Ідея українсько-польського союзу в українській політичній думці 1918-1920 рр.: pro et contra

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідея українсько-польського союзу в українській політичній думці 1918-1920 рр.: pro et contra Переклад із польської мови -- Геннадій Корольов (Київ) Доповнена, виправлена й актуалізована версія доповіді, виголошеної на одному з перших засідань українсько-польської комісії з вивчення проблем 1917-1921 рр. та опублікованої українською мовою минулого року (див.: Праці Українсько-Польської комісії дослідження взаємин 1917-1921 рр. -- Т.1. -- К., 2019. -- С.23-48). Висвітлені у статті питання автор також розглядав в інших своїх студіях (див.: Bruski J.J. Petlurowcy: Centrum Panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie, 1919--1924. -- Krakow, 2000; Idem. «Midzy Polskq a Moskwq wybor jasny...»? Ukrainskie elity polityczne wobec koncepcji sojuszu z Rzeczqpospolit, 1918--1920 // Przeglqd Wschodni. -- 2003. -- T.VIII, z.3(31). -- S.631--645).

Ян Яцек Бруський, габілітований доктор гуманістичних наук у галузі історії, професор інституту історії, Яґеллонський університет

Анотація

Мета дослідження полягає у висвітленні процесів формування та еволюції ставлення українських політичних еліт до концепції союзу з Польщею впродовж листопада 1918 - квітня 1920 рр. Методологія базується на основних принципах історизму, об'єктивності, багатофакторності та всебічного підходу. Використано методи біографічних досліджень і текстологічного аналізу. Наукова новизна. Спираючись на опубліковані та архівні джерела (приватне й офіційне листування, щоденники, мемуари, газетні публікації] вперше представлено широкий та різноманітний спектр оцінок, які давали репрезентанти українських еліт періоду 1918-1920 рр. взаєминам із Польщею. Висновки. Представники всіх головних галицьких політичних течій висловлювались однозначно проти угоди з Польщею.

У результаті пізніше частина їх опинилася на проросійських, а згодом прорадянських позиціях. Більшу різноманітність в оцінках проявили політичні еліти Наддніпрянщини. Значна частина тих, хто вважав головним противником Росію (як білу, так і червону), не заперечували проти співпраці з польським сусідом. Подібні настрої переважали серед діячів правоцентристських партій, соціалістів-федералістів та соціалістів-самостійників. Прихильником примирення з Польщею був також С.Петлюра. Після поразок УНР восени 1919 р. концепція українсько-польського союзу, потрактована як тактична необхідність, почала переважати й остаточно здобула ширшу підтримку. її наслідком стало підписання 21-22 квітня 1920 р. союзницького договору, а ціною - відмова від Східної Галичини та частини Волині. Цей акт, як і раніше оголошена декларація від 2 грудня 1919 р., спричинив поляризацію української політичної сцени, зокрема галицько-наддніпрянський розбрат. Влада УНР не мала, однак, іншого виходу, як співпраця з Польщею, що в умовах 1920 р. було єдиним реальним шансом на відновлення національної державності.

Ключові слова: польсько-українські відносини, Варшавський договір 1920 р., Петлюра, Лівицький, Пілсудський.

Abstract

The Idea of the Ukrainian-Polish Alliance in Ukrainian Political Thought 1918-1920: Pro et Contra

Jan Jacek Bruski, Dr. Hab. in History, Professor at the Institute of History, Jagiellonian University (Krakow, Poland)

The purpose of the research. The purpose of the study is to present the process of formation and evolution of the attitude of Ukrainian political elites towards the idea of an alliance with Poland in the period from November 1918 to April 1920.The research methodology relies on the general principles of historicism, objectivity, multifactority, and comprehensive approach, The methods of biographical research and textological analysis have been used. The scientific novelty. Using the extensive selection of published and archival sources (private and official correspondence, diaries, memoirs and press publications), the author presented for the first time such a broad and nuanced spectrum of opinions, formulated by representatives of the Ukrainian elite of the period 1918-1920 regarding relations with Poland.

Conclusions. Representatives of all major Ukrainian political currents in Halychyna were unequivocally against the concept of a settlement with Poland. This eventually led some of them to pro-Russian and then pro-Soviet positions. The attitude of the Dnipro Ukrainian elite was more diverse. A significant part of them - recognizing Russia as the Ukraine's main opponent, in both the “white” and “red” varieties - was in favour of establishing cooperation with the Polish neighbour. Initially, similar sentiments prevailed mainly in the circles of the Ukrainian center-right (socialist-federalist and socialist-independentist party). Chief Otaman S.Petliura was also a supporter of rapprochement with Poland. In the situation of a collapse of UPR in the autumn of 1919, the concept of the Ukrainian-Polish alliance, treated as a tactical necessity, began to gain wider popularity.

The effect of this was the signing, at the expense of significant territorial concessions, of the Warsaw alliance treaty of 21-22 April. The conclusion of this agreement - like the earlier declaration of 2 December 1919 - led to the polarisation of the Ukrainian political scene, as well as the Halychyna-Dnipro Ukrainian split. However, UPR authorities had no other choice but to cooperate with Poland, which in 1920 was the only real chance to restore Ukrainian statehood.

Keywords: Polish-Ukrainian relations, Treaty of Warsaw 1920, Petliura, Livytskyi, Pilsudski.

В момент проголошення України незалежною державою питання взаємин із Польщею не перебувало у центрі уваги українських еліт, оскільки прообраз західної сусідки лише вимальовувався. Певні думки викликала лише проблема майбутнього Підляшшя й Холмщини та подальшого врегулювання статусу Східної Галичини. Брестський мирний договір відніс Підляшшя та Холмщину до складу УНР, а Східна Галичина мала стати автономним краєм, що розцінювалося як успіх української дипломатії. Проте зобов'язання, які тоді взяла на себе Австро-Угорщина в питанні цієї території, пізніше дотримано не було. Не останнім чином це пов'язувалося з польсько-українськими суперечностями.

Уряд Української Держави почав розглядати Польщу як самостійний політичний фактор восени 1918 р., щойно шальки терезів у Першій світовій війні остаточно схилилися на користь Антанти і стала очевидною близька поразка Німеччини та її союзників. Саме тоді розпочалися перші дипломатичні контакти, які показали, що гетьман П.Скоропадський не бажає втягуватися в конфлікт із Польщею через Галичину Докл.: Kolasinski M. Stosunki dyplomatyczne Panstwa Ukrainskiego (Ukraina Naddnieprzanska) z Polskq w 1918 roku // Polski Przeglqd Dyplomatyczny. - 2008. - №5(45). - S.111-159..

Ці контакти втратили сенс і не мали продовження у зв'язку з переможним антигетьманським повстанням, коли Директорія оголосила відновлення Української Народної Республіки. У Варшаві позитивно поставилися до цієї зміни. Натомість украй неґативну оцінку отримала федеративна грамота, проголошена П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. Польський експерт з українських питань Р. Кнолль у своїй записці з цього приводу зазначав, що гетьманська влада «остаточно перестала бути урядом українського народу», ставши «клікою царських слуг і русифікаторів, дії яких повністю суперечать інтересам Польщі» Див. звіт Р.Кнолля від 19 листопада 1918 р.: Deruga A. Nieznane dokumenty do dziejow polityki wschodniej Polski 1918-1919 // Z dziejow stosunkow polsko-radzieckich: Studia i materialy. - T.6. - Warszawa, 1970. - S.233.. Водночас і в Польщі відбулися докорінні зміни. Після краху Центральних держав до влади прийшли політичні кола, згуртовані навколо тимчасового начальника держави Ю. Пілсудського, які виступали за незалежність України та за встановлення союзу з наддніпрянським сусідом.

Перші контакти з Директорією виглядали багатообіцяючими. У січні 1919 р. до Варшави прибула українська дипломатична місія, котра заявила про намір створення постійного представництва при польському уряді. Однак невдовзі взаємини зайшли у глухий кут. Командир січових стрільців Є. Коновалець, наділений широкими впливами в уряді УНР, неґативно ставився до порозуміння з Польщею й заблокував приїзд наступних місій Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Bialorusi i Ukrainy (1918-1919). - Warszawa, 1969. - S.233-236; Wandycz P. Z zagadnien wspolpracy polsko-ukrainskiej w latach 1919-20 // Zeszyty Historyczne. - Z.12. - Paryz, 1967. - S.7; Срібняк І. Симон Петлюра - на чолі держави та війська: До питання про польсько-українські взаємини 1919-1920 рр. // Симон Петлюра та українська національна революція: Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України / Упор. та передм. В.Михальчука. - К., 1995. - С.141-142; Pisulinski J. Nie tylko Petlura: Kwestia ukrainska w polskiej polityce zagranicznej w latach 1918-1923. - Wroclaw, 2004. - S.97-101.. Над відносинами між Варшавою та Києвом фатально тяжів польсько-український збройний конфлікт на Східній Галичині. УНР автоматично стала його учасником у січні 1919 р., після Акту злуки із Західноукраїнською Народною Республікою. Від того часу наддніпрянці підтримували співвітчизників із-за Збруча в їхній боротьбі, відправляючи, хоч і обмежено, військові частини, постачаючи зброю та боєприпаси. У меншій мірі вплинули на польсько-українські відносини сутички на Західній Волині.

Галичани рішуче виступали проти компромісу з поляками, однак правлячі кола УНР вагалися. Війна з Польщею розпорошувала українські сили, які були необхідні в боротьбі з найбільш небезпечним ворогом -- більшовиками. Український міністр закордонних справ К. Мацієвич 22 лютого 1919 р. під час зустрічі з польським посланником Б. Кутиловським висловив упевненість, що «договір, хоча б тимчасовий, із Польщею» та порозуміння з Антантою становлять два найважливіших завдання української політики Звіт Б.Кутиловського від 20 лютого - 3 березня 1919 р. див.: Dokumenty i materialy do historii stosunkow polsko-radzieckich. - T.2. - Warszawa, 1963. - S.129-130.. У результаті перемовин із Б. Кутиловським до Варшави вирушив представник МЗС УНР Б. Курдиновський Докл.: Legiec J. Misja Borysa Kurdynowskiego w Warszawie (kwiecien - sierpien 1919 r.) // Studia z Dziejow Rosji i Europy Srodkowo-Wschodniej. - R.33. - Warszawa, 1998. - S.53-62. Див. також: Лісевич І. Політичні аспекти українсько-польського союзу 1920 р. // Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego nast^pstwa / Red. Z. Karpus, W. Rezmer, E. Wiszka. - Torun, 1997. - S.81-84; Bruski J.J. Petlurowcy... - S.104-110; Pisulinski J. Nie tylko Petlura... - S.124-140..

Тодішній керівник української дипломатії належав до правоцентристської партії соціалістів-федералістів, не надто чисельної, але впливової, адже в її лавах перебували відомі громадські діячі та інтелектуали. Саме у цьому середовищі було найбільше прихильників порозуміння з Польщею. Невипадково, мабуть, есеф В. Прокопович очолив першу українську місію, відправлену до Варшави на початку 1919 р., а інші члени партії -- О. Карпинський, П. Стебницький -- згадувались як імовірні представники УНР у Речіпосполитій.

Головним прибічником примирення з Польщею незабаром став і головний отаман Армії УНР С.Петлюра. Спочатку він виходив із суто воєнних міркувань, тверезо оцінюючи шанси одночасної боротьби з поляками та червоними. Наприкінці лютого 1919 р. С.Петлюра взяв участь у переговорах у Ходорові з посередницькою місією Антанти. Тоді він безуспішно намагався переконати делеґацію уряду Західної Області УНР укласти перемир'я з поляками -- на умовах, запропонованих представниками союзників. Це означало необхідність важкого територіального компромісу з Польщею, але, з іншого боку, відкрило б перед українською владою шлях до міжнародного визнання та дозволило перекинути значні сили на антибільшовицький фронт Див.: Kozlowski M. Midzy Sanem a Zbruczem: Walki o Lwow i Galicj Wschodniq_ 1918-1919. -- Krakow, 1990. -- S.243-248; Литвин М. Українсько-польська війна 1918--1919 рр. -- Л., 1998. -- С.265-270; Kumecki M. Polsko-ukrainska wojna o Lwow i Galicj^ Wschodniq 1918--1919. -- Warszawa, 2000. -- S.173-177..

У другій половині травня 1919 р. з ініціативи С.Петлюри розпочалися польсько-українські військові переговори, які велися з різною інтенсивністю впродовж наступних кількох місяців. Метою головного отамана було припинення бойових дій, а потім укладення союзу з Польщею. Обґрунтовуючи його необхідність, він звертав увагу на катастрофічні наслідки польсько-українських конфліктів у минулому. У листі до Ю. Пілсудського від 9 серпня 1919 р. писав: «Колись, у далекій давнині, не раз ворогували проміж себе польський та український народи і, маючи спільних ворогів, роз'єднано виступали проти них. І цей розбрат спричинився до тимчасового занепаду Польської та Української держав» Ukraine and Poland in Documents 1918-1922 / Ed. T.Hunczak. -- Part 1. -- New York; Paris; Sydney; Toronto, 1983. -- P.237.. У цьому посланні С. Петлюра запропонував координувати дії проти більшовиків, які влітку 1919 р. становили найсерйознішу загрозу для обох сторін. Польсько-український альянс мав бути спрямований проти будь-яких спроб відновити імперську Росію -- чи то у червоній, чи то в білій іпостасі. 31 березня 1920 р. в листі до міністра військових справ УНР В.Сальського С. Петлюра наголошував:

«Ми -- Польща і Україна -- повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для реального політика не є арґумент. Нові відносини вимагають і з боку польського корективів до минулої політики i життьовий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми російської федерації - є люди без перспективи державної» Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи. -- Т.1. -- Нью-Йорк, 1956. -- С.263. Дальші події мали поглибити переконання головного отамана у тривалості українсько-російського антагонізму. Зокрема в листі до начальника Генерального штабу Армії УНР від 30 грудня 1921 р. він писав, що визвольна боротьба «повинна провадитись проти [...] Москви, якою б вона не була -- большовицькою, констітуційно-царською чи абсолютично-монархічною [...]. Оця вимога логічно випливає з усієї історії україно-московських стосунків, висновки та наука котрих говорить нам, що Москва є і залишається навіки нашим історичним, непримиримим ворогом» (див.: Там само. -- Т.3 / Упор. В.Сергійчук. -- К., 1999. -- С.527)..

Діаметрально протилежну позицію займав інший відомий український діяч, видатний мислитель, пізніше ідеолог гетьманського руху В.Липинський, який у 1919 р. був послом УНР в Австрії. Він стверджував, що Україна стоїть перед необхідністю пошуку союзу з одним зі своїх історичних ворогів. У листі до міністра закордонних справ В. Темницького від 27 травня 1919 р., порівнюючи противників, дійшов висновку:

«Між Польщею й Москвою вибір ясний. Поляки для нас вороги небезпечніші від москалів. Заслаба польська нація і завелика українська територія, щоби поляки могли нас всіх до себе прибрати, щоби ми мали при них збірати свої землі і з польською державою “унію робити”. Та й поляки на се не підуть. Їм потрібні тільки наші західні землі, досить спо- лонізовані вже, щоби при помочі власного державного апарату їх цілком зробити польськими. [...] Для того ані одного кавалка землі під Польщею, ні іншими сусідніми державами від заходу, ми не сміємо лишити».

Єдиним виходом із цієї ситуації, на думку В. Липинського, був антипольський союз і федерація України з Росією Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. -- Ф.3696. -- Оп.1. -- Спр.65. - Арк.16-18..

Призначений у першій декаді квітня 1919 р. соціалістичний кабінет Б. Мартоса не мав широкої концепції налагодження відносин із сусідами. Натомість права опозиція виступила зі сміливою ініціативою. Наприкінці квітня того року до Польщі втік лідер невдалого військового перевороту в Рівному отаман В. Оскілко, пов'язаний із партією соціалістів-самостійників. Він мав перемовини з Ю. Пілсудським, якому представив два меморандуми з пропозиціями щодо нормалізації польсько-українських відносин. В. Оскілко й секретар УПСС О.Мацюк запропонували Польщі антибільшовицький військовий союз, що мав стати початком ширшого співробітництва в рамках спілки східноєвропейських держав.

«Союз Польщі з Україною -- читаємо у зверненні від 5 червня -- [...] потягне [...] й інші народи бувшої Росії, як до центру антимосковського, при тому лояльного до своїх сусідів. [...] Польща, Україна, а за нею Білорусь у силу свого географічного, економічного та культурного становища, Литва, на півдню народи Кавказа і Крим -- усе це мусить стати у широкій пасок Балтійсько-Чорноморського союзу, щоби навіки закріпити своє самоіснування й захистити себе від замірів бувшого володаря -- Московщини з однієї сторони та Німеччини -- з іншої сторони».

В. Оскілко й О. Мацюк розмірковували над подальшою економічною експансією обидвох партнерів у східному напрямку. Польща мала бути «фабрикуючим центром для всього союзу», тоді як Україна -- «найбільшим постачаючим центром» Ukraine and Poland in Documents... - Part 1. - P.124-127, 158-165..

Власну багатогранну концепцію співпраці лідери УПСС протиставляли обмеженим політичним планам тодішнього українського уряду, нібито психологічно нездатного до співпраці в більш широкому масштабі, у кращому випадку готовому лише «замиритися з Польщею, та до часу підтримувати добросусідські відносини» Ibid. - P.163-165.. Відповіді Ю. Пілсудського на меморандуми не було. Імовірно, він уважав недоцільним мати справу з аутсайдерами української політичної сцени, навіть якщо їхні пропозиції пішли далі, аніж умови, запропоновані урядом УНР.

Улітку 1919 р. наддніпрянські політики лівого спектра також почали схилятися до компромісу з Польщею. Це було зумовлено перш за все остаточною поразкою на галицькому фронті. У середині липня уряд диктатора Є. Петрушевича разом зі своїми військами був змушений евакуюватися за р. Збруч. Таким чином територія, підконтрольна українській стороні, скоротилася до Поділля та Волині. Попри те, що об'єднаним частинам УНР і Української галицької армії вдалося здійснити ефективний наступ проти більшовиків, успіхи все ж таки були нетривалими. Така ситуація змушувала уряд УНР до пошуку нових союзників та варіантів військової допомоги. М.Ковалевський, один із лідерів партії соціалістів-революціонерів і міністр земельних справ у кабінеті Б.Мартоса, пізніше згадував: «Для нас було ясним, що в цьому напрямку (угоди з Польщею -- Я.Б.) мусить щось статися, бо в скрутних обставинах того часу ми не були в стані тримати два фронти, на заході і сході. Тим часом у певних пунктах відносно російського питання погляди наші наближалися до ставлення поляків» Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. -- Інсбрук, 1960. -- С.578..

Подібні настрої переважали серед членів українського дипломатичного корпусу. Це підтвердила конференція послів і голів закордонних місій УНР, яка відбулася в першій половині серпня 1919 р. в Карлсбаді. Дискусія була жвавою та виявила розбіжності в поглядах, проте учасники заходу були одностайними, що катастрофічна ситуація «українського питання» вимагає фундаментальної зміни як внутрішньої, так і зовнішньої політики молодої республіки Польський переклад протоколів засідань 6-14 серпня 1919 р. див.: Ukraine and Poland in Documents... -- Part 1. - P.245-320.. Тоді ж було обговорено перспективи зближення з сусідніми країнами -- Польщею та Румунією. У резюме дискусії, підготовленому послом УНР у Празі М. Славинським, ішлося: «За всяку ціну -- чи то силою, чи іншим способом -- мусимо укласти з ними мир, щоби можна було у такий спосіб позбутися найголовнішого ворога, російського більшовизму». Учасники зустрічі погоджувалися з необхідністю йти на поступки, додаючи, «те, що [...] втратимо зараз, можна у свій час повернути» Ibid. - P.320..

Незабаром новий курс наддніпрянської політики почав матеріалізуватися. Підстави для порозуміння з Польщею було підготовлено шляхом переговорів, переважно військового характеру, проведених раніше під патронатом головного отамана. Черговими етапами зближення стали серпнева місія П. Пилипчука у Варшаві, перемовини в Дембліні, завершені підписанням польсько-українського перемир'я від 1 вересня, та, нарешті, торговельні переговори на рубежі вересня й жовтня Wandycz P. Z zagadnien wspolpracy polsko-ukrainskiej... -- S.8-11; Galuba R. Pertraktacje polityczno-wojskowe midzy Polskq a Ukrainskq Republikq Ludowq (lipiec - sierpien 1919 roku) // Mars. - T.2. - Warszawa; Londyn, 1994. - S.53-68; Bruski J.J. Petlurowcy... - S.112-117; Pisulinski J. Nie tylko Petlura... - S.151-169.. Украй важливе значення мало направлення до Польщі наприкінці вересня 1919 р. авторитетної дипломатичної місії на чолі з новим міністром закордонних справ УНР А. Лівицьким. Поряд із С.Петлюрою цей діяч -- умілий дипломат і переговорник -- став головним архітектором польсько-українського порозуміння. Він звертав увагу на подібні аспекти, що й головний отаман. У листі до посла УНР у Бухаресті К. Мацієвича від 22 лютого 1920 р. він писав:

«Ніколи Росія того чи іншого кольору добровільно не згодиться на відокремлення України. Тільки наша внутрішня сила і міжнародна ситуація можуть примусити той чи інший уряд Росії піти на порозуміння з нами. Хоч би ми в нашій “лівизні” дійшли до абсурду, більшовики не визнають нас, доки ми їх не примусимо до того. Зараз вони охоче ведуть переговори з “білогвардійською” Фінляндією і буржуазними Естонією, Латвією, Литвою і Польщею, а з нашим соціалістичним урядом не бажають говорити, і через те не можна мріяти про мир, а лише про боротьбу до побідного кінця. І в цій боротьбі нашими союзниками можуть бути лише ті народи, які теж прагнуть відірватися од Росії. А такими суть Польща, Румунія (через Бессарабію), Прибалтика, Кавказ» Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ: Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919--1921) / Упор. В. Кавунник. -- К., 2016. -- С.569..

Як відомо, адресат цього листа -- К. Мацієвич -- був одним із найбільших прихильників пропольської орієнтації серед українських дипломатів. Він сприймав союз із Польщею як необхідну умову для появи України на міжнародній арені, її визнання іншими західними сусідами, насамперед Румунією, а потім державами Антанти Див. лист К. Мацієвича до М. Василька від 2 грудня 1919 р.: Там само. -- С.536-538.. Подібну позицію займали також український посол у Берні М.Василько та граф М. Тишкевич -- представник УНР при Святому Престолі, а пізніше голова української делегації в Парижі.

Тенденції щодо компромісу з Польщею в політиці УНР галичани сприймали зі значною стурбованістю. Наприкінці серпня 1919 р. у віденській газеті «Український прапор» зазначалося:

«Ми знаємо безмежно слабу сторону наддніпрянців, що вони, не знаючі цілковито поляків, їх мови, історії і метод безпощадного поборювання і систематичного винищування українського народу на його західних областях, взагалі будучи під тім оглядом без потрібного досвіду, вважають поляків за менше небезпечних від москалів і за свого роду своїх природних союзників в боротьбі з москалями. Наші земляки знад Дніпра забувають притім, скільки терпів і терпить нині наш народ під польським пануванням, скільки землі між Віслоком і Сяном, між Вепром і Бугом поляки нам сколонізували і спольщили, а які безмежні простори земель на схід від Дніпра здобув наш народ протягом двадцятого століття» Українська місія в Варшаві // Український прапор (Відень). - 1919. - 27 серпня. - Ч.5. - С.1..

Останні слова були обумовлені переконанням автора про більшу силу й життєвість українського елементу, ніж російського. Підтекст містив пропозицію домовитися з менш небезпечним противником, тобто з Росією.

Проросійська орієнтація тоді з'явилася у середовищах, близьких до галицького уряду. Значний резонанс мала поява на шпальтах «Українського прапора» статті колишнього прем'єр-міністра ЗУНР К.Левицького, надрукованої пізніше також у кам'янець-подільській газеті «Стрілець». У тексті під назвою «Куди дороги?» автор запропонував союз із Добровольчою армією Генерала А.Денікіна, а в довгостроковій перспективі -- українсько-російську конфедерацію Там само. - 23 серпня. - Ч.4. - С.4. Повний текст статті також див.: Доценко О. Літопись української революції: Матеріяли і документи до історії української революції. - Т.2, кн.4. - К.; Л., 1923. - С.89-92..

Стосовно зближення з білоґвардійцями вже закулісно діяв галицький делегат на мирній конференції в Парижі В. Панейко. Наприкінці серпня 1919 р. він надіслав листа Є. Петрушевичу, котрий тоді перебував у Кам'янці-Подільському. В. Панейко писав, нібито цитуючи слова чиновника французького міністерства закордонних справ:

«Ви об'єднуєтесь із другорядними державами, як Польща і Румунія, ви платите їм реґіонами, такими, як Галичина, Холмщина, Волинь, Бессарабія, а тим часом, входячи до складу російської федерації, можете зберегти їх. Я вважаю, що пропольська орієнтація не має сенсу. У кращому випадку її ефектом буде невелика Правобережна Україна - без Галичини, Холмщини, Західної Волині та Буковини, приречена жити на милість Польщі й бути об'єктом вічної ненависті з боку Росії. Остання буде змушена, після втрати України, порозумітися з Німеччиною, і Україна опиниться в антинімецькій та антиросійській обстановці».

В. Панейко стверджував, що єдиний раціональний вихід у цій ситуації -- це «створити з російськими частинами велику російську федерацію, де будуть згруповані всі українські землі, у тому числі й Галичина. Така федерація створила б ситуацію для українців у міжнародній політиці, яку мала Угорщина в Австро-Угорщині» Цит. за: Zaks Z. Galicja Wschodnia w polityce Zachodnio-Ukrainskiej Republiki Ludowej і Ukrainskiej Republiki Ludowej w drugiej polowie 1919 r. // Narod i panstwo: Prace ofiarowane Henrykowi Jablonskiemu w 60 rocznic^ urodzin. -- Warszawa, 1969. -- S.397..

В оточенні Є. Петрушевича з'явилися поодинокі голоси, що розглядали як можливий варіант угоду з поляками. Таку можливість брав до уваги О. Назарук, котрий був, до речі, доволі антипольські налаштованим. Однак диктатор відхилив заздалегідь цю пропозицію, побоюючись реакції галицької громадськості Назарук О. Рік на Великій Україні: Конспект споминів з української революції. -- Відень, 1920. -- С. 175-176.. У результаті проросійський напрям почав розглядатися як пріоритетний. Це призвело до того, що в листопаді 1919 р. відбувся остаточний розпад галицько-наддніпрянського фронту та налагоджено співпрацю УГА з А. Денікіним.

Розрив із галичанами значно погіршив воєнну ситуацію Директорії, але, з іншого боку, зробив можливим прискорення переговорів із Польщею. С. Петлюра глибоко шкодував, що їх не було вчасно завершено. «Полагодження наших стосунків з Польщею -- писав він до А. Лівицького 11 листопада 1919 р. -- могло би нас врятувати -- дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніш» Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи. -- Т.3. -- С.140.. Затягування переговорів із поляками було одним із закидів, що їх висувала головному отаманові права опозиція. У відкритому листі до С. Петлюри від 26 листопада 1919 р., що був підписаний представниками народно-республіканської партії, а також партій самостійників-соціалістів і хліборобів-демократів, зазначалося: «Основна риса закордонної політики -- Вашої і Вашого правительства -- робити те, що необхідно було робити, але робити запізно» Цит. за: Доценко О. Літопись української революції... -- Т.2, кн.5. -- К.; Л., 1924. -- С.87..

У час, коли було написано ці слова, УНР опинилася на краю прірви. Наприкінці листопада 1919 р. підрозділи Директорії, послаблені через епідемію тифу, контролювали лише невеличку частину власної території. Намагаючись не допустити остаточної ліквідації української державності більшовиками, керівництво УНР вирішило, аби польські війська ввійшли на ці землі. У грудні 1919 р. сам головний отаман опинився де-факто в еміґрації у Варшаві.

У такій ситуації переговорна позиція українців значно ослабла. За обіцянку підтримки від Польщі уряд УНР був змушений зректися прав на Східну Галичину й Західну Волинь, а також погодитися на спеціальне вреґулювання статусу польської власності в Україні. Згадані позиції окреслювалися в односторонній декларації від 2 грудня 1919 р., виданій місією А.Лівицького Докл. див.: Лісевич І. Політичні аспекти українсько-польського союзу 1920 р. -- S.85-87; Pisulinski J. Nie tylko Petlura... -- S.169--188; Матвієнко В. Сторінки діяльності української дипломатичної місії у Варшаві (жовтень 1919 р. -- квітень 1920 р.) // Науковий вісник Дипломатичної академії України. -- Вип.10, ч.2. -- К., 2004. - С.502-507..

Цей документ, хоч і з деякими застереженнями, був прийнятий українським урядом та більшістю наддніпрянських політиків, що перебували тоді в Польщі або на теренах, контрольованих поляками. Засади декларації підтримали також член Директорії професор Ф. Швець і група провідних есерівських діячів, з якими мав перемовини А. Лівицький у Тернополі Справоздання А. Лівицького для прем'єра І.Мазепи від 3 грудня 1919 р.: Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ... - С.561.. Оголошенню декларації передувала також гаряча дискусія за участі членів місії УНР у Варшаві та представників місцевої української громади. Значна більшість учасників наради, що репрезентували широкий спектр організацій і партій, погодилася на прийняття змісту документа, визнаючи, що порозуміння з Польщею -- це останній шанс на відновлення державності Протокол наради від 2 грудня 1919 р.: Доценко О. Літопись української революції. - Т.2, кн.5. - С.55-64..

Поступкам польській стороні не було надано вирішального значення. «Наслідки договору -- стверджував С. Шемет із партії хліборобів-демократів -- залежать цілком від сили, яку ми будемо мати в будучому, і ще й гірші умови ми могли би підписати, аби в будучині мати силу. [...] Більшовики в Берестю підписали найтяжчі умови і осягнули мир, який дав їм можливість зібрати сили і обернути Берестейський договір в шматок паперу» Там само. - С.56-57..

Зі схожих позицій, передбачаючи можливість ревізії умов декларації в майбутньому, висловлювалася учасниця наради знана громадська діячка, пов'язана з партією соціалістів-федералістів, С. Русова «Ніякий кращий договір для нас зараз неможливий, одже які б тяжкі умови нам не прийшлось б підписати, ми мусимо то зробити. Зрештою, такі чи інши наслідки договорів завсігди залежать від взаємовідносин реальних сил. Від нас самих, від нашої національно-державної праці залежить зробити в будучому ці умови найлекшими» (див.: Там само. - С.56).. Більшість тих, хто взяв участь у дискусії, указували на те, що долю Східної Галичини -- найбільш контроверсійний пункт документа -- уже вирішено державами Антанти, котрі в рішенні від 20 листопада 1919 р. визнали польський 25-річний мандат на управління цим краєм. Проти суті декларації виступили галичани, що репрезентували ЗО УНР в місії А. Лівицького. На знак протесту її члени С. Витвицький, А. Горбачевський і М. Новаковський вийшли зі складу місії Текст протесту галичан від 1 грудня 1919 р. до голови дипломатичної місії УНР у Варшаві: Доценко О. Літопись української революції. - Т.2, кн.5. - С.70.. Їх підтримав також наддніпрянець есер П. Мшанецький, який подав у відставку.

Значно поважнішу критику зустріла декларація від 2 грудня 1919 р. в українських емігрантських середовищах поза Польщею. Документ викликав обурення серед галичан, але спричинився також до активізації наддніпрянських груп, що залишалися у прихованій опозицій до уряду УНР. Поступки «буржуазній» Польщі викликали обурення українських соціалістів, у першу чергу есерів, котрі групувалися навколо Закордонної делегації УПСР на чолі з М. Грушевським. «Підла зрада!», -- писав у своїм щоденнику про грудневу декларацію М. Шаповал, тоді ще зв'язаний із віденською групою Запис від 15 січня 1920 р.: Шаповал М. Щоденник. - Ч.1 / Упор. С.Зеркаль. - Нью-Йорк, 1958. - С.42.. Перемовини з Польщею спричинили перехід есерів на радянофільські позиції. У лютому 1920 р. партійна конференція, скликана М. Грушевським, звернулася з відозвою, в якій наголошувалося, щоб УНР якнайшвидше уклала військову угоду й торговельний договір із радянською Росією та з її допомогою «вернула собі відірвані українські землі і закріпила своє політичне і державне існування». Усі домовленості, договори, укладені з Польщею, визнано як безправні та недійсні. Подібну позицію зайняла Загранична група Української комуністичної партії, очолювана колишнім головою Директорії В.Винниченком Кутілова Л. Діяльність Михайла Грушевського у перші роки еміграції // Українська діаспора. -- 1994. -- Ч.5. - С.124-126; Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. - К., 1994. - С.102-104..

Цікаво, що груднева 1919 р. декларація стала імпульсом, котрий вплинув на перехід на прорадянські позиції також частини українських діячів правого спрямування. Симптоматичним було ставлення А. Жука, одного з довоєнних лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії, пізніше провідного діяча Союзу визволення України та дипломата періоду гетьманату й УНР, від кінця 1919 р. пов'язаного з консервативною Українською народною партією. 1 лютого 1920 р. цей давній друг і соратник С. Петлюри написав йому емоційного листа, в якому засуджував декларацію місії А. Лівицького: «Акт з 2 грудня -- се страшна пляма на Вашій -- будь-що-будь -- чистій постаті». Зазначений документ він розцінював як величезний політичний злочин, гірший, аніж федеративна грамота гетьмана: «Скоропадський федерував державу в тодішніх межах [...], а Ви, стративши ту державу, віддали ворогам нашим ту її частину, яка в межічасі злучилася з головним пнем, і зробили се понад головами самих заінтересованих, в тайні від них. Яке Ви мали на се право?». Далі адресант різко резюмував останній період правління Директорії: «Поляки за вашою згодою усадовляються на Правобережній Україні, а Ви, Симоне, з Лівицьким увіходите в історію як марнотравець, який -- очевидно не зі злої волі, тільки з нерозважності й безпорадності, в тяжких, що правда, обставинах, -- змарнував все, що мав, і опинився під курателею найбільших, найстрашніших наших ворогів у... Варшаві». Наприкінці свого листа А.Жук пропонував переорієнтацію української політики на союз із червоною Росією.

«Отже лишається, -- стверджував він, -- ще пробувати збирання земель з більшовиками, а в крайнім разі хоч забезпечення якоїсь суми державних прав для України без західних земель (коли більшовики не захотять із-за Галичини і Холмщини воювати з поляками) -- наразі в совєтській Росії. [...] коли ми [...] трохи зорганізуємось і скріпимось, то тій державності, яку нам признають більшовики, надамо такий зміст, на який нас стане. Як будемо мати сили і потрібно буде, то й суверенність можемо привернути, але хай се буде держава, а не ублюдок, який Ви хочете з поляками і ромунами будувати».

А. Жук закликав С. Петлюру до відставки та передачі влади першому голові Директорії В.Винниченкові, котрий, мовляв, зможе порозумітися з більшовиками Цит. за: В. Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я. Пеленський. - Архів. - Т.1. - Листування. - Т.1 (А-Ж) / Ред. Р.Залуцький, Х.Пеленська. К.; Філадельфія, 2003. - С.835-843. Див. також: Осташко Т. А.Жук в добі національно-визвольних змагань // Молода нація. - 2002. - №3(24). - С.46-57..

Треба зазначити, що позиція українських діячів та угрупувань, що підтримували уряд УНР, також була сповнена внутрішніх суперечностей. Це можна сказати особливо про лідерів УСДРП, які не хотіли, мабуть, зрозуміти, що істотною частиною союзу з Польщею має бути військова співпраця проти більшовиків. Польсько-український альянс втрачав сенс, якби Річпосполита відмовилася від збройної інтервенції в Україні. Соціал-демократи, однак, рішуче виступали проти воєнного походу Польщі. Вони допускали лише польську підтримку зброєю, амуніцією та ліками Див. заяву М. Єремієва під час наради в офісі дипломатичної місії у Варшаві 2 грудня 1919 р.: Доценко О. Літопись української революції... - Т.2, кн.5. - К.; Л., 1924. - С.63. Аналогічну позицію зайняв ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії під час наради в Кам'янці Подільському 29 січня 1920 р. (див: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917-1921. - К., 2003. - С.343-349).. Це, своєю чергою, вплинуло на позицію уряду УНР. Ті його члени, котрі у січні 1920 р. перебували у Варшаві, визнали, «що посування польських військ на Україну являється небажаним і шкодливим», та рекомендували, «аби місія в Польщі доклала всіх старань до того, щоб застерегти поляків від офензиви на Україну» Протокол засідання членів уряду УНР у Варшаві від 12 січня 1920 р.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи. -- Т.3. -- С.175..

Двозначна позиція наддніпрянців дратувала К. Мацієвича, який у лютому 1920 р. різко зазначав, що «наші відношення до поляків приймають якийсь небажаний характер. Нема справжньої лінії і справжнього порозуміння. Починається щось таке, що скидається на відношення до німців. Самі закликали, самі просили допомоги, а тепер починаємо бути незадоволеними» Лист К. Мацієвича до посла УНР у Відні Г.Сидоренка від 25 лютого 1920 р.: Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ... -- С.545.. У той час К. Мацієвич переконував варшавський осередок УНР і С.Петлюру, що подальша діяльність української дипломатії на стратегічному терені Румунії не буде можливою, якщо не вдасться досягти нормалізації українсько-польських відносин. Його зауваження головний отаман переказав прем'єрові УНР І.Мазепі. У листі від 15 березня 1920 р. С.Петлюра висловив переконання, що «між Румунією та Польщею є союз, згідно з яким ні одна із сторін не може сказати рішучого слова в нашій справі без взаємного порозуміння». Також укотре підкреслював: «В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці». Головний отаман звернув увагу на ще один істотний аспект справи, котрий змушував якнайшвидше завершити перемовини з поляками. Ішлося про торгівельні зносини з Європою:

«Без товарообміну ми не можемо армії сформувати, ні життя державного відновити. До моря нашого, як дороги до зносин, ми не можемо добратися зараз і закріпити за собою. Залишається Румунія і Польща. В Румунії транспорт дуже складний. І Мацієвич попереджає, щоб я не мав ілюзій на неї, як на матеріальну і амуніційну базу. [...] Залишається Польща, як чи не ширше вікно до Європи в смислі транспорту і зносин» Симон Петлюра. Статті, листи, документи. -- Т.4 / Упор. В. Сергійчук. -- К., 2006. -- С.374--380..

Незважаючи на всі перешкоди, зближення між Польщею й УНР усе ж таки прогресувало. Велике значення мало формування нових українських військових частин за допомогою поляків. У другій половині квітня 1920 р. закінчилися складні політичні переговори, унаслідок чого було підписано договір, знаний як пакт Пілсудського -- Петлюри. Річпосполита офіційно визнала уряд УНР, натомість українська сторона погодилася з належністю до Польщі Східної Галичини та західної частини Волині. Окремо було підписано військову конвенцію, де окреслювалися підстави українсько-польської мілітарної співпраці, що передбачала спільний наступ проти більшовиків Про останній етап перемовин і підписання документів від 21--22 та 24 квітня 1920 р. див.: Wandycz P. Z zagadnien wspolpracy polsko-ukrainskiej... -- S.15--18; Варгатюк С. Варшавські переговори дипломатичної місії Директорії УНР 1920 р. // Нова політика. -- 1996. -- №2. -- С.53--56; Лісевич І. Політичні аспекти українсько-польського союзу 1920 р. -- S.90--92; Bruski J.J. Petlurowcy... -- S.133--140; Pisulinski J. Nie tylko Petlura... -- S.210--226; Матвієнко В. Сторінки діяльності української дипломатичної місії у Варшаві. -- С.508--512; Михайлова O. Польсько-український переговорний процес та підписання Варшавського договору (березень -- квітень 1920 р.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. -- Вип.9. -- К., 2005. -- С.154--175..

Поза сумнівом, підписання союзу з Польщею було особистою перемогою А. Лівицького. Його зусилля високо оцінив С. Петлюра, висловивши 21 травня 1920 р. подяку. У своєму листі він підкреслював характерні для А. Лівицького «такт, витриманість та глибоку віру в державно-творчі сили нашого народу», водночас різко оцінюючи «те зневір'я та слабодухість, які запанували було серед деяких несталих кругів громадянства як на самій Україні, так і за кордоном». С. Петлюра не мав сумнівів, «що досягнені нашою місією в Польщі здобутки будуть вписані в історію як сторінка нової ери нашого справді реального державного життя» Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т.3. - С.208-209..

Сам А. Лівицький рішуче захищав досягнуте порозуміння з Польщею, хоча був свідомий усіх його неґативних аспектів. У листі до графа М. Тишкевича від 27 квітня 1920 р. він писав:

«Взагалі кажучи, доведення до бажаного кінця наших переговорів є великою перемогою польської демократії над польською реакцією. В той час, як польські реакційні кола бажали мира з совітською Росією і поділу України між Польщею і Росією, демократія польська на чолі з п[аном] Pilsudski уперто і послідовно прагнула порозуміння польських і українських народів як рівних з рівними. А в негативних рисах договору винна не демократія польська, а впливи польських імперіалістів, з якими не міг не числитись п[ан] Pilsudski. [...] Хай судить нас історія. Ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в незалежній Українській Державі» Див.: Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ... - С.586-587..

Якщо говорити про головного отамана, то на відміну від багатьох своїх соратників, він трактував підписаний із Польщею союз як елемент довготривалої стратегії української політики. Найвиразніше її основи представив у листі до ґенерала А. Вовка від 30 грудня 1921 р..

«Коли я в квітні 1920 р. робив умову з поляками, то мав на увазі визначним політичним актом розпочати уперту боротьбу серед нашого громадянства з його нахилами та тенденціями політичних порозумінь і договорів з Москвою, яку вважаю за історичного i вічного ворога нашого. За це, як Ви знаєте, обливаюсь помиями і різними інсинуаціями. Ви могли так само бачити, що великого клопоту з цього я собі не завдаю, бо знаю, що роблю і що відповідає інтересам України як самостійної держави» Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т.3. - С.532..

На переконання головного отамана, ці інтереси вимагали тимчасової передачі на користь Польщі західних етнографічних територій, щоб потім із допомогою західного сусіда збудувати сильну та консолідовану державність над Дніпром. «Я ніколи не був максималістом в територіальних питаннях -- зазначав С. Петлюра -- бо вважаю таку позицію ілюзорною i, при даному відношенню внутрішніх сил на Україні, просто злочинною».

Усе це зовсім не означало остаточної відмови від втрачених на той момент земель. Головний отаман покликався на приклади Румунії, Італії та Сербії, які поступово розширювали свої території до етнічних кордонів Див., напр., лист С.Петлюри до посла УНР у Берні М.Василька [3 листопада 1920 р.]: Архів Українського католицького університету у Римі. - Архів уряду ЗУНР. - Спр.299/С. - Арк.6. Фраґменти опубл.: Лотоцький О. Симон Петлюра. - [Варшава, 1936]. - С.17.. Він був також переконаний, що Річпосполита неспроможна успішно полонізувати східні області. «З історії ми знаємо, -- переконував він міністра військових справ УНР, -- що поляки -- кепські колонізатори і їхня експансія на схід, себто до Дніпра, на протязі цілих віків нічого не дала. Так само не дадуть певних наслідків і змагання їхні зробити своєю Волинь чи Полісся» Лист С.Петлюри до А.Вовка від 30 грудня 1921 р.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи. -- Т.3. -- С.532..

Погляди С. Петлюри та його оптимізм поділяла не вся українська громадськість, навіть та її частина, що підтримувала уряд УНР. Проти договору з Польщею, підписаному нібито всупереч директивам уряду, найгостріше виступив міністр народного господарства М. Шадлун, який демонстративно подав у відставку Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917-1921. - С.400.. Двояку позицію займав його партійний колега та лідер УСДРП І. Мазепа, котрий хоча й залишився на посаді прем'єр-міністра, проте дезавуював порозуміння з Польщею. У своїх спогадах він пізніше доводив, що підписання договору стало самовільним актом А. Лівицького. Колишній посадовець, зокрема, неправдиво стверджував, що голова дипломатичної місії у Варшаві не інформував його про плани підписання військової конвенції, яка означала згоду на інтервенцію польських військ в Україні Там само. - С.371, 398-405. Навмисні фальсифікації та маніпуляції цитатами, присутні у цьому фраґменті мемуарів І.Мазепи, показала у своїй публікації О.Михайлова (див.: Михайлова О. Листи Андрія Лівицького про польсько-українські переговори у Варшаві (кінець 1919 - квітень 1920 років) // Студії з історії Української революції 1917-1921: На пошану Руслана Яковича Пирога / Гол. редкол. В.Ф. Верстюк. - К., 2011. - С.229-252.. Українські соціал-демократи далі підтримували уряд, але з перспективи часу намагалися представити це рішення як найвищу жертву з їхнього боку. Міністр праці О. Безпалко стверджував кількома роками пізніше: «Ми вступили (до союзу з Польщею -- Я.Б.) щоб рятувати здобутки революції від зазіхань польського імперіалізму» Протокол конференції УСДРП у Празі від 10 травня 1924 р. див.: Sta. Схожу оцінку давав і сам І. Мазепа, який після багатьох років писав: «Єдине, що в цих умовах, після приходу поляків на Україну, залишалося робити українським соціалістам -- це старатися впливати на “союзника” так, щоб він не давав забагато волі своїм апетитам на шкоду України. Це було тим більше потрібне, що деякі інші українські групи [...] від самого початку готові були на найдальші уступки полякам» Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917-1921. - С.418..

До меншості в лавах УСДРП, яка почасти беззастережно приймала договір із Польщею, належав Л Чикаленко. Однак С. Петлюрі не вдалося здобути підтримку його батька, ветерана й давнього мецената українського національного руху -- Є. Чикаленка. У переддень підписання договору головний отаман запросив його до Варшави, маючи надію, що він підтримає своїм авторитетом урядові наміри. Проте Є. Чикаленко дистанціювався від концепції союзу з Польщею, пророкуючи йому поразку. Він відповів С. Петлюрі, що планована угода «скінчиться так само нічим, як і договір Виговського, бо є третій контрагент -- Москва, яка всіма силами буде стримитись захопити Україну, і, певне, справа української державності скінчиться так само, як і в 17 в., миром Москви з Польщею за наш кошт, тобто поділом України по якомусь новітньому Андрусівському договору. [...] Коли Ви [...] хочете попробувати, то пробуйте на свій страх і риск. Ім'я Виговського через таку пробу перейшло в історію з почесною репутацією, хоч та проба не вдалась» Запис від 12 травня 1920 р.: Чикаленко Є. Щоденник 1919-1920 / Ред. В. Верстюк, М. Антонович. - К.; Нью-Йорк, 2005. - С.296-297..

Критичне ставлення до Варшавського договору мали також представники політичних партій, що перебували в Кам'янця-Подільському. Українська Національна Рада схвалила договір, однак так сталося головним чином завдяки дипломатичним талантам А. Лівицького та його закулісним переговорам, а не через спонтанний ентузіазм щодо порозуміння з Польщею. Зрештою документ рішуче відкинула ліва меншість у раді на чолі з колишніми прем'єрами В. Голубовичем (УПСР) і В. Чехівським (ліве крило УСДРП) Докл. див: Доценко О. Літопись української революції... -- Т.2, кн.5. -- С.267--269. Звіт капітана Б. Медзинського від 14 травня 1920 р.: Ssiedzi wobec wojny 1920 r.: Wybor dokumentow / Opr. J.Cisek. - Londyn, 1990. - S.169-170..

Союз Пілсудського -- Петлюри був до певної міри несподіванкою для дипломатів УНР. Варшавський осередок не надавав своєчасно інформацію українським представництвам за кордоном і не надіслав їм текст договору. Дезорієнтовані такими обставинами, посли УНР зібралися наприкінці травня 1920 р. у Відні, щоб обговорити наслідки укладеного альянсу. Думки розділилися: більшість дипломатів уважали підписаний документ значним політичним успіхом, меншість указували на нерівність сторін і небезпеку залежності України від Польщі. Проте дискусії мали здебільшого теоретичний характер, оскільки жоден з учасників конференції не знав реального змісту домовленостей Див.: Галаган М. З моїх споминів (1880-ті - 1920 р.). - К., 2005. - С.486-487.. Стосовно реакції представників УНР за кордоном на укладений у Варшаві союз цікаву інформацію містить повідомлення інформатора британської розвідки, який (імовірно в Голландії) контактував із двома ненаваними українськими дипломатами. Останні стверджували, що «українці не розглядають польсько-український договір від 22 квітня як дефінітивний. Після катастрофи української армії в листопаді [...] Петлюрі нічого не залишилося, як стати союзником поляків. У будь-якому випадку Україні з нинішнього польського наступу повинна вийти якась користь: “Або поляки переможуть, тоді у нас буде невелика держава, яка матиме принаймні мир, або польська армія буде переможена, і це буде найкраще вирішення польського питання з точки зору української політики”» Poland: Relations with the Ukraine // The National Archives of the UK. - FO 688/2/2. - F.375..

Варшавський договір, що його віденський пресовий орган Є. Петрушевича назвав «ударом ножа у серце» Ніж в серце // Український прапор. - 1920. - 8 травня. - Ч.30., остаточно перекреслив можливість порозуміння між урядом УНР і галицькими політиками Див.докл.: Голубко В. Варшавська угода 1920 року та її перспективи увізії західноукраїнських політиків//Україна модерна. - Вип.7. - К., 2002. - С.91-102.. Літом 1920 р. вони реконструювали урядові структури й дипломатичний апарат у вигнанні, відтоді послідовно виголошуючи гасло незалежної ЗУНР як самостійного від Наддніпрянської України утворення Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - [Відень,] 1922. - С.211-213.. Незважаючи на це галичани далі були у тісному контакті з середовищем наддніпрянців, опозиційно налаштованих до уряду УНР. Спільною наддніпрянсько-галицькою ініціативою стало створення на чолі з давнім опонентом С. Петлюри ґенералом О. Грековим Ліґи віднови України, яка опублікувала «Протест... проти імперіалістичного походу Польщі в глибину Української Народної Республіки» Український прапор. - 1920. - 8 травня. - Ч.30..