Виникнення дисидентського руху та формування суспільно-політичних поглядів українських дисидентів у 60- 80-і роки ХХ ст.»

КДБ УРСР застосовувало до членів УГГ жорстокі репресії. У 1977 р. були заарештовані й наступного року засуджені за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація та пропаганда») до різних термінів ув'язнення і заслання М. Руденко, О. Тихий, Л. Лук'яненко, М. Маринович, М. Матусевич. З 1979 р. учасників Групи засуджували за сфабрикованими справами: «дармоїдство», «опір міліції», «хуліганство», «спроба зґвалтування», «незаконне зберігання зброї», «виготовлення, зберігання і збут наркотиків».

Загалом 24 із 41 членів УГГ були засуджені до різних термінів ув'язнення у таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях, 5 з них померли (Михайло Мельник, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус). Україна стала для КДБ об'єктом для тестування найбільш брутальних та цинічних методів боротьби з інакодумством. Завдяки таким методам на поч. 1980-х рр. радянські репресивні органи фактично припинили діяльність Групи. Попри це, навесні 1979 р. у Мордовських таборах засуджені політв'язні створили Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі. Водночас на підставі доручення від УГГ за кордоном проводило свою діяльність Закордонне Представництво УГГ у складі П. Григоренка, Л. Плюща та Н. Строкатої, що виступало рупором українського правозахисного руху на Заході. 7 липня 1988 р. на основі досвіду діяльності УГГ була створена громадсько-політична організація Українська Гельсінська спілка.

УГС виступала як пряме продовження Української гельсінської групи 1970-1980-х років. Початково її вимоги мало чим відрізнялися від основних постулатів дисидентського руху брежнівської доби. «Декларація принципів» УГС, видана літом 1988 р., вимагала не ліквідації СРСР, а перетворення його у конфедерацію незалежних держав, не докорінної зміни радянської системи, а передачі влади з рук КПРС до демократично вибраних рад. УГС виступала за українізацію, за право Української РСР на власну дипломатичну діяльність, за леґалізацію заборонених віросповідань, за впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними органами.

Запропонована УГС програма була «програмою-мінімумом», яка згодом була перейнята більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за реформи в Україні. Організаційне оформлення перших таких груп тривало майже рік - від весни 1987 до весни 1988 рр. У вересні 1987р. у Києві утворився Український культурологічний клуб. У жовтні 1987 р. у Львові молодіжне Товариства Лева. У жовтні 1987 р. 14 відомих політичних в'язнів проголосили створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції. Наприкінці 1987 р. у Києві виникла Асоціація «Зелений світ». Весною 1988 р. у Київському університеті зародилася неофіційна стедентська організація «Громада» (сама назва організації нав'язувала до традиції громадівського руху другої пол. XIX ст.).

Паралельно йшло утворення нових масовіших громадських організацій. 11-12 лютого 1989 р. у Києві відбулися установчі збори Товариства української мови ім.Т.Шевченка (ТУМ). У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства «Меморіал». Обидві організації заявили про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, які у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС, виступаючи за повну державну самостійність України.

Іншим сильним поштовхом для розгортання громадянського суспільства в Україні стали вибори до Всесоюзної Верховної Ради СРСР у березні 1989 р. Це були перші напіввільні вибори за весь час існування радянської системи. Вибори 1989 р. були використані демократичні опозицією для популяризації своїх програмних вимог. Обрані від неї депутати ввійшли у склад Міжреґіональної групи - осередку опозиції у Верховній Раді - і таким чином змогли нав'язати безпосередні контакти з московськими реформаторами та лідерами інших національних груп.

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання з весни 1989 р. сітки неформальних періодичних видань, які на відміну від самвидаву, виходили масовими тиражами. Літом-осінню 1989 р. до опозиції в Україні додалися ще два масові рухи: робітничий рух та рух за леґалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков.

Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 р., під час візиту Горбачова до Ватікану, оголошено леґалізацію Української греко-католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував “живий ланцюг” між Львовом і Києвом - акцію, яка зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чол.

Події 1989 р. і початку 1990 р. створювали враження, що український рух досяг необхідної критичної маси, і що тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади у республіці. Можливість леґального приходу до влади відкрилася після прийняття наприкінці жовтня 1989 р. Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів (на кожне місце мали кандидувати не менше двох осіб) до Рад усіх рівнів.

Однак результати березневих виборів 1990 р. стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 47 із 43 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як от Донецьк і Харків, Демократичний блок зазнав поразки.

Вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є не достатньо сильною, що перебрати цю владу у свої руки.

Паралельно в Україні розпочалося формування політичних партій. Від осени 1989 по зиму 1990 р. відбулися установчі збори українських «зелених», республіканців, демократів, соціал-демократів, селянських демократів, народних демократів та ін. У жовтні 1989 р. у Києві і Львові було проголошення створення партії «зелених» та радикальної Української національної партії. 29-30 квітня 1990 р. з'їзд Української гельсінської спілки оголосив про створення на її основі Української республіканської партії. Опозиційна група всередині КПУ й утворила Партію демократичного відродження України у грудні 1990 р. У цьому ж місяці група лідерів Руху й Народної Ради проголосили утворення Демократичної партії. Восени-зимою 1990 р. свої установчі збори провели також соціал-демократи, селянської демократії, народні демократи та ін. Усі вищеназвані партії проголосили про координацію своїх дій із Рухом. Поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, які ідеологічно пов'язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-50-х рр. і критикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Літом 1990 р. вони об'єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА).

Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншостей в Україні.

Отже , створення Гельсінської Спілки стало переломним моментом в здобутті Україною незалежності . Це була перша група правозахисників ,яка почала на практиці відстоювати порушення людської гідності за радянської системою.

Українська Гельсінська Спілка мала політичний характер і ставила перед собою мету та виразно політичні цілі. Таким чином , з початком створення та діяльності УГС розпочався шлях боротьби українців за свої громадянські права та шлях національного визволення українців політичними кроками.

Саме Гельсінська Спілка стала активним учасником демократичних перетворень національно-визвольних процесів в Україні на рубежі 90-х років ХХ століття.

РОЗДІЛ ІV. ЗНАЧЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ

Справа дисидентів не пропала даром. Рух опору в Україні з часом здобув широкого розголосу. Важливіші його публікації дісталися за кордон, і були перекладені на іноземні мови, таким чином «українська проблема» набула певного розголосу. Гуманні політичні позиції українського руху, демократичні методи боротьби, наближені до міжнародних норм ХХ століття, здобули прихильність видатних політиків світу. Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. У громадський свідомості поступово стверджувалася думка, про можливе створення незалежної держави. Завдяки самовідданій боротьбі опозиціонерів вдалося наблизити проголошення незалежності України.

Отже, значення боротьби дисидентів полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.

Одним із значень діяльності українських дисидентів було дедалі більше усвідомлення необхідності існування власної держави, спроможної захистити націю від геноциду, зберегти генофонд українського народу. Однією з основних напрямків діяльності дисидентів, було утвердження пріоритету рідної мови, популяризація здобутків української культури в народі, використання досягнень вітчизняної історіографії у справі духовного відродження нації. Вище зазначене аргументує те, що в цей період закладались основи національної ідеї, як елемента конституційного будівництва. Історики Газін В.В. і Пристай А.В. визначають рух дисидентів, як перший великий суспільно - політичний рух у СРСР, учасники якого виступали проти існуючого політичного режиму. Їх головним завданням була боротьба за права людини та за національні права українського народу. Дисиденти прагнули діяти виключно конституційним шляхом. Їхніми методами були агітація і проведення громадських заходів. Результатом діяльності руху 60-70-х рр. є формування принципів участі громадян в політичному житті держави, установлення традиції відстоювати національні інтереси, що свідчить про початок закладення основних засад українського конституціоналізму. Конституціоналізм органічно пов'язаний із суверенізацією народу й утвердженням демократичних засад державного та суспільного життя. Воднораз набуття народом суверенного статусу породило сучасне трактування нації.

Ми живем у самостійній незалежній державі завдячуючи самовідданій боротьбі людей, що жили, навчались, працювали, але не зрозуміло з яких причин віддавали свої життя, втрачали волю; обмінювали свої життя на щасливе майбутнє нового покоління. Перегортаючи сторінки становлення українського націоналізму часом обіймає жах від подій, які пережили наші українці. Історія українського народу насичена яскравими сторінками як блискучих перемог визволення, так і поразок, що повертали його до попереднього стану. Але той факт, що ми живемо у незалежній державі, говорить про те, що навіть поразки були перемогами.

Результатами діяльності дисидентського руху в Україні стали: 1) консолідація опозиційного руху; 2) згуртування українців не лише в Україні, але й за її межами навколо національної ідеї; 3) учасники Української Гельсінської групи репрезентували потужний світовий рух за права людини; 4) продовження національно-визвольної боротьби українського народу, яка після поразки УПА трансформувалася із збройної в ідейну; 5) міжнародне визнання та підтримка України з боку інших держав. Популяризація у світі України, як держави, що не скорилася радянській тоталітарній системі; 6) виникнення правозахисних організацій в Україні та національно-демократичних партій. Головним результатом діяльності дисидентського руху стало здобуття Україною незалежності 24 серпня 1991 р.

ВИСНОВКИ

В ході роботи ми прийшли до наступних висновків:

1. Дисидентський рух другої половини 1950-1980-х років в Україні необхідно розглядати як новітню форму прояву українського національно-визвольного руху, спрямованого проти пануючого тоталітарного режиму, який виникає в умовах наростаючої системної кризи радянського ладу, що ознаменувала собою відхід від принципів "казарменого" соціалізму, трансформацію владного механізму в СРСР у бік лібералізації суспільно-політичного, та культурного життя, відмову від масового терору як методу державного управління. Поширення дисидентства в 1960-1980-х роках, розповсюдження опозиційних настроїв серед різних верств населення України стало своєрідною реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, бездержавний статус України, утиски національного культурного, духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті і віросповідань, прорахунки в галузі соціально-економічної політики КПРС.

2. Провідне місце серед опозиційних сил у 1960-1980-х роках займали національноорієнтоване дисидентство, рухи національних меншин (кримськотатарський та єврейський національні рухи за повернення на історичну Батьківщину), рух за соціальноекономічні права. Загалом в українському дисидентському русі, можна виокремити п'ять основних напрямів: самостійницький, національно-культурницький, правозахисниий, релігійний, соціально-економічний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами.

3. Зовсім іншим, новим, стала діяльність Української гельсінської групи, яка розпочала легальну боротьбу за встановлення демократії в Україні.

УГГ ставила собі за мету ознайомит громадськість з Декларацією прав людини, боротись за громадянські права і свободи. У 1988 році, на основі УГГ, виникла Українська Гельсінська спілка, яка згодом трансформувалась у різні політичні партії.

4. Боротьба дисидентів прискорила кризу радянської системи, сприяла формуванню національної свідомості, заснованої на демократичних цінностях. Дисидентський рух створив ідеологічну базу відновлення української державності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бажан О. Г. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції / О. Г. Бажан // Магістеріум : історичні студії. - Вип. 7. - НаУКМА. - К. : Стилос, 2001. - С. 27-31.

Бажан О.Г. ШІСТДЕСЯТНИЦТВО [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.

Бажан О.Г. ДИСИДЕНТСЬКІ (ОПОЗИЦІЙНІ) РУХИ 1960-1980-х РОКІВ В УКРАЇНІ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. - 688 с.

Гель І. «Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ століття», - Львів: Часопис, 2013, - 389 с.

Горська А. «Квітка на вулкані» за ред.Зарецького О., Донецьк, 2011 -

336 с.

Грицак Я. "Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття". - Київ:Генеза,2000. - 358 с.

Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? -В-во «Сучасність», 1968 - 264 с.

Захаров Б. «Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 - 1987)». - Харків, 2003.- 157 с.

Історія України: державницькі процеси ,розвиток , культура та політичні перспективи: навч.посіб.,К.:КНТ,2007,-375 с.

Касьянов Г. «Незгодні» - В-во «Кліо», 2019. - 272 с.

Каганов Ю. О. Опозиційний виклик: Україна і Центрально-Східна Європа 1980-х -- 1991 рр. -- Запоріжжя, 2009.

Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960- 80-х років. -- К., 1995

Комерова Т.Ю. Історія України. Комплексній довідник./ Т.Ю. Земерова, І.М. Скирда, .-Харків.: «Весна».-2012, 480 с.

Кудряченко А. «Політична історія України ХХ ст.» -- К.: МАУП, 2006. -- 696 с.

Коваль Р. «Здолати Росію», Історичний клуб «Холодний Яр», 2018. -

576 с.

Крупчан С. «Новий довідник.Історія України» - К: В-во «Казка», 2008.- 736 с.

Матеріали сайту "Музей дисидентського руху".

Підкова, Р.М. Шуст "Довідник з історії України" 3т.,- Київ: Генеза, 1993. - 230 с.

Русначенко А. «Нариси новітньої історії України. Книга 4» - Видавець О.Філюк, 2017. - 540 с.

Сверстюк Є. «Блудні сини України». - Київ, 1993. - 347 с.

Субтельний О., Жуковський А. «Нарис історії України» - Центр навчальної літератури, 2019 - 232 с.

Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Київ, 2007.- 311с.

Чорновіл В. Твори в 10 томах. Т.5. -К.:Смолоскип,2007.- 568 с.

Размещено на Allbest.ru