Чи була "грушевськіана" в українській радянській історіографії

Віталій Яремчук,

доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії ім. М. Ковальського

м. Острог

Анотація

Мета дослідження - обґрунтувати тезу про важливе місце постаті й доробку М. Грушевсь - кого в українській радянській історіографії, про його багатоаспектну в ній присутність, яка співіснувала із забороною та демонізацією. Таку рецепцію історика запропоновано називати «українською радянською грушевськіаною». Методологія ґрунтується на методах історіографічного аналізу й синтезу. Наукова новизна полягає в порівнянні та узагальненні досвіду як офіційного (владного), так і професійного контекстів сприйняття спадщини М. Грушевського за різних суспільно-політичних обставин радянської України. Показано, що попри неґативне офіційне ставлення до нього, його тексти й концепції були розповсюдженими в ідейно відмінних середовищах українських радянських істориків та суттєво впливали на радянське бачення українського минулого. Зроблено припущення про значну роль, яку відіграла традиція «української радянської грушевськіани» у швидкому просуванні спадщини вченого в історичну науку незалежної України. Висновки. На фактологічному й концептуальному багажі текстів М. Грушевського українська радянська історіографія великою мірою вибудовувала власний наратив історії України та свою ідентичність. Для тієї ж порівняно незначної групи істориків в УРСР, професійна тотожність яких не обмежувалася радянськими взірцями фахової поведінки, а то й контрастувала з ними, учений був неоголошеним найбільшим науковим авторитетом. Потребують доповнення міркування сучасних дослідників про те, що первинний інтерес до М. Грушевського з боку українських істориків в умовах незалежності був викликаний новопосталими спонуками інтелектуального та суспільно-політичного штибу. У даному разі має йтися не тільки про злободенність, а і про континуум із попереднім, радянським, етапом історієписання в Україні.

Ключові слова: Грушевський, «грушевськіана», українська радянська історіографія, влада, політика пам'яті

Abstract

Vitalii Yaremchuk

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Professor at M. Kovalskyi History Department,

National University of Ostroh Academy (Ostroh, Ukraine)

Did «Hrushevskiana» Exist in Ukrainian Soviet Historiography?

The purpose of the research is to substantiate the important place of the figure and the work of M. Hrushevskyi in Ukrainian Soviet historiography. It is about its multifaceted presence in it, which miraculously coexisted with the ban and demonization. It is suggested to call such a reception of M. Hrushevskyi «Ukrainian Soviet Hrushevskiana». The research methodology is based on the methods of historiographic analysis and synthesis. The scientific novelty is to compare and summarize the experience of both official (imperious) and professional contexts of perception of M. Hrushevskyi's heritage in different socio-political circumstances of the existence of Soviet Ukraine. It is shown that despite the negative official attitude to the scientist, his texts and concepts were disseminated in ideologically diverse environments of Ukrainian Soviet historians and significantly influenced the Soviet vision of the Ukrainian past. An assumption has been made about the significant role played by the tradition of the «Ukrainian Soviet Hrushevskiana» in the rapid advancement of the scientist's heritage in the historical science of independent Ukraine. Conclusions. On the factual and conceptual baggage of M. Hrushevskyi's texts, Ukrainian Soviet historiography has largely constructed its own narrative of Ukraine's history and its identity. For the same relatively small group of historians in the UkrSSR, whose professional identity was not confined to Soviet models of professional behavior, but even contrasted with them, the scientist was the undisputed greatest scientific authority. It is necessary to supplement the reasoning of modern researchers that the primary interest in M. Hrushevskyi by Ukrainian historians in the conditions of independence of Ukraine was caused by new socio-political and intellectual tasks. In this case we should not only talk about the urgent needs, but also about the continuum with the previous, Soviet, stage of history writing in Ukraine.

Keywords: Hrushevskyi, «Hrushevskiana», Ukrainian Soviet historiography, authority, politics of memory.

Основна частина

Факти системного викорінення спадщини найбільшого українського історика Михайла Грушевського у вітчизняному історієписанні та суспільно-політичному житті радянської доби й водночас ледь не тріумфального її повернення в історичну науку, осягнення у суспільній свідомості та навіть включення в політичні проекти в незалежній Україні - загальновідомі. Такі парадоксальні метаморфози загалом слушно пояснюють актуальною (особливо на початку незалежності) потребою українського суспільства, політикуму та історичної науки у власному самоствердженні, що спонукало до «воскресіння» М. Грушевського як одного з «батьків» української нації, держави та національної історіографії після його тривалої демонізації й забуття Останню у часі ґрунтовну публікацію, в якій підсумовано окреслене вище трактування пізньо- та пострадянської реабілітації вченого, див.: ПирігР.Я. Михайло Грушевський: суспільне усвідомлення історичної постаті // Український історичний журнал. -- 2016. -- №4. -- С.4--10.. Головний дослідницький задум цієї статті полягає в обґрунтуванні дещо більше нюансованого, ніж традиційний (умовно назвемо його «репресивним»), погляду на місце постаті й доробку М. Грушевського у функціонуванні української радянської історіографії. Ідеться про його радше приховану, завуальовану, ніж відкриту, проте певною мірою фундаментальну присутність в історичній науці УРСР, яка дивовижним чином співіснувала з риґористичним табуюванням. Різні форми такої присутності в їх сукупності автор пропонує називати «українською радянською грушевськіаною». При цьому варто підкреслити, що важлива роль М. Грушевського для української радянської історіографії вже зауважена деякими нашими попередниками (на яких будемо покликатися), проте на рівні окремих «локальних» спостережень, фактів. Якщо положення про «українську радянську грушевськіану» вдасться довести, то можна буде більш повно пояснити і процес реабілітації М. Грушевського, побачивши його більшу, ніж уважається, залежність від попереднього, радянського, етапу української історичної науки (а не лише як антитезу цьому етапу). З огляду на мету цього дослідження спробуємо показати розмаїті вияви рецепції спадщини видатного історика в українській радянській історіографії та їх значну роль в її (історіографії) функціонуванні. Оскільки українське радянське історієписання не існувало поза політичним контекстом і було, власне, його складником, логічно розпочати з характеристики найважливіших етапів у політиці офіційної влади щодо постаті й інтелектуальної спадщини М. Грушевського.

Влада про М. Грушевського: заборонити не можна дозволити

Державна політика пам'яті в радянській Україні формувалася, час від часу коригувалася, а то й докорінно змінювалася у залежності насамперед від національної політики Кремля. Тому ставлення до М. Грушевського «людей влади» в Москві та Харкові, Києві за життя історика й після відходу у Вічність визначалося не стільки його реальними вчинками, скільки актуальною політичною кон'юнктурою у сфері імперського управління найбільш важливою з неросійських республік СРСР. При тому варто нагадати, що виробництво офіційної пам'яті в Україні в радянські часи завжди було складною конфігурацією рішень імперського центру та республіканської партійної й культурної верхівки Про радянську політику пам'яті в Україні див.: Єкельчик С. Імперія пам'яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. -- К., 2008; Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. - Острог, 2009.. Як покажемо нижче, така ситуація була властивою процесу творення пам'яті і про М. Грушевського.

Попри загравання більшовицьких високопосадовців із видатним українським діячем (якому, наприклад, обіцяли президентство у Всеукраїнській академії наук), вони швидко втратили надію на можливість «виправити» політичні переконання вченого, який повернувся з еміграції в Україну в березні 1924 р. Усупереч офіційним деклараціям Москви та Харкова про підтримку української національної науки, культури, у діяльності й текстах патріарха національної історіографії партійні функціонери бачили серйозну ідеологічну загрозу. До прикладу, у циркулярі, розісланому 1925 р. органам ОДПУ, найважливіша праця вченого характеризувалася однозначно: « «Історія України-Руси» ідеолога українського націоналізму проф. Грушевського визнана ворожою та шкідливою для радянської влади псевдонауковою історією. Питання про заборону цієї книги в даний час розглядається урядом СРСР і ОДПУ в Москві» Михайло Грушевський: між історією та політикою (1920-1930-ті роки): Зб. док. і мат. / Упор.: Р.Я.Пиріг (кер.), Т.Т.Гриценко, О.С.Рубльов, А.А.Соловйова. - К., 1997. - С.64.. Тому впродовж другої половини 1920 - першої третини 1930-х рр. офіційні оцінки діяльності М. Грушевського з боку республіканських партійних функціонерів та провладних істориків відзначалися щораз більшою непримиренністю. Спочатку, після повернення вченого в Україну, вимушено й цілком нещиро (адже за колишнім лідером українського національного руху з першого дня його перебування на рідній землі наглядали «чекісти») було визнано значення його праць для подальшого наукового вивчення історії України. Однак уже на рубежі 1920-1930-х рр., а особливо після арешту М. Грушевського в березні - квітні 1931 р. й «почесного заслання» до Москви маски було скинуто. Авторську концепцію проголошено «націонал-фашистською», історика затавровано «контрреволюціонером» і «буржуазним націоналістом» Див. докл.: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ -- 30-ті роки ХХ ст.). - К.; Дрогобич, 2008. - С.231-236, 247-263, 275-291, 301-332.. За влучним зауваженням Ю. Шаповала, уже на рік смерті М. Грушевського «було створено своєрідну політи - ко-ідеологічну «матрицю», яку будуть накладати на його спадщину впродовж багатьох наступних десятиліть» Шаповал Ю. Занурення у темряву: Михайло Грушевський у 1919-1934 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної історії XX ст. - Вип.1. - К., 2004. - С.410..

Певне заспокоєння в офіційну риторику щодо М. Грушевського внесла смерть історика в листопаді 1934 р. О.Юркова арґументовано довела факт безпрецедентного узгодження в офіційному некролозі на смерть М.Грушевського оцінки його діяльності між республіканським і союзним ідеологічним керівництвом (див.: Юркова О. Таємниці офіційного некролога Михайла Грушевського // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Вип.22. - К., 2013. - C.31-54). До сьогодні не виявлено документів про можливу причетність влади до його передчасної кончини Пиріг Р.Я., Тельвак В.В. Михайло Грушевський: біографічний нарис. - К., 2016. - С.521.. Хоча насправді стратегічно ставлення до нього і його спадщини з боку високопосадовців ані в Москві, ані в Києві (який із червня 1934 р. став столицею УСРР) не змінилося, проте все ж відступ від попередньої «жорсткої» тактики був помітним.

Із приводу потепління у ставленні влади до М. Грушевського після відходу у Вічність в історіографії висловлено загалом слушну думку про його зумовленість фізичною смертю та ідеологічною поразкою вченого. Він більше нічому не загрожував, більшість його прибічників, ідейних прихильників було репресовано, а концептуальні висновки піддано ідеологічному остракізму Юркова О. Таємниці офіційного некролога Михайла Грушевського. - С.38-39.. Проте, на наш погляд, тут могла «спрацювати» й інша причина. Імовірно, що М. Грушевському на деякий час дали спокій через його символічне значення як авторитетного національного лідера, що могло бути інструменталізоване владою в майбутній імовірній ситуації німецько-радянської війни та вірогідних нацистських планів щодо України. Мовляв, комуністична влада в Україні завжди з пошаною ставилася до її видатних діячів, і навіть тих, котрі мали нерадянську ідейну позицію. Про таку можливу мотивацію свідчить послання «доброго ангела» українського історика, який урятував його від репресій - його двоюрідного брата, заступника голови Держплану СРСР Г. Ломова - Оппокова до свого шефа В. Куйбишева, написане у серпні 1933 р. У ньому родич М. Грушевського пропонував одному зі впливових партійних діячів того часу «при гітлерівській ставці на Україну […] деякі імена в національно-українському русі тримати напоготові. […] Грушевський - крупне ім'я. Навряд чи його варто остаточно заривати у землю, він, безумовно, знадобиться у потрібну хвилину» Цит. за: Тельвак В. Грушевськознавство - спеціальна галузь історичних знань. - Дрогобич, 2011. - С.157.. В історіографії вже висловлено обґрунтоване припущення про особисту причетність Й. Сталіна як до несподіваного звільнення М. Грушевського з-під арешту у квітні 1931 р. й до іґнорування Москвою пропозицій українських високопосадовців про вигнання історика з ВУАН, так і до посмертного пом'якшення ставлення влади до нього Шаповал Ю. Занурення у темряву. -- С.404; Пиріг Р.Я., Тельвак В.В. Михайло Грушевський. -- С.513, 522. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників. -- С.358. (що підтверджує версію про зацікавленість Кремля в політичному використанні його імені).

Тож не було гострої потреби у продовженні риторики нетерпимості. Аж до середини 1940-х рр. М. Грушевський «випав» з активного ідеологічного обігу. Офіційна позиція щодо нього визначалася положеннями, задекларованими в уніфікованому в усіх радянських виданнях некролозі на смерть ученого від 27 листопада 1934 р., де, зокрема, його потрактовано «визначним буржуазним істориком України» (з одночасним запереченням його провідних ідей), котрий зрозумів переваги та безумовно визнав радянську владу. Водночас у другій половині 1930-х рр. зусиллями українських і російських істориків під пильним контролем київських партійних функціонерів та їхніх московських «старших товаришів» почалася складна й небезпечна (у прямому сенсі) робота зі створення радянської концепції історії України, яка мала замінити «дискредитовану» схему М. Грушевського. Попри дозвіл влади на видання 1936 р. останнього тому його «Історії України-Руси», для уважних сучасників, котрі звернули увагу на цей дивовижний факт, це виглядало як звичайне ідеологічне фарисейство вищого радянського керівництва¹¹.

Важливо підкреслити, що, на відміну від історіографічної ситуації в радянській Україні, стиль публікацій з оцінками творчості українського вченого з боку провідних істориків Москви й Ленінграда помітно до середини 1930-х рр. Там само. - С.314-317; Робинсон А.М. М.С.Грушевский и русская академическая элита // Славянский альманах 2008. - Вып.13. - Москва, 2009. - С.177-206., і, як покажемо нижче, фактично до початку 1950-х рр. залишався виваженим та навіть прихильним. Виявом більш толерантного сприйняття М. Грушевського у центрі, ніж у республіці, були й відмінні режими публікацій текстів видатного історика у центральних (російських) та українських виданнях під час його перебування в московському «почесному засланні» 1931-1934 рр. Плохій С. У пошуках останнього тому Михайла Грушевського // Покликання: Збірник праць на пошану професора о. Юрія Мицика. - К., 2009. - С.71-72; Федорук Я. Життя Михайла Грушевського в Москві та його організаційна діяльність (1931-1934) // Загартована історією: Ювілейний збірник на пошану професора Надії Іванівни Миронець з нагоди 80-ліття від дня народження. - К., 2013. - С.185.

Уже в розпал ідеологічної кампанії проти інтелектуальної спадщини М. Грушевського 1946-1947 рр., про яку ще згадаємо, на нараді істориків і вищого керівництва республіки у ЦК КП(б) У у квітні 1947 р., присвяченій «боротьбі з проявами націоналізму в історичній науці», один з її учасників К. Гуслистий докоряв російським колеґам за «популяризацію Грушевського»: «[…] у Москві ряд солідних істориків не тільки не критикували, а своїми творами популяризують Грушевського і популяризують і на сьогоднішній день. Ми критикуємо, а нам показують - дивіться, Греков написав яку книжку - «Крестьяне на Руси» Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времён до XVII в. - Москва; Ленинград, 1946.. Він пише: «Грушевський - лучший знаток украинской и российской истории», у нього десятки раз - Грушевський, Грушевський, причому ви ніде не зустрінете, щоб він сказав, що Грушевський має буржуазно-націоналістичні концепції-схеми» Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали: 1936-1991: У 2 кн. - Кн.1: 1936-1947 / Упор. О.С.Рубльов, О.В.Юркова. - К., 2011. - С.546..

Дійсно, у згаданій праці Б. Грекова - одного з провідних і найбільш наближених до влади у сталінському СРСР істориків Формозов А.А. Русские археологи в период тоталитаризма: Историографические очерки. - Москва, 2004. - С.181. - М. Грушевського пошановано як видатного науковця. Із цієї книги видно, що класик радянської історіографії погоджувався з багатьма висновками українського вченого, із деякими виважено дискутував, проте жодного разу не опускався до ідеологічно забарвленої критики або навішування політичних ярликів Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времён до XVII в. - С.40-41, 96, 170, 254, 258-259, 265-266, 272, 297, 310-313, 315, 339-341.. Варто відзначити, що й у пізніших публікаціях Б. Грекова, котрі виходили вже після 1946-1947 рр., і навіть тих, які видавалися в українському перекладі в УРСР, бачимо компліментарні характеристики українського історика Греков Б.Д. Київська Русь. - К., 1951. - С.52, 189, 268-269, 283-284, 304-305, 314, 316, 338, 441, 457, 459; Его же. Крестьяне на Руси с древнейших времён до XVII в. - Кн.1. - Москва, 1952. - С.11-12, 41-42, 95, 167, 252-253, 277, 284, 291, 303-304, 332, 361-362, 429..

Позитивними покликаннями на М. Грушевського рясніють і праці 1940-х рр. В. Мавродіна - також одного з чільних радянських російських істориків тих і пізніших часів. Наприклад, у монографії 1945 р., розглядаючи розвиток антинорманістської течії в «російській» («русской» за термінологією автора) історіографії, він ставив українського історика значно вище від його попередників Мавродин В. Образование древнерусского государства. - Ленинград, 1945. - С.382..

Відомо, що в роки війни з нацистською Німеччиною через потребу в радянській лояльності жителів України одночасно з дедалі більшою пропагандою російської винятковості застосовувалася тактика толерування національного патріотизму радянських українців, підтримувана місцевою культурною елітою Див. докл.: Єкельчик С. Імперія пам'яті... - С.57-90.. Серед іншого заохочувалося оспівування митцями й науковцями республіки «героїчного минулого». Патріотична активність українських радянських істориків і діячів культури зайшла так далеко, що в перелік «славетних предків» «героїчного» й «великого» українського народу почали включати М. Грушевського. Так, головні його праці подано в бібліографії до кожного з шести розділів першого тому «Історії України», написаної провідними українськими та російськими авторами Юшков С., Славін Л., Гуслистий К., Петровський М. Історія України. - Т.1. - Уфа, 1943. - С.316-322., та названо «найкрупнішим представником української буржуазної історіографії» Там само. - С.312.. Літератор М. Рильський під час виступу на врочистих зборах АН СРСР у Москві в листопаді 1943 р. згадав М. Грушевського серед «блискучих представників історичної науки», а його «Історію України-Руси» потрактував «монументальною» Єкельчик С. Імперія пам'яті. - С.75, 105.. Директор Інституту історії та археології України АН УРСР М. Петровський у публікаціях 1943 - початку 1944 рр. безпідставно намагався підправити/виправдати М. Грушевського, доводячи, що історик характеризував Б. Хмельниццкого як прибічника союзу з Москвою Там само. - С.87-88..

Із закінченням війни потреба у заграванні з патріотичними почуттями українців зникла. Ідеологічна кампанія в УРСР 1946-1947 рр. була спрямована на придушення виявів культурної пам'яті серед представників інтелігенції республіки й цілила передусім в істориків та «буржуазно-націоналістичні фальсифікації історії України». Її натхненник Л. Каґанович на одній із кількох нарад щодо питань «боротьби з проявами націоналізму в історичній науці» відносно М. Грушевського висловився доволі зрозуміло, закликавши знайти та «хімічно знищити», а не просто «обірвати» «тоненькі, невидимі зв'язки», «впроваджені в історію Грушевським і йому подібними» Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали: 1936-1991: У 2 кн. - Кн.1: 1936-1947. - С.531.. Найважливішим підсумком повоєнної ідеологічної атаки на українських істориків стала постанова ЦК КП(б) У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 р., яка вимагала від них припинити й засудити практику «запозичення в буржуазно-націоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та інших основних положень, які спотворюють на догоду націоналізму хід історичного процесу», що було властиве для низки їхніх праць періоду війни Там само. -- С.560.. Цим партійним документом директивно припинялися республіканські експерименти з національним історичним минулим і прискорювалася робота з підготовки нового, радянсько-сталінського наративу, вільного від «націоналістичної фальсифікації історії українського народу» та насамперед від спадку головного «фальсифікатора».

Надалі гіпертрофовано негативна оцінка М. Грушевського та його ідей визначала офіційно-владний мейнстрім і транслювалася в текстах українських радянських істориків аж до кінця 1980-х рр. Найбільш показовими у цьому плані були синтетичні праці, у жодній з яких не знайдемо бодай натяку на визнання заслуг видатного українського історика у стилі 1920 - середини 1940-х рр. Натомість ці тексти сповнені гострих випадів супроти М. Грушевського як «реакційного вченого - найбільшого ворога українського народу» Див. докл.: Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР... - С.201, 324, 336-337, 344, 353-355, 361, 432, 453-454.. Однак за всієї зовнішньої однозначності, щойно змінювалися політичні обставини, позиція представників влади та істориків у радянській Україні стосовно як минулого, так і його найвидатнішого дослідника набувала іншого спрямування.

Лібералізація національної політики в УРСР у роки хрущовської «відлиги» хоча і призвела до офіційного дезавуювання деяких окремих попередніх оцінок, проте не піддавала сумніву напрацьовану у сталінський період російськоцентричну схему історії України. Тому питання про пом'якшення офіційних трактувань М. Грушевського не порушувалося. Ідеологічну невизначеність і непослідовне реформаторство часів М. Хрущова змінив консервативно-охоронний курс, що реалізовувався вже з перших років правління Л. Брежнєва. Він сам та «шеф-ідеолог» брежнєвського періоду М. Суслов були апологетами прискореного «злиття націй», про що вони від самого початку відверто заявляли українським республіканським керівникам Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду»: Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали / Упор. В. Баран та ін. - К., 2003. - С.653-656; Овчаренко Ф.Д. Спогади. - К., 2000. - С.166..

У ставленні щодо планів нового союзного керівництва верхівка УРСР не була консолідованою. Частина функціонерів ретельно дотримувалися кремлівської лінії. Проте дехто з апарату ЦК КПУ на чолі з П. Шелестом до пори до часу чинили спротив посиленню тиску союзного центру. Цей ортодоксальний комуніст, котрий обіймав посаду першого секретаря ЦК у 1963-1972 рр., намагався підтримувати національні особливості своєї республіки, наголошуючи на її історичній самобутності. Серед численних його заходів «патріотичного» характеру була й участь у ревізії доти негативного образу М. Грушевського.

Зручним приводом для початку перегляду офіційного ставлення став 100-річ - ний ювілей видатного вченого, який 1966 р. відзначали активні кола української громадськості на «буржуазному» Заході - мовляв, необхідно було протистояти «перекрученням у буржуазно-націоналістичній літературі» життя та діяльності історика. Ішлося про офіційну переінтерпретацію М. Грушевського - з «лідера українського буржуазного націоналізму» на «визначного буржуазного історика» й політичного діяча, котрий «перейшов на сторону радянської влади», визнавши цим самим її авторитет і морально-політичну силу. Крім того, в основі таких намірів була не тільки політична доцільність, а й міркування символічного характеру, адже йшлося про вписування М. Грушевського в генеалогію творення української радянської культури. За вказівкою П. Шелеста Колесник І.І. Федір Шевченко: інтелектуальна генеалогія українського радянського історика // Україн-ський історичний журнал. - 2005. - №2. - С.190; Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.24. - Спр.364. - Арк.7. з нагоди ювілею з'явилися дві публікації, які демонстрували зміну офіційної позиції республіканської влади: науково-популярний нарис історика І. Бойка й літературознавця Є. Кирилюка в тижневику Спілки письменників України Бойко І., Кирилюк Є. Михайло Грушевський // Літературна Україна. - 1966. - 30 вересня (№77). - С.3-4. та розвідка Ф. Шевченка в академічному виданні Шевченко Ф.П. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну // Український історичний журнал. - 1966. - №11. - С.13-31..

Інтерес до М. Грушевського в республіканських керівників не зникав і надалі. Наприкінці 1960-х рр. за пропозицією голови КДБ УРСР В.Нікітченка в Інституті історії АН УРСР готувалася стаття про історика для газети «Вісті з України» - про - радянського видання, яке здійснювало пропагандистські функції, було розраховане на українську еміграцію на Заході та практично не читалося в республіці ТТДАГО України. - Ф.1. - Оп.25. - Спр.183. - Арк.2.. Тоді ж у ЦК КПУ розглядалося питання про перевидання деяких праць М. Грушевського, мотивом для чого була їх фактологічна цінність Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957-1977): Док. і мат. / Упор. О.С.Рубльов. - К., 2007. - С.280-289; ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.24. - Спр.364. - Арк.7-8.. Проте цей намір реалізовано не було. Не вийшла друком і стаття у «Вістях з України». Імовірно, навіть така обмежена реабілітація М. Грушевського наразилася на спротив із боку консервативної частини українських радянських високопосадовців Див., напр.: МаланчукВ. Дві концепції минулого і сучасного України // Жовтень (Львів). - 1971. - №1. - С.103..

У 1972 р. період П. Шелеста в УРСР закінчився. Було здійснено безпрецедентну атаку на дисидентів і загалом національно активних культурних діячів («Великий погром» 1972-1973 рр.). Формування культурної, зокрема історичної, політики в республіці опинилося в руках прибічників асиміляційного курсу («маланчуківщина») Див.: Якубець О.А. В.Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» // Український історичний журнал. - 2014. - №5. - С.107-125.. Висловлювання й тексти партійних ідеологів та істориків зарясніли войовничою риторикою, спрямованою проти «виявів буржуазного націоналізму» в історичній науці. Закономірно, що на роль «улюбленого ворога» знову призначили М. Грушевського Див.: Дзира Я. Інтелектуал з національною вдачею // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірник наукових праць та спогадів (Пам'яті видатного вченого-історика, чл.-кор. НАН України І.О.Гуржія). - Ч.2. - К., 1998. - С.467; Матеріали республіканської наради істориків у ЦК Компартії України // Український історичний журнал. - 1975. - №2. - С.51-52, 57..

На рубежі 1980-1990-х рр. у науковому, політичному та громадському просторах УРСР відбувалася стрімка дискредитація радянського образу українського минулого й утвердження національного його бачення Про взаємини влади й історичної науки в УРСР в останні роки «перебудови» див.: Єфіменко Г.Г. Роль «Українського історичного журналу» у висвітленні «білих плям» історії України (1988-1991) // Український історичний журнал. - 2007. - №6. - С.93-118; Касьянов Г. Украина-1990: «бои за историю» [Електронний ресурс]: https://magazines.gorky.media/nlo/2007/1/ukraina-1990-boi-za-istoriyu.html; Яремчук В. Українська історіографія: суспільно-політична історія. - Острог, 2017. - С.194-203.. «Здавання ідеологічних позицій» ще донедавна монолітної та всесильної компартії виявилося й у мовчазному визнанні з кінця 1980-х рр. дедалі більш потужної наукової та політичної реабілітації М. Грушевського, яка провадилася зусиллями патріотичної інтеліґен - ції, у початку публікації (з 1988 р.) його праць Докладний виклад процесу повернення спадщини М.Грушевського в інтелектуальне та суспільно-політичне життя України на рубежі 1980 -- 1990-х рр. див.: Клід Б. Історія і політика: Боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Український історик. -- 1991--1992. -- №3-4/1-4. -- С.186-199; Білокінь С. Видання «Споминів» М.Грушевського: історія рукопису та видання // Український археографічний щорічник: Нова серія. -- Вип.15. -- К., 2010. -- С.697--713..

М. Грушевський у бібліотеках, уявленнях і текстах українських радянських істориків

Суперечлива, часто непослідовна та амбівалентна радянська політика пам'яті, поєднання спроб придушення «буржуазного націоналізму» й тактичних відступів робила проблемним жорстке дотримання республіканськими істориками «генеральної лінії» стосовно як національної минувшини загалом, так і спадщини її найбільшого авторитету зокрема. З іншого боку, серед них завжди існували середовища, які не сповідували безумовну радянську лояльність. За таких обставин класик національної історіографії хоч і вважався персоною нон-ґрата у просторі української радянської історіографії, але насправді був присутнім у ній у розмаїтих вимірах.

Насамперед це умовний «бібліографічний» вимір. Ідеться про можливості доступу радянських істориків до текстів М. Грушевського. Дослідження діяльності цензурних установ в УРСР дають підстави для висновків про відсутність імені вченого у списках видань, заборонених до розповсюдження у книготорговельній мережі, відкритих фондах бібліотек України та інших республік, окрім праці «Ілюстрована історія України» видання 1918 р., внесеної до цензурних індексів у 1954 р. Федотова О.О. Політична цензура друкованих видань в УСРР-УРСР (1917-1990 рр.). - К., 2009. - С.148. Існують переконливі відомості про те, що вже наприкінці 1960-х рр. (як зазначав поінформований сучасник, слова якого відображено в донесенні співробітника КДБ) «праці Грушевського [були] поставлені на полиці у бібліотеках, їх могли вільно читати студенти і молоді історики» Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957-1977)... - С.283.. Попри погіршення ідеологічної ситуації в УРСР 1970-х рр., і в той час твори М. Грушевського можна було вільно замовити в бібліотеці Інституту історії АН УРСР Гуржій О. Історик-адміністратор: Арнольд Шевелєв очима сучасника // Ейдос: альманах теорії та історії історичної науки. - Вип.9. - К., 2016-2017. - С.214.. Лише в кінці 1978 або на початку 1979 рр. на підставі усної вказівки В. Маланчука керівництву Укрліту всі праці історика вилучили з відкритого доступу Білокінь С.І. На полицях спецфондів у різні роки // Слово і час (Київ). - 1990. - №1. - С.75; Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. / Упор. Т.Г^нчак, Р.Сольчаник. - Т.8: 40-ві - 80-і роки ХХ ст. - К., 2001. - С.336..

У дійсності можливості для читання текстів М. Грушевського в пересічного читача, у тому числі й історика, були обмежені. По-перше, упродовж 1920 - середини 1930-х рр. через невпорядкованість роботи цензурних органів, розпливчастість і нечіткість вимог, які до них висувалися, у бібліотеках і книгарнях республіки проводилися тотальні (а не вибіркові, базовані на чітких індексах заборонених видань) вилучення «ідеологічно й політично шкідливої літератури». Така практика призвела до знищення, переробки на макулатуру чи розкрадання багатьох творів, у тому числі й тих, які пізніше не потрапляли до названих індексів Очеретянко В. Заґратовані книги: Встановлення партійно-державного контролю над виданням, розповсюдженням та використанням літератури в Україні у 20-30-ті рр. // З архівів ВУЧК--ГПУ--НКВД--КГБ. - Вип.1. - К., 1996. - С.136-138.. Постраждали і праці М. Грушевського Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С.Грушевський і Academia: Ідея, змагання, діяльність. - К., 1993. - С.60.. По-друге, у періоди загострення ідеологічної ситуації директори провідних бібліотек могли на свій розсуд, без формальних указівок «згори» переводити на «спеціальне зберігання» твори «політично скомпрометованих» авторів. Існують свідчення про відсутність уже у середині 1930-х рр. вільного доступу до праць М. Грушевського в бібліотеці ВУАН Михайло Грушевський: між історією та політикою... - С.157.. По-третє, виявлення особливого інтересу до певних авторів, зокрема до М. Грушевського, було рідкісним явищем ще й через елементарний страх привернути увагу ідеологічно пильних співробітників бібліотек або органів держбезпеки. Такі побоювання не були безпідставними. Наприклад, у згаданому вище циркулярі ОДПУ 1925 р. «районним резидентам» «пропонувалося […] фіксувати всіх тих, хто виявляє інтерес» до «Історії України-Руси», її «розповсюдження серед населення» та інформувати про це секретних інформаторів, зобов'язати їх посилити нагляд за такими особами Там само. - С.64.. Вияви інтересу до постаті, спадщини М. Грушевського серед істориків республіки відстежувалися в 1960-1970-х рр. Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957-1977)... - С.231-235, 281-284, 337.

Опосередкованим способом дізнатися про висновки М. Грушевського було читання авторів, які на нього покликалися. Певна річ, що з удосконаленням методики виявлення «ідейно небезпечних» праць таких ставало дедалі менше. Так, із 1947 р., після підготовки Головлітом «Указівок цензору художньої літератури», зазначена практика робилася майже примарною, оскільки в переліку відомостей, заборонених для розповсюдження, називалося «схвалення буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського і його «школи»» Федотова О. Політична цензура... - С.187..

Існують відомості й про такий канал потрапляння до читача неконтрольованої історичної інформації, як наявність праць українських нерадянських істориків, у тому числі М. Грушевського, у домашніх бібліотеках та на книжкових ринках, у букіністичних книгарнях. У 1922 р. один із вищих посадовців республіки констатував, що «немає жодного села, де не було б «Історії» Грушевського, а наша компартія до цього часу нічого в селі цій «Історії» не протиставила» Цит. за: Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924-1934). - К., 1993. - С.31.. У 1954 р. колишній партизанський командир і письменник П. Вершигора у критичній статті (яку зрештою не було опубліковано) про перший том підготовленої провідними республіканськими авторами «Історії Української РСР», що її він подав до московської газети «Правда», звинуватив останніх у «затиранні всього героїчного в історії українського народу». При цьому дописувач уважав закономірним той факт, що за умов відсутності доброї радянської історичної літератури читацьку аудиторію й далі приваблювали твори старих істориків: «Особисто мені не раз доводилося чути від чесних радянських людей і на Україні, і в Москві, які цікавилися історією братерської співдружності під впливом святкування 300-річчя, що вони читають Грушевського, Куліша або в крайньому разі Костомарова, але не читають нашої історичної літератури» Цит. за: Єкельчик С. Імперія пам'яті. - С.177..

«Націоналістична» література потрапляла й до приватних книгозбірень українських радянських істориків Батуріна С. Бібліотека Ф.П.Шевченка як джерело до реконструкції наукового світогляду вченого // «Істину встановлює суд історії»: Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. - Т.2. - К., 2004. - С.58; Гуржій О. Історик-адміністратор... - С.214-215.. Останні практикували декілька способів використання текстів патріарха української історіографії. Зокрема маємо низку свідчень сучасників про розповсюдженість практики плагіату праць заборонених учених, у тому числі М. Грушевського Стенограма розмов [Степана Величенка] з Ярославом Дзирою 1988 р. Ч.1 [Електронний ресурс]: http://www.historians.in.ua/index.php/en/intervyu/1200-stenohrama-rozmov-z-yaroslavom-dzyroiu-1989-r- chastyna-1; Марченко В. Листи до матері з неволі. -- К., 1994. -- С.358.. Вірогідно, що з доробку історика рясно «запозичували» фактичний матеріал, користуючись відсутністю або складністю доступу широкого загалу до його праць. Цілком відверто про це висловлювався М. Марченко: «Всі хто його (М. Грушевського - В.Я.) лає, у нього ж таки безсоромно списують» Марченко В. Листи до матері... - С.358.. Проте на сьогодні, за відсутності «доказової бази», видається неможливим визначити рівень розповсюдженості такого способу «інтерпретації» М. Грушевського.

Найбільш поширеною формою комунікації українських радянських авторів із доробком «буржуазно-націоналістичного історика» стала «критика» його спадщини й діяльності. Дехто на тавруванні М. Грушевського навіть збудував власну кар'єру Докладний опис «наукових звершень» такого типу істориків див.: Дашкевич Я. Боротьба з Грушевським та його Львівською школою за радянських часів // Український історик. -- 1996. -- №1/4. -- С.88--141..

Цікавим фактом видається те, що попри постійне поборювання ідей М. Грушевського, владі й історикам УРСР це не дуже вдавалося. Ідеться про присутність патріарха української гуманітаристики на конструктивному, та навіть концептуальному рівні. Цей феномен рецепції М. Грушевського в науці, яка всіма силами намагалася переконати своїх політичних аудиторів і саму себе у власній принциповій ідеологічній стерильності, вимагає більш докладного аналізу.

Той факт, що «нова», нібито вже стерильно-марксистська, українська історіографія все ще перебувала під чарами текстів і сенсів її «ідейного ворога», відверто визнавали провідні гуманітарії республіки першого сталінського «призову» кінця 1930-1940-х рр. Це було покоління, яке мало забезпечити розрив будь-яких зв'язків з історіографічним «націоналістичним» минулим. На те, що українські історики були «виховані» на працях М. Грушевського, що вони не мали такого авторитету, і тому, за словами Л. Каґановича, «плелися в його хвості», покликалися учасники згаданої вище ідеологічної наради у ЦК КПУ 1947 р. як на «загальновідомі факти» Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали: 1936--1991: У 2 кн. -- Кн.1: 1936--1947. -- С.527, 531--532, 537, 541, 552.. Після 1947 р. подібні «каяття» були неможливими з огляду на вимушене та, як уважалося, успішне «виправлення помилок», «перевиховання» в марксистсько-ленінському дусі. Проте за відсутності відвертих декларацій залежності надалі практикувалися свідоме чи несвідоме перегравання ідей визначного вченого, а у часи «відлиг», «послаблень» або «хитань» - більш відкрита їх підтримка (без формального артикулювання їх значимості).

Українська радянська історіографія узгоджувалася з М. Грушевським у двох базових методологічних принципах. По-перше, вона визнавала (хоч і формально) самостійний характер українського історичного процесу (рівночасно як в ідеологічних формулах радянської національної політики не піддавалося сумніву існування української нації). По-друге, радянські історики, як і М. Грушевський, уважали «рушійною силою історії» та, відповідно, предметом історичної науки «народні маси». Те, що радянська історіографія погоджується з цими положеннями й навіть завдячує М. Грушевському в їх просуванні в науковий обіг, визнавав ще 1929 р. лідер українських істориків-марксистів М. Яворський Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників. -- С.318--319.. Однак пізніше таке досить не - упереджене трактування витоків історієписання по-радянськи стало неможливим.

Попри репресивний тиск із боку влади, в українській радянській історичній науці завжди існували нечисленні кола національно-орієнтованих фахівців, які шукали можливості переінтерпретації історичної концепції за рахунок наповнення її національно значущими категоріями. Вони розглядали спадщину М. Грушевського як джерело натхнення для такого переосмислення. Питання стояло лише про межі допустимого та про способи її (спадщини) застосування.

В основі інтересу до проскрибованого вченого лежала його репутація найбільшого українського історика. Таке бачення М. Грушевського було панівним серед українських та іноземних учених-гуманітаріїв ще за його життя, попри поширені у цих середовищах незгоду з політичними аспектами його діяльності, заперечення ідеологічних позицій чи несприйняття певних особистих рис Див. докл.: Там само.. При тому інтелектуальні здобутки М. Грушевського визнавали не тільки його нечисленні учні та співробітники, котрі пережили сталінські репресії, але й окремі представники нових, уже суто радянських генерацій українських істориків. У 1945 р., напередодні активної фази повоєнного «розвінчування» М. Грушевського один із них, випускник Московського історико-архівного інституту, учень визначного російського радянського історика академіка М. Тихомирова Ф. Шевченко підготував статтю «Хроніка діяльності М.С. Грушевського з 1917 до 1924 р.» Див.: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського НАН України. -- Ф.349. -- Спр.112. Публікацію «Хроніки...» див.: Шевченко Ф. Історичні студії: Збірка вибраних праць і матеріалів (До 100-річчя від дня народження). -- К., 2014. -- С.341--365.. У цьому неопублікованому тоді тексті цілком адекватно, без ідеологічних інвектив, притаманних кампанії проти «буржуазно-націоналістичних фальсифікацій», відтворювалася фактографічна канва діяльності вченого у зазначений період. Згаданий вище М. Марченко у відповіді на критичну рецензію Л. Коваленка на свою синтетичну працю, що готувалася до друку наприкінці 1950-х рр. (опублікована 1959 р. під назвою «Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.)»), закидав своєму візаві незнання класика української історіографії. Більше того, він відверто протиставляв його науковий рівень «знанням та науковій ерудиції» М. Грушевського, якими видатний історик володів і яких, стверджувалося, «ми з рецензентом і багато інших колег ніколи до кінця свого життя не досягнемо» Михайло Марченко (1902-1983): Патріот, репресований історик // Зона. - 1993. - №4. - С.197.. В іншій неопублікованій рецензії викладача Львівського державного університету Я.Кіся на історичний нарис про цей навчальний заклад, що готувався у другій половині 1960-х рр., рецензент не погоджувався з ігноруванням авторами узагальнення «видатних» персоналій вищої школи, серед яких називався і М. Грушевський Державний архів Львівської області. - Ф.Р-119. - Оп.17. - Спр.614. - Арк.69-70..

Збереглися відомості про неофіційний культ М. Грушевського, поширений серед національно орієнтованих українських істориків 1960-х рр. Див.: Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957-1977). - С.231-235, 281-284, 337; Брайчевський М. Як ми вшановували Михайла Грушевського в день його століття // Український історик. - 1996. - №1/4. - С.319-321; Українські історики ХХ століття: Біобібліографічний довідник / В.А.Смолій (гол. ред.). та ін. - Вип.2. - Ч.1. - К.; Л., 2003. - С.99. За доповідями оперативних співробітників КДБ і спогадами сучасників, у цих колах висловлювалися думки про світовий рівень досліджень історика, про необхідність перегляду негативних оцінок його наукової спадщини та доцільність її перевидання й популяризації, здійснювалися комеморативні акції з нагоди 100-річного ювілею вченого (зокрема відвідування його могили). Імовірно, що праці історика поширювалися у самвидаві. Достеменно відомо про те, що в 1960-х рр. саме таким чином в обіг на території республіки потрапили до того відомі дуже вузькому колу мемуари М. Грушевського у двох частинах із розповіддю автора про дитячі та юнацькі роки, часи Української Центральної Ради тощо Білокінь С. Видання «Споминів» М.Грушевського... -- С.698-699. Ці мемуарні записи було опубліковано у журналі «Київ» під назвою «Спомини» впродовж 1988--1993 рр..

Попри неофіційне пошанування М. Грушевського, в офіційних загальносоюзних і республіканських публікаціях періоду хрущовської «відлиги», насамперед у синтетичних працях, його оцінки залишалися різко неґативними Грушевський Михайло Сергійович // Українська радянська енциклопедія. -- Т.3. -- К., 1960. -- С.509--510; Рубач М.А. Грушевский Михаил Сергеевич // Советская историческая энциклопедия. -- Т.4. -- Москва, 1963. -- С.858--859; Историография истории СССР (с древнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции) / Под ред. В.Е.Иллерицкого, И.А.Кудрявцева. -- Москва, 1961. -- С.488; Очерки истории исторической науки в СССР / Под ред. М.В.Нечкиной (гл. ред.) и др. -- Т.3. -- Москва, 1963. -- С.652--654.. На цьому тлі з кінця 1950-х рр. деякі історики, користуючись розширенням рамок дозволеного, на свій страх і ризик робили спроби вписати вченого в науковий обіг через покликання на його праці без обов'язкових у таких випадках звинувачувальних коментарів Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). -- К., 1959. -- С.25, 51--52, 183, 228; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині ХУІІ ст. -- К., 1959. -- С.23, 108, 135, 140, 163, 254--256; Шекера І.М. Міжнародні зв'язки Київської Русі: З історії зовнішньої політики в період утворення і зміцнення Древньоруської держави в УІІ--Х ст. -- К., 1963. -- С.10, 23, 46, 49, 68.. Відомо, що монографія Ф. Шевченка «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині ХУІІ ст.» спричинила запеклу кількамісячну дискусію (з яскраво вираженим ідеологічним і персональним контекстами) в Інституті історії АН УРСР та появу низки прохолодних або й негативних рецензій, а серед найбільших «ідеологічних помилок» автора називалася концептуальна близькість змісту книги з ідеями «націоналіста» М. Грушевського Див. докл.: Ясь О. «На чолі республіканської науки.»: Інститут історії України (1936--1986): Нариси з інституціональної та інтелектуальної історії. -- К., 2016. -- С.266--267..

Важливим сюжетом на тему можливості в УРСР 1950-1980-х рр. конструктивної рецепції ідей М. Грушевського є історія творення й функціонування однієї з концепцій М. Брайчевського. Цей дослідник східнослов'янського етногенезу впродовж наукової кар'єри обстоював тезу про слов'янський характер черняхівської археологічної культури й ототожнював її з антами. На думку М. Брайчевського, останні в передкиївські часи почали іменуватися полянами - сукупністю шести південноруських союзів племен, що проживали на території сучасної України. Як уважав учений, анти-поляни тоді продовжували зберігати відносну етнічну та політичну єдність, формуючи так звану «вузьку», «первісну» Південну Русь - «первинне ядро майбутньої Русі (Русі в широкому значенні слова)» Брайчевський М.Ю. Походження Русі. -- К., 1968. -- С.163.. Ця концепція мала підтримку одного з найбільш впливових радянських істориків Б. Рибакова, який, починаючи з 1940-х рр. і так само впродовж усієї наукової активності стояв на близьких позиціях, листувався з українським колеґою, навіть обіцяв йому у середині 1960-х рр. сприяння у захисті докторської дисертації Див. докл.: Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР. -- С.148--149.. Аналітичну конструкцію М. Брайчевського чимало його «пильних» українських і російських колег-археологів сприйняли як «приховане протягування» теорії походження українського народу М. Грушевського Про одного з таких діячів М.Брайчевський, на той час співробітник Інституту археології АН УРСР, писав Б.Рибакову в 1953 р. (цитуємо мовою оригіналу): «Обстановка у нас в Институте, в условиях которой приходится работать, определяется тем, что известный Вам [.] считает всех, занимающихся изучением антов или культуры полей погребений, и считающих, что анты и культура полей погребений имели какое-нибудь отношение к Руси, если не просто врагами народа, то приятелями Грушевского во всяком случае. А если

кто-нибудь (не приведи Господь) заикнётся о том, что Среднее Поднепровье и вообще Южная Русь играла когда-то большую роль, чем, скажем, Архангельская или Вологодская губерния, то таковой крамольник подвергается немедленному гонению как поборник украинского буржуазного национализма» (див.: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського НАН України. -- Ф.320. -- Спр.1522. -- Арк.1).. При тому до кінця 1960-х рр. М. Брайчевський у своїх текстах уникав будь-яких згадок або покликань на свого знаменитого попередника. У 1968 р. М. Брайчевський опублікував фундаментальну монографію, де виклав свою етногенетичну концепцію в розгорнутому, цілісному й поширеному на епоху Київської Русі вигляді. Тут уперше знаходимо його стислі, але доволі змістовні та фактично схвальні або нейтральні оцінки поглядів М. Грушевського на походження східнослов'янських народів Брайчевський М.Ю. Походження Русі... -- С.9--10, 148, 154, 163--165, 178, 183--185, 188--189, 190--191.. У загальних рисах етногенетична концепція вченого не зазнала змін і зі зникненням політичної цензури на рубежі 1980-1990-х рр. Відтоді М. Брайчевський уже без риторичного маскування заманіфестував прихильність до погляду М. Грушевського на антів як на прямих предків українського народу, додаючи до міркувань свого попередника також думку, що «безпосередніми предками нашого народу були не лише анти (яких ототожнюємо з літописними полянами), а й розташовані більше на північ деревляни та сіверяни» Брайчевський М. Проблема антів // Український історик. -- 1997. -- №1/4. -- С.57..