У затінку "Інтуристу" (дещо про заборонене з 1960-х — 1980-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

У затінку «Інтуристу» (дещо про заборонене з 1960-х -- 1980-х років)

Швидкий Василь (м. Київ)

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст.

Інституту історії України НАН України

Розробка торкається малодосліджених відтинків української історії другої половини ХХ століття. Тематично, але дещо приблизно, їх можна означити як «Секс як послуга» та «Фарцування». Вони є мабуть найбільш непроговореними проблемами в царині вивчення соціального життя України означеного періоду, в повсякденні громадян республіки. Дослідницька широта тем дозволяє зачіпати і дотичні проблеми, як-то присутність у цьому дитячого фактору, та культурні явища, як-то порнокультуру. Йтиметься і про структурування складових у такому заробітковому промислі як фарцування.

Ключові слова: повсякдення, проституція, повії, секс як послуга, сексін- дустрія, фарцування.

Shwydky Wasyl (Kyiv)

Candidate of Historical Sciences (PhD in History), Senior Researcher Fellow,

Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine,

History of Ukraine in the second half of the XXth century Department

In the shadow of «Inturist»

(A few words about forbidden things from the 1960s to the 1980s)

The article deals with some understudied aspects of Ukrainian history in the second half of the twentieth century. Thematically, if somehow vaguely, they can be described as «sex as a service» and «black marketeering» (fartsuvannia). These are probably the most silenced problems in the fields of Ukrainian social history and cultural studies of everyday life of the Soviet Ukrainian republic. The research breadth of the topics allows us to touch on related issues, such as the presence of the child factor and pornography as a cultural phenomenon. The article also raises the question of structural components in profit-earning black marketeering.

Key words: everyday life, prostitution, prostitutes, sex as a service, sex industry, black marketeering.

Тут ітиметься про такі незвичні бізнесові явища в структурі радянської повсякденності як проституція (та супутні до неї явища) та фарцування. Лише на перший погляд вони, як елементи радянського економічного відступництва, виглядають окремішно. Насправді, годі й шукати таких подібних за духом видів підробітку в УРСР 1960-х -- 1980-х років, спільного у них було предостатньо, аби гармонійно співіснувати на одному соціальному й економічному полі.

Найперше, поштовхом для їхнього існування було непереборне бажання рішучих людей жити краще. А піднесення економічного розвитку країни в 1960-х роках якнайкраще стимулювало й індивідуальні забаганки радянських громадян. Людина почала відокремлюватися від загального «ми» і прагнути до існування особистого «я», вона вже воліла свого затишку, свого статку, свого задоволення, свого смаку. Такі нові бачення повсякдення, бажання мати особистий простір мали відобразилися на грошово-матеріальному забезпеченні особистості. З новими потребами, людина мала відшукати і нові джерела фінансового забезпечення. Підприємливість і нонконформізм -- ось головні риси відчайдух, які наважилися зайнятися сексуальними послугами і фарцуванням як бізнесом. Щодо спільності, то додам -- вони існували як мережеві структури (проституція, щоправда, в значнішій мірі), але запорукою їхньої безпеки завжди залишалися індивідуальна розторопність, вибірковість, уважність і прискіпливість до деталей в роботі. інтурист соціальний україна історія

Існування «Інтуристу» як також чіткої мережевої структури чи не найкраще привабило наших піддосліджуваних і значно стимулювало взаємний розвиток. Усі ці три компоненти -- проституція, фарцування (або коротко -- фарца) й «Інтурист» -- були самодостатніми елементами в повсякденному й економічному житті республіки. Проституція і фарца як види підприємницької діяльності відчайдух в УРСР існували самостійним життям, щоправда маючи дуже подібні базові соціальні, культурні й економічні складові. Але саме від часу заснування «Інтуристу» (12 квітня 1929 р.) вони просто поринули, знайшли в ньому дуже природний організм спільний соціальною базою, внутрішніми правилами виживання, цінностями, можливостями надання послуг, отримання фінансового зиску і вибудови власних мереж. Їх ідеально влаштовував загальний характер діяльності і усього життя «Інтуристу», що дозволяло повною мірою паразитувати на його державній структурі, матеріальній базі і клієнтурному наповненню. Окрім того, проституція і фарца дуже гармонійно підлаш- тувалися під сезонність роботи «Інтуристу».

Не розробленість означених проблемних напрямків, зокрема і обмеженість архівних джерел, змусило сформувати осібний підхід до висвітлення заявлених тем. Відтак, намагаючись повніше розкрити досліджувані явища я інколи свідомо виходжу за тематичні й хронологічні рамки цієї наукової розвідки. Текстова розмаїтість означених тем досягалася шляхом залучення деяких фактів вибраних із особистого досвіду від кінця 1960-х років.

Секс як послуга. Торкаючись тези про походження проституції припускаю певний конфлікт з феміністично налаштованими дослідниками, але все ж викажу свою точку зору на зародження цього бізнесового і культурного явища. Нагадаю, що питання тендерної і соціальної нерівності було поставлено феміністками в 1960-х роках, в часі «сексу- наркотиків-рок-н-ролу», а ще руху гіпі, боротьби із сегрегацією, В'єтнамської війни 1959-1975 років, тотальної світової деколонізації тощо.

Одним із головних закидів феміністок щодо його походження було те, що у створеному за смаками чоловіків світі жінки від самого початку не мали рівних економічних прав і можливостей для рівноправного вибудовування своєї справи, співжиття з чоловіками як з бізнес партнерами. Бо саме жінки, за забаганкою чоловіків, мали доглядати родину, їх самих, виконувати ритуальні дії всередині родини тощо. Так, усе це стало вже наслідками такої боротьби. Я наголошую, що твердження про існування таких нерівних стартових умов є дещо перебільшеними. Судіть самі.

Коли селянська община почала розпадатися, право на вихід з неї могли мати і чоловіки, і жінки. Міста, які почали формуватися однаково потребували як чоловічої, так і жіночого робочої сили. Так от жінки, як і чоловіки, могли успішно освоювати обслуговуючі професії, як-то куховарки, прибиральниці, доглядальниці, швачки, прачки тощо. Звісно, для вчорашніх селянок це було незнайомою роботою і потребувало оволодіння певними навичками. Все це вимагало неабияких зусиль і терпіння. Більшість дівчат успішно проходили цей навчальний етап, але були й інші.

Професійні невдачі, неумілість, а інколи і проста лінь спонукали їх до налаштування свого повсякденного благополуччя іншим способом. Вони почали пропонувати чоловікам скористатися жіночими природними тілесними принадами та сексуальними навичками для задоволення природних чоловічих потреб. Усі пазли склалися: є потреба -- є пропозиція, є пропозиція -- знайдеться і потреба! Таким чином, ситуативний, але ненасильницький спосіб призвів до окреслення проституції як повноправної обслуговуючої професії. Жінки своїми пропозиціями спонукали до легкого визнання цієї професії в тогочасному соціумі, сформованому за чоловічими смаками і потребами.

Отже, чоловікам можна правомірно закинути, що вони, повноправно не розділяючи опіки над дітьми та побутовим повсякденням родини, нехтували не економічними, а соціальними правами жінок.

Трохи до історіографії. В Україні текстуальна не розробленість теми сексу в повсякденні вражає, як своєю науковою обмеженістю, так і, відповідно, видавничою куцістю. У доступному книжковому мережевому обігу (станом на 2020 рік) мною були вихоплені всього чотири (!) пе-рекладні книжки закордонних авторів. На час свого виходу вони спричинили справжній фурор у колі українських любителів текстової «полу- нички» і їхні наклади швидко розійшлися, але, на жаль, не викликали професійного зацікавлення в українських науковців-істориків. Така літературно-джерельна обмеженість дозволяє мені загадати про них усіх. Першою я б згадав найпопулярнішу з них, бо вона була призначена для як найширшого вжитку пересічними українцями від 2011 року, вона і стала справжнім популярним довідником із повсякденних сексуальних питань, як-то, «секс і люди з обмеженими можливостями», «стать і орієнтація», «сексуальні дивацтва», «мастурбація в присутності партнера», «оральний секс: ескімо на паличці», і таке інше, і таке подібне. Заявляю від-повідально -- у цій книзі ви знайдете ВСЕ. Отже, спробуйте ще знайти: Пол Джоанідис «Повна енциклопедія сексу» [1].

Інші три є повноцінними науково-популярними розробками. Отже, Робер Мюшамбле «Оргазм і Захід: історія задоволення від XVI століття до наших днів» [2]. Читач мандрує від «Пізнання плоті...» і «Плотських задоволень, непрощенних гріхів», через «Еротизм Просвітництва» до «Ери задоволення (від 1960 до наших днів)», де дізнається про моральне і фізичне задоволення, здобуте через розкутість, оголеність, порнографію та секс.

Ну, а для нас, істориків-антропологів настільною книгою залишається «Світанок сексу: доісторичні витоки сучасної сексуальності» [3] від Кріс- тофера Раєна та Касільди Джети. Дійсно, культура дуже змінила людину: загасила основну масу природних рефлексів, пристосувала їх до потреб суспільства й позбавила потенційно шкідливих девіацій. Але, хто знає, можливо те, що зараз здається сороміцьким, не вартим прилюдного обговорення чи й узагалі татуйованим, раніше було повсюдним (бо не було обмежень цивілізації), запитують автори.

На сьогодні у вільному продажу ще залишається оригінальна розробка відомого норвезького науковця і правозахисника Даґа Ейстейна Ендшьо «Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосек- суальності», в якій проаналізовано величезний масив інформації щодо непростих стосунків між сексом і різноманітними релігіями протягом усієї історії людства й у різних світових культурах, де секс та релігія неминуче і нерозривно пов'язані між собою [4].

Російськомовний друкований контент щодо популярного викладу теми сексуальності і сексу, зокрема, є не лише значно обширнішим, а й науково проробленішим. Годі лишень згадати гуру з цих питань, фундатора і популяризатора теми сексу на радянських обширах, професора Ігоря Кона (1928-2011 рр.). Новаторським вибухом увірвалася в уми радянських читачів його «Полуничка на берізці. Сексуальна культура в Росії» [5], а його численні виступи на телебаченні приковували непід-робну увагу мільйонів зашорених гомосовєтікусів. Десятки його праць і на сьогодні залишаються затребуваними, адже підняті ще в 1980-х -- 1990-х роках ним теми щодо історії та культури сексу в радянському повсякденні є актуальними в сучасній Україні [6].

А от щодо висвітлення проституції як практичного застосування сексу у формі надання задовільневих послуг годі і говорити, бо у вільному українському доступі на сьогодні є дуже обмежений перелік книжок. Так, в PDF форматі можна замовити вже класичну книжку німецького антрополога, сексолога Івана Блоха (1872-1922 рр.) «Історія проституції» (рос. перекл. 1913, 1994) в російському виданні 2015 року [7]. Не дивлячись, що текст було підготовлено до друку ще 1912 року, автор не лише доступно обґрунтував свій унікальний погляд на тему, він заклав наукові основи вивчення проституції як повноцінного сегменту життя людства, зафундував головні хронологічні, історичні і географічні напрямки досліджень, і, головне -- вибудував основи методології щодо вивчення проституції як культурного явища. Саме він уперше в 1907 році ввів до наукового обігу поняття «сексологія».

Через брак оприлюднених джерел та наукових статейних чи монографічних інтерпретувань я маю звернути окрему увагу на ті тексти, які стали доступні, на жаль, не лише мені за заявленою темою. І відразу про сумління історика: аби вберегти початківців від посилань на науково сумнівні тексти маю дещо розлогіше про це сказати.

Отже, довгий час на прилавках книгарень затрималася збірка за авторства Антона Шаповала «Історія проституції від Вавилону до Амстердаму: публіцистичне видання» [8]. Але наведені в ній матеріали не мають відповідного оформлення щодо їхнього авторства та походження, а відтак не можуть слугувати джерелом для наукових дослідження. Текст, який має аж трьох наукових рецензентів не містить жодного прямого посилання, обмежившись «Списком використаних джерел», який ніяким чином не підтверджений текстовими посиланнями, бо їх просто немає!

Мене не переконало ані уточнення про публіцистичність видання, ані пояснення, що «Автор бере на себе відповідальність перед колегами по цеху, завдячує всім авторам матеріалів, які він використав в книзі, і просить вибачення в тих з них, з якими не вдалося зв'язатися в процесі видання і попросити дозволу на цитування» [8, с. 10] (sic!). А що, аби оприлюднити посилання, правильно оформити цитування із відритих джерел треба питати дозволу автора чи видавця? Маячня!

Щодо назви, то правильніше було б, аби автор до означення «Історія проституції від Вавилону до Амстердаму» після двокрапки додав науково коректне і прийнятне для всіх зацікавлених сторін (автор-упорядник- видавець-читач) пояснення, що це «збірка матеріалів та досліджень», і за браком досліджень за темою, ця книга могла слугувати певним тематичним і хронологічним орієнтиром для подальших наукових розробок. Можливо пізніше я ще повернуся до критичного розбору цієї книжки, але зараз точно знаю назву майбутнього допису -- «Як не треба писати і як не треба друкувати...».

Російський друкований контент щодо висвітлення проституції є набагато ширший і за тематикою, і за ступенем наукової розробленості. Зокрема, до моєї бібліотечки попала книжка Наталії Ходиревої «Сучасні дебати про проституцію: гендерний підхід» [9]. Це збірка коротких до-сліджень, переважно тезового викладу (їх аж 232!) із найрізноманітніших проблем існування проституції в сучасному світі та Росії, зокрема. Основоположними у цій тематичній царині можна вважати такі розроблені напрямки, як (1) пострадянська проституція в глобальному масштабі і підходи до її вивчення, (2) методологія і проблеми дослідження проституції та (3) причини, наслідки і політики стосовно проституції. Наявна тематична обширність, соціологічність і антропологічність дослідження, широке залучення закордонного досвіду слугує авторській версії про існування продажного сексу, де проститутка однозначно трактується як неминуча жертва у світі чоловічих сексуально тваринних забаганок [9, с. 246]. Разом з тим, пропоновані авторкою наукові спрямованості є орієнтиром для дослідження як сучасної проституції, так і етапів її становлення як табуйованого елементу радянського дозвілєвого повсяк- дення 1960-х -- 1980-х років. Книжку логічно завершує дуже поважний перелік російсько- та іншомовної літератури за нашою темою, який на час виходу книги (2006 р.) був чи найповнішим з доступних.

Перейдемо до прояснення теми. Щодо означення легітимізації проституції в суспільному житті українства, то вона була і є повноцінною професією з царини послуг. Окрім того, вона містить і несе споживачам унікальні складові. Здійснюючи свої функції вона не лише надає послуги природного фізіологічного задоволення, вона урівноважує психічний стан, привносить в життя відчуття стабільного задоволення, гасить маніакальні прояви, ну і врешті -- урізноманітнює сексуальне життя як індивідуумів, так і стабільних подружніх пар. Відтак, споживачів цих послуг варто означати не клієнтами, а -- пацієнтами відповідних ескулапок. Посутньо -- це справжня швидка психологічна допомога для тих, хто її періодично потребує через природні фізіологічні та психічні потреби. А про психічний стан українства в умовах постійних суспільних і політичних здвигів та повсякденних стресів годі й говорити...

Її приналежність до звичайних професій я визначаю присутністю головного фактору -- ситуативна чи тарифна, але невід'ємна грошова оплата. А також, коли сумарний, наприклад, місячний, дохід таких працівниць чи працівників складав значну частину грошових надходжень. Нагадую, що в означений період унормована платня за разову традиційну сексуальну послугу (тобто, лише вагінального проникнення) складала 10 рублів.

Проститутки, повії, розпуста. Усе різноманіття сексуальних задо- вільневих послуг було таким обширним, що я б не відносив це виключно до сфери інтересів проституції як професії. Візьмемо хоча б для прикладу усім відомих так званих вокзальних повій. Чому так званих? Бо моє означення «вокзальні повії» також стосується чисельної і безликої армії містечкових, генделикових, чи якоїсь іншої локації жриць кохання, для яких засоби для виживання через розкуте сексуальне життя урізноманітнювалися, зокрема, і через чоловічі потреби. З огляду на вище- означене, я їх визначаю не проститутками, а повіями. Бо надання ними сексуальних послуг частіше носило не постійний, а ситуативний характер. Окрім того, ці послуги задоволення у переважній більшості здійснювалися за щирим взаємним бажанням, а оплата могла бути й речово- матеріальною: дружня допомога в побуті, випивка, закуска, столик у кафе чи романтичний вечір у ресторані, ну, і таке інше.

Найприкметнішими фактами існування означеного явище є реалії життєдіяльності студентських і робітничих гуртожитків. Початок для таких розкутих був ситуативним, але постійна потреба у цій формі дозвілєвого задоволення у студентських угрупуваннях, сприятливі гурто- житівські обставини і стабільний клієнтських попит надоумили дівчат мати з цього постійний зиск. Такі обставини не були однозначними, для когось, із більш стійких дівчат вони слугували підказкою, ситуативною орієнтацією на реальний заробіток, а для податливіших (часто лише за натяковим примусом), хтивіших вони ставали реаліями повсякдення. Але все це відбувалося без застосування відвертого примусу і загалом все це виглядало природним елементом одинацького життя в умовах радянських реалій 1960-х -- 1980-х років.

Якщо проституція була прямою формою заробляння грошей, то пригоди повій були формою задоволення деяких жінок (навіть з можливістю матеріальної вигоди), і в деяких ситуаціях. Якось у приватній розмові з моїм колегою О.К. було підняте питання про існування професійних ліфтів між проститутками і повіями. Колега наполягав, що особа одного разу втягнута хтиво пригодницьким бажанням чи ситуативними примусовими обставинами у цей промисел стає їхньою заручницею навіть і при зміні життєвих реалій. Проте мої спостереження говорили про інше: проститутка, яка відходили від професії майже ніколи не поверталася до неї у якості повії. А от повії, які відчули смак грошей чи матеріальних вигод не цуралися сексу не лише для задоволення чи по фізіологічно- ситуативній слабкості, вони сміливо переходили на престижніший і головне прибутковіший бізнес -- до проституції.

От тут і виринає споконвіку сформоване сексуально-шовіністичними здогадками чоловіків питання: може це їм просто подобається? Бо коли виходити із твердження, що будь яка професія окрім іншого може приносити і моральне чи естетичне задоволення, подобатися, аби витрачати на неї основний життєвий час, то і наші героїні зі своїм промислом можуть підпадати під ці критерії. Моя давня знайома на моє таке пряме цинічне запитання дала і пряму, з відтінком питальності відповідь: «Якби не подобалося, то я б цим займалася так довго?». Питання аргумен- тованості участі у професії кожна працівниця може пояснити по-своєму, але я впевнений, існує умовний договір між усіма причетними сторонами, і виконується він задля одного -- найякіснішої реалізації усіх функцій професії.

Для подальших роздумів для читача хочу навести приклад із особистого життя середини 1980-х років, який може послугувати моделлю для відповіді на таке вищеозначене чоловіче припущення. Познайомився я з Ірою С. на одній із наших студентських гуртожитівських дискотек. Вони проживала поряд, у гуртожитку Київського національного університету, спеціалізувалася на історії КПРС, походила із кіровоградської сім'ї місцевої партійної номенклатури. Можу припустити, що вона була народжена з якостями сексоголічки. А сприятливі гуртожитівські обставини розвили хтивість і нестримний потяг до сексуальних втіх. Вони накривали її приступами, інколи виснажували до втрати свідомості (!), але вона завжди боялася приходу спокою, бо тоді до сліз соромилася такого бурхливого вияву своєї тілесної природи. Закінчили ми вузи в тяжкі 90-ті, вчительська зарплатня була мізерною і нерегулярною. Це рокове співпадіння -- сексуальної залежності і матеріальної скрути -- логічно привели її до заняття проституцією. Починала вона як успішна індивідуалка, потім попала під кримінальну «кришу», але її унікальні професійні вміння тримали значний список постійних клієнтів, що дозволяло їй бути на довільному графіку роботи. Одруження, двійко чарівних дівчаток, толерантне розлучення з небідним чоловіком-італійцем -- все це внесло певні зміни в житті Іри. Але закладена природна розкутість і до нині дарує їй приємні сексуальні пригоди за власним розсудом. Як про себе вона каже зараз: «Я вільна художниця!». І тоді, і зараз я з неприхованою повагою ставлюся до неї, бо це жінка, яка своєї щирістю не залишає місця для якихось брудних домислів, не приховує своєї унікальної сексуальної природи навіть під притиском надуманих оточуючим соціумом моральностей, вона просто такою є.

Все це є мабуть прикладом щасливого співпадіння, але моя головна мета як автора є доведення тези, що проституція, надання сексуальних послуг, сексуальна розкутість і секс як елемент дозвілєвої культури -- все це є унормованими складовими нашого повсякдення. А витоки цього закладалися в означені 1960-1980-ті роки.

Частіше ж, через засилля консервативних і клерикальні впливів, в суспільство робляться маячні інформаційні вкиди про апокаліптичність ситуації з існуванням проституції в сучасному соціумі. Вони стосуються існування проституції вже в секс-індустрії, яка, на переконання Наталії Ходирєвої, є місцем, де за чоловіком залишено повне право бути твариною, тобто, не мати жодної відповідальності і задовольняти лише функціонування своїх гормонів і оргазмів [9, с. 246].

Проституція, як будь яка інша професія, майже ніколи не залишала вибору своїм найманим працівницям щодо виконання у повному об'ємі своїх «посадових» обов'язків. Пишу «майже» тому, що в таких вишуканих сферах дозвілєвого відпочинку завжди були елітні трудівниці, які своїм зовнішнім виглядом, стараннями, кмітливістю та винахідливістю задовольняли найоригінальніші замовлення клієнтів і приносили значний фінансовий прибуток своєму працедавцю. Відтак, такий керівник у деяких випадках (з гарантією здати працівницею зароблену, але попередньо недомовлену платню) залишав право вибору клієнта і райдеру його забаганок на розгляд такої особливої працівниці. Бо і як будь як мода, мода на типажі також постійно змінювалася у світі задоволення сексуальних забаганок. Стандартними «полуничками» були дівчата із зовнішністю кінозірок та телеведучих. Наприклад, у 1980-х популярними були замовленнями на дівчат із зовнішністю Татьяни Ведєнєєвой. Бо після перегляду телепередач «Надобраніч, діти» і «В гостях у казки» без фантазій про секс з «тьотьою Танею» в ліжко уже не вкладався жоден чоловік в СРСР.

Але більшість із них мали дотримуватися трудових вимог щодо реалізації професії в повному обсязі, тобто, притримуватися графіку роботи, тарифних розцінок (здача планті «зверху» в «общак» від клієнта віталася) та переліку варіацій сексуальних послуг. Тверда такса передбачала надання стандартних сексуальних послуг -- це класичний секс (сюди входив і мінет). Із поширення закордонної порнопродукції на відео (переважно з Німеччини) українські замовники почали вимагати і анального сексу, але він завжди мав додатково обумовлюватися і окремо оплачуватися, бо через певні особистісні забобони не кожна працівниця погоджувалася на це (зокрема, цей вид сексу тримався лише для коханого чи чоловіка, або у розумінні найбільш цнотливих він був крайнім виявом приниження особистості).

Відпочинок кримінальників і чиновників вищого рангу також вимагав оновлення, все частіше замовлялися послуги групового сексу. Він не вітався працівницями, бо контроль за тим, хто і як з них викладається був обмеженим, а рівну платню отримували всі. Від початків, це було додатковим приробітком за бажанням, але через неорганізованість, послаблення особистої безпеки, дівчата все частіше відмовлялися від такого. Тому «кришувальники» почали застосовувати жорсткий примус щодо обов'язковості участі у таких оргіях (навіть існував графік персональної участі усіх найманих працівниць у вигляді чергування), а самі дівчата почали це все називати «суботниками». У цих випадках дівчата мали задовольняти смаки і забаганки своїх клієнтів, які попередньо обумовлювалися з працедавцем. Відтак, у них було дуже мало можливостей, збігів із забаганками клієнтів, аби отримувати задоволення від якихось осо- бистісних сексуальних побажань, їм майже ніколи не мали права на вибір.

Проте існували і вдалі виключення. Попадалися клієнти, які ставилися до дівчат не лише як до проплаченого м'яса, безголосих тіл для задоволення найболючіших способів плотського задоволення, та і їхня позанормова платня також була привабливою. Крім того, деякі постійні високопоставлені клієнти побоювалися, що такі борделі чи приватні кімнати для зустріч контролюються відповідними службами КДБ. І аби уникнути таких небезпек, а ще й з метою досягнення більшої приватності вони домовлялися з обраними дівчатами про індивідуальні зустрічі поза діючої задовільневої мережі.

Усі ці збіги штовхали дівчат до індивідуальної роботи. Поступово такі сміливиці набирали список клієнтів і у вільний час вже на свій смак і розсуд організовували собі такі «ліві» приробітки. Звісно, така самостійність не лише не віталася, вона жорстко каралася. Адже порушувала чітку систему організації професійних задовільневих послуг, підлеглість усталеним правилам роботи, визнання права працедавця одноосібно вирішувати життя працівниць тощо. Зазвичай, порушниці зазнавали профілактичного побиття охоронцями, але інколи кара була публічною для інших дівчат і могла проявлятися надзвичайною жорстокістю: у кращому випадку -- брутальним груповим зґвалтування, а інколи -- з проникненням сторонніх предметів...

Отже, проститутки могли працювати і незалежно, бо вони самостійно налагоджували зв'язки всередині готелів «Інтуристу», клієнтську мережу і таке подібне. Але така індивідуальна трудова діяльність мала головний недолік: початківці-працівниці вже були попервах незахищеними. Відтак, дуже швидко опинялися віч-на-віч із фінансовими апетитами кримінальників і працівників міліції, які змагалися за «кришування» такого прибуткового бізнесу. Також проститутки, які обслуговували іноземців і радянське чиновництво, ставали учасницями схем щодо контролю і компромату під егідою КДБ.

З появою прошарку українських скоробагатьків поступово зріс і попитом на сексуальні забаганки, тому свою організованість проституція почала набувати саме до середини 1980-х років. Трохи історії. В цей бізнес бандерші (зараз би вони гордо іменувалися сутенерками) ввійшли випадково і їхня робота древня як сама робота жриць кохання. Житлові проблеми, які лише в 1960-х роках для радянських обивателів почали вирішуватися, створювали незручності і для надання секс послуг. Частина замовників вдовольнялася недорогим і швидким сексом навіть у незручних локаціях (напр., в парках). Але для більш вибагливих це було неприйнятним, вони потребували постільного комфорту. Так з'явилися ті, хто мав можливості для організації цього. Зазвичай, ними були одинокі жінки середнього та старшого віку, інколи -- змушені до навіть до такого непривабливого способу заробляння прості сумлінні утримувачки сімейного достатку, при дітях і недбайливому чоловікові. Звісно, на час здавання кімнати, пожильці виганялися. Отже, попервах, вони були власницями житла, і просто погодинно надавали проституткам ліжко-місце на час обслуговування клієнтів. Користувалися попитом недорогі квартири, а на той частіше -- кімнати, недалекі від точок ловлі клієнтів. Постійні працівниці сексу викуповували такі зручні місця, проплачуючи їхнім власникам наперед, тим самим гарантувавши собі постійно працюючу точку обслуговування.

Поступово бандерші стали незамінною ланкою бізнесу, адже його нелегальність вимагала і певної конспірації. А хто, як не власниця квартири могла свідчити про форму чи регулярність секс послуг. Коли проституток затримували, то часто саме від їхніх свідчень і залежали життя і доля відступниць. Тому поступово сформувався прошарок квартировлас- ниць, які на постійній основі увійшли у схеми функціонування проституції, а відтак -- почали вимагати певної грошової винагороди за гарантування нерозголошення щодо надання послуг. Згодом, маючи матеріальну базу для розвитку проституції, вони почали і самі збирати проституток, організовувати клієнтурні замовлення і вирішувати проблеми з правоохоронцями. Саме від появи бандерш ми можемо говорити про зародження основ функціонування проституції як організованого бізнесу. Проте до середини 1980-х років вони увійшли до сфери впливу правоохоронців та кримінальників, за ними залишалася частка в бізнесі, але вони втратили контроль над його функціонуванням.

Трохи про гендер. В означений період надання сексуальних послуг чоловіками як проститутками виявлено не було. А от з пам'яті особистих споминів можу стверджувати, що принаймні в провінційному побуті такі випадки я зафіксував (чернігівські історії). Але тут однозначно йдеться не про чоловіків-проституток, а про чоловіків-повій. Означення різниці ди-віться вище!

Говорячи про шляхи кадрового наповнення такої професії як проституція в крупних містах України, то моє багатолітнє спілкування і спостереження (звісно, лише з метою професійного зросту) дозволяє вималювати декілька усереднених типажів проституток 1960-1980-х років. Отже, переважна їх частина була пришлою, віком від 25 до 35 років; студентська невлаштованість в купі з бажанням добре виглядати; матеріальний безвихідь (мала дитина, хвороба батьків тощо) штовхали до здобуття грошового достатку таким способом; працівниці бюджетної сфери, малооплачуваних спеціальностей, яких не вдовольняли зарплатні оклади, але робочий графік залишав їм ще чимало часу для додаткового заробітку; ну і звичайні нероби, які одного разу спробувавши легкий заробіток вже не поверталися до колись набутих професій.

Радянські скоробагатьки, чиновники, кримінальники, просто розкуті гультяї і сезонні курортники розглядали існування «Інтуристу» як можливість отримати послуги від дівчат як би зараз сказали, класу лакшері. Щодо зовнішніх переваг в екстер'єрі наших працівниць, то радянських вибагливих замовників більше збуджував вигляд дівчат, які хоча б зовнішніми тілесними ознаками, вбранням, окрасом чи макіяжем нагадували якихось закордонних кінозірок, як-то, на той час, Бріжіт Бардо, Джину Лоллобриджиду, Катрін Деньов чи Мішель Мерсьє. У крайньому випадку згодилися б дівки, які могли виглядати і як тогочасні радянські секс символи, як-то Едіта П'єха чи Мірдза Мартінсоне. Аби цього досягнути, саме відтоді в атрибуті радянського жіноцтва стали з'являтися парики, шиньйони, вставні пасма та вбивчого кольору відбілювачі волосся. А от забаганки іноземців були більш вишуканими, але природними: полюючи на радянську екзотику у світі українських сексуальних розваг, вони упо- доблювали дівчат із зовнішністю «русо», тобто слов'янського типу: білолицих, рожевощоких, з початковими ознаками огрядності панянок.

Певним приманюванням до надання сексуальних послуг для молодих дівчат слугували настанови досвідченіших, як-то: «ти все рівно розкуто ставишся до сексу, а тут те ж саме, але вже за непогані гроші». Як тимчасовий, разовий варіант розглядалися послуги, платня за які дозволяла елементарно вдягнутися сільським дівчаткам, винайняти кімнату чи квартиру (цей досвід я особисто зафіксував в Одесі кінця 1970-х -- початку 1980-х років).

Не відкидаю я також авантюрну складову. В соціумі завше є певний відсоток жінок і чоловіків, яких принаджують сексуальні пригоди. Коли це не виходить за рамки особистого життя, то подібні уподобання залишаються на смак самих експериментаторів. А от коли інформації про це стають відомими оточуючій громадськості, то такі шукачі пригод відразу отримують статус повій.

Окрім будення, як-то постійні локації і клієнти, схеми і результати приманювання початківців і таке подібне, життя проституції мало і сезонні спалахи. У приморських містах це було пов'язано з термінами початку і кінця курортного сезону.

Регіональні особливості. 1982 рік Газопровід «Уренгой-Помари- Ужгород» кожний відтинок будувала бригада з якоїсь із соцкраїн. У сусідньому до моєї Звенигородки Тальнівському районі гілку вели будівельники з Польщі. То місцеві розкуті дівчата задля екзотики інколи проводили час з тими іноземцями. Така звістка про можливий матеріальний заробіток швидко облітала округу, і наші, звенигородські дівчата саморганізованими групками прибували у п'ятницю ввечері на буд- майданчики. Зате опісля вони могли похвастатися футболками з написом «Coca Cola», целофановими торбинками «Colin's» чи навіть паперовими вітрівками з рекламою фірми «Parmalat».

Окрім того, випадки надання сексуальних послуг простежувався і в місцях приватної торгівлі, як-то обслуговування торговців-азербайджан- ців місцевими повіями. Базари завжди були в полі зору міліції як пристанище кримінальних і упосліджених елементів. Зокрема, там працювали Будинки колгоспників, де селяни-торгівці могли заночувати. Саме там траплялися масштабні пиятики з відповідними наслідками -- побит- тями, крадіжками тощо. Селяни там могли стикнутися з дещо екзотичним, як для них дозвіллям -- доступні невибагливі жінки пропонували інтимні послуги як за гроші, так і, так би мовити, натуральним чином -- за продукти. Часто під час пиятики велися антирадянські розмови, і коли до інтимних слабостей колгоспників міліція ставилася поблажливо, то усіх причетних до антирадянщини брали «в розробку» [10].

Далекобійники. З часу активної діяльності радянського логістичного підприємства «Совтрансавто» щодо закордонних транспортних перевезень (від початку 1970-х років) з'явилися і дівчата для послуг. Первинно вони з'явилися на далеких точках трас української глибинки (Рівнен-щина, Тернопільщина, Житомирщина, Харківщина, степові Одещина, Херсонщина чи Миколаївщина), у місцях нічного відстою машин, і, відповідно, відпочинку водіїв. Подібний сюжет добре ілюструє фільм «Плем'я» (реж. Мирослав Слабошпицький, 2014 рік). Відповідно, мотивацією для роботи дівчат із глибинки було не лише складне фінансове становище (часто такими були матері-одиначки), а й пошук нових вражень і пригод для молодих відчайдух. Головними трасами для промислу були Київ-Чоп, Київ-Одеса, Київ-Сімферополь і Київ-Донецьк.

Діти в сексуальному житті дорослих. Я не приховую, що є переконаним прибічником існування будь якого виду сексуального різно- барв'я в житті сучасного українства. Окрім неприпустимості всього двох речей: (1) відверте психологічне і фізичне насилля над особистістю, яке виходить за рамки прийнятного мазохізму та (2) дії, направлені на особу, яка не може повною мірою осягнути чинене з нею (зокрема, дитина, психічно хворий чи перебування особи в стані тимчасової не контрольо- ваності).

Коли ми обговорюємо факт контакту дорослого й дитини як проституцію чи розпусту, то трактуємо лише дії дорослого, тобто, вчинок як «розтління неповнолітніх». Але при цьому мало хто говорить про пси-

хологічні ризики самої дитина. На мою думку, в цій історії дитина зазнає насилля і стресу за трьома показниками: (1) страх перед вимогами сутенера, (2) обеззброюючий страх перед природнім авторитетом старшого, та (3) схвильованість в процесі набуття нового досвіду через природну дитячу цікавість -- а як це? Разом з тим, якщо такі контакти все ж відбуваються ненасильницьким способом, без набуття травматичного досвіду, дівчинка через секс як ініціацію осягає свою причетність до такого привабливого й омріяного світу дорослих, і може з гордістю констатувати: «Ну, ось. Тепер я стала дорослою!».

Незнання дитячої сексуальності дорослими часто спричиняє стресові ситуації і стає для самої дитини психологічною травмою. Йдеться про дитячу мастурбацію, яка починає проявлятися у дівчаток від 4-5 років у дитсадівському періоді їхнього життя. Недолугість радянської педагогічної освіти щодо відсутності проговореності татуйованих, але життєво важливих тем, невігластво і безтактність вихователів призводило до того, що, не розуміючи природність й невідворотність такого первинного прояву дівчачої сексуальності як мастурбація, боячись її визнання в дитса- дівському повсякденні вихователі своєю жорстокою поведінкою завдавали непоправних прикростей для майбутнього життя дитини.

Непрофесійність проявлялася у публічному принижені дитини через фізичне покарання (наприклад, биття рушником по рукам), з вимогою більше не робити це. Але для деяких дітей-відчайдух таке застереження не було авторитетним, бо «не робити це» могло стосуватися також і розкиданих іграшок, надто заплямованого слинявчика чи стусана приятелю в пісочниці. Відтак, таке неконкретизоване покарання переважно не припиняло цих задовільневих рухів, але вже назавжди закарбовувало досвід про неправильність таких дій. Але часто страх перед повторним покаранням не приходив і дитина їх продовжувала здійснювати, при- носячи ледве відому приємність у своє дитяче життя.

Відмовившись прийняти природність таких сексуальних дитячих дій, але прагнучи знайти винного в чиненому спрямовувало педагогів до пошуку винуватця примітивним способом через найпростіше пояснення: до цього могли бути причетними лише близькі дитини. І в їхній уяві такими розбещувачами могли бути і старший брат, і дідусь, і мама, а найзручніше -- батько дівчинки. Відтак, саме така надумана, але усім зрозуміла версія починала гуляти серед колективу педагогів і батьків, а інколи обійстями сіл і невеликих містечок, і своєю жорстокою несправедливістю приносило тяжких страждань звинуваченому. Тогочасна за- шореність, забитість радянськістю посадових осіб, які б мали толерантно розбирати подієві неприємності з дитиною, і сьогодні дається взнаки. Законодавці під будь якими моралізаторськими приводами (згадують і про православні скрепи домострою, і про споконвічну традицію у поглядах на місце жінки і дитини в житті суспільства, сім'ї та іншу маячню) відмовляються розвивати ювенальну юстицію в Україні, гальмують пра- возахисну діяльність щодо прав дітей тощо. Українські парламентарі і до сьогодні не ратифікували Стамбульську конвенцію, відписану ще 7 листопада 2011 року, яка проголошує захист жінок і дітей від домашнього насильства.

Секс в сім'ї, інтернати. Найбільш татуйованою залишається тема сексуальних контактів між близькими родичами в сім'ї, яка чомусь набула однозначного визначення як сексуального насилля над дітьми. Це явище залишається невід' ємною складовою родинного повсякдення, а політичні, економічні чи культурні зміни в оточуючому світі, які впливають на рівень моральності змінюють лише активність його проявлення. Вимоги моральності в її радянській інтерпретації ґатунку 1960-1970-х років намагалися на довгий час законсервувати міжособистісні стосунків, не дозволяли виносити на загал надто дражливі чи навіть відверто шокуючи речі. Все це формально мало підпадати під канони «Морального кодексу будівника комунізму», сукупності основних принципів комуністичної моралі, які увійшли до тексту Третьої Програми КПРС, прийнятої XXII з'їздом КПРС в 1961 році. Кодекс складався із дванадцяти пунктів, які призначалися членам та комсомолу, але орієнтація на нього як стандарту суспільних відносин стосувалася кожного громадянина СРСР. У нашому випадку звертаю увагу надто на пункти 7,8 та 9 в яких декларувалися моральна чистота, простота в особистому житті, взаємоповага в родині, піклування про дітей та таке подібне [11]. Але з «перебудовою» радянського суспільства людська моральність зазнала значних змін, планка оприлюднення ще раніше чогось недозволеного значно понизилася. Відтак, рушилися і канони сімейної утаємниченості, «виносити бруд» вже не стало аж таким проступком.

Реальними осередками випадків участі дітей у сексуальному життя дорослих були дитячі інтернати. Як закриті соціальні осередки, вони за способом життєдіяльності, напрацьованими правилами виживання та співіснування, визначеними цінностями благочестя та засторогами щодо упослідженості стояли в одному ряду з армійськими та тюремними соціальними осередками. Щодо дитячих установ, то головною їхньої рисою, і навіть багатолітнім надбанням була повна закритість внутрішнього життя. Аби реально тримати дисципліну, яка регулювалася неписаними правилами, покарання чи превентивне приниження через сексуальний притиск були одними із важелів для загального спокою в установі. Практикувалася також статева ініціація 10-12-річних дівчаток та вступ у повноцінне статеве життя хлопчиків 12-15 років. Користалися цими задоволеннями і працівники самих установ.

Спритні ділки уміло використовували ці можливості для продукування порнографічних фоток. Насамперед, вони за певні гроші попередньо заручалися «не втручанням» в це керівництва установи. Аби умити руки, керівники доручали це довіреним вихователям, а ті в свою чергу вже мали налагодити процес, проте і вони страшилися викриття. І тому відбір кандидатів на фотосесію, безпосередня організація її роботи, усі технічні питання виконувалися спеціальними «смотрящими» -- старшими вихованцями, зазвичай над хлопчиками був доросліший хлопець, а за дівчаток відповідала старша вихованка. Відтак, уся відповідальність, покарання в разі викриття лежали на самих же дітях, бо трактувалися як особиста ініціатива з метою заробляння грошей. Ну, а старші просто недогледіли...

Виникне питання, звідки такі подробиці? Це були спомини П.Б., працівника одного із інтернатів м. Києва, де восени 1987 року мені довелося проходити педагогічну практику. Задля справедливості треба сказати, що для радянського обивателя чоловічої статі порнографічні кар-тинки з оголеними дітьми чи статевими пестощами і актами між ними було найбільш бридкими. І неприховано викликали бурхливий осуд серед однодумців по розгляданню. Як казав мені один такий «постраждалий», навіть зоофілічні картинки не викликали такого обурення, як бачення дітей в сексуальних ігрищах з дорослими чи між собою. Зізнаюсь, те, що я бачив, тоді також не вкладалося в голову. Але попит формував пропозицію!

«Чекістки». Валюта у гаманці проститутки звісно дозволяла безбідно жити і розважатися. Але радянська система фінансового заохочення запропонувала їм ще один шлях для заробітку. Це так звані чекові рублі, які радянські громадяни могли отоварити в магазинах загальносоюзної мережі «Берізка», в українських реаліях це був «Каштан». Щодо цього то, читач може пригадати кумедну сцену із фільму «Кримінальний талант» (реж. Сєргєй Ашкеназі, 1988 р.), коли донька головного героя вимагає 200 руб, бо тоді вона зможе обміняти їх на 100 чекових рублів і купити в «Берізці» омріяні чобітки.

Відповідно, з'явилися і полювальниці на такий вид оплати. Ця тема є найбільш табуйованою і, відповідно, малозгадуваною у історичних дослідженнях. У побутовому обігу їх називали чекістками. Навіть оперуючи незначними відомостями я маю розділити чекісток, на тих, які працювали у цивільній сфері, і на тих, хто працював у військовій.

Відомості про існування військових «чекісток» надійшли до загалу під час Афганської війни 1979-1989 років і, як виявилося, такий промисел був відомим і в інших локаціях присутності радянської армії за кордоном. Отже, чекістками в армії були цивільні, вільнонаймані працівниці, які обслуговували військову техніку від заводу-виробника. Наприклад, під час моєї служби в ГСВГ (рос.: Группа советских войск в Германии) у 1984 році в нашій авіаційній частині, а саме в ТЕЧ (техніко-експлу- атаційна частина) працювали двоє таких (з Полтави та Харкова). Їх називали, «вольнягами» і вони були прикомандированими до нас заводом- виробником авіаційних двигунів КБ «Мікояна». Мене, тоді спраглого, але притомного солдафона вразила як на підбір їхня сексуальна зовнішність, привабливий, якийсь не різкий, а манерний спосіб поведінки. Прапорщик, мій старший колега, швидко розвіяв романтичний окрас моїх спостережень: «Ти що, думаєш вони сюди прибули двигуни ремонтувати? Вони тут за чеки передком працюють!». Ось тоді про чекістську проституцію як форму заробітку я дізнався вперше. Також грошовою винагородою могли слугувати і інші грошові знаки, наприклад німецькі марки.

У цьому всьому грошовому прагматизмі зовнішньо визирали і романтичні обставини. Так, 1985 року мій приятель, товариш по службі в ГСВГ на прізвисько «М.» опісля неодноразової купівлі таких послуг покохав таку дівчину, одружився і залишився на надстрокову службу. Я направду вірив в його щирі сімейні наміри, а от її.... Відтак, якесь нестримне правдолюбство штовхає мене до менш романтичних висновків із цієї історії. Надшвидке їхнє одруження для мене було свідченням лише одного: як вільнонаймана технічна спеціалістка вона могла працювати лише в рамкових датах трьохрічного контракту. А от в якості дружини військовослужбовця, сержанта-надстроковика вона могла вже залишитися на весь п'ятирічний термін перебування свого чоловіка в армії. От вам і мотивація для любові і праці...

Як я вже згадував вище, як явище, як усталена сфера сексуальних послуг «чекістська» проституція найяскравіше проявилася під час Афганської війни 1979-1989 років. У якості вільнонайманих технічних працівниць вони активно вербувалися для різноманітних потреб радянської армії за кордоном. СРСР вже тріщав по швах під натиском внутрішніх протиріч, і частина відчайдух знаходили у співпраці зі збройними силами шанс на виживання, на збагачення.

Військові містечка і гарнізони, зокрема гуртожитки для цивільних працівників і молодшого офіцерського складу, стали епіцентром розвою «чекістської» проституції. Як згадував мій знайомий-«афганець» (1987 р.): «Ми усі знали, що майже з будь якою уподобаною жінкою із містечка можна було “закрутити” роман». Але інколи уся романтика розбивалася від банальних реалій -- частина з того жіноцтва не приховано натякала на плату «чеками», а більш розкуті відкрито вказували таксу саме ними.

Не менш закритою залишається і наступна тема: надання сексуальних послуг медичним персоналом. Незначний сегмент із поля сексуальних послуг складали працівниці військових госпіталів. Делікатність проговореного полягає в тому, що такі послуги були платними лише вибірково, на що вказувала моя знайома О.Ч., колишня працівниця такого госпіталю. Також я спираюсь на спомини мого знайомого С.Г., який свого часу лікував поранення в Афгані (1987 р.), там і стикнувся з таким випадком: сестра-доглядальниця (у нашому випадку жінка середнього віку) не цуралася оплати будь яким грошовим відповідником, а інколи і без нього. Але головне те, що беручи до уваги тяжкість травмування чи хвороби, фізичні здатності потерпілих, пацієнти все ж могли отримати сексуальне задоволення звичним, чи навіть специфічним способом. Отже, якими б аморальними, з погляду радянських стандартів, не виглядали ці твердження, але, на щастя, час усе розставляє по своїм місцям. З даними Катерини Міщенко, в сучасній європейській практиці вже є прецеденти легальності таких послуг: «[...] у Західній Європі з'явилася нова офіційна професія -- доторкальниця. Робота доторкальниці полягає в тілесному контакті в най- ширшому розумінні з інвалідами чи літніми людьми, що перебувають в геріатричних центрах і часто взагалі позбавлені тактильного спілкування» [23, с. 93]. Більш затяті дослідники цього можуть знайти такі приклади і в рубрікаторах відомих порносайтів. Коротко підсумую. Так, проституція щодо культурної приналежності була іншою стосовно радянських моральних уподобань. Але вона була не чужою, адже вкладалася (хоча і з боку маргінесу) невід'ємним елементом в радянську культуру повсякдення.

Повернімося до «Інтуристу». За відкритими даними, в 1956 році кількість іноземних гостей СРСР склала майже 500 тис. осіб, в 1965-му -- 1,3 млн., в 1975-му -- 3,7 млн., а в 1980-му -- 5 млн. відвідувачів! Всього в 1956-1985 рр. в СРСР побувало більше 70 млн. осіб із 162 країн усіх континентів.

Виїзний туризм також розвивався швидкими темпами: коли в 1955 р. за кордон виїхало всього 2,5 тис. радянських туристів, то в 1970-му їх чисельність склала 1,8 млн. осіб, а в 1991-му -- 10,8 млн. І треба визнати, що якась їхня частина могла бачити приклади продажного сексу на Заході. Блискучим прикладом цього стику може слугувати заборонена для офіційних виступів, але приватно записана на касетних магнітофонах і поширена теренами СРСР забавна сценічна мініатюра авторства Ми- хаїла Городинського, начитана у 1982 році колись відомим радянським актором і гумористом Геннадієм Хазановим під заманливою назвою «Ночноє», де реалістично й емоційно змальовувалися переживання й пригоди членів радянської туристичної групи під час відвідин стриптизу. Ці враження привозилися до дому, утаємничено ширилися серед друзів і врешті, формулювали логічне запитання -- а що у нас?

ОКОД, сезонність. Коли я у складі ОКОДу восени 1987 року ганяв жриць кохання в київському готелі «Либідь», то звернув увагу, що частина наполоханих проституток не була затримана. Більше того, мені було доручено провести їх до виходу, де швейцар з підкресленою чемністю відкрив бокові двері. Наш старший С.Р. на моє питання щодо цього, низьким утаємниченим голосом сказав, що то так треба, бо вони працюють на КДБ! Але для звітності й конспіративності рейд мав пройти відповідно усім вимогам оперативної роботи.

Звісно, найбільше роботи ОКОДу діставалося в місцях найконцент- рованішого літнього відпочинку громадян, зокрема в Криму. Особливістю цих територій було те, що проститутки і повії тут промишляли не лише стосовно іноземців. Насиченість тілами радянських відпочивальників влітку створювали ідеальні умови для співпраці: радянський, переважно холостяцький особень, і при грошах зазвичай опісля алкогольного стимулювання все ж ризикував, аби потрапити в пригоду коли «знімав» проститутку чи повію. Але ж скільки опісля було оповідей для друзів...

Окрім того, так би мовити, для додаткової стимуляції еротичного настрою тут можна було придбати і візуальні матеріали пікантного характеру. Так, в Ялті навесні 1980 року було затримано двох вільно подорожуючих туристок з Польщі, які продавали відеокасети з порнографічним фільмом «Мелодії в коханні». При розборі цього інциденту вияснилося, що вже раніше ці туристки продали радянським споживачам колоди порнографічних карт за 65 рублів [12, с. 433-434].