Проблема добровільності у комплектуванні римського війська (V-II ст. до н. е.)

Размещено на http://allbest.ru

Українська академія друкарства

Проблема добровільності у комплектуванні римського війська

(V-II ст. до н. е.)

Олійник Микола - кандидат історичних наук, доцент

Анотація

У статті аналізуються випадки набору добровольців до лав римського війська у республіканський період. Визначаються причини і мотиви залучення охочих до військової служби, що інколи зумовлювало відхід від традиційної практики рекрутування. Показано, що добровільність у римській військовій традиції була звичним, хоча й не постійним і винятковим явищем ще задовго до реформаторських ініціатив Гая Марія.

Ключові слова: військо, добровольці, Рим, delectus, voluntarii, volones.

Вступ

Постановка проблеми. Запровадження принципу добровільності зазвичай пов'язують з реформами Гая Марія. В античних джерелах це явище згадується лише тоді, коли потрібно було описати якісь екстраординарні випадки, які вимагали звернення до цього нетрадиційного виду вербунку. Найчастіше він відбувався лише у випадку загрозливих для Риму часів або воєн за межами республіки, особливо в ІІ ст. до н. е. Труднощі у проведенні набору (delectus) зумовлювали набирати військо винятково з добровольців (voluntariorum). А оскільки delectus переважно розумівся як явище примусове, то voluntarii записувалися до війська охочіше.

Це було пов'язане з різними причинами: наявність політичних мотивів, довіра до головнокомандуючого, можливість збагачення за рахунок військової здобичі, та й просто, любов до військової справи. Як зазначає Катрін Воольф, delectus та volunta- riorum є оксимороном, тобто обидва слова мають несумісне значення. Позаяк delectus асоціювався з примусом та певними обмеженнями, voluntariorum був явищем цілком протилежним, адже базувався на добровільних засадах [18, 18]. Описана в джерелах реакція громадян демонструє те, як охоче вони поповнювали лави римського війська під час добровільного набору. Та все ж, навіть в І ст. до н. е. формування легіонів все ще базувалося на традиційному примусовому вербунку (delectus) [1, 186-188; 16, 31].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зацікавленість означеною тематикою простежується переважно у французькій історіографії. Варто виділити передовсім дослідження К. Воольф, яка детально висвітлила проблему добровільності у республіканському війську [18]. Сучасний дослідник римської армії республіканського періоду Ф. Кадю у своїх роботах торкається випадку волюнтаріоруму, пов'язаного з військовою кар'єрою Спурія Лігустина. Це описано і в контексті делектусу 151 р. до н. е. періоду Лузитанської війни [14; 15, 28]. Ф. Акар у невеликій розвідці звертається до практики залучення volones до військової служби які, хоча й були колишніми рабами, але добровольцями [11]. У своїй дисертаційній роботі історик М. Міллер цілий підрозділ присвятив проблемі добровільності, аналізуючи її в кон - тексті виникнення професіоналізації у римських легіонах в ІІ ст. до н. е. [17, 137-142]. Випадки добровільності в ході розвою римського війська описує також М.Н. Фашча [16, 31-32].

Метою дослідження виступає комплексний аналіз випадків добровільності («волонтерства») від періоду Ранньої Республіки до моменту залучення Марієм voluntarii в 107 р. до н. е. Тоді сенат дав згоду провести додатковий набір - поповнення (supplementum) до війська для продовження бойових дій у Нумідії. Саме цей випадок став одним зі складових військової реформи Гая Марія - прийому до війська добровольців. Після війни з Югуртою це стає вже частішою практикою.

Виклад основного матеріалу

Щоб перейти безпосередньо до окресленої проблематики, варто розглянути, за яким принципом проходило комплектування римського війська у V-II ст. до н. е. Вже сам термін delectus, який найчастіше трапляється у праці Тіта Лівія, свідчить про вибірковість складу війська та підкреслює відокремленість легіону від общинної організації тодішнього республіканського Риму. І хоча він етимологічно пов'язаний зі словом legio, яке походить від legere (у Вегеція - eligere), що означає «набирати», та legio - більш узагальнене і давнє поняття (Veget. 2.2). Воно мало на увазі вислів «озброєні громадяни», які набиралися на період війни (Liv. 1.11.1; Dion. Hal. 2.16.2). Ополчення общинників було притаманне царському та ранньореспубліканському періодам [6, 204-205; 10, 36]. Та якщо legio відображав етап ототожнення понять «військо» і «громадянин», то термін delectus набуває вже нового значення і перекладається як «відбірний». Він починає відображати ті процеси, які стали характерними для римської військової організації вже після V-IV ст. до н. е., коли відбувається відособлення війська від общинної організації. Delectus перестав ототожнюватися з усім народом, як це було ще до реформи Сервія Туллія [6, 167; 6, 204-205]. Він почав означати як мобілізацію громадян, так і процес відбору, свого роду «селекцію» призваних до війська рекрутів, коли перевагу починають надавати не так майновому стану новобранця, як його військовим здібностям та досвіду (Fest. 65.1-2L). У цьому контексті висунута британським істориком Р. Смітом концепція, згідно з якою delectus наприкінці Республіки стосувався лише добровільного набору до війська, була беззастережно спростована [16, 31].

Потрібно розрізняти й інші практики набору, які побуту - вали в республіканському Римі. Conscriptio був примусовим записом на військову службу, supplementum означав додатковий набір, поповнення до основного війська чи підсилення легіонів, а delectus voluntariorum - добровільний вербунок [18, 18]. У надзвичайні, критичні моменти для республіки, коли оголошувався надзвичайний стан - tumultus, зверталися до практики швидкого, екстреного рекрутування - milites tumultuarii scribuntur, tumultuarios milites extra... scribi... (Aul. Gell. 16.10.11, 16.10.13; Liv. 35.2.7) [17, 77-78]. Лівій виділяє «терміновий», «непередбачуваний» запис (subitarium exercitus scribere) (Liv. 3.4.11, 3.30.3, 8.11.10; 7.23.4 - subsidium). Античні історики засвідчують, що проводився він не самостійно, а для поповнення вже діючого війська, як supplementum. Діонісій у цьому контексті говорить про нього, описуючи поповнення втрат у діючих центуріях - Ao/ovq (Dion. Hal. 8.87.3), а Лівій - про підкріплення союзників (Liv. 3.4.11, 3.65.6) [4, 168]. Іншого характеру мав набір milites tumultuarii (subitarii) в умовах ІІ ст. до н. е. При наявності зростаючих труднощів у комплектуванні легіонів, оголошення надзвичайного набору, в основному, було для уряду єдиним виходом, щоб забезпечити необхідну кількість воїнів. Тоді до складу легіонів можна було залучити й proletarii, які за нормальних обставин не були зобов'язані з'являтися на delectus. Хоча й загальна кількість пролетаріїв у війську не могла бути надто великою, можна припустити, що вони в майбутньому ставали вже професійними вояками. Будучи бідними, на відміну від заможних громадян, їм не було чого особливо втрачати. Вони не старалися ухилятись від військової служби, та й записувалися охочіше. За тривалий період перебування в легіоні у пролетаріїв формувалася особлива психологія і їм вже важко було уявляли себе поза ним. Після демобілізації proletarii вже високо цінувалися як досвідчені вояки і могли продовжувати службу як добровольці [7, 60-63; 17, 86-90].

У Лівія регулярно повторюється вислів delectus (exercitus) scribere (Liv. 3.4.10, 3.8.4, 3.18.4, 3.30.3-5, 4.43.10, 6.22.8, 10.38.3), а в Діонісія - катаураую та атратєира (Dion. Hal. 6.23.2, 8.12.5, 8.81.1, 9.5.1-2, 10.16.1, 10.50.1). Це може означати або існування в Римі списків військовозобов'язаних громадян, або добровільний набір із записом усіх, хто виявив бажання [9, 77]. Перша теза підтверджується згадкою Діонісія про набір воїнів єк tov катаАдуою (Dion. Hal. 8.16.1, 8.38.3, 9.5.2-3). Друга проявляється у численних повідомленнях про добровільну подачу імен общинниками (Liv. 2.30.6, 3.26.1; Dion. Hal. 9.57.1), а також пасажем Лівія про право диктатора приректи на смерть будь-яку людину зі списку легіону - ex legione scripta civem (Liv. 8.10.11). Це стосується вже середини IV ст. до н. е. Підтверджують можливість добровільного запису й свідчення про загони (центурії та когорти - М. О.) з добровольців, нерідко вже ветеранів-сеніорів, які додатково підсилювали військо (Liv. 3.57.9, 4.17.10, 4.43.1, 4.60.9, 5.16.5; Dion. Hal. 6.27.2, 7.19.2). Це могли бути й загони, що складалися тільки з патриціїв та їхніх клієнтів, якщо плебеї не бажали записуватися (Dion. Hal. 10.43.1-3), або й ціле військо, складене з добровольців (Liv. 5.16.5) [6, 168].

Розпорядження про призов (набір) сенат видавав спеціальною постановою - ex senatusconsulto populusque iuusu bellum indictum (Liv. 4.11.3, 4.57.8, 6.22.4, 10.12.3) [6, 162]. До компетенції цього найвищого державного органу належав розподіл армій між консулами чи воєначальниками (Liv. 27.7.4, 35.23.4-6). У сенатусконсульті давався дозвіл або настанова на здійснення набору - звичного, чергового, додаткового чи екстраординарного, надзвичайного (Liv. 31.2.5, 35.23.6). Він містив вказівки щодо комплектування нових легіонів чи поповнення старих (Liv. 6.27.9, 21.17, 24.44, 26.1.10; Dion. Hal. 9.61.1, 14.6.5). Сенат встановлював усі умови набору, чисельність вояків, що підлягали службі, їх склад та віковий контингент (Liv. 40.26.7, 42.33.4), а також джерела поповнення війська (Liv. 25.5.6-9). Набір військ був прерогативою консулів, які видавали з цього приводу спеціальний едикт, але доручення провести його виходило із сенату (Dion. Hal. 10.43.1; Polyb. 6.12.5-6). Величину, спосіб і час набору визначали консули (Liv. 3.69.8, 4.22.1, 5.10.4, 7.4.2, 7.23.3, 8.20.3, 10.21.3-4, 10.25.1; Dion. Hal. 6.25.1, 11.24.1; Diod. 14.114.1; Val. Max. 9.34). За даними джерел, набір проводився на Форумі, пізніше - на Капітолійській площі (Liv. 2.28.6, 26.31.11; Dion. Hal. 6.15.3; Polyb. 6.19.6). При необхідності його організовували на місцях (Liv. 23.32.19) [6, 163-164; 9, 79]. Командування військом здійснювали магістрати, наділені імперієм, передовсім ті ж консули або диктатори, інколи претори (Cic. Phil. 5.16.45). Та діяти вони починали тільки після розпорядження сенату (Liv. 2.27.10, 2.28.5, 2.32.1, 3.10.9, 3.65.6, 4.55.2; Dion. Hal. 6.23.2, 6.67.3, 11.23.6) [2, 47-48; 2, 91-92; 2, 94; 6, 162-163]. Як правило, на призов мали з'явитися військовозобов'язані, якими вважалися усі громадяни (Liv. 3.30.3, 4.10, 4.22.1; Dion. Hal. 6.19.5, 23.2; Polyb. 6.19.5), але насамперед набиралася молодь - iuventus [6, 167]. luniores (від 16 до 45 років - М. О.), які складали частину цензового устрою, й були основною складовою війська - classis. Старші, seniores (від 46 до 60 років - М. О.), також залучалися, але не завжди брали участь у зовнішніх війнах (за межами Італії - М. О.) (Dion. Hal. 4.16.2; Liv. 1.43.2) [6, 222; 13, 54; 14, 79; 15, 28]. Призивали не усіх, а відповідно до черговості - згідно зі списками, оскільки фактична чисельність військ визначалася військовими потребами [6, 167]. Участь у наборі могли брати тільки члени цензових сервіанських розрядів (adsidui), а до середини V ст. до н. е. тільки одного розряду - classis (у тому числі включені в classis найзаможніші плебеї з адсідуїв, можливо, плебейська верхівка - М. О.) [6, 155]. Варто пам'ятати, що набір легіонерів у перші століття існування республіки здійснювався на основі особливого «права-повинності» (ius militiae) для усіх громадян, які володіли певним майном і були зараховані до п'яти сервіанських розрядів [2, 49]. Згідно з джерелами, за основу цензу бралася грошова оцінка майна (Liv. 1.43; Dion. Hal. 4.16-18). Сучасні дослідники доводять, що основою для сервіанських цензів була земля. Це вони пояснюють нерозвинутими грошовими відносинами у ранньому Римі [2, 3438]. Основна маса плебеїв, які перебували «за межами розрядів» (infra classem), залучалися до військової служби спорадично, якщо вимагалася велика кількість живої сили [6, 168-169; 6, 191-192]. Війська набиралися залежно від військових потреб. Але позаяк війни велися часто, війська набиралися щорічно, переважно після виборів консулів, для яких набір був одним з перших заходів на політичному поприщі. Кожен рік армія комплектувалася й формувалася заново. Тому об'єктивно не могла існувати стала і фіксована чисельність війська та його структура. Можна сказати, що кожен рік це було нове військо, та деякі дослідники вважають, що в Римі певний мінімум збройних сил існував постійно. Відповідно, тривалі і великі війни вимагали лише поповнення цього мінімуму [6, 169; 10, 36]. Уже в першій половині IV ст. до н. е. легіони комплектуються незалежно від станів, хоча плебеї складали їх більшу частину, а також згідно з цензовими списками, за якими викликали черговиків. Можливість отримання здобичі або страх перед покараннями сприяла залученню до війська вже чималої кіль - кості добровольців (Dion. Hal. 9.57.1) [6, 169]. Лівій також згадує, що внаслідок заборони плебейськими трибунами набору військ були сформовані загони, які складалися лише з добровольців - non iusto delectu - etenim ab tribunis plebis inpediebantur - sed prope voluntariorum, але не повідомляє про їх становий склад (Liv. V.16.5, IV.60.9) [6, 155].

Отже, римське військо мало складну систему, яка, проте, відповідала вимогам того часу й відображала тодішню структуру римського суспільства. Механізм набору до війська в V - першій половині IV ст. до н. е. відповідав рівню соціально-економічного та політичного розвитку римської civitas. Кожен громадянин був військовозобов'язаним, навіть той, який належав до категорії сеніорів [6, 168]. Запровадження круглорічної служби та жалування наприкінці V ст. до н. е., пов'язаних з останньою війною проти міста Вейї, порушило ту систему комплектування збройних сил за військовими кампаніями, яка вже склалася (Liv. 5.2.1-2, 5.4-5) [17, 73-74; 17, 112]. Це ознаменувало початок перетворення міліційного війська у постійну армію, як образно висло - вився В. Токмаков, з «професійним відтінком» [6, 176].

Перейдемо безпосередньо до конкретних випадків добровільності під час запису до війська. Однією з перших згадок, за - фіксованих Тітом Лівієм, є опис проведення набору періоду боротьби між патриціями та плебеями в V ст. до н. е. (Liv. 2.28.7, 2.29.2-4; Dion. Hal. 6.23.2). У цей період часто виникали труднощі з рекрутуванням через особливості політичного та суспільного устрою, адже до середини V ст. до н. е. члени тільки одного розряду - classis, володіли вищезгаданим ius militiae [6, 168]. Вже з ІІІ ст. до н. е. почали віддавати перевагу більш-менш заможним добровольцям, які були здатні забезпечити себе необхідним військовим спорядженням. До речі, принцип самоозброєння залишався актуальним аж до гракханських і маріанських реформ, тобто до кінця ІІ ст. до н. е. Але існують свідчення, що тільки громадяни першого класу озброювалися за свій рахунок, а решта отримували зброю від держави. Це випливає з повідомлення Полібія про те, що квестор вираховував з вояцького жалування кошти за зброю, якщо хтось її потребував (Polyb. 6.39.15). Лівій пише про роздачу зброї консулами (Liv. 3.15.8, 9.29.4). Увага до заможності військовозобов'язаного пояснювалося тим, що на той час в основі цензу лежало грошове оцінювання усього майна громадян, а не лише володіння земельною ділянкою [2, 86; 9, 81; 13, 51]. А. Ігнатенко подає більш точне датування цієї події - 312 р. до н. е. [2, 38]. Саме в цьому році облік усього майна і оцінювання його в ассах був розпочатий з цензури Аппія Клавдія Цека (A. Claudius Caecus) (Liv. 9.29.6).

На тодішні набори особливий вплив здійснювала позиція плебейських трибунів, які забороняли dilectus або через причини його невигідності для плебсу, або для здійснення тиску на сенат та патриціїв в політичній боротьбі. Користуючись правом інтерцессії, плебейські трибуни брали під свій захист тих, хто ухилявся від служби і закликали решту не записуватись до війська (Liv. 2.43.3-4, 2.44.1-2, 3.11.1, 3.16.6, 4.43.2-7, 4.55.2, 6.27.10) [6, 168-169]. У 492 р. до н. е., коли плебеї відмовилися записуватись до війська, консули T. Geganius Macerinus і P. Minucius Augurinus вирішили не застосовувати до них санкцій [18, 18]. Вони на - брали добровольців з числа патриціїв та їх клієнтів (Dion. Hal. 7.19.2). Долучилася й невелика кількість охочих до служби пле - беїв, але вже тоді, коли військо вирушало у похід й будучи впевненими у тому, що його очолює напівлегендарний воєначальник G. Marcius Coriolanus (Dion. Hal. 7.19.3). Також Діонісій Галікарнаський описує випадок, який трапився в 477 р. до н. е. Тоді відбулося добровільне вписування громадян після тривалих суперечок, пов'язаних з розподілом землі, причому античний автор підкреслює, що військовозобов'язані: «...поступившись важкій необхідності (sic!), по добрій волі відправилися до війська» (Dion. Hal. 9.18.1). Подібним до вищеописаного є епізод протистояння консулів та плебейських трибунів навколо чергового вербунку в 455 р. до н. е., пов'язаного із захистом Тускулу від еквів. Тоді сенат виніс постанову, згідно з якою боги будуть милосердними до захисників Вітчизни і покарають відступників. Після цього багато плебеїв з доброї волі погодилися брати участь у війні. Серед них, на чолі загону, який складався з восьмиста чоловік, був Сікцій [6, 140; 18, 19]. Набрані плебеї за віком, а отже, й згідно із законом, уже не були зобов'язаними брати участь у поході, але шанували свого командира і стали добровольцями саме завдяки його заслугам. Діонісій повідомляє, що у порівнянні з рештою війська, ці вояки були найдосвідченішими та найвідважнішими (Dion. Hal. 10.43.3). Враховуючи їх вік, а це вже були повноцінні ветерани, досвід можна пояснити участю добровольців Сікція у багатьох походах.

Однією з основних причин появи в набраному війську «волонтерів» як у республіканський час, так і в пізніші періоди, була віра в щасливу долю і непереможність консулів чи воєначальників, які їх очолювали. У 449 р. до н. е., наприкінці війни проти вольсків і еквів, популярність консулів L. Valerius Potitus і M. Horatius Barbatus була такою, що багато добровольців -чоловіків з числа плебеїв, які вже залишили службу, прийшли ще за - писатися до війська. Згадуються також й iuniores, яких зачислили найперше (Liv. 3.57.9) [6, 223]. У 446 р. до н. е. промова консула Тіта Квінція Капітоліна (T. Quinctius Capitolinus Barbatus) так надихнула громадян, що були сформовані когорти зі вже досвідчених ветеранів (Liv. 3.69.8). Одним зі стимульних факторів для несення військової служби була грошова винагорода (Liv. 4.60.4-8). Так, в 403 р. до н. е., після виплати жалування, вій - ськові трибуни повели на Вейї військо, набране переважно з добровольців (Liv. 4.60.9), а через два роки до цього етруського міс - та вже вирушили представники вершницького стану з придбаними за власний рахунок кіньми (Liv. 5.7.5, 5.7.13). Такий приклад самовідданості і громадянського ентузіазму був підтриманий представниками плебсу. Вони заявили, що: «...кому належить служити пішими, пора записатися до війська. Відкинувши заведений порядок набору (sic!)» (Liv. 5.7.7). Сенат постановив усім тим, хто зголосився добровільно служити поза визначеними термінами, заплатити жалування (stipendium) - як кінноті, так і піхотинцям (Liv. 5.7.12). Це добровольче військо (voluntarius ductus exercitus) значно зміцнило позиції римлян навколо обложеного міста (Liv. 5.7.13). Таким чином, запровадження платні полегшило комплектування війська: легіони, набрані в 403 р. до н. е., складалися майже повністю з добровольців [2, 55].

У 390 р. до н. е., вже під підкорені Вейї, стікалися добровольці з Лацію, які бажали взяти участь у розподілі здобичі (Liv. 5.46.4). Легіони, набрані майже зі самих добровольців - з числа колишніх вояків (ex eodem milite) були задіяні проти самнітів у 320 р. до н. е. (Liv. 9.10.6). Останній випадок був особливим, адже деякі з цих волюнтаріїв у минулому році зазнали ганебної поразки від самнітів в Каудинській ущелині та були піддані принизливій процедурі проходження під ярмом (App. Samn. 4.2, 4.6; Dion. Hal. 16.1.4; Liv. 9.1.1, 9.4.3, 9.6.1-3, Per. 9; Oros. 3.15.2-4) [18, 19].

Як зазначає Воольф, практика звернення до практики добровільності у ІІІ ст. до н. е. була, але траплялася значно рідше, ніж у наступному столітті [18, 20]. Принаймні, джерела повідомляють про це, в основному, у контексті війни з Карфагеном. Лише один випадок добровільного набору відомий нам з першої половини ІІІ ст. до н. е. Він відбувся у контексті Третьої Самнітської війни (298-290 рр. до н. е.). Саме тоді, в 295 р. до н. е., Квінтом Фабієм Рулліаном (Q. Fabius Maximus Rullianus) були мобілізовані добровольці, переважно з числа iuventi. Консул Квінт Фабій тоді очолив військо, яке складалося з 4 000 піхотинців і 600 вершиків (Liv. 10.25.1-3). Важка для Риму війна з Ганнібалом дала можливість ба - гатьом чоловікам стати добровольцями. Один з найвідоміших випадків, який трапилися у цей час, був вербунок volones («добровільних»). У зв'язку з нестачею воїнів після канської катастрофи, новопризначений в 216 р. до н. е. диктатор Марк Юній Пера (M. lunius Pera), окрім того, що сформував з молоді чотири легіони, вдався до нечуваної досі практики - озброїв за держав - ний рахунок 8 000 викуплених рабів (Eutr. 3.10.4; Liv. 22.61.2, 26.35.5, 34.6.12, Per. 22; Macrob. Sat. 1.11.31; Flor. 1.22.23; Oros. 4.16.8; Val. Max. 7.6.1). З них було сформовано два легіони (Liv. 24.11.3) [17, 91-92; 17, 148]. В іншому місцях праці «Ab urbe condita» ми бачимо, що цими volones командує T. Sempronius Gracchus, командувач кінноти (magister equitum), посада якого зобов'язувала бути й заступником диктатора (Liv. 22.57.9, 23.32.1).

Тіт Лівій підкреслює, що вони були «...розпитані по одному, чи хочуть бути воїнами», а значить, до них був застосований добровільний підхід, а не примус (Liv. 22.57.11). Уточнюючи, відзначимо, що рабами вони ще залишалися деякий час, перебуваючи у війську, а волю їм надали стараннями Тиберія Семпро - нія після переможної битви при Беневенті в 214 р. до н. е. (Liv. 24.16.11; Flor. 1.22.30) [9]. Перемога й звитяга на полі бою й була умовою надання їм волі (Liv. 24.16.9). Валерій Максим зазначає, що після Беневенту господарі рабів, відпущених на свободу за хоробрість полководцем, відмовились прийняти від Гракха за них гроші (Val. Max. 5.6.8). Надалі ці volones добровільно залишили службу після того, як дізналися про поразку і загибель в 212 р. до н. е. свого колишнього командира (Liv. 25.16.5-25, 25.17. Per. 25; Oros. 4.16.15), «.ніби вже не зв'язані ніякими зобов'язаннями» (Liv. 25.16.23-17.7, 25.20.4). Можливо, тут дався взнаки особистісний зв'язок між ними та Гракхом, що було характерним для рабсько-відпущеницької самосвідомості. У своїй праці Лівій також згадує про повернення у стрій рабів-добровольців в 207 р. до н. е. (Liv. 27.38.8). Мова тут могла йти саме про volones з «каннського набору ». Вони були зараховані у дев'ятнадцятий і двадцятий легіони під командуванням проконсула Етрурії Марка Лівія Салінатора (Liv. 27.38.10). Ними Марк Лівій продовжував командувати і в 205-204 рр. до н. е., на які йому продовжили проконсульство. З цими легіонами Саліна- тор перебував під Ариміном (суч. Ріміні - М. О.) та в Лігурії (у Лівія - в Галлії; тут малася на увазі Gallia Cisalpina -М. О.) (Liv. 28.46.13, 29.5.9). Зазначимо, що до цього крайнього заходу в історії римського війська, а саме залучення рабів-добровольців, звертались нечасто (Fest. 511(370M-565Th); SHA. Marc. 21.6; Zonar. 9.2) [2, 87-88; 9, 87; 18, 20]. Багато добровольців, але вже з числа вільних громадян (voluntarii milites), приєднав до свого війська на шляху до Луканії новоспечений воєначальник, колишній центуріон Марк Центеній на прізвисько Пенула («Сміливий») в 212 р. до н. е. (Liv. 25.19.13).

Добровольці набиралися зі селян з Лаціуму, Кампанії та Луканії, тобто з тих місцевостей, де проходило військо Пенули на шляху до Сілару. Згідно з описом Лівія, було набрано близько 8 000 вояків. Біля цієї річки й відбулася битва з Ганнібалом, де той завдав нищівної поразки римським військам (Oros. 4.15.16; Liv. Per. 25). Після битви частина новобранців врятувалися втечею, поховавшись по околицях. Та вони успішно були повернуті в ряди війська стараннями претора Публія Корнелія Сулли (P. Cornelius Sulla Rufus Sivilla) (Liv. 25.22.3-4). Саме він, зі згоди сенату, довірив раніше Пенулі здійснити набір voluntarii.

У 207 р. до н. е. військо консула Гая Клавдія Нерона (G. Claudius Nero) було збільшене за рахунок voluntarii з числа ветеранів та юнаків (iuuenibus) (Liv. 27.46.3). Набір був пов'язаний з військовими діями проти Гасдрубала в Північній Італії (Ager Gallicus), куди й направився Гай Клавдій для з'єднання з Марком Лівієм (M. Livius Salinator) [18, 20]. Ганс Дельбрюк припускає, що общини, які поставляли добровольців до римського війська після 209 р. до н. е., робили це не стільки за власною волею, скільки з прагнення повернути собі прихильність Риму, втрачену ними під час війни з Ганнібалом [1, 164-165]. Епізоди з добровільним набором стосуються й обох Сципіонів [13, 173-174]. Публій Корнелій Сципіон (P. Cornelius Scipio Africanus Maior) в 205 р. до н. е. не отримав згоди від сенату провести повноцінний військовий набір задля перенесення театру військових дій до Африки (App. Pun. 2.7-8; Plut. 25.3-4; Liv. Per. 28). Йому дозволили набрати лише добровольців, причому записалися багато представників союзних племен - сабінян, марсів, пелигнів та марруцинів (Liv. 28.45.13, 45.19; Plut. 26.1-2; Zon. 9.11). Зі Сципіоном до Сицилії відправилось близько семи тисяч voluntarii (Liv. 28.46.1) [18, 21]. На острові полководець розподілив своїх добровольців за центуріями (Liv. 29.1.1). Спорядивши відбірних вершників за рахунок заможних сицилійців, Сципіон відплив до Африки у 204 р. до н. е. (App. Pun. 8.30; Liv. 29.1.2-11).

У 190 р. до н. е. багато добровольців взяли участь у поході проти Антіоха ІІІ Великого - 5 000 римлян та союзників [5, 18; 18, 22]. Найімовірніше, вони були приваблені перспективою легкого збагачення, наслухавшись розповідей про багатства Азії. Та й кампанія обіцяла бути легкою: у квітні 191 р. до н. е. Антіох ІІІ був розбитий при Фермопілах. Також не слід відкидати й фактор ролі особи в успішності набору для цієї війни, адже одним з очільників війська було призначено такого уславленого і непереможного полководця, як Публій Корнелій Сципіон Африканський (Liv. 37.1.9; Eutr. 4.4.1). Зауважимо, що Анней Флор підкреслює добровільність участі у війні Публія Сципіона з Антіохом - voluntaria legatione aderat («...як легат добровільно допомагав...») (Flor. 1.24.14). Можливою причиною для прийняття цього рішення Сципіоном Африканським було бажання підтримати у поході свого недостатньо досвідченого у військовій справі брата Луція (L. Cornelius Scipio Asiaticus).

Подібним до набору Публія Корнелія Сципіона був delectus, проведений в 134 р. до н. е. його внуком - Сципіоном Еміліаном (P. Cornelius Scipio Aemilianus Africanus) для продовження війни з непокірною Нуманцією (App. Iber. 84. 363-385, 371; Plut. Apopht. Scip. Min. 15). Сципіон тоді набрав 4 000 добровольців зі союзників та сформував загін чисельністю в 500 осіб, який складався з його друзів та клієнтів [16, 32; 17, 141; 18, 22]. Ці воїни значно підсилили іспанську армію Риму, дозволивши збільшити її чисельність. Вони замінили деяких солдатів, які вже прослужили свій термін, дали можливість евакуювати хворих і поранених з-під Нуманції, облога якої тривала вже вісім років. Та й, в кінцевому результаті, спричинилися до перемоги в 133 р. до н. е. Відмову сенату в призовниках та добровольцях з Італії, а також фінансових засобах для Сципіона Еміліана можна поясни - ти острахом римських властей учергове втратити численний людський ресурс з римських громадян у час, коли можна було здій - снити набір за рахунок союзних царів та міст. Сенатори мотиву - вали відмову перебуванням значної кількості римських військ в Іберії та в інших землях, де велися війни. Можливо, вони також лякалися контролю Сципіона над військом, що могло б загостри - ти протистояння між двома сенатськими угрупуваннями, одне з яких, але не надто чисельне, підтримувало новообраного про - консула Ближньої Іспанії [18, 23]. римський легіон армія добровільність

Характеризуючи таку знакову для римської історії постать, як Сципіон Еміліан, не можемо оминути увагою delectus 151 р. до н. е., який був безпосередньо пов'язаний з цим полководцем. Саме під час нього Сципіон наважився на досить сміли - вий як для такого молодого політика крок - запропонував себе добровольцем, причому на будь-яку військову посаду. Ця подія трапилася на тлі серйозних труднощів з набором війська під час завершення Другої кельтіберської війни в Ближній Іспанії (Hispania Citerior) (154-151 рр. до н. е.). У цей час консули Луцій Ліциній Лукулл (L. Licinius Lucullus) та Авл Постумій Альбін (A. Postumius Albinus) зіткнулися з труднощами набору, причиною яких стали чутки про великі втрати серед римлян і непереможність кельтіберів, можливо, поширені Квінтом Фульвієм Нобіліором (Q. Fulvius Nobilior) (Polyb. 35.4.2). Цей не надто успішний воєначальник (App. Iber. 45-47), але непоганий оратор (Cic. Brut. 79) зазнавав у 153 р. до н. е. від повсталих поразки за поразкою, прирікаючи велику кількість римських вояків на смерть, інколи навіть не на полі бою через недолуге командування, а під час зимування, через неналагоджену логістику (App. Iber. 47) [15, 25]. Прості римляни всіма способами шукали можливість уникнути набору до війська, не кажучи вже про молодь з нобілітету, яка мала займати пости легатів та військових трибунів (Liv. Per. 48; Polyb. 35.4.4-7). Та врятував ситуацію молодий патрицій Сципіон, який надав себе у розпорядження обом консулам для служби в Іспанії (Liv. Per. 48; Oros. 4.21.1). І хоча ситуація в Іспанії, за твердженнями дослідників, була античними істориками дещо перебільшена і драматизована, це абсолютно не применшує цього героїчного вчинку. Варто взяти до уваги й те, що Сципіон планував відбути до Македонії для полагодження там внутрішніх чвар з огляду на хорошу обізнаність з цим краєм (Polyb. 35.4.8-14) [15, 26]. Але задля порятунку Вітчизни він прийняв рішення вирушити на Захід. Приклад Сципіона на - дихнув інших записуватись на військову службу, навіть, можливо, зголосився взяти участь у Іспанській війні його брат Квінт Фабій (Q. Fabius Maximus Aemilianus) (Plut. Apopht. Scip. Min. 10). Залишається неясною призначена Лукуллом для Сципіона посада у війську - трибуна чи легата, адже різні джерела подають різну інформацію (App. Iber. 49.210; Liv. Per. 48; Polyb. 35.4.9).

Говорячи про добровільність у римському війську, не зав - жди це явище відповідало дійсності. Інколи воно було пропагандистським кроком, а Катрін Воольф використовує термін «майже добровольці» [16, 24]. Наприклад, військові трибуни з консульською владою Авл Постумій (A. Postumius Albinus Regil- lensis) та Луцій Юл (L. Iulius Iulus) використали в 397 р. до н. е. методи переконання для набору вояків: «...палкими закликами зібрали загін зі самих майже добровольців» (Liv. 5.16.5). Лівій підкреслює, що не всі набрані чоловіки були добровольцями, а отже, були змушені записатися до загону з тих чи тих причин.

У 200 р. до н. е., напередодні Другої македонської війни (200-197 рр. до н. е.), консулу Публію Сульпіцію Гальбі (P. Sul- picius Galba Maximus) було дозволено набрати добровольців з числа вояків, які повернулися додому після африканської кампанії і були досвідченими воїнами Публія Корнелія Сципіона [2, 122-123; 5, 18-19; 18, 24]. Причому примусово, проти їх волі, набір проводити заборонили: «Sulpicio, cui novum ac magni nominis bellum decretum erat, permissum ut de exercitu quem P. Scipio ex Africa deportasset voluntarios, quos posset, duceret: inuitum ne quem militem veterem ducendi ius esset» (Liv. 31.8.6). Такі обмеження вказували на те, що не завжди командувачі мали свободу дій у проведенні набору. Але й не завжди ця заборона виконувалася. Так, у наступному році вибухнув заколот у Македонії (seditio militum), який підняли 2 000 вояків з числа того ж африканського корпусу Сципіона. Їх направили спочатку до Сицилії, а вже звідтам - на Балкани для війни проти Філіппа V Македонського, ніби за власною волею: «.pro voluntariis transportata erant» (Liv. 32.3.3). Але повстали вони саме через застосований до них примус, який вжили військові трибуни, незважаючи на протести вояків [5, 18; 8, 72-73]. Останні твердили, що їх посадили на кораблі насильно, а термін їх служби - примусової чи добровільної - вже давно закінчився (Liv. 32.3.3-7). Це ставить під сумнів залучення до рядів війська винятково досвідчених легіонерів або ветеранів, які нібито завжди виявляли бажання служити. Навіть Лівій в одній частині своєї праці пише добровільність вищезгаданих ветеранів африканської армії (Liv. 31.14.2), а в іншому - вже описує seditio тих самих voluntarii (Liv. 32.3.3). Аналізуючи текст Лівія, можна припустити, що лише частина колишніх вояків Сципіона були добровольцями, а можливо, й спочатку вони усі виявляли бажання продовжити службу в Македонії. Тому Воольф говорить про пропагандистську мету цього набору [18, 24]. Лише згодом, внаслідок важких польових умов початкового етапу Другої Македонської війни, численних поранень та польових робіт, служба для вже немолодих легіонерів стала нестерпною, що й призвело до солдатського бунту.

Підсумовуючи вищеописані поді, пов'язані з наборами voluntarii наприкінці ІІІ - першої половини ІІ ст. до н. е., варто відзначити важливість цього періоду для розвитку римської військової організації. Зокрема, це стосується удосконалення техніки бою, деяких тактичних вдосконалень, зниження майнового цензу для проходження військової служби, і, що важливо, появи особливого вояцького прошарку, переважно з колишніх добровольців [16, 33; 17, 92]. Низка учених виділяють Другу Пунічну війну як подію, що найбільше вплинула на ці процеси [1, 165; 8, 61-64]. Актуальними залишаються питання стосовно особистих якостей самих voluntarii, якими мотивами керувалися новоспечені добровольці та які причини штовхали їх до цього кроку? У багатьох випадках, це були воїни з певним бойовим досвідом. Для них армія стала одним із засобів поліпшення матеріального становища - для себе чи для своєї сім'ї. Переважно, вони знали свого майбутнього воєначальника, принаймні чули про його ми - нулі звершення та здобутки, адже часто саме він брав на себе зобов'язання залучити цих потенційних вояків під своє командування. Дехто може посперечатись у вмотивованості voluntarii, посилаючись на працю Тацита, який не надто вітав практику добровільності. Порівнюючи призовників з добровольцями, останніх римський історик називає злидарями та волоцюгами: «...quia plerumque inopes ac vagi sponte militiam sumant» (Tac. Ann. 4.4.4). Саллюстій також різко висловлюється стосовно набраних Ма - рієм вояків під час проведення додаткового набору (supplementum), переважно «волонтерів», і окреслює їх як найбільш нужденних - egentissimus quisque (Sal. Iug. 86.3). Закидаючи відсутність у них звитяги та дисципліни, античні історики дорікають Марію та Тиберію в тому, що ті вдалися до такої несхвальної практики.

Можливо, не слід порівнювати республіканські часи та період принципату, але під час добровільного набору, незалежно від історичного періоду, завжди зараховували не надто заможних людей, особливо, коли не вистачало вояків, і кампанія обіцяла бути прибутковою. Вони мали шанс збагатитися за рахунок грабежу й не маючи значного військового досвіду. Та все ж полководець віддавав перевагу не лише досвідченим воїнам. У 207 р. до н. е. консул Гай Клавдій Нерон вербував на шляху до Північної Італії не тільки вояків з бойовим досвідом, а й фізично міцних та витривалих добровольців - як недосвідчених юнаків, так і загартованих у боях ветеранів (див. вище -М. О.). Що ж змушувало цих людей добровільно займатися військовою справою? Найпоширенішим фактором була надія на вдалий грабіж, як це трапилося під стінами міста Вейї у часи Фіденської війни (Другої війни з Вейями) в 426 р. до н. е. (Liv. 4.31.6). Однією з причин запису в добровольці була матеріальна винагорода [18, 25]. Так, в 171 р. до н. е., на початку Третьої Македонської війни (171-168 рр. до н. е.), центуріони і ветерани виявили згоду добровільно продовжити службу, адже пам'ятали про збагачення своїх товаришів по зброї в часи Першої Македонської (214-205 рр. до н. е.) та Сирійської (192-188 рр. до н. е.) воєн (Liv. 42.32.6) [13, 173]. Причому вимагали зарахувати їх не як простих легіонерів, а, враховуючи попередні заслуги, та зі збереженням колишніх посад згідно ієрархічної драбини, - це гарантувало й більшу оплату (stipendium) у порівнянні з платнею для рядових вояків [1, 192-193; 14, 87]. Невідомо, чи військові трибуни дослухались до прохань усіх двадцяти трьох офіцерів, але Лівій повідомляє про призначення на найвищу посаду тільки одного з них - Спурія Лігустина. За наказом військових трибунів, він стає приміпілом першого легіону, а решта центуріонів відвели свою апеляцію і покірно прийняли призначені їм посади (Liv. 42.35.2). Пояснюючи дії трибунів, Ганс Дельбрюк стверджує, що до кожного легіону прикомандировувався лише один приміпіл, а планувалося сформувати лише чотири резервні легіони. Отже, задовольнити вимоги усіх старших центуріонів було неможливо. Можливо, у такий спосіб розраховували скоро - тити набір [1, 192-193].

Взагалі, постать Лігустина - досить суперечлива. Деякі дослідники стверджують, що він є одним з перших римських воїнів-професіоналів чи «майже професіоналів» (quasi-professionnel в Кадю -М. О.), адже за 22 роки військової служби мінімум двічі ставав добровольцем [8, 73-74; 14, 88; 17, 145-146; 18, 26]. Хоча Мярт Тянава дослідив, що наприклад, ні в 195 р. до н. е., ні в 191 р. до н. е. не існувало жодних рішень сенату стосовно на - бору добровольців (Liv. 33.43, 36.2). З цього він зробив висновок, що консули могли інколи без постанов сенату, на свій страх і ризик, приймати у свої легіони voluntarii, якщо ці воїни, завдяки своєму військовому досвіду, здавалися їм потрібними з чисто військової точки зору [7, 64]. Можливо, Лівій упустив у своїй праці опис набору добровольців, який би припав на ці роки, а можливо, ця постать була вигаданою. Низка учених також сумніваються в історичності цього сабінянина, доводячи фіктивність цієї особи, адже Лігустин згадується лише у праці Лівія (Liv. 42.34.8) [1, 195; 13, 173; 14, 83; 16, 38-39]. Видумана ця постать, чи історична, але серед «волонтерів» було багато дрібних власників типу Спурія Лігустина. Під час перебування у рядах війська, вони втрачали свою ділянку і перетворювалися на безземельних пролетарий. У такому випадку їм не залишалося іншого виходу, як знову поступати в ряди легіонів добровольцями. На те, що їхнє майно вже не відповідало рівню мінімального цензу, навряд чи звертали увагу. Формально, вони навіть могли залишатися у розряді військовозобов'язаних, оскільки протягом багатьох років перебували за межами Італії. Їх не можна було залучати до чергового цензу, який, як відомо, проводили кожні п'ять років. Найважливішим було те, що вони володіли вишколом і військовим досвідом. Можна припустити, що більшість пролетаріїв, набраних як milites tumultuarii (див. вище - М. О.), також добровільно продовжували військову службу [7, 65]. Стосовно Спурія Лігустина, то ми вже зауважували, що: «...хоча завдяки частим походам та участі в численних битвах цей центуріон й набув солідного військового досвіду, він і надалі залишався бідним селянином, представником plebs rustica, обробляв у вільний від військової служби час свій невеликий наділ землі.» [3, 208].

Та не тільки пролетарії складали основу рекрутаційної бази Риму. Варто згадати про ще одну її складову - середнє та дрібне селянство. Рекрутуючи не усіх підряд військовозобов'язаних, а загартованих у боях ветеранів та добровольців, інколи молодших синів і внуків селян-землевласників, влада розбавляла ними основну масу легіонерів, одночасно досягаючи ще однієї мети - запобігала надмірній експлуатації цієї бази, яка могла би потягнути за собою занепад усього селянства. А у їх виснаженні не був зацікавлений ніхто - ні патриції, ні плебеї. Адже нищення селянства постійними вербунками до війська, особливо в період воєн ІІІ-ІІ ст. до н. е. загрожувало існуванню самої держави, а не тільки руйнуванню військової системи Риму. Тільки широко - масштабна колонізація і надання селянам та ветеранам наділів землі рятувала та зміцнювала цей прошарок римського суспільства [13, 174; 17, 137]. Як ми вже зазначали раніше, допуском до служби в легіонах незаможних громадян розв'язувалася проблема забезпечення війська людськими ресурсами у важкі для Рес - публіки часи [3, 210]. Важливу роль у залученні вояків-добровольців зіграло збільшення тріумфальних роздач [5, 19]. Воїнам, які отримували раніше під час тріумфів лише декілька десятків ассів, тепер виділяли по сто ассів і більше. Наприклад, Публій Корнелій Сципіон, переможець Ганнібала, в день свого тріумфу в 201 р. до н. е. роздав легіонерам зі здобичі по 400 мідних ассів (Liv. 30.45.3). У ці часи це була чимала сума: демобілізований вояк, навіть зовсім незаможний (а такими, переважно й були добровольці - М. О.), мав можливість на них прожити більше двох років. Згідно з Полібієм, їжа і ночівля у заїжджому дворі на той час коштували півасса (Polyb. 2.15). Великі тріумфальні подарунки воїнам виплачували й інші воєначальники. Нагородні суми підвищувалися, коли римляни потрапляли на території багатих країв - Іспанії, Македонії, Азії (Liv. 31.20.7, 33.23.7-9, 33.27.13, 34.46.3, 34.52.11; Plut. Apopht. Scip. Min. 10). Надалі здобич, яку привозили зі Схо ду, зростала, відповідно збільшувалися й роздачі легіонерам: тріумфальні гроші почали видавати вже у срібних денаріях (Liv. 37.59.6, 39.5.17, 39.7.2-5, 45.34.5-6, 45.40.5). Одним із видів заохочення для добровольців була виплата подвійного жалування [2, 123-124].

У 180 р. до н. е. нагорода у розмірі дворічної оплати була видана навіть союзникам, які зазвичай взагалі нічого не отримували за свою службу (Liv. 37.59.6, 39.7.2, 45.43.7; Polyb. 6.30). До речі, ще донедавна усталеною була думка про нібито вищі доходи елліністичного вояка-найманця у порівнянні зі стипендіумом республіканського легіонера. М. Міллер, порівнюючи жалування римського вояка після Другої Пунічної війни та найманців елліністичних монархій того ж часу дійшов до висновку, що римський «militia-men», що воював за славу res publica, був далебі не бідним. Його stipendium нагадувало сучасну шкалу заробітної плати і було не набагато нижчим від винагород професійних вояків Антіоха ІІІ чи Філіппа V [17, 120]. Відомий епізод з періоду Югуртинської війни (112-105 рр. до н. е.), коли сенат дозволив Марію провести supplementum. Тоді добровольці поспішили скористатися як здобуттям у війні цінних трофеїв, так і перспективами повернення до Риму у ранзі переможців на чолі з харизматичним консулом (Sal. Iug. 84.34).

Отже, не тільки жадібність була фактором добровільності. Честолюбність, як одна з причин вступу в ряди добровольців, можливість здобути славу одного з учасників вдалого переможного походу, штовхала римлян поповнювати ряди легіонів ще в ранні періоди римської історії (App. Pun. 75.351; Dion. Hal. 7.19.3). Особистість воєначальника відігравала, поряд з можливістю збагачення, одну з визначальних ролей у принципі добровільності (Liv. 3.57.9, 10.25.1; Polyb. 6.31.2; Dion. Hal. 7.19.3). Це траплялося тоді, коли він вже був оцінений як потенційний переможець - ще до того, як стати командуючим (Dion. Hal. 10.43.3; Liv. 3.57.9), або коли вирізнявся красномовством (Liv. 3.69.3-8), або нарешті тоді, коли добровольці, які служили під його ору - дою, змогли оцінити його якості (Liv. 37.1.9-10, 42.34.10; Eutr. 4.4.1; App. Iber. 84. 363-385, 371; Plut. Apopht. Scip. Min. 15) [18, 26]. У 149 р. до н. е. багато добровольців запропонували себе вписати до війська, будучи впевненими в остаточній перемозі Публія Корнелія Сципіона над Карфагеном (App. Pun. 75.351) [18, 20].

Інші причини були не частими і лише за певних обставин. Це стосується тих ветеранів, які приєдналися до війська задля боротьби з еквами та вольсками в 446 р. до н. е. У цьому випадку вони хотіли захищати Батьківщину (Liv. 3.69.8). Існували й політичні мотиви у вербуванні волонтерів. Наприклад, можна пригадати V ст. до н. е., коли відбувалася боротьба між патриціями і плебеями. Тоді delectus як і все, що з ним було пов'язано, використовувалося протиборчими силами і було політичною зброєю у цьому протистоянні (Dion. Hal. 6.25.1; Liv. 2.23-27). Можна провести паралель з І ст. до н. е., коли добровольців використовували політики і воєначальники [12, 113]. Тоді до них зверталися не так через їхнє бажання влитися у військо під час чергового набору, як внаслідок тісних зв'язків добровольців з військовими чи політичними лідерами, які формувалися протягом тривалих, майже безперервних громадянських та завойовницьких воєн. А це вже ознака патронатно-клієнтських військових зв'язків, появу яких більшість дослідників посувають тільки на кінець республіканського періоду. Згадаємо випадок зі Сципіоном Еміліаном, коли той в 134 р. до н. е. набрав військо, яке частково складалося з його клієнтів (Polyb. 35.4.1-14; Liv. Per. 48; Val. Max. 3.2.6; Plut. Mor. 201a; Oros. 4.21.1). Слід також згадати практику V ст. до н. е., коли існували загони, складені з патриціїв та їх клієнтів (Dion. Hal. 6.47-51, 7.21.3, 10.431-3; Liv. 5.32.8; Plut. Marc. 21) [6, 168; 16, 32].

Деякі з вищеназваних причин могли співіснувати. Так, в 190 р. до н. е. багато добровольців - близько 5 000 як римлян, так і союзників, брали участь у війні в Азії проти Антіоха ІІІ (див. вище - М. О.). Voluntarii сподівалися не лише на прибуток від походу, а й пішли за таланистим полководцем Публієм Корнелієм Сципіоном Африканським, якого задіяв у своєму поході його брат - Луцій Корнелій Сципіон. Причому вони приєдналися до основного війська консула за межами Риму, коли той вже рушив на війну. Публій Сципіон був для багатьох з них колишнім командиром і користувався беззаперечним авторитетом. Відзначимо, що ці добровольці з числа вояків, що вже відслужили (emeriti), не приводилися до присяги і не претендували на жалування: «...qui emerita stipendia sub imperatore P. Africano habebant» (Liv. 37.4.3). З'явившись на заклик полководця, вони служили доти, доки мета, заради якої вони були викликані, не буде досягнута. Так що сподівання на винагороду у цих добровольців, звичайно, були, але не на оплату за службу, а на милість Сципіона, який мав би розділити військову здобич між своїми емеритами. Вони не сумнівалися у тому, що його присутність у по - ході гарантувала у майбутньому беззаперечну перемогу та збагачення [18, 27]. Взагалі, поява на історичній арені такої знакової для Риму персони, як Публій Сципіон Африканський, мала важливе значення, особливо у контексті стосунків між військом та полководцем.

Такого зв'язку, який існував між ним та простими вояками, раніше не спостерігалося. Його становище на військовому поприщі постійно підкреслювалося титулом imperator (в Полібія атратцудс, - «головнокомандуючий», володар»), який став винагородою Сципіону від вдячних вояків після битви під Бекулою в 209 р. до н. е. (Liv. 27.19.4; Polyb. 10.40.6). Цей воєначальник став першим володарем цього титулу, а також першим з римських полководців, хто удостоївся агномену на честь завойованої ним країни - Africanus; сучасники називали Сципіона Великим (Polyb. 32.12-13). Він став взірцем харизматичного полководця, за яким легіонери йшли без остраху у будь-який бій чи похід.

Розглядаючи добровільну практику набору, варто згадати й таку категорію вояків, як extraordinarii, яких Полібій асоціює з добровольцями (Polyb. 6.31.2). М. Міллер вважає, що вони мали особливий статус у легіоні, адже у військовому таборі розміщу - вались поряд з кінною сторожею тілоохоронців консула [17, 150]. Extraordinarii в Полібія утворювали окрему бойову одиницю. Постає питання, а чи могли добровольці завжди утворювати бойові одиниці? Та це стосувалося не усіх добровольців. Полібій вказує на те, що мова йде тільки про тих voluntarii, до яких були прихильні консули: каі rivsq rwv edeXovrqv orparevopevmv rq rwv vnarrnv /aqiri (Polyb. 6.31.2). Згадані в античного історика добровольці - це, так би мовити, «елітні» добровольці або, принаймні, voluntarii, яких хотів би виокремити головнокомандувач з усієї маси війська. Інші добровольці, безумовно були розподілені по усьому легіону, та тут основний критерій розподілу - володіння римським громадянством, адже відомо, що extraordinarii набиралися з числа союзників - socii.

У 107 р. до н. е. Гай Марій починає набирати охочих вояків для продовження війни з Югуртою. Ця подія стає своєрідним переділом двох епох, особливо у системі рекрутування. І хоча традиційний delectus зберігався, набір voluntarii стає частішим явищем. Марій не зробив нічого інноваційного у цій галузі, він лише відновив практику, формалізував та систематизував те, до чого вдавалися його попередники час від часу, в силу тих чи тих причин і обставин [18, 28].

З початком ІІ ст. до н. е. з'являється система поновлюваного (циклічного) рекрутування, яке поступово витісняє щорічний набір до легіонів та міліційну армію. Пов'язано це було, насамперед з безперервною чередою воєн в Іспанії, які там точилися майже до кінця І ст. до н. е. А це ще один чинник для залучення до військової служби більшої кільості volunarii. Саме після Марія частіше починає з'являтися така категорія вояків, як evocati - ветерани-добровольці, яких починають виділяти в окремі загони.