Хорватський гуманіст Матій Влачіч і його внесок у наукову думку ранньомодерної доби

Розповіді про історичні постаті постійно доповнюються зверненням до церковних соборів - ранніх і середньовічних, Вселенських і помісних. Наводячи рішення соборів, автор показував, як римські понтифіки нав'язували Церкві небіблійні вчення і практики (целібат, молитву до святих, інститут кардиналів, культ реліквій). Згадуючи суперечки про інвеституру, він звинувачував пап в ініціюванні “сумних війн, гірших за громадянські”. Особливу увагу приділено соборам XV ст., які прагнули обмежити владу папи і розробляли програми реформ. У такому світлі Влачіч розкривав життя регіональних церков. Він схвалював церкви в Равенні, Аквілеї, Мілані за те, що вони довго пручалися “гніту папи” і зберігали національну літургію; Іллірійську Церкву - за використання в її богослужінні і релігійних піснях (“як свідчить Енео Сільвіо”) народної мови; Церкву Англії - за сповідування “чистого християнства” св. Августина, допоки його не занапастив “огидними” нововведеннями папа Григорій VII. Чимало національних церков, на думку автора, прагнули берегти свої традиції і вести самостійну політику. Вміщенням у текст полемічних текстів Наприклад, “Інвективи проти Вавилонського монстра” (1393) - віршований полемічний твір номіналіста, канцлера Паризького, згодом ректора Віденського університетів Генріха фон Лангенштайна. Його авторство у “Каталозі” не зазначене. Водночас Влачіч називає інших авторів, які у своїх текстах писали про папу як про “Люцифера”, “втіленого антихриста”, “нового ідола”, наприклад, бенедиктинського ченця Матеуса Паризького, Якуба з Мейсена і Петера з Дрездена, що засвідчили побутування подібних поглядів у Чехії, або Роберта Галла, котрий поширював пророцтва абатиси Гільдегарди Бінгенської про повалення папського трону. Влачіч виявляв причину Великої Західної схизми у внутрішній боротьбі між понтифіками, а зверненням до православного Сходу підважував власну критику вчення, організації і культу католицької церкви.

На 13-14-й сторінках “Каталогу” Влачіч розповідає про Грецьку Церкву, у сферу впливу якої увів регіон Азії, Македонії, Мезії (антична область у низов'ях Дунаю, в сучасній Болгарії), Валахії, Рутенії, Московії, Африки. Він відніс ці кафедри до того світу, який зберігав засади давньої Церкви: не сповідував учень про папський примат, чистилище, індульгенції, не приймав целібату, Євхаристії під одним видом (тільки хлібом), приватної меси, служби за померлими, шанування статуй, вважаючи це все блюзнірством. Висновок автора: це свідчення того, що названі ідеї ніколи не існували у давній Церкві, а є лише вигадкою папства. Відтак, східні церкви завжди протистояли антихристу, які б інвективи на них не наводили католики. Надалі Влачіч перелічує головні істини східних церков, які вважає вироком католицькому вченню. Щоправда, у цьому списку виразно простежуються протестантські ідеї Таке трактування православ 'я згодом буде використане тюбінгенськими богословами в їх відомому листуванні з константинопольським патріархом Єремією II Траносом (див. про це: Любащенко, 2017b, с. 136-139)., а саме: православні вважають, що сповідатися треба лише Господу, що пожертви святим - це пожертви дияволу, що не слід шанувати і цілувати хрест, а чудеса святих є оманою, а ще проклинають освячену воду і таке інше. І тут же посилається на вельми сумнівне джерело - рукопис угорського королевича, католицького святого Емеріка, про якого вже до XVI ст. складалися всілякі легенди.

Розглядаючи Христову Церкву як Вселенську Ойкумену, Влачіч часто виходить за територіальні кордони католицької Європи. У “Каталозі” присутні церковні (пустельник Антоній Великий, святителі Василій Великий, Григорій Богослов, Йоан Золотоустий) і деякі світські постаті православного Сходу - знову ж таки, задля ілюстрації авторської ідеологами. Наприклад, палестинський святий Епіфаній Кіпрський (статтю про нього доповнюють уривки з його протиєретичних текстів) удостоївся уваги хорвата за “критику культу Діви Марії, [...] що є найгіршою єрессю” (Mathiae, 1556, р.21). А візантійський імператор Михаїл (помилково віднесений Влачічем до роду Палеологів З огляду на зміст статті, йдеться про Михаїла III, прозваного П'яницею, який був останнім правителем Аморійської династії.), який в історії залишив по собі сумну славу, відзначений за те, що виступив проти зазіхань папи Ніколая I на теократичну владу. В окремих статтях вміщено історичні доповнення до біографій: в них розкриваються важливі події з життя Західної та Східної Церков і визначаються причини їх розділення. А деякі біографії перетворюються у розлогі екскурси в церковну історію: наприклад, стаття про патріарха Фотія - у розповідь про протистояння єпископів Рима і Константинополя.

Ще одна тематична лінія “Каталогу” стосується єретичних рухів, які Влачіч трактував як прояв занепаду Церкви, вважаючи їх водночас чинником її подальшого розкладу. У невеличких статтях автор згадав агапітів, котрі у ранньому християнстві поблажливо сприймали співжиття священників із хатніми служницями, і св. Ієроніма, який постраждав за критику цього явища; бесеритів (від сирійця-чарівника Бесера, що вплинув на імператора-іконоборця Льва III Ісавра); єресіархів XIII ст. Герардо Сегареллі з Парми і Дольчіно з Наварри - лідерів спільноти “апостольських братів”, які викривали католицьких служителів і проповідували загальне братерство віруючих (Влачіч вкотре відмітив ототожнення ними папи з антихристом, Римської Церкви - з Вавилонською блудницею). Більшу за обсягом статтю автор присвятив булгарам (тобто богомилам, які у Х ст. започаткували антицерковний рух на Балканах), ще докладнішу - вальденсам (учням ліонського купця П'єра Вальдо, на початку XII ст. визнаного Церквою єретиком).

Статті про богомилів і вальденсів написані Влачічем на основі фактичного матеріалу, запозиченого із середньовічних текстів. Він посилається, наприклад, на “Історію Богемії” Енео Сільвіо Пікколоміні та полемічні твори чеського утраквіста Яна Рокицана. Статті про богомилів і вальденсів містять описи історії виникнення і регіонів поширення цих рухів та їх переслідувань. Стосовно богомилів хорватський історик взагалі занурився в історію становлення єпископської кафедри у Болгарському царстві і боротьби за неї Західної Церкви. Подібний історичний екскурс щодо вальденсів доповнений переліком указів світської і церковної влади, рішеннями помісних соборів, які виносили вироки єретикам, змалюванням жахливих тортур над ними. Деякі ідеї і практики, яких дотримувалися вільнодумці, викликали явну симпатію Влачіча: він відзначив чистоту апостольського життя богомилів, а щодо вальденсів - їх відмову від церковного учительства і переклади з Біблії. Цікаво, що статтю про мучеників Яна Гуса та Ієроніма Празького хорватський історик почав із твердження про неабиякий вплив на чехів вальденсів (відомо, що, тікаючи від інквізиції, вони шукали притулку в Чехії, Польщі, Угорщині). Варто зазначити, що стаття про двох чеських реформаторів - а Мартін Лютер вважав Гуса чи не головними своїми попередником - зайняла у “Каталозі” три сторінки Влачіч насправді вельми цінував чеських реформаторів: впливу їхніх ідей в Європі, розвиткові Реформації у Чехії (на прикладі вікліфіста Пітера Пейна, гуситів або лідера таборитів Яна Жижки) він присвятив ще кілька статей “Каталогу”. Крім цього, хорватський учений одним із перших підготував збірник матеріалів про Яна Гуса та Ієроніма Празького, до якого ввійшли історичні документи про них, уривки з їхніх творів і листів (Flacii, 1558)., про грізного викривача аморалізму папи Олександра IV Джироламо Савонаролу - лише одну, а про вальденсів - 53 (до того ж, він згадує про них в низці інших статей, називаючи імена прихильників руху у Західній Європі, Чехії і Польщі). Влачіч не просто розповідав про вальденсів. Він виявляв спільне між ними і протестантами, що полягало насамперед у запереченні інституту папства і переконаності у захопленні Римського престолу антихристом. П'єр Вальдо був представлений автором як чесний муж, що повстав проти “стовпів” папства - католицьких схоластів, а вальденси - сміливцями, що розірвали з “язичницьким Вавилоном”, визнали Христа єдиним посередником між Богом і людиною. Найбільше уваги Влачіч приділив визначенню того, що відрізняло вальденсів від протестантів, здійснивши ретельну ревізію поглядів і практики вільнодумців Суперечку з вальденсами Іллірик продовжив збором проти них нових матеріалів і полемічних текстів, що увійшли в компілятивне видання “Учення вальденсів”, яке побачило світ у Базелі ([Flacius], 1568).. Такий тематичний пріоритет посилював полемічну спрямованість “Каталогу”.

Як бачимо, зміст твору виходив далеко за межі біографічної історії. Автор окреслив у ньому кілька сюжетних ліній, які постійно перетинаються. Провідна лінія стосується християнських постатей, та Влачіч представляє їх у контексті багатьох подій релігійного і політичного життя, історії і рішень церковних соборів, богословських і полемічних текстів, ідейної боротьби за церковну владу. При цьому акцентує на тих подіях і джерелах, що мали обґрунтувати його головний ідейний задум: Римська Церква відійшла від Христа, але її можна відродити, якщо спиратися на той духовний фундамент, який зберегли і передали нащадками видатні особистості минулого і нескорений ідолу народ Божий.

Оскільки видима Церква завжди обіймає два світи - духовний і земний, її будівничими було чимало світських осіб. З огляду на це, церковну лінію “Каталогу” цілком логічно доповнили політичні постаті, хоча головну увагу автор звернув на державних діячів, що закладали підвалини західної цивілізації. Наприклад, обширна стаття присвячена життю і діянням Карла Великого, якого Влачіч змалював як мудрого правителя, натхненника освіти, борця з язичництвом, ініціатора важливих для Церкви законів. Герой іншої статті - імператор Сигізмунд I Люксембург - удостоївся уваги насамперед за те, що скликав Констанцький собор і зупинив розкол Західної Церкви. Представлений у книзі корпус благочестивих володарів налічує більше двадцяти осіб, більшість з яких, утім, пов'язана з німецькими землями. А свою “Присвяту”, вміщену у вступній частині книги, Іллірик адресував покійному саксонському курфюрсту Йоганну Фрідріху I Великодушному (противнику союзу лютеранських князів з імперською владою, якого Карл V позбавив титулу і значної частини володінь) і його синам - Йоганну Вільгельму та Йоганну Фрідріху II, віддавши їм шану за вірність реформі Лютера.

Таким чином, біографічні нариси “Каталогу” насичені об'ємним “фоновим” матеріалом, який, на перший погляд може здатися, відводить читача від головної сюжетної лінії. Але така тематична багатошаровість, така масштабність представленої картини історичної боротьби за істинну Церкву не випадкові. У книзі всі події і факти спрямовані на висновок, який повинен сповнити читача оптимізмом: правда завжди на боці тих, хто зберігає вірність Богові.

Цікаво, що постать Мартіна Лютера у “Каталозі” відсутня, хоч ім'я німецького реформатор згадується і в “Передмові”, і на багатьох сторінках. Текст книги побудований так, що усі змальовані у ній герої ніби вказують на нього. Влачіч засвідчив цей задум ще на початку праці, пишучи, що виносить на суд читача “не надто значний список тих, хто, до блаженної пам'яті доктора Мартіна”, засуджував папство та його омани (Mathiae, 1556, col. a4f). А отже, Лютер мав незримо вінчати цей величний пантеон Божих обранців і цим доводити, що у своїй боротьбі гідно продовжив благочестивих попередників.

Насправді ж лише у вальденсів Влачіч виявив погляди, які ріднили їх з протестантами. Думки і вчинки багатьох інших “свідків” відповідали його засадничій ідеї лише формально (якщо взагалі не були сконструйовані в уяві самого автора). Парадокс полягає у тому, що для нього вальденси так і залишились єретиками. І, дійсно, трактування Церкви як духовного союзу, проповідництво мирян, виборність священників і самовільне чинення таїнств, ідеали апостольських бідності і братерства, надмірне благочестя чернечого типу і відмова від будь-якої співпраці з “неправедною” владою - таке вільнодумство вальденсів виходило за межі переконань лютеранина, який ревно намагався виявити зв'язок протестантизму з церковною традицією.

Попри очевидну ідейну заангажованість, твір набув популярності, що зумовило його численні перевидання. Можливо, сам Влачіч розглядав “Каталог” як досвід майбутніх наукових студій. Не випадково ця історична розвідка стала своєрідною концептуальною основою головного історичного проекту, ініційованого хорватським гуманістом. Ідеться про багатотомну “Церковну історію”, яка виходила у різних містах Німеччини у 1559-1574 рр.; перші три книги побачили світ одним томом у Базелі (Ecclesiastica). З огляду на Магдебург, в якому починав роботу створений Влачічем Комітет - консорціум авторів і видавців (відомих в історіографії як центуріатори), і на структуру праці (кожна книга присвячувалась одному століттю), вона отримала назву “Магдебурзькі центурії” (далі “Центурії”). Її автори мали на меті простежити історію Церкви від I ст. до середини XVI ст., однак за життя Влачіча було видано лише 10 томів, які охопили перші 13 століть християнства. Ця праця набула слави “видатного наукового проекту сучасності” (Die “Magdeburger Centurien”, s.5), стала “унікальним в історіографії XVI ст. колективним дослідженням, першою науково обгрунтованою реконструкцією багатовікової християнської історії” (Андронов, 2019, с.2).

Чому “Центурії” пов'язують з Матієм Влачічем, хоча він насправді не був їх автором Ім'я Влачіча зазначене лише як автора “Присвяти” (поряд з Йоганном Вігандом, Матеусом Юдексом і Базиліусом Фабером), якою відкривається праця.? Насамперед, йому належала ідея видання Влачіч обговорював її ще за кілька років до виходу першого тому під час листування з гуманістом-реформатором, дипломатом (перебував на службі в імператора Фердинанда I Габсбурга та його сина Максиміліана II) Каспаром фон Нідбруком (однокурсником Влачіча у Віттенберзі), який працював у багатьох книгозбірнях Європи, закуповуючи для Віденської королівської бібліотеки рукописи, зокрема візантійські. Завдяки Нідбруку, центуріатори отримали більшість манускриптів з Італії, Корсики, Іспанії, Франції, Угорщини, Трансільванії, Греції, Туреччини, Польщі, Московії. Не випадково Нідбрука іноді називають головним покровителем “Магдебурзьких центурій”. А вже 1556 р. Влачіч виклав концепцію видання у листі до відомого французького гуманіста, політика і юриста Франсуа Бодуена, назвавши її “Методом церковної історії” і просячи його експертної оцінки (Див.: Lyon, рр.253-255; Kess, рр.124-133).. Католики заперечували історичний зв'язок лютеранства з Христовою Церквою, трактуючи його лише як нову єресь. Послідовники Лютера прагнули виявити історичні корені протестантизму і довести відновлення ним ідеалів апостольської Церкви, від яких, на їхню думку, відійшов Римський престол. Полемічна доба, в якій працювали історики XVI ст., змусила Влачіча знову поєднати у своєму задумі апологетику та історію, надавши останній значення “фундаменту доктрини”. При цьому він уперше вирішив відмовитися від наративу середньовічних хронік, мріючи піднести церковну історію на рівень наукового аналізу. Задумана праця мала ґрунтуватися на історичних і церковних документах, писемних і культурних пам'ятках. Робота над “Центуріями” починалася з пошуку, систематизації і критичного вивчення об'ємної джерельної бази - численних манускриптів, розшукуваних у монастирях, церковних і світських зібраннях католицького Заходу і християнського Сходу, Угорщини, Чехії, Речі Посполитої, Московії Під час підготовки до видання Влачіч зацікавився церковним і культурним життям у Польщі і Великому князівстві Литовському. Він листувався з місцевими протестантами у пошуках польських і слов'яно-руських текстів. З цим проханням звертався, зокрема, до кам'янецького і куявського єпископа, русина за походженням Яна-Івана Дрогойовського (був двоюрідним братом Станіслава Оріховського) - прихильника церковних реформ, приятеля видатного діяча польської Реформації Анджея Фрича Моджевського. Єпископ підтримував дружні стосунки з європейськими протестантами, відколи у 1556 р. як посол польського короля Жигимонта Августа II відвідав Німеччину і де в Ляйпцігу познайомився з Влачічем. Їх непублічні контакти тривали й надалі, за що Дрогойовський отримав попередження від папського нунція Луїджі Ліппомано і ледь не втратив посаду. Мабуть через ці та інші контакти - з огляду на впливові позиції лютеран у Короні - Влачіч був добре обізнаний з її конфесійними процесами. Тому не випустив з уваги факт Сандомирського синоду, що відбувся у Польщі 1570 р. задля утворення союзу між лютеранами, кальвіністами і чеськими братами, проти чого хорват виступив з рішучим протестом (Kronika; H. M., s. 271-276). (наукові мандри соратника Влачіча Маркуса Вагнера охопили, наприклад, регіон від Шотландії і Данії до Єрусалиму). Хорватський гуманіст листувався з багатьма церковними і світськими діячами, заручаючись їх підтримкою у придбанні і копіюванні рукописів, адже Католицька Церква часто створювала перешкоди у доступі до джерел.

Масштаб запланованого передбачав участь у проекті значної кількості учених. Влачіч став головним промоутером науково-видавничого Магдебурзького комітету (з ретельним розподілом обов'язків усіх його членів), створеного для роботи над виданням, вербувальником численних шукачів манускриптів, перекладачів, переписувачів, коректорів, друкарів, макетувальників, а також спонсорів, бо підготовка до написання текстів, робота залучених авторів, публікація томів вимагали чималих коштів. Велика група помічників працювала над опублікованими і рукописними творами християнських письменників, середньовічними хроніками і документами, здійснюючи тематичні виписки за інструкцією, розробленою Влачічем у “Загальних правилах витягів із творів істориків і отців Церкви”, в яких він розкрив свої принципи і техніку роботи з текстами. Правила передбачали не лише фіксацію авторських міркувань, подій і фактів, а й їх ретельну звірку з іншими джерелами та оцінку з урахуванням загального історичного контексту, в якому діяв той чи інший автор або відбулась певна подія. Видання “Центурій” взяв на себе знаний базельський друкар і вчений Йоганн Опорін. Перший том мав такий успіх, що вже наступного року світ побачив другий його наклад. Редагуванням останніх томів займався французький гуманіст, засновник сучасної історичної хронології Жозеф Юст Скалігер.

Матій Влачіч розробив наукову концепцію видання. Кожний том мав висвітлювати основні аспекти життя Церкви на тлі загально-історичних і політичних процесів певного століття. При цьому автори видання поставили під сумнів традиційну візію історії католицького світу як поступального і правдивого розкриття Божого Провидіння, яким освячувався Римський престол в його рішеннях і діях. Хорватський вчений запропонував розглянути історико-церковний процес як багатошаровий і суперечливий, фактично знову виокремивши у ньому дві Еклезії: інститут папства, що заступив собою Тіло Христове, та “правдивий” народ Божий. Аби підтвердити це “роздвоєння”, автори у першій книзі “Центурій”, відштовхуючись від змісту Біблії і свідоцтв ранніх християн, здійснили ретельний опис історичних умов явлення Сина Божого, Його життя і діянь як Будівничого Церкви, вчення якої і принципи наслідували Його учні. Цей біблійний ідеал ставав головним орієнтиром в інтерпретації наступної історії, що мала розкрити її темні і світлі сторінки, прорахунки і здобутки й підтвердити засадничу ідею авторів: після встановлення інституту папства Римська Церква відступила від Господа і цим спотворила Божий задум.

Важливість написання загальної церковної історії центуріатори виголосили у “Присвяті” до першої книги, адресованій королю Крістіану III, який здійснив лютеранську реформу в Данії і Норвегії, його сину Фредеріку III та майбутньому імператору Максиміліану II. А свою концепцію церковної історії, нові підходи до неї і схему видання докладно розкрили у “Передмові”, яку конкретизували ще однією вступною частиною - “Методом історичної праці у загальному та в її окремих розділах”.

Давши у “Передмові” високу оцінку попередникам - раннім християнським історикам, центуріатори водночас заявили про намір критично переглянути їхню спадщину, а отже, фактично про розрив з середньовічною традицією в осмисленні минулого. Наголосивши на сучасній епосі, яку репрезентують протестанти в своєму прагненні відновити істинну Церкву, центуріатори визначили новий вектор церковної історії. Він мав відповідати їх ідейній максимі: пошук Христової істини можливий лише за умови повернення до Божого Слова, об'єктивне розкриття історії можна забезпечити лише зверненням до правдивих джерел. Відтак, лютеранські вчені окреслили свій метод як критичний аналіз документів і переосмислення історії. На думку російського візантиніста Олексія Лебедєва, вони першими “зробили з церковної історії справжню науку [...], збудивши християнський світ до поглибленого вивчення минулого” (Лебедев, с. 252, 259). Саме з “Центурій”, за оцінкою І. Андронова, почалося методологічне усвідомлення істориком своєї праці, було закладено підвалини сучасної теорії історії (Андронов, 2014b, с. 173).

Концепція центуріаторів зумовила тематичну спрямованість і структуру видання: кожна книга була поділена на 16 розділів - своєрідних тематичних блоків, укладених в єдину систему. У них розповідалося про поширення Церкви та її переслідування; правдиві і помилкові вчення; обряди і церемонії; собори, церковне управління і дисципліну; інститут папства і відносини з державою; розколи та ідейні суперечки; провідних служителів і церковних вчителів; відомих єресіархів і мучеників; знамення і чуда; взаємини з нехристиянськими релігіями і політичні події. Поділ книг на окремі епохи за принципом хронології давав змогу виявити те нове, що народжувалось у надрах християнства і розвивалось у контексті суспільних перетворень. Кожну книгу завершували короткий виклад її змісту і глосарій використаних понять, що спрощувало сприйняття читачем об'ємного матеріалу.

Особливу увагу протестантські вчені приділили змінам у догматах і церковному управлінні, у поглядах релігійних діячів і мислителів. Автори намагалися з'ясувати, як і чому виникали нові ідеї, вводились нові обряди та вимоги до священства і чернечі обітниці, чим зумовлювались обмеження в житті пастви та ускладнення літургії. Перелічені зміни свідчили про поступове розділення між церковною владою і народом Божим, пояснювали причини появи мучеників і пророків, благочестивих осіб і праведників, які протистояли “викривленню папством засад апостольської Церкви”. У багатьох фактах і подіях автори намагалися виявити закономірність історичного процесу як прояв Божого Промислу: попри різні відступлення Римської Церкви, кількість вірних Божих праведників, осяяних благодаттю, не вичерпувалась. Свою працю центуріатори також, фактично, підносили на рівень Провидіння: адже вони діяли задля того, “щоби Бог зміг здолати зусилля [диявола] і щоби світло Його істини розсіювалося і жило серед деяких людей, аби всі люди не задихнулися в океані брехні, омани і тіней, Він бажав писати історію, яку спочатку заховав і так зберіг від публічного спалення” (Ecclesiastica, col.a2r). Історія Церкви ставала історією Христової істини, котра, блукаючи манівцями, якими водило її папство, буде відроджена у реформі Лютера.

У кожному томі читач міг познайомитися з критичною оцінкою авторами відомих історичних джерел і водночас відкрити для себе невідомі. Безсумнівним здобутком центуріаторів стало введення у науковий обіг нових писемних пам'яток - як світських (наприклад, низки кодексів Каролінгської епохи, зокрема “Міського капітулярія” - інструкції Карла Великого з управління королівськими маєтками, датованої 800 роком), так і релігійних (документів державно-церковної політики Франкської імперії, зокрема рукописів VII-VIII ст. з канцелярії кельнського єпископа Вілліберта або десятьох листів папи Льва III, а також віднайдених ними пам'яток полемічної думки, наприклад, трактату 1440-х років “Заперечення папського примату” тірольського юриста Грегора Геймбурга). Автори видання аргументовано підтвердили апокрифічність “Книги св. Ісидора” (збірника соборних постанов Західної Церкви VI-VII ст., деяких папських послань і так званого Костантинового дару), яка після “Центурій” остаточно закріпила за собою назву Лжеісидорових декреталій. Особливе місце в історичній розповіді протестантів посіли джерела, які мало цікавили середньовічних хроністів: віроучи- тельні документи єретичних рухів і твори ранніх реформаторів.

У ході роботи Магдебурзького комітету, який розпочав видання, Влачіч здійснював редагування, іноді переписування текстів і перевірку джерел; частина манускриптів, переданих у Бібліотеку герцога Августа, позначена його помітками і зауваженнями. Після від'їзду Іллірика до Єни основний тягар з організації проекту взяли на себе його соратники - протестантські вчені Йоганн Віганд, Базиліус Фабер і Матеус Юдекс (Ріхтер), яким належить авторство значної частини “Центурій”. Однак хорватський гуманіст продовжував їм допомагати, надалі шукаючи нових авторів і спонсорів (прихильники Меланхтона цілком усунулися від підтримки Магдебурзького комітету). Роботу над текстами ускладнювали його часті переїзди і протистояння з владою, суперечки і дискусії учасників проекту Цей бік співпраці центуріаторів розкрито в їхньому листуванні, виданому німецькими істориками Йоганном Шульте і Віктором Біблом (див.: Schulte, Bibl).. І хоча в час виходу в світ останніх томів хорватський учений змушений був відійти від керівництва Комітетом, своїм виданням “Центурії” завдячують насамперед Влачічу, його задуму, організаційному хисту, натхненності і жертовності.

Водночас, як і у випадку з “Каталогом”, “Центурії” увели в історію полемічний, навіть конфронтаційний дискурс, який істотно вплинув на зміст праці. Католицькі критики закидали центуріаторам формальну, навіть штучну періодизацію історичного процесу, яка призводила до повторення багатьох фактів і явищ у різних томах і їх надмірної конотації, або розривала логіку історичної розповіді (наприклад, інформація про єретика Арія ввійшла в один том, а виклад його вчення - в наступні; це виявляло живучість його поглядів, хоча, за церковною традицією, він був переможений). Ще більшої критики зазнали протестантські вчені за порушення об'єктивності при підборі документів, значна частина яких стосувалася подій, ідей та осіб, що відіграли негативну роль в історії Церкви. Заангажованість авторів зумовила їх звернення, всупереч власному ж методу, до сумнівних фактів: переказування анекдотів про окремих пап або легенд (наприклад, про листування між Христом і царем Едеси Абгаром або між апостолом Павлом і античним філософом Сенекою, про угоду папи Сильвестра II з дияволом або про папісу Йоану). І навіть у численних цитатах з Біблії і наведенні біблійних сюжетів підмічено перевагу тих із них, які нібито підтверджували важливі для протестантів погляди. Знижував науковий рівень праці її емоційний стиль, далекий від безпристрасності. Наприклад, уже на першій сторінці свого видання, натякаючи на католицьких схоластів, центуріатори зазначали: “Диявол збентежив деяких фанатичних і сліпих людей, які брудно оскверняють і приховують речі, найважливіші [...] для християнської релігії, з огидними мріями і філософською нісенітницею, породженою маячними і осліпленими умами людей” (Ecclesiastica, col.a2r). На багатьох сторінках тексту знову відтворювалась ідея про антихриста, який в особі папи “занапастив Церкву”. Для її підтвердження автори видання приділили особливу увагу тим понтифікам, які своїми зазіханнями на земну владу, корупцією, аморалізмом немов би доводили логічність майбутнього реформаційного вибуху. Образ папи-антихриста, дійсно, був вельми популярним у протестантській полеміці XVI ст. Вона ж насправді запозичила його з попередньої традиції, започаткованої середньовічними церковно-опозиційними рухами, радикально налаштованими реформаторами церковного і чернечого життя (див.: Jambrek, 2015)., що, як і вся релігійна полеміка того часу, зловживала емоційністю і брутальністю. Відтак, введення у “Центурії” цього образу і застосування у тексті лайливих зворотів робило працю надмір ідеологізованою. Усе це спровокувало таку ж змістовну, підтверджену об'ємним документальним корпусом, водночас не менш палку і тенденційну відповідь Римського престолу. З позиції католицької еклезіології протестантам парирував італійський кардинал, учений, член конгрегації ораторіанців Цезар Бароній (Чезаре Бароніо) у 12 томах своїх “Церковних анналів” (Рим, 1588-1607).

З появою двох версій історії Церкви, в яких вона отримала різні, іноді цілком протилежні інтерпретації, історична дисципліна набула виразної конфесійної ангажованості та стала складовою ідейного протистояння у постреформаційній Європі.

Натомість, для протестантизму концепція “Центурій” мала неабияке значення. Вона забезпечувала вирішення проблеми його історичних коренів, оскільки розрив із Церквою позбавляв нову релігію власного минулого. Його пошуки могли сягати лише того періоду, коли християнство ще не знало інституту папства, а взірцями мали стати ті попередники, які зберегли і передали нащадкам чистоту Христової віри. Таку протестантську реставрацію, що трактувалась як духовно-історичний континуум, втілив у своїх лекціях з історії християнства німецький богослов XIX ст. Адольф фон Гарнак. Він писав: “Протестантизм [.] як реформація [.] не був самовільним явищем [.], а став завершенням довгого ланцюга споріднених з ним, хоча й безсилих реформаційних спроб середніх віків [...] його історичне положення доводить його наслідуваність [...] це не нововведення, а оновлення [...]. Реформація [...] сягає початку самої релігії” (Гарнак, с.156, 166). Відтак, творення нової історії, яка у задумі Влачіча та центуріаторів мала довести закономірність реформи Мартіна Лютера, ставала фактично історією зародження протестантизму як спадкоємця і виразника “істинного християнства”.

У Речі Посполитій науковий метод Влачіча, спрямований на критичне осмислення історичних процесів і вивчення джерел, застосував чеський брат, учений і богослов Анджей Венгерський. У своїй хроніці “Слов'янська Реформація” (написана у першій половині XVII ст., вийшла в Амстердамі 1679 р.) він намагався відшукати витоки протестантизму, який в середині XVI-на початку XVII ст. ширився православними землями Східної Європи, у прадавнині слов'янських народів. Автор також починав історію Реформації у слов'янському світі з апостольських часів, а її культурні виміри виводив з кирило-мефодіївської традиції (Wengerscii) Про зміст хроніки див.: Любащенко, В., 2017a, c. 37-60. Ця хроніка стала фактичним матеріалом для праць багатьох учених - польських, чеських, литовських, білоруських, а також українських - насамперед Михайла Грушевського, Івана Малишевського, Ореста Левицького і сучасних істориків, які використали чимало наведених у ній імен, подій і фактів. Це дає підстави вважати творчість хорватського гуманіста Магія Влачіча своєрідним містком між західно- і східноєвропейською історичною наукою.



Список посилань

1. [Flacius Matthias], 1568. Confessio Waldensium de plerisque nunc controversis dogmatibus: ante 134 annos contra claudicantes Hussitas scripta [...]. Basileae: Johannes Oporinus.

2. [Mathiae Flacii Illyrici], 1573. Catalogus Testium Veritatis. Historia der zeugen, Bekenner undMarterer [...]. Franckfurt am Mayn: Johann Schmidt.

3. Bibl, V., 1896, 1897, 1898, 1899. Der Briefwechsel zwischen Flacius und Nidbruck. In: Jahrbuch der Gesellschaft fur die Geschichte des Protestantismus in Osterreich. Wien, 17, s. 1-24; 18, s. 201-238; 19, s. 96-110; 20, s. 83-116.

4. Bratulic, J., 1976. Vlacicev udio u hrvatskom i slovenskom protestantskom tisku. Istra, 14 (2), s. 50-56.

5. Bucar, F., 1897. Razgovaranje meju papistu i jednim luteranom. Nastavni vjesnik, 5, s. 374-379.

6. Catalogus und Centurien. Interdisziplinare Studien zu Matthias Flacius und den Magdeburger Centurien, 2008. A. Mentzel-Reuters, M.Hartmann, eds. Tubingen: Mohr Siebek.

7. CERL Thesaurus accessing the record of Europe's book heritage. Vlacic Ilirik, Matija. [online] Available at: <https://data.cerl.org/thesaurus/cni00006466> [Accessed 7 Desember 2007].

8. Cupkovic, G., 2016. Jezik hrvatskoga katekizma Otrocje Biblije. In: Meandrima hrvatskoga glagoljastva. Zagreb: Hrvatska sveucilisna naklada, s.75-94.

9. Cupkovic, G., 2018. Jezik Senjaninova Razgovaranja (1555). Cakavska ric, 46 (1-2), s.217-234.

10. Deutsch, V., 1988. Flacijevci u slovenskoj reformaciji. In: Blizu ti je rijec: spomen zbornik uz 75 obljetnicu zivota Josipa Horaka. B., Lovrec, ured. Zagreb: Duhovna stvarnost, s. 105-124.

11. Die “Magdeburger Centurien ” und die Anfange der quellenbezogenen Geschichtsforschung eine Ausstellung der Monumenta Germaniae Historica, 2005. M., Hartmann and A., Mentzel-Reuters, eds. Munchen: Monumenta Germaniae Historica.

12. Diener, R.E., 1978. “The Magdeburg Centuries”: A Bibliothecal and Historiographical Analysis. PhD diss. Harvard.

13. Dilthey, W., 1991. Das naturliche System der Geisteswissenschaften im 17. Jahrhundert. In: W., Dilthey. Gesammelte Schriften. Stuttgart-Gottingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2, 5.

14. Dilthey, W., 1997. Osnovne znacajke Vlaciceve hermeneutike. In: B., Dobric, prev.

15. Nova Istra: casopis za knjizevnost, kulturoloske i drustvene teme, 4, s.203-214.

16. Ecclesiastica Historia: integram ecclesiae Christi ideam [...] per aliquot studiosos et pios viros in urbe Magdeburgica, 1559, 1. Basileae: per Ioannem Oporinum.

17. Flacii Illyrici, 1558. Joannis Hus et Hieronymi Pragensis confessorum Christi historia et monumenta [...], 1-2. Norimbergae: loannis Montaniet Ulrici Neuberi.

18. Flacius Illyricus Matthias, 1968. De ratione cognoscendi sacras literas. Uber den Erkenntnisgrund der Heiligen Schrift. Lateinisch-deutsche Paralelausg. L., Geldsetzer, ed. & trans. Dusseldorf: Stern-Verlag Janssen.

19. Frank, Ch., 1989. Untersuchungen zum Catalogus testium veritatis des Matthias Flacius Illyricus. PhD diss. Tubingen.

20. Gadamer, H.-G., 1986. Gesammelte Werke, 2. Tubingen: Mohr Siebeck. H. M., 1906. Pipc pokolen ewangielickich rodu z Drohojowa Drohojowskich (Notatka z dziejow polskiego kosciola ewangielickiego w ziemi Sanockiej). Przeglqd Historyczny, 2 (2), s. 271-276.

21. Hartmann, M., 2001. Humanismus und Kirchenkritik. Matthias Flacius Illyricus als Erforscher des Mittelalters. Stuttgart: Thorbecke.

22. Hartmann, M., 2007. Die Magdeburger Centurien und ihre Bedeutung. In: Die Magdeburger Centurien, 1. Dobel: Verlag Janos Stekovics, s. 55-80.

23. Ilic L., 2014a. Milost, vjera i grijeh: teologija Matije Vlacica Ilirika. Pula: Zavicajna naklada "Zakan Juri”.

24. Ilic, L., 2007. Matthias Flacius Illyricus: a Disciple of Luther. Ciencias da religiao - historia e sociedade, 5 (2), pp. 60-74.

25. Ilic, L., 2011. Praeceptor Humanissimus et duo Illyri Garbitius et Flacius. In: Philipp Melanchthon - ein europaischer Reformator. Ir., Dingel and Ar., Kohnle, eds. Leipzig: Evang. Verl. -Anst., pp. 65-80.

26. Ilic, L., 2013b. Matthias Flacius Illyricus as a Teacher at the Early Modern Lutheran Universities of Wittenberg and Jena in the Middle of the Sixteenth Century. Synthesis Philosophica, 28 (1-2), pp. 149-159.

27. Ilic, L., 2013а. Matija Vlacic Ilirik v teoloskih kontroverzah 16 stoletja. Stati inu obstati, 17/18, s. 217-238.

28. Ilic, L., 2014b. Theologian of Sin and Grace: The Process of Radicalization in the Theology of Matthias Flacius Illyricus. Mainz: Vandenhoeck & Ruprecht.

29. Jambrek, S., 2012. Flacius' Struggle for the Freedom of the Church. KAIROS - Evangelical Journal of Theology, 6 (2), pp. 175-198.

30. Jambrek, S., 2015. The teaching of Christ and the Antichrist in the thought of Matthias Flacius Illyricus. KAIROS - Evangelical Journal of Theology, 9 (2), pp. 221-240.

31. Jembrih, A., 2007. Stipan Konzul i "Biblijski zavod” u Urachu. Rasprave i grada o hrvatskoj knjiznoj produkciji u Urachu (1561-1565) i Regensburgu (1568). Prilog povijesti hrvatskogajezika i knjizevnostiprotestantizma. Zagreb: Teoloski fakultet "Matija Vlacic Ilirik”.

32. Jercic, М.М., 2017. Flaciana (1563-1575) u digitalnim knjiznicama. Prilozi za istrazivanje hrvatske filozofske bastine, 43/2 (86), s. 541-584.

33. Jundt, A., 1883. Les Centuries de Magdebourg, ou La renaissance de l'historiographie ecclesiastique au seizieme siecle lecon d'ouverture. Paris: Fischbacher.

34. Kaufmann, Th., 2003. Das Ende der Reformation. Magdeburgs “Herrgotts Kanzlei” (1548-1551/2). Tubingen: Mohr Siebeck, s. 157-207.

35. Keller, R., 1984. Der Schlussel zur Schrift. Die Lehre vom Wort Gottes bei Matthias Flacius Illyricus. Hannover: Lutherisches Verlagshaus.

36. Kess, А.Н., 2008. Johann Sleidan and the Protestant vision of history Alexandra. Aldershot-Burlington: Ashgate.

37. Kidric, F., 1924. “Otrozhia Biblia 1566”. Casopis za slovenski jezik, Knjizevnost in zgodovino, 4, s. 121-139.

38. Klaic, V., 1899. Povijest Hrvata od najstarijih vremena do svrsetka XIX stoljeca. Zagreb: Naklada St. Kugli.

39. Kordic, I., 1992. Hermenautika Matije Vlacica Ilirika. Zagreb: Hrvatsko filozofsko drustvo.

40. Kordic, I., 2002. Predaja i istina: Aurelije Augustin - Vlacicev svjedok istine? Zagreb: Naklada Jurcic.

41. Kordic, I., 2005. Hrvatski filozofi IV: Matija Vlacic Ilirik - Mathias Flacius Illyricus (1520-1575). Prolegomena: Casopis za filozofiju, 4 (2), s. 219-233.

42. Kordic, I., 2007. Razum, vjera i neznanje: Matija Vlacic Ilirik i svijet reformacije. Zagreb: Naklada Jurcic.

43. Koruza, J., 1984-1985. Kulturni stiki med Tubingenom in Ljubljano v XVI. stoletju. Jezik in slovstvo, 30, 1/2.

44. Kronika Drohojowskich, na podstawie badan archiwalnych, 1904, 1. Oprac. J., Drohojowski. Krakow: Naklad rodziny.

45. Laszowski, E., 1909. Vlacic Frankovic (Mathias Flacius Illyricus): glasoviti Hrvat-Istranin XVI vijeka. Zagreb: Druzba Brace hrvatskog Zmaj.

46. Laur, N., 1952. Gesetz und Evangelium bei Matthias Flacius Illyricus. Eine Untersuchung zur lutherischen Theologie vor der Konkordienformel. Lund: C.W.K. Gleerup.

47. Luciani, T., 1869. Mattia Flacio, Istriano di Albona. Notizie e documenti. Pula: G. Seraschin.

48. Lyon, G.B., 2003. Baudouin, Flacius and the Plan for the Magdeburg Centuries. Journal of the History of Ideas, 64 (2), pp. 253-272.

49. Mathiae Flacii Illyrici, 1556. Catalogus testium Veritatis, qui ante nostram aetatem reclamarunt Papae [...]. Basileae: per Ioannem Oporinum.

50. Mathiae Flacii Illyrici, 1562. Catalogus testium veritatis, qui ante nostram aetatem Pontifici Romano, eiusque erroribus reclamarunt [...]. Argentinae: Paul Machaeropoeum [Strahburg], Johann Oporinus [Basileae].

51. Matija Vlacic Ilirik [II], 2008. Zbornik radova s Drugog medunarodnogznanstvenog skupa Matija Vlacic Ilirik, Labin, 2006. M., Miladinov, ured. Labin: Grad Labin.

52. Matija Vlacic Ilirik [III], 2012. Beitrage der dritten internationalen Konferenz zu MatthiasFlaciusIllyricus, Labin, 2010. M., Miladinov and L., Ilic, ured. Labin: Grad Labin.

53. Matthia Flacio Illyrico Albonense, 1567. Clavis Scripturae, seu de Sermone Sacrarum literarum [...]. Basileae: per Paulum, 2.

54. Matthia Flacio Illyrico, 1567. Clavis Scripturae, seu de Sermone Sacrarum literarum [...].

55. Basileae: per Ioannem Oporinus & Eusebium Episcopium, 1.

56. Matthias Flacius Illyricus - Biographische Kontexte, Theologische Wirkungen, Historische Rezeption. Labin, 2015, 2019. Ir., Dingel, J., Hund and L., Ilic, eds. Gottingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

57. Matthias Flacius Illyricus, 2009. La Cle des Ecritures Clavis Scripturae Sacrae (1567). Partie 2, Traite 1. De ratione cognoscendi sacras literas. De la connaissance des saintes Ecritures. Ph., Buttgen and D., Thouard, eds. Paris: Presses Universitaires du Septentrion, pp.67-134.

58. Matthias Flacius Illyricus, 2011. How to Understand the Sacred Scriptures. From Clavis Scripturce Sacra. W. R., Johnston, trans. Saginaw, MI: Magdeburg Press.

59. Matthias Flacius Illyricus: Leben & Werk. Internationales Symposium, Mannheim, Februar 1991, 1993. J., Matesic, ed. Munchen: Sudosteuropa-Studien.

60. Medunarodni znanstveni skup “Matija Vlacic Ilirik”. Matija Vlacic Ilirik: zbornik radova s medunarodnog znanstvenog skupa “Matija Vlacic Ilirik”, Labin, 2001, 2004. St., Jambrek, ured. Labin: Grad Labin.

61. Mersic, M., 1971. Die Anfange des burgenlandischen kroatischen Schrifttums. In: Burgenlandische Heimatblatter. Eisenstadt, 33, s. 140-143.

62. Mirkovic, M., 1938. Flacius. Zagreb: Hrvatska naklada.

63. Mirkovic, M., 1954. Pokusaj Matije Vlacica Ilirika da osnuje sveuciliste u Regensburgu i u Celovcu. In: Rad Jugoslavenske akademije znanosti i umjetnosti, 300, s. 537-573.

64. Mirkovic, M., 1957. Matija Vlacic. Beograd: Nolit.

65. Mirkovic, M., 1960. Matija Vlacic Ilirik. Zagreb: Jugoslavenska Akademija Znanosti i Umjetnosti, s. 74-92.

66. Mirkovic, M., 1980. Matija VlacicIlirik, 1-2. Pula [etc.]: Cakavski sabor.

67. Moldaenke, G., 1936. Schriftverstandnis und Schriftdeutung im Zeitalter der Reformation, 1 (Matthias Flacius Illyricus). Stuttgart: Kohlhammer.

68. Nacinovich, E., 1886. Flacio: studio biografico-storico. Fiume: Tipo-Litografico di Emidio Mohovich.

69. Olson, O.K., 1993. Baldo Lupetino, Venetian Martyr. Lutheran Quarterly, 7, pp. 7-18.

70. Olson, O.K., 2002. Matthias Flacius and the survival of Luther's reform. Wiesbaden: Harrassowitz Verlag.

71. Olson, O.K., 2008. Mathias Flacius and the “Bible Institute” in Urach. KAIROS - Evangelical Journal of Theology, 2 (2), pp. 181-188.

72. Olson, O.K., 2010. Matija Vlacic i opstanak Lutherove reforme. Zagreb: Bogoslovni institut-Labin: Grad Labin.

73. Olson, O.K., 1966. The “Missa Illyrica” and the liturgical thought of Flacius Illyricus. PhD diss. Hamburg.

74. Opca enciklopedija, 1982. J., Sentija, glav. ured. Zagreb: Jugoslavenski leksikografski zavod, 8 (S-Zva).

75. Otrozhia biblia [Sebastijan Krelj; spremno besedo prispevala M.Orozen in B. Gerlanc], 1987. Ljubljana: Mladinska knjiga.

76. Otrozhia biblia. Ein Handtbuchlein. Darinn ist unter andern der Chatechismus von funfferlei Sprachen, 1566. Regensburg: Johann Burger.

77. Preger, W.I., 1859-1861. Matthias Flacius Illyricus und seine Zeit. Erlangen: Theodor Blassing, 1-2. Reprint: Hildesheim: Georg Olms Verlag, 1964.

78. Razgovaranje: pretisak i transkripcija djela Razgovaranje meju Papistu i jednim Luteran(om)' tiskanim 1555. g. /Anton Senjanin, [2005]. Al., Jembrih and St., Jambrek, eds. Zagreb: Bogoslovni institut. Nacionalna i sveucilisna knjiznica.

79. Reventlow, H.G., 2010. History of Biblical Interpretation, 4. Atlanta: Society of Biblical Literature.

80. Ritter, J.B., 1725. Matthiae Flacii Illyrici Leben und Tod. Aus theils bekannt-theils unbekannten Urkunden, Schrifften und Brieffen, anderer und seiner selbst, Zur Erlauterung der Kirchen-Historie, des XVI. Seculi. Franckfurth - Leipzig: Ziegler, Schaumkell, E., 1898. Beitrag zur Entstehungsgeschichte der Magdeburger Centurien. Ludwigslust: Kober.

81. Scheible, H., 1966. Die Entstehung der Magdeburger Zenturien. Ein Beitrag zur Geschichte der historiographischen Methode. Gutersloh: Mohn.

82. Schmidt, B., 1976. Polemika oko autorstva Vlaciceva spisa “Razgovaranje meju papistu i jednim luteran”. Istra, 14 (2), s. 57-64.

83. Schmidt, B., 1993. Das Alphabetum Slavonicum in der Otrozhia Biblia von 1566 - sur Frage der Autorschaft des Flacius Illyricus. In: Matthias Flacius Illyricus: Leben & Werk. Internationales Symposium, Mannheim, Februar 1991. J., Matesic, ed. Munchen: Sudosteuropa-Studien.

84. Schulte, J.W., 1877. Beitrage zur Entstehungsgeschichte des Magdeburger Centurien. In: Bericht der Philomathie in Neisse, 19, s. 50-148.

85. Schumann, M., 2017. Matija Vlacic Ilirik: historiograf s predumisljajem. Zagreb: Teoloski fakultet “Matija Vlacic Ilirik”.

86. Schwartz, K.A. von, 1933. Die theologische Hermeneutik des Matthias Flacius Illyricus. Munchen: Voglrieder.

87. Stancovich, P., 1828-1829. Biografia degli uomini distinti dell'Istria, 2. Trieste: Marenigh.

88. Twesten, A., 1844. Matthias Flacius Illyricus: eine Vorlesung. Berlin: G. Bethge.

89. Vlacic Ilirik Matija, 1960. Katalog svjedoka istine [...]. Zagreb: Jugoslavenska akademija znanosti i umjetnosti.

90. Vlacic Ilirik Matija, 1993. O nacinu razumijevanja Svetog pisma. Zagreb: Hrvatska sveucilisna naklada.

91. Vlacic Ilirik Matija, 1994. Paralipomena dialectices. Zagreb: Skolska knjiga.

92. Vlacic Ilirik Matija, 1998. Katalog svjedoka istine. Zagreb: Dom i svijet.

93. Vlacic Ilirik Matija, 2009. Spis protiv papina primata. KAIROS - Evandeoski teoloski casopis, 3 (1), s. 137-171.

94. Vlacic Ilirik Matija, 2011. Kratki pregled vjere Isusa Krista i Antikrista. KAIROS - Evandeoski teoloski casopis, 5 (1), s. 129-136.

95. Vorano, T., 2016. Mattia Flacio Illirico negli scritti di Gravisi, Stancovich, Luciani e Nacinovich. ATTI, Centro di Ricerche Storiche - Rovigno, 156, p. 47-62.

96. Wengerscii Andreae, 1679. Libri quatuor Slavoniae Reformatae [...]. Amstelodami: Apud Ianssonio Waesbergios. Reprint: Wqgierski A. Libri quattuor Slavoniae Reformatae. J., Tazbir, red., M., Brozek, praef. Varsoviae: PWN, 1973.

97. Wood, D., 2003. Clement VI: The Pontificate and Ideas of an Avignon Pope. Cambridge: University press.

98. Zovko, J., 2007. Die Bibelinterpretation bei Flacius (1520-1575) und ihre Bedeutung fur die moderne Hermeneutik. Theologischen Literaturzeitung. Leipzig: Evang. Verl.-Anst., November.

99. Андронов, И.Е., 2012b. Локальный метод в “Магдебургских Центуриях”. В: Переходные периоды во всемирной истории: трансформации исторического знания. Москва: ИВИ РАН, с. 217-237.

100. Андронов, И.Е., 2012а. Библейские тексты как источник в “Магдебургских Центуриях”. В: Люди и тексты. Исторический альманах. Москва: ИВИ РАН, с. 244-277.

101. Андронов, И.Е., 2014a. Вальденсы в “Каталоге свидетелей истины” Матиаса Флация.

102. Вестник Томского государственного университета. История, 6 (32), с. 110-114.

103. Андронов, И.Е., 2014b. “Магдебургские Центурии” и историографическая традиция Евсевия Кесарийского. В: Люди и тексты. Исторический альманах. Античная традиция в исторической культуре западноевропейского средневековья. Москва: ИВИ РАН, с. 170-185.

104. Андронов, И.Е., 2015a. “Каталог свидетелей истины” Матиаса Флация как историческое сочинение. Вестник Костромского государственного университета, 21 (1), с. 18-21.

105. Андронов, И.Е., 2015b. Тексты как “свидетели истины” в “Каталоге” Матиаса Флация. Вестник Московского университета. Серия 19. Лингвистика и межкультурная коммуникация, 1, с. 55-63.

106. Андронов, И.Е., 2019. Nostri Saeculi Novatores: межконфессиональная полемика в западноевропейской церковной историографии XVI в. Москва-Санкт-Петербург: Центр гуманитарных инициатив.

107. Богачов, А.Л., 2012. Герменевтичний досвід як предмет філософії. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Київ, Україна.

108. Волжин, С.В., 2016. Мартин Лютер и “Немецкая теология”: к вопросу о мистике как источнике реформационной теологии. В: VERBUM. Исповедь и покаяние: у истоков формирования самосознания европейского индивида. Альманах. Псков: Издательство Псковского государственного университета, c. 193-205.

109. Гарнак, А., 2001. Сущность христианства. В: Раннее христианство, 1. Москва: АСТ-Харьков: Фолио.

110. Дильтей, В., 2013. Воззрение на мир и исследование человека со времен Возрождения и Реформации. Москва-Санкт-Петербург: Центр гуманитарных инициатив.

111. Доронин, А.В., 2011a. Магдебургские центурии, 2 (1). В: Культура Возрождения. Энциклопедия. Москва: РОССПЭН, с. 149-151.

112. Доронин, А.В., 2011 б. Флак Иллирик Маттиас (Flacius Illirycus Matthias), 2 (2). В: Культура Возрождения. Энциклопедия. Москва: РОССПЭН, с. 440-441.

113. Каріков, С.А., 2018. Лютеранська конфесіоналізація в Саксонії в 1525-1580 рр. Харків: НУЦЗУ.

114. Колодний, А.М., ред., 2008. Академічне релігієзнавство. Підручник. Київ: Світ знань.

115. Лебедев, А.П., 1903. Церковная историография в главных ее представителях с IV-го века до XX-го. Санкт-Петербург: Издание книгопродавца И.Л. Тузова.

116. Левченко, Н., 2018. Біблійна герменевтика в давній українській літературі. Харків: Майдан.

117. Любащенко, В., 2017a. Осмислення Реформації в протестантській історіографії ранньомодерного часу. Богословские размышления, 19.

118. Любащенко, В., 2017b. Пошуки альтернативної унії: православні і протестанти у контексті Берестя. В: Любащенко В. Реформація і протестантизм: український контекст. Київ: Саміт-Книга, с. 132--157.

119. Наливайко, Д., 2007. Компаративістика й історія літератури. Київ: Акта.

120. Скиннер, К., 2018. Истоки современной политической мысли, 2. Москва: Издательский дом Дело РАНХиГС.

121. Соколов, П.В., 2012. Проблема достоверности в библейской герменевтике второй половины XVI-начала XVIII вв. Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук. Национальный исследовательский университет “Высшая школа экономики”. Москва, Россия.

122. Шпет, Г.Г., 1989. Герменевтика и ее проблемы. В: Контекст-1989. Литературнотеоретические исследования. Москва: Наука, с. 231-268.

123. Шульга, Е.Н., 2004. Проблематика предпонимания в герменевтике, феноменологии и социологии. Москва: ИФ РАН.

124. Яковенко, Н.М., 2007. Вступ до історії. Київ: Критика.



References

1. [Flacius Matthias], 1568. The Confession of Waldensians of the most controversial opinions now, 134 years before against Hussites written [...]. Basileae: Johannes Oporinus. (In Latin).

2. [Matthias Flacii Illyrici], 1573. A Catalog of Witnesses of the Truth. History of Witnesses, Confessors and Martyrs [...]. Franckfurt on Mayn: Johann Schmidt. (In German).

3. Andronov, I.E., 2012a. Biblical Texts as a Source in the Magdeburg Centuries. In: People and Texts. Historical Almanac. Moskva: IVI RAN, pp. 244-277. (In Russian).

4. Andronov, I.E., 2012b. The Local Method in the “Magdeburg Centuries”. In: Transitional periods in World History: the Transformation of Historical Knowledge. Moskva: IVI RAN, pp.217-237. (In Russian).

5. Andronov, I.E., 2014a. Waldenses in the “Catalog of Witnesses of Truth” by Matthias Flacius. In: Bulletin of Tomsk State University. History, 6 (32), pp.110-114. (In Russian).

...