Любор Нідерле і розвиток чеської славістики та археології у контексті українського національного поступу

Ivan Franko National University of Lviv

Професор Любор Нідерле відомий у науковому світі як неперевершений дослідник у слов'янознавстві. Його науковий доробок надзвичайно багатий і ґрунтовний, а сама діяльність припала на переломний період, коли в умовах правління династії Габсбурґів діячі чеського національного відродження досягли значних результатів і у відповідальний історичний момент спромоглися утвердити ідею незалежної Чехословацької республіки.

Наприкінці XVIII ст. вивчення слов'янських народів досить впевнено розгорнулося саме за участі чеських дослідників. Під впливом европейських ідей просвітництва почав суттєво змінюватися інтелектуальний клімат австрійської монархії. Ця обставина дозволила також поставити загальне питання збереження і вивчення старожитностей на значно вищий щабель наукового пізнання. Дослідники почали більш раціонально застосовувати накопичений досвід у безсистемному колекціонуванні і розпочали сприймати віднайдені нерухомі історичні об'єкти та рухомі артефакти як джерела “сущої” (дійсної, справжньої) історії [Smolik, 1880].

1792 р. у німецькому університеті Праги була створена катедра чеської мови та літератури, а очолив її професор Франтішек Мартін Пельцль (Frantisek Martin Pelcl, 1734-1801). Саме під його впливом розпочав наукову діяльність Йозеф Добровський, якого згодом охрестили “патріярхом європейської славістики', а його праця “Institutiones linguae slavicae dialecti veteris” вважається першим вагомим внеском у розвиток слов'янознавства, зокрема у мовну класифікацію [Смаль-Стоцький, 1925, с. 2]. Хоч його праці й написані здебільшого німецькою мовою та латиною, вони дали колосальний поштовх для наукового і літературного процесу саме чеською мовою. Наступні покоління діячів слова і пера наполегливо впроваджували й утверджували це “право” чеської мови. Тривалий час нова книжна мова - “vysoka cestina” - була навіть малозрозуміла для широких верств громадянства [Дорошенко, 1922, с. 187-188]. Але саме народність і мова були тими чинниками, які сприяли великій плеяді чеських романтиків у національному відродженні.

1792-1793 рр. у пошуках слов'янських рукописів Йозеф Добровський здійснив ознайомчу подорож до Санкт-Петербурґу та Москви. За весь час свого перебування у Росії він не знайшов жодної освіченої особистости, яка б серйозно цікавилася славістичною проблематикою. У його ж нотатках з мандрівки “Litterarische Nachrichten von einer Reise nach Schweden und Russland” (Praha, 1796) можна знайти і таку характеристику: “Наші любі словянські брати ще ті самі, як їх описав Прокоп' [Брик, 1925, с. 3]. Загалом наукові зацікавлення та дослідницькі пошуки на сході Европи залишалися у зародковому стані. Гість з Праги міг хіба ознайомитися з науковими працями Міхаїла Ломоносова (1711-1765) чи Васілія Тредьяковського (1703-1769).

Йозефу Добровському довелося проводити перші археологічні розкопки на території Чеського краю. Окрім здобуття практичних навиків дослідження праісторичних віків, йому між іншим вдалося розвинути зацікавлення й правдиве захоплення історією та старожитностями у свого покровителя графа Евґена Черніна з Худеніц (Eugen hrabл Czernin z Chudenic, 1796-1868). У своїх володіннях він розпочав самостійні пошуки, зокрема у місті Клатови і в околиці головної резиденції замку Петроградє (Petrohrad) округу Лойни у північній Чехії. Саме тут нагромаджувалися здобуті різноманітні речі та коштовності, що стали першою вагомою збіркою пам'яток минулого. На жаль, чимало експонатів загинуло у великій пожежі замку, що сталася 1915 р. [Cechura, 2010, с. 15].

У подальшому неухильному зміцненні наукових принципів у дослідженнях прадавньої та середньовічної доби вирізняються дві постаті - це Ян Воцел (Jan Erazim Vocel, 1803-1871) і Йозеф Піч (Josef Ladislav Pic, 1847-1911). Своєю кропіткою працею вони заклали тривкі основи чеської національної археології. Яну Воцелу належить першість у фаховому зростанні. Він один із перших членів Археологічного товариства у Празі (1843). Значний вплив на його патріотичне виховання та національне усвідомлення мали визначні чеські просвітителі Франтішек Палацький (Frantisek Palack, 1798-1876) і Павел Шафарик (Pavel Josef Safarik, 17951861). У 1848 р. входив до чесько-словацької делеґації на Слов'янському конґресі у Празі, а згодом був обраний послом до чеського сейму та віденського парламенту. 1850 р. Ян Воцел призначений надзвичайним професором археології, історії мистецтва та чеської літератури університету Праги (з 1862 р. звичайний професор). 1854 р. започаткував перший фаховий часопис “Pamвtky archaeologickй a mistopisnй”, як науковий орган чеського Народного музею. У його доробку десятки статей і публікацій чеською та німецькою мовами, присвячені історичним проблемам, архітектурним та мистецьким пам'яткам, становищу чеського народу, музейним справам, новим методам досліджень. У 1866-1868 рр. вийшла основна наукова праця Яна Воцела у двох томах під назвою “Pravиk zemи ceskй”, що стала своєрідним наріжним каменем у фундаменті новітньої археологічної науки. Після смерти дослідника 1871 р. не знайшлося гідного послідовника справи вивчення національної старовини [Birnbaum, 1942; Sklenar, 1981].

І тільки через певний відрізок часу, з появою Йозефа Піча археологічні студії отримали новий напрям досліджень. Слід підкреслити, що 1882 р., зусиллями чеських політичних та культурних діячів, найстаріший у центральній Европі університет у Празі був поділений на окремі два навчальні заклади з німецькою та чеською мовою викладання. У Йозефа Піча з'явилася нагода випробувати себе у нових умовах. 1883 р. він здобув звання доцента, а 1905 р. призначений професором і зайняв катедру австрійської та слов'янської історії на філософському факультеті чеського університету. Тоді ж він обійняв посаду кустоса праісторичної збірки Народного музею у Празі. Завдяки його стараннями була опрацьована й експонована рідкісна колекція археологічних матеріялів.

1888 р. Йозеф Піч спільно з Карлом Адамеком (Karel Adamek, 1840-1918) та Ченеком Ризнером (Cenлk Ryzner, 1845-1923) створили Товариство охорони чеських старожитностей, яке 1893 р. розпочало видавати власний часопис “Casopis Spolecnosti pfвtel starozitnosti ceskych v Praze”, що і донині залишається органом державної системи охорони національних пам'яток Чеської республіки. Довкола постаті Йозефа Піча згуртувалася група ентузіястів, які глибоко цікавилися історичним минулим і прагнули допомогти вченому в експедиційних дослідженнях. Широка наукова діяльність в терені дозволила йому докладно обстежити ряд пам'яток і зібрати цінний матеріял для праісторичного відділу Музею. Так, наприклад, в місцевості Велка Добра (Velka Dobra), неподалік міста Кладно (Kladno), у 1890-1892 рр. був виявлений і досліджений могильник бронзової доби. Нині на цьому місці встановлений спеціяльний монумент на згадку про проведені успішні археологічні розкопки під керівництвом Йозефа Піча. Свої багаторічні спостереження про розвиток археологічної науки та огляд отриманих власних результатів досліджень Йозеф Піч узагальнив у праці “Prehled ceskй archaeologie” (Praha, 1908). Ця публікація стала нерозривною частиною найважливішого його твору “Starozitnosti zemл ceskй” у трьох томах, над якою науковець працював упродовж

Любору Нідерле (Lubor Niederle, 1865-1944) судилося продовжити розвивати чеську археологічну науку і стати засновником модерної школи археології. Народився він 20 вересня 1865 р. у сім'ї професора гімназії Індріха Нідерле (Jindrich Niederle, 1840-1875) у місті Клатови (Klatovy), через три роки батько отримав посаду учителя класичних мов в академічній гімназії у Празі. У 10-річному віці Любор лишився без батька і тоді ж розпочав навчання у гімназії. 1887 р. закінчив філософський відділ чеського університету у Празі. Спочатку він уважно вивчав класичну філологію та класичну археологію під керівництвом професора Мірослава Тирша (Miroslav Tyrs, 1832-1884). Пізніше завдяки професору чеського університету Томашу Масарику (Tomas Garrigue Masaryk, 1850-1937), звернув увагу на антропологічний аспект наукової проблеми як допоміжну галузь у соціологічних і етнологічних пошуках. Перші публікації Любора Нідерле з'явилися у часописі “Athenaeum, listy pro literaturu a kritiku vиdeckou”, заснованому 1883 р. Томашом Масариком.

Після здобуття 1888 р. ступеню доктора філософії Любор Нідерле отримав матеріяльну підтримку для подальших студій та можливість присвятити літній семестр дослідам в антропологічно-доісторичній лабораторії професора Йоганеса Ранке (Yohannes Ranke, 1836-1916) університету в Мюнхені. Згодом він продовжив знайомитися з науковими досвідом і досягненнями у лабораторії Антропологічного інституту в Парижі під керівництвом професора Леона Манувріє (Lйonce Manouvrier, 1850-1927). Упродовж наступних чотирьох років здійснив кілька довготривалих наукових поїздок до Великої Британії, Німеччини, Італії, Росії та ряду балканських країн. Це дало йому змогу на початку самостійної наукової праці ознайомитися зі всіма відомими на той час музейними колекціями та досить детально розглянути загальну картину досліджень доісторичного минулого Европи. Зібраний матеріял ліг в основу першої ґрунтовної монографії про людство в передісторичній добі, зокрема на землях заселених слов'янами [Niederle, 1893-1894]. Ця наукова робота здобула досить широкий розголос серед дослідників і, насамперед, серед знавців історії слов'янських народів. Невдовзі з'явилися переклади російською та польською мовами. Свого часу відомий антрополог Федір Вовк ознайомився у Празі з ориґінальним виданням, а через декілька років спромігся видати книгу у перекладі в Санкт-Петербурзі [Нидерле, 1898]. Польську версію перекладу здійснив Ксаверій Хамець (Ksawery Chamiec, 1848-1910), який помістив текст окремими розділами в археологічному щорічнику “Swiatowit” під редакцією Еразма Маєвського (Erazm Majewski, 1858-1922) [Niederle, 1900-1902; 1904; 1906].

Ця книга Любора Нідерле стала універсальним підручником для багатьох студентів і відіграла важливу роль у подальших дослідженнях передісторії людства. Професор університету в Києві Володимир Антонович у своїй рецензії вказав, що згаданий російський переклад перевищує усі відомі до того часу наукові праці. Автор не обмежувався дослідженням однієї країни чи декількох, або ж описом одного періоду чи одного типу пам'яток. Він намагався згрупувати в одне ціле усі епохи доісторичного часу і на усьому просторі Европи. У порівнянні з існуючими працями Джона Лаббока (John Lubbock, 1834-1913), Бера і Надельяка автор значно повніше представив археологічні відомості з притаманним йому стриманим і об'єктивним судженнями щодо класифікації пам'яток. В одному категорично не погодився рецензент, відкинувши спробу Любора Нідерле пов'язати городища з неолітичною добою [В.А., 1898, с. 107].

На вихід у світ праці у російському перекладі відгукнувся і Михайло Грушевський, який у власній рецензії підкреслив намагання автора заповнити відчутну прогалину в европейській науковій літературі стосовно передісторичної археології слов'янських земель. У своєму листі від 3 березня 1899 р. Любор Нідерле самокритично відгукнувся на зауваження опонента про згадану працю: “K celku pak pripomйl ze prвci svou vydanou cesky r. 1893 mвm sвm jen za psвci “jugenarbeit” a ze bych zajistй uz dnespo 6 letech v mnohйm byl vyhovйl co dnes tam postrвdate” [Наулко, 2006, с. 633]. І хоча чеський науковець вніс певні правки у російський переклад, на думку Михайла Грушевського, на тлі добре представленого доробку чеських археологів, зібраний археологічний матеріял східної Европи був поданий в дещо хаотичному стані [Грушевський, 1898, с. 2].

У березні 1891 р. Любор Нідерле, на основі наукової праці “Ыvod do predhistorickй archeologie Evropy”, склав габілітацію на доцента катедри антропології та праісторичної археології чеського університету Праги. 1898 р. він призначений екстраординарним, а 1904 р. ординарним професором археології і етнології. Його напрям досліджень був спрямований на ґрунтовну та всеохоплюючу систематизацію значного археологічного матеріялу, пов'язаного з слов'янськими старожитностями. Визначною заслугою його викладацької діяльности в чеському університеті став, організований 1907 р., Археологічний семінар та відкриття спеціяльного Археологічного кабінету, котрий згодом, у 1911/1912 академічному році, був перетворений на Археологічний інститут, що розмістився у старому університетському корпусі Klementinum у Празі.

Свій поступ у формуванні окремого напрямку в археології дослідник окреслив у статті під назвою “Nлkolik slov o pлstovвni ceskй archйologie”, що з'явилася 1892 р. у часописі “Cesky Lid”. В археологічній практиці вчений запровадив новочасні дослідницькі методи, котрі базувалися на критично- аналітичних засадах опрацювання здобутої інформації. Разом зі своїм колеґою Карлем Бухтелою (Karel Buchtela, 1864-1946) він піддав критиці погляди Йозефа Піча на старожитності чеських земель щодо періодизації та ідентифікації. Під час дискусії, що виникла між ними, обстоювалися концептуальні напрямки розвитку чеської археології, які базувалися на відмінних принципах методики досліджень та опрацювання археологічного матеріялу. Опоненти розходилися в питаннях інтерпретації джерел: на противагу т. зв. “музейній школі” була теоретично обґрунтована т. зв. “університетська школа”. 1910 р. Любор Нідерле, у співавторстві з Карелом Бухтелом, видав своєрідний підручник “Rukovet ceskй archйologie”, у якома були подані важливі думки щодо розвитку та цілей чеської археологічної науки в контексті слов'янознавчої науки.

Любор Нідерле був одним із натхненників та організаторів великої Етнографічної виставки в Празі [Narodopisna, 1895], що відбулася 1895 р. і стала важливою історично- цивілізаційною подією у житті чеського і словацького народів. Діячі культурного відродження доводили, що саме народ, основна маса якого представляла сільський люд, здатен досягти за допомогою освіти та науки політичної і господарської сили [Коцан, 2004. с. 84]. За узгодженим планом увесь виставковий матеріял був спрямований на відтворення у повноті всього багатства народного життя, його здобутків від археології до демології. Виставка діяла з 15 травня до 23 жовтня, і за цей час її оглянуло понад два мільйони охочих гостей [Коцан, 2004, с. 89]. Безпосередню участь у ній брав Іван Франко, який спеціяльно приїжджав з Відня, а згодом опублікував у львівській пресі детальний репортаж про свої відвідини чеської столиці. У своєму дописі Іван Франко високо оцінив зусилля численних товариств, комітетів та окремих осіб, що з самовідданою енергією, старанністю та пієтизмом у величезних експозиціях намагалися умістити увесь матеріяльний та інтелектуальний набуток аби представити самобутність розвитку народного життя від найдавніших часів до наших днів [D-r I. Fr., 1895, s. 1; Франко, 1985, с. 231-232]. Всеслов'янський характер виставки викликав потужний імпульс у подальших дослідженнях та сприяв створенню подібних виставок в інших країнах.

1896 р. Любор Нідерле підготовив перший путівник Народного музею у Празі [Niederle, 1896]. Раніше 1891 р. велика експозиція була розміщена у спеціяльно збудованій, за проєктом Йозефа Шульца (Jozef Schulz, 1840-1917), споруді на Вацлавській площі (нині це найбільший музей Чеської республіки). Початки формування установи пов'язані з колекцією графа Каспера Штернберґа (Kaspar Maria Sternberk, 1761-1838), який 1820 р. вирішив організувати публічний музей для культурних потреб чеського народу. 1827 р. історик Францішек Палацький розпочав видавництво фахового журналу “Casopis spolecnosti vlastenskйho Museum v Cechвch”. У 1924 р. Народний музей розширив свої експозиційні площі: у міському районі Сміхов було передане для використання нове приміщення т. зв. вілла князів Кінських, що стало основою формування згодом цілком самостійного Етнографічного музею у Празі (Narodopisne muzeum). А на звільнених площах були наново облаштовані три великі експозиційні зали відділу історичної археології Народного музею [Prыvodce, 1932, s. 66].

У своїй доповіді, базуючись на нових антропологічно-археологічних даних, він розглянув тему переселення слов'янських племен із північної території їх прабатьківщини в районі ріки Вісла через Карпатські гори в область сучасної північної Угорщини [БЬляшевскій, 1899, с. 278]. Представники Російського імператорського археологічного товариства, як організатори заходу, завжди залучали до роботи іноземних вчених (істориків, музейників, колекціонерів). Здебільшого це були польські, чеські, болгарські науковці, що студіювали слов'янську проблематику. І саме з'їзд у Києві був останнім, на якому збиралися представники слов'янських країн. Подібне спостереження наводить історик і археолог Павло Пеняк, припускаючи, що у події втрутилися серйозні політичні колізії, зокрема, формування у Европі військово-політичних блоків [Пеняк, 2008, с. 436].

Цей форум вчених залишив досить прикрий слід в історії науки. Конфлікт виник довкола участі членів Історично-філософської секції Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, що попередньо отримали запрошення на з'їзд. В свою чергу Михайло Грушевський доклав чимало зусиль аби підготовленні наукові реферати прозвучали на засіданнях українською мовою. На подібну національну маніфестацію галицької делеґації не могла погодитися імперська влада Росії. Тому усі потенційні учасники заходу постановили відмовитися від поїздки до Києва, а опрацьовані матеріяли надрукувати у науковому органі Товариства у Львові [Записки, 1899-1900]. Представницька автура свідчить про неабиякий рівень львівської школи істориків, етнографів та мовознавців (Михайло Грушевський, Володимир Шухевич, Мирон Кордуба, Степан Рудницький, Володимир Гнатюк, Олександр Колесса, Олександр Барвінський, Іван Франко, Михайло Павлик, Іван Верхратський, Володимир Коцовський, Денис Коренець, Володимир Охримович, Ілля Кокорудз).

З 1891 р. Любор Нідерле підтримував тісні контакти з Федором Вовком, про що свідчить їх взаємне листування та обмін науковою літературою. В архіві Інституту археології у Київі зберігається 59 листів Любора Нідерле (до 1910 р.) [Наулко, 2003]. На жаль, листів Федора Вовка поки не вдалося виявити в установах Праги [Франко О., 1998, с. 570-572]. У чеських виданнях друкувалися статті Федора Вовка, зокрема у “Narodopisna Spolecnost ceskoslovenska v Praze” та “Vлstnik slovanskй starozitnosti”, а також кілька рецензій наукових публікацій Любора Нідерле середини 90-х рр. ХІХ ст. Після смерти у Болгарії Михайла Драгоманова, Федір Вовк прагнув отримати місце завідувача катедри загальної етнографії в університеті Софії, але міністерство освіти відмовило йому, незважаючи на подану рекомендацією Любора Нідерле [Франко О., 2006, с. 39]. В іншому листі до Кирила Студинського від 14 квітня 1902 р. з Парижа Федір Вовк, обговорюючи справу своєї університетської посади у Львові, вказував на представників французької та австрійської науки, що могли б рекомендувати його міністерству просвіти Габсбурзької монархії. Серед інших він назвав і Любора Нідерле: “Не знаю, чи має яке значення у Відні проф. пражського університету Dr. Lubov Niederle, він мій дуже великий приятель, і на єго теж можна здатись" [У півстолітніх..., 1993, с. 89]. 1900 р. Федір Вовк був учасником Міжнародного конґресу доісторичної археології та археологічної антропології, на якому виголосив реферат “L'industrie prйmycйnienne dans les stations nйolithiques de l'Ukraine" (Індустрія у неолітичних знахідках України) [Congres, 1900; Франко О., 2006, с. 40]. Покликався Любор Нідерле і на відому статтю Федора Вовка французькою мовою “Le traоneau dans les rites funйraires de l'Ukraine" [Volkov, 1896].

1912 р. Федір Вовк розпочав досить активно впроваджувати ідею створення центру антропологічних досліджень, який би об'єднував зусилля усіх існуючих “слов'янських академій і наукових товариств". Спеціально на засіданні відділення російської мови і словесности імператорської Академії наук в Санкт-Петербурзі він виступив із цією пропозицією, підкреслюючи важливість вирішення проблеми походження слов'ян, їх етнічного складу та розселення, а також визначення давньослов'янського типу [Волков, 1912]. В архіві вченого зберігся нарис статті “Славяне", в якій автор робить спробу охарактеризувати слов'янські народи зі статистичного, історичного і антропологічного аспектів досліджень. Вчений вважав, що попередні досягнення у вивчені слов'янських народів (серед інших таких дослідників як Олексій Івановський (1866-1934), Любор Нідерле, Юліян Талько-Гринцевич (1850-1936)), ще не зовсім відповідають можливостям антропологічної науки [Франко О., 2000, с. 173-174].

Найголовніше завдання Любора Нідерле було спрямоване на комплексне вивчення відомостей, пов'язаних зі слов'янськими народами та територією їх розселення. Безпосередньо університетські лекції ab ovo вимагали створення узагальненого огляду нових наукових здобутків та методів [Нидерле, 1904, с. VIII]. У своєму прагненні подати “uceleny obraz predhistorickй minulosti vsech Slovanь" він спирався на здобуток свого попередника Павела Шафарика і його працю у двох томах “Slovanskй starozitnosti" (Praha, 1836-1837). Нова амбітна ціль супроводжувалася упродовж десятиліття низкою публікацій відповідного спрямування: “Prispйvky k anthropologii zemi ceskych" (Praha, 1891, 1894); “Opьvodu Slovanь. Studie k slovanskym starozitnostem" (Praha 1896); “Starovлkй zprвvy o zemлpisu vychodni Evropy se sretelm na zemл slovanskй" (Praha, 1899); “O kolйbce nвroda slovanskйho" (Praha, 1899); “O pocвtcich dйjin zemi ceskych" (Praha, 1900).

Внаслідок тривалої пошукової роботи з'явилася фундаментальна праця під тою ж назвою “Slovanskй starozitnosti" (Praha, 1902-1924), яка й донині залишається неперевершеним збірником (компендіюмом) з історії та культури слов'ян. У чотирьох частинах автор подав прадавню історію слов'ян у Европі та окремо зупинився на походженні і розвиткові південних, західних та східних слов'янських народів. Паралельно науковець опрацював і видав п'ять томів, присвячених матеріяльній культурі слов'ян під назвою “Zivot starych Slovanь" (Praha, 1911-1925). Любор Нідерле не випадково залишив стару назву, використану ще Павелом Шафариком (йому і посвятив працю автор). Це свідчення високого визнання внеску свого попередника, а також доказ неодмінного продовження розпочатої великої праці. Видатні особистості чеського наукового світу залишилися ідейно близькими у поглядах на історію і етногенез слов'ян, а своїм дослідницьким талантом збагатили і увіковічили скарбницю науки [Третьяков, 1956, с. 5].

Перший том праці “Slovanskй starozitnosti" Любора Нідерле рецензував Миколи Біляшівський у Києві. Свого часу здібний студент навчався на правничому відділенні університету св. Володимира, але під впливом лекцій професора Володимира Антоновича, захопився історією та старожитностями і став незмінним учасником археологічних розкопок на терені України. Очевидно, що ця обставина кардинально змінила його подальший професійний вибір. Вже 1887 р. на запрошення редакції часопису “Киевская старина" Микола Біляшівський став провадити читацьку сторінку, присвячену поточним подіям у музейницькій та археологічній сфері. Згодом ця рубрика перетворилася на спеціяльний розділ під назвою “Археологическая летопись Южной России", що став важливим чинником наукового життя у колишніх губерніях України. У подальшому, щоб систематизувати археологічні відкриття та об'єднати дослідницькі зусилля, Микола Біляшівський разом з однодумцями, започаткував окреме видання. В нових умовах наука про старовину потребувала конкретизованої програми, спрямованої на висвітлення і вивчення такої багатої й різноманітної національної культури.

У січні 1903 р. з'явився під редакцією Миколи Біляшівського перший науковий збірник “Археологическая летопись Южной России”. Наступного року в додатку до щорічника був поміщений фраґмент “Славянских древностей” Любора Нідерле [Нидерле,

1904]. Переклад російською мовою здійснила Анто- ніна Скриленко, що 1899-1904 рр. працювала у міському музеї старожитностей та мистецтв у Києві і одночасно деякий час виконувала обов'язки помічника й секретаря знаного археолога Вікентія Хвойки. Сам переклад був переглянутий і доповнений автором, а дозвіл цензури на друкування з'явився 23 серпня 1904 р. Загалом планувалося видати повністю перший том та з початком 1905 р. “Археологическая летопись” припинила своє існування. Отже, було опубліковано лише одну главу, окрім того поміщено інформацію про діяльність професора Любора Нідерле, а також список наукових скорочень використаної літератури. З передмови можна довідатися про великий обсяг здійснених досліджень у різних галузях науки та принципи взяті на озброєння у висвітлені головних стадій розвитку слов'янства з єдиного цілого та напрямки розселення протягом століть. Перша спроба видання російською мовою залишилися нереалізованою і лише 1956 р. під науковою редакцією Александра Монгайта (1915-1974) з'явилася неповна версія “Славянских древностей” Вихід цієї книги пов'язують з т.зв. відлигою у роки правління Нікіти Хрущова. А зміст становили два розділи: “История древних славян” и “Жизнь древних славян”. [Нидерле, 1956]. Це був скорочений виклад первісного фундаментального твору за виданням 1953 р. під назвою “Rukovиt slovanskяch starozitnosti”, підготовленим Яном Айзнером (Jan Eisner, 1885-1967). Переклад польською мовою праці Любора Нідерле здійснив той же Ксавері Хамєц [Niederle, 1907, 1910].

У своїй праці Любор Нідерле досить ґрунтовно зупинився на проблемі локалізації слов'янських племен, що первісно займали простір між річками Віслою і Дніпром до передгір'я Карпат, а згодом опанували територію від ріки Одр на заході до ріки Волга на сході. У реалізації своєї титанічної праці автор черпав відомості з різних наукових дисциплін: історіографії, археології, візантології, антропології, філології, етнології та соціології. Любор Нідерле, за висловом російського історика й мовознавця Алєксандра Поґодіна, отримав за 60 років після Павела Шафарика значно ширший діяпазон наукових можливостей та поважний об'єм результатів у вивчені слов'янських пам'яток [Погодин, 1906, c. 24]. Його попередник здійснив спробу видання, узагальнюючи у ньому здобуті знання та підводячи підсумок досліджень визначних на той час дослідників: Ян Колар (Jan Kollar, 1793-1852), Вацлав Ганка (Vaclav Hanka, 1791-1861), Йоахім Лелевель (Joachim Lelewel, 1786-1861). Той же Алєксандр Поґодін вважав, що найбільш сприятливий ґрунт для розвитку слов'янофільського напрямку досліджень на позитивістських принципах був саме у чеських науковців, які в ньому знаходили моральну опору в культурній боротьбі з німецькими впливами [Погодин, 1906, c. 21]. За зізнанням самого Любора Нідерле це була усе ж недовершена спроба створити цілісну картини давньослов'янської культури та побуту. І як наслідок всебічне вивчення проблеми вимагає нових спільних зусиль слов'янського світу [Нидерле, 1924, c. 9].

Наприкінці XIX ст. визначення Любора Нідерле “етнічних кордонів” увійшло в наукову термінологію і стало домінуючим у географічно-демографічному вивченні територіяльних меж компактного проживання населення у різних реґіонах. У своїх висновках він передовсім зважав на мовний аспект, також враховував інші самобутні ознаки. Зокрема, Любор Нідерле присвятив кілька праць походженню населення Карпат та окресленню етнічних меж між словаками та українцями [Niederle, 1900]. Жваву заочну дискусію з цього приводу вів Володимир Гнатюк, який прискіпливо відстежував ситуацію в чеському науковому середовищі (зокрема звертав увагу не тільки на публікації Любора Нідерле, але й Франтішека Пастрнека (Frantisek Pastrnek, 1853-1940), Йозефа Пата (Josef Pata, 1886-1942) і неодноразово рішуче критикував матеріяли, де народознавчі проблеми не виходили за рамки, встановлені російською історіографією [Гнатюк, 1901]. Зі свого боку Любор Нідерле повною мірою використовував праці Володимира Гнатюка про етнічні відносини між словаками та українцями на Закарпатті. І хоч самі погляди його мало чим відрізнялися від основної частини чеських слов'янознавців щодо українців як самостійного народу, все ж таки Володимир Гнатюк дуже високо цінував доробок науковця, зокрема праці в ділянці слов'янської мітології, які вважав найкращими і неперевершеними в усьому слов'янському світі [Musinka, 1967, s. 190].

Загалом уся наукова діяльність Любора Нідерле перебувала під постійною увагою українських науковців, що зосереджувалися у НТШ. Особливо скрупульозно до публікацій чеського вченого ставився Михайло Грушевський. Перше його рецензійне повідомлення з'явилося у “Записках НТШ” 1897 р. [Грушевський, 1897]. Поза науковими публікаціями важливим елементом наукової оцінки була і редакторська справа. Так 1898 р. Любор Нідерле створив нове видання, у якому планував друкувати огляди літератури слов'янської тематики під назвою “Vиstnik slovanskяch starozitnosti” [Грушевський, 1898]. У формі щорічника у ньому містилася інформація про появу друкованих праць з археології, етнології, історії, лінґвістики. До співпраці були залучені відомі вчені-славісти різних країн, а матеріяли подавалися різними мовами. Найперше у М. Грушевського викликало подив трактування чеськими колеґами Ukrainien що виглядало так ніби “редактори старалися не війти в конфлікт з панросийськими поглядами" [Грушевський, 1901].

У Центральному державному історичному архіві України у Києві зберігається сім листів Любора Нідерле до Михайла Грушевського, що наочно доводять суттєві розбіжності у їх поглядах. Початкове листування 1898-1899 рр. не внесло якогось порозуміння між дослідниками, а в подальшому взагалі припинилося. На адресу Михайла Грушевського значно пізніше надійшли лише офіційні послання від імені організації “Narodni rada Ceska” та установи “Archeologickя kabineet c.k. Ceskй university” за підписом Любора Нідерле. У першому випадку йшлося про Всеслов'янську виставку у Празі, яку планувалося провести 1912 р. А в другому - повідомлялоося про обрання 7 січня 1914 р. Михайла Грушевського закордонним ординарним членом Чеського королівського наукового товариства [Наулко, 2006, с. 637-638].

Як кожна велика особистість у науці Любор Нідерле проводив всебічну організаційну та видавничу діяльність. Був ініціятором творення товариств та інституцій, відомий як видавець, редактор або член редакційної колеґії багатьох часописів. Здійснив перші випуски “Vлstniku Nвrodopisnйho musea”, в “Ceskйm lidu” редаґував антропологічну та археологічну частини. Був видавцем “Vлstniku slovanskяch starozitnosti” (пізніше “Vиstnik slovanskй filologie a starozitnosti”), редактором “Moravskй Slovensko”, “Obzor prehistorickя”, входив до редакційної колеґії “Pamвtek archeologickяch”. Започаткував часопис “Anthropologie” та наукове видання “Byzantinoslavica”, що перетворилося на міжнародний збірник студій з візантійсько-слов'янської проблематики. 1891 р. разом з Ченеком Зібртом (Cenлk Zibrt, 1864-1932) Любор Нідерле розпочав видавати в

Празі науковий часопис “Cesky lid” [Валашкова, 1992], присвячений фольклорним питанням.

Свого часу Іван Франко підготував бібліографічний огляд публікацій перших трьох томів цього часопису. Один лист Любор Нідерле від лютого 1895 р. зберігається в архіві Івана Франка Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Автор як співробітник Чесько-словацького етнографічного музею звертався з пропозицією обміну музейних видань (“Vestnik muzea”,

“Sbornik narodopisny”) з друкованим виданням “Житє і Слово” [Зв'язки, 1957, с. 552].

У 1895 р. почав виходити у світ “Cesky Casopis Historicky” - науковий орган історичного семінару чеського університету у Празі. Кожен річник часопису містив цілий розділ поточної бібліографії, насамперед чеської історіографії.

Щодо українського наукового життя, то на сторінках часопису спостерігається дуже слабке зацікавлення, яке свідчить про відсутність зв'язків між українськими та чеськими вченими. До того ж редакція журналу сповідувала притаманну чеському суспільству русофільську позицію: 1) у кожному числі можна віднайти багатий матеріалу Rossica; 2) у публікаціях взагалі оминався термін “український” [Наріжний, 1929, с. 448]. Деякі мате- ріяли, присвяченні українській тематиці, належать Їржі Полівці (Jiff Polivka, 1858-1933), Ярославу Бідло (Jaroslav Bidlo, 1868-1937), Яну Славіку (Jan Slavik, 1885-1978), вже відомим діячам та своєю роллю в чесько-українських взаєминах. Зокрема, професор східно- европейської та слов'янської історії Ярослав Бідло відгукнувся на випуск нової праці Любора Нідерле “Slovansky Svйt” (Praha, 1910), в якій дуже виразно висловив свій критичний погляд щодо становища українського народу в наукових концепціях відомого історика. Уся рецензія Ярослава Бідло йшла в розріз редакційної політики, тому в примітці було зазначено, що редакція не завжди згідна із судженнями автора (подібна практика не траплялася за попередні роки видання) [Наріжний, 1929].

У наукових переконаннях щодо окремішности українського народу Любор Нідерле опирався на відому декларацію Імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі. 1905 р. зусиллями Фьодора Корша (1843-1915), Алєксєя Шахматова (1864-1920) і Філіпа Фортунатова (1848-1914) вийшла постанова під заголовком “Объ отмтнт сттсненій малорусского печатного слова”, що визначала певні права на розвиток культурного життя серед українців [Бузук, 1925, с. 131]. Для багатьох українських діячів самозрозумілим було питання: а чи може російська академія наук визначати місце народу, що володіє своєю мовою, сповідує свої традиції, плекає свою усну творчість. Для Любора Нідерле подібна еволюційна проблема була надто складна та й взагалі неприйнятна. Окрім того він залишався під серйозним політичним впливом, який вимагав чіткого визначення: “В моїх очах ся одність - чи краще сказати - та єдина підстава, існує і буде існувати далі, хоч-би Україна здобула повну самостійність політичну, так само як існує спільна єдина підстава Чехів і Словаків” [Грушевський, 1925].

Післяреволюційні події та розвал імперій у центрально-східній Европі кардинально вплинули на історичні дослідження і, зокрема, у Чесько-Словацькій республіці. З появою нових держав і відповідно нових можливостей, постало чимало значущих завдань, які необхідно було вирішувати. 1919 р. у Парижі був створений Інститут слов'янських студій (Institut d'йtudes slaves). У рамках цієї установи подано французькою мовою скорочений виклад відомої праці Любора Нідерле про слов'янські старожитності. Саме видання частково перероблене і доповнене, але і в ньому, за оцінкою Михайла Грушевського, автор й надалі обстоював сумнівні тези російських дослідників. Для Любора Нідерле “Біла, Велика і Мала Русь зістались і до наших днів зістаються частями єдиної нації, і дай то Боже хоча з сеї одности виключають український нарід, навіть до тверджень, що він не руського походження” [Грушевський, 1924, с. 183]. Поява рецензії Михайла Грушевського викликала гостру реакцію у середовищі російської еміґрації у Франції. На думку одного з дописувачів, академік Всеукраїнської академії наук у Києві посмів критикувати “знаменитаго и маститаго чешскаго учёнаго” та “высокоавторитетнаго слависта” [Е.К., 1924]. Про постійне зацікавлення діяльністю Любора Нідерле свідчить лист Михайла Грушевського від 31 грудня 1926 р. до Кирила Студинського, в якому адресат повідомив про отримання п'ятикілограмової поштової посилки з комплєктом книг Любора Нідерлє куплених спеціально для Всеукраїнської АН у Празі [Листи, 1998, с. 200].

Слід виокремити ще одну подію у руслі слов'янських досліджень українських учених, яка мала місце у повоєнний період і пов'язана з Дмитром Дорошенком. У 1922 р. він став редактором часопису “Українське слово", що виходив у Берліні, а 1923 р. разом із Михайлом Грушевським та Олександром Колессою був обраний членом-кореспондентом Вищої школи слов'янських студій лондонського університету “Slavonic and East European Review" [Кордуба, 1923]. Найбільшу увагу викликає його видання у трьох томах під назвою “Славянський світ в його минулому й сучасному", яке стало певним підсумком діяльности представників української науки і культури та належною відповіддю на монопольну опіку т.зв. “славянофільських кругів”. У передмові автор намагався в нових політичних умовах окреслити місце та відносини українського народу посеред слов'янських народів: “Тепер коли життя українського народу зсунулося вже з мертвої точки і коли йому в огні війни й соціяльної революції доводиться виковувати собі свою долю, завойовувати собі будучність, взаємини до славянських народів, що майже всі вибороли собі державно-національну незалежність, набирають для нас иншого характеру й значіння, далеко більш реального й практичного” [Дорошенко, 1922, с. 7].

Нові можливості для широких досліджень відкрився перед чеською наукою після проголошення незалежности Чехословацької республіки у жовтні 1918 року. Професор Любор Нідерле став одним із провідних діячів науки і культури нової демократичної держави. Особисті приятельські стосунки з президентом Томашом Масариком сприяли створенню 12 листопада 1919 р. у рамках Міністерства шкільництва та освіти Археологічного інституту (Stвtni щstav archeologickf), а 1924 р. Любор Нідерле став першим директором установи. 1920 р. празький парламент прийняв закон т. зв. “Lex Mares", згідно з яким чеський університет переймав традиції давньої королівської фундації з 1348 р. і отримував історичну назву “Universitas Carolina". До новоутворених університетських катедр були запрошені габілітовані професори: 1920 р. Альбін Стоцький (Albin Stocky, 1876-1934); 1921 р. Еміль Шімек (Emanuel Simek, 1883-1963); 1922 р. Йозеф Шраніль (Jozef Schranil, 1883-1940).