Хорватський гуманіст Матій Влачіч і його внесок у наукову думку ранньомодерної доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український католицький університет

Хорватський гуманіст Матій Влачіч і його внесок у наукову думку ранньомодерної доби

Вікторія Любащенко

Анотація

влачіч екзегетика герменевтика

У статті висвітлюється біографія і творчість хорватського церковного і культурного діяча XVI ст. Матія Влачіча. Розглядається його трактат “Ключ до Святого Письма”, підтверджується значний внесок протестантського мислителя у розвиток біблійної екзегетики і герменевтики. На основі аналізу твору Влачіча “Каталог свідків істини” розкриваються його методи застосування історичних джерел і церковних документів в осмисленні історії Церкви. Визначена головна роль хорватського гуманіста у створенні наймасштабнішої історичної праці ранньомодерної доби - “Магдебурзьких центурій” - і з'ясовано її значення у становленні сучасної історичної науки.

Ключові слова: Реформація, Хорватія, Матій Влачіч (Матіас Флаціус), екзегетика, герменевтика, церковна історія, “Ключ до Святого Письма”, “Каталог свідків істини”, “Магдебурзькі центурії”.

Croatian humanist matija vlacic and his contribution to the scientific thought of the early modern age

Viktorya Lyubashchenko

Ukrainian Catholic University

Abstract

Background: The 500th Anniversary of the Reformation has caused the emergence of many new publications in Ukraine dedicated to this phenomenon. Biographical research were taken quite modest positions among them. The focus was on the figures of the Western European Reformation, whose biographies are widely represented in world historiography. However, many Slavonic reformers still undervalued. In particular, a little known in Ukrainian studies remains a Croatian humanist of the 16th century Matija Vlacic (Matthias Flacius Illyricus).

Purpose: The author put forward the task to acquaint the Ukrainian reader with the biography and creativity of the Croatian thinker, as well as to reveal his role in church processes, the development of theological and scientific knowledge in Early Modern Europe. To achieve this, the article is divided into several thematic blocks. The first covers the main pages of life and activity of Matija Vlacic as a Lutheran theologian, polemicist, enlightener, and scholar, the second - summarizes the early and modern studies devoted to Vlacic. The following two thematic blocks relate to his scholarly heritage in the fields of Biblical exegesis and hermeneutics (based on his “Clavis Scripturae”), church history, and critical study of sources (based on “Catalogus testium Veritatis” and role of Vlacic in the creation of “Ecclesiastica Historia” - “Magdeburg Centuries”).

Results: The author pays tribute to the scientific achievements of many scholars who have done important work in the study of personality of Matija, and supports the opinion expressed in contemporary historiography of his role in protection of Martin Luther's reform. The article confirms significant of Vlacic contribution to the development of new principles of exegetics and its rise on the level of Biblical studies, and to the laying down the foundations of scientific hermeneutics and textology. The author traced use by Matija Vlacic his methods of exegetics in the study of historical documents and the comprehension of church history. An attempt at such use is his historical work “Catalogus testium Veritatis”, which can be regarded as an early experience which found a more serious incarnation in “Magdeburg Centuries”. Despite the obvious for the 16th century scientific achievements of “Catalogus” and “Centuries” polemical and ideological tendentiousness of their authors made church-historical science an element of confessional confrontation in Post-Reformation Europe. Scientific methods of Vlacic were used by Andrzej Wcgierski - theologian and historian in the Polish-Lithuanian Commonwealth, the author of the chronicle “Slavonic Reformation”, which became factual material for the historical works of many scholars of Eastern Europe.

Key words: Reformation, Croatia, Matija Vlacic (Matthias Flacius Illyricus), exegetics, hermeneutics, church history, “Clavis Scripturae”, “Catalogus testium Veritatis”, “Magdeburg Centuries”.

500-літній ювілей Реформації зумовив появу в Україні багатьох нових публікацій, присвячених цьому феномену. Серед них доволі скромні позиції зайняли біографічні студії. Основна увага приділялася найвідомішим діячам західноєвропейської Реформації, життєпис яких широко представлений у світовій історіографії. Натомість, усе ще недооціненими українською наукою залишається чимало слов'янських реформаторів.

Історична біографістика є вельми популярною. Дослідження життя і досвіду людей, які вплинули на суспільний і культурний поступ, допомагає глибше зазирнути у минуле, осмислити його здобутки і наслідки. Біографічний контекст особливо актуальний у розкритті духовного надбання слов'янського регіону, який тривалий час був менш пріоритетним для європейської, переважно західноцентричної, історіографії. Звертаючись до його видатних особистостей, сучасна наука віддає належне їх внеску у світові культуру і науку.

Мало відомим українському читачеві є хорватський гуманіст XVI ст. Матій Влачіч. У зарубіжній науці він представлений насамперед як лютеранський богослов і діяч Реформації, яка на західних Балканах зазнала істотного впливу пізнього Ренесансу і сприяла культурному піднесенню Дубровницької республіки¹. Реформація зумовила розвиток біблійних студій, богословської думки, релігійної полеміки, прискорила розквіт науки, освіти, книгодрукування. Її культурне розмаїття визначило широку палітру інтересів Влачіча - йому належать новаторські ідеї у царинах філософії, богослов'я, біблеїстики, історії, політики, філології. Однак доводиться констатувати: значна частина його латиномовних праць ще недостатньо досліджена, деякі ж перекладені твори є переважно скороченими варіантами оригінальних текстів (Matija, 2008, s. 271). Це ще більше актуалізує звернення до наукової спадщини мислителя.

Матій Влачіч народився 1520 р. в Альбоні (слов'янський Лабин) у давньоримській Ілліриці (сучасна Істрія у Хорватії), тому він відомий ще як Матій Влачіч Іллірик, за латинізованою формою імені - Матіас Флаціус або Флацій Іллірик, а також, з огляду на його походження з роду Франковичів, як Матій Франкович. Він мав хорватське і сербське, а по матері - ще й італійське коріння, однак рано втратив батьків, і його виховував дядько Бальдо Лупетіна - хорватський письменник, францисканець і пріор монастиря Сан-Франческо-делла-Вінья у Венеції, який перейшов у лютеранство Дубровницька республіка (хорв. Dubrovacka republika, лат. Respublica Ragusina) - місто-держава на заході Балканського півострова (сьогодні частина Хорватії), що охоплювала територію Далматинського узбережжя від Неуму до Боки Которської, острови Ластово, Млет, півострів Пелєшаць. Існувала від XIV ст. до 1808 р. У 1205-1358 рр. Дубровник перебував під владою Венеції, 1358-1526 рр. - у васальній залежності від Угорського королівства, у 1526-1806 рр. - від Османської імперії. У XV-XVII ст. він став науковим і культурним центром південних слов'ян, знаним як “слов'янські Атени”. За свої протестантські проповіді Лупетіна був арештований і після тривалого ув'язнення страчений, хоча про його звільнення клопотали німецькі реформатори Мартін Лютер, Каспар фон Швенкфельд, італійський гуманіст (тоді ще папський легат) П'єтро Паоло Верджеріо (молодший), а також саксонський курфюрст Фрідріх III, вюртемберзький герцог Крістоф і герцогиня Феррари Рената Французька, донька короля Людовіка XII. Єпископ Верони Луїджі Ліппомано писав, що Бальдо був “видатним лютеранином, здатним завоювати нових прихильників навіть у тюрмі” (Mirkovic, 1960, s.74-92; Olson, 1993, рр.7-18).. Наставник значною мірою вплинув на духовні пошуки Влачіча, і вже у 16 років юнак вирушив за науками в Італію, згодом - в університети Швейцарії та Німеччини.

У Венеції Матій навчався в Школі св. Марка у гуманіста Джованні Батісти Сіпеллі, відомого в історіографії як Егнатій Батіста - представника пізнього Відродження, знавця давніх мов, філософії та історії, а також приятеля голландського гуманіста Еразма Роттердамського і німецького реформатора Філіпа Меланхтона. Егнатію належать твори з історії давнього Риму, римських і візантійських імператорів, латинських і грецьких мислителів, в яких він розвивав наукові принципи видатного італійського гуманіста Альдо Мануція. У школі Влачіч оволодів класичними мовами, навичками вивчення рукописів, освоїв друкарську справу (Olson, 2002, р. 27-29). Трирічні студії у Венеції зумовили його захоплення філологією й історією, а ідеалами гуманізму позначена його майбутня освітня і наукова діяльність.

Наступним етапом на шляху до знань став університет у Базелі, в якому Влачіч мав намір удосконалити знання давньоєврейської мови під керівництвом гебраїста Себастьяна Мюнстера (автора “Космографії” (Базель, 1544), яка містить, зокрема, опис Литви, Русі і Московії). Тут хорватом опікувались еллініст і протестантський богослов Симон Гриней, викладач грецької мови і друкар (видавець першого латиномовного перекладу Корану) Йоганн Опоріній, латиніст і реформатор шкільної освіти, учень Еразма Роттердамського Освальд Міконій. Після Базеля Влачіч студіював у Тюбінгені, де своєю ревністю у навчанні вразив професора грецької мови, філософа і богослова Матія Грбака Іллірика За визначенням Іліча, “першого протестанта з Балкан” (Ilic, 2007, s.62). і знаного історика та філолога Йохима Камерарія. За їх протекцію, у 1541 р. Влачіч був прийнятий на навчання у Віттенберзький університет, де познайомився з Мартіном Лютером і став його палким послідовником. Німецький реформатор наблизив до себе хорвата, в якому побачив майбутнього богослова і церковного лідера; присутність Лютера на весіллі Матія засвідчила його особливе, навіть батьківське ставлення до молодого вченого Про теплі стосунки між Лютером і Влачічем див., зокрема: Preger, 1964, 1, s.23-25; Olson, 1993, рр. 31-37; Ilic, 2013b.. У 1544 р. Іллірик посів посаду викладача івриту на кафедрі філософії, а через два роки здобув ступінь магістра й отримав право на читання лекцій з богослов'я Старого Завіту, Послань апостола Павла і філософії Арістотеля. Після смерті Лютера у 1546 р. його духовним наставником став Філіп Меланхтон: він певний час підтримував Влачіча, зокрема, написав схвальну передмову до першого богословського твору молодого колеги “Про слово `віра'” (Віттенберг, 1549), присвяченого кентерберійському архієпископу Томасу Кранмеру, одному з отців англійської Реформації Про симпатію до Влачіча Меланхтон згадував в одному зі своїх листів: “Я насолоджувався дружбою і знайомством з Ілліриком”. А в рекомендації, надісланій до лютеранської влади Брауншвейга, Меланхтон писав: “До Вас приїде вчений М. Іллірик, який знанням мов і науковими навичками перевершив Епіфанія Саламінського” (тобто отця ранньої Церкви св. Епіфанія Кіпрського) (Цит. за: Ilic, 2011, p. 70).. Однак невдовзі, внаслідок війни між імператором Карлом V Габсбургом і Шмалькальденською лігою Політичний союз, укладений 1531 р. у містечку Шмалькальден (Тюрінгія) лютеранськими князями Саксонії і Гессена, а також вільними німецькими містами (Магдебург, Бремен, Страсбург, Ульм, Констанц та ін.), внаслідок відмови імператора-католика визнати “Аугсбурзьке сповідання”. Підтримана протестантами Франції, Англії, Данії, ліга поширила вплив на інші німецькі землі, що загострило її протистояння з імперською владою і призвело до поразки у Шмалькальденській війні 1546-1548 рр., Віттенберг був захоплений військом саксонського курфюрста Моріца, союзника імператора. Влачіч подав у відставку і залишив університет. З того часу його життя сповнене поневірянь і мандрів, напруженої наукової праці й ідейної боротьби за віру.

Об'єктом цієї боротьби були не лише Католицька Церква, а й протестантські князі і церковні лідери, що пішли на замирення з імператором й у 1548 р. підписали Аугсбурзький та Ляйпцігський інтерими (угоди), якими визнали деякі католицькі вчення (примат римського папи, сім таїнств, транссубстанцію під час Євхаристії). Підписання угод збурило лютеранських богословів і спричинило палкі дискусії навколо адіафори (понять, які можна визнати несуттєвими для віри і спасіння) та монергізму (ідеї спасіння Божою благодаттю без добрих діл людини на противагу католицькій синергії - співучасті людини у спасінні). Суперечки розділили богословів на прибічників поміркованого трактування лютеранства (філіпістів) й ортодоксів (гнесіолютеран (від грец. yvpoiog - істинний), або флаціанців), які звинуватили опонентів у зраді вчення Лютера. Лідером першої фракції став Філіп Меланхтон, другу очолив Матій Влачіч.

Хорватський богослов виступив з нещадною критикою будь-яких компромісів у питаннях віри, за що був переслідуваний не лише католиками, а й протестантськими князями, які прагнули миру з імператором. Після підписання інтеримів ідейна боротьба всередині Лютеранської Церкви набула політичного значення. Саксонський герцог Август I ініціював цензуру творів Влачіча, який публічно протестував і виступав проти тиску на своїх однодумців, висловлюючи ідею відокремлення Церкви від влади. Переїхавши з Віттенберга у Магдебург, хорватський учений змушений був працювати коректором у друкарні. Він ініціював публікацію у 1549-1551 рр., зігнорувавши імперську заборону на критику інтеримів, більше ста памфлетів Частина з них належала самому Влачічу, однак він видавав їх під різними псевдонімами. Деякі з цих текстів, як і головні праці хорватського мислителя, доступні на сайті Post-Reformation Digital Library (див.: http://www.prdl.org/author_view.php?s=0&limit=100&a_id=554&sort=). (Jambrek, 2012, s.190-191) не лише проти католиків, а й проти філіпістів, які “дозволили папізму повернутися у Церкву Ісуса Христа” (за що Меланхтон прозвав його “іллірійською змією”, Kaufmann, s.157-207; Ilic, 2007, s.65-66; Ilic, 2011, p.72-73). У Магдебурзі Влачіч видав свої “Апологію Флація Іллірика”, присвячену Віттенберзькому університету (Магдебург, 1549), полемічні праці “Короткий огляд віри Ісуса Христа та антихриста” (Магдебург, 1550), “Писання проти примату папи” (Магдебург, 1550, 1551), а також підготував до друку історичний твір “Каталог свідків віри” (вийшов у Базелі 1556 р.). І саме тут розпочав роботу над своїм головним науковим проектом - “Магдебурзькими центуріями”, до якого залучив багатьох учених Європи. Масштабністю цього задуму та його значенням для історичної науки хорватський гуманіст прославив Магдебург як “канцелярію Бога” (вислів хорватського історика Ерманно Начіновіча, повторюваний багатьма сучасними авторами, див.: Nacinovich, р.33; Diener, p.46; Ilic, 2007, s.66).

У 1557 р. Матій Влачіч був запрошений в Єну для створення в її університеті теологічного факультету. Підтримуваний спочатку саксонським курфюрстом Йоганном Фрідріхом II, він не лише отримав посаду професора Нового Завіту, а й був призначений суперінтендантом (управителем Церкви) Тюрінгії. Однак після публікації збірки творів Лютера і “Веймарської книги спростування” (Єна, 1559), в якій хорват висміював ідеї ліберальних лютеран, а також через нові суперечки з прихильниками Меланхтона (звинувачуючи їх у пелагіанстві Пелагіанство - вчення єресіарха Пелагія, який на початку V ст. поширював ідеї про цілковиту свободу волі і можливість людини власними зусиллями досягнути досконалості, чим ставив під сумнів існування первородного гріха і залежність людини від божественної благодаті. Визнане єрессю і засуджене на кількох провінційних і на Третьому Вселенському соборі в Ефесі (431)., Влачіч відстоював ідею вродженості гріховної природи людини і заперечував її свободу волі у справі спасіння) втратив підтримку влади. Відтак, змушений був переїхати у Регенсбург, де отримав посвідку на проживання для себе та своєї родини за умови невтручання у церковні справи. Заробляючи тут на життя приватними уроками, він підготував до друку кілька полемічних праць, зокрема “Дискусію про природний гріх і свободу волі між М.Ф. Ілліриком і В. Штрігелем” (вийшла у Бремені? 1562 р.), трактат “Ключ до Святого Письма” (вийшов у Базелі 1567 р.), а також допомагав місцевій друкарні у підготовці видань словенською і хорватською мовами. Водночас Матій шукав жертводавців для відкриття у Регенсбурзі університету та заснування в австрійському містечку Клагенфурт, що на перехресті німецького, італійського і слов'янського культурних світів, навчальних курсів із підготовки наукових і проповідницьких кадрів для Балкан. Задля цього він виїжджав до рідної Альбони, Венеції та Любляни, де вів перемовини з південно- слов'янськими культурними діячами. Але знову втрутилася влада: потрапивши у немилість до імператора Максиміліана II Габсбурга, вчений не зміг завершити свої освітні проекти.

Обмежений у церковній і викладацькій діяльності, Влачіч вирішив переїхати до Антверпена, куди його запросили очільники місцевої лютеранської громади з дозволу принца Вільгельма I Оранського. На новому місці Матій устиг підготувати до друку “Антверпенське сповідання” (1567), що мало стати символом віри і статутом одновірців, які сповідували “чисте” вчення Лютера. Однак хорвата і тут спіткала невдача: через кілька місяців місто захопили іспанці-католики. Тож у 1567 р. він подався до Франкфурта, згодом - до Страсбурга, у 1570 р. - до Базеля і цього ж року знову повернувся у Страсбург через утиски з боку опонентів.

Попри часті переїзди, Влачіч налагодив співпрацю з видавництвом Біблійного інституту міста Урах (нині Бад-Урах) неподалік Тюбінгена, очолюваного словенським першодрукарем і просвітником Приможем Трубаром, який розпочав публікацію протестантських творів словенською і хорватською (чакавським діалектом) мовами, що виходили латиницею, кирилицею і глаголицею. Тривалий час дослідники творчості Іллірика вважали, що його цікавили лише класичні мови: він писав наукові тексти переважно латиною, а 1570 р. у Базелі надрукував свій грецький переклад Нового Завіту Влачіч доповнив це видання порівняннями з греко-латинського перекладу Нового Завіту, здійсненого Еразмом Роттердамським у 1516 р., а також вказав на його неточності і лакуни. і “Короткий глосарій до Нового Завіту”. Водночас Влачіч був неабияк зацікавлений у підготовці біблійних і релігійних текстів рідною мовою, про що писав у своїх зверненнях до П'єтро Верджеріо і Приможа Трубара і навіть пропонував їм перенести видавництво з Ураху до Регенсбурга (Mirkovic, 1960, s.63, 135-136; Koruza, s.1--9; Jembrih, s.28). Іллірик надіслав співробітнику інституту в Урасі Матеусу Кломбнеру деякі слов'яно-руські видання, які отримав від протестантів Речі Посполитої, для їх взорування при підготовці південнослов'янських перекладів. Трубар опублікував хорватською ранню працю Влачіча “Про слово «віра»”: вона вийшла (без прізвища автора) як додаток до першого словенського “Катехизису” (Тюбінген, 1550) та окремим виданням (Тюбінген, 1561). Є також припущення про переклад Влачічем з італійської на хорватську двох творів проти чародійства -- “Розмови вельми розсудливої” та “Одної короткої суми”, а також його участь у підготовці хорватського видання “Промов усіх пророків”, які побачили світ 1564 р. в Урасі (Mirkovic, 1954; Olson, 2008, p.183). На думку хорватського історика Мійо Мірковіча, якого підтримав американський дослідник Олівер Олсон, саме Влачіч був автором першого полемічного твору, написаного у формі діалогу хорватською мовою - “Розмови між папістом і одним лютеранином” Питання авторства твору, що вийшов під псевдонімом Антон Сенянін, залишається дискусійним. Історик хорватської літератури Векослав Клаіч у 1899 р. стверджував: беручи до уваги місце видання пам'ятки, її написав П'єтро Верджеріо (Klaic, s. 59). Цю версію не відкидають редактори її сучасного перевидання (Razgovaranje). Натомість, Франьо Бучар у 1897 р. відніс “Розмову” до корпусу хорватських протестантських текстів (Bucar, s. 374-375). Авторство Влачіча підтвердили також Беатріс Шмідт (Schmidt, 1976) і Йосип Братуліч (Bratulic), які виявили у пам'ятці риси, характерні для слов'янських видань типографії Ульріха Морхарта в Тюбінгені. На думку Й.Братуліча, П'єтро Верджеріо написав лише молитву, що вміщена у творі словенською та італійською мовами. Існують також припущення про авторство Антуна Далматіна або співавторство Влачіча і Себастьяна Креля, хоча належність “Розмови” Влачічу визнана більш вірогідною (Cupkovic, 2018). У восьмому томі “Загальної енциклопедії” Лексикографічного інституту у Загребі (1982) псевдонім Антон (Антун) Сенянін зазначений серед десяти імен, під якими видавав свої твори Матій Влачіч (Opca, s.652; CERL). Австрійський ерцгерцог Карл II Габсбург наказав знищити весь наклад пам'ятки. Збереглися лише три її примірники у бібліотеках Лондона, Рима та Ульма, а ранні передруки XVI-XVII ст. - у збірках Любляни і Граца. (Падуя, 1555 р.), названого “чи не найбільш незалежним, войовничим і витонченим текстом не лише у хорватській, а й усій слов'янській протестантській літературі” (Mirkovic, 1980, 2, s. 176).

У новітніх наукових розвідках розкрито також роль хорватського гуманіста у підготовці Дитячої Біблії (Otrozhia Biblia), виданої у Регенсбурзі (1566) для протестантських шкіл Словенії та Хорватії¹¹. Спочатку пам'ятка приписувалась П'єтро Верджеріо, потім Приможу Трубару, нині атрибутована учню Влачіча - словенському вченому і пастору з Любляни Себастьяну Крелю. Отрожа Біблія містить написаний у формі розмови між батьком і дитиною “Катехизис” (з викладом Десяти заповідей, Апостольського символу віри, Молитви Господньої, Ключів до Царства Небесного, Таїнства Святого хрещення, Таїнства Христової вечері). Пам'ятка представлена у перекладі п'ятьма мовами: словенською, хорватською, німецькою, італійською і латинською. Загальне редагування тексту здійснив Влачіч, йому ж належить його хорватська частина. Цікавість у дослідників викликає Слов'янська абетка, що доповнює Отрожу Біблію. У ній хорватські і словенські звуки передані кириличними буквами та їх латинськими еквівалентами, тож ця абетка стала однією з перших спроб унормування південно-слов'янської орфографії. Доведено, що Влачіч брав участь у підготовці й інших хорватських перекладів, які у 1560--1570 рр. видавав друкар Йоганн Бургер у Регенсбурзі: зокрема “Постили” Йоганна Спангенберга і “Постили” Йоганна Бренца, “Великого катехізису” Мартіна Лютера та “Аугсбурзького сповідання” Філіпа Меланхтона. До цих перекладів були залучені Себастьян Крель, а після його ранньої смерті - головні на той час філологи, що працювали в Урасі: Стіпан Конзул Істранін і Антун Далматін (Kidric; Deutsch; Jembrih, s. 283-290; Schmidt, 1993, s. 53-64; Mersic; Olson, 2008, p.182-184; Cupkovic, 2016).

Останнім притулком Іллірика став жіночий монастир у Франкфурті Це був колишній католицький монастир WeiBe Frau (Біла жінка), абатиса якого Катерина фон Меєрфельд прийняла лютеранську віру і перетворила монастир на благодійний дім для переслідуваних і нужденних (Nacinovich, p.66)., в якому він працював над новими текстами і де внаслідок поневірянь, хвороб і отримання звістки про депортацію з міста помер. Хорватський учений написав більше 200 наукових праць, а корпус усіх опублікованих ним творів налічує 350 видань У довіднику, вміщеному у другому томі монографії Вільгельма Прегера, занотовано 276 творів Влачіча - як оригінальних, так і редагованих ним і виданих у різних друкарнях (Preger, s. 539-572). Однак, за оцінкою багатьох дослідників, цей список далеко не повний. Лише за останнє десятиліття віднайдено більше десяти нових друкованих праць, які укладав Влачіч і котрі ще не були предметом наукового розгляду (Jercic). Інформація про всі тексти, написані ним, підготовлені до друку і видані у різні часи, подана в online реєстрі www.Gateway-Bayern.de, налічує 517 позицій.. Він прожив 55 років, був двічі одружений (перша дружина померла), мав 18 дітей, з яких вижило 12 (один із синів став професором філософії і медицини). Після смерті Влачіча родина вирішила свої матеріальні проблеми, продавши курфюрсту Брауншвейга Генріху Юлію книги і манускрипти, які ціле життя збирав учений. Вони започаткували знамениту Бібліотеку герцога Августа у Вольфенбюттелі, в якій зберігається частина рукописів Іллірика і матеріали недовершених томів “Магдебурзьких центурій”.

Суперечки між філіпістами і гнесіолютеранами призвели до видання у 1580 р. збірника лютеранських символічних книг “Конкордія” (“Книга згоди”). В його віросповідних текстах, задля єдності Церкви, переглянуті крайні позиції обох фракцій, водночас враховані богословські погляди Влачіча, які убезпечували від поступок католицькому вченню. На думку хорватського дослідника Станко Ямбрека, своїми безкомпромісністю і вірністю доктринам Лютера Влачіч відіграв вирішальну роль у збереженні лютеранства (Jambrek, 2012, p.176). Цією оцінкою Ямбрек підтримав головну ідею монографії Олівера Олсона, винесену в її заголовок - “Матіас Флацій і виживання реформи Лютера” (Olson, 2002, 2010).

Ім'я вченого-гуманіста з Іллірики згадується у багатьох богословських і полемічних творах XVI-XVII ст., щоправда, часто у критичному аспекті, з огляду на його палке ідейне протистояння з церковними і політичними опонентами. А наукове звернення до творчості мислителя започаткували німецькі історики: у XVIII ст. - Йоганн Балтазар фон Ріттер (Ritter), який чи не першим позитивно представив Влачіча, у XIX ст. - Август Твестен (Twesten) і Вільгельм Прегер (Preger). Важливу роль в історичній реабілітації Іллірика відіграв італійський письменник першої половини XIX ст., католицький канонік і вчений, хорват за походженням П'єтро (Петар) Станковіч, який у своїй тритомній “Біографії видатних істрійців” (Stancovich, 2, s.102-130) окремо приділив увагу Влачічу Відзначивши “ворожість до Католицької Церкви і войовничий характер” Іллірика, автор водночас, “задля історичної правди та істрійського патріотизму”, назвав його особистістю, “обдарованою великими талантами” і гідною пошани (Stancovich, 2, s.103, 104-106).. У другій половині XIX ст. два інші хорвати - політик і вчений Томазо Лучані, який написав брошуру “Матій Флаціо, істрянин з Альбони”, додавши до тексту цікаві документи (Luciani), та історик Ерманно Начіновіч, автор наукової розвідки “Флаціо: біографічно-історична студія” (Nacinovich У вступі до видання Е.Начіновіч назвав імена 24 попередників, які згадували про Влачіча у своїх творах або присвячували йому спеціальні дослідження; у цьому списку переважають німецькі автори. Тож не дивно, що перші хорватські історики навіть дискутували з приводу того, ким був Влачіч: німцем чи хорватом.) - підігріли інтерес до Влачіча своїх співвітчизників. Його творчістю зацікавився суспільний діяч, історик і літератор Іван Кукулєвіч Сакцінський, який у цей період розпочав пошуки видань Іллірика.

Ранні твори хорватських істориків побачили світ італійською За свідченням ранніх біографів, важливим документом у вивченні життя і творчості Влачіча був рукопис італійського гуманіста XVIII-початку XIX ст. Джироламо Гравісі (вихідця з Іллірики) “Мемуари про Матія Франковича, якого зазвичай називають Флацієм Ілліриком”. Короткий огляд цього манускрипту див.: Vorano, рр.49-51., наступні виходили вже переважно рідною мовою. У 1909 р. історик і архівіст Емілій Лашовський опублікував біографічну книгу про Влачіча (Laszowski), а Мійо Мірковіч у 1938 р. - монографічне дослідження про його внесок у світову культуру (Mirkovic, 1938), перевидане у нових редакціях і доповнене багатьма документами, що були віднайдені автором у багатьох архівах Європи (Mirkovic, 1957, 1960, 1980). До 1990-х років вийшов перший переклад хорватською мовою Матієвого “Каталогу свідків істини” (Vlacic, 1960) і низка монографій з аналізом його богословських, історичних та екзегетичних творів американських і європейських дослідників (Moldaenke, Jundt, Schaumkell, Schwartz, Laur, Scheible, Keller, Frank, Окон, 1966). Водночас з'явилось чимало статей про Влачіча як церковного діяча у богословських часописах і семінаріях, що опонують ліберальному лютеранству.

Найбільша ж увага до цієї особистості фіксується з кінця XX-початку XXI ст., коли з ініціативи науковців Хорватії відбулася серія конференцій, присвячених життю і науковому доробку гуманіста. Видані після їх проведення тематичні збірники (Matthias, 1993; Medunarodni; Matija, 2004, 2008, 2012, 2019) спонукали до подальших наукових студій Луку Іліча (Ilic, 2007, 2011, 2013a, 2013b, 2014a, 2014b), Івана Кордіча (Kordic, 1992,

2002, 2005, 2007), Олівера Олсона (Olson, 1993, 2002, 2008, 2010), Мартіну Гартманн (Hartmann, 2001, 2007, Die “Magdeburger Centurien”, Catalogus), Маріну Міладінов-Шуманн (Schumann) та ін. З 1990-х років світ побачили нові переклади латиномов- них праць Влачіча хорватською мовою, щоправда, переважно їх окремі частини (Vlacic, 1993, 1994, 1998, 2009, 2011). Перший розділ другого тому “Ключа до Святого Письма” вийшов також німецькою (Flacius, 1968), французькою (Matthias, 2009) та англійською (Matthias, 2011) мовами. Це сприяло ознайомленню з творчістю мислителя ширшої читацької аудиторії і новим дослідженням у різних країнах. Зокрема, в Росії історичні твори гуманіста аналізує Ілля Андронов (Андронов, 2012a, 2012b, 2014a, 2014b, 2015a, 2015b) - автор монографії про міжконфесійну полеміку ранньомодерної доби, в якій приділена увага здобуткам хорватського гуманіста у царині церковної історії (Андронов, 2019, с. 147-364). Є також дві енциклопедичні статті - про Влачіча та “Магдебурзькі центурії” - Андрія Дороніна (Доронин, 2011a, с. 149-151; 2011б, с. 440-441). У монографії з методології філософського пізнання Олени Шульги піддано критиці “нову протестантську герменевтику” Влачіча (Шульга, с. 25-28), а в дисертації Павла Соколова з біблійної герменевтики XVI-XVIII ст. позитивно оцінені методи роботи Іллірика з історичними документами (Соколов, с. 87-93).

В Україні поодинокі, на кілька рядків чи абзаців, згадки про Матія Влачіча містяться у працях з медієвістики, герменевтики, історії літератури і релігії (наприклад, Яковенко, с. 92; Левченко, с. 285-286; Наливайко, с. 73; Колодний, ред., 2008, с. 29), а також у дисертації Андрія Богачова з теорії герменевтики (Богачов, с. 69-71) і монографії Сергія Карікова, в якій розкрито історію лютеранської конфесіоналізації у Саксонії (Каріков, с. 142, 145, 148, 152, 153). Спеціальні наукові дослідження, присвячені хорватському гуманісту, наразі відсутні. Водночас є цікавий аналіз екзегетики Влачіча у творі “Герменевтика та її проблеми” українського і російського філософа Густава Шпета, написаному ще у 1918 р. (Шпет, с. 234-265).

З огляду на об'ємність наукової спадщини Іллірика, у пропонованій статті розгляд її здійснюється в кількох напрямах: філософії та біблеїстики, церковної історії та критичного дослідження джерел.

Велику увагу Матій Влачіч приділив біблійній герменевтиці, засади і принципи якої він розробив у трактаті “Ключ до Святого Письма, або про мову Священних Книг” (далі “Ключ”). Німецький філософ Вільгельм Дільтей назвав його “першим і, мабуть, найглибшим науковим дослідженням Біблії”, а самого автора - “засновником сучасної герменевтики” (Dilthey, 1991, 2, s. 174; 5, s. 324; Dilthey, 1997, s. 203-214) У збірці статей Дільтея, виданій після його смерті, зазначено: “Флацій перевершував за масштабами його часу [...] і повноти створення герменевтичних правил більшість своїх послідовників і надовго визначив герменевтику як науку” (Дильтей, с.95).. Подібну думку висловили Ганс Георг Гадамер, який у своєму зверненні до Влачіча оцінив “Ключ” як першу важливу працю з герменевтики (Gadamer, s. 281-285, 292-300), і Густав Шпет - для нього цей твір “є справжнім монументом ученості свого часу” (Шпет, с. 240).

“Ключ” був одним із перших викладів теорії екзегетики (тлумачення Біблії). У вступі до цієї праці Матій зазначав: досліджуючи текст, учені зазвичай не беруть до уваги його контексту і мети автора. Він запропонував такий аналіз Письма, який не спиратиметься на авторитет святих отців і церковний магістеріум. У такий спосіб хорватський мислитель намагався втілити вчення Лютера про богодухновенність однієї Біблії (Sola Scriptura), яке водночас означало заперечення істинності Святого Передання. Але чим тоді керуватися в екзегетиці, що вважати критерієм правильного розуміння тексту?

На думку Влачіча, при дослідженні Біблії треба спиратися на зміст самої Біблії, адже Слово Боже цілком самодостатнє. Необхідно лише розробити принципи тлумачення, які враховуватимуть структуру Слова, відповідність Старого і Нового Завітів, загальну і конкретну проблематику кожного з них для з'ясування внутрішнього зв'язку всього тексту. Подібний метод (названий Ілліриком синтетичним) має бути конкретизований окремими книгами і віршами, які варто розглядати у цілісній змістовній конструкції Біблії. І після цього можна переходити до аналізу тексту з урахуванням окремого і цілого. Головним пріоритетом у такому підході, вважав Влачіч, має бути виявлення буквального смислу тексту, який робить його зрозумілим і однозначним. Хорватський учений зазначав, що навіть саме визнання факту багатозначності тексту відкриває простір для його довільної інтерпретації. До останнього призводили алегоричне і метафоричне тлумачення Біблії (у ранньому християнстві їм надавала перевагу александ- рійська школа) або вивчення Слова шляхом побудови логічних конструкцій і формального, без зважання на цілісний текст, акцентування на окремих його елементах - граматичних, лексичних, дидактичних чи риторичних (чим іноді зловживала антиохійська школа). Різні підходи лише ускладнювали розуміння Одкровення, призводили до втрати його первісного змісту. Дослідження Біблії через Біблію, текст через контекст дасть змогу зробити її зміст цілісним і зрозумілим читачеві.

Отже, перший том трактату Матія Влачіча містить словникові статті, розташовані в алфавітному порядку, в яких розкривається зміст біблійних і богословських термінів. У “Передмові” до нього автор обґрунтовує своє звернення до екзегетики недоліками у тлумаченні Біблії католицькими богословами, які “найчастіше збиваються [...] на алегорії і вправляння у красномовстві. Наводячи правильні за змістом приклади з Письма, вони більшою мірою приділяють увагу витонченим і вишуканим зворотам, аніж цілісній тканині розповіді. Хіба це не те саме, що плести вінки і гірлянди з квітів, зірваних у полі з примхи, або ліпити, один за одним, центони Центон - вірш, повністю укладений з відомих рядків інших віршів., намагаючись висловити свою думку чужими словами” (Matthia, 1567, 1, col.a3q). Відтак, уже в першому томі Влачіч, грунтуючись на матеріалі з ранньої християнської патристики і церковної історії, пропонує власне тлумачення багатьох термінів, насамперед тих, що були особливо важливими для лютеранського богослов'я (див. словникові статті про адіафору, анафему, антихриста, благодать, віру, виправдання, Еклезію, Євхаристію, єпископа, клір та ін.).

Однак головний теоретичний зміст “Ключа” - власне правила і прийоми біблійної екзегетики Влачіча - представлено у другому томі. Його відкриває “Передмова”, присвячена князям Вільгельму IV Мудрому та Людвігу IV - синам ревного прихильника Мартіна Лютера ландграфа Філіпа I Гессенського, в якій автор обґрунтовує важливість нових підходів у тлумаченні Біблії. Особливо цікавим є перший розділ цього тому під назвою “Про основу пізнання Святого Письма”, що починається авторською критикою ранніх методів екзегетики, запозичених католицьким богослов'ям. Іллірик викладає 51 причину недоліків середньовічної екзегетики, які зробили Біблію “темною” і незрозумілою. Протестантизм, оголосивши потребу кожному християнину розкрити усе багатство Божого Одкровення, шукав нових підходів до його вивчення, які б наблизили Слово до пересічного читача. Це спонукало хорватського мислителя до новаторського перегляду попередньої традиції.

Насамперед, Влачіч пояснив своє обережне ставлення до алегоричного тлумачення Біблії. Воно, на його думку, стало провідним у богословській думці, що виходила з запроваджених ще у давній Церкві буквального (або історичного), тропологічного (морального), алегоричного (символічного), анагогічного (містичного) методів дослідження. А ті, своєю чергою, ґрунтувалися значною мірою на логічних конструкціях античної філософії. Цим церковна традиція надмірно ускладнила сприйняття Біблії: “Загальний зміст, розірваний на стільки часткових значень, стає незрозумілим” (Matthia, 1567, 2, со1.с2г) і підмінила істинний сенс біблійних категорій богословськими мудруваннями. У своєму підході до Одкровення хорватський учений керувався екзегетикою Лютера і Меланхтона. Вони ж наполягали на виявленні простих сенсів, закладених у Слові Самим Спасителем, відтак - на звільненні біблійних понять (наприклад, гріха, праведності, виправдання, віри, благодаті) від формально-логічних нагромаджень і суб'єктивних інтерпретацій. Втім, і Лютер, і Меланхтон не заперечували важливості алегоричного тлумачення. Для Влачіча воно прийнятне лише за умови, що богослов не зловживає ним, а отже, не підміняє Слово власним розумінням. Спочатку важливо під проводом Святого Духа розкрити істинний смисл тексту і лише після цього вдаватися до можливих його алегорій. Це правило повинно бути поширене на будь-які слова і вирази. Насамперед треба з'ясувати їх первинне, базове значення, потім, зважаючи на їх можливу багатозначність, побачити, як і чому це значення змінюється у різних місцях тексту, тобто у контексті. І Влачіч сформулював засадничий принцип герменевтики: будь-яке слово потребує контексту. Саме по собі воно позбавлене сенсу - він стає зрозумілим лише у певній частині тексту. Стосовно Біблії: будь-яке слово має той сенс, який вкладений у конкретному вірші, і для кожного вірша існує лише одне значення, тож “у кожному окремому місці треба шукати один простий і точний зміст, що буде узгоджуватись із загальним контекстом [...]. І не варто всюди шукати алегорію або з граматичного значення вигадувати якийсь інший сенс” (Matthia, 1567, 2, col.c3m).

Влачіч пропонує чотири послідовні кроки в процесі розкриття істинного значення тексту. Перший крок - розуміння читачем первісного (семантичного) змісту його окремих слів. Другий - розуміння змісту слів з урахуванням різних обставин і часу їх застосування; тут важливо не просто адекватно сприймати окремі слова, а й правильно пов'язувати їх, якщо для вивчення тексту потрібен зв'язок, і розділяти, якщо необхідне розділення. Третій крок - розуміння “духу того, хто промовляє”, тобто, йдеться про розуміння не лише слів, а також причин і справжньої мети автора писемного чи усного тексту. У Влачіча: “Духом я називаю розум, думку, задум і намір промовця. Так можна зрозуміти не тільки те, про що йдеться, але і чому і навіщо” (Matthia, 1567, 2, col.f2q). Тому, “якщо приступаєте до читання книги, то від самого початку, наскільки це можливо, уважно стежте за точкою зору або метою” автора (Matthia, 1567, 2, col.b3t). Четвертий крок - розуміння використання слова/слів у конкретному місці/місцях тексту. Акцентуючи увагу на Божому Одкровенні, Влачіч надає важливого значення поняттям genus, яке означає жанрову особливість певної книги, і scopus, котре треба розуміти як інтенцію автора. Ці поняття набувають синтезу у scopus Principalis - задумі всього Слова, записаного Божими пророками та апостолам, розкриття якого є головною метою його тлумачення Про категоріальний апарат Влачіча, який увійшов у сучасному герменевтику, див.: Шпет; Dilthey, 1991, 2; Dilthey, 1997; Schwartz; Kordic, 1992; Zovko, s. 1169-1180; Reventlow, p. 3-13..

Будучи протестантом, хорватський гуманіст особливу увагу приділяв екзегетичному принципу “аналогії віри” (див. словникову статтю “Аналогія” у першому томі), який особливо шанували св. Августин і Мартін Лютер. Відповідно до принципу, тлумачення Біблії потребує цілковитої переконаності в її істинності. Влачіч був упевнений, що правдивий зміст Божого Одкровення завжди міститься в його тексті, тож у багатьох словникових статях наводив “паралельні” вірші Біблії, які доповнюють і глибше розкривають одна одну. При цьому він радив спочатку звертатися до простих і ясних місць Письма, а потім, виходячи з них - до складніших і навіть незрозумілих. Бог відкриває Свої таємниці не одразу, а поступово, тому побожна людина повинна постійно досліджувати Слово, щоб осягнути його найпотаємніші місця, читати “усім серцем”, “медитувати над Словом” (Matthia, 1567, 2, a3v, h2r etc.). У статті “Інтерпретація” Влачіч зауважує: Церква прагне визначити, хто має право тлумачити Слово, натомість, це право будь-якої сумлінної людини, якщо вона погоджується з усім змістом Письма і має страх Божий (Matthia, 1567, 1, рр.619-620). Таким твердженням він вкотре засвідчив вірність екзегетиці Лютера, який стверджував, що для істинного християнина зміст Біблії є відкритим і зрозумілим, навіть найскладніші її місця.

Розвинувши ці та інші принципи як основу нової екзегетики, хорватський гуманіст фактично заклав основи наукових герменевтики і текстології. Звільнившись від догматизму церковної традиції, він і саму екзегетику підніс на науковий рівень, надавши їй статусу біблеїстики. У сучасній філософській думці його принцип “текст через контекст” (контекстуальна інтерпретація) відомий як “герменевтичне коло”. Воно цінне тим, що дає змогу виявити конкретне через загальне, індивідуальне - через споріднене, приховане - через явне і навпаки.

Герменевтичні прийоми Влачіча стали важливими не лише для філософії - вони набули неабиякого значення і для історичної науки. Адже в період Середньовіччя остання ніби зупинилась на викладенні окремих подій або життєписах. В історичних працях XVI-XVII ст. уже фіксуються паростки осмислення, авторської інтерпретації фактів, виявлення причин та обставин тієї чи іншої події, підтексту (прихованих чи справжніх намірів) у діях історичних персоналій. І саме Влачіч почав застосовувати нові принципи у своїх історичних студіях. Відтак, не на меншу увагу заслуговує ця царина його наукових інтересів.

Захоплення Влачіча історією засвідчує, насамперед, його праця “Каталог свідків істини, які до нашого часу заперечували папі” (далі “Каталог”) На титулі праці, що мала виразне антипапське спрямування, Іллірик був позначений лише як автор її передмови, однак справжнє авторство всієї книги не залишало сумнівів. Невдовзі після її першого (Базель, 1556) накладу побачив світ другий наклад (Базель,1562), доповнений статтями, присвяченими новим постатям, ще більше - писемним і друкованим пам'яткам, спрямованим проти Римського престолу. Доповнена й німецькомовна версія твору, яка також побачила світ ще за життя Влачіча (Франкфурт, 1573). Порівняймо: Mathiae, 1556; Mathiae, 1562; [Matthiae], 1573.. Істотним стимулом для її написання стала полеміка з боку католиків, які звинувачували лютеран у творенні нового вчення. Він же прагнув довести, що його одновірці насправді лише наслідували багатьох попередників, які мали подібні з ними ідеали: вірне служіння Богу і спротив спотворенню Христової Церкви. Тож хорватський вчений запропонував у “Каталозі” ретроспекцію історії боротьби за неї насамперед крізь призму Біблії. До видання (разом із Додатком) ввійшло 359 статей, більшість з яких (268) присвячені видатним постатям минулого (хоча у тексті згадано понад 400 імен), яких автор відніс до тих вірних Божих мужів, що не схилилися перед ідолом Ваалом і про яких сповіщено у Слові (3 Цар. 18:19). Їх вірність підтверджена служінням істинній Церкві, котру вони зберегли для нащадків. Керуючись вченням Лютера про невидиму Церкву, який значною мірою наслідував еклезіологію св. Августина (викладену в трактаті “Про Град Божий”) і Джона Вікліфа (у трактаті “Про Церкву”), Влачіч звернувся до тих осіб, які, на його думку, творили Універсальну Еклезію, справжнє Тіло Христове. Перебуваючи у земній (видимій) Римській Церкві, в якій поряд з Божими обранцями є чимало грішників і нечестивців, приречених на загибель, ці свідки істини прославили Бога своїми діяннями та ввійши у “торжествуючу Церкву” (небесну спільноту спасенних).

Історичну галерею Божих обранців розпочинає апостол Петро як перший єпископ Рима Тут і далі звертаємося до тексту першого видання “Каталогу”.. Влачіч перелічує його благочестиві вчинки, здійснені в ім'я Боже, і тут же, озброївшись Словом, спростовує право Петра на Святе Намісництво. І вже у першій статті книги називає вчення про примат папи над Церквою ідеєю антихриста. У другій статті - про Святе Письмо - автор підводить під цю думку біблійний фундамент, наводячи пророцтва у різних книгах Одкровення про антихриста та його земних служителів. Третю статтю про Апостольські постанови присвячено доведенню тези про Ісуса Христа як Первосвященника і єдиного Главу Церкви. Такий початок одразу налаштував на відповідний тон усю авторську розповідь і визначив її ідейний вектор. Більшість духовних і світських осіб, виведених у творі, хорватський гуманіст зробив своєрідними однодумцями власної полемічної концепції, а згадувані ним церковні собори і документи - ілюстрацією свого історичного дискурсу. Всі задіяні у книзі постаті, події, твори ставали свідками автора в його розумінні істинної Еклезії.

Історія середньовічного християнства представлена у Влачіча багатьма діячами - подвижниками і чудотворцями, мучениками і святими, папами і єпископами, кардиналами і ченцями, отцями і вчителями Церкви, письменниками-гуманістами і педагогами, книжниками і проповідниками, вільнодумцями та єретиками. У кожному зі своїх героїв лютеранський вчений виявляв якісь чесноти - у папи Климента Римського і папи Григорія Великого, у будівничих ранньої Церкви ссв. Кипріяна та Амвросія Медіоланського, у християнських мислителів Климента Александрійського, ссв. Августина Аврелія і Томи Аквінського. Водночас автор не оминає тих помилок, яких церковні подвижники допускались у своїх творах і діяльності. Окрему увагу Влачіч приділив Мефодію Іллірику - власне, св. Мефодію, який посів єпископську кафедру у римській Паннонії, що сягала північно-західних Балкан У визначені її кордонів автор посилався на авторитет Авентінуса Баварського (йдеться, вочевидь, про Йоганна Авентіна - на початку XVI ст. придворного історика Баварії), в оцінці діяльності св. Мефодія - на свідчення італійського гуманіста Енео Сільвіо Пікколоміні (папи Пія II).. Для хорватського гуманіста особливо важливою була просвітницька місія св. Мефодія, який довів, що Боже Слово можна перекладати не лише давніми мовами, а й слов'янською, яку розуміють в Ілліриці і Далмації. Загалом біографії багатьох святителів, викладені у “Каталозі”, ще нагадують хроніки Ієроніма Стридонського, Сократа, Євсевія Кесарійського та інших істориків ранньої Церкви. Вшановані автором, вони також зайняли гідне місце на сторінках твору.

Найбільша кількість істинних слуг Божих діяла, на думку Влачіча, у перші три століття. Але він називає чимало побожних осіб періоду піднесення Католицької Церкви над християнським світом. Попри численні омани Римського престолу (яких історик все більше занотовує від VII ст.), окремі духовні постаті, ченці, містики Відтак, на особливу увагу заслуговує звернення автора до постаті німецького містика XIV ст., відомого критикою церковного кліру, Йоганна Таулера (поряд з ним згадано Мейстера Екхарта), а також до анонімного містичного трактату “Німецька теологія”, датованого XIV ст. Цей твір, виданий Лютером з його передмовою у 1516 р. (другим накладом у 1518 р.), набув значного поширення у протестантській Європі. Влачіч-лютеранин виявив у ньому аргументи на користь своїх антропологічних поглядів. Наприклад: “Людина сама по собі [після падіння Адама] не здатна без Бога подолати свою недосконалість (адже “Ich”, “Mein”, “Mir”, “Mich”, як пояснює автор - усе це лише гординя Адамова) [...] Людина [я] сама по собі не може і не повинна абсолютно нічого робити для цього відродження і поліпшення [себе]” (Цит. за: Волжин, с. 202). За свідченням Іллірика, цей трактат використовував у своїх диспутах Мартін Лютер. і в ті часи прагнули істинного благочестя та наслідування Христового ідеалу (наприклад, св. Катерина Сієнська, яка палко викривала негідних пастирів і довела, що народна мова може бути мовою богослов'я), а служителі Церкви мріяли про зміни в її вченні і практиці (реформатори XIII-XIV ст. Марсилій Падуанський, Вільям Оккам, Джон Вікліф, натхненники соборного руху XV ст. Ніколай Кузанський, Жан Жерсон, Франческо Забарелла).

До оновлення Церкви закликали й гуманісти Відродження, які пробуджували критичну думку. Тож Влачіч зупиняється на особі Франческо Петрарки - автора сатиричних творів проти духовенства і Римської Церкви як “нового Вавилону”, а також на постатях Данте Аліг'єрі, Рудольфа Агріколи, Конрада Цельтеса, Енео Сільвіо Пікколоміні, Лоренцо Валли, Ніколо Макіавеллі, польського гуманіста Берната з Любліна. Поважне місце у творі посіли передвісники Реформації Джироламо Савонарола, Ян Гус, Ієронім Празький та інші мученики, які під тортурами не зрадили істинну Церкву і пробудили багатьох християн від “духовної сплячки”. Крім славетних персоналій раннього і середньовічного християнства, Влачіч уводить у розповідь і маловідомих осіб: вони були авторами текстів, які хорватський гуманіст вважав важливими для розкриття свого замислу, або мали відношення до його батьківщини (наприклад, монах-мінорит, на початку XV ст. єпископ Хорватії Теодорит).

Багатьох Божих мужів лютеранський історик протиставляє середньовічним понтифікам, які своїми жадобою до влади і тиранією вони відмовились від апостольського церквобудівництва і перетворили кафедру св. Петра на осідок антихриста. Надуживаючи розповідями про омани папства, автор акцентує на близькому пришесті Господа, Який остаточно зруйнує це “лігво”. У творі читаємо витяги з викривальних і поетично-сатиричних текстів пізнього Середньовіччя, спрямованих проти папства і сповнених апокаліптики (наприклад, з “Коментаря на Апокаліпсис” На початку статті про цю пам'ятку Влачіч зазначив: Лютер видав її нещодавно, а цей текст уже набув поширення від Франції до Польщі. Йдеться, мабуть, про “Коментар на Апокаліпсис”, написаний лоллардами (прихильниками англійського реформатора Джона Вікліфа), який у 1527 р. надіслав з Британії до Німеччини лютеранин Йоганн Брісман. Лютер одразу опублікував цей текст у Віттенберзі, доповнивши його власною передмовою. У книзі вміщено палку критику папства, названого тут царством антихриста. Про історію пам'ятки див.: Скиннер, с.74. чи “Епістоли Люцифера” Мається на увазі твір французького гуманіста XIV ст. П'єра Кеффона “Епістола Люцифера до церковних служителів”, виданий лютеранами у Марбурзі 1548 р. Див. про пам'ятку: Wood, p. 80, 219, 240.). Під полемічним кутом зору Влачіч розглядає чимало подій церковного життя.