Роль братів Дмитра та Левка Ревуцьких в утворенні та діяльності Музичного товариства імені Леонтовича (лютий 1921 - лютий 1928)

Новим творчим захопленням стає для Ревуцького праця над обробками українських народних пісень. Ця галузь - справжня творча лабораторія, де він вільно експериментував з найрізноманітнішими засобами композиторського рішення завдання як традиційно сталими, так і оригінально-пошуковими. Перший тип митець втілив у обробках, написаних для окремих виконавців, збірочці «12 народних пісень» та низці «Козацьких пісень», два випуски яких підготував до друку брат Дмитро. Новаторський підхід особливо яскраво позначився на музиці циклів «Сонечко» (1925 р.) і «Галицькі пісні» (1927 р.). 17 грудня 1925 р. митець уперше показав цикл «Сонечко» правлінню Товариства. То були 20 зразків українського дитячого фольклору, майстерно опрацьованих для голосу й фортепіано (потім залишиться 16). Автор зазначав, що мелодії майже всіх пісень взято зі збірки Климента Квітки. Лише наспів «Прилетіла перепілонька» він занотував від О. Фарби, а слова взяв із збірки записів матері. Тексти всіх пісень підібрано безпосередньо за допомогою К. Квітки та Д. Ревуцького [33].

«... Автор дуже скромно назвав свій твір «збірником нар. пісень»; це зовсім не збірник, а окремий цілком закінчений високо-художній твір значного майстра, - писав М. Грінченко; - уся «народність» його полягає в тому, що теми для музичної творчости він узяв із народнього музичного багатства. А далі - це витончені в своєму музичному оформленні мініятюри, тонко гармонізовані з превалюванням яскравих ілюстративних моментів; ріжний візерунок фотеп'янового супроводу, гостра гармонія в ньому, іноді ритмічна пікантність, інтересні темброві комбінації в межах інструмента, прозорість всієї форми, не вважаючи на складність окремих елементів її, - все це робить пісні Ревуцького Л. свого роду шедеврами...» [22].

Вільні обробки Л. Ревуцьким восьми галицьких пісень теж стали етапним явищем української музики. Мелодії половини пісень циклу були особисто занотовані композитором від співачки київської опери Олени Петляш (дочки Марії Садовської): «Червоная ружа трояка...» (лірична зі Східної Галичини); «Ой сусідко, сусідко.» (академік Ф. Колесса зазначав, що це чардашова мадьярська мелодія, що перейшла на український ґрунт); «На вулиці скрипка грає...» (жартівлива лірична); «Їхав стрілець на війноньку...» (військова пісня, поширена була й Наддніпрянській Україні; автором музики вважається М. Гайворонський, а слова були записані від іржавчанки Маври Морозової).

Інші мелодії були записані вчителькою з Полтавщини Софією Заморою і передані через В. Щепотьєва (члена Товариства ім. М. Леонтовича): «Я в квартироньці сижу.» (гуцульська лірична, почута від її зятя - галичанина, студента Львівського університету); «Моя мила премила.» Вочевидь, мелодія пісні «запала» на композиторську думку, бо роком раніше (1926) він зробив її обробку для мішаного хору з оркестром [4, с. 20]. (лемківська лірична, її С. Замора вивчила від етнографа О. Роздольського); «Як ми прийшла карта.» (лемківська рекрутська пісня із Закарпаття, була популярна поміж Січових стрільців, які рознесли її по Галичині). Пісню «Ох і зажурились стрільці січовії» подав В. Щепотьєв із зазначенням: «Слова й музика Г. Купчинського» [січового стрільця] Окремо зазначу, що у 1940-1980-ті роки обробка «Ох і зажурились стрільці січовії» не була рекомендована радянською цензурою до виконання і не друкувалася в циклі, а тексти інших пісень зазнали ідеологічно відповідних «корективів».. Однак відчутно, що в наспіві використано фольклорні мотиви.

Кожний номер циклу сприймався слухачем як розвинений концертний дует співака та піаніста, виписаний насиченими барвистими гармоніями, відтінений примхливо загостреною ритмікою, тонкою, майже імпресіоністичною зображальністю образів. Особливістю вербального ряду текстів було повне збереження фонетики кожної місцевої говірки - галицької, лемківської, гуцульської.

Сміливо можна провести аналогію: як М. Леонтович, «огранивши» рукою Майстра народну пісню у жанрі хорової обробки, підняв її на п'єдестал самодостатнього авторського твору і шедевру, так і Л. Ревуцький здійснив тотожні трансформації з народнопісенним джерелом, але у жанрі солоспіву з інструментальним супроводом.

Якщо враховувати, що записи від С. Замори та В. Щепотьєва композитор отримав у 1926 році, мелодії від О. Петляш занотував на початку 1927 року, то очевидно - перед нами виняткове для АКТА ТВОРЕННЯ Л. Ревуцького явище: цикл було написано, як-то кажуть, натхненно, на одному диханні, в дуже короткий термін і тут же «горяченьким» підготовано його публікацію. Видання збірки «Галицькі пісні» було здійснене на високому науковому рівні: стаття про композитора, коментарі до кожного номеру, написані Д. Ревуцьким (за консультаціями видатного львівського фольклориста Філарета Колесси), тексти українською та німецькою мовами (переклад Освальда Бурґхардта) Обкладинка і портрет Л. Ревуцького роботи художника А. Середи..

І тому була причина! Цей видавничий проект спеціально готувався для української експозиції друкованої музичної продукції на Міжнародній виставці у Франкфурті-на-Майні (Німеччина), що розпочала свою роботу 1 червня 1927 року. Поміж експозицій багатьох країн світу в секторі народів СРСР помітно вирізнялася Україна: було представлено 391 експонат (музичні інструменти, нотні видання, макети декорацій оперних постановок, концертні й театральні програмки та афіші), виступали українські співаки зі зразками фольклору та творам композиторів молодого покоління (спеціальну доповідь мав П. Козицький). Бажання представити цикл «Галицькі пісні» на стенді міжнародної виставки принаглили темп роботи композитора та вишуканість композиційних рішень.

«Галицькі пісні» - променистий знак творчої співпраці братів Ревуцьких - Левка-композитора та Дмитра-етнографа - у річищі Товариства, що стали показовим прикладом на десятиліття уперед.

Багато співаків одразу взяли ці пісні у свій репертуар: Марія Сокіл, Оксана Колодуб, Зоя Гайдай, Михайло Донець, Олесь Чишко, Анатолій Доливо-Соботницький та інші співали їх на сценах Києва, Харкова, Одеси, Чернігова, Полтави, Луганська, а також Москви, Берліна, Парижа, Стокгольма... Нові покоління співаків сучасної доби теж із захопленням виконують ці перлини української музики Уперше за повоєнний час цикл без цензорських змін було виконано в Будинку композитора в камерному концерті на честь 100-річчя Л. Ревуцького (1989). Солісти - Л. Войнаровська та В. Буймістер; партія рояля - В. Кузик. Композитор В. Степурко зробив оркестровку циклу для оркестру народних інструментів і солістів, прем'єра якої відбулася у Київському будинку вчителя (колишній Центральній раді) в лютому 1999 у виконанні солістів Н. Петренко та В. Бокоча з оркестром народних інструментів Національної радіокомпанії України, диригент С. Литвиненко..

«Велике враження справили на мене «Галицькі пісні» Льва Миколайовича, - говорив композитор Ю. Мейтус. - Вони відкрили нову сторінку оволодіння українським народним мелосом, започаткували створення вільних обробок українських народних пісень та визначили стрижень моєї творчої праці у ті роки» [20, с. 117]. Свої враження від циклу полишив і харківський композитор В. Борисов: «У далекі 20-ті роки у Харків часто приїздив з Москви з концертами камерний співак Анатолій Леонідович Доливо-Соботницький (або ж просто Доливо)... Десь у 1927-28 роках Доливо заспівав кілька обробок галицьких пісень Л. Ревуцького. Я був у шаленому захваті від пісень «Червоная ружа трояка», «Моя мила премила», «Їхав стрілець на війоньку»... Та абсолютно приголомшило виконання Доливо «Ох і зажурилися стрільці січовії». я з першого ж курсу показую їх студентам як зразок композиторської майстерності в галузі обробок народних пісень» [1, с. 120].

Дмитро Ревуцький у листі, надісланому братові з Москви, куди він їздив у видавничих справах, переповідає, яке враження справили обробки Левка та й інші твори на Р. Глієра та Ф. Блуменфельда Переклад українською мій. - В. К.: «Дорогий мій Левчику! Учора мав тривалі розмови з Глієром і Блуменфельдом <...> Народні пісні дуже сподобалися всі. «Прекрасно зроблено - і тонко, і стильно! Дуже, дуже талановито!»« [12, с. 39]. До слова, Р. Глієр говорив Дмитрові про доцільність переїзду брата до Москви, де вбачав більше можливостей для розвитку й визнання композиторського таланту взагалі. Пропонував свою допомогу на перших етапах, включно з квартируванням.

Однак Л. Ревуцький не плекав думку про переїзд до Москви. Він прагнув шукати нові шляхи в мистецтві й визнання у своїй рідній землі, у Києві. Пошуки новаторського вирішення художніх завдань стимулювала створена при Товаристві 1926 р. Асоціація сучасної музики (АСМ), до складу якої увійшли Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, Ф. Надененко, М. Радзієвський, І. Белза-Дорошук. На зібраннях АСМ студіювати твори нової музики, які виходили друком у різних зарубіжних видавництвах, проводили «лабораторну роботу» - тобто вивчали новітні системи й техніки композиторського письма, організовували концерти музики сучасних західно-європейських та радянських авторів. У щільному оточенні гасел і вимог пролетарської «масової музики», вони шукали соціальні обґрунтування шляхів розвитку масштабних музичних форм. І знайшли!

Наприкінці 1926 року Музичним товариством ім. М. Леонтовича було оголошено Всеукраїнський музичний конкурс до 10-х роковин Жовтневої революції.

Показово, що при загальній політиці партійних ідеологів скерувати радянських митців на написання насамперед масових пісень, з 34 надісланих творів масштабних симфонічних було 8 (!), розгорнутих хорів 21 та 5 романсів. Це, без сумніву, свідчило про прагнення українських митців творити у сфері високої академічної музики й втілювати у її звучаннях ідеї сучасності.

За вимогами конкурсу твори надсилалися під гаслами. Виконували музику на роялі, симфонічні партитури були представлені у перекладенні на 4 руки. Першою премією були відзначені Симфонія під гаслом «Будуймо» та Фантазія (увертюра) на 4 українські теми під гаслом «Новому українському мистецтву потрібна симфонічна музика». Коли ж розкрили конверти з прізвищами авторів, то з'ясувалося, що переможці Л. Ревуцький, який обрав вельми лаконічний девіз, та його талановитий сотовариш Б. Лятошинський Другу премію отримав В. Золотарьов за 2 увертюри (надіслані із різними гаслами); третю - Л. Лісовський за кантату «Слава Україні» (тільки за музику) та Ю. Мейтус за романс «Життя». Зазначено, що конкурс на хорові твори й романси не дав жодного яскравого зразка. [23].

Новий твір Л. Ревуцький опрацьовував довго, і оголошення конкурсу лише прискорило його завершення. Ще зі сторінок ж. «Музика» за 1924 рік, № 1-3 (с. 51) дізнаємося, що Л. Ревуцький має у своєму доробку «Ескізи для симфонічного оркестру: а) c-moll; b) E-dur». За тим, у рукописі автобіографії композитора 1925 року в поданому списку творів читаємо: «І. Ескіз e-moll; II. Ескіз E-dur - 1915 р. (не закінч.)». Тобто, осмислення тематичного матеріалу, загальної концепції масштабного твору можна віднести аж до 1915 року. Саме ці Ескізи послугували базовим матеріалом для написання масштабної партитури. Симфонія Л. Ревуцького - № 2, E-dur - стала етапним явищем; в ній щасливо поєдналися два зазначених автором крила творчості: «українізація» та «європеїзація». Симфонію з часом визнали як перший національний твір у цьому жанрі (М. Бялік). Музика її наскрізно просякнута народно-пісенними джерелами, однак не тільки за рахунок цитування, а через пронизування кожного елемента музичної тканини - від структурних «цеглинок» до тембральних звукосполучень - національним мелосом. Цей твір, мабуть, є чи не найяскравішим відбиттям української ментальності в музиці - з безмірною закоханістю у рідну природу, тремтливим очікуванням здійснення мрій, гордістю за героїчне минуле та вірою у щасливе майбуття. У цій «звуковій краплині буття» відбився весь духовний космос українського митця - від образів батьківської хати у маленькому Іржавці до огрому всього українського краю, а то й ширше - Всесвіту. Симфонію № 2 Л. Ревуцького можна сміливо назвати вершинним явищем Українського духовного відродження ХХ ст. у музичному мистецтві.

Головною темою першої частини стала ніжна й примхлива у своїх абрисах мелодія веснянки (чуємо рідко вживаний локрійський тетрахорд), яку композитор особисто записав десь 1912-1913 року від О. Бондаренка в Іржавці («текст пісні вже давно втрачено») Аналіз Симфонії № 2 Л. Ревуцького дається за останнім виданням партитури (2020), здійсненим за програмою Українського фонду культури.. Друга тема - побічна - «Та не жаль мені ані на кого» (із збірки К. Квітки). У повільній ліричній другій частині, де автор намагався відтворити вечорову ідилістичну картину безмежного українського степу та стишений відстанню спів дівочого гурту, звучать мелодії «Ой у полі сосна, під сосною корчма», «Ой Микито, Микито, чи є рілля на жито» (К. Квітка) та «Що в Києві на ринку» (із збірки Дм. Ревуцького). Скерцозно-танцювальний фінал вихором вривається одразу по закінченні другої частини, як кажуть музиканти, аїаооа. У його тематизмі чуємо давні обрядові наспіви «А ми просо сіяли, сіяли» та «При долині мак» (К. Квітка), які ніби випромінюють одвічну енергетику народу.

Композитор вибрав цікаве за драматургією завершення твору (третя частина): в коді Фіналу він проводить всі головні теми Симфонії у їх контрапунктичному переплетінні та динамічному укрупненні. Цей прийом використовували Г. Берліоз, О. Бородін, П. Чайковський, М. Римський-Корсаков, А. Дворжак. Чи не найяскравіший зразок - знаменитий фінал Симфонії № 9 Л. ван Бетховена. Формотворча аналогія Л. Ревуцького виявилася емоційно вражаючою та напрочуд доречною. «Варто зазначити той момент, - писав Б. Лятошинський, - що Ревуцький ні в першій, ні в третій частинах симфонії не пішов шляхом механічного пристосування усього симфонічного розвитку до сонатної схеми. Йдучи за логічним розвитком змісту свого твору, він сміливо відступив від канонів й штампів старої сонатної схеми, підкорив всю свою технічну майстерність яскравому, виразному розкриттю головної ідеї...» [18, с. 24].

Преса кінця 1920-х років засвідчує, що Симфонія № 2 Л. Ревуцького звучала у кожному концертному сезоні, її охоче брали у свій репертуар провідні диригенти Києва, Харкова, Одеси - В. Бердяєв (прем'єра), М. Радзієвський, А. Маргулян, А. Рудницький, Й. Вейсенберг, молодий Н. Рахлін, а М. Канерштейн (учень М. Малька) диригував її напам'ять. На закритті літнього сезону 1928 р. її та Увертюру Б. Лятошинського грав унікальний за своєю виконавською практикою київський Симфанс (Симфонічний ансамбль - оркестр, який виступав без диригента).

Останнім яскравим злетом творчої думки Л. Ревуцького доби Українського відродження, пов'язаної з діяльністю Музичного товариства ім. М. Леонтовича став Концерт Р-Сиг для фортепіано з оркестром. Композитор позначив його як «Другий», бо ще у консерваторські роки написав «Перший» (ез-тоіі, присвячений Р. Глієру, рукопис якого не було завершено в оркестровці, але композитор показував твір своїм колегам у 1920-ті роки в перекладенні для двох роялів). Новий Другий концерт у багатьох моментах став новаторським, а в історії української музики то був перший зразок жанру, представлений слухачеві з концертної естради.

Концерт Р-Сиг можливо розглядати як своєрідний підсумок всього фортепіанного доробку композитора музикознавець М. Грінченко ще у 1927 році зазначав: «Української фортеп'янової творчости ми досі не мали, не вважаючи навіть на фортеп'янові твори Лисенка. Ці останні, власне, треба розглядати не як продукт творчого п'янізму, а як певне <...> культивування форми, як такої. У Л. Ревуцького його фортеп'янові орив'и необхідна органічна частина його художньо-творчої натури. <...> Л. Ревуцький безперечно майстер цього інструменту, відчуває його природу, знає техніку його звучання, вміє видобувати із нього потрібні йому, як художникові, відповідні звукові ефекти, через які він впливає на слухача» [4, с. 17].

Працю над Другим концертом Л. Ревуцький розпочав близько 1928 року, про що дізнаємося зі статті Б. Лятошинського про Другу симфонію колеги [18]. Тобто, робота над твором мислилася у річищі стильових пошуків Асоціації сучасної музики (АСМ), що розпочала свою діяльність як угрупування в середині Музичного товариства ім. М. Леонтовича. Але з ліквідацією Товариства в лютому 1928 року, як «неактуального», композиторам-новаторам цієї київської групи якимось чином вдалося продовжити діяльність АСМ вже в середині утвореного «Рабмису» (Робітники мистецтва. Від січня 1925 за рішенням ЦК країни, навздогін за РФСР (з 1919), було здійснено «перепис» української творчої інтелігенції разом із працівниками освіти). Митці компонували нові твори, хоча постійно чули нападки й звинувачення у формалізмі, схильності до Заходу та не розуміння першочерговості завдань пролетарської культури.

Спочатку Л. Ревуцький думав назвати концерт «Поема змагання» і дати програмні підзаголовки кожної з чотирьох частин: перша - Заклик до змагання; друга - «карколомна» токата - Танці та спортивні ігри; третя - Змагання співаків та одразу по ній четверта - апофеоз - Парад переможців. Прообразом такої музичної панорами стали численні олімпіади, конкурси, поширені в ту добу. За такою програмою концерт набирав драматургійних ознак чотирьохчастинного сонато-симфонічного циклу, не типового для сталої тричастинності жанру (щоправда, таке зустрічаємо й у Й. Брамса). Автор показав оригінальні зіставління-змагання соліста та оркестру, окремих інструментів-соло (зрештою, докорінне розуміння поняття концерт і є змагання), ефектно виписав партію рояля (за рівнем піанізму можна провести аналогію з Рахманіновськими концертами).

Прем'єра у Києві 1936 року - грав Абрам Луфер (відомий київський піаніст, лауреат конкурсу Ф. Шопена, тодішній ректор консерваторії), диригував Герман Адлер - мала широкий резонанс. Ще до війни твір звучав у Києві, Харкові, Москві, тодішньому Ленінграді - соліст незмінний А. Луфер, диригували Михайло Канерштейн, молоді Натан Рахлін та Ісаак Паїн. 1939 р. концерт показали у Львові (одразу після возз'єднання) - то був правдивий тріумф. Як пригадував М. Колесса, композитора буквально закидали букетами квітів. У слухачів викликали захоплення оптимістичний пафос, колоритна музична мова, активна рушійна ритміка, новаторство лексики, не традиційність розвитку мелодичних пластів, терпкість гармонічних поєднань. Сміливо можна зазначити, що й донині концерт Л. Ревуцького очолює доробок українських митців у цьому жанрі, є неперевершеним.

А от століття тому в колі колег не всі гідно оцінили новий опус Л. Ревуцького, знайшлися охочі виступити з різкою критикою та звинуваченнями у «формалізмі» й схилянні перед Заходом (зрозуміло, ідеологічно ворожим) Йдеться про статтю московського музикознавця Д. Житомирського у г. «Музика», № 2 за 1937 р.. Автору закидали відхід від класичної гармонії, загострений ритм та акорди, що подекуди нагадували джаз - «музику товстосумів» (за висловом М. Горького)! Композитор боляче переживав незаслужену критику свого нового улюбленого дітища, проте назагал -... делікатно вислуховував критику і тихо журився: «Борис Миколайович [Лятошинський - В. К.] мав здібність відстоювати себе й свою музику від нападок ззовні. Я так не вмію» [25, с. 43].

Час довів - і не треба того було робити! Музика, написана Л. Ревуцьким у період діяльності Музичного товариства ім. М. Леонтовича (де він очолював творчі ланки), ознаменували ЗОРЯНИЙ ЧАС композиторської творчості самого митця. Кантата «Хустина», цикли «Сонечко», «Галицькі пісні», Симфонія № 2, Концерт для фортепіано з оркестром, інші згадані композиції меншої форми стали вершинним явищем національної культури України, її класичною спадщиною, визнаною у світі.

У плані правдивої констатації зазначу, брати Ревуцькі за життя не особливо тішилися тріумфальним визнанням свого творчого доробку. Повернення етнографічних і наукових праць Дмитра Миколайовича почалося лише з 1991 року. А Левко Миколайович, попри провладне визнання його таланту, нагороди, був поставлений СИСТЕМОЮ у такі умови, що відмовився від компонування нових творів, а віддався музично-педагогічній роботі. Тому спричинилися й сумні обставини, які, думається, не кожен з митців зміг би стійко пережити. Рукописні партитури (а друкованих просто не було) більшості його масштабних творів, серед яких і безмірно дорогі авторові Симфонія № 2 та Концерт для фортепіано, згоріли у полум'ї. Партитуру симфонії знищила пожежа в приміщенні Київської філармонії наприкінці 1928-го року. По пам'яті реставрував у 1930-ті роки та присвятив її другу редакцію (1940) найближчій і вірній людині - Софії Андріївні Ревуцькій [15].

А рукопис партитури Концерту, який перебував у бібліотеці Радіокомітету, згорів навесні 1944 від час прямого попадання німецької авіабомби на Дарницький залізничний вузол, де знаходився спецвагон, який щойно привіз до Києва з Уфи документи Радіокомітету. Теж реставрував по пам'яті, завершив другу редакцію 1963 року. Під час роботи Лев Миколайович по-дружньому співпрацював з піаністом О. Александровим і диригентом В. Тольбою.

Та Провидіння мудре! Так сталося, 2009 року авторська копія рукопису партитури повернулася до Києва завдяки стараннями піаніста Олександра Вауліна, який нині живе в Данії. Його поєднувала давня дружба з понад 80-річним композитором і піаністом Іллею Бергом, сином колишнього професора Київської консерваторії, який приятелював з Л. Ревуцьким і перевіз на Захід партитуру [13]. 2019 року вдалося розшукати також авторську копію партитури Симфонії № 2 [15].

Що ж, дійсно, класики праві: «Рукописи не горять...» І таким дивним трафом на 120-річчя Л. Ревуцького до нас повернувся оригінальний текст - уртекст - Концерту, а на 130-річчя - уртекст Симфонії № 2. Як два ФЕНІКСИ, що постали з попелу й набули нове юне життя. Ідеєю проведення унікальної концертної програми запалився видатний український диригент, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, народний артист України Володимир Сіренко. Та й претекст був достойний - «Музична Україна» на чолі з талановитим композитором Богданом Кривопустом здійснила прекрасні видання обох партитур.

22 вересня 2020 року концерт-онлайн з Великого залу ім. Героя України Василя Сліпака НМАУ ім. П. І. Чайковського розпочали вступним словом композитор Богдан Кривопуст і авторка цих рядків. Концертну програму було укладено з названих двох творів-феніксів Л. Ревуцького - Концерту для фортепіано з оркестром Р-биг (1934), соліст лауреат міжнародних конкурсів Роман Рєпка, та Симфонії № 2 (1927) Л. Ревуцького. В антракті з короткими інтерв'ю, що транслювалися телебаченням по всій Україні, виступили правнук композитора Тарас Ревуцький та народний артист України, видатний диригент, вчений-енциклопедист Іван-Ярослав Гамкало.

Так із майже столітнього забуття повернулися до нас звучання творів Левка Ревуцького, які дали новітнім поколінням нації відчуття тієї епохи, що нині називають Українським відродженням ХХ століття, де в єдиному логосі переплелися і національне коріння, і загальносвітове музичне мислення.

Література

1. Борисов В. Встречи были так редки. Л. Н. Ревуикий. Статьи. Воспоминания / ред.-сост. В. Кузык. Киев, 1989. С. 120-122.

2. Бугаєва О. Архівна спадщина Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича. Київ, 2011. 387 с.

3. Бугаєва О. Музичне товариство імені М. Д. Леонтовича (19211931): біографічний словник. Науковий довідник. Київ, 2015. 347 с.

4. Грінченко М. Музичні силуети. ІІ. Левко Ревуцький. Музика. 1927. № 2. С. 13-20.

5. [Грінченко М.] Огляд нових надходжень. Музика. 1927. № 1. С. 77.

6. Звіт Президії Всеукр.[аїнського] Муз.[ичного] Т[оварист]ва ім. Леонтовича за 1926 рік. Музика. 1927. № 3. С. 56-59.

7. Іванов В. Слідами трагічних подій. Український музичний архів / упоряд. та заг. ред. М. Степаненка. Київ: Центрмузінформ, 1999. С. 54-68.

8. Кавунник О. Музичне середовище Ніжина. Ніжин, 2016. 318 с.

9. Кузик В. Всеукраїнське музичне товариство імені Миколи Леонтовича: стратегія виживання. Музика. 2021. № 1-2. С. 3-8.

10. Кузик В. Іржавецько-Ічнянсько-Прилуцький період життя і творчості Левка Ревуцького. Культура і мистецтво Чернігово-Сіверщини: міста, події, постаті / ред.-упоряд. О. Кавунник, В. Кузик. Ніжин - Київ, 2021. С. 158-177.

11. Кузик В. / Kuzyk W. Kwartet smyczkowy Lewka Rewuckiego: Premiera nowoodnalezionego utworu. Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: збірник наукових праць. Київ: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2015. Вип. 15. С. 201-205.

12. Кузик В. Лев Миколайович Ревуцький. Київ - Ніжин: ПП Лисенко М. М., 2011. 83 с.

13. Кузик В. Левко Ревуцький. Концерт для фортепіано з оркестром (Передмова). Ревуцький Л. Концерт для фортепіано з оркестром (1-а ред.). Київ: Музична Україна, 2013. С. 5-13.

14. Кузик В. Повернення із забуття. Реконструкція хорової партитури «Серце музики» Левка Ревуцького на вірш Миколи Вороного. Студії мистецтвознавчі. Київ: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2015, Число 1 (49). С. 96-101.

15. Кузик В. «Рукописи не горять...» / «Manuscripts don't burn...»: вступна стаття. Ревуцький Л. Симфонія № 2. Ред. 1-ша, 1927. Партитура. Київ: Муз. Україна, 2020. С. 5-14.

16. Кузик В. «Серце музики» [Л. Ревуцького на сл. М. Вороного]. Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: збірник наукових праць. Київ: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2015. Вип. 15. С. 215-219.

17. Кузик В. Товариству ім. М. Леонтовича 75 років. Київ: Вид-во Центрмузінформа СКУ, 1996. 12 с.

18. Лятошинский Б. Л. Ревуцкий и его Вторая симфония. Советская музыка. 1935. № 1. С. 16-24.

19. Мейтус Ю. Человек большой души. Л. Н. Ревуцкий. Статьи. Воспоминания. Киев, 1989. С. 117-120.

20. Музика. 1923. № 2. С. 23.

21. Музика. 1924. № 10-12. С. 250.

22. Музика. 1927. № 1. С. 77.

23. Музика. 1927. № 4. С. 35.

24. Ревуцький В. По обрію життя. Спогади. Київ: Вид-во «Час», 1998, 344 с.

25. Ревуцький Л. Повне зібрання творів. Літературна спадщина / упоряд. В. Довженко. Київ: Муз. Україна, 1988. Т. 11. 319 с.

26. Український текст до чужоземних пісень. Музика. 1925. № 9 /10. С. 376.

27. Державний архів Вінницької області. Ф. 195. Оп. 4. Спр. 28. а. 116.

28. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадского / ІР НбУВ. Ф. 50, 2083 од. зб.

29. ІР НБУВ. Ф. 50. № 101.

30. ІР НБУВ. Ф. 50. № 56, 58 арк.

31. ІР НБУВ. Ф. 50. № 273, 85 арк.

32. ІР НБУВ. Ф-50. № 506.

33. ІР НБУВ. Ф-50. І. 35993 [Протокол музкому]

References

1. Borisov, V. (1989) Meetings were so rare. L. N. Revutskiy. Stat'i. Vospominaniya / Red.-sost. V. Kuzyk. Kiyev: «Muzychna Ukrayina», s. 120-122.

2. Buhayeva, O. (2011) Archival heritage of the Music Society named after MD Leontovich. Kyiv, 387 s. [in Ukrainian]

3. Buhayeva, O. (2015) Music Society named after MD Leontovich (19211931): Biographical Dictionary / Scientific Handbook. Kyiv, 347 s. [in Ukrainian]

4. Hrinchenko, M. (1927) Musical silhouettes. ІІ. Levko Revutsky. Muzyka, № 2, s. 13-20. [in Ukrainian]

5. [Hrinchenko M.] (1927) Review of new arrivals. Muzyka - Music, № 1, s. 77. [in Ukrainian]

6. (1926) Report of the Presidium of the All-Ukrainian Music Society named after Leontovich for 1926. Muzyka - Music, № 3, s. 56-59. [in Ukrainian]

7. Ivanov, V. In the wake of tragic events. Ukrayins'kyy muzychnyy arkhiv - Uporyadkuvannya ta zahal. redaktsiya M. Stepanenka. Kyiv: Tsentrmuzinform, s. 54-68. [in Ukrainian]

8. Kavunnyk O. Musical environment of Nizhyn. Nizhyn, 2016, 318 s. [in Ukrainian]

9. Kuzyk, V. (2021) Ukrainian Music Society named after Mykola Leontovych: Survival Strategy. Muzyka - Music, 2021, № 1-2, s. 3-8. [in Ukrainian]

10. Kuzyk, V. (2021) Irzhavets-Ichnyanya-Pryluky period of life and work of Levko Revutsky. Kul'tura i mystetstvo Chernihovo-Sivershchyny: Mista, podiyi, postati / Red-uporyadnyky O. Kavunnyk, V. Kuzykrn. Nizhyn Kyiv, 2021, s. 158177. [in Ukrainian]

11. Kuzyk, V. (2015) String quartet by Levko Revucki: Premiere of a newly rediscovered piece. Ukrayins'ke mystetstvoznavstvo: materialy, doslidzhennya, retsenziyi: Zbirnyk naukovykh prats'. Kyyiv: IMFE im. M. T. Ryl's'koho NAN Ukrayiny, Vyp. 15, s. 201-205. [in Ukrainian]

12. Kuzyk, V. (2011) Lev Mykolayovych Revutsky. Kyiv-Nizhyn: PP Lysenko M. M., 83 s. [in Ukrainian]

13. Kuzyk, V. (2013) Levko Revutsky. Piano Concerto with Orchestra (Preface). Revuts'kyyL. Kontsert dlya fortepiano z orkestrom (1-a red.). Kyiv: «Muzychna Ukrayina», 2013, s. 5-13. [in Ukrainian]

14. Kuzyk, V. (2015) Return from oblivion. Reconstruction of the choral score «Heart of a Musician» by Levko Revutsky to a lyric by Mykola Voronoi. Studiyi mystetstvoznavchi. Kyyiv: IMFE im. M. T. Ryl's'koho NAN Ukrayiny, Chyslo 1 (49), s. 96-101. [in Ukrainian]

15. Kuzyk, V. (2020) «Manuscripts don't burn...» [Introductory article]. Revuts'kyyL. Symfoniya № 2, Red. 1-sha, 1927. Partytura. Kyyiv: «Muzychna Ukrayina», s. 5-14. [in Ukrainian]

16. Kuzyk, V. (2015) «Heart of music» [L. Revutsky to a lyric by M. Voronoi]. Ukrayins 'ke mystetstvoznavstvo: materialy, doslidzhennya, retsenziyi: zbirnyk naukovykh prats'. Kyiv: IMFE im. M. T. Ryl's'koho nAn Ukrayiny, Vyp. 15, s. 215-219. [in Ukrainian]

17. Kuzyk, V. (1996) Society named after M. Leontovych 75 years. Kyyiv: Vyd-vo Tsentrmuzinforma SKU, 1996, 12 s. [in Ukrainian]

18. Lyatoshinskiy B. L Revutsky and his Second Symphony. Sovetskaya muzyka, 1935, № 1, s. 16-24. [in Ukrainian]

19. Meytus, Yu. (1989) Man of a big soul. L. N. Revutskiy. Stat'i. Vospominaniya / Red.-sost. V. Kuzyk. Kiyev: «Muzychna Ukrayina», s. 117-120. [in Russian]

20. Muzyka - Music. 1923, № 2, s. 23. [in Russian]

21. Muzyka - Music. 1924, № 10-12, s. 250. [in Russian]

22. Muzyka - Music. 1927, № 1, s. 77. [in Russian]

23. Muzyka - Music. 1927, № 4, s. 35. [in Russian]

24. Revuts 'kyy, V. (1998) On the horizon of life. Memoirs. Kyiv: Vyd-vo «Chas», 344 s. [in Ukrainian]

25. Revuts 'kyy, L. (1988) Complete works. Literary heritage / Uporyad. V. Dovzhenko. Kyyiv: «Muzychna Ukrayina», T. 11, 319 s. [in Ukrainian]

26. (1925) Ukrainian text to foreign songs. Muzyka - Music, № 9/10, s. 376. [in Ukrainian]

27. State Archives of Vinnytsia region. F. 195, op. 4, file no. 28, a. 116. [in Ukrainian]

28. Institute of Manuscripts of the National Library named after V. I. Vernadsky / IM NLUV; F. 50, 2083 file. [in Ukrainian]

29. IM NLUV; F. 50, № 101.

30. IM NLUV; F. 50, № 56, 58 a.

31. IM NLUV; F. 50, № 273, 85 a.

32. IM NLUV; F. 50, № 506.

33. IM NLUV; F. 50, I. 35993 [Music report]

Размещено на Allbest.ru