У затінку "Інтуристу" (дещо про заборонене з 1960-х — 1980-х років)

За даними Ігоря Орлова і Олексія Попова перші згадки про діяльність такого загону в Криму відносяться до 1976 року, коли після введення в експлуатацію першої черги готельного комплексу «Ялта» кількість відпочивальників різко зросла. Ініціатива організації ОКОДу в Ялті належала міському комітету комсомолу, а його місія уявлялася організаторам не лише каральною, але й виховною. Адже в ідеальних курортних умовах деякі прибулі комсомольці аж занадто вливалися в атмосферу відпочин- кової вседозволеності, і контакти з розкутими жінками були обов'язковим елементом такого дозвілля. Окрім Великої Ялти, члени ОКОДу регулярно здійснювали подібні рейди в Алупці, Гурзуфі, Сімеїзі, Лівадії, а головним здобутком було «припинення несанкціонованих контактів» [12, с. 429].

Головної кадрової складовою проституток і повій були місцеві. А от в курортний сезон вал розкутих жінок, які прибували з метою розважитися, а при можливості ще й заробити був неабияким. Аби хоч якось стримати цю навалу, влада пішла ідеологічно вивіреним пропагандистським шляхом, кінцевою метою якого було розвінчання привабливості професії жриць кохання, викриття бруду в богемності такого способу життя, смертельних небезпек, тощо. Наприклад, в одному із чисел журналу «Тверезість і культура» у вигляді начебто біографічного монологу розповідалося про трагічну долю ялтинської проститутки на ім'я Зіронька. Автор цієї публікації вже не міг приховати масштаби розвою проституції, проблему, яка мала глибоке соціальне коріння і полягала не просто в недосконалості радянського виховання. Разом з тим, він не хотів побачити просте стремління дівчини не жити в тому радянському побутовому лайні. У «Монолозі “нічної феї”» безпрограшною страшилкою звучала викривальна інформація про зв'язки організованої валютної проституції в Ялті з діяльністю кримінальних угрупувань, а також корумпованих працівників правоохоронних органів та деяких місцевих чиновників [13, с. 28-30].

Нагадаю, що тема існування проституції була табуйованою для будь- якого суспільного обговорення, а матеріали, здогадуюсь, переважно подавалися під грифом «Для службового користування». Однак, час «перебудови» змів усі перепони для оприлюднення. Перші публікації про проституцію в «Московському комсомольці» -- статті Євгена Додолєва «Нічні мисливиці» (24 жовтня 1986 р.) та «Білий танець» (19 та 21 листопада 1986 р.), спричинили бурю обговорень, ця тема нарешті вийшла із підпілля. А вже починаючи з 1980-х років СРСР став чи не основним постачальником «живого товару» в країни Європи, однією із перших країн стала Югославія.

Відліком, який дозволив висвітлення питання присутності проституції в радянському повсякденні України можна вважати інформації в офіційних газетних рупорах про включення відповідної статті до карно- правового поля радянської держави і УРСР, зокрема, в 1987 році. Ця по-дія стала своєрідним актом визнання проституції як явища в радянських реаліях.

Опісля тема радо була підтримана і місцевою пресою. Зокрема, у вересні 1987 року цій темі на сторінках газети «Радянський Крим» була присвячена стаття «Веселі гетери півдня». Її автор сміливо описав солодке життя інтуриста на ялтинському відпочинку. Отже, в його ліжку могли опинитися і колишня дружина дипломата, яка ще не відвикла отоварюватися у валютній «Берізці», і продавчиня сімферопольського універмагу, і прибулі в пошуках курортних пригод молодиці з Кеме- рового чи Чебоксар. У статті також згадується про зв'язок проституток і повій з фарцувальниками та кримінальними угрупуваннями, які частково їх «кришували» (бо ця відпочинкова мережа контролювалася все ж місцевою міліцією.), про існування притонів і сутенерство [14].

У часи «перебудови» підприємства «Інтуристу» стали активно реалізувати свої послуги за радянські рублі і громадянам СРСР. Відтак, розкуте жіноцтво могло офіційно отримати курортну путівку і легально проживати в одному готелі з іноземцями, що значно спростило момент знайомства і подальшого вжаємоприємного проводження часу. У зв'язку з цим один з керівників Держкомінтуристу СРСР навіть запропонував продавати путівки в такі готелі за рублі виключно подружнім парам або особам, які були рекомендовані профспілками підприємств [12, с. 443].

Як декларувалося, проституція не могла існувати в СРСР за визначенням, бо в радянських реаліях були подолані усі соціальні умови функціонування такого ганебного явища [15]. Відтак, проституція як правопорушення не було внесено до правового поля УРСР. Але реалії були іншими, і влада все ж намагалася в якості як не боротьби, то профілактики затримувати таких працівниць та організаторів їхньої праці. Їх притягували за деякими статтями кримінального і адміністративного кодексів, як-то залучення неповнолітніх до надання сексуальних послуг, звідництво (далі фігурувало як сутенерство), утримання притонів, за розповсюдження венеричних захворювань та ведення паразитичного способу життя, утриманство, незаконні валютні операції та ін.

На початок розвалу СРСР проституція стала одним із компонентів його «загнивання», і неминучість її повноправного існування в нових радянських реаліях вимагали хоч якоїсь реакції влади. Звісно, запізнілої і недолугої. До середини 1980-х років ця сфера послуг за динамікою зрос-тання і масштабністю залучення працівниць і територій вже набрала незворотного характеру розвою. Влада, як завше, запізно відреагувала на це. Спочатку це було зроблено на союзному рівні: 29 травня 1987 року до тексту «Кодексу про адміністративні правопорушення РСФСР» була внесена відповідна стаття.

Це явище також було офіційно визнане в Україні через заборону його функціонування указом Президії Верховної ради УРСР 12 червня 1987 року (J№ 4134-11 від 12.06.87.). Відповідно, «Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення» доповнився статтею 181-1 «Заняття проституцією». Однак і тут незначне покарання у вигляді попередження чи накладення штрафу у розмірі 100 руб. при першому притягненні до відповідальності і штраф у 200 руб. у разі повторного притягнення до відповідальності впродовж року виявилися надто м'якими, і кількість розкутого жіноцтва спраглого до проституції невпинно збільшувалася.

Аби читач зорієнтувався щодо відносності суми покарання, то я наведу деякі порівняння. Отже, на кінець 1980-х років найменший оклад складав 60 руб., а для інженера як молодого спеціаліста він був 95 руб. Середня ж плата послуги проститутки в рамках класичного (вагіналь- ного+орал) сексу складала 10 руб. Тобто, приблизно за тиждень не напруженої праці проститутка легко заробляла ті ж 100 руб.

З часом, законодавство справедливо переорієнтувалося з покарання індивідуалок, які як могли заробляли приробіток, на засудження самих споживачів послуг, а особливо організованої злочинності. У нашому випадку працівниця сексіндустрії виступає як постраждала. Станом на сьогодні можна констатувати, що існування прикінцевої мети цього явища як факту повномасштабної легалізації має під собою вагомі юридичні основи. Положеннями «Кримінального кодексу України» вони найперше виражаються у захищеності проституток, бо зафіксоване насилля насамперед несе серйозні покарання для збочених клієнтів чи безбашених сутенерів, як-то за статтями «Зґвалтування» (ст. 152) [16, с. 91], «Сексуальне насильство» (ст. 153) [16, с. 92], «Примушування до вступу в статевий зв'язок» (ст. 154) [16, с. 93], а надто -- «Статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку» (ст. 155) [16, с. 93] чи «Розбещення неповнолітніх» (ст. 156) [16, с. 93]. Уся суворість правосуддя лягає на плечі сутенерів, вони можуть притягуватися навіть за побічними, але більш серйозними статтями, як-то: «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини» (ст. 146) [16, с. 86], «Торгівля людьми» (ст. 149) [16, с. 88] чи «Експлуатація дітей» (ст. 150) [16, с. 89]. Пряма ж їхня відповідальність трактується в статті «Створення або утримання місць розпусти і звідництво» (ст. 302, каральна «вилка» відповідно тяжкості злочину: від штрафу в одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (17 тис. грн.) до 10 років позбавлення волі) [16, с. 182], а також у більш жорсткій: «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією» (ст. 303, каральна «вилка» відповідно тяжкості злочину: від 3 років до 15 (!) років позбавлення волі) [16, с. 182-183].

А що з нашими героїнями? У випадку доведеного факту надання ними сексуальних послуг як проституції нашим працівницям загрожує лише адміністративне покарання. За статтею 181-1 «Заняття проституцією» «Кодексу України про адміністративні правопорушення» вони можуть відбутися попередженням або накладенням штрафу від п'яти (85 грн.) до десяти (170 грн.) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, тягнуть за собою накладення штрафу від восьми (136 грн.) до п'ятнадцяти (255 грн.) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [17].

Як бачимо, законодавство під наростаючим тиском ліберального суспільному ставлення поблажливо ставиться до покарання за заробіток нужденних в такий спосіб. Як і в 1960-х роках ми повертаємося до бачення проститутки як індивідуальної працівниці без кримінально-органі- зованої надбудови. Так і хочеться заохотити читача до переконання: ну, чому, б це не легалізувати? Особисто я цілком переконаний, що вже ближчим часом ця несправедливість у невизнанні такого способу індивідуальної підприємницької діяльності буде усунута.

Ще трохи про кримські реалії. Беручи до уваги масштаби і значення цієї проблеми для «Інтуристу» загалом і, зокрема, для крупного центру міжнародного туризму і одного із самих популярних курортів республіки, в 1990 році міська влада Ялти прийняла рішення про створення при міському управлінні внутрішній справ спеціальний підрозділ для боротьби з проституцією, профілактики венеричних захворювань і СНІДу. Передбачалося, що він буде укомплектований чотирма співробітниками міліції (старший інспектор і три дільничних інспектори). Окрім того, беручи під увагу локалізацію проституції саме в Ялті, виконком Ялтинської міської ради запропонував Кримському об'єднанню Держкомін- туристу СРСР надати службове приміщення для цього підрозділу в самому епіцентрі розпусти -- готелі «Ореанда»! [12, с. 443]. Але ці та інші заходи нагадували гонитву за потягом, що відбуває. Соціальні, політичні і економічні потрясіння початку 1990-х років не залишали часу на боротьбу з такими оскалами капіталізму, у формат якого активно перебудовувалося радянське суспільство.

Загальну картину щодо діяльності «Інтуристу», його культурних, ідеологічних й економічних складових, знаходимо в монографії Ольги Радченко «“Інтурист” в Україні 1960-1980 років: між червоною пропагандою і твердою валютою». Зокрема, вона нагадує, що якщо головним мотивом подорожей до Радянського Союзу до ери Михаіла Горбачова була «екзотика» (адже уявлення західних туристів про СРСР були переважно пронизані стереотипами, як про країну хат, горілки і балалайок) [18, арк. 8], то в кінці 1980-х років -- інтерес як до країни «перебудови і гласності» [19, с. 148].

Впродовж 1970-х років Україну відвідало близько 177 тис. туристів із США, більшість з яких (100 тис.) прибула після гельсінської наради 1975 року. Максимальна їх кількість припадала на 1978 рік -- 22 тис. 917 осіб. Їх найбільшими разовими, але масовим прибуттями були туристи з круїзних лайнерів. Так, в березні 1979 року в Одесу зайшов круїзний теплохід «Роттердам», в лютому 1987-го в Ялті швартувався аналогічний круїз «Юніверсал» [20, арк. 5]. Але в цілому, туристичні потоки із США впродовж 1980-х років були не стабільними: через бойкот Олімпіади в Москві мінімальна кількість туристів (4 тис. 481) фіксувалася в 1980 році, максимальна -- в 1985-му (19 тис. 840) [21, арк. 5].

Загалом же, це були туристи середнього і старшого віку, за професіями: держслужбовці, юристи, медпрацівники, бізнесмени. Тобто, заможні особи, які могли собі замовити проституток. Аби хоч якось від- волікти туристів від такої форми відпочинку, «Інтурист» вдавався до різного. Зокрема, Ольга Радченко наводить цікавий факт [19, с. 148]: групу американців, яка перебувала в Києві 1976 року залучили до споглядання першотравневої демонстрації. Але вони покинули її через 20 хв. визнавши її нудною [22, арк. 22].

Щодо локацій, то валютні проститутки займали стратегічні місці: в ресторанах, у барах, на вході до готелю, у фойє на вході, у відпочинкових зонах на поверхах, найбільші відчайдухи надзвонювали в номери. Контроль місцевих проституток був тотальний і жорсткий -- чужих зайд брутально виштовхували, але частіше викликали міліцію. Бо первинний контроль, а правдиво -- «кришування» здійснювала саме місцева міліція. На цьому полі дуже виразно прослідковувався конфлікт між МВС і КДБ. Інколи місцеві бандерші могли за платню дозволити працювати пришлим проституткам, але лише в разі повної завантаженості своїх дівчат.

Відомими і обивателям, і міліції, і кедебешникам були українські готелі: у Львові «Жорж», в Одесі «Красная», в Ялті «Ореанда» та «Ялта- Интурист», у Києві «Русь» та «Либідь». Їхньою специфікою було те, що робота в них проституток була чітко структурована, підконтрольна і керо-вана, там не було зайд, за усі ступені надання послуг та їхню якість відповідали конкретні посадовці, як-то швейцари, чергові за поверхами, адміністратори тощо. З особистого досвіду можу зазначити, що пропонування послуг проявлялося через надзвонювання в номер (львівський готель «Львів») та зухвале очікували у фойє поверху і наполегливе пропонування розважитися (харківський готель «Харків»). Така нестриманість і наполегливість дівчат легко пояснювалася: клієнтів було мало, а проституток вдосталь. Відтак, вони відверто боролися за клієнтів, і таким чином стимулювалося освоєння нових місць для промислу та нових способів заробітку.

Від початку 1980-х років в мережі інтуристівської ресторанів, а згодом і в просто дорогих питних закладах почав процвітати й інший прибутковий бізнес, головними рушійницями якого стали проститутки. Це -- консумація. Схема «розводу» клієнтів була дуже простою, а головне легальною. Отже, керував усім бармен, завданням дівчат було скласти компанію безтурботному клієнту і спонукати його якнайбільше замовити саме дорогого алкоголю, барменові махінації з ним (недолив, заміна напоїв дешевшими тощо) приносили значну виручку. Консумантки були зацікавлені в цьому, бо отримували певний відсоток з виторгу.

Трохи про порно. Отже, супутним явищем з царини візуальної творчості є порнокультура. На мою думку, порно називають все те, що несе тілесний, образотворчий, текстовий чи мовний еротизм, але який не вкладається в мінливі суспільні моральності певного часу. Найбільш поширеним проявом порно в культурі є порнографія. В усі часи порно було невід'ємною частиною сексуальної культури людства. Світове мистецтво рясніє тисячами прикладів візуальної еротизації сексу. На моє переконання, порно є самостійним і повноцінним елементом культури повсякдення, найкраще сполучаючись з індустрією сексуальних розваг та послуг.

Щодо українських реалій, то все, що дразнило примітивний сороміцький погляд радянського обивателя осудно називалося «порнографією», незважаючи, що сюди належали і визнані мистецькі твори. Вже зразковим прикладом цього є історія життя роману Володимира Набокова «Лоліта» (російський переклад було здійснено 1967 року). В СРСР книга була заборонена й побачила світ лише в час «перебудови», вона вийшла в 1989 році у видавництві «Известия», в надзвичайно популярній тоді серії «Библиотека журнала „Иностранная литература“». В Україні смакування текстом роману набуло слабкоприкритого поширення як серед обивателів, так і в середовищі літературних естетів, він передавався «з рук в руки» лише особам, яким довіряли. І за таємничістю це нагадувало подібні конспіорологічні практики щодо розповсюдження політичного самвидаву.

Щодо візуалізації цього культурного явища, то тут маємо конкретну історичну подію: свого часу з приватних салонів порнографія у вигляді карток, які зображали голих дівок та сцени злягання вийшла в світ на потребу солдат-окопників під час Першої світової війни. Її розвиток був стрімким і незворотнім, бо базувався на природних людських потребах, найперше на естетичному задоволені від споглядання краси жіночого тіла. Окрім того, присутність в ранцях воїнів карток з такими зобра-женнями частково знімала медичну проблему, викликану відсутністю регулярного сексу для солдат та молодших офіцерів. Для самозадоволення слугував дальній кінець окопу... Сексіндустрія почала свою невпинну ходу, бо технічний розвиток як найкраще спонукав до застосування новітніх винаходів: перше фото -- перше порно, перші фільми -- перше порно.

Найбільшого поширення в СРСР порно у вигляді порнографії з'явилося через тюремні гральні карти із зображеннями голих спокусниць.

Відповідно, в українське чоловіче повсякдення дорослих і підлітків вони прийшли у вигляді сувенірів, привезених «на пам'ять» колишніми зеками. В 1960-ті плакати з голими чи ледве прикритими дівками, які привозили далекобійники й моряки однозначно обзивалися «порнографією». Але були найзатребуванішими елементами чоловічого дозвілля, при певних матеріальних можливостях таких естетів, вони могли рясно прикрашати холостяцькі квартирки. Інформації про все це активно передавали оче- видці-везунчики. Ну, і звісно слугувало стійким заздрощам усім тим, хто не мав можливості оточити себе таким еротичним видовищем. Така «полуничка» сьогодні не забута українськими законодавцями: «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів» (ст. 301) також жорстко карається: каральна «вилка» відповідно тяжкості злочину може бути від штрафу в одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (17 тис. грн.) до 5 років позбавлення волі [16, с. 181-182].

Значного поширення кіноеротика набула з появою на теренах УРСР відповідної демонструвальної техніки. Перші побутові відеомагнітофони «Соні», «Філіпс» та «Грундіг» почали з'являтися на закордонних полиця десь від початку 1970-х років. І, звісно, радянські працівники закордонних представництв і дипломати були першими в СРСР їхніми власниками. Прорив у поширені порнопродукції відбувся на початку 1980-х років, коли стали доступними піратські відео копії відповідних іноземних фільмів на касетах «VHS». Аби задовольнити зростаючу потребу в відео- апаратурі, в 1983 році було розпочато крупносерійний випуск радянського касетного відеомагнітофона «Электроника ВМ-12» під формат «VHS», а в 1984-му він почав поступати до продажу. Це відразу стимулювало до появи підпільної мережі так званих «кухонних» приватних переглядів, коли вечорами збиралася група обраних, надійних глядачів- друзів. Звісно, такі щасливці не могли не поділитися враженнями, і згодом почали приводити і своїх друзів. Поступово все це набувало розголосу, і до середини 1980-х років такі приватні відео перегляди нещадно придушувалися дільничними міліціонерами. Але «полуничну» кіноін- дустрію вже було не зупинити: лише в 1988 році до СРСР було ввезено більше 100 тис. відеокасет, їх переважна частина була з порно, а знамениті картаті торби українських «човників» доправляли до України вже тисячі відеомагнітофонів.

Розквіт припадав на часи «перебудови», коли влада прихильно ставилися до будь якої приватної бізнесової ініціативи громадян. Відтак, відео перегляди з квартир українців перенеслися ще й до новостворених відеосалонів. На той час це був єдиний незаборонений доступ до світової кіно еротики. І товклися там і батьки, і діти. І для обох це був непе- ревершений досвід: дорослі смакували, тим, що ще не пробували із власними жінками чи дівчатами «в ліжку», а підлітки отримували своєрідну ініціацію у світ дорослого сексуального життя! Мені відомі випадки, коли для обраних «крутили» і відверте кінопорно.

Не можна не згадати і про київські тогочасні реалії. На пам'ять приходить відеосалон, який розміщувався в невеликій, непримітній будівлі в парку, близько в ста метрах від огорожі Верховної Ради. Один з моїх старших приятелів, багаторічний працівник Інституту історії України, що на Грушевського, 4, тобто неподалік цього салону, якось у розмові поділився прецікавим фактом. Цей салон ще залишався працювати аж до початку 1990-х років, і він запевняв, що неодноразово бачив, як туди замість аби законотворити на сесійних засіданнях туди бігали за «полуничною» депутати Верховної ради! А раптом серед них був якийсь «слуга народу» ще не розбещений розтлінними впливами Заходу? Ну, як тут не згадати застережні настанови Жана-Марі К'юбільє, що «[...] Споглядачеві порно жінка видається доступною в принципі; і незалежно від того, слугує це відчуття дороговказом до дій в реальному світі чи ні, ніщо не заважає втішатися доступністю вже зараз, ставлячи себе на місце того, хто володіє жінкою на екрані» [24, с. 92]. А опісля цього, чи таким самим він повертався до своєї зашореної соціалістичної дійсності? Ну, що ж -- природне нікому не чуже.

Коротко підсумовуючи секстему, маю сказати, що причини розвою, стимулюючі фактори, напрацьовані правила функціонування як цілісної системи, основні тенденції розвитку, перспективи легітимізації -- все це закладалося в кінці 1960-х років. А початковий етап непростого становлення проституції як обслуговуючої професії, сфери індивідуальної підприємницької діяльності, надприбутковий невід'ємний елемент сексін- дустрії -- все це припало на час горбачовської «перебудови».

Фарцування. Як зазначалося вище, інтуристівські реалії спонукали до розвою ще одного виду підробітку -- фарцуванню. У доступних, і з часом усталених трактуваннях читач не знайде повного пояснення цьому явищу, не зрозуміє закономірностей його існування, не побачить усіх дійових осіб, ризиків. У найкращому випадку ця куца схема зводиться лише до виокремлення фарцувальника як особи, яка безпосередньо купує товар у іноземця і безпосередньо перепродує його радянським споживачам. Проте висновки із проведених наукових пошуків дозволяють мені значно розширити перелік учасників і дій, і запропонувати розширену схему, де неодмінними ключовими складовими фарцування хоча і залишалися «іноземець-товар іноземного виробництва-покупець/перекупник-поку- пець», але соціальну базу я пропоную значно розширити, бо усі нові учасники схеми та їхні дії тим, чи тим чином складали повнішу картину функціонування фарцування в Україні як підприємництва. Отже, ким вони були?:

(1) Щодо соціальної бази, то найскоріше фарцувальниками ставали відчайдухи устрімлені не лише жагою до заробітку, а насамперед з можливостями до безпосереднього контакту з іноземцями. Це насамперед, були працівники інтуристівських готелів чи інших локацій, в яких неодмінно мали проживати іноземці, а надто: адміністратори, бармени, офіціанти, носії, покоївки, прибиральниці, чергові на поверсі та швейцари. Успіх їхнього промислу мав свої особливості. Я розглядаю період укладу радянського життя з ідеально відлагодженою мережею роботи сексотів (рос.: секретных сотрудников), тобто тих, хто не був штатним співробітником силових відомств (зокрема, КДБ чи МВС), але добровільно чи з примусу працював на них. І найперше ними кишіла система «Інтуристу». Тому вищезгадані працівники аби не попастися і зберегти таку престижну роботу-годувальницю часто просто «скидали» товар посередникам, тобто вони інколи безпосередньо його не продавали.

(2) . Це ті, хто мав службовий доступ до інтуристівських структур та іноземців безпосередньо. Ними були екскурсоводи, перекладачі, водії екскурсійних автобусів і таксисти. Переважно, вони собі вже могли дозволити безпосередньо не лише купувати, а й перепродувати дефіцитні товари. А іншу частину цього ж товару вони також могли «скидати» перекупникам.

(3) Тепер щодо останніх. Саме перекупники були найчисельнішу ланкою в мережі фарци, й повноцінно відповідали означенню фарцувальник. І пересічні радянські громадяни саме з ними й контактували, аби придбати той, чи той дефіцитний товар. Ними були підприємливі люди різного віку і статі, для яких це був як основний (тоді ми їх називаємо «бариги»), так і додатковий заробіток, зокрема студенти чи працівники державних контор.

(4) . Фарцувальниками ставали також і люди поза інтуристівської системи. Це працівники торгівельного і круїзного морського флоту. Але вони вже «ходили» під серйозною статтею «контрабанда». Правда, це їх ніколи не зупиняло робити на цьому бізнес, як підтвердження -- багатолітні черги і тисячі бажаючих, аби попасти для роботи у ці структури. Щодо бізнесових ризиків, то такі працівники аби не попастися і зберегти таку престижну роботу-годувальницю також часто просто «скидали» товар посередникам, тобто вони інколи безпосередньо його не продавали, а лишали для особистого чи родинного вжитку.

(5) . У тісній спайці з фарцувальницьким бізнесом були і працівники дипломатичних, торгівельних і транспортних (напр., «Аерофлоту» чи «Совтрансавто») представництв СРСР за кордоном. Парадоксальним було те, що саме ці структури найприскіпливіше опікувалися КДБ, відтак, при тотальному контролю особистого життя працівників, кедебісти могли поблажливіше ставитися до таких проявів слабкості радянських підданих. Тобто існувало негласне контрольоване послаблення вимог щодо придбання, транспортування і продажу товару працівниками означених організацій. Тому і в СРСР вони та їхні близькі вільно, не боячись могли демонструвати на собі закордонні вбрання, мати круту фото- та музичну техніку і таке подібне. Найяскравішим прикладом життя такої молоді може слугувати фільм Валєрія Тодоровського «Стиляги» (РФ, 2008 р.). Разом з тим, з такою системою безпеки в процесі заробітку на роботи і ризиків в реалізації набутого товару я відношу це до прикінцевих правил висвітлених у пунктах 1 та 4.

(6) . Фарцуванням займалися і «русо турісто» без «обліко морелє», тобто виїздні радянські туристи, які могли дещо з товару, але обмежено провезти в СРСР із закордонної мандрівки. Найбільш ласими звісно були поїздки до капкраїн, бо той товар був найжаданішим. Але й поїздки до братніх країн соціалістичного табору також завше був прибутковим, а надто до Югославії чи Угорщини. Не дивлячись на чималу протяжність зовнішнього кордону УРСР в республіці відомими осередками фарцу- вання були найперше портові міста (Одеса, Миколаї, Херсон) та курортний Крим. Західний напрям залишався здебільшого задля привозу товарів для особистої разової комерції чи незначних партій товару.

Щодо означення посутності дефініції «фарца», то до неї я б відніс торгівлю товарами виключно іноземного виробництва. Бо торгівля іншими дефіцитними товарами (наприклад, дріжджами) підпадає під означення спекуляція. Цим самим також можна назвати торгівлю іноземними товарами, але не в означених локаціях, а, наприклад, на містечкових базарах віддалених населених пунктів. У радянському законодавстві статті за фарцу не існувало, але якщо такі відчайдухи «попадалися» до рук правоохоронців, то могли отримати термін за спекуляцію, а в гіршому випадку передбачалося більш суворе покарання -- за незаконні валютні операції.

Коли ми говоримо про те, що стало приводами «попадання в професію», то їх є декілька. Одним із приводів цим займатися могла слугувала і ситуативна подія, яку я приводжу з особистого досвіду мого чернігівського життя. Уявімо собі пересічного молодого працівника промислового підприємства, якому пощастило придбати (через «дістати») чи отримати в подарунок від батьків якусь моднячу і обов'язково імпортну одежину. З'явившись у ній серед друзів, він відразу був застаний настирливими питаннями: «А де ти взяв?» і мрійними закидами: «І я б собі таку купив... Допоможеш?». І часто саме це було спонукою до початку фарцування, бо при невеликих зарплатнях він вже відчув запах додаткового прибутку.

Проте опинившись в нових обставинах, з новими друзями наш герой наражався на не сприйняття його як рівного торгаша більш хитрими колегами. Дехто не мав соціальних підстав були в колі таких перекупників, але був затуманений принадами їхнього життя. Звернемося за прикладом до радянського кінематографу. У фільм «Хід конем» (1962 рік, режисерка Тетяна Лукашевич) герой Савелія Крамарова був трактористом, але самозречено прагнув до не доступних йому красот життя крутих фарцувальників, так званої «золотої» молоді, а вони принижуючи пока-зово знущалися з нього. Той світ був ще не готовий прийняти подібних зайд.

Ремаркою відзначу, що фарца як система купівлі-продажу була вигідною і для іноземців. Бо коли їм щось треба було терміново купити, без тяганини із обміном валюти (а курс був завжди не вигідним), то вони просто продавали речі придатним для цього особам (про них зазначено вище) за рублі, і вже на них отоварювалися необхідними товарами.

Коротко підсумовуючи зазначу, що наповнення тексту вищеозначе- ними матеріали та авторськими твердженнями виглядають дещо еклектично. Але це пояснюється лише одним -- тематична розмаїтість означених проблем та їхня наукова невичерпність спонукатимуть і мене, і, сподіваюся, моїх послідовників до майбутніх, більш глибших досліджень, і, відповідно, до нових пошуків, тверджень, висновків.

Джерела та література

1. Джоанідис, Пол. Повна енциклопедія сексу / Пол Джоанідис / Перекл. з англ. -- К.: КМ Publishing [ТОВ «Видавництво “Країна Мрій”»], 2011. -- 944 с., іл.

2. Мюшамбле, Робер. Оргазм і Захід: історія задоволення від XVI століття до наших днів / Робер Мюшамбле / Переклад Ірини Славінської. -- К.: Темпора, 2011. -- 444 с.

3. Раєн, Крістофер, Джета, Касільда. Світанок сексу: доісторичні витоки сучасної сексуальності / Крістофер Раєн, Касільда Джета / Переклад Вікторії Наріжної. -- К.: Темпора, 2012. -- 506 с.

4. Ендшьо, Даґ Ейстейн. Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомо- сексуальності / Даґ Ейстейн Ендшьо / Перекл. з норв. -- Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2017. -- 304 с.

5. Кон И.С. Клубничка на берёзке. Сексуальная культура в России / Игорь Кон. -- М.: ОГИ, 1997. -- 464 с.

6. Кон И. С. Вкус запретного плода. Сексология для всех / Игорь Кон. -- М.: Семья и школа, 1997. -- 464 с.; Кон И.С. Сексология / Игорь Кон. -- М.: Академия, 2004. -- 384 с.; Кон, И.С. Секс, общество, культура / Игорь Кон // Иностранная литература. -- 1970. -- № 1. -- C. 243-255; Кон, И.С. Секс и меньшинства: Как гомофобия становится ксенофобией / Игорь Кон // Новое время. -- 2006. -- № 15. -- С. 32-35.

7. [Режим доступу:] https://www.yakaboo.ua/ua/istorija-prostitucii.html

8. Шаповал, Антон. Історія проституції від Вавилону до Амстердаму: публіцистичне видання / Антон Шаповал. -- К.: Спадщина, 2012. -- 240 с.

9. Ходырева Н.В. Современные дебаты о проституции. Гендерный подход / Н.В. Ходырева. -- СПб.: Алетейя, 2006. -- 276 с.

10. Швидкий, Василь. Місто vs село: подібне та особливе в деяких асоціальних проявах в Україні 1950-1960-х рр. / Василь Швидкий // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей / Відп. ред. В.М. Даниленко, ред.-упоряд. В.П. Швидкий. -- Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. -- Вип. 19. -- С. 97.

11. Моральный кодекс строителя коммунизма [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: https://m.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BB%D 1%8C%D0%BD%D1%8B%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BA%D 1 %81_%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B8%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8 F_%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%B C%D0%B0

12. Орлов И.Б., Попов А.Д. Сквозь «железный занавес». See USSR!: иностранные туристы и призрак потемкинских деревень / И.Б. Орлов, А. Д. Попов; Нац. исслед. ун-т -- Высшая школа экономики. -- М.: Изд. дом Высшей школы экономики, 2018. -- С. 433434.

13. Яременко В. Монолог «ночной феи» / В. Яременко // Трезвость и культура. -- № 9. -- 1988. -- С. 28-30.

14. Советский Крым. -- 1987. -- 23 сентября.

15. [Режим доступу:] https://m.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1% 81%D1%82%D0%B8%D 1%82%D1%83%D1%86%D0%B8%D1%8F_%D0%B2_%D0%A1 %D0%A1%D0%A1%D0%A0

16. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 4 липня 2020 року. -- К.: Паливода А.В., 2020. -- 292 с.

17. Кодекс України про адміністративні правопорушення: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 4 липня 2020 року. -- К.: Паливода А. В., 2020. -- С. 190.

18. Центральний держаний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 25, спр. 434, арк. 8.

19. Радченко О.Н. «Интурист» в Украине 1960-1980 годов: между красной пропагандой и твердой валютой: монография / О.Н. Радченко. -- Черкассы: Издательство Чабаненко Ю.А., 2013. -- С. 148.

20. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4672, оп. 1, спр. 661, арк. 5.

21. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4672, оп. 1, спр. 660, арк. 5.

22. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 25, спр. 1433, арк. 22.

23. Міщенко, Катерина. Життя у секс-індустріальному суспільстві / Катерина Міщенко // Політична критика: Секс і політика. -- [Б. д.]. -- № 3. -- [Б. м.]. -- С. 93.

24. К'юбільє, Жан-Марі. Порногламур / Жан-Марі К'юбільє. -- Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2009. -- 176 с.

References

1. Dzhoanidys, Pol. (2011). Povna entsyklopediya seksu. Kyiv: KM Publishing [TOV «Vydavnytstvo “Krayina Mriy”»]. [in Ukrainian].

2. Myushamble, Rober. (2011). Orhazm i Zakhid: istoriya zadovolennya vidXVI stolittya do nashykh dniv. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

3. Rayen, Kristofer & Dzheta, Kasil'da. (2012). Svitanok seksu: doistorychni vytoky suchasnoyi seksual'nosti. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

4. Endsh'o, Dag Eysteyn. (2017). Seks ta relihiya. Vid balu tsnoty do blahoslovennoyi homoseksual'nosti. L'viv: Vydavnytstvo Anetty Antonenko; Kyyiv: Nika-Tsentr. [in Ukrainian].

5. Kon, Igor'. (1997). Klubnichka na berozke. Seksual'naya kul'tura v Rossii. Moskva: OGI. [in Russian].

6. Kon, Igor'. (1997). Vkus zapretnogo ploda. Seksologiya dlya vsekh. Moskva: Sem'ya i shkola. [in Russian]; Kon, Igor'. (2004). Seksologiya. Moskva: Akademiya. [in Russian]; Kon, Igor'. (1970). Seks, obshchestvo, kul'tura. Inostrannaya literatura -- Foreign literature, 1, p. 243-255. [in Russian]; Kon, Igor'. (2006). Seks i men'shinstva: Kak gomofobiya stanovitsya ksenofobiyey. Novoye vremya -- New time, 15, p. 32-35. [in Russian].

7. (n. d. ). Retrieved from https://www.yakaboo.ua/ua/istorija-prostitucii.html

8. Shapoval, Anton. (2012). Istoriya prostytutsiyi vid Vavylonu do Amsterdamu: publitsystychne vydannya. Kyiv: Spadshchyna. [in Ukrainian].

9. Khodyreva, N. V. (2006). Sovremennyye debaty o prostitutsii. Gendernyy podkhod. SPb.: Aleteya. [in Russian].

10. Shwydky, Vasyl'. (2014). Misto vs selo: podibne ta osoblyve v deyakykh asotsial'nykh proyavakh v Ukrayini 1950-1960-kh rr. Ukrayina XX st.: kul'tura, ideolohiya, polityka. Zbirnyk statey, (19), p. 97. [in Ukrainian].

11. (n. d.). Moral'nyy kodeks stroitelya kommunizma. Retrieved from: https://ru. wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D 1%8B%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BA%D1%81_%D 1%81%D1 %82%D1%80%D0%BE%D0%B8%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8F_%D0%BA%D0% BE%D0%BC%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%BC%D0%B0

12. Orlov, I. B., & Popov, A. D. (2018). Skvoz' «zheleznyy zanaves». See USSR!: inostrannyye turisty i prizrak potemkinskikh dereven'. Moskva: Izd. dom Vysshey shkoly ekonomiki, p. 433-434. [in Russian].

13. Yaremenko, V. (1988). Monolog «nochnoy fei». Trezvost' i kul'tura -- Sobriety and culture, 9, 28-30. [in Russian].

14. (1987). Sovetskiy Krym -- Soviet Crimea, 23 sentyabrya. [in Russian].

15. (n. d.). Retrieved from: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0% BE%D1%81%D 1%82%D0%B 8%D 1%82%D 1%83%D 1%86%D0%B 8%D 1%8F_%D0%B2_ %D0%A1%D0%A1%D0%A1%D0%A0

16. (2020). Kryminal'nyy kodeks Ukrayiny: chynne zakonodavstvo zi zminamy ta dopov- nennyamy stanom na 4 lypnya 2020 roku. Kyiv: Palyvoda A. V. [in Ukrainian].

17. (2020). Kodeks Ukrayiny pro administratyvni pravoporushennya: chynne zakonodavstvo zi zminamy ta dopovnennyamy stanom na 4 lypnya 2020 roku. Kyiv: Palyvoda A. V. [in Ukrainian].

18. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy, f. 1, op. 25, spr. 434. [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine, fund 1, description 25, file 434].

19. Radchenko, O. N. (2013). «Inturist» v Ukraine 1960-1980 godov: mezhdu krasnoy propagandoy i tverdoy valyutoy: monografiya. Cherkassy: Izdatel'stvo Chabanenko Yu. A. [in Russian].

20. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy, f. 4672, op. 1, spr. 661. [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine, fund 4672, description 1, file 661].

21. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy, f. 4672, op. 1, spr. 660. [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine, fund 4672, description 1, file 660].

22. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy, f. 1, op. 25, spr. 1433. [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine, fund 1, description 25, file 1433].

23. Mishchenko, Kateryna. (n. d.). Zhyttya u seks-industriaTnomu suspil'stvi. Politychna krytyka: Seks i polityka. -- Political Criticism: Sex and Politics, 3, 93. [in Ukrainian].

24. K'yubil'ye, Zhan-Mari. (2009). Pornohlamur. Kyiv: Vydavnytstvo Solomiyi Pav- lychko «Osnovy». [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru