, впритул підійшовши до кордону зі Слобожанщиною. Район базування королівської армії обмежувався Прилуками, Ромнами, Гадячем, Лубнами та Лохвицею, що зумовлювало розпорошеність армії на площі 50 верст у ширину і 70 у довжину. В стратегічному відношенні вибір цього району для вінтер-квартир навряд чи був удалим. Перебуваючи в глибині України, шведи віддалялися від Дніпра, втрачали зв'язок зі своїми частинами в Польщі та потрапляли в ізольоване становище. Розпорошеність шведської армії зумовлювалася двома обставинами: неможливістю розквартирувати напередодні зими в одному чи двох містах більш ніж 30-тисячну армію та необхідністю розмістити полки на значній території, оскільки єдиним джерелом забезпечення військ провіантом і фуражем були реквізиції за рахунок місцевого населення. Шведам не вдавалось утримувати під своїм контролем усі поселення, розташовані між крайніми пунктами дислокації їхніх військ. Не знайшли вони на цій території і спокою від виснажливих переходів і безперервних сутичок, а також статок у продовольстві, на який вони так розраховували. Керівник московського Посольського відомства Г. І. Головкін так писав про становище шведів у середині грудня 1708 р.: «... принужден он (Карл XII - О.К.) всю свою армию з превеликою трудностию в самом стеснении держать, которого мы непрестанно партиями докучать не оставляем, ибо мы от него меньше двух миль cкавалериею нашею стоим». Шведам не давали спокою не тільки «летючі» загони зі складу регулярних драгунських полків Петра І, а й козаки та населення прилеглих територій Слобожанщини та Гетьманщини.

Для переважної більшості населення України Північна війна була незрозумілою і чужою. Ставлення до шведсько-українського війська мешканців міст і сіл у листопаді 1708 р. було нейтральним або навіть прихильним. Як відзначає словацький посол євангелічного синоду до Карла ХІІ, учасник Сіверського походу і автор «Подорожнього щоденника» Даніел Крман, 16 листопада 1708 р. мешканці придеснянського с. Лукнова «пригостили свого воєводу (І. Мазепу - О.К.) й короля хлібом і сіллю, рибою, медом і сиром. Король Карло, шануючи народний звичай, щиро прийняв ці дари і перед очима гостителів відломив хліб і їв, закусюючи іншими дарами цієї країни».

Натомість ставлення місцевого населення до особового складу московської армії з самого початку просування шведів Україною було вкрай негативним. 1708 року на всіх українців без винятку було навішано ярлики «мазепинців», «зрадників» і «запроданців». Це давало привід показати істинну личину «братерської любові». Царські частини, що навіть просто проходили через міста і слободи, завдавали великих утисків їх мешканцям - захоплювали провіант і фураж, грабували та били козаків і простий люд. Поширеною стала вже згадувана практика «випаленої землі», коли напередодні приходу шведських частин москвинами знищувалися запаси продовольства та фуражу, а будівлі спалювалися. Про подальшу долю місцевого населення царські урядовці й думати не хотіли. Показовим щодо цього були спалення сіверянського м. Почепу та с. Хоружівки на слобідському прикордонні. За таких умов почастішала кількість сутичок з московськими вояками, в яких брали участь не лише місцеве цивільне населення, а й козаки. Останні знаходилися на межі відкритого збройного виступу.

Застосовуючи кордонну стратегію, Петро І на шляху шведської армії розташовував посилені гарнізони, які прикривали напрямок на північний схід у глиб етнічних московських земель. Розташовані по українських містах і селах московські гарнізони мали підтримувати «прихильний настрій для царя», проте у більшості випадків стосовно місцевого люду їхні функції зводилися до ролі жандармів і потенційних катів. Особливо це стосувалося прифронтової смуги, де залякане щодо неприйняття шведів на постій населення автоматично наражалося на конфлікт з королівськими частинами. Фортеці Сумського полку вже в середині листопада готуються до можливої оборони: населення ховає найцінніше майно в цитаделях, а гарнізони намагаються нашвидкуруч привести до ладу укріплення.

Для більш оперативного управління своєю армією царський уряд налагодив дієвий зв'язок між цивільними та військовими установами. Після подій, пов'язаних із відступництвом від нього І. Мазепи, Петро І планував перевести «всю армію» до Сум, де хотів розмістити «гаупт-квартиру». Організація надійного поштового сполучення між гетьманськими та слобідськими містами, «которая бы могла быть в корреспонденции писем без задержания», була доручена «новообраному» гетьману І. І. Скоропадському. З огляду на відсутність урядового фінансування останній був змушений зобов'язати місцеві козацькі та цивільні уряди і навіть духовенство сплачувати певну суму коштів на утримання поштової служби.

Як вже зазначалося, московське військо постійно базувалося на схід від району дислокації шведів, прикривало підступи до Білгороду та Курська, діючи за принципом кордонної стратегії. Як тільки на Десні кіннота виявила напрямок ворожого руху, Петро перемістив головні сили на південь. 16 листопада з Глухова він вирушив на Нову Слободу і Путивль, надіславши відповідний наказ князю М. М. Головкіну: «А мы отсель с своим полком пойдем к Путивлю, куда и вам надобно идти не мешкав». Вирушивши 18 листопада з Путивля черезс. Красне ставка прибула наступного дня до Тернів. 20 листопада вона передислокувалася до с. Хоружівки, куди зі Смілого прибули частини О. Меншикова, який доповідав Петру І: «Шведов счастливо отбили и гнали с полмили, и с четыреста взяли; обоз весь в передместье взяли. И потом, ради некрепости места, жителей выпустили (вигнали. - О.К.) в ыныя городы». Хоружівку було пограбовано, про що писав сам Петро І: «Сего часу в местечко Оружовку мы приехали, где зело доволно обрели хлеба в скирдах стоячего. И понеже оное место Гамалеево (Антона Андрійовича.- О.К.), который с Мазепою у Шведов,... оной хлеб велите брать. Буде же вам не надобно, то мы велим оной зжечь. Также и вина сыскали бочек с 30, которое також надобно взять». Того ж дня Петро наказав Б. Шереметєву «со всею пехотою иттить к Сумам будущаго утра или до света, куда и мы завтра пойдем». У Вільшані 22 листопада цар був присутнім на богослужінні у Миколаївській церкві, а потім обідав у маєтку судді Сумського полку Івана Пустовойта. 23-го числа вМарківці проводиться військова нарада. Б. Шереметєву, що перебував зі своїми частинами у Вірах, було наказано «пехоте всей стоять в Лебедине, в Михайловке, в Межиричах». До Лебедина, як однієї з найпотужніших сотенних фортець Слобожанщини, вирішено було перебазувати і штаб самого царя. З приводу дня народження О. Меншикова генерал Брюс влаштував тут феєрверк, а з Путивля прибули дружини царя та іменинника. Затримавшись через гучну гулянку, 26 листопада 1708 р. цар прибув до Лебедина. Звідси він зробив короткий перехід до Веприка, де оглянувши московську кінноту і гарнізон у 1500 осіб, повернувся до Лебедина. У ці дні він написав листа до сотника та козаків Котельви, в якому вихваляв їхню вірність і стійкість у боротьбі проти «невірних» козаків. Виконуючи рішення військової ради, московські частини Алларта розмістилися в Кризі, а генерал Інфлянт з 4 драгунськими полками прикривав рух піхоти до визначених містечок і сіл Лебединщини.

У листопаді цар відвідав Хоружівку Охтирського полку, розташовану в 4 верстах від полкового міста. Тут знаходився дерев'яний міст через Ворсклу на шляху до Лебедина: аналізуючи дії шведів, цар планував організацію прикриття напрямку на Білгород і Москву. Відвідував Петро І також с. Михайлівку Лебединської округи, де, згідно з переказами, спостерігав за стратою козаків-мазепинців, яких повісили на дубах і заборонили місцевому населенню знімати трупи допоки не розсиплються кістки.

Як зазначалося, опорними пунктами для московської армії в ці місяці стали Білопілля, Віри, Суми, Лебедин, Михайлівка, Межиріч та Охтирка. Дії Петра І у відповідь на перехід до шведів частини козацтва на чолі з гетьманом можна назвати блискавичними. За короткий період було написано значну кількість указів і листів до українських полковників і духовних осіб. В указі, надісланому від 27 листопада 1708 р. з Лебедина на ім'я полтавського полковника І. Левенця, передбачалося, що у випадку шведської облоги Полтави князю О. Волконському наказано «с Великороссийскими и с Слобоцкими полками итти в случение к вам». Однак наступного дня цар вирішив посилати лише Волконского, «а вместо ево посадить слобоцких Черкас (слобідських козаків. - О.К.)тысяч две», оскільки з Інгрії додатково викликалися 2 кінних і 6 піхотних регулярних полків.

Поєднуючи пусті обіцянки й відверте улещування з терором, цар домігся того, що українське населення залякане й обдурене, позбавлене об'єктивної інформації про істинні наміри гетьмана Мазепи, залишалося в більшості пасивним до його виступу. З боку сотень Сумського козацького полку та його найближчих сусідів, вражених присутністю великої кількості московських частин, батуринським погромом, а невдовзі і лебединською різаниною, шведам було вчинено суттєвий спротив. Як вже згадувалося вище, 19 листопада, коли до сотенного містечка Сміле Лубенського полку, розраховуючи на зимові квартири підступили три кінних і один піхотний королівський полки, козаки та міщани відмовилися впустити їх. Меншиков та генерал Ренне, довідавшись про це, на чолі драгунських полків поспішили до Смілого і разом з козаками та мешканцями завдали шведам поразки: близько 500 чоловік було вбито, а 400 потрапили у полон. Увесь шведський обоз став трофеєм московських частин.

Карл XII, дізнавшись про поразку своїх підрозділів, направив каральний загін під орудою полковників Дукера і Таубе, який форсованим маршем підійшов до Смілого. Використавши відхід Меншикова, шведи знову підступили до містечка Смілого, але й цього разу його жителі не впустили їх. Щоб виграти час до можливого підходу московського загону, вони пішли на хитрість. До шведського полковника Дукера прибула делегація від міщан і просила його затриматися на одну добу, щоб сміляни могли краще підготуватися до зустрічі шведського війська. Полковник погодився. Сміляни ж тієї ночі (на 21 листопада) з протилежної сторони міста впустили московський загін. На світанку разом із солдатами жителі міста здійснили вилазку і завдали шведам відчутних втрат. Через деякий час до Смілого підійшли головні сили Карла XII. Московський загін відступив, а з ним пішли і мешканці. Шведи зайняли Сміле, але не знайшли там жодної живої душі. Пробувши там добу, вони залишили місто і підпалили його. Царський офіцер Воронов, який прибув до Смілого після цих подій, писав про його стан: «А местечко Смелое выпалено все, дворы и гумна, а я стал в замку, а в замке халуп пять осталось, а в слободах халуп и гумен нет, а фуражу никакого нет». Після відходу шведів почали повертатися жителі міста і взялися за його відбудову. З маршу шведська армія зайняла і село Хоружівку, яке за наказом короля була остаточно дограбоване.

Через деякий час після погрому Смілого шведський загін полковника Дукера зробив спробу оволодіти Недригайловом. Надвечір 30 листопада 1708 р. розвідувальний кінний загін в кількості 50 чол. підійшов до міста. Шведи спішились і стали вимагати від козаків та мешканців щоб ті їх пустили до Недригайлова. Одержавши рішучу відмову, вони від'їхали, але через півгодини їм на допомогу прибуло 1500 кіннотників полковника Дукера. Московських військ у містечку не було. «И прежде стрельбы говорили они шведы недрыгайловским жителям, когда они от них ушли в замок, чтобы их пустили в тот замок, а сами б вышли, и обещали им, что ничего им чинить не будут». Підготувавшись до оборони, захисники попередили королівських солдат, «что их в город не пустят, хотя смерть примут». Відкривши вогонь, шведи кинулися на штурм міста. Захисники відповіли вогнем зі своєї зброї і почали лаштуватися до рукопашного бою. «И те слова шведы выслушав, стали ворота рубить, потом по них в город залп дали, а по них шведов из города такожде стреляли и убили шведов десять человек. И они шведы, подняв тела их, от замка отступили, и стали на подворках и церкви и дворы все сожгли». Близько 2 години ночі з 30 листопада на 1 грудня 1708 р. недригайлівський воєвода Фрол Висковатий послав місцевого священика Андрія Олександрова до Лебедина, і він повідомив про те, що трапилося, фельдмаршалу Б. Шереметєву. Спаливши передмістя, королівський загін відступив від Недригайлова. На його подальшому шляху були сплюндровані навколишні села, зокрема Вільшана. Ієромонах Іосаф записав: «Року 1708 шведы конные й пешие всю слободу Ольшану разогнали, а козаки баталь чинили з шведами до самого Городища й пощады не было от шведа никому».

Подібні сутички з просуванням військ Карла ХІІ територією нинішньої Сумщини тривали й надалі. Просте населення дуже часто захоплювало у полон поодиноких шведських вояків і переправляло їх до штаб-квартири Петра І, чому сприяли щедрі обіцянки царя. За полоненого генерала була обіцяна винагорода у 2000 крб., за полковника - 1000 крб., за інших офіцерів - згідно з їхнім чином, за рядового - 5 крб., за вбитого шведа - 3 крб.. Однак, як-то кажуть, обіцянки - цяцянки: як написано в «Історії Русів», українці отримували «платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля - по чарці горілки з привітанням: «Спасибо, Хохленок!».

Під час різдвяного посту до кінця грудня 1708 р. уЛебедині знаходилася головна царська штаб-квартира. За місцевими переказами, цар зупинивсь у будинку лебединського сотника Татарчука, що знаходився в межах «великого осадного города» біля церкви Преображення Господнього (там, де зараз знаходиться будинок пожежної команди. - О.К.). Разом з Петром прибули Меншиков та гетьман Іван Скоропадський.

У цей час в Україні старшин і козаків, запідозрених у прихильності до гетьмана, та тих, хто не з'явився на Глухівську раду для «обрання» Скоропадського, заарештовували та гнали в Лебедин на допити, якими

безпосередньо керував петровський поплічник О. Меншиков. Провини заарештованих встановлювались у відповідності до зізнань кожного, а зізнання добувались у відповідності до «Соборного уложения» 1649 р., тобто ступенями і за порядком - канчуками, батогом і розпеченим залізом, яким повільно проводили по тілу людини від чого шкіра кипіла і здіймалась пухирями. Той, хто проходив одне випробування, переходив до іншого, а хто не витримував, того вважали за винного і страчували.

На думку сучасного українського історика С. О. Павленка, на страту до Лебедина в основному були доставлені непокірні сердюки і компанійці з- під Десни та з Новгород-Сіверського. Почувши про перехід Мазепи на бік Карла ХІІ, 800 компанійців, які переправлялися через Десну з московським генералом М. Інфлянтом, повернулися до гетьмана. До цих «зрадників» Петра І слід додати ще й 200 волохів, які повернулися з-під Новгород-Сіверського. Їхній перехід у табір мазепинців відбувався, напевно, не безкровно. У всякому разі, полковник А. Танський, прибувши в район розквартирування московських військ, спромігся зібрати під свою команду лише незначну кількість волохів другої половини свого полку.

У центрі Лебедина на майдані біля Преображенського храму кати (передусім Меншиков. - О.К) рубали голову старшині, козакам, а також жінкам і дітям, запідозреним в прихильності до мазепинської партії. Стинання голів та вішання людей було для Меншикова «за іграшку» - колесування, четвертування і саджання на палю стало його звичним ремеслом. Як повідомляє невідомий автор «Історії Русів», «потерпіло таким чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев'яти сот. Число се може бути прибільшене, але, судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою «Гетьманців», треба думати, що зарито їх тут чимало. І якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття і небезпеку, то вже немає для тих і титулів, хто був знаряддям і учасником лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську». Орієнтовно в Лебедині загинуло близько 900 чол., в т. ч. і делегація від Запорізької Січі, послана до царя. Сучасний історик С. Павленко серед репресованих мазепинців, урядників та членів їх родин називає наступні імена: Яків Яременко (закатовано 1709 року), Прокіп Іваненко (1708), Н. Лютий (11.1708-1709), Опоченок (11.1708), Григорій Пархомов (01.1709), запорізький отаман Тимофій Полугер, посланець гетьмана до І. Скоропадського (11.1708), Трохим Васильович Троцина (29.11.1708 - 12.1708). Усього за підрахунками свідка подій і хроніста Петра Крекшина протягом листопада 1708 - липня 1709 рр. в Україні «изменников до тридцати тысяч порублено».

За вироками, винесеними у Лебедині, велику кількість «мазепинців» і членів їхніх родин було заслано до Сибіру. На тих, хто залишився в Україні, на довгі роки було накладено особливу податкову повинність - т. зв. мазепщину, скасування якої, згідно зі свідченнями щоденника генеральної канцелярії 17221723 рр., добивалася від російського уряду козацька старшина. Мазепинці, що не зазнали прямих репресій всіляко утискалися, насамперед у майнових питаннях. Так, граф П. Головкін привласнив собі ґрунти «зрадника» і родича сумських полковників Кондратьєвих Дмитра Зеленського на прикордонні Сумському полку та Гетьманщини в селах Костянтинівка та Хоружівка.

До Лебедина на поклін цареві збігалися козацькі старшини, в т.ч. і ті, хто брав участь у виступі гетьмана Івана Мазепи. Для залагодження негативного резонансу, викликаного на Україні лебединською різаниною, цар «великодушно» прийняв генерального хорунжого І. Сулиму, полковника Д. Апостола та деяких інших старшин, які небезпідставно підозрювались у довірливих стосунках з І. С. Мазепою.

Управлінська діяльність царської штаб-квартири в Лебедині була спрямована передусім на те, щоб не дати шведам можливості повернути на північний схід у напрямку Москви. З Лебедина відряджалися розвідувальні партії, розсилалися нові накази, догани та заохочення. До проведення розвідувальних акцій залучалися козаки і міщани Сумського полку. 24 листопада мешканці сотенного містечка Межиріч Іван Дадосі і Левко Кошман були відряджені в район розташування шведів, і, повернувшись, доповіли, що Карл ХІІ перебуває в Ромнах, а «под Гадячем на реке Псле греблю раскопали, понеже от наших имеют опасение», про сутужний голодний стан шведського війська56. 30 листопада Петро І надіслав старшинам Гадяцького полку наказ щодо призначення нового полковника замість С. Трощинського - родича І. Мазепи. З Лебедина ж гетьман Іван Скоропадський, розсилає свій універсал від 8 грудня 1708 р., спрямований проти «злокознєнного» Мазепи і явно написаний під московську диктовку. Йдучи проти правди, Іван Ілліч розписував у ньому переваги перебування українців під «милостію монаршою» та закликав приєднатися до нього. До Лебедина стягувалися додаткові сили-гвардії капітан-поручик А.Ушаков отримав наказ «с казаками, которые с вами есть, подайся сюды к Лебедину ближе». Пізніше цар особисто виїжджав з розвідувальною партією на рекогносцировку: він оглядав гарнізон Веприка та розташовані неподалік частини генерал-поручика Рена, а потім вивчав місцевість поблизу Гадяча, зайнятого королівським військом. Після повернення, 3-4 грудня 1708 р. цар провів у Лебедині військову раду, яка напрацювала рішення щодо подальшого ведення бойових дій зі шведами. Було розроблено план оволодіння Ромнами, де розміщалася головна квартира Карла XII. Для цього основну частину військ вирішили кинути на Гадяч для здійснення відволікаючого маневру, а в цей час генерал Алларт повинен був зайняти Ромни. Плануючи операцію, царська ставка навіть виходила з деяких властивостей характеру короля: його азартності і любові до стрімких атак кавалерії, які вносили сум'яття у лави частин, що оборонялись. На раді було вирішено демонстративним зосередженням значних сил у районі Гадяча зробити вигляд, що війська готуються до штурму міста. Суть плану московського командування полягала в наступному: більшій частині військ наказано було йти «добывать Гадяч, а генералу Алларту итти в Ромну... в таком намерении, что ежели король не пойдет на сикурс Гадяча, то Алларту не приближаться к Ромну, но добывать Гадяч; буде же пойдет на сикурс, то от Гадяча отступить, а Алларту в Ромен вступить, дабы одно из двух сделать».

Неподалік від Лебедина відбувалися постійні сутички зі шведськими загонами, постріли з гармат ясно було чути у місті. Посилюючи гарнізони найближчих до шведів населених пунктів, цар частину піхотних полків передислокував до Полтави, а інші - до Сум та Лебедина «и около оных по местечкам, селам и деревням, а конницу в Ахтырку». З огляду на велике значення Сумської фортеці 5 грудня 1708 р. цар направив до командира дивізії князя Анікіти Репніна в сотенне містечко Кригу (Білопілля) листа, в якому наказав негайно відправити до Сум московський регулярний полк «из средних, который пристойно» та «баталион из Глухова возми с собою». Від полкового командира найсуворіше вимагалося лояльне ставлення до місцевого люду - «чтоб никакого разорения и обид и насилия тамошним жителям не чинили». У випадку, якщо Сумська фортеця потребувала невідкладного ремонту, наказувалося терміново його виконати. Робітників пропонувалося залучити за сприяння сумського реґіментаря Івана Андрійовича Кондратьєва та полкової старшини. До Сум, ще до отримання царського розпорядження, А. І. Репнін завбачливо перевів Устюзький полк. За переказами, в середині грудня Петро І особисто приїжджав до Сум з метою перевірки робіт щодо приведення місцевих укріплень до ладу.

У цей час королівське військо теж не сиділо склавши руки. Репресії з боку шведів щодо слобідського населення ставали все більш жорстокими, але це не допомагало: 9 грудня (за іншими даними - 10 грудня) 1708 р. загін шведів чисельністю 500 чол. під проводом полковника Томаса Функа відряджено, щоб покарати та «навчити розуму» селян, які об'єдналися в різних місцях у повстанські загони. Шведський полковник Поссе про події, що сталися в козацькій слободі Терни, свідчив: «Коли шведи увійшли в містечко, всі козаки й селяни збіглися на церковне подвір'я і все воно і вся церква заповнилися народом. Навколо подвір'я ішов вал, а де він попсувався - там обвели палісадом. Шведи двічі атакували церковне подвір'я, але зустріли сильний опір, навіть жінки на валу й билися проти шведів, і противник був відбитий. На третій раз шведам вдалося влізти на вали, й драгуни почали рубати всіх, хто траплявся під руку - всього 1600 чоловік. Тих, хто сховався в церкві (в ній було повно народу) і не хотів відчиняти дверей, Функ звелів підпалити, і всі, хто був у церкві, згоріли». Дві години мешканці чинили опір, проте сили були нерівні: у захисників слободи було обмаль вогнепальної зброї та й та переважно дрібна, тоді як шведи мали її вдосталь. Старожили Тернів розповідали, що залишки валу завдовжки з півверсти можна було спостерігати ще в ХІХ ст. від річки Терн до самої середини селища.

Функ зажадав від мешканців Тернів, щоб вони відкрили ворота, але отримав відмову. Для об'єктивності варто відзначити, що у більшості подібних випадків шведи бажали лише відігрітися, але налякане московськими погрозами населення часто провокувало їх на штурм.

Після «погамування» Тернів Функ з каральною експедицією рушив на Недригайлів. Довідавшись про це, 14 грудня Петро І надав А.Ушакову та підпорядкованому йому загону донських козаків наказ: «Господин капитан- поручик, по получению сего указу казакам всем, которые с вами єсть, вели идти к Недригайлову, а сам ты одною своей персоною поезжай, не мешкав, к господину генералу Аларту, и что он вам прикажет делать, и то по его приказу исполнять неотложно. А казаки б конечно стали у Недригайлова завтра, т.е. 15-го дня к вечеру». 15 грудня Ушаков з донськими козаками прибув до Недригайліва. Разом з жителями міста вони відбили новий напад шведів, захопили у полон ротмістра і вісім солдат, «иных погубили и гнали под самый Ромен». У цьому бою полягло багато королівських вояків, навіки знайшовши спокій за тисячу кілометрів від своєї рідної домівки. За стійкість в обороні свого міста цар висловив його мешканцям подяку65. «Он испепелил также несколько враждебных казачьих деревень и велел перебить всех, кто повстречался, чтобы внушить ужас другим», - розповідав з повним схваленням шведський королівський камергер Адлерфельд про дії шведського загону. 15 грудня Петро І, через підхід шведів до Марківки, наказав генералу М. Алларту здійснити розвідку боєм, «а буде партия (невелика частина. - О.К.), то, ежели возможно, чтоб поиск с помощью Божиею учинить над оными, понеже люди у вас в готовности».

У період усіх цих подій активну допомогу шведам надавали роменці, що зберегли вірність гетьману Мазепі. Однак ця допомога часто-густо виявлялася в акціях проти своїх же братів-українців. Князь Д. Голіцин пізніше писав: «Грицько, сотник Роменский с шведами непрестанно набеги чинили и города разоряли, а именно местечко Смелое и город Недригайлов и два села Сумского полку разорили». Філарет відзначав, що в XIX ст. за р. Сулою, нагорі, на відстані однієї версти від Недригайлова ще зберігалися рештки укріплення з колись глибоким ровом, що належало колишньому гетьману Мазепі. На його думку, тут була розташована артилерія, спрямована на Недригайлів. І донині цю гору місцеві жителі називають Мазепиною.

Петро І до кінця 1708 р. не полишав надії якщо не перетягнути гетьмана на свій бік, то хоча б виманити його для подальшої розправи. За вказівкою царя граф Головкін 22 грудня писав з Лебедина відповідного листа, обіцяючи Мазепі амністію, «прежній уряд», а також виконати всі його «кондиції» (умови), якщо він захопить і приведе до царя Карла ХІІ або принаймні «протчих знатнейших». Однак цей лист залишився без відповіді - лебединські катівниці були занадто яскравим прикладом царського милування про яке в народі навіть склали прислів'я: «Московська ласка швидким конем їздить».

Характерною рисою зимової та літньої кампаній 1708-1709 рр. було те, що проти шведів діяли не тільки дрібні «партії», як це було раніше, головною метою яких було добування «язиків» та розвідка боєм, а й великі загони, що вступали в бій проти значних сил шведів. Прикладом такої операції за участю кількох тисяч солдат і офіцерів з обох боків була трагічна для українців акція, пов'язана із захопленням Ромен та обороною Веприку. 16 грудня два загони московського війська - один під керівництвом Петра І, інший - під орудою генерала Алларта - здійснили напад на Гадяч і Ромни, причому з останніх шведів вибили остаточно, що мало для мешканців містечка аж ніяк не позитивні наслідки. План, розроблений під час Лебединської ради 3-4 грудня 1708 р., реалізувався повністю: Карл ХІІ, який знаходився в Ромнах, повірив у серйозність московських намірів опанувати Гадячем і в кар'єр вирушив робити «сіккурс» гадяцькому гарнізону. Втрати з обох боків були досить значними, але вони вимірювалися не стільки вбитими, скільки обмороженими, особливо серед шведів - навіть сам Карл ХІІ постраждав від сильної холоднечі.

Як тільки шведи залишили Ромни, туди за ініціативою Меншикова з каральною експедицією були направлені частини українського гетьманського війська. Один із учасників походу писав про оперативність зайняття міста: «Отак 28 грудня на свято Безвинних, ми вирушили. Ворог довідався про наш відхід і деяких вояків, котрі там на одну або дві години залишились, після вторгнення взяв у полон». Експедиція мала подвійну мету: по-перше - покарати роменців за прийом до себе на квартири шведської армії, подруге - «випробувати вірність» козацьких військ новообраного гетьмана Скоропадського. «І тії війська, бувши неначе приголомшені й обезумлені тодішнім хаосом, із зажмуреними очима і скам'янілим серцем руйнували свою безневинну братію, Роменців, просто як ворогів своїх», - писав автор «Історії русів». Наслідком карної експедиції стало майже повне винищення населення м. Ромен, певна частина якого розбіглася по навколишних селах, а невелика партія дійшла аж до с. Юноківки на сході Сумського полку, де й оселилась.