Ставлення селян Південної України до заходів з примусового знищення ховрахів

Key words: speckled ground squirrel, pest, Steppe, state

This article provides an analysis of the role of speckled ground squirrels (Spermophilus suslicus) in the life of the Southern Ukrainian peasants. A speckled ground squirrel may seem a common pest on the face of it, who inhabits the whole area of the European Steppe and partly Asia. Nevertheless, it was this small animal who the Southern Ukrainian peasants considered to be the one of the most "vicious" enemies of their harvests of cereals.

A speckled ground squirrel represents the only wild animal that was always close to men during almost 200 years of the Ukrainian Steppe's colonization. It was constantly annoying peasants, competing with them for the harvests. However, it eventually became an opportunity to survive for many people during the Holodomor of 1932-1933 and Soviet famine of 1946-1947.

We will try to find it in this article. Considering all mentioned above, the aim of the article is, firstly, an analysis of the stages of the Southern Ukrainian population's struggle with speckled ground squirrels. Secondly, it is evaluation of the special features of the measures taken by the state and local authorities in order to struggle with pests. Therefore, the research objectives are the following: to analyze the imperial and Zemstvo's programs on the Steppe pest extermination; to describe the common people's attitude towards the issue and to define the consequences of this struggle. We come to the conclusion that there was a constant struggle with Steppe pests in the agricultural areas of Ukraine. Both adoption of special rules of pest extermination and introduction of fines for the pest law violation contributed to the significant pest population decline. This trend persisted during the first years of the XX century. After having seized the territory of Ukraine, the Bolshevik authorities got a new perspective on the pest control issue by solving it "anew", "in a revolutionary way". They resumed old methods and implemented new kinds of punishment for the pest law violation. The crisis of all agriculture forced the Soviet authorities to start a "struggle for the harvest", which was primarily needed to support their own regime in the towns, comprehensively. Thus, this pest control obtained other forms, not only pre-war natural methods, but also new approaches. At the same time, the arch enemy of harvests will be the savior of many Ukrainians during the Holodomor and famines of the 1930s and 1940s. It was during these tragic decades that speckled ground squirrels became the only source of protein for many people, saving tens of thousands of lives.

Основна частина

Боротьба із шкідниками сільського господарства проходить червоною ниткою через усю історію появи та розвитку землеробства. У стародавні часи людина більше покладалася у цій боротьбі на вищі сили, пов'язуючи появу, наприклад, сарани, з проявами «нечистої сили» чи «Кари Божої». То вже у XVIII ст., з набуттям знань про природу і тваринний світ, розпочала боротьбу власними силами.

У представленій розвідці мова піде про, здавалося б, пересічного шкідника, характерного для усього Степового регіону Європи, частково Азії - ховраха. Саме ця невелика тварина в уявленні селянства Південної України була одним з «найлютіших» ворогів врожаю зернових культур. Дехто може не погодитися, бо до пантеону «найлютіших» входили, ще, принаймні, два шкідники - сарана та хлібний жук (кузька). А тому суперечки про перше - «найшкідницьке» місце розпочинати не варто, бо наявна джерельна база не дозволить нам визначити «переможця». Просто будемо пам'ятати, що належність до цього пантеону вже робила з «піддослідного» реальну загрозу, яка була зафіксована навіть у народних переказах.

Світова історія знає і інші приклади боротьби людини із ссавцями-шкідниками. Можна, хоча б, пригадати запеклу двохсотлітню боротьбу (а інакше і не скажеш) із кроликами в Австралії. Боротьбу яка триває з 1859 р. до сьогодення, боротьбу в якій людина побудувавши загорожу від «вухастих» довжиною 1800 км, все одно програла. Боротьбу в якій людина частково взяла реванш, використавши біологічну зброю, але так і не перемогла! Тому, можемо констатувати, що наш, місцевий ховрах, значно поступається в запеклому протистоянні його заокеанським, дуже далеким родичам, і можливо його місцевим колегам - сарані та «кузьке».

З іншого боку, ховрах - це єдина дика тварина яка протягом майже 200 років колонізації Степової України була постійно поруч з людиною, постійно дошкуляючи їй, суперничаючи з нею за врожай, в кінцевому підсумку стала порятунком для багатьох людей під час Голодомору 1932-1933 та Голоду 1946-1947 років.

Зважаючи на те, що Україна кілька століть претендувала на роль «житниці Європи» маємо ґрунтовні наукові студії з її аграрної історії. Але нажаль в численних наукових працях присвячених традиційній землеробській культурі українців, методам ведення землеробства та ін. досить побіжно висвітлюються питання боротьби із шкідниками. Причому переважна більшість дописів на цю тему розглядають проблему у контексті аграрних наук чи зоології.

Натомість маємо згадування про боротьбу із шкідниками, у тому числі, і ховрахами, в історико-етнографічних нарисах України, працях присвячених заселенню Південної України, історії земств, історії іноземних колоністів на півдні України, тощо.

Першу згадку про боротьбу із ховрахами знаходимо ще в історико-етнографічному нарисі «Малороссия. Описание края», який вийшов 1876 р. у С.-Петербурзі1. Книга була рекомендована для народних училищ, а детальна інформація про ховрахів була залучена в рамках просвітницької роботи земств у боротьбі із шкідником, які і справді станом на 70 роки XIX ст. були великою проблемою.

Аналіз законодавчої діяльності імперського та земського урядів, спрямованого на боротьбу зі шкідниками здійснив І.Л.Горемикіна. Згадування про існуючу проблему знаходимо і в працях відомого агронома А.Ф. Фортунатова, який досліджуючи фактори від яких залежала врожайність наголошував на важливості боротьби із шкідниками.

Ще одним напрямом історіографії, де згадується ця боротьба, звичайно є історія земств. Але, інформація стосовно боротьби із ховрахами лише побіжно згадується в цих виданнях.

Серед сучасних дослідників можна виокремити Волос О.В., яка здійснила вдалу наукову розвідку, висвітливши питання боротьби земств із ховрахами у Херсонській губернії.

У ґрунтовному дослідженні Мєшкова Д. присвяченому німцям-колоністам у Причорномор'ї описується перші спроби боротьби з ховрахами, та початок формування державного нагляду за цією боротьбою.

Отже, як бачимо, питання боротьби з ховрахами неодноразово висвітлювалося на сторінках наукових видань. Нажаль, не зважаючи на це існує певне коло питань, на які не було відповідей. У даній статті ми спробуємо їх знайти. Виходячи з вищесказаного, метою нашої статті є аналіз етапів боротьби населення Степової України з ховрахами та з'ясування особливостей реалізації заходів держави та органів місцевого самоврядування, спрямованих на боротьбу зі шкідниками. Завданнями статті виступає аналіз загальноімперських та земських програм зі знищення степових шкідників, ставлення до них пересічного населення та наслідків цієї боротьби. Хронологічні рамки охоплюють ХІХ - початку ХХ ст. Це період, коли реалізовувалася цілеспрямована політика з винищення так званих степових шкідників. Верхня хронологічна межа пояснюється якісними змінами в акцентах господарювання, зумовленого більшовицькими економічними реорганізаціями.

На відміну від кроликів з Австралії, яких завезли для полювання, ховрахи відносяться до «аборигенних» видів степової зони. Ховрахи схильні до проживання великими родинами, у норах завдовжки 5-7 метрів та глибиною до 3 метрів. У харчуванні досить вибагливі: зоологи стверджують, що в них в залежності від пори року змінюються дієта. Так, навесні вони надають перевагу підземній частині рослини, влітку зелені, а восени - зернам. Натомість, культурні злакові (пшеницю, жито) ховрах поїдає будь коли повністю - від коріння до кінчика стебла. Саме ці гастрономічні уподобання вивели ховрахів в трійку лідерів зі шкідництва1.

Логічним є припущення, що збільшення популяції ховрахів пов'язано з поширенням зернових культур територією Півдня України. Однак, як стверджують біологи, перше суттєве збільшення популяції ховрахів було пов'язано з поширенням скотарства. Цей приріст, скоріш за все, був дуже плавним, та непомітним. Бо як стверджував опитаний та записаний Д. Яворницьким дід Россолода, який згадував про козацькі часи: «оцієї погані, що тепер поразвелась, ховрахів та гусениці, тоді і не чути було» .

Як відомо на Півдні України скотарство було основною галуззю господарства за часів існування Нової Січі. Цілинний типчаково-ковиловий степ створював ідеальні умови для випасу волів, коней, овець. Саме витоптування худобою, що випасалася, цього цілинного степу призвела до зміни рослинності. Замість високих та густих трав на місцях вигонів починає зростати низька та рідка трава, одним з видів якої був «тонконіг бульбистий». Вважається, що саме він припав до смаку ховрахам, які почали на добрих харчах швидко збільшувати популяцію.

Але справжній «демографічний вибух» у ховрахів розпочався наприкінці XVIII ст. і був пов'язаний із збільшенням посівів зернових культур, які, стали справжніми ласощами для ховрахів.

Стрімке збільшення популяції на очах у сучасників призводило до наділення ховрахів підвищеною, не природньою родючістю. Так на сторінках згадуваної «Малоросии», від безпомічності та розпачу стверджувалося, що протягом літа «овражки рождают детей три раза», і тому їх кількість збільшується надзвичайними темпами. Насправді, самка ховраха, як і більшість ссавців, приводить лише один приплід протягом року.

Ще один міф - це неприродній апетит ховрахів. Так, у споминах відомого старожила міста Нікополь Павла Коппа згадується вельми цікавий епізод, який йому розповів у молодості місцевий мисливець Яків Штамбург, головними героями якого виступають «ховрахи-ненажери». Він згадує про двох братів поміщиків Петренків, які посварилися. Маєток одного брата був на Єлисаветградщині, а у іншого на Полтавщині. І от один з братів вирішує наловити, в себе на Полтавщині, 5000 ховрахів і вночі випустити їх на полях свого брата. Обґрунтовуючи головну мету цієї акції - знищення посівів, наводяться «наукові данні», що один ховрах за рік споживає 1000 пудів зерна. Отже, шляхом не складних підрахунків, виходить що 1000 пудів це 16 тис. кг, а кожен ховрах з'їдає майже по 44 кг зерна кожного дня. Далі за переказом не менш кумедно.

Полтавщина, як уособлення всього найбільшого та родючого (найбільші вареники, галушки, тощо) не могла дозволити собі звичайних ховрахів. Тому оповідач, мабуть розуміючи, що 1000 пудів це забагато, наголошує, що це ж «полтавські» ховрахи - вони і більші, і більш ненажерливі! У якості доказу своїх слів старий мисливець згадує здивування Карла XII перед Полтавською битвою розмірами полтавських ховрахів. Поява у переказі саме здивованого Карла ХІІ є досить передбачуваною. Якщо слідувати логічному ланцюгу - здивуватися може лише людина яка раніше їх не бачила, а значить іноземець; а далі треба дати відповідь на питання - який відомий іноземець гарантовано був під Полтавою?!

Наступний сюжет нагадує соколине полювання, яке було поширене у багатьох народів Євразії. Оповідач пригадує царя Дарія та скіфів. У персів, за його переказом, були ховрахи розміром із кішку. Вони були приучені полювати на дичину. Але скіфи змогли переманити цих «ховрахів-мисливців» на свій бік, і перси, залишившись без провіанту, були змушені залишити південноукраїнський степ. Ця розповідь, незважаючи на заперечення попередньої історії, де ховрахи «спеціалізувалися» лише по злакових рослинах, повинна була остаточно переконати слухачів, що ховрах - це «серйозний супротивник».

Отже, як бачимо, ховрахи займали певне місце у народній творчості (мисливських байках) в вкінці XIX ст., що ще раз підкреслює існуючу проблему. Незважаючи на кумедність переказу, він демонструє найбільший страх тодішнього селянства - «ненажерство» ховрахів, яке було гіпертрофоване до фантастичних розмірів.

Народні перекази про ховрахів не завжди мають негативне забарвлення. Мешканці Добропілля переказують легенду про те, що саме ховрахи допомогли відкрити одне з найперших родовищ - Завидівське1. Згідно легенди місцеві селяни звернули увагу на нехарактерний колір хутра деяких ховрахів. Так слідкуючи за забрудненими вугільним пилом ховрахами, селяни змогли визначити де вугільний пласт виходить на поверхню. Або Петропавлівка Дніпропетровської області, де згідно переказів за допомогою ховрахів були відкриті поклади вапна2.

Перші ж документальні згадки про існуючу проблему датуються ще 1799 роком. Інспектуючи колонії менонітів Самюель Контеніус, який очолював комісію з інспекції іноземних колоністів, повідомляв про велику шкоду від цих тварин для врожаю. Тому Контора опікунства зобов'язала усіх шульців стежити, та власне, організовувати боротьбу із ховрахами. На колоністів було покладене зобов'язання, яке пізніше переросло в «оврашкову повинність» для усіх землекористувачів Південної України, винищувати їх згідно нормативів3.

На початок століття норма складала 30 ховрахів на кожного колоніста чоловічої статі. Для звітності шульци (старости) мали завести спеціальний журнал, для фіксування кількісних показників боротьби, та зберігати шкурки тварин. Маємо і перші кількісні показники цієї боротьби: у Хортицькому окрузі протягом року було знищено 16 427 ховрахів. Звісно рекомендації та боротьба стосувалися не лише ховрахів, а й інших двох шкідників. А тому вже на початку XIX ст. в інструкціях, стосовно особливостей ведення землеробства на півдні, та інших документах було сформовано стійке тріо із вищезгаданих шкідників.

На практиці боротьба з ховрашками полягала в їх фізичному знищенні. Для цього колоністи заливали до норки воду, а тварину, що вискакувала вбивали. В той час, судячи із відсутності згадувань про «голови та хвости», звітували цілим тілом ховраха. Незважаючи на жорсткі норми, покарання за їх не виконання зводилося до «громадського осуду».

На сторінках вже згадуваної книги «.Малороссия. Описание края», знаходимо список методів, що застосовувалися: засипання землею нор, вбивання дерев'яних кілків, але найбільш ефективним було заповнення нор водою. Тобто метод, який більше відомий як «виливання ховрахів» застосовувався ще на зорі колонізації краю. Скоріш за все сама природа підказала людині цей метод, бо відомі факти коли в період сильних дощів вода повністю затоплювала колонії ховрахів, особливо в низинах.

Сам метод досить яскраво описав у своїх споминах Лев Троцький, який потайки від батьків уходив за «водовозом» у степ на полювання. Воду треба було лити не швидко, але й не повільно, чекаючи коли ховрах вискочить з норки. Потім його добивали палицею. Він зазначав, що старий ховрах міг навіть затикати нору задом, але зазвичай здавався на другому відрі, і ви- стрибував.

До речі, питання використання праці дітей для виконання «овражковой повинности» на сьогодні є відкритим. Можна погодитися з припущенням Д. Мєшкова про використання такої праці, але документальних підтверджень, на- жаль не виявлено. У той же час, маємо дозвіл на використання дитячої праці для боротьби з «хлебним жуком» причому навіть з віковими обмеженнями. Дозволялося на невеликі відстані залучати дітей для збору жука від 10 років, а на великі від 15 років. У той же час збирання жуків, «дещо» відрізняється від описаного Л. Троцьким у споминах1. Тому питання залишається відкритим.

Згідно даних наведених у книзі Д.Мєшкова особливо проблемним періодом були 1840-1850 рр. Наведені ним данні з «Журналу МГИ» за 1850 р. ілюструють драматизм цієї боротьби - «ослаблене холерою та цингою населення не мало змоги вживати звичних заходів для їх знищення».

Звертає увагу той факт, що саме держава через розпорядження та інструкції стимулювала боротьбу із шкідниками сільського господарства. Пізніше, після проведення земської реформи, цю функцію перебрали на себе земства. Звичайні селяни, натомість, сприймали цю проблему в релігійному контексті - вважаючи нищення врожаю карою Божою.

Питання боротьби із «оврашками» неодноразово ставало предметом детального розгляду на зібраннях Олександрійського повітового земства. Майже одразу після створення, у 1865 р. було прийнято рішення про обов'язковість боротьби із ховрахами. Єдиним шляхом боротьби із «злом» сільського господарства, як йшлося у протоколі засідання, було - знищення винуватців.

Увесь Олександрійський повіт і Маріупольська округа були розподілені на двадцять ділянок. За винищенням ховрахів по кожній ділянці наглядав «гласний». Він слідкував за виконанням плану і звітував кожного року про це. Винищення тварин відбувалося не навмання, а з дотриманням всіх визначених норм. Тобто на кожній ділянці протягом року треба було знищити певну кількість тварин. Функції контролю за популяцією ховрахів було покладено на сільські громади та землевласників.

На практиці це виглядало наступними чином. Наприклад, у 1866 р. згідно протоколів земського зібрання за вересень, на засіданні наголошувалося на тому, що знищення «оврашков» протягом року йшло досить успішно. Окремим пунктом протоколу були зазначені відповідальні за ділянки, які доклали найбільших зусиль, і виконали норми не лише за поточний рік, а й за минулий. В цілому спеціальний додаток до протоколів засідання підсумовував, що протягом року було винищено 5 946 237 ховрахів.

З цієї ж відомості стає зрозумілим, що боротьба з тваринами йшла не завжди успішно. Насамперед це стосується кількісних показників, бо майже по кожній ділянці залишалися борги, як за минулий 1866 р., так і за поточний рік. Особливо боротьба з ховрахами не найліпшим чином велася в грецьких і єврейських поселеннях. І якщо останні змогли «надолужити», то грецькі поселенці Маріупольської округи потрапили окремим пунктом до відомості, як найбільші боржники за 1866 і 1867 роки - 1 605 455 ховрахів.

Отже, боротьба із шкідниками сільського господарства, контроль над якою перебрали на себе земства, протягом другої половини 60-х років XIX ст. носили ніби то обов'язковий характер, але, санкції за не виконання були відсутні.