Роль братів Дмитра та Левка Ревуцьких в утворенні та діяльності Музичного товариства імені Леонтовича (лютий 1921 - лютий 1928)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського НАН України

Роль братів Дмитра та Левка Ревуцьких в утворенні та діяльності Музичного товариства імені Леонтовича (лютий 1921 - лютий 1928)

В.В. Кузик доктор філософії мистецтва,

кандидат мистецтвознавства, старший науковий

співробітник відділу музикознавства

Анотація

Гей, браття, ми йдемо І нас ніхто не спинить,

Немає вороття,

Вперед наш юний шлях.

І наші імена у забутті не згинуть.

Ми живемо в піснях!

М. Рильський. Ода пісні

Майже 100-річчя чекала Україна на повернення історичної правди щодо реалій її життя у часи проголошення вперше її незалежної державності. Та доба виявилася тісно пов'язаною з політикою жорстокого більшовистського «червоного» терору, що приніс багато жертв, з-поміж яких і вбивство 23 січня 1921 р. композитора Миколи Леонтовича. Коли звістка про цю трагічну подію долетіла до Києва, то 1-го лютого 1921 р. значна група діячів культури, професори і студентство зібралися в Київському музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка, щоб утворити Комітет пам'ят М. Леонтовича, який пізніше мав другу назву Всеукраїнськмй комітет пам'яти Миколи Леонтовича, а останню третю - Музичне товариство імени Леонтовича. Це мистецьке об'єднання пропрацювало 7 років (лютий 1921 - лютий 1928) у струмені Українського відродження хХ століття і стало яскравим втіленням прогресивного поступу української культури в загальносвітовий простір.

Активну участь на різних етапах історії Музичного товариства ім. Леонтовича брали видатні діячі національної культури, брати Дмитро та Левко Ревуцькі. Зокрема, Дмитро Миколайович був одним із 50 засновників Комітету / Товариства; вів роботу з поширення українського вокального репертуару та народних пісень і дум, займався видавничою справою. Він почав розробляти новий на той час напрямок - поетичний переклад вокальних творів європейської та російської музики: пісні, романси, оперні лібретто. Це була справа великої ваги, бо українська культура декларувалась як частка світової культури.

Участь Левка Миколайовича розпочалася з діяльності у Прилуцькій філії Товариства як композитора і концертуючого піаніста (1920-1924, утворення філії 1923). Тоді були створені такі показові твори, як кантата «Хустина» на вірші Т. Шевченка, хори «Серце музики» на слова М. Вороного, «Гукайте їх» на слова М. Філянського, «На ріках круг Вавилона» переспів Т. Шевченка за Псалмами Давидовими, низка солоспівів тощо. Від літа 1924 р. Л. Ревуиький діяв у складі київської філії товариства, входив до Президії, з групою композиторів-новаторів утворив Асоціацію сучасної музики (АСМ, 1926). У цей період було написано значну кількість творів, з-поміж яких особливо вирізнялися вокальні цикли на основі фольклорних джерел «Сонечко» (для дітей) і «Галицькі пісні», що визнані шедеврами жанру, Симфонія № 2 (посіла І місце в загальноукраїнському конкурсі творів), розпочато компонування Концерту для фортепіано з оркестром F-dur, завершення якого відбулося вже після ліквідації товариства.

Творчій спадщині обох братів Ревуцьких випала непроста доля: науковий та етнографічний доробок Дмитра Ревуцького було наказано знищити, симфонічні партитури найбільш вагомих творів Левка Ревуцького згоріли у полум'ї. Однак пошуки останніх десятиліть дозволили повернути до життя втрачене та зробити їх надбанням культури нацї.

Ключові слова: музика, композитор, брати Ревуцькі, музичне товариство, Леонтович, репертуар.

Annotation

V. V. Kuzyk

Doctor of Philosophy of Art, Candidate of Art History, Senior Research Fellow of Department of Musicology, Institute of Art History, Folklore and Ethnology M. T. Rylsky National Academy of Sciences of Ukraine

The role of brothers Dmytro and Levko Revutsky in the formation and activity of the Leontovych Music Society (February 1921 - February 1929)

Ukraine has been waiting for almost 100 years for the return of the historical truth about the realities of its life at the time of the first proclamation of its independent statehood. That period was closely connected with the policy of brutal Bolshevik «red» terror, which brought many victims, including the assassination of composer Mykola Leontovych on January 23, 1921. A large group of cultural figures, professors and students gathered on February 1, 1921 at the Kyiv Music and Drama Institute name ofMV Lysenko to organize the Committee in memory of M. Leontovych when they learned about this tragedy. The Committee was later renamed the All-Ukrainian Committee in Memory of Mykola Leontovych, and the last third was the Music Society name of Leontovych. This artistic association worked for 7 years (February 1921 - February 1928) in the stream ofthe Ukrainian revival of the twentieth century. It became a vivid embodiment of the progressive progress of Ukrainian culture in the world space.

Active participation in various stages of the history of the Music Society name of Leontovych was taken by prominent figures of national culture, brothers Dmytro and Levko Revutsky. In particular, Dmytro was one of the 50 founders of the Committee / Society; conducted work on the dissemination of Ukrainian vocal repertoire and folk songs and dumas, was engaged in publishing. He began to develop a new direction at that time - the poetic translation of vocal works of European and Russian music: songs, romances, opera librettos. This was a matter of great importance, because Ukrainian culture was declared as a part of world culture.

Levko's participation began with his activity in the Pryluky branch of the Society as a composer and concert-pianist (1920-1924, branch formation in 1923). Then such demonstrative works were created as the cantata «Khustyna» on the poems of T. Shevchenko, the choir «Heart of a Musician» on the lyrics of M. Voronoi, «Call them» on the lyrics of M. Filyansky, «On the rivers the circle of Babylon» the lyrics of T. Shevchenko on Psalms David, a series of romances and more. From the summer of 1924 L. Revutsky acted as a member of the Kiev branch of the Society, was a member of the Presidium. He and a group of innovative composers formed the Association of Contemporary Music (ACM, 1926). During this period, a significant number of works were written, among which were especially vocal cycles based on folklore sources «Sun» (forchildren) and «Galician songs», which are recognized as masterpieces of the genre, Symphony № 2 (took the first place in the All-Ukrainian competition of works), the composition of the Concerto for piano and orchestra in F-dur began, which ended after the liquidation of the Society.

The creative heritage of both Revutsky brothers had a difficult fate: Dmytro Revutsky's scientific and ethnographic works were ordered to be destroyed, symphonic scores of the most important works of Levko Revutsky burned in the flames. However, the search of recent decades has made it possible to bring back to life the lost and make them the property of the nation's culture.

Key words: music, composer, Revutsky brothers, music society, M. Leontovych, repertoire.

Виклад основного матеріалу

Від початку нового століття, а саме з 2017 року, Україна вступила в особливий історико-хронологічний простір відзначення 100-річних ювілеїв. Це і проголошення незалежності, і злука східних та західних земель у Всеукраїнську державу, і героїко-трагічні бої за виборювання власної свободи з пам'ятними Крутами, Холодним Яром, Гуляйполем, козацькою Чаплинською республікою, що завершилися 1921 року захопленням країни більшовицьким червоним терором. Сучасні історики визначають три хвилі того жорстокого терору, перша з яких розпочалася ще 1919 року та активно діяла до часу остаточного ствердження на українських теренах Країни Рад. До цього періоду відноситься і довгі десятиліття замовчувана правда про вбивство вранці 23 січня 1921 року геніального композитора родом із Поділля Миколи Леонтовича.

Тільки в 1990-ті роки чудом збережений в Державному архіві Вінниці рапорт начальника Гайсинського повітового відділку міліції дозволив з достовірністю реконструювати ті трагічні події та довести, що вбивство здійснив агент ЧК (з рос.: Чрезвычайной комиссии) Афанасій Гріщенко [27]. А 1999 року було й опубліковано повний звіт Гната Яструбецького, який по «гарячих слідах», поїхавши до Марківки та поспілкувавшись з рідними композитора, реконструював весь перебіг подій. Друзі митця планували опублікувати звіт, але владні органи категорично заборонили його оприлюднювати, звалили вину на невідомих бандитів. Офіційно повідомлення про смерть композитора надруковано тільки 2 березня 1921 року (!) [7; 17, с. 4].

Це сьогодні ми з гордістю говоримо, що Микола Леонтович був геніальним композитором. Однак у документах січня 1921 року читаємо тільки два визначення його особи - син священника та шкільний вчитель. Але ж за це не вбивають органи ЧК. У чому ж була справжня провина Миколи Дмитровича та як він потрапив до списків «на ліквідацію»? Річ у тім, що в свій майже дворічний «київський період» життя і творчості - 1918-1919 роки - Леонтович був, по-перше, - ДЕРЖСЛУЖБОВЦЕМ у Міністерстві культури та освіти часів Гетьманату і Директорії, по-друге - брав активну участь у відстоюванні ідеї незалежної автокефальної церкви України (з низкою інших відомих діячів музики, як-от К. Стеценко, Я. Яциневич, П. Козицький, М. Верховинець, М. Гайдай та ін.). Цього було більш ніж достатньо. За звинуваченнями у «петлюрівщині» й «автокефалії» заарештовано й знищено тисячі людей.

Інформацію про вбивство подільського митця того ж 23 січня телеграфом було переслано до Києва, до того грона людей, які встигли потоваришувати з Миколою Дмитровичем, співпрацювали з ним, оцінили геній таланту самородка та виняткову інтелігентність і делікатність його характеру. Підступне вбивство митця не залякало його поплічників по праці, а навпаки, збурило в мистецькій громаді дух опору, прагнення самим йти наступом на дику стихію руйнування й знищення діячів культури та й, зрештою, - самої національної культури. 1-го лютого 1921 року значна група діячів культури, професори і студентство зібралися в Київському музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка, щоб, як годиться за християнським звичаєм, пом'янути 9 днів по смерті митця.

Хто ж були ті перші, які виголосили заклик до єднання людей культури? Сьогодні годиться з глибокою шаною в серці назвати кожного з тих, хто утворив Комітет пам'яти М. Д. Леонтовича (перша назва об'єднання): Кирило Стеценко (1882-1922) - видатний український композитор, фундатор комітету; Юхим Михайлів (1885-1935) - художник-символіст, поет, мистецтвознавець, перший голова комітету; Олесь Чапківський (1884-1935) - журналіст-критик, мистецтвознавець, секретар комітету, Пилип Козицький (1893-1960) - композитор, педагог, заступник голови комітету; Климент Квітка (1880-1953) - вчений, фольклорист; Дмитро Ревуцький (1881-1941) - фольклорист, мистецтвознавець, філолог, перекладач; композитори, більшість з яких були і хоровими диригентами: Яків Степовий (1883-1921), Михайло Вериківський (1896-1962), Борис Лятошинський (1895-1968), Григорій Верьовка (1895-1964), Федір Попадич (1877-1943), Порфирій Демуцький (1860-1927), Василь Верховинець (1880-1938), Павло Гайда; вчений-теоретик, автор новітньої теорії ладів Болеслав Яворський (1877-1942); видатний український поет, у той час - хоровий диригент Павло Тичина (1891-1967); блискучий піаніст і відомий педагог Фелікс Блуменфельд (1863-1931); хоровий диригент, керівник знаменитої капели «Думка» Нестор Городовенко (1885-1964); новатор театральної справи Лесь Курбас (1887-1937); відомий актор і театральний режисер Іван Садовський (1876-1948); славетний бандурист, письменник, актор і мистецтвознавець Гнат Хоткевич (1877-1938); поет Валер'ян Поліщук (1897-1942); живописець, сценограф, актор, президент Української академії мистецтв Микола Бурачек (1871-1942); Сергій Єфремов (1876-1938) - видатний український вчений-історик культури; Данило Щербаківський (18771927) - історик мистецтва, музейний працівник; викладачі Музичнодраматичного інституту ім. М. В. Лисенка: диригент і співак Сергій Дурдуківський (1880-1943), Степан Васильченко (1878-1932), Гнат Яструбецький (1877-1939), Іван Волянський, Сергій Тележинський, Олександр Харченко. До складу комітету були також уведені рідні Миколи Дмитровича як почесні члени: Дмитро Феофанович - батько, Клавдія Ферапонтівна - дружина покійного, Вікторія Леонтович та Олена Мончинська - його сестри.

Довгі дні біганини для юридичного затвердження нарешті в квітні 1921 року увінчалися відповідним дозволом владних органів про утворення «Всеукраїнського комітету пам'яти Миколи Леонтовича» (друга назва). А з переведенням керівних органів до нової «пролетарської» столиці Харкова 26 лютого 1922 року змінили й статутні положення об'єднання та ствердили нову (третю) назву «Музичне товариство імени Леонтовича» (далі використовуємо поняття «Товариство»), з якою воно проіснувало до лютого 1928 року, коли його ліквідували за «неактуальністю» [2; 17]. Сім років потужної праці, коли кожен рік ставав проривом у нові творчі та громадськоорганізаційні виміри національної самосвідомості для тогочасної комуністичної ідеології, спрямованої на формування людини«радянського стандарту», НЕАКТУАЛЬНІ! І то ще м'яко кажучи.

Навіть за перший рік свого існування комітет став єдиною визнаною на той час організацією, що об'єднала майже всіх провідних діячів української культури різного профілю - музикантів, літераторів, художників, театралів, поліграфістів. У наступний, 1922, рік (1 квітня) на зборах колективу в 50 чоловік (майже весь склад у Києві) було прийнято нову назву і Положення, переобрано Правління та створено перші дві комісії - музичну і музейну. Товариство очолили художник Ю. Михайлів (голова), мистецтвознавець О. Чапківський (секретар), композитор П. Козицький (заступник голови). Проєкт Положення розробив і надіслав композитор К. Стеценко, який на той час жив у с. Веприк [28]

«1. Мета товариства

§1. Українське музичне товариство має своєю метою піднесення і розвиток музичної культури на Україні в широкому розумінні цього слова.

Для здійснення зазначеної мети товариство закладає секції:

а) етнографічну, б) педагогічну, в) організаційну, г) видавничу та д) техніко-будівничу, які (секції) поділяють всю роботу товариства, а саме:

а) секція етнографічна збирає етнографічні матеріали і науково їх розробляє, організовує етнографічні екскурсії і комісії, закладає етнографічні кабінети, видає етнографічні матеріали, організовує етнографічні бібліотеки і ін.;

б) секція педагогічна ставить своєю метою підготувати кадри освічених музичних педагогів, діячів, дирижорів, музик і др., для чого має право відкривати музичні класи, курси, школи, консерваторії та інші педагогічні заклади; командирує за кордон для удосконалення здібних і видатних учнів, дирижорів, композиторів, музик, а також допомагає їм, засновуючи стипендії, інтернати і т. ін., оголошує конкурси на твори музичні і теоретично-музичні;

в) секція організаційна ставить метою музичне та естетичне виховання широких народних мас, засновуючи по містах та селах України хори, оркестри, оперні театри, популяризує народні українські струменти; організує з'їзди народних хорів та оркестрів, музичних діячів, закладає склади та фабрики струментів для хорів та оркестрів, розсилає інструкторів для заснування хорів і оркестрів;

г) секція видавнича. «Українська музична бібліотека» видає: етнографічні та наукові матеріали, що стосуються музики, твори видатних українських композиторів, ноти для хорів та оркестрів; підручники для педагогічних закладів; класичні твори українські і світові, музичні журнали, брошури та газети; закладає власні друкарні, склади, магазини і ін;

д) секція технічно-будівнича будує театри товариства, концертні зали, естради та ін.».

Не все з задуманого вдалося здійснити. І не з вини діячів товариства. Але від тих двох перших комісій - музичної та музейної - забрунькували інші: композиторська, хорова, перекладацька, видавнича; народилися нові навчальні студії й школи, зазвучали голоси «Думки» та здивували пошуки мистецького об'єднання «Березіль» Л. Курбаса.

Зазначена у статуті «секція видавнича» була найбільш до науково-творчих уподобань Дмитра Миколайовича Ревуцького Варто звернути увагу, що у списках членів Товариства на 1 січня 1922 р зазначено Л. Ревуцький - композитор. Це не помилка. Це свідоме прагнення науковців НБУ (тепер Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського) часів 1950-х років приховати ім'я Дмитра, затаврованого тогочасною цензурою і викинутого з культурного обігу УРСР, за іменем Левка, чия творчість визнавалася владою. Такий запис збережено і в книжці О. Бугаєвої [2; с. 358]., який у 1920-ті роки розгорнув неймовірно активну мистецько-просвітницьку діяльність у Києві як професор української орфоепії та курсу з історії пісенної культури в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, науковець Етнографічної секції Всеукраїнської академії наук. Сорокарічний вчений - у повному розквіті творчих сил - читав курси з фольклору в Київському університеті, КПІ, виступав зі сцен філармонії та Будинку вчених, викладав словесності в кількох київських гімназіях і технікумах. Маючи гарний голос (лірико-драматичний тенор) і добре володіючи грою на роялі, він часто виступав як виконавець-співак чи декламатор поезій. А видавнича справа дозволяла поширити свої ідеї та знання на обшир всієї України. Про це читаємо рядки Д. Ревуцького в його особистій анкеті: міг би «вести роботу по поширенню українського вокального репертуару та виданню народних пісень», а поруч - подяка Товариству «за роботу в глухі часи голодних і холодних років» Зазначено адресу, де тоді жив Д. Ревуцький: Київ, вул. Нестеровська (нині І. Гончара), помешкання 24. [29].

Тож Дмитро почав активно розробляти новий на той час напрямок - поетичний переклад вокальних творів європейської та російської музики: пісні, романси, оперні лібретто. Це була справа великої ваги, бо українська культура декларувалась як частка світової культури. До цієї праці Дмитро Миколайович залучав відомих поетів Бориса Тена (М. Хомичевського), М. Рильського, М. Зерова, П. Пилиповича, писав й сам (більше 300 перекладів). У 1920-ті роки з його подачі виходять численні збірки вокальних творів, серед них Бетховена - три випуски, Ф. Шуберта, Р. Шумана, Й. Брамса. У них знаходимо переклади Дм. Ревуцького з Г. Гейне (німецьку мову Дмитро Миколайович знав досконало) - «Два гренадери», «Ві сні я тяжко плакав», «Двійник», «Її портрет», «Не сержусь я, болить душа моя» та інші. Ціла низка перекладів з німецької була зроблена і Максимом Рильським: «Коваль» Й. Брамса, «Солдат» Р. Шумана, «Лірник» Ф. Шуберта та інші, з позначкою «Музична редакція перекладів Дм. Ревуцького» [26]. Солоспіви здебільшого виходили серією «Листівка», невеликі за обсягом, недорогі, доступні широкому загалу.

Наступним етапом «українізації мистецького життя» країни стали поетичні переклади оперних лібрето. То була високогуманістична ідея - зробити вершинні твори високої музики зрозумілими для широкої й під час культурно малоосвіченої аудиторії. Прагнення відчинити двері оперних театрів для найширших верств населення - селян, робітників - і через українське слово зробити зрозумілими їм шедеври академічного мистецтва. Для світової практики то була не нова справа (цього прагнули і М. Глінка, і Б. Сметана, і Р. Ваґнер), але для України, якій за царата увесь час прищеплювали відчуття етнічної нижчовартості, то був потужний принцип популяризації класики. Особливо інтенсивною у творенні україномовної опери була робота в двох столицях: у Харкові перекладами займалися Микола Вороний та Олекса Варрава, а у Києві - Лідія Черняхівська-Старицька, Дмитро Ревуцький та Максим Рильський. Дмитру Миколайовичу належать переклади українською мовою опер «Фауст» Ш. Ґуно (й донедавна співали цей текст), «Викрадення з сералю» В. А. Моцарта, «Пророк» Д. Мейєрбера, «Паяци» Р. Леонкавалло, «Продана наречена» Б. Сметани, «Тригрошова опера» К. Вайля, російських «Руслан і Людмила» М. Глінки, «Алєко» С. Рахманінова (загалом до півтора десятка).

«Але в житті радість чергується з сумом, - по-філософськи констатував син Дмитра Миколайовича Валеріян у своїй книзі спогадів. - Нашу родину спіткало горе. Моя сестра Олександра, повернувшись з Одеси (там вона відпочивала у знайомих), дуже захворіла. Лікарі встановили тяжку форму менінґіту. Вона померла у листопаді. Батько тяжко пережив цю втрату. Протягом кількох місяців він часто сідав за рояль і співав романс: «Спи, моя доню маленька, в темній труні славно спи»... Олександрі йшов лише 14-й рік, і вона виявляла великі музичні здібності» [24, с. 69]. То була осінь 1926 р., коли Дмитро Миколайович розпочав великої ваги роботу з укладання своєрідної антології українського фольклору, із зібрання найбільш яскравих за жанрами та мелосом і поетикою зразків народної творчості, записаних етнографами й композиторами (зокрема числі й Миколою Віталійовичем Лисенком, самим укладачем і його матір'ю Олександрівною Дмитрівною Ревуцькою) у попередню добу. Це сталося вже не вперше, творче горіння митця переплелося з трагізмом життя.

Та попри всі складні перипетії життя робота не припинилася й була завершена. Задумана ще в етнографічних планах товариства вона вийшла друком вже після його офіційної ліквідації як реальний факт здійснення всіх магістральних рішень мистецької громади. Справжнім пам'ятником вченому стали три випуски збірників українських народних пісень «Золоті ключі» (1926-1929 роки, по 125 пісень у кожному) з коментарями академічного рівня. Микола Грінченко писав: «... це величезний скарб народної музичної творчості, що його упорядковано складачем і упорядковано з певним знанням справи і великою любов'ю до неї, до кожної пісні упорядник подав примітки, пояснення, що іноді становлять значну цінність так з боку історичного, як і музично-етнографічного. Нові пісні, або нові варіанти до старих пісень. все це знайшло собі місце в збірках Ревуцького» [22]. Поетичну назву «Золоті ключі» запропонував колишній улюблений учень, що став справжнім другом, Максим Рильський, якого буквально зачарували рядки народного шедевру «Ой глибокий колодязю - золотії ключі.». Щоправда, Дмитро Миколайович намагався у вербальних текстах зберегти фонетичні особливості говірки кожного з українських теренів, де записувалися зразки (це видно із рукописних фрагментів), однак на вимоги «компетентних рецензентів» звів укладання текстів до літературної мови.

Забігаючи вперед зазначу, що Д. Ревуцький, радіючи схвальній громадській оцінці свого фольклорного доробку, навіть не передбачав, що 1932 року ці збірки разом із його книжками «Українські думи та пісні історичні» (1919) і «Живе слово» (1920)також уславленого жіночого тріо 1970-х у складі тоді ще молодих співачок Народного хору ім. Г. Верьовки Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської та Марічки Миколайчук. будуть вилучені з бібліотек і знищені як «буржуазно націоналістичні», а його самого позбавлять роботи в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка та Етнографічній секції Академії наук...

Але повернемося знову до сторінок історії доби Українського відродження 1920-х років ХХ століття. У час розквіту своєї діяльності - 1926-1927 роки - Товариство ім. М. Леонтовича налічувало 13 філій та 7 осередків у Харкові, Одесі, Житомирі, Вінниці, Полтаві, Дніпропетровську, Миколаєві, Чернігові, Черкасах та інших містах і селах, об'єднувало більше 927 членів (особових) На жаль, більшість персональних справ у 1930-1950-ті роки було втрачено (чи навмисно вилучено й знищено?) і нинішні списки персонального складу товариства у 50 налічують 450 осіб (їх біографічні «портрети» уклала науковець О. Бугаєва) [3].. На весну 1927 року товариство зареєструвало по республіці 1014 музичних організацій; хорів селянських - 347, робітничих - 211, шкільних - 367, оркестрів робітничих та селянських - 82, професіональних хорів, як «Думка», «РУХ», «ДУХ» - 7, Народну філармонію, Народну консерваторію. Кореспондентська сітка товариства і журналу «Музика» охоплювала майже всі континенти - від Далекого Сходу - Владивостока й Хабаровська, через довгу низку міст різних країн Євразії аж до Америки - Торонто, Нью-Йорка й Буенос-Айреса [6].

Доцільно зазначити, що активно виявили себе у роботі представники філій та осередків Чернігівської області (орієнтуюсь на нинішній територіальний розподіл). Чернігівську філію створено 22 травня 1923 року. Вона мала вельми розгалужену сітку осередків: у Ніжині, Острі, Глухові, Конотопі, Городні, Мрині, Козельці, Макіївці, Ново-Басані. Діяльність Ніжинського осередку Музичного товариства ім. М. Леонтовича на чолі з В. Проценком ґрунтовно досліджена знаною науковицею і патріоткою свого краю Оленою Кавунник у окремій монографії «Музичне середовище Ніжина» [8].

Герої моєї розвідки - брати Дмитро та Левко Ревуцькі - родом, із села Іржавець неподалік від Ніжина, але в силу історичних і географічних обставин у перші роки утворення товариства належали до різних філій: Дмитро до центральної, Київської, як один із засновників мистецького об'єднання, а Левко - до Прилуцької, бо в 1920-1924 роки жив і працював у ПрилукахПрилуцького дворянства. У Прилуках було поховано матір композитора, яка раптово померла восени 1906 року від запалення легенів. На час перебування Л. Ревуцького в Прилуках він мешкав, ймовірно, в будинку діда, де лишилася молодша сестра матері. (дружина Софія

Андріївна з маленьким сином Євгеном мешкали у батьківській садибі в Іржавці) [10].

Прилуцька музична громада вирізнялася особливою активністю і ще 14 квітня 1923 року створила свою Прилуцьку філію, обігнавши на місяць тодішній північний губернський центр Чернігів (хоча за тогочасним територіальним розподілом Прилуки відносилися до Полтавщини Полтавську філію створено наприкінці квітня 1921 року (Ф. Попадич), її осередки були в містах Гадяч, Бережівка, Глинськ, Котельва, Лазірки, Лохвиця, Піщани, Пирятин. У цьому переліку Прилуцька філія виступає самостійним об'єднанням, поза губернськими територіальними рамками.) [2, с. 104].

Те, що Прилуки створили не осередок, а одразу окрему філію товариства, мало вагомі базові підстави: ще з кінця ХІХ століття при знаній своїм високим рівнем освіти й естетичного виховання чоловічої гімназії існували оркестр, драматичний гурток, хор, камерні струнні ансамблі (тріо, квартети), вітали виконавство на скрипці, віолончелі, організовували вокальні вечори; при жіночій гімназії досить гарно викладали гру на роялі та влаштовували клавірабенди з популярної інструментальної музики. Вже в пореволюційному 1919 році - часи Гетьманату - було створено Хор Райспілки зі співаків-аматорів під орудою талановитого музики Олекси Фарби Фарба Олексій (Олекса) Спиридонович (1884-1937) - за вищою освітою економіст, диригент, скрипаль, вчитель музики, викладач музично-теоретичних дисциплін на педкурсах. На початку 1922 р. заснував Хор райспілки в м. Прилуки. У січні 1924 року повідомляє правлінню Товариства про відкриття Музичного відділу при Театральному товаристві у Харкові [2, с. 205] та розпочинає там діяльність. 1925 р. його обрано членом Харківської філії, був заступником голови Правління Харківської філії ВМТ ім. М. Леонтовича. Мав добрі творчі й дружні стосунки з Л. Ревуцьким. Заарештований у 1932 р. і висланий до Казахстану за «націоналістичну діяльність». Перебуваючи в Алма-Аті, організовував музичні вечірки, влаштував виконання квартетів Л. Бетховена, в яких грав партію скрипки. Засуджений 1937 р. до вищої міри покарання., який вправно виявив себе і як хоровий диригент, і як скрипаль - соліст та учасник струнних ансамблів.

1920 року до культурної громади міста додався високопрофесійний музика з консерваторською освітою Левко Ревуцький, який намагався відкрити в Прилуках музшколу, але владні органи не дали дозволу. Тож довелося працювати діловодом лікарської служби станції Прилуки Південної залізниці, а в вже по роботі віддавався музиці [10, с. 170-172]. Однак визнання на місцевому рівні Левка Ревуцького як музиканта-професіонала все-таки вдалося утвердити - його призначили повітовим інструктором з музичних справ (на добровільних засадах).

Більш тісне знайомство з О. Фарбою, без сумніву, стало імпульсом для реалізації задуму композитора написати Струнний квартет; бо на чернетці рукопису читаємо: «Прилуки. 1920 р.» [11]. Однак властивий митцю перфекціонізм, що вимагав детального опрацювання музичного матеріалу, та інші нагальні творчі задуми розтягнули роботу на 7 років. На перший план виступила потреба у творенні хорових і вокально-інструментальних композицій.

Хор Прилуцької райспілки був головною ланкою філії. За рік своєї діяльності він зріс до 65 співаків, репертуар орієнтувався на обробки місцевого фольклору Прилуччини та твори українських авторів (понад 50). Знаковою подією став концерт 11 березня 1922 року, присвячений пам'яті Т. Шевченка. Залучилися до роботи й місцеві театрали В. Колодуб та О. Дзюбенко, які продумували сценарій та їх художнє оформлення. Концерт був своєрідною заявкою на вступ до товариства. Після нього упродовж року провели ще 12 концертів, у яких прозвучали струнні квартети й квінтети композиторів-класиків, інструментальні твори В. А. Моцарта і П. Чайковського, літературновокальний вечір, присвячений Г. Сковороді, а місцевий молодий «рояліст» Левко Ревуцький зіграв на публіці власні прелюди.

1 квітня 1922 року на відзнаку річниці утворення Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича Хор Райспілки в об'єднанні з хором Педкурсів під орудою О. Фарби виконав прем'єру кантати «Хустина» Л. Ревуцького на поезію Т. Шевченка. Спів цього новоутвореного Прилуцького українського хору супроводжував на роялі композитор Автор оркестрував кантату 1944 року. Прем'єра оркестрової версії «Хустини» прозвучала 1949 року у виконанні капели «Думка» та Симфонічного оркестру УРСР під орудою видатного диригента О. Климова. Ця кантата й сьогодні є одним з найпоказовіших творів української хорової літератури, вона у репертуарі багатьох професіональних і визнаних аматорських колективів, записана на платівки та у фонди Українського радіо.. У звуковій образності кантати майже зорово простежується зміна різних картин чумацької долі - прощання з коханою, довга дорога валки, хвороба й смерть молодого чумака, горе та розпач дівчини-сиротини. Л. Ревуцький свідомо відбирає національно вияскравлений музичний матеріал, як сам зазначав - «посилену українізацію» мелодичного тематизму, базуючись на творчих засадах свого першого вчителя М. Лисенка.

Виконання «Хустини» Прилуцькою капелою стало справжнім тріумфом. Л. Ревуцький нарешті наваживсяся поїхати до Києва на засідання правління Музичного товариства ім. М. Леонтовича й показати там свій доробок. У пресі з'явилося повідомлення: «В Музичній Комісії Т-ва на одному з її засідань молодий композитор Левко Ревуцький виконував свої невидані твори: фортеп'янові та вокальні (романси й хори). Твори написані вміло та з натхненням. Деякі хорові композиції прийнято до репертуару капели «Думка» [19].

Серед тих «деяких» хор «Серце музйки» на слова Миколи Вороного, написаний до 10-ліття смерті Вчителя - Миколи Лисенка [16]. Розгорнута тричастинна форма, з серединою - поліфонічною розробкою (фугато) викликає асоціації з класичними бетховенськими зразками. Сама ж партитура засвідчує, що Прилуцький український хор був досить потужним і мав широкий звуковий діапазон (особливо вирізнялися низькі ноти басів-октавістів, що не під силу деяким нинішнім колективам) Авторці статті вдалося реставрувати хор «Серце музики» за рукописами окремих нотних партій, що збереглися в Архіві Музичного товариства ім. М. Леонтовича [2, с. 230]..

Чотири роки Прилуцького періоду позначили розквіт композиторського таланту Левка Ревуцького в нових історичних умовах (додамо, вельми далеких від ідеальних). Вірилося, минула лиха година, починається дійсно нове творче життя. Окрилений надією композитор пише не тільки масшабні композиції, як-от кантата «Хустина» чи «Серце музйки», але й камерні романси «Проса покошено» на вірші М. Рильського, «Де ті слова» на вірші О. Олеся. Навіть сам вдався до римування - написав слова до романсу «На крилах соняшних і ясних мрій» (українська і російська версія слів), де втілив сокровенні мрії про особисте щастя людини. Вдалою вийшла й «Дума про трьох вітрів» на вірші П. Тичини (до речі, перша дума в творчості українських авторів ХХ ст.), яка образно передає суперечливі обіцянки під час виборів (що не партія - то вітер у різний бік). Нарешті акуратно занотував тексти двох Прелюдій ор. 7, ескізи яких були зроблені ще років зо 5-7 тому. З-поміж них блискучо віртуозна Ев^иґна, яку так полюбляють грати й піаністи наших днів.

З думкою про виконавські й театральні можливості Прилуцького українського хору Левко Ревуцький почав писати музику до поеми «Щороку» Олександра Олеся. Пригадавши, як Олександр Кошиць зі своїм студентським хором проводив у 1913-1918 роках театралізовані Різдвяні концерти, композитор замислив створити щось на кшталт хорової опери: перша частина «Снігу, ой снігу якого» вийшла досить динамічною, друга - «Весна» - замріяна, лірична, третя - «В полі хуга» - у дусі стрімкого скерцо-козачка.

Подумайте тільки: це могла би бути перша у світовій практиці хорова опера! Однак і тут історія, що довгі століття була для України злою мачухою, внесла свої корективи: О. Олесь емігрував до Чехії, його ім'я занесли у «чорні списки». А це значить - твір ніколи не буде виконаним. Лев Миколайович майже закінчив оркестровку першої сцени, у клавірі лишилося доробити ще музику останньої, однак, не вбачаючи ніякої перспективи, з жалем полишає роботу.

Співпраця з капелою О. Фарби надихала митця на створення масштабних полотен для хору з супроводом «Гукайте їх» на слова М. Філянського, «На ріках круг Вавилону» на вірші Т. Шевченка (за «Псалмами Давидовими») До речі, це той самий Псалом Давида, чий канонічний вірш в італійському перекладі ліг в основу знаменитого фінального хору опери «Набукко» Дж. Верді., музичні образи яких навертають думки аж до генделівських звучань.

Визнання колег окрилювало. У голові роїлися нові задуми. Однак життєві негаразди заземлили злети фантазії. Призначена з губернського центру нова «революційна влада» Іржавця виселила родину з батьківського будинку - там вирішено упорядити медпункт. Дмитро Ревуцький у вересні 1923 р. пише клопотання до керівництва товариства «<...> про призначення нам у пожиттьове користування садиби батька нашого з будівлями в дачах, в якій садибі брат мій і зараз проживає з сім'єю і де ми весь час революції мали по кормі душевий наділ [пай на харчі - В. К.]. Згідно з останнім декретом Полтгубвиконком може клопотати перед Харковом про тих бувших власників, що «мають заслуги перед революцією або народом». Це особливо потрібно для брата, жінка котрого хвора на туберкульоз і мусить користуватися сільським повітрям, а сам брат працює зараз над вивченням нар.[одної] пісні і перетворенням народної мелодики у вищі симфонічні форми... Брат головує зараз у філії Муз.[ичного] Т-ва ім. Л-ча [Леонтовича] в Прилуці і записаний до Прилуцького Рабісу [з рос. - «Работники искусства»] (Прил.[уцький] відділ, гл. кн. № 106, членом союзу з 1920 р.)...» [ 32] У наступному 1924 р. з Клопотанням звернулася до Товариства М. Заньковецька та просила допомогти їй вирішити питання про закріплення за нею її власної садиби в Ніжині [2, с. 204]..

Клопотання нічого не дало - не ті «заслуги». Родину з маленькою дитиною брутально вигнали з домівки, злісно поглузувавши перед тим над молодим господарем, колишнім «білим офіцером». Всі троє тимчасово перебралися до одного з відсіків стайні та обдумували подальші дії. Надія була тільки на підтримку колег і друзів. Активні діячі президії Товариства музикознавець М. Грінченко та композитор П. Козицький запропонували вихід - запросили Л. Ревуцького викладати в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Лев Миколайович погодився, і то було доленосне рішення. У липні 1924 р. родина Ревуцьких виїхала до Києва. Не було за чим жалкувати, адже, відчуваючи утиски, кількома місяцями раніше від Левка полишив Прилуки й О. Фарба, переїхавши до тодішньої «пролетарської» столиці Харкова.

Сім'я Ревуцьких винайняла дві кімнатки у приватному будинку на Лук'янівці, досить кримінально небезпечному районі міста. Лише навесні 1925 р. перебралися у квартиру по Богоутійвській вулиці, по сусідству з кількома музикантами. Життя було не з легких, далися взнаки роки громадянської війни та економічної розрухи. Однак буттєві негаразди компенсувала активна творча праця та громадська діяльність у Товаристві ім. М. Леонтовича (з 1925 р. його кооптують до Правління). Композитор активно діє по всіх напрямках: пише нові фортепіанні Прелюдїї (ор. 11), романси, хорові композиції «Гімн Чернечий» та «Ой чого ти почорніло» на вірші Т. Шевченка, «Уперед, хто не хоче конати» на слова П. Грабовського, «Сльози дівочі» на слова І. Франка. Писав і масові пісні, до яких так заохочували партійні ідеологи, але, як сам признавався, «з плином часу вони чомусь стали мені нецікаві». Його хори друкуються у знаменитій збірці «Червоний заспів» (1924 р.), поруч з творами М. Леонтовича, П. Козицького, В. Верховинця і отримують схвальну оцінку М. Грінченка: «У Л. Ревуцького в його хорі «Гукайте їх» зустрічаємо ті ж культурні риси його художньої природи, що так характерні для нього і так ясно відрізняють його, як від всієї доби дилетантів (їх укр. [аїнська] музика ще й досі не позбавилася), так і від тих композиторів сучасності, що ладову складність художніх форм поклали в основу своєго художнього думання» [21, с. 250].