Виникнення дисидентського руху та формування суспільно-політичних поглядів українських дисидентів у 60- 80-і роки ХХ ст.»

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

Історичний факультет

Кафедра історії України

КУРСОВА РОБОТА

з історії України

на тему:

«Виникнення дисидентського руху та формування суспільно-політичних поглядів українських дисидентів у 60- 80-і роки ХХ ст.»

Студентки І курсу

Литвиненко Людмили

Керівник: викладач, кандидат історичних наук, доцент

Двірна К.П.

КИЇВ- 2021



ЗМІСТ

ВСТУП

ВИТОКИ ДИСИДЕНСТВА

ПРОЯВИ ДИСИДЕНСТВА

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ ГРУПИ.ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ В УКРАЇНІ 1976 - 1991рр

ЗНАЧЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Історія України XX ст. - це безперервна боротьба за утвердження української державності, проти імперії, тоталітаризму, більшовизму, форми, методи, завдання якої змінювались в залежності від конкретної ситуації.

Після смерті Сталіна СРСР об'єктивно не міг залишатися тоталітарною формацією сталінської моделі: партія не мала і не могла мати адекватного і рівного вождя Сталінові - наступника. В команді «вождя народів» живими залишилися лише ті, хто за індивідуальним калібром та масштабом сатанізму був на порядок нижчим від нього і нездатним його обіграти. Така рівнозначність фігур у верхівках Кремля передбачала не тільки апріорний програш кожного з наближених при житті вождя, а й жорстоку боротьбу за владу після його смерті, формування міжосібних груп і кланів заради перемоги.

Політика десталінізації була об'єктивною необхідністю, незалежно від того, хто б захопив владу в Москві - Хрущов, Берія чи Маленков.

Очевидно, саме до цієї історичної доби - середини 1950-початку 1960-х років - найбільш відповідною і точною оцінкою буде знаменита формула: верхи вже не могли жити по-старому, а низи не хотіли жити по-старому. Проте воно не хотіло жити по-старому: в умовах перманентного страху, репресій і терору, примусової, зокрема на селі, праці, напівголодного животіння. Цього особливо не сприймало молоде, освічене покоління, що сформувалося в повоєнні роки й освоїло здобутки науково-технічної революції.

Цей імпульс був настільки сильним,що в 60-ті роки виникла опозиція - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у житті суспільства.

Хоча Україна заявила про себе на міжнародній арені як про демократичну республіку, все ж докорінних змін після розпаду СРСР не відбулося. У свідомості багатьох українців залишаються амбівалентні бажання. З одного боку, ми всі хочемо збудувати демократичну державу. А з іншого боку, українці так звикли до патерналізму та конформізму, що вже не здатні сприймати зміни, що ведуть до індивідуалізації особи.

Сьогодні в повсякденному житті ми часто стикаємося з порушеннями прав людини, з ігноруванням законів та не виконанням обов'язків - все це є наслідком радянського стримування людського творчого потенціалу, нав'язування стандартів життя, утиск вільного розвитку мови та культури.

Актуальність досліджуваної теми зумовлена тим, що явище дисиденства було особливим періодом національно-визвольного руху та здійснило вирішальну роль у появі сучасної української незалежної держави. Дисидентський рух був спрямований на боротьбу з системою. Відсутність зворотного зв'язку між суспільством і владою є однією з головних причин протестних настроїв в будь-якій системі. Наявний в сучасній Україні високий протестний потенціал є результатом відсутності реального публічного діалогу між державою та громадянським суспільством. Тому вивчення опозиційного руху і аналіз набутого досвіду боротьби дисидентів за свої права дасть можливість прогнозування і творення історичного майбутнього України.

Об'єктом дослідження є українська політична думка 60-80х років XX ст.

Предметом дослідження є процес виникнення дисидентськогог руху та формування суспільно-політичних поглядів українських дисидентів.

Метою дослідження є вивчення дисиденського руху в Україні як опозиційного руху та його значення для подальшого розвитку політичної думки України. дисидентський рух український

Реалізація мети передбачає виконання наступних завдань:

1. Виявити витоки дисидентського руху в Україні.

2. Проаналізувати засади та прояви дисидентського руху.

3. Визначити значення ідей та діяльності українських дисидентів на прикладі діяльності Української Гельсінської Групи та трансформування її у .

4. З'ясувати значення дисиденства як основу формування політичної опозиції кінця 80-х років - першої половини 90-х років ХХ ст.

Структура курсової роботи складається зі вступу, чотирьох розділів:

- перший розділ торкається зародження дисидентського руху на Україні та відмінності між дисиденством і поняттям «шістдесятництва»;

- другий розділ стосується основних напрямків розвитку дисидентського руху;

- третій розділ присвячено Українській Гельсінській групі, значенню її діяльності та суспільно-політичних ідей, представлених у дисидентському русі;

- четвертий розділ узагальнює значення дисидентського руху в Україні.

- висновків;

- списку літератури.



РОЗДІЛ І. ВИТОКИ ДИСИДЕНТСТВА

Дисиденти (від лат. dissidens - незгідний) - учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х - до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках - за національні права, власну державність.

Багато в чому дисидентський рух був породжений тою десталінізацією, яка проводилася в часи «відлиги». Окремі люди, як правило, представники інтелігенції, відчували, що демократизація, за часів М.Хрущова, була неповною й бажали завдати більш дошкульного удару тоталітаризму. Спроба уряду Л. Брежнєва обмежити десталінізацію і лібералізацію викликала протести й опозиційний рух. Непокоїли представників інтелігенції й порушення прав людини в СРСР, всілякі заборони в культурі (зокрема в літературі і мистецтві), неможливість людей вільно виражати свої думки, певні економічні негаразди. На дії дисидентів вплинули й зовнішні фактори. Передусім це стосується окремих антитоталітарних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема у 1956 році в Угорщині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 році та розповсюдженою в СРСР «Загальною декларацією прав людини», за яку Радянський союз не голосував. Великий вплив на українських дисидентів мали відомі російські правозахисники О.Солженіцин і А.Сахаров.

Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста (але на Західній Україні й у Києві воно було набагато чисельнішим), набуваючи національно-демократичного забарвлення. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60--70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін. Про розмах інакодумства у часи «застою» говорять також такі цікаві історичні джерела, як анекдоти, наприклад:

- Що ти передруковуєш?

- «Войну и мир».

- Навіщо?!

- Розумієш, мій син нічого, крім самвидаву, читати не хоче…» [8, с.21]

Неможливо порахувати усіх інакодумців в УРСР другої половини ХХ сторіччя - їх було безліч. Можна тільки стикатися і стикатися з тими чи іншими проявами інакодумства. А от порахувати українських дисидентів цієї доби можна, хоча б найактивніших, репресованих. І не тільки рахувати, а й ретельно вивчати їх ідеї, дії, життєвий шлях є необхідним завданням сучасних істориків. Адже історія дисидентського руху в Україні є головною сюжетною лінією загальної історії України цієї доби.

Культурна українська еліта, особливо літератори, відновила спроби використовувати десталінізацію для розширення можливостей творчого самовираження. Вона знову зайнялася підрахунками тих втрат, які Сталін завдав українській культурі. Письменники старшого покоління досі наполягали на реабілітацію своїх репресованих колег. Так, Корнійчук запропонував заснувати «Бібліотеку великих 20-х», щоб оприлюднити твори Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші вимагали реабілітації жертв кінця 1940-х. І всі разом виступали проти тривалої русифікації.

Однак найбільш примітним явищем стало народження нового покоління письменників, поетів і критиків, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, вимагали виправлення «помилок» сталінського минулого та гарантій, що розвиток української культури не буде задушене в майбутньому. На їхню думку, найкращим способом досягнення цієї мети було б «повернення до правди». Не в силах бути спокійними свідками непослідовної десталінізації, ці молоді люди самі включилися в неї, вимагаючи припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, домагаючись права на творчі пошуки і відстоюючи чільну роль української мови в освіті і культурному житті республіки. На початку 1960-х представники нового літературного покоління, що отримало назву «шістдесятники», не тільки відкидали втручання у свою творчість партійних бюрократів, а й засуджували лицемірство, угодовство і надмірну обережність своїх старших колег. Бунтарство цієї талановитої молоді явно виходило за рамки, що передбачалось хрущовською лібералізацією. Крім того, нова літературна когорта отримувала все зростаючу підтримку молодої інтелігенції.

В Україні та інших національних регіонах шістдесятники зосереджувалися навколо національних проблем, зазвичай тісно взаємопов'язаних з питаннями громадянських прав і свободи совісті.

Проти чого і за що боролися шістдесятники? Як і в будь-якій групі інтелігенції, серед них спостерігалися значні розбіжності і суперечливість у поглядах. Один з найвідоміших шістдесятників - літературний критик Іван Дзюба однаково прагнув як до досягнення громадянських свобод, так і до реалізації національних прав. Він чітко сформулював свою мету: «Я пропоную ... тільки одну річ: свободу - чесного, публічного обговорення національних проблем, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і самовдосконалення. Однак спочатку, і в першу чергу, повинна бути свобода на дискусію і незгоду» [7, с.260]. Націонал-комуніста Дзюбу турбував колосальний розрив між радянською теорією та практикою, особливо в галузі прав націй, і він закликав владу ліквідувати цей розрив для блага і радянської системи, і українського народу. Історик Валентин Мороз, навпаки, продовжив інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму і не приховував своєї огиди до радянської системи та надії на її загибель. І все ж головним чином шістдесятники виступали за реформи в СРСР, а не за революцію чи відділення Україні. Вони були проти національного гноблення в Україні і за громадянські права в СРСР. Рух «шістдесятників» склав опозицію системі, але опозицію в рамках системи відповідно до тих правил гри, які накидувалися «зверху».

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. У Львові діяв клуб творчої молоді «Пролісок», який очолював М. Косів, у Харкові -- гурт молодої, прогресивно налаштованої інтелігенції на чолі з поетом К. Чичибабіним. Хоча ці об'єднання були не так вже й помітними у вирі суспільного життя республіки, надалі їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, започаткувала нову хвилю національного відродження. Позиція шістдесятників спочатку була лояльною щодо генеральної лінії КПРС, адже молоді люди, які народилися й виросли за радянських часів, здебільшого вважали соціалізм найсправедливішим ладом на Землі. Водночас вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу, а тому серед них визріла концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалось, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об'єктом цькування компартійних ідеологів.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби.

Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади. Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них"переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою.

Перша хвиля масових арештів розпочалася наприкінці серпня -- на початку вересня 1965 p., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, художник П. Заливаха - загалом понад 20 осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна», на прем'єрі фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, мистецтва знову звернулися з листом-протестом проти незаконних політичних процесів 1966--1967 pp. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зупинило боротьби за демократичні та національні права. Але не так легко було зламати дух українських патріотів, він був сильнішим за "сталеву руку" політичного режиму 60-х, тому залишився жити в спраглих до змін особистостях, котрі творили історичне майбутнє країни.

"Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України -

а ти шукай червону тінь калини,

на чорних водах тінь її шукай",-[5, с.24]

вірш незабутнього Василя Стуса, присвячений пам'яті Алли Горської та вперше озвучений на її похоронах після трагічної загибелі у 1970 році від рук вбивці, символізує незнищенність квіту української інтелігенції, невмирущість синів і доньок народу, які поклали життя на вівтар служіння Батьківщині, адже пам'ять про них воскресатиме в наших душах щоразу при згадці тих моторошних і водночас славетних подій. „Стояти на Майдані" - це не подвижництво і не героїзм. Це нормальна поведінка нормального громадянина. Навіть „стояти на барикадах" - теж нормальна поведінка нормального громадянина. За козацьких часів нормальною поведінкою юнака було йти на Січ, щоб захищати свою родину і свій край від напасників. У 40-х роках ХХ ст. нормальним вчинком юнака було йти в УПА, де, як підрахував Анатолій Русначенко, тривалість життя становила в середньому один-півтора року. У мій час „на Січ" (у концтабори) йшов один з мільйона (ну, нехай зі ста тисяч). Це здається героїзмом тільки тому, що величезні маси населення забули, що таке нормальна громадянська поведінка. А це: бачиш несправедливість - поборюй її... Бояться всі, а хто не боїться - нехай не бреше. Страх - природна реакція на небезпеку. Мужність полягає в тому, як людина здатна переступати свій страх. Я хотів би, щоб молоді люди прочитали мої нариси про Олексу Тихого, Василя Стуса, Оксану Мешко. Я вважаю себе свідком духовних подвигів найкращих людей свого часу."[17], - пише в бліц-інтерв'ю колишній політв'язень, член УГС, історик доби дисидентського періоду Василь Овсієнко. А чи не правда це? Хіба кожен свідомий патріот не повинен відстоювати свої права та інтереси, хіба ми не повинні прагнути кращого майбутнього для своїх дітей? Кожен тут вирішує для себе. Але треба одвічно пам'ятати про подвиги наших попередників, котрі не боялися віддати життя заради країни, впевнено й мужньо, не зважаючи на біль та рани, завдані зі спини, продовжували боротьбу.

Початок дисидентському рухові дали "шістдесятники" - покоління молодих та ініціативних творчих особистостей, котрим не байдужою була доля Вкраїни. Саме з Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Юрія Шелеста, Миколи Вінграновського, Алли Горської, Івана Дзюби, Василя Стуса… розпочався тривалий процес повернення та відродження національної свідомості й духовної культури народу. В ті часи необхідною складовою для формування «народної» думки, поштовхом до волі висвободження від пут комуністичного режиму, ставали слова та творчі ініціативи «шістдесятників» - патріотів України, борців за вічну й «непримиренну» справедливість. «… Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини -- замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм», [20, с.26] - напише відомий громадський діяч, «шістдесятник» Євген Сверстюк у 1993 році. Саме той юний ідеалізм, навіть у деяких проявах максималізм, давав «крила» для творчих пошуків і свобод, одначе комуністичний режим всіляко сприяв тому, аби знищити будь-які прояви існування незалежної України, яка історично сприймалася як додаток до великої і неподільної Росії.

На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. На відміну від легального культурологічною шістдесятництва, скориставшись послабленням тоталітаризму і лібералізацією, що відбувалася в країні, нові борці за національні права українців почали в міру своїх можливостей органічно поєднувати підпільну діяльність з деякими легальними методами боротьби.

Таким чином, можна зробити висновки, що бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиліття стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція - дисиденство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія поступово оформлювалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

РОЗДІЛ ІІ. ПРОЯВИ ДИСИДЕНТСТВА

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х--на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

В дисидентському русі 60-х - поч. 80-х рр. можна виділити п'ять основних течій.

1. Самостійницька, яка мала на меті реалізувати право нації на самовизначення, на створення власної самостійної держави:

? в кінці 50-х рр. у західних землях України виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України (м. Івано-Франківськ), Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет;

? у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка створено підпільну організацію Українська робітничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній історії визначила ідею і програму боротьби за самостійність України мирними конституційними методами, за вихід України з СРСР. У січні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших членів УРСС до тривалих строків ув'язнення;

? у 1964-1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), що випускав самвидавом журнал «Воля і Батьківщина», редактором якого був Зенон Красівський.

2. Національно-культурницька течія, яка рішуче виступала за розвиток української мови, культури, засуджувала шовінізм, русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів, їх національних інтересів.

Найбільше цю течію репрезентували «шістдесятники». У грудні 1965 року І. Дзюба надіслав листа в ЦК КПУ з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширену у самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

3. Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій республіці Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР в 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у м. Києві. Її очолив письменник-фронтовик М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін., всього 37 осіб.

4. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті, за відродження національної релігії. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та Автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля та ін.

5. Соціально-економічне дисидентство, рух за покращення соціальних та економічних умов праці. Проявами цієї течії дисидентства були робітничі заворушення, страйки, які відбувалися: в 1963 р. у Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчові продукти), портових робітників в Одесі, заворушення і страйки робітників у Дніпропетровську і Дніпродзержинську (травень-червень 1972 р.), страйк робітників машинобудівного заводу в Києві (1973 р.).

Розглянемо стисло діяльність опозиційних зародків партій того періоду.

Об'єднана партія визволення України (ОПВУ)

Розпочала діяльність у 1955 році в Івано-Франківській області. Її членами були молоді робітники та студенти: Богдан Ґерманюк, Ярема Ткачук, Богдан Тимків, Мирослав та Василь Площаки, Іван Струтинський, Микола Юрчик, Іван Коневич та інші. Ця підпільна організація створювалася на засадах ОУН-УПА, але її діяльність була суто пропагандистською. ОПВУ проводила агітаційну серед населення, поширювалися листівки, віддруковані на друкарській машинці, мала свій статут, програму і текст присяги. Авторами статуту були Богдан Тимків, Іван Струтинський і Василь Площак. Богдан Ґерманюк згадує: «Ми рішили вести агітаційну роботу і призивати всю Україну, весь наш український народ до боротьби: і релігійних, і інтелігенцію, і робочих - всіх ми мали на увазі залучати до цієї боротьби. Крім того, ми мали наміри зв'язатися з другими республіками: з Білорусією, з Естонією, з Латвією, з Грузією, тому що вже тоді ми розуміли, що якщо будемо всі разом боротись, то Совєцький Союз не в силі буде встояти, і тому така в нас зародилася ідея, щоби об'єднати всі республіки і наш весь український народ, щоби боротись за незалежну Україну» . Поширити діяльність за межі України члени ОПВУ нажаль не встигли - їх організація була викрита. 4 грудня 1958 року відбулися перші арешти. Тоді було заарештовано і допитано двадцять вісім членів організації

Український національний комітет (УНК) був створений у Львові Богданом Грициною та Іваном Ковалем - молодими робітниками. Ідея утворення підпільної організації виникла в 1956 році, але, як зазначає Русначенко, про якусь конкретну діяльність УНК можна говорити лише з 1958 року. За весь час існування УНК велося активне вербування нових членів. За даними КДБ, до УНК входило 57 чоловік . Згодом керівництво УНК розробило програмні документи, чітко визначило свої мету і завдання. Треба сказати, що УНК був доволі радикальною організацією. Його програма була набагато радикальнішою за ідеї ОУН. Наряду з такими пунктами програми, як повна національна незалежність, був пункт, який стосувався депортації за межі України усіх інших націй. І, звичайно, пункти про український уряд, обраний народом, а також про українську національну армію. Завданнями організації були пропагандистська діяльність і підготовка збройного повстання через деякий, невизначений, час. Про це свідчить активний збір зброї. УНК також дістав шрифти, і вже була майже готова друкарня, але організацію викрили.

Українська національна партія (УНП) була створена у селі Золотники Тернопільської області у 1961 році. До її складу входили: Євген Гогусь - головний ініціатор створення УНП, колишній вояк дивізії СС «Галичина», забраний туди у сімнадцятирічному віці, відбув за це 9-річний термін, Євстахій Грицишин - член УПА, Володимир Куликовський - теж колишній оунівець, а також Петро Пундик та Павло Палахита. Організація не мала довгострокових конкретних планів. Для початку головним завданням її була самоосвіта, пошук літератури, розширення організації, збиралися діставати зброю. Не встигнувши розгорнути будь-яку активну діяльність, УНП була розкрита, а її члени були заарештовані.

Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), яка була створена у Львові 1959 року . Головним її ідеологом і засновником був Левко Лук'яненко, який народився на Чернігівщині, закінчив юридичний факультет Московського університету і працював у Львівській області в Радехівському райкомі КПУ. Вони разом із партійним працівником Степаном Віруном на початку 1959 року вирішують створити організацію, метою якої буде сприяння виходу України зі складу СРСР. Невдовзі до них приєднуються Василь Луцьків та Олександр Лібович. У 1960 році Левко Лук'яненко знайомиться з адвокатом Іваном Кандибою і залучає його до організації. До неї також увійшли Йосип Боровницький та Іван Кипиш. Іван Кандиба запропонував зібратися у нього на квартирі 6 листопада 1960 року. На зібранні були присутні Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, а також слухач обласної партійної школи М. Ващук, який, як виявилося потім, був стукачем.

У новому варіанті програми УРСС головним завданням організації була ненасильницька боротьба за громадські права в Україні, за національні та культурні права, за економічні права тощо. Другим етапом боротьби мала бути боротьба за самостійність України. Усі члени УРСС мали вищу освіту, більшість з них була юристами, тому в літературі справу УРСС називають ще «справою юристів». Вони хотіли виборювати права людини і права нації на основі радянської Конституції, радянських законів.

Хоча ця організація діяла недовго і небагато встигла зробити, УРСС можна вважати першою саме дисидентською організацією і за засобами боротьби, і за метою. Більше того, вона була дуже близькою до майбутнього українського правозахисного руху, до якого пізніше і приєдналися найактивніші члени УРСС.

Однією з яскравих сторінок історії опору радянському тоталітарному режиму є діяльність Українського національного фронту (УНФ), яка виникла у 1964 році. Унікальність УНФ полягає у спадкоємності національної боротьби і водночас наявності конкретної, розгорнутої політичної програми, конкретних завдань і кроків до реалізації цілей, чого з часів ОУН-УПА не було. На відміну від усіх попередніх підпільних організацій, УНФ перший виробив програму, яка не базувалась ані на принципах марксизму-ленінізму, як УРСС, ані на засадах інтегрального націоналізму, як, скажімо, УНК. В основу програми УНФ покладені демократичні принципи свободи й рівності, вона охоплювала всі сфери суспільного життя. УНФ - перша підпільна організація, яка мала постійне періодичне видання «Воля і Батьківщина». УНФ утворився, вже коли на всю Україну і далеко за її межі гриміли шістдесятники.

До УНФ увійшло понад 150 осіб із декількох областей України. Діяла група в Івано-Франківській області, на Львівщині у Львові, в Рівненській Луганській Кіровоградській областях, поодинокі члени в інших областях, які зазвичай не знали про існування один одного. Завдяки такій суворій конспірації УНФ проіснував три роки.

Основна мета УНФ: здобути незалежність України і визнавав тільки революційний шлях досягнення своїх цілей. Разом з тим, ідеолог організації Д.Квецко в програмні документи УНФ включив ідеї «народного соціалізму», близькі до реалій західноєвропейської соціал-демократії. На відміну від шістдесятників, які переважно переймалися культурництвом, УНФ поставила політичні проблеми. Це була, по суті, перша націонал-демократична партія, яка ідеї ОУН підняла на рівень шістдесятих років і тим самим пов'язала покоління борців за волю України.

Діяльність організації почалася з видання журналу «Воля і Батьківщина» (вийшло 16 чисел). Члени УНФ розповсюдили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України. Розповсюджували також знайдену Юсипом пропагандистську літературу ОУН 1947-1948 рр. «Кто такие бандеровцы и за что они борються?», «Бюро інформації УГВР», листівки, звернені до українських учителів, дітей, селян з закликами боротися з окупантом. Документи залишали в людних місцях, у навчальних закладах, вкидали в поштові скриньки десятків населених пунктів, навіть пускали в надувних пакетах за течією річки. У квітні 1966 УНФ поширив і надіслав ХХІІІ з'їздові КПРС «Меморандум УНФ», у якому викладалися політичні вимоги організації і був заявлений протест проти репресій щодо української інтелігенції. Зокрема, наголошувалося, що сучасний національно-визвольний рух не інспірований із-за кордону, а є прямим наслідком політики русифікації. Ставилася вимога насамперед повернути в Україну всіх примусово депортованих.

1967 УНФ був викритий органами держбезпеки. Оскільки більшість заарештованих не призналися до організаційної діяльності, то лише 8 осіб на декількох судових процесах були засуджені до тривалих термінів позбавлення волі. Більшість членства так і не була виявлена КГБ. Про це свідчить діяльність т.зв. УНФ-2 (Микола Крайник) та молодіжного УНВФ (З.Попадюк, Я.Микитко).

Політична та ідеологічна реакція 60-х років. Праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Репресії проти опозиції, що мали місце в Україні в першій половині 60-х років, не відвернули опозиціонерів від політичної боротьби. Навпаки, переслідування надали тим, хто залишився на волі, ще більшої сили, натхнення і відваги.

Власне, під впливом саме тих масових арештів 1965 р. молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне дослідження джерел і головних причин, що зумовили акції рішучого протесту передової української інтелігенції.

У вересні-грудні 1965 р. свої висновки І.Дзюба виклав у праці під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному і радянському керівництву СРСР і Української РСР. Це було першим широким узагальненням ідей українського опозиційною руху, яке містило розгорнуту програму його культурних і політичних вимог.

Головна вимога виглядала досить зважено - повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга І.Дзюби була буквально всіяна цитатами з Леніна, Маркса та Енгельса).

Однак, навіть ця поміркована програма була вже свідченням легального заперечення офіційної політики радянського режиму. У кінцевій частині книги І. Дзюба осудливо вказував на політичну і моральну відповідальність українського уряду за долю Української РСР.

Написана з великим талантом і ерудицією, книга І.Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського національно-визвольного руху й мала величезний вплив на формування його ідеологічних концепцій.

Керівництво республіки домоглося звільнення І.Дзюби з роботи і робило все для того, щоб він публічно зрікся написаного. Йому навіть цинічно пропонувалося написати статтю про розквіт радянської України в «сім'ї народів-братів».

Зрештою, І.Дзюбу заарештували і 18 місяців протримали за ґратами, а згодом (у грудні 1969 р.) примусили написати у Спілку письменників України покаянного листа.

Діяльність політичної опозиції кінця 50-х - першої половини 60-х років мала величезне значення.

Вона фактично підготувала міцне підґрунтя для наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режимові сил переконали громадськість у можливості реального існування опору репресивній державі.

Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула книга В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками української мови та культури.

Засобами самвидаву поширювалися окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху тощо, але назріла потреба у періодичному поза-цензурному органі. Так, 1 січня 1970 р. постав «Український вісник», який об'єднав навколо інакодумців. Ініціатором і головним його редактором був В.Чорновіл, який після першого ув'язнення в 1967--1969 pp. поселився у Львові; до редакції входили також М. Косів та Я. Кендзьор. У розповсюдженні видання брали участь О. Антоніва, Л. Шереметьєва, С. Гулик, Я. Дашкевич, 3. Франко, В. Лісовий, І. Світличний, М. Плахотнюк, 3. Антонюк та ін. Вісник містив інформацію про утиски в СРСР демократичних свобод, судові й позасудові переслідування, про становище українських політв'язнів, різні вияви протесту тощо. Протягом 1970--1971 pp. побачили світ п'ять його номерів, що свідчило про вихід опозиційного руху на якісно новий організаційний рівень. Вісник потрапив і на Захід, що наполохало владу. 28 червня 1971 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих листівок». У липні 1971 р. ЦК Компартії України прийняв аналогічну постанову. Тоталітарна система налаштувалася до нового удару проти своїх противників.

Помітною в опозиційному русі була релігійна течія. Так, на 1968 р. із 230 засуджених учасників руху опору в Україні за релігійні переконання постраждали 84 особи. На 1 січня 1980 р. із 78 засуджених борців за свободу совісті в Україні 33 були баптисти, 14 греко-католики, 12 п'ятидесятники, 11 адвентисти, 6 єговісти, 2 православні. Головне завдання для себе вони вбачали у боротьбі за свободу здійснення релігійних обрядів, релігійне виховання своїх дітей, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру. Виступали вони й проти безцеремонного втручання держави у діяльність віруючих і церкви, закриття храмів.

Серед релігійних течій своєю активністю виділялися греко-католики. Формально будучи ліквідованою, греко-католицька церква продовжувала діяти підпільно. Існувало до 350 катакомбних парафій, кілька монастирів. Були свої священнослужителі. Очолював церкву кардинал Йосип Сліпий, який до 1963 р. перебував у радянських концтаборах, а в 1963 р. емігрував до Ватикану.

Соціально-економічне дисиденство проявлялось у формах протестів робітничих мас проти соціальної несправедливості, самоуправства адміністрації, беззаконня були звернення, листи до партійних і радянських органів. Як правило, вищі інстанції повертали їх на місця з лицемірним приписом «розібратися». Після цього розпочиналися переслідування їх авторів. При цьому місцеві можновладці не обтяжували себе дотриманням елементарних норм законності. Радянська преса, що висвітлювала лише вершечок боротьби трудящих за елементарні права, переповнена фактами диких розправ місцевих керівників з поборниками соціальної справедливості.

Особливо люто влада переслідувала ініціаторів колективних скарг і протестів. Так, у 1969 р. 600 робітників Київської ГЕС поскаржилися в ЦК КПРС на тяжкі умови життя і побуту, зловживання адміністрації. Одразу ж розпочалися репресії. Ініціатора листа І. Грещука заарештували і відправили до спецпсихлікарні. Кількох найактивніших робітників звинуватили у поширенні нелегальної літератури, заарештували і судили.

Офіційні профспілки, що перебували під контролем партапарату, не здатні були по-справжньому захищати права трудящих. Тому, починаючи з 70-х років, робилися спроби створити незалежні профспілки в Україні. У 1978 р. в Макіївці Донецької області таку спробу зробив інженер В. Клебанов, створивши «Асоціацію вільної профспілки захисту трудівників» , яка налічувала до 200 осіб. Та негайно втрутилося КДБ. В. Клебанов і двоє його помічників були заарештовані, профспілку розгромили. На початку 80-х років на Донеччині з'явилося «Вільне міжпрофесійне об'єднання трудящих», що згуртувало теж до 200 осіб. Об'єднання мало інформаційний самвидавний бюлетень. У 1983 р. воно теж було розгромлене КДБ.

Стихійні страйки на виробництві придушувалися репресивними органами в зародку, їх ініціаторів негайно карали. В другій половині 60-х -- першій половині 80-х років стихійні акції протесту робітників на Донеччині, у Кривому Розі, Дніпропетровську, Львові були спрямовані проти самовільного зниження розцінок в оплаті пращ, незадовільних житлово-побутових умов тощо. Інформацію про них ретельно засекречували, адже, згідно з офіційною ідеологією, робітничий клас вважався провідною силою радянського суспільства, а страйки засвідчували протилежне.

Кримськотатарський національний рух, будучи спричиненим депортацією татар із Криму в 1944 p., добивався повернення народу на історичну батьківщину, відновлення автономії. Організованих форм він набув у 1956 p., після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР про звільнення кримських татар з-під адміністративного нагляду МВС. При цьому, однак, обумовлювалося, що вони не мають права повертатися в Крим, а постанова ЦК КПРС забороняла відновлення Кримської АРСР. Тому логіка подій об'єктивно диктувала кримським татарам нагальну потребу організаційного згуртування для боротьби за свої права. Конкретним кроком щодо цього стало створення кримськими татарами у Ташкенті в 1956 р. «ініціативної групи». Згодом такі групи, не зважаючи на переслідування КДБ, виникли в усіх місцях компактного проживання цього народу.

Ініціативні групи проводили регулярні збори співвітчизників для пояснення мети і завдань національно-визвольного руху, організовували звернення в партійні та державні органи влади, направляли делегації до Москви тощо. Наприкінці 70-х років вони об'єднували до 5 тис. активістів. З літа 1965 р. кримські татари постійно домагалися відповідей на петиції та звернення народу, зустрічі з керівниками уряду.

Тон звернень, особливо в перші роки, був лояльним, містив численні посилання на твори Леніна тощо. Під петиціями інколи збирали понад сто тисяч підписів. Влада звинуватила активістів кримськотатарського національно-визвольного руху в анти радянській агітації та пропаганді, розпочала переслідування та репресії. У відповідь кримськотатарський рух радикалізувався. Поступово зріло розуміння, що справедливе вирішення його проблем можливе тільки внаслідок зламу тоталітарної системи.

5 вересня 1967 р. під тиском справедливих вимог кримськотатарського народу і світової громадськості був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який дозволяв їм проживати по всій території СРСР. Сотні кримськотатарських родин почали перебиратися у Крим. Але місцеві органи влади в Криму отримали відповідне роз'яснення, що указ опублікований з метою нейтралізації імперіалістичної пропаганди, а право проживати по всій території СРСР зовсім не означає права переселятися у Крим. Місцеві органи влади розпочали енергійні заходи з виселення прибулих на півострів татар. їм відмовляли в прописці, не працевлаштовували, притягували до кримінальної відповідальності за так зване «дармоїдство» і порушення паспортного режиму тощо. Однак спроби властей перешкодити поверненню татар на історичну Батьківщину наштовхувались на чимраз дужчий опір.

У другій половині 60-х -- першій половині 80-х років в Україні помітним також був єврейський національний рух, представлений двома течіями - «еміграційників» та «культурників». Перші вимагали права на безперешкодний виїзд євреїв до Ізраїлю, другі прагнули відродити історико-культурні традиції українського єврейства. У самвидаві висвітлювалися питання єврейства в Україні. Наприкінці 60-х років з'явилися нелегальні єврейські культурно-освітні центри («ульпани») у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. КДБ розцінив появу ульпанів як небезпечні антирадянські прояви, тому до активних діячів єврейського національного руху було застосовано репресії.

Опозиційних рух у другій половині 60-х -- першій половині 80-х років готував засади для кардинальних змін в Україні у другій половині 80-х -- на початку 90-х років.

Генеральний погром 1972 року поклав кінець руху шістдесятників і водночас став підґрунтям нової доби в історії руху опору. Насправді акція проти самвидаву вдалася. Самвидав перестав бути основним засобом боротьби з тоталітарним режимом. Розповсюдження самвидаву на деякий час значно зменшилося. На волі після арештів січня 1972 року були спроби продовжувати боротьбу у старий спосіб. У Львові з'явився випуск 6 УВ, підготовлений Михайлом Косівим, Ярославом Кендзьором та Атеною Пашко. Цей випуск УВ дістав назву «Львівський», бо майже паралельно з ним, у березні 1972 року, у Києві Василь Лісовий, Євген Пронюк та Василь Овсієнко видали спецвипуск УВ з інформацією про арешти, і теж під номером 6. Василь Лісовий написав відкритого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КПУ, після чого був заарештований, тоді ж заарештували Євгена Пронюка, а Василя Овсієнка - через 8 місяців, у березні 1973 року. Більш конспіративною була група Степана Хмари, вони теж упорядковували УВ: 7 - 9 випуски у 1974 - 1975 роках. Окрім Хмари, цією справою займалися Олесь Шевченко, Віталій Шевченко та Василь Карабік. Ця група була навіть ближчою до підпільного руху, ніж до шістдесятників: і за політичним змістом матеріалів, і за засобами конспірації. Числа 7-8 потрапили за кордон на фотоплівці. Заарештували Степана Хмару та інших лише у 1980 році. Генеральний погром майже призупинив дисидентський рух у «великій зоні», проте тільки підняв дух опору в ув'язнених. Деякі дисиденти самі згадують, що, як не дивно, час, проведений у неволі - у «малій зоні», - був найцікавішим і навіть найкращим періодом їхнього життя. Микола Горбаль розповідає: «Коли я зустрівся зі Світличним вже на Уралі, потім з Антонюком, з Валерієм [Марченком] познайомився, я ніколи не був такий розкутий, ніколи в мене не було стільки гумору і ніколи я так багато не сміявся, як у таборі… Я собі дав слово, що ніколи не буду нарікати на Бога, бо Богу видніше, якими дорогами вести. Я цю фразу повторюю часто, щоб, можливо, люди знали, що не можна нарікати на долю. Бо, якщо тобі визначена отака дорога, то так воно, видно, й має бути. Мавши потім другий суд, я собі завжди це споминав, мавши потім третій суд... І це мене рятувало. Коли мене вже третій раз - з другого ув'язнення не випустили, а судили втретє, то я думаю собі: Боже, ну що це? Ну вижив же я ці терміни - значить, так треба. І коли мене посадили потім в камеру із Семеном Скаличем, навіть думаю собі: Боже, та щоб це все почути - ці одкровення від цього чоловіка, то мені треба було попасти в цю камеру, а щоб попасти, треба було отримати термін!»[8, с.109] Ігор Калинець з цього приводу згадує: «В таборі нам було фізично важко. Скажімо, ми були роз'єднані з рідним краєм, з сім'єю, з найріднішими. Спілкування було тяжке. Ми були в дуже драматичній ситуації, коли до тебе приїжджають на побачення старенька мати чи дочка маленька, і вони проїжджають кілька тисяч кілометрів, а тобі не дають того побачення, зривається все. Це було тяжко перенести. А з іншого боку, ми були якось вільні, духовно вільні. Ми, скажімо, скинули ту маску, яку ми носили там, у тому суспільстві, до арешту. Бо там треба було все-таки прикидатися, що ти не є, так би мовити, буржуазний націоналіст, що ти не є ворог радянської влади - що ти радянська людина, але ти вважаєш, що тут не так ведеться політика в національному чи якомусь іншому плані» [8, с.109].

Після «генерального погрому» рух опору відродився у другій половині 70-х років, коли засобом боротьби з системою став відкритий захист прав людини.

Отже, протягом 60-х - першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Опозиційний рух характеризувався виголошуванням меморандумів, інформаційних бюлетенів, звернень до населення, листів; проведенням маніфестацій, громадських акцій; демонстрацією протестів, здебільшого у формі бойкотів і голодування. Діяли чітко визначені організаційні формування: гуртки, спілки, об'єднання, громадські комітети. Важливою формою не лише літературного, але й політичного протесту став самвидав. Спочатку це були анонімні або псевдоанонімні статті, а з другої половини 1960-х починають переважати відкриті виступи, статті та листи протесту проти репресій.

РОЗДІЛ ІІІ. УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА ГРУПА. ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ В УКРАЇНІ 1976 - 1991Р

Діяльність Української Гельсінської групи була тим пунктом, який розпочав ненасильницький, легальний і правовий шлях у становленні в Україні демократії, поваги до прав людини, у здобутті незалежності. Саме виникнення тоді Української Гельсінської групи і факт репресій, які отримали широкий резонанс у всьому світі, розбудили суспільну думку і сприяли тому, що громадянське суспільство в Україні народилося.

Після «великого погрому» у 1972 р. український рух майже два роки не міг справитися після нанесеного йому удару.

Крім проблеми відновлення фізичної сили, перед українським рухом стояло ще й важке інтелектуальне завдання - пошуки нової ідеології протистояння режимові. Старий підхід, коли основні вимоги руху підкріплювалися цитатами з Леніна і посиланнямна відповідні радянські закони, виявився недостатнім. Український дисидентський рух не міг похвалитися ані наявністю виробленої політичної програми, ані усталеною організаційною сіткою, ані широкою соціальною базою.

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (№7-8) номер «Українського вісника», який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці - стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко - заявили, що від цього номера «Український вісник» стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у «допогромний» період праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізація чи русифікація?», «Вісник» демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики.

Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

1 серпня 1975 р. у м. Гельсінкі 35 держав підписали Гельсінський заключний акт, що, зокрема, визначав зобов'язання країн-учасниць у сфері прав людини і основних свобод. Приєднання Радянського Союзу до цієї ініціативи створювало правову базу для діяльності правозахисних організацій. В УРСР, як і в низці інших радянських республік та деяких країнах соцтабору, виникли групи сприяння виконанню Прикінцевого Акту. Так розгорнувся Гельсінський рух, основою якого стала боротьба за досягнення політичних, економічних, соціальних, національних, релігійних прав людини.

Ініціаторами заснування Української Гельсінської групи були дисиденти: Микола Руденко, Олесь Бердник, Оксана Мешко, Левко Лук'яненко, Петро Григоренко. Згодом їх підтримали Ніна Строката, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович. Умовною датою заснування УГГ вважають 9 листопада 1976 р. У переддень Микола Руденко презентував ініціаторам оформлення УГГ «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод». У ній, зокрема, було зазначено, що остання сприятиме ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; домагатиметься, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж особою і державою; активно сприятиме виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі; домагатиметься, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорювати підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією; з метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатиметься акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо.

Одним із основних завдань УГГ став збір доказів порушення прав людини в Україні та поширення цієї інформації за кордоном. За час своєї діяльності з 1976 по 1980 pp. УГГ видала 30 заяв і звернень, 18 меморандумів і 10 бюлетенів.

Для досягнення кінцевих цілей Українська Гельсінська група взаємодіяла з іншими нонконформістськими силами в Україні. Зокрема, підтримувала актив кримськотатарського руху, який зародився у 2-ій пол. 1940-х рр. у місцях спецпоселень кримських татар, і вже на поч. 1960-х рр. поступово поширював свій вплив в Україні. Цілком аналогічним було ставлення лідерів українського правозахисного руху до єврейського національного руху, який, домагаючись права на еміграцію, доклав чимало зусиль для відродження єврейської мови та культури в Україні, задоволення релігійних потреб єврейської меншини, подолання негативних наслідків проявів побутового і державного антисемітизму. Окремо розвивався в УГГ релігійний правозахисний напрямок, що відстоював права різних конфесій в Україні.

Переслідування учасників Гельсінського руху радянськими органами державної безпеки, які визначали УГГ як загрозу, не лише не призвело до самоліквідації організації, а й сприяло появі у її лавах нових членів. Наприкінці 1970 - на початку 1980-х рр. членами УГГ стали Ольга Гейко-Матусевич, Микола Горбаль, Віталій Калиниченко, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Юрій Литвин, Михайло Мельник, Василь Овсієнко, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Петро Розумний, Ірина Сеник, Василь та Петро Січки, В'ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич та багато інших. Всього до УГГ у 1977-1988 pp. належала 41 особа. У 1982 р. УГГ поповнився естонцем Мартом Ніклусом і литовцем Вікторасом П'яткусом.

...