Україна в лавах Об’єднаних націй: легітимізація та внесок у боротьбу з нацизмом і фашизмом у період Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет оборони України ім. І. Черняховського

Інститут історії України НАН України

Україна в лавах Об'єднаних націй: леґітимізація та внесок у боротьбу з нацизмом і фашизмом у період Другої світової війни

Олександр Лисенко доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни

Валерій Грицюк кандидат історичних наук, доцент, провідний науковий співробітник, науково-дослідний центр воєнної історії

Олексій Покотило кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник, науково-дослідний центр воєнної історії

Анотація

Мета дослідження - розкрити роль та місце України у Другій світовій війні, з'ясувати внесок українського народу в перемогу Об'єднаних націй над блоком держав Осі, показати обставини, за яких республіка стала співзасновницею ООН, окреслити основні стратегії і траєкторії виходу з війни та подолання її наслідків. Методологія дослідження заснована на широкій номенклатурі міждисциплінарних методів пізнання (зокрема історії, політології, міжнародного права, воєнної антропології], завдяки яким здійснено реконструкцію подій, пов'язаних з історичною долею народу України в період Другої світової війни. Наукова новизна. На підставі різноманітних джерел і напрацювань фахівців обґрунтовано значний внесок українців у перемогу над нацизмом та фашизмом, що було офіційно визнано провідними членами антигітлерівської коаліції. Завдяки поглибленим підрахункам установлено нові показники, що ілюструють кількість мешканців республіки, мобілізованих і призваних на службу до радянських збройних сил упродовж 1939-1945 рр. Висновки. Територія УРСР стала одним із найбільших театрів воєнних дій Другої світової війни. Це визначило масштаби залучення її людських, сировинних, промислових, енергетичних ресурсів усіма воюючими сторонами, гуманітарних і матеріальних втрат, збитків, заподіяних галузям економіки та соціальній сфері, характер окупаційних режимів. Воєнна доба актуалізувала різноманітні аспекти українського чинника в подіях Другої світової. Перебіг бойових дій, евакуаційні заходи радянської влади, грабіжницька політика німецьких і румунських окупантів спричинили економічне виснаження республіки та її депопуляцію. Внесок народу України в перемогу над нацизмом, фашизмом і мілітаризмом, досягнуту у співдії з Об'єднаними націями, було визнано провідними державами світу. Незважаючи на дипломатичну гру із «завищеними ставками», яку вів Й.Сталін у рамках «великої трійки», участь УРСР як суб'єкта міжнародного права у заснуванні ООН слід трактувати як леґітимаційний вимір визнання внеску нашого народу в наближення перемоги, а також як акт історичної справедливості. Окреслюючи суспільно-політичні, економічні, соціокультурні, гуманітарні наслідки війни для українців, слід наголосити, що на останньому її етапі та в повоєнний період Кремль не відмовився від репресій як інструменту внутрішньої політики й мілітаризації економіки за рахунок соціальної сфери.

Ключові слова: Друга світова війна, Україна, театри воєнних дій, антигітлерівська коаліція, Об'єднані нації, держави Осі, міжнародні відносини, наслідки війни.

Abstract

The purpose of the study is to reveal the role and place of Ukraine in World War II, to find out the contribution of the Ukrainian people to the United Nations victory over the Axis bloc and peace in the postwar world, to show the circumstances under which Ukraine became a UN co-founder, outline the main strategies and trajectories of overcoming the war and overcoming its consequences. The research methodology is based on a wide range of interdisciplinary methods of cognition (including history, political science, international law, military anthropology), which reconstructed events related to the historical fate of the people of Ukraine during World War II. Scientific novelty. On the basis of various sources and developments of leading experts it is substantiated the significant contribution of the people of Ukraine to the victory over Nazism and fascism, which, despite all the sacrifices, was officially recognized as the winner in this war by leading members of the Anti-Hitler coalition. Thanks to in-depth calculations, a new figure has been established, illustrating the number of residents of the republic mobilized and called up for service in the Soviet Armed Forces in the period 1939-1945. Conclusions. UkrSSR became one of the largest theatres of hostilities of World War II. This determined the scale of involvement of its human, raw materials, industrial, energy resources by all warring parties, humanitarian and material losses, losses caused to all sectors of the economy and social sphere, the nature of the occupation regimes in this area. The events of the war era actualized various aspects of the Ukrainian factor in the events of the World War II. The course of hostilities on the territory of the republic, the evacuation measures of the Soviet government, the predatory policy of the German and Romanian occupiers caused the complete devastation of the republic and its depopulation. The contribution of the people of Ukraine to the victory over Nazism, fascism and militarism, achieved in cooperation with the United Nations, has been recognized as the leading states of the world. Despite Stalin's diplomatic game with “inflated stakes” in the contacts of members of the “Big Three”, Ukraine's participation as a subject of international law in the founding of the United Nations should be interpreted as a legitimizing measure of recognition of our people's contribution to victory, as well as an act of historical justice. Outlining the socio-political, economic, socio-cultural, humanitarian consequences of the war for the Ukrainian people, it should be emphasized that in its last stage and in the postwar period the Kremlin did not abandon repression as an instrument of domestic policy and militarization of the economy at the expense of social sphere.

Keywords: World War II, Ukraine, theatres of war, Anti-Hitler coalition, United Nations, Axis powers, international relations, consequences of war.

Те, що, за влучним визначенням Е.Гобсбаума, Друга світова війна стала протистоянням ідеологій, значною мірою окреслює її місце не тільки у загальному історичному наративі, а й у суспільно-політичному дискурсі. Саме в тогочасних подіях укорінено джерела багатьох процесів сучасності, а апеляція до сенсів, пов'язаних з її суперечливою, трагічною драматургією, застосовується як інструмент ментального конструювання та соціальної інженерії в політичних практиках.

Місце й роль України у Другій світовій війні в радянський період традиційно розглядалися крізь призму «Великої Вітчизняної війни» СРСР проти гітлерівської Німеччини та її союзників. Переможна тема стала одним із центральних, стрижневих конструктів, спрямованих на легітимацію радянського тоталітарного режиму й утвердження ціннісних маркерів соціалізму більшовицького зразка. Весь радянський наратив у цій тематичній ніші, акумульований у підсумкових багатотомних виданнях1, формувався саме в такому теоретичному руслі.

Після розпаду СРСР та з відновленням національної державності розпочався пошук українськоцентричної версії Другої світової війни, спрямованої на декон- струкцію радянського міфу «Великої Вітчизняної». Однак ще впродовж певного часу деякі вітчизняні історики спрямовували свої зусилля на те, аби інтеґрувати український вимір війни в її пострадянській концепції Див.: История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941--1945: В 6 т. / Пред. глав. ред. ком. П.Н.Поспелов. -- Москва, 1960--1965; История второй мировой войны 1939--1945: В 12 т. / Пред. ред. ком.

A. А.Гречко. -- Москва, 1973--1982; Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-- 1945 гг.: В 3 т. / Редкол.: И.Д.Назаренко (пред.). - К., 1975. Безсмертя: Книга Пам'яті України / Гол. ред. кол. І.О.Герасимов. -- К., 2000. -- 944 с.; Історія воєнного мистецтва / С.В.Сидоров, І.І.Фурман, В.М.Грицюк та ін. -- К., 2012. -- 300 с.; Макаров В.Д., Рибак М.І., Сидоров С.В. Внесок України в розгром фашизму у Великій Вітчизняній війні 1941--1945 рр. // Сторінки воєнної історії України. -- Вип.10. -- Ч.1. -- К., 2006. -- С.290--297; Україна в полум'ї війни: 1941--1945 / П.П.Панченко, О.І.Уткін,

B. І.Горєлов та ін. -- К., 2005. -- 560 с.. Нові підходи, запропоновані М.Ковалем і розвинуті в низці інших публікацій, позначили основні маркери подолання радянської версії Коваль М.В. Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939--1945). -- К., 1999. -- 335 с. («Україна крізь віки», т.12); Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. -- К., 1996. -- 568 с.. Переосмислення історії Другої світової чи «Великої Вітчизняної» на ділянці українського історичного та політичного наративу так чи інакше відбувалося і продовжує відбуватися в полі протиставлення імперської й постімперської або постколоніальної концепцій. Зарубіжні вчені свій науковий інтерес, пов'язаний з Україною, обмежують переважно окремими епізодами з перебігу бойових дій, проблемами примусової праці, Голокосту, терору окупаційної доби, військового полону, колабораціонізму та ін. Murray W., Millett A. A War To Be Won: Fighting the Second World War. -- Academic Trade, 2001. -- 736 p.; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. -- Париж; Нью-Йорк; Л., 1993. -- 658 с.; Його ж. Україна під час Другої світової війни 1938--1945 / Пер. з фр. Р.Осадчука. -- К.; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1992. -- 729 с.; Снайдер Т. Кровавые земли: Европа между Гитлером и Сталиным / Пер. с англ. Л.Зурнаджи. -- К., 2015. -- 583 с.; Снайдер Т. Чорна земля: Голокост як історія і застереження / З англ. пер. П.Білак, О.Камишникова, Т.Родіонова. -- К., 2017. -- 394 с. Усе це не просто актуалізує досвід Другої світової війни як простору фундаментальних досліджень, а перетворює його на емпіричну й теоретичну підставу формування воєнних доктрин, підходів до військового будівництва, ґенерування політичної стратегії на міжнародній арені.

У лютому 1945 р. лідери Об'єднаних націй визнали суб'єктність УРСР у боротьбі проти нацизму та фашизму. Леґітимність цього важливого кроку засвідчено в рішеннях міжнародних конференцій союзників в Ялті й Потсдамі, участю республіки у заснуванні ООН та іншими міжнародними акціями, що стало реальним визнанням українського внеску. Однак через 65 років по війні президент Російської Федерації фактично заперечив позицію лідерів держав «великої трійки», заявивши, що перемога у війні була б можливою й без українців. За його словами, статистика свідчить, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР -- понад 70% загальносоюзних, «війну виграно за рахунок індустріальних ресурсів Російської Федерації. Це історичний факт, це все є в документах» Росія перемогла б у Другій світовій і без України -- Путін. І це -- лише частина міфів, якими активно оперує сучасна російська пропаганда, акцентуючи увагу суто на подіях 1941-1945 рр., виводячи за межі дискурсу період 1939-1941 рр., коли СРСР був аґресором. Нині Російська Федерація дієво використовує пам'ять про Другу світову війну з метою подальшої мілітаризації, мобілізації суспільства, обґрунтування реваншу за крах «соціалістичного експерименту» та розпад «великої країни».

Свідченням ролі й місця України у Другій світовій війні стало включення УРСР до складу держав-засновниць ООН у статусі повноправного члена. А перед тим значний внесок республіки в перемогу антигітлерівської коаліції публічно визнали Ф.Рузвельт, Й.Сталін, В.Черчилль. Як це відбулося?

Ідея створення нової міжнародної організації, котра замінила б Ліґу Націй, що виявилася неефективною у запобіганні та вреґулюванні міждержавних конфліктів, зародилася у США ще у грудні 1939 р., коли в Державному департаменті було створено комітет для розробки відповідних пропозицій. Його напрацювання лягли в основу Атлантичної хартії, яка, своєю чергою, трансформувалася в Декларацію Об'єднаних націй, підписану у Вашинґтоні 1 січня 1942 р. представниками США, Великобританії, СРСР і Китаю. Тоді вперше з'явився термін «Об'єднані нації» як противага «осі Берлін -- Рим -- Токіо».

Погляди на створення міжнародної організації, до складу якої мали б увійти держави, що вступили у війну проти гітлерівського блоку, набули розвитку. Упродовж 1943 р. в перебігу війни відбувся злам. В історіографії часів СРСР він визначався як «докорінний» і пов'язувався з подіями на південній ділянці німецько-радянського фронту. Ключовими у цьому контексті вважалися Сталінградська, Курська битва та оволодіння Дніпровським рубежем. Американські, британські дослідники наголошують, що злам у війні настав у результаті активізації дій головних членів антигітлерівської коаліції -- США, Великобританії, СРСР. Пріоритет надається розгрому німецько-італійських військ в Африці, перемозі союзників на Середземноморському театрі, вторгненню в Італію Лиддел Гарт Б. Вторая мировая война: Очерк / Пер. с англ. -- Москва, 1976. -- С.378--493; Фуллер Дж. Вторая мировая война, 1939--1945: Стратегический и тактический обзор. -- Москва; Санкт-Петербург, 2006. -- С.285-- 340; Murray W., Millett A. A War To Be Won: Fighting the Second World War. -- Academic Trade, 2001. -- 736 p..

Тривалі бойові дії, втрата величезних територій, на яких до війни розміщувалися основні продуктивні сили, виснаження ресурсів, скорочення призовних континґентів навіть з урахуванням перехоплення стратегічної ініціативи не давали радянському керівництву підстав розраховувати на швидке завершення війни. Перші перемоги давалися Червоній армії ціною надзвичайних жертв. Остаточний перелом за таких обставин убачався тільки у відкритті союзниками по антигітлерівській коаліції другого фронту в Європі. Із листування, обміну телеграмами між Й.Сталіним, В.Черчиллем (згодом К.Еттлі) та Ф.Рузвельтом (пізніше Г.Труменом) Першим ідею про другий фронт у Північній Франції висунув Й.Сталін у листі на адресу В.Черчилля від 18 липня 1941 р. (див.: Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и премьер- министром Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941--1945 гг.: В 2 т. -- Т.І: Переписка с У.Черчиллем и К.Эттли (июль 1941 г. - ноябрь 1945 г.). - Москва, 1958. - С.11). У спільному комюніке від 12 червня 1942 р. союзники декларували досягнення «повної домовленості щодо невідкладних завдань створення другого фронту в Європі в 1942 р.». Однак замість виконання своїх обіцянок західні країни здійснили спочатку Північноафриканську (1942 р.) та Сицилійську (1943 р.) десантні операції, які відволікли 6-7% сил вермахту, але вивели Італію з війни на боці Німеччини. постає велика стурбованість радянського керівника тим, що західні лідери зволікають із таким кроком Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: В 2 т. - Москва, 1958..

Публікація рішення про розпуск Комінтерну 15 травня 1943 р. мала стати виразним сиґналом для Ф.Рузвельта й В.Черчилля, котрі напередодні зібралися на Вашингтонській конференції, де серед іншого обговорювалося питання другого фронту. Радянський вождь добре усвідомлював, що Комуністичний інтернаціонал уже давно перетворився на «пішака», тож формальне «відречення» від нього як носія ідеї «всесвітньої соціалістичної революції» суттєво не зменшить здатність Кремля впливати на міжнародний комуністичний і робітничий рухи. Передбачаючи переформатування повоєнної картини світу, зміну балансу сил та чинників, що визначатимуть головні тенденції міжнародного і внутрішньополітичного життя, Й.Сталін розумів, що в разі перемоги у війні він здобуде нові важелі впливу на геополітичні процеси. Досвід реалізації можливостей, закладених у пакті Молотова -- Ріббентропа, переконав його в тому, що він нарівні з Великобританією і США отримає значно більші політичні дивіденди, котрі компенсують відсутність одіозної в очах західного світу структури, тобто Комінтерну. Тож його розпуск став лише одним із проявів ґлобального сценарію, широко закроєного Кремлем.

Логічним продовженням ліквідації Комінтерну стала відмова від «Інтернаціоналу» як гімну «країни Рад». 14 грудня 1943 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило текст нового державного гімну СРСР, авторами якого стали С.Михалков та Ґ.Ель-Реґістан, і покладеного на музику гімну партії більшовиків, написану ('/Александрович у 1936 р. Уже перший куплет недвозначно вказував на стрижневий концепт національної політики Кремля, особливо рельєфно прописаний саме у воєнний час. Він базувався на тезі про надзвичайне призначення російського народу та його виняткове місце в ієрархії радянських націй. Д.Боффа дав цьому політичному кроку таку оцінку: «Гімн був першим відвертим проголошенням націоналізму як майже природного продовження великого патріотизму радянського часу» БоффаД. История Советского Союза: В 2 т. / Пер. с итал. - Т.2: От Отечественной войны до положения второй мировой державы. Сталин и Хрущёв, 1941-1964. - Москва, 1990. - С.174.. Ще конкретніше та відвертіше висловився президент Чехословаччини Е.Бенеш, котрий відвідував Москву 1943 р.: «Міцний націоналізм виявляється у зв'язках із російським минулим. Росія -- для росіян, а не база для світової революції. Більшовизація інших країн не є більше об'єктивною необхідністю. На порядок денний вийшло питання про участь Росії як потужної нації у світових справах» Цит. за: Гриневич В.А. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (19391945 рр.) - К., 2007. - С.171.. Піднесення російського націоналізму в патріотичній обгортці віддзеркалювало нові акценти в національній політиці Кремля. А.Верт характеризував цей поворот як «сталінську [...] націоналістичну оргію», своєрідний «націоналістичний неп»11. Аналізуючи еволюцію національної політики в роки Другої світової війни, В.Гриневич дійшов висновку про те, що, закріпивши на вершині піраміди «дружби народів» росіян, вождь відокремив усіх інших евфемізмом «неросійські національності», «проте політична прагматика зумовила ефективніший метод використання величезного людського та економічного потенціалу України. Українцям було повернуто тимчасово втрачений титул “великого українського народу” та другу сходинку в радянській імперській ієрархії. Їм також було дозволено (хоча й під пильним контролем Москви) творити власну модель націонал-патріотизму» Werth A. Russia at War: 1941-1945. - London, 1964. - P.250, 738-745. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3 т. - Т.2: Радянський проект для України / В.А.Гриневич, В.М.Даниленко, С.В.Кульчицький, О.Є.Лисенко. - К., 2004. - С.238..

У комплексі заходів, до яких удався Й.Сталін у 1943 р., помітне місце посідала різка зміна офіційного курсу в релігійній сфері. До цього моменту «войовничий атеїзм» як органічна складова більшовицької ідеології визначав периферійне, рудиментарне становище релігійних об'єднань та інституцій у державі й суспільстві. Необхідність зближення з союзниками по антигітлерівській коаліції змусила Кремль піти на кроки, що, безсумнівно, викликали б схвалення громадськості й політичних кіл Заходу, для яких релігійна толерантність і свобода совісті вважалися неодмінними ознаками демократії. Безпрограшний розрахунок радянського вождя базувався на тому, що ані на крихту не поступаючись на ідеологічному полі, держава надавала деяким (не всім!) конфесіям атрибути формальної автономії. Одночасно створювалися бюрократичні структури, що ставили релігійні об'єднання під суворий контроль. Пріоритетною визнавалася Російська православна церква -- найчисельніша конфесія, на яку покладалася об'єднавча функція насамперед у трьох слов'янських республіках -- Білоруській, Російській, Українській. На думку Д.Поспеловського, серед причин, котрі спонукали владу до активного діалогу з архієреями РПЦ, була «необхідність відповісти на масове відкриття церков на німецькій (окупованій -- Авт.) території, особливо коли ці території поверталися під радянську владу; потрібно було довести населенню, що релігійна політика вже не та, що була до війни» Поспеловский Д.В. Православная церковь в истории Руси, России и СССР. - Москва, 1996. - С.298..

Та визначальними для «зміни віх» у відносинах із релігійними об'єднаннями стали зовнішньополітичні чинники. Окрім політиків ставлення західних держав до СРСР значною мірою формували авторитетні громадські й релігійні діячі. Багато хто з них, долаючи ідеологічні бар'єри, організовував кампанії на підтримку країни, яка боролася проти держав Осі. Помітну роль у цьому середовищі відігравав Комітет допомоги Радянському Союзу, очолюваний діячем англіканської церкви Г.Джонсоном. Він кілька разів звертався до Кремля з прохання прийняти делеґа- цію в Москві. Із перспективи майбутньої Тегеранської конференції радянському керівництву така зустріч видалася корисною. Аби забезпечити належний рівень, було навіть вирішено відновити патріарший устрій РПЦ Алексеев В. Иллюзии и догмы. - Москва, 1991. - С.337. Після смерті патріарха Тихона (Бєлавіна) влада заборонила обирати нового очільника церкви й упродовж вісімнадцяти років ця посада залишалася вакантною..

4 вересня 1943 р. на зустрічі Й.Сталіна й В.Молотова з митрополитами Сергієм, Миколаєм, Алексієм обговорювалися нагальні потреби церкви, а саме відкриття біблійних єпархіальних курсів для створення в майбутньому на їх базі духовних семінарій та академій, спрощення процедури реєстрації нових громад, видання церковного журналу, свобода богослужінь, звільнення ув'язнених священиків та ін. Вождь запропонував «більшовицькими темпами» підготувати архієрейський собор та обрати патріарха, що й було здійснено вже 8 вересня (інтронізація відбулася 12 вересня). 14 вересня 1943 р. вийшла постанова уряду про створення Ради у справах РПЦ при РНК СРСР. Статус цієї структури (очільником котрої призначили полковника держбезпеки Г.Карпова) визначався як посередниці між конфесією та органами влади. І лише у травні 1944 р. було створено Раду у справах релігійних культів при РНК СРСР (під орудою полковника НКДБ К.Зайцева) -- для «здійснення зв'язку між урядом СРСР та керівниками релігійних вірмено-григоріанської, старообрядницької, католицької, греко-католицької, лютеранської церков і мусульманського, іудейського, буддійського, сектантського віросповідань із питань, що потребують вирішення урядом СРСР» Государственный архив Российской Федерации. - Ф.6. - Оп.2. - Д.1. - Л.38..

У такий спосіб Й.Сталін вирішував одночасно два завдання: поліпшував образ режиму перед Тегеранською конференцією; формував оновлені ідеологічні конструкції, засновані на нібито «особливому призначенні» російського народу, для внутрішнього застосування (не випадково назва церкви російською мовою звучала як «Русская», що мало підкреслювати її історично консолідуючий характер).

Втрата стратегічної ініціативи призвела до послаблення блоку держав Осі. Водночас зміцнювалися позиції антигітлерівської коаліції. Для узгодження подальших дій назріла потреба зустрічі керівників. Так сформувалася ідея Тегеранської конференції (28 листопада -- 1 грудня 1943 р.), на якій планувалося розглянути низку питань, у першу чергу пов'язаних із відкриттям другого фронту в Європі, а також обговорити основи повоєнного облаштування світу, зокрема і створення міжнародної організації. Складні питання, що виносилися на зустріч лідерів «великої трійки», потребували попередніх дипломатичних консультацій. 19--30 жовтня 1943 р. в Москві проходила конференція міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобританії. У спільній декларації по її завершенню йшлося про наміри тісної співпраці під час війни та після неї, створення безпекової організації, до складу якої на рівних правах мали ввійти представники Об'єднаних націй (країни, які оголосили війну державам Осі) История Второй мировой войны 1939-1945: В 12 т. - Т.8: Крушение оборонительной стратегии фашистского блока. - Москва, 1977. - С.13..

Узгодження таких рішень давалося нелегко всім учасникам цього процесу та було б узагалі неможливим, якби сторони не йшли на певні поступки й компроміси. Та якщо Й.Сталін удавався до маневрів, спрямованих на те, аби віддати менше, ніж отримати, то його партнери по переговорах, особливо В.Черчилль, виявляли витримку та поступливість у тих питаннях, які за інших обставин навряд чи було б вирішено. Яскравим свідченням цього стали зустрічі в Тегерані та Ялті. Жодного разу від самого початку війни не залишаючи Москву, Й.Сталін вирушив до Ірану, щоб домогтися відкриття другого фронту проти Німеччини на атлантичному узбережжі Франції, а також обстоювати інтереси СРСР в інших питаннях.

У відносинах між державами «великої трійки» особливе місце посідало польське питання, безпосередньо пов'язане з українським. Керівники США й Великобританії детально обговорювали всі пов'язані з цим проблеми. Але позиція радикально налаштованого польського політикуму в Лондоні дратувала керівників цих держав. Під час зустрічі очільника Форін-офіс Е.Ідена з Ф.Рузвельтом 15 березня 1943 р., реагуючи на висловлені британським міністром побоювання, що під час мирної конференції поляки висунуть вимогу відновлення довоєнних кордонів, президент США різко заявив, що «великі держави будуть вирішувати, що отримає Польща, і він не має наміру їхати на мирну конференцію, аби торгуватися з Польщею та іншими малими країнами» Цит. за: Tebinka J. Polityka brytyjska wobec problemu granicy polsko-niemieckiej 1939--1945. -- Warszawa, 1998. - C.241.. Після бесіди з Е.Іденом посол СРСР у Великобританії І.Майський занотував, що американський уряд не бажає сваритися з Москвою через Польщу, а «Рузвельт Американський президент двічі -- 19 листопада (після зустрічі 19-30 жовтня міністрів закордонних справ «великої трійки» в Москві) та 28 листопада 1943 р. (за десять днів до тегеранської зустрічі) - зазначав, що кордони Польщі будуть передані у «відання» СРСР. і його група схильні прийняти лінію Керзона на сході та компенсувати Польщу Східною Пруссією і частиною Силезії на заході. У будь-якому разі рузвельтівці розуміють, що в питанні про Польщу має бути досягнуто домовленості з СРСР» Див.: Советско-английские отношения во время Великой Отечественной войны: 1941-1945: Док. и мат.: В 2 т. - Т.1: 1941-1943. - Москва, 1983. - С.350-351..

Скандал із розголошеною нацистською пропаґандою у квітні 1943 р. «Катинською справою» різко погіршив і без того непрості відносини емігрантського польського уряду з СРСР. Після обміну нотами І.Майський 27 квітня зробив такий запис у своєму щоденнику: «Мені здається, що нашою метою є підірвати уряд Сікорського й очистити шлях для створення більш демократичного та дружнього польського уряду до моменту чи в момент, коли Червона армія опиниться на польській території. Така лінія правильна: [...] лондонська еміграція, включаючи польський уряд Сікорського, цілковито безнадійна [...] Із нашої ноти я роблю такий висновок: радянський уряд відчуває себе тепер, напередодні подій нинішньої літньої кампанії, дуже впевнено та вважає момент прийнятним для того, аби на ділі показати Англії і США -- “у справах Східної Європи -- господар я!”» Майский И.М. Дневник дипломата: Лондон, 1934-1943: В 2 кн. - Кн.2. - Ч.2: 22 июня 1941-1943 г. - Москва, 2009 - С.272-273.. Кремль зробив «перерву» у відносинах з урядом В.Сікорського, але не виключав компромісу. Однак радянська сторона так і не сприйняла пропозицію Лондона налагодити партнерство з польським національним підпіллям, підпорядкованим еміграційному центру. Завдяки радянській агентурі у серпні 1943 р. Й.Сталіну став відомий зміст звіту вповноваженого польського лондонського уряду, котрий таємно перебував на території Польщі, про підготовку підпільниками антирадянських акцій у зв'язку з наступом Червоної армії. У документі зазначалося, що планується повстання у західних районах України та Білорусії, задум якого полягав «винятково в тому, аби показати всьому світу небажання населення прийняти радянський режим» Очерки истории российской внешней разведки: В 6 т. - Т.4: 1941-1945 гг. - Москва, 1999. - С.464.. Загибель В.Сікорського в авіакатастрофі ще більше посилила тиск радянської сторони на лондонський уряд, який очолив С.Миколайчик. Тим часом ще весною 1943 р. Кремль санкціонував створення на території СРСР Союзу польських патріотів і польської піхотної дивізії ім. Т.Костюшка. Наявність другого польського партнера, але «лівої» орієнтації, давала в руки Москві додаткові важелі для дій по війні. Під час Кримської конференції очільників «великої трійки» Й.Сталін домігся згоди В.Черчилля й Ф.Рузвельта на визнання «люблінського уряду» легітимним представником польського народу (після кооптації до його складу емігрантських політиків і демократизації), а також на його трансформацію в «тимчасовий польський уряд національної єдності». Радянська сторона взяла на себе зобов'язання через місяць після конференції забезпечити проведення в Польщі вільних виборів, однак вони відбулися тільки двома роками пізніше без будь-якого міжнародного нагляду.

Маючи намір домагатися якнайбільшого впливу на ухвалення рішень у майбутній міжнародній організації, Й.Сталін почав далекосяжну політичну гру, пов'язану зі статусом УРСР у рамках СРСР та на міжнародній арені, а також легітимацією західних кордонів. Український фактор завжди істотно впливав на сталінську політику і це дуже виразно виявилося 1943 р., коли після розгрому німецьких військ на Курській дузі почалося відвоювання України. Воєнним операціям на території республіки передував ідеологічний наступ. Аґітаційно-пропаґандистська робота у цей період ґрунтувалася на синтезі ідей «української радянської державності» та «єдності радянських республік». Відповідно до наказу ставки верховного головнокомандування 20 жовтня 1943 р., чотири радянських фронти перейменували на Українські. Це не випадково збіглося з проведенням Московської конференції міністрів закордонних справ США, Великобританії, СРСР (19-30 жовтня 1943 р.), адже вже тоді передбачалися колізії, пов'язані з прагненнями радянської сторони забезпечити участь союзних республік, зокрема України, у діяльності ООН на правах повноправних членів світового співтовариства. Задля цього потрібно було створити ілюзію їх державності. Для здійснення цього наміру в лютому 1944 р. до конституцій СРСР та УРСР було внесено зміни, які надавали республіці (суто номінальне) право мати власні збройні сили. У березні ухвалено закон «Про утворення військових формувань союзних республік і перетворення народного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський наркомат». Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. народним комісаром оборони УРСР було призначено ґенерал-лейтенанта В.Герасименка, котрий одночасно залишався командувачем Київського військового округу.

Нарком оборони, та й сам М.Хрущов, повірили у сталінську гру, узявшись за військове будівництво. У березні 1944 р. до Москви спрямували пропозиції щодо військово-адміністративної реформи Проекты постановлений ГКО по военным округам на Украине // Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф.1. -- Оп.23. -- Спр.939. -- Арк.10--13.. Штаб округу передбачалося перевести з Києва до Житомира і створити Житомирський та Львівський військовий округи (хоча союзники на той час ще не дійшли згоди щодо повоєнних кордонів Польщі), одночасно залишивши Харківський та Одеський. Усі ці військові округи мали підпорядковуватися республіканському наркомату оборони. На документі стосовно військових округів накладено візу «Питання вирішене. 11.05.1944». Однак заходи з розгортання республіканського наркомату та переведення штабу округу до Житомира загальмувалися Грицюк В.М., Латинський Й.В. Західна Україна у воєнно-адміністративних реформах періоду Другої світової війни // Воєнна історія Галичини та Закарпаття: Мат. Всеукр. наук. військ.-іст. конф. (Львів, 15 квітня 2010 р.). -- К., 2010. -- С.373--376.. Під московським контролем залишались і самі управління військових округів. Зокрема про це свідчив національний склад їх керівництва. Із командувачів чотирьох округів, членів військрад, начальників штабів, заступників українцем був тільки В.Герасименко, серед офіцерів штабу Львівського військового округу було лише 3, Одеського -- 5 українців Список генералов и офицерского состава Киевского, Львовского и Харьковского военных округов // ЦДАГО України. -- Ф.1. -- Оп.23. -- Спр.986. -- Арк.1--16; Список генеральского и офицерского состава Львовского, Одесского и Харьковского военных округов // Там само. -- Спр.987. -- Арк.1--18..

Одночасно тривав процес створення Наркомату закордонних справ УРСР. 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного у союзно-республіканський народний комісаріат». Призначення О.Корнійчука наркомом закордонних справ УРСР у лютому 1944 р. після його служби на посаді заступника В.Молотова в Москві свідчило про те, наскільки формальною була ця справа. Із демонстраційною метою так звану «незалежність України» Й.Сталін використовував у складних перемовинах із союзниками щодо майбутнього радянсько-польського кордону. У доповіді на VI сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. М.Хрущов обґрунтував претензії на Львів та інші області східніше «лінії Керзона», а також на Холмщину і прилеглі території: «Український народ домагатиметься включення до складу української радянської держави таких одвічних українських земель, як Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав» Стенограмма, доклад, постановления VI сессии Верховного Совета УССР // Там само. -- Спр.754. -- Арк.13.. У липні він надіслав Й.Сталіну пропозицію про створення в межах УРСР Холмської області, зазначивши, що ці землі історично та органічно пов'язані з Україною, а в минулому частина з них входила до складу Російської імперії.

Згодом український чинник Москва використала для зміцнення своїх позицій у переговорах із польськими політичними фракціями щодо майбутнього кордону. Ця тактика неодноразово успішно спрацьовувала. Не лише польські прокомуністичні кола вимушено відмовилися від претензій на Львів, коли зіштовхнулися з симетричними прагненнями УРСР щодо Холма, а й деякі західні політики повірили у відносну автономію Києва. У день визнання Москвою польського уряду британський кореспондент Р.Паркер запитав свого співрозмовника: «Чи визнають Україна та Хрущов Тимчасовий уряд Польщі?». Державний секретар США Е.Стеттініус зазначив у мемуарах: «Ніхто не міг визначити масштабу труднощів з Україною, ми у Вашинґтоні, звичайно, чули розмови під час німецького наступу, що Україна може покинути Радянський Союз» Див.: Плохій С. Ялта: Ціна миру / Пер. з англ. Н.Коваль. -- Х., 2019. -- С.202--203..

Корисний для Кремля ефект уявної автономії, якщо не незалежності України, імовірно перевищив початкові розрахунки та найсміливіші очікування Й.Сталіна. Занадто активного ґенерал-лейтенанта В.Герасименка, який почав планувати штат наркомату оборони на 1,5 тис. осіб та проектувати будівництво ґрандіозної споруди для нього в Києві, було усунуто з посади й відправлено для подальшого проходження служби у Прибалтику. Улітку 1944 р. змінили також керівництво республіканського наркомату закордонних справ. Замість О.Корнійчука прийшов досвідчений у міжнародній політиці колишній секретар Комінтерну Д.Мануїльський. Й.Сталін був явно зацікавлений у тому, щоб Україна стала членом Організації Об'єднаних Націй, і для цього її зовнішньополітичне відомство мав очолити професіонал, котрий міг би повністю використати новий статус республіки на користь Москви Там само. -- С.203..

На конференції в Думбартон-Оксі (21 вересня - 7 жовтня 1944 р.) делегації США, Великобританії, СРСР і Китаю обговорили позиції сторін щодо створення майбутньої міжнародної організації, її цілі, структуру, функціонування. Каменем спотикання стала вимога радянської сторони щодо надання членства в ООН союзним республікам. Учасники дискусії проблему вирішити не змогли, тож відклали її до нової зустрічі лідерів «великої трійки», що відбулася під час Ялтинської конференції (4-11 лютого 1945 р.). Спираючись на нові розсекречені документи, неопубліковані щоденники, листи і протоколи зустрічей директор Українського наукового інституту Гарвардського університету професор С.Плохій у своїй монографії виклав власну інтерпретацію проблемних питань Ялти, зокрема й тих, що стосувалися України Там само.. Отже жваву дискусію викликала підготовка до проведення установчої конференції щодо створення ООН. На четвертий день конференції В.Молотов наголосив, що радянська сторона більше не наполягає на членстві всіх своїх республік, і з огляду на те, що Британія мала в ООН кілька голосів власних домініонів (Канада, Австралія, Південна Африка, Нова Зеландія), запропонував Литву, Білорусію та Україну, оскільки ці республіки зазнали найбільших втрат у війні.

Після самої Росії Україна була найвідомішою, тому саме на її прикладі В.Молотов проілюстрував заходи радянського керівництва щодо надання республікам «автономності», а також зазначив, що «було б зайвим пояснювати розмір, населення та значення України». Під час перерви Й.Сталін повідомив президентові США про те, як він «відчував, що його позиція в Україні була складною та небезпечною. Голосування за Україну було дуже важливим [...] для радянської єдності» Там само. - С.202..

Неочікувано для американців із підтримкою радянської позиції виступив В.Черчилль, апелюючи до внеску України в боротьбу з гітлеризмом. 8 лютого 1945 р. він надіслав з Ялти лист віце-прем'єрові К.Еттлі стосовно схвалення своєї позиції військовим кабінетом, пояснивши, що радянська сторона зменшила вимоги щодо членства в ООН до двох республік, України й Білорусі, адже вони «найбільше постраждали у війні» Там само. -- С.206..

Водночас представники США, котрі мали з цього питання заздалегідь сформовану позицію, яка виражалася формулою «одна держава -- один голос», протистояли радянським пропозиціям. Головуючий на той момент Ф.Рузвельт запропонував обговорити проблему окремо керівникам зовнішньополітичних відомств і після цього повернутися до її розгляду. 8 лютого 1945 р. міністр закордонних справ Великобританії Е.Іден заявив, що Сполучене Королівство та США підтримують СРСР у тому, аби серед первинних членів організації перебували дві радянських республіки. Саме в Ялті й було вирішено включити до кола фундаторів ООН Україну та Білорусію. Учасники конференції виявили одностайність у зміні кордонів Німеччини, Польщі й СРСР. Як і у серпні 1939 р. Кремль одержав бажане - «сферу відповідальності» у східній частині Європи. Натомість, демонструючи крок назустріч Ф.Рузвельту, він заявив про готовність вступити у війну з Японією відразу після розгрому Німеччини.

6 травня 1945 р. делегація УРСР на чолі з наркомом закордонних справ Д.Ма- нуїльським прибула до Сан-Франциско. 26 червня посланці країн одноголосно ухвалили Статут ООН. Президія Верховної Ради Української РСР ратифікувала документ 22 серпня.

Кореспондент газети «Saturday Evening Post», відвідавши в 1945 р. Україну, занотував: те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було насамперед українською війною. Жодна європейська країна не зазнала таких глибоких ран, заподіяних містам, промисловості, сільському господарству, людям. Уже по війні у своїх мемуарах В.Черчилль засвідчить: «Із-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею» Цит. за: Безсмертя: Книга Пам'яті України. -- С.863..

Вагомим політичним наслідком Другої світової війни стало те, що Україна вперше офіційно ввійшла до світового співтовариства держав як рівноправний член. Це було стверджено лідерами Об'єднаних націй, засвідчено в рішеннях міжнародних конференцій союзників в Ялті й Потсдамі, участю у заснуванні ООН та іншими міжнародними акціями, стало реальним визнанням внеску українців у перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Однак, на нашу думку, цей внесок було визнано, проте належним чином не визначено. Цей аспект потребує спеціального історичного екскурсу.

Друга світова війна стала наймасштабнішим збройним зіткненням в історії людства. У вир глобального конфлікту середини XX ст. втягнулася більшість держав світу. Воєнними діями було охоплено територію 40 країн Європи, Азії, Африки, простори Атлантичного, Тихого, Індійського, Північного Льодовитого океанів. У протистоянні взяло участь понад 87% населення планети, яке на 1940 р. становило приблизно 2,3 млрд осіб. До збройних сил воюючих сторін, за різними оцінками, було мобілізовано 110--128 млн. війна нацизм фашизм антигітлерівський

Український чинник у Другій світовій війні складно переоцінити. Починаючи з вересня 1939 р. частина території України перебувала в епіцентрі бойових дій. Український народ відіграв значну роль у поразці нацизму. Ще в березні 1939 р. до 2 тис. українців учинили збройний опір гітлерівським союзникам -- угорським окупантам у лавах Карпатської Січі. Близько 120 тис. українців протистояли вермахту у вересні 1939 р. у складі польської армії. У наступні роки українці воювали проти нацизму у військах союзників -- Великобританії та Канади (45 тис.), США (80 тис.), Франції (6 тис.).

Українці долучалися до спротиву окупантам, воювали з нацистами в радянських партизанських з'єднаннях, загонах французького, югославського, словацького Опору. За деякими оцінками, на окупованих німцями та їхніми союзниками теренах України діяли понад 200 тис. осіб, об'єднаних у підпільні групи й організації, партизанські загони та з'єднання Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: Партизанський рух у тилу вермахту в Україні (1941-1944). - К., 2005. - С.13..

Значна частина населення також брала участь у бойових діях на боці Української повстанської армії (від 200 до 400 тис. упродовж 1939-1950-х рр.). Антинімецький фронт ОУН та УПА, який виник на початку 1943 р., відіграв винятково важливу роль у національно-визвольному русі в роки Другої світової війни. Збройний виступ проти нацистської Німеччини, яка категорично заперечувала можливість існування самостійної України, дав можливість ОУН згуртувати в лавах УПА десятки тисяч патріотів.

Переважна більшість українців воювала проти гітлерівців у складі Червоної армії, до якої за час німецько-радянської війни було мобілізовано майже 7 млн мешканців Української РСР, що становило близько 23% особового складу збройних сил СРСР Артемьев А.П. Братский боевой союз народов СССР в Великой Отечественной войне. -- Москва, 1975. -- С.58.. Водночас російські історики стверджують, що військові комісаріати призвали з території УРСР 12,5% жителів республіки, тоді як у РРФСР -- 22,7% Людские потери СССР в Великой Отечественной войне [Мат. конф., 14-15 марта 1995 г.]. - Санкт-Петербург, 1995. - С.79; Рыбаковский Л.Л. Людские потери СССР и России в Великой Отечественной войне. - Москва, 2010 - С.107.. Однак слід ураховувати ще й тих вихідців з України, які перебували на дійсній військовій службі до 22 червня 1941 р. Оскільки простежити «український компонент» у радянській армії за джерелами не видається можливим, удамося до екстраполяцій. Відомо, що під виглядом навчальних зборів у травні -- червні 1941 р. було здійснено призов 802 тис. осіб приписного складу. Серед них понад 271 тис. (33%) мобілізували військкомати Київського особливого, Одеського та Харківського військових округів Захаров М.В. Накануне великих испытаний. - Москва, 1968. - С.252-253..

Перед цими по суті мобілізаційними заходами облікова чисельність Червоної армії становила 4 млн 275 тис. 713, флоту -- 390 тис. 142 особи Там же. - С.254.. Отже й частка військовослужбовців родом з України мала б бути близькою до 1 млн 540 тис. Таким чином у лавах радянських збройних сил на початок війни з гітлерівською Німеччиною повинно було б налічуватися до 1 млн 800 тис. вихідців з УРСР (1 540 000 + 271 000). У другому півріччі 1941 р. на території республіки було призвано 3 млн 184 тис. 700 осіб, а в період вигнання нацистських окупантів від лютого 1943 до жовтня 1944 рр. -- 3 млн 692 тис. 500. Причому в останньому випадку йдеться і про 600--900 тис. громадян, мобілізованих повторно (колишні оточенці, ті, кого німці відпустили для сільськогосподарських робіт, дезертири, утікачі з полону). Водночас загальна кількість мобілізованих корегується у зв'язку з тим, що мобілізації тривали й в 1945 р., до завершення війни Політична історія України: XX століття: У 6 т. / Ред. кол.: І.Ф.Курас (гол.) та ін. - Т.4: Україна у Другій світовій війні, 1939-1945 / Кер. тому В.І.Кучер. - К., 2003. - С.67; Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. - К., 1996. - С.400-401.. Отже кількість призваних до РСЧА з території УРСР від початку німецько-радянської війни до кінця далекосхідної кампанії оцінюється в понад 6 млн осіб. Підсумовуючи, можна припустити, що впродовж 1939--1945 рр. у складі радянських збройних сил перебували до 8 млн вихідців з України.

Якщо ж вести мову про участь українців у збройній боротьбі проти країн гітлерівського блоку, то до цього числа потрібно додати понад 250 тис. в арміях союзників і близько 300 тис. у русі опору на окупованих територіях. Українцям випало воювати на фронтах Європи, Північної Африки та Південно-Східної Азії, на Далекому Сході й у Маньчжурії. А у складі флотів союзників -- на Середземномор'ї, у басейнах Північного Льодовитого, Тихого, Атлантичного океанів.

Однак найбільше українцям довелося боротися проти ворога саме на своїй землі. У 1941--1944 рр. на південній ділянці Східного фронту зосереджувалися головні сили вермахту (від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій). Мільйони бійців та командирів билися у 30 загальновійськових, 6 танкових, 7 повітряних арміях, 8 кавалерійських корпусах РСЧА Коваль М.В. Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945). - С.113-115.. Із 51 стратегічної операції радянських збройних сил 15 було проведено на території України. Тут відбулися 68 фронтових операцій, 52 з яких -- у рамках стратегічних і 16 -- самостійні Сидоров С.В. Оперативна спадщина Червоної армії в операціях на території України // Наука і техніка Повітряних сил Збройних сил України. - 2010. - №1(3). - С.21-27.. Із початком війни командування Червоної армії вважало південно-західний напрямок головним, зосереджуючи там основні ударні угруповання. Станом на 21 червня 1941 р. співвідношення сил та засобів сторін на теренах УРСР було таким: 70 стрілецьких, танкових, механізованих, кавалерійських дивізій, 19 прикордонних загонів, 4 полки військ НКВС, 14 укріпрайонів, 2 повітрянодесантних корпуси, 24 окремих з'єднання -- з радянського та 57 дивізій, 13 бриґад -- із німецького боків (1,7 : 1). У другому стратегічному ешелоні з радянської сторони розгорталася 21 дивізія з кінцевим терміном зосередження до 10 липня.

До 4 липня було заплановано виділення 4 дивізій вермахту для підсилення групи армій «Південь» (5,2 : 1). У бойових з'єднаннях і частинах Червоної армії першого стратегічного ешелону на території УРСР нараховувалося 1 млн 094 тис. 500 особового складу проти 992 тис. солдатів гітлерівської коаліції (1,1 : 1). Радянські сили мали 19 188 гармат та мінометів проти 15 940 у німців і їхніх союзників (1,2 : 1), 5528 танків проти 725 (7,6 : 1), 3472 справних літаки у з'єднаннях ВПС та 801 -- ВМС проти 800 у люфтваффе і 500 машин румунської авіації (3,3 : 1), 232 бойових кораблі Чорноморського флоту та річкових флотилій проти 29 зі складу румунських ВМС (8 : 1) Грицюк В.М. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України. - К., 2010. - С.24; Війна і міф: Невідома Друга світова / За заг. ред. О.Зінченка, В.В'ятровича, М.Майорова. - Х., 2016. - 272 с.. Після вторгнення німецьких військ на території УРСР відбулося кілька великих битв: танкове бойовище на Волині (свого часу стало найбільшим за кількістю задіяної бронетехніки), оборона Києва, Одеси, Севастополя. Після уманського «котла» (понад 100 тис. оточенців) у вересні 1941 р. трапилася найбільша у світовій військовій історії катастрофа -- київське оточення, в якому було знищено п'ять армій радянського Південно-Західного фронту, а кількість полонених сягнула 665 тис. До кінця 1941 р. в німецькому полоні опинилися понад 1 млн 300 тис. українців. Наступного року переможні операції вермахту в районі Харкова та на Керченському півострові поповнили перелік «котлів».

У 1943--1944 рр. саме на теренах України концентрували свої основні зусилля головні учасники воєнного протистояння -- нацистська Німеччина та сталінський СРСР. Битва за Дніпро, а потім за Правобережну Україну перебувають серед найбільших стратегічних операцій Другої світової війни. Зокрема Дніпровсько- Карпатська стратегічна наступальна операція Червоної армії виокремлюється серед решти найвищими показниками за кількістю залучених сил і засобів, за просторовим розмахом та втратами. Із метою реалізації воєнно-політичних планів наприкінці 1943 р. на території України зосереджувалися найпотужніші угруповання військ: понад 4 млн вояків з обох сторін, 45 тис. гармат і мінометів, 4 тис. танків та майже стільки ж літаків Див.: Грицюк В.М., Лисенко О.Є. Найбільша воєнна операція на українських теренах (до 70-річчя вигнання нацистських окупантів з України) // Український історичний журнал. -- 2014. -- №5. -- С.4--20; Їх же. Битва за Дніпро // Віче. -- 2013. -- №23--24; Їх же. Весняний наступ українських фронтів // Там само. -- 2014. -- №5. -- С.36--39.. До початку наступу на Правобережній Україні на 1400-кілометровому фронті радянське командування розгорнуло 167 стрілецьких, 9 кавалерійських дивізій, 11 танкових та 8 механізованих корпусів. У середньому на одну стрілецьку дивізію припадала смуга 8 км.

На початок операції 1--4-й Українські фронти нараховували 2 млн 406 тис. бійців і командирів, 28 654 гармат, мінометів, 2037 танків і САУ, 2600 літаків. Під час операції війська постійно підсилювалися: з територій, які залишав противник, було мобілізовано 766 тис. 334 особи. Крім того, направлено у частини 60 тис. 401 маршового поповнення (63% від усього призову до радянських збройних сил за перший квартал 1944 р.). У цей же час зі складальних та ремонтно-відновлювальних підприємств надійшли 4655 танків і САУ (74,4% від усіх, отриманих за цей час Червоною армією), 4803 гармат, мінометів (49,2%) Стратегический очерк Великой Отечественной войны 1941--1945 гг. / Под ред. С.П.Платонова. -- Москва, 1961. -- С.623.. Перерозподіл сил та засобів здійснювався також за рахунок стратегічних резервів, перегрупувань військ з інших стратегічних напрямів. Так, із радянського боку додатково до операції було залучено 2-й Білоруський фронт, 47-му, 61-шу, 70-ту армії, 2-гу, 4-ту, 6-ту танкові, 6-ту повітряну армії. Радянським військам протистояли групи армій «Південь» (ґенерал-фельдмар- шал Е. фон Манштайн) та «А» (ґенерал-фельдмаршал Е. фон Кляйст) -- загалом 93 дивізії, зокрема 18 танкових і 4 моторизованих, а також 2 моторизованих бри- ґади. Наземні сили підтримував 4-й повітряний флот люфтваффе. Для дій на території України німці з союзниками мали 1 млн 760 тис. солдатів та офіцерів, 16 800 гармат і мінометів, 2200 танків, штурмових гармат, 1460 літаків. Для поповнення втрат гітлерівське командування було змушене підтягнути на південну ділянку Східного фронту 40 дивізій та 4 бриґади з резервів Історія війн і військового мистецтва: У 3 т. / Войтович Л. (відп. ред.). -- Т.3: Від масових армій до відродження професійних армій (XX -- початок XXI ст.) / В.Голубко, В.Грицюк, Л.Кривизюк, О.Лисенко. -- Х., 2019. -- С.574..