Сумський полк та події Сіверсько-Слобожанського походу Карла ХІІ

Напад на Ромни змусив армію Карла ХІІ перейти на більш тісні зимові квартири. Ставка шведського короля вирушила на Гадяч. Шлях між Ромнами, де тимчасово знаходилась основна маса королівського війська, та Гадячем був небезпечним через наскоки козаків і повстанців з числа місцевого посполитого населення. Перехід був розділений на два етапи із зупинкою у Липовій Долині. За місцевими переказами, через нестачу палива, один із шведських пікінерських полків під час переходу спалив усі свої держаки від пік, намагаючись зігрітися.

Гадяч шведи зайняли, коли вже настала ніч 28 грудня. Усі очевидці твердять, що під час цього переходу королівське військо втратило від 3 до 4 тис. осіб. Понятовський, вірний супутник Карла ХІІ, писав «Перед тим, як прийти в Гадяч, шведи втратили три тисячі чоловік замерзлими, а крім того, всю обозну прислугу та багато коней». Але поблизу Гадяча, у 12 верстах від нього, стояло містечко Веприк, що знаходилося під захистом московського гарнізону. Така наближеність не влаштовувала короля, і він вирішив будь-якою ціною вибити звідти ворожі частини. Спроба з ходу оволодіти Веприком 5 січня 1709 р. успіху не принесла: гарнізон замкнувся у фортеці і вчинив запеклий опір. До того ж у шведів не знайшлося штурмових драбин та інструментів для руйнування воріт і стін. Тому королю довелося зайнятися справою, яку він не терпів, - облогою фортеці. До її штурму шведи приступили тільки вранці 6 січня.

Гарнізон Веприка з успіхом використовував для оборони усі дні, починаючи з 27 грудня, коли шведські авангарди вперше з'явилися біля його укріплень. Захисники відремонтували вал, а головне, багаторазово облили його водою і він вкрився значним шаром льоду. Перед початком штурму генерали попереджали Карла XII про труднощі здобуття зледенілого фортечного валу і зависоку ціну, яку належало сплатити за досягнення сумнівної мети. Король, однак, не послухав порад: перший приступ не приніс успіху - обложені відбили штурм із великою втратою для ворога. Але зрештою комендант фортеці В. Фермор через брак пороху та марність оборони у ніч на 7 січня 1709 р. здав містечко. Тиждень потому, 12 січня 1709 р., цар видав указ, адресований усім комендантам фортець, розташованих у районі бойових дій, у тому числі і новопризначеному коменданту Полтави О. Келіну. Указ вимагав утримувати фортеці до останнього солдата - здача її ворогу означала смертну кару. Указ, крім того, визначав порядок заміщення посади коменданта: у випадку його загибелі керівником оборони ставав помічник, а у випадку загибелі помічника - старший за званням офіцер, що залишався живим.

Посланець словацьких протестантів до Карла ХІІ Даніел Крман так писав про атаку королівського війська: «Перший удар шведів був нещасний, бо впало з них біля п'ятсот, між ними всім відомий граф Левенгаупт та інші славні полковники й офіцери. За другого штурму з допомогою драбин місто було взято, а дві тисячі московських вояків і стільки ж мешканців полонено. Король усіх помилував...».

Підсумок штурму Веприка для шведів був украй жалюгідним: королівська впертість і нерозважливість коштувала втрати трьох полковників, 43 обер-офіцерів і понад 1200 рядових. Серед полеглих було чимало досвідчених бойових старшин, що були гордістю королівської армії. Здобуття невеликого сотенного містечка не давало жодної переваги для короля. Йти від Веприка далі на Лебедин, де знаходилася ставка Петра І, не було змоги ані через мороз, ані через стан шведської армії. Гетьман І. Мазепа, сподіваючись відрядити Карла ХІІ з України, пропонував йому наступати на Білгород і звідти встановити зв'язок із залишками загонів булавінців. Зваживши все, король вирішив поки що силами кількох полків здійснити наступ на північ вздовж р. Псел. Розгадавши ворожі наміри, Петро І зробив спроби посилити Лебедин та Суми, а також Охтирку. В умовах суворих морозів його частини здійснили виснажливі переходи то до Лебедина (26 листопада), то під Веприк (30 листопада), то знову до Лебедина (25 грудня), то до Сум (26 грудня).

Для Карла ХІІ зрештою стало зрозуміло, що, йдучи на північ долиною Псла, він буде змушений брати одне за одним укріплені міста і містечка: Камінне, Лебедин, Сумську Ворожбу, Суми, Миропілля та Суджу. З огляду на суттєві втрати при штурмі незначних веприцьких укріплень, не було жодної причини очікувати, що штурм цих фортець, особливо полкового міста, обійдеться дешевше. Тим більше, що розвідка доповідала про значну концентрацію московських частин у цьому районі.

Як вже зазначалося, обидві армії несли тяжкі санітарні втрати від надзвичайно суворої зими. Неймовірна холоднеча 1708 року охопила всю Європу і завдала величезної шкоди садам і посівам. Зазвичай м'яка, тогорічна зима на Україні теж видалася надзвичайно холодною. Солдати в кращому випадку обморожували обличчя, руки та ноги, у гіршому - замерзали насмерть. 22 грудня московський генерал Карл Ренне доносив Меншикову: «Кого ни пошлешь, повредит либо лицо либо руки или ноги ознобе». Узагальнені зведення про втрати московської армії від грудневих морозів 1708 р. наводить «Гистория Свейской войны». Про перехід одного підрозділу в ній зазначається: «В той час мороз був надзвичайний, такий великий, що птахи в повітрі вмирали; і хоча наші більшу частину дороги йшли біля лісу, також ночували біля сіл, однак близько 150 чоловік відморозили руки і ноги і кілька десятків померло». Люди з обох армій гинули на морозі тисячами, але, окрім холоду, їхні страждання посилював голод. Московські найманці зі сформованого того року загону волохів (800 осіб) були покинуті напризволяще своїми командирами. 24 грудня 1708 р. вони скаржилися, що «скучают, что и хлеба купить не на что» - їхній полковник та інші старшини поїхали до Лебедина, взяли там їхню платню, а «к ним не везут». 27 грудня Петро отримав від генерал-лейтенанта Генріха фон дер Ґольца з Межиріча лист про те, що солдати новоприбулих Новгородського і Ростовського полків мають вкрай незадовільне обмундирування, «зело зябли и значное число в марше позади осталось, о которых и надежды нет, чтобы оные при столь злой погоде и жестоком морозе к своим региментам паки здоровы назад возвратились». 30 грудня Ґольц доповідав уже з Марківки про неможливість щось запропонувати «больному и обмороженому солдату для его выздоровления и помочь ему» - в польових аптеках відчувався гострий брак елементарних ліків і «пластирів».

Природно, що шведи зазнали значно більших втрат, аніж московська армія. Екіпірування королівських солдатів, яке до того ж достатньо зносилося після виходу із Саксонії, не було пристосоване до умов суворої зими. Сучасники зі шведського табору залишили чимало свідчень, стосовно того, скільки солдатських і офіцерських життів забрала зимова холоднеча. Представник Станіслава Лещинського при ставці Карла XII Станіслав Понятовський записав: «Перш ніж прийти в Гадяч, шведи втратили три тисячі солдатів, що насмерть замерзли: крім того, всі служителі при візках і багато коней». Інший учасник походу шведського короля, протестантський суперінтендант (єпископ) Даніел Крман у своєму щоденнику занотував деякі подробиці. Запис від 22 грудня 1708 р. (2 січня 1709 р. за н. ст.), коли Крман прямував з Русанівки до Гадяча, куди направлявся король із «сіккурсом», свідчить: «Щоб не змерзнути, поклав я до возу нагріту цеглу і нею зігрівав руки й ноги... Треба було проїхати лиш дві милі, але через широкі поля, на яких скаженів варварський, найдикіший і найльодовитіший вітер так нестерпно, що деякі наші фурмани, несучись на конях, змерзли. Інших, особливо тих, що від надмірної норми паленки заснули, знайшли у возах і підводах мертвими, іншим за нігті зайшли зашпори, а мороз поступово перейшов аж до грудей і вкоротив їм віку... Наступного дня почали фельдшери воякам, які приходили до нас, відрізати своїми ножиками з ніг і рук замерзле й загниваюче м'ясо».

До початку грудня 1708 р. Петро вважав шведську армію настільки виснаженою й ослабленою, що припускав можливість генерального бою, від якого раніше наполегливо ухилявся. Зберігся царський указ, звернений до учасників військової ради, що відбулась у головній ставці в Лебедині, очевидно, 3 грудня. Указ підвів підсумки кампанії 1708 р., оцінюваної царем більш ніж позитивно, оскільки вона знекровила шведське військо. «Понеже всегда советовано, - писав цар, - удалятися от генеральной баталии, что и чинено чрез все лето, чувствительно же великий урон неприятелю учинен. Ныне же по всем видам едва ли и весьма невозможно без генеральной баталии обойтись». Дві обставини, на думку Петра, сприяли тому, що саме зараз, у зимові місяці, належало не ухилятися, а шукати вирішального бою Північної війни. По-перше, морози скували кригою річки і болота, тобто створювалися сприятливі умови для маневру. По-друге, що ще більш суттєво, з генеральним боєм необхідно було поспішити, щоб упередити з'єднання головної шведської армії на Україні, польського війська Лещинського та корпусу генерала Крассау, що знаходився в Польщі. Резюмуючи свої розрахунки, Петро вважав, що битву треба давати до настання весни, «ибо тогда худого, а не лучшего ждать».

Документи про обговорення пропозицій царя на військовій раді 3 грудня в Лебедині не збереглися, але, певно, вони було відхилені. Якби військова рада підтвердила необхідність дати генеральну баталію, то навіть при відсутності рішення військової ради і письмових пропозицій, поданих її учасниками, документи тієї пори донесли б до нас які-небудь ознаки підготовки до генерального бою. Однак їх немає. Єдине відображення побоювань царя щодо можливості об'єднання армій Крассау і Лещинського з королем і його наміру перешкодити цьому міститься в указі генералу на московській службі барону Генріху фон дер Ґольцу від 22 грудня 1708 р. Цар наказав барону відправитися до Києва, а звідтіля - у Польщу. Мета перебування там московських військ полягала в наступному: «накрепко надлежит смотреть, дабы никакими мерами неприятеля через Днепр с помощию Божией не пропустить», не зупиняючись при цьому перед боєм з ним.

Відносне затишшя у війні дало можливість Петрові приділити час і увагу справам, що не мали, на перший погляд, безпосереднього стосунку до військових турбот. У Сумах, де цар знаходився близько півтора місяця, його можна було побачити за вивченням друкованих книг, читанням перекладів, складанням указів про організацію губерній, удосконаленням цивільного шрифту. Водночас шведське військо, з огляду на морози, що суттєво посилилися, змушене було займати більш широкий квартирний район.

Грудень 1708 - січень 1709 рр. без перебільшення можна назвати ще й періодом війни маніфестів. 16 грудня Карл ХІІ українською мовою видав універсал-звернення до українців, в якому пояснювались причини здійснення ним Сіверсько-Слобожанського походу і викривалась антиукраїнська політика Московської держави. 21 (за іншими даними 24) січня 1709 р. московський цар у Сумах видав маніфест, в якому повідомляв про листи Мазепи до Лещинського та «розкривав» наміри гетьмана передати Україну під панування Речі Посполитої. Хід у відповідь на шведський універсал Петро І зробив 3 лютого 1709 р., підписавши в тих же Сумах черговий маніфест, в якому йшлося про безнадійний стан шведського війська, неминучу його поразку та знову про «зраду» та «запроданство» гетьмана І. Мазепи85. Універсали гетьмана-«зрадника» через зрозумілі причини не знаходили відгуку у слобожан, а його прихильники зазнавали побиття.

Варто відзначити, що деяка інформація про зміст українсько-шведсько-польських угод напевно дійшла до московського уряду: ще не маючи ніяких документів, але спираючись на усну інформацію Д. Апостола, він використовував це в своїх маніфестах, починаючи вже з 1708 р., у яких стверджувалося, що Мазепа хоче відірвати Україну від Росії та прилучити її до Польщі. Якби 1709 року документ і справді був знайдений у залишках шведського польового архіву, то вже тоді б використали його проти опального гетьмана, не кажучи вже про пізніших російських і радянських істориків.

26 (за іншими даними - 25) грудня 1708 р. Петро разом з Інґерманландським і Охтирським полками відбув з Лебедина до Сум, де в той час вже стояли чотири полки. До Сум 28 грудня було перенесено і головну військову квартиру царя, сюди прибула гвардія. Перший день нового, 1709 року, цар відзначав молебнем у дерев'яному Спасо-Преображенському соборі. Під час відправи влаштували салют, а після цього було заплановано гучний банкет. «При чем, - як свідчив П. Крекшин, автор праці «Год из царствования Петра Великого 1709», - били из пушек и от гвардии из ружья пальба; генералитет и штаб-офицеры обедали в доме Царскаго Величества, веселились до двух по полуночи». 5 січня 1709 р. цар підписав грамоту «в Сечу Запорожскую к кошевому атаману и ко всему поспольству», якою наказував низовикам «по всегдашней верности своей» московським володарям бути також «послушными» новому козацькому регіментарю І. Скоропадському. Керівник Посольського приказу граф Ф. Головкін переслав її гетьману з порадою чинити з нею на власний розсуд: відправляти до запорожців чи ні. На думку Головкіна, «той грамоты посылать ныне не потребно», бо ось-ось мало вирішитися питання про долю Січі.

6 січня святкування продовжувалися: пишно та «весело» відзначалось у Сумах і Свято Різдва Христового. В цей день на площі перед Воскресенською церквою пройшов військовий парад, після якого відбулася військова рада, на де розглядалось питання про можливість уведення в Україну всієї московської армії «для защиты ея от разорения». Також було прийнято рішення про початок активних бойових дій проти шведів і укріплення «слобідських городків».

А в цей час шведи продовжували рух у напрямку Полтави. Як вже згадувалося, 7 січня 1709 р. московський комендант Веприка полковник Фермор, що мав гарнізон із 1500 вояків, капітулював. 20 січня трихтисячний кавалерійський загін полковника Дукера несподівано з'явився біля сотенного містечка Грунь, яке було взяте без особливих зусиль і повністю спалене. Через тиждень шведи захопили сотенне містечко Куземин і переправилися тут через Ворсклу. Жителі Куземина розбіглися по сусідніх селах і разом з мешканцями інших населених пунктів розпочали партизанську боротьбу. Невеликі групи королівських кіннотників, які водили напувати своїх коней до річки, просто знищувались. Генерал-майор Крузе змушений був наказати водити коней на водопій тільки разом по 2-3 загони під командою офіцерів.

У ніч з 27 на 28 січня Карл XII з двома тисячами кінноти підійшов до Опішні і здобув її майже з ходу, а звідти вже вирушив на Котельву. При ньому було 7-8 кавалерійських полків і польова артилерія. Близьке сусідство московської та козацької кінноти, яка здійснювала постійні наскоки, не давало спокою шведам. Карл ХІІ вирішив відкинути московські частини на схід за Ворсклу, спустошити широку смугу місцевості вздовж її лівого берега, зробивши її неможливою для розташування військ і, просунувши шведську армію до Ворскли, прикритися важкопрохідними берегами річки.

27 січня Меншиков доповідав царю про концентрацію шведських сил у районі сотенного містечка Котельви та про рух армії Карла ХІІ на схід у напрямку Охтирки з метою її штурму. Останнє могло означати, що шведи мають намір пробиватися на Москву. Петро І наказав головним силам негайно виступити із Сум до Охтирки для прикриття оперативного напрямку на Білгород і на Харків. Царська гвардія виступила заздалегідь, а 28 січня із Сум вирушає Меншиков з 20 драгунськими полками, які прибули до Охтирки 30 січня. 4 лютого 1709 р. сюди перемістилася й царська штаб-квартира.

Петро І знаходився в Сумах майже місяць - з кінця грудня 1708 р. до кінця січня 1709 р. До міста постійно стягувалися все нові й нові війська - 19 (16) січня 1709 р. сюди прибули ще п'ять резервних полків вишколених рекрутів на чолі з царевичем Олексієм Петровичем, сформованих і підготовлених ним особисто. Була підписана значна кількість указів військового й цивільного призначення. Тут, в царській штаб-квартирі, приймалась і узагальнювалася дипломатична і розвідувальна інформація, віддавалися накази військам. У Суми з інформацією про ситуацію на Запоріжжі та на Україні загалом прибували посланці від кошового отамана Івана Черняка. З відповідними наказами Петро відряджав їх до гетьмана Скоропадського та Меншикова, який рухався в напрямку Полтави. 3 лютого 1709 р. Петро І у відповідь на універсал Карла ХІІ підписав черговий маніфест, в якому король звинувачувався у наклепництві та брехні, в т.ч. стосовно недавніх подій: «Також он, Король Шведский, и урон своих под Смелым, от Наших войск претерпенной, с явною ложью себе в выиграш приписует». Це був останній день перебування царя в полковому місті, після чого він вирушив на південь до Охтирки та Краснокутська. Царя в Сумах дещо затримав син Олексій Петрович, який лікувався від лихоманки у придворного лейб-медика Дупеля і відбув з міста аж 12 лютого 1709 р.

Протягом 1709 р. на території Сумщини було розквартировано дивізію фельдмаршала Петра Матвійовича Апраксіна, якому безпосередньо підпорядковувалася вся Слобідська Україна.

Відбуваючи на початку лютого 1709 р. із Сум, Петро залишив Репніну, Шереметєву і Меншикову «меморию, что без меня чинить». Репнін мав організувати новий набір рекрутів і офіцерів, стосовно воєнних дій він зобов'язувався продовжувати турбувати ворога несподіваними наскоками і не давати йому відійти у напрямку Дніпра. Шереметєв отримав конкретне завдання наздогнати корпус генерала Крейца, розташованого окремо від основних сил шведів і розбити його, а у випадку руху Карла ХІІ у глиб Московщини зв'язати частину шведського війська боями на Україні.

Подальші події розгорталися вже на землях Охтирського полку, а далі - на території Гетьманської України. 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, де проти 25 тис. шведів і близько 13-15 тис. козаків І. Мазепи (при 30 гарматах) Петро І виставив 63-67 тис. вояків та 102 гармати. Харківський та Ізюмський козацькі полки брали участь у битві, а Острогозький козацький полк вартував московський флот в Азові. На відміну від них, як видно з листа Шереметєва від 13 квітня 1709 р., Сумський слобідський козацький полк на чолі з І. А. Кондратьєвим у цей час перебуває у Гадячі, а невдовзі разом з Охтирським полком вирушає охороняти кордон з Диким полем від можливих татарських наскоків. Є. Альбовський однак вказував, що в цей, згідно маніфесту від 26 травня 1709 р., «слобідські полки... були розташовані на кордонах Гетьманщини, щоб не пропускати загони запорожців на Україну». Причини ж остерігатися останніх були досить вагомими: за підтримку політики гетьмана І. С. Мазепи, 14 травня царськими регулярними військами була вщент зруйнована Чортомлицька Січ на о. Базавлук.

Філарет (Гумілевський) в «Историко-статистическом описании Харьковской епархии» наводить неповний перелік козацької старшини Сумського полку, яка брала участь у «боротьбі Петра Великого з Карлом»: «а) сотне вышней Сыроватки - сотник Максим Нерода; б) сотне нижней Сыроватки - сотник Прокоп Тихонов, он же и обозный; в) сотне Сумской Ворожбы - сотник Грицко Лобода; г) города Суджи 1-й сотне - сотник Трофим Яковлев, хорунжий Процик Хведоров; 2-й сотне - сотник Михайло Яковлев». Безумовно, що з боку царя протягом усього Сіверсько-слобідського походу шведського війська Сумському полку приділялася особлива увага. Передусім, як опорному району в площині кордонної стратегії. Однак виникає підозра, що напередодні приходу шведів і під час квартирування московських військ на землях полкового регіменту було не так вже й спокійно. Можна припустити, що й тут, подібно до гетьманських територій, відбувалися якісь, поки що нам невідомі антимосковські виступи інакше чим можна пояснити численні залякування сумців (в т.ч. виставлення напоказ відрубаної голови Фр. Кеніґсека), наказ щодо «превентивного» вивезення з Сумської фортеці артилерії, «наглядання» з боку дивізії Апраксіна102, особисті вказівки царя щодо ввічливого ставлення московського командування до сумських старшин, а також відмову від використання в битві під Полтавою Сумського та Охтирського полків. На нашу думку, подібні дії Петра І були зумовлені його побоюваннями щодо можливості переходу місцевих козаків на бік Карла ХІІ та І. Мазепи. Їх причиною певною мірою могла слугувати й інформація про умови вище згадуваної українсько-шведської угоди. На жаль, все це через відсутність джерел залишається припущенням - під час фатальних для сумських архівів пожеж 1796 та 1840 рр. загинула більша частина архіву Сумського полку.

Література

1. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний) в XVI-XVII столетии, собранные в разных архивах и редактированные Д. И. Багалеем. - Х., 1886.Т.1 - C. 118.

2. Маслійчук В. Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII першої третини XVIII ст. - Х., 2003 - С. 57, 58.

3. РДАДА, ф. 210. Розряд, Білгородський стіл, стовп. 599, арк. 565-571, 654-660.

4. Баталій Д. І. Історія Слобідської України. - Х., 1993 (далі: Баталій Д.І.). - С. 165.

5. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. - М., 1857.

6. Мельник Л. Про участь українського козацтва у військових діях в Прибалтиці в роки Північної війни (1700-1721 рр.) // Історія України. - 2001. - № 20 (далі: Мельник Л.). - С. 4.

7. Военное дело. Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. - М., 2006. - С. 326.

8. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. У 3т. / Т.3. - К., 1993 (далі:Яворницький Д.І.). - С. 235.

9. Мацьків Т. Мазепа - творець українсько-шведського союзу // Мазепа: Збірник.

10. Гуржій О. Іван Скоропадський. - К., 2004 - С. 41.

11. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. - К., 1993 (далі:Бантыш-Каменский Д. Н.). - С. 376, 378.

12. Багалій Д.І. - С. 159; Альбовский Е.А. Харьковские казаки, 1-я книга 1-го тома. Х., 2005. - С. 147-148.

13. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, ф. 2, спр. 14778, арк. 218.

14. Елчанинов А. Г. История военного искусства в России до воцарения Петра Великого // История русской армии от зарождения Руси до войны 1812 г. - СПб., 2003.

15. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К., 1992. - С. 162.

16. Миллер Д. П. Архивы Харьковской губернии // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества. Т.13. Труды Харьковскаго предварительнаго комитета по устройству XII археологического съезда. - Х., 1902. - Т.ІІ. - Ч. І и ІІ. - С. 393, 435.

17. Коваленко О. Павло Полуботок // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. - К., 1994. - С. 517.

18. Павленко С. Іван Мазепа. - К., 2003 - С. 376.

19. Письма и бумаги императора Петра Великого. Том VIII. Вып. 1. - М., 1948 - С. 119.

20. Павленко Н. И. Петр Великий. - М., 1990 - С. 292.

21. Крман Даніел. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709). - К., 1999 (далі: Крман). - С. 41.

22. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана. - К., 1991.

23. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. К., 1994 (далі: Рігельман О.І.). - С. 554; Слюсарський А. Г. Слобідська Україна. - Х., 1954 - С. 122.

24. Шутой В. Е. Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII. 1708-1709. - М., 1958 - С. 327-328.

25. Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. - М., 2002 . - С. 347; Шутой В. Е. - С. 329-330.

26. Корогод Б. Л., Корогод Г. І. Нарис Історії Сумщини. Вип. 2: Від сер. XVII до кін. XVIII ст. - Суми, 2000 - С.44.

27. История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. - К., 1980 - С. 361.

28. Кравченко В. Захоплююча мандрівка у глибину століть // Життя Лебединщини. 11 вересня 2002. - № 76.

29. Россия. Полное географическое описание нашего отечества / Под ред. Семенова. Спб., 1902. - Т.2. - С. 612, 617; Гуржій О. - С. 149.

30. Павленко С. Репресовані у справі повстання 1708-1709 рр. мазепинці, урядники та члени їх родин // Україна - козацька держава: Ілюстрована історія українських козацтв. - К., 2004. - С. 405.

31. Шевчук В. Про журнал чи діаріуш Пилипа Борзаківського та Павла Ладинського // Київська старовина. - 1994. - № 3. - С. 39.

32. Письма и бумаги императора Петра Великого. Том VIII. Вып. 2. - М., 1951 - С. 997.

33. Андрианов П. М. Эпоха Петра Великого // История русской армии от зарождения Руси до войны 1812 г. - СПб., 2003 - С. 170.

34. Потрашков С. В. Харьковские полки: Три века истории. - Х., 1998. - С. 22.

35. Квітка-Основ'яненко Г. Ф. О слободских полках // Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібрання творів в 7 т. - К., 1981. - Т. 7. Історичні, етнографічні, літературно-публіцистичні статті, листи - С. 40.

36. Слобода. Історичне минуле міста Суми Харківської губернії священика Іакова Левитського // Добрий день. - 26 квітня 1991. - №17.

37. Альбовський Є. Історія Харківського слобідського козацького полку // Прапор. - 1990. - №8 - С. 98.

38. Мышлаевский А. З. Крепости и гарнизоны Южной России в 1718 году // Извлечение из современного отчета Киевской губернии. - СПб, 1897. - С. 53, 59.

Размещено на Allbest.ru