"Шукання" Гната Стеллецького: тонка межа між "подвижником" і "шкідником"

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Шукання» Гната Стеллецького: тонка межа між «Подвижником» і «Шкідником»

Олена Колибенко, Олександр Колибенко

Переяслав-Хмельницький

Анотація

Серед діячів української археології та музейної справи 20-х рр. ХХ ст. Гнату Яковичу Стеллецькому належить особливе місце. На відміну від багатьох українських археологів та музеєзнавців тієї доби, його ім 'я було повернуте із забуття ще на початку 60-х рр. ХХ ст. Археолог, спелеолог та музеєзнавець Г.Я. Стеллецький сорок років присвятив пошукам бібліотеки Івана Грозного. Ім'я Г.Я. Стеллецького добре відоме будь-якому досліднику, краєзнавцю чи аматору, який цікавиться проблемами археології та історії Москви, особливо Москви «підземної». Разом з тим, інформаційні ресурси дуже мало повідомляють про український період активної діяльності Г.Я. Стеллецького (1918-1923 рр.).

Метою даної статті є спроба визначити місце Г.Я. Стеллецького у розвитку вітчизняної археології та музеєзнавства, скориставшись у якості джерел, у першу чергу, опублікованими та неопублікованими документами з наукового архіву Інституту археології НАН України та Лубенського краєзнавчого музею. Розглянуто його діяльність на території України у 1918-1923 рр. У цей період Г.Я. Стеллецький жив у Києві та Лубнах. У Лубнах він заснував краєзнавчий музей, який існує досі, а також створив низку наукових товариств. Під егідою цих товариств у важких умовах Громадянської війни він проводив археологічні експедиції на території України, практично не залишивши звітної документації й зробивши низку поверхових висновків.

Ключові слова: Г.Я. Стеллецький, археологічні пам'ятки, Лубенський краєзнавчий музей, ВУАК.

Аннотация

Колыбенко Е., Колыбенко А. «Искания» Игнатия Стеллецкого: тонкая грань между «подвижником» и «вредителем».

Среди деятелей украинской археологии и музейного дела 20-х гг. ХХ в. Игнату Яковлевичу Стеллецкому принадлежит особое место. В отличие от многих украинских археологов и музееведов той эпохи, его имя было возвращено из забвения еще в начале 60-х гг. ХХ в. Археолог, спелеолог и музеевед И.Я. Стеллецкий сорок лет посвятил поискам библиотеки Ивана Грозного. Имя И.Я. Стеллецкого хорошо известно любому исследователю, краеведу или любителю, интересующемуся проблемами археологии и истории Москвы, особенно Москвы «подземной». Вместе с тем, информационные ресурсы очень мало сообщают об украинском периоде активной деятельности И.Я. Стеллецкого (1918-1923 гг.).

Целью данной статьи есть попытка определить место И.Я. Стеллецкого в развитии отечественной археологии и музееведения, воспользовавшись в качестве источников, в первую очередь, опубликованными и неопубликованными документами из научного архива Института археологии НАН Украины и Лубенского краеведческого музея. Рассматривается его деятельность на территории Украины в 1918-1923 гг. В этот период И.Я. Стеллецкий находился в Киеве и Лубнах. В Лубнах он основал краеведческий музей, существующий до сих пор, а также создал ряд научных обществ. Под эгидой этих обществ в тяжелых условиях Гражданской войны он проводил археологические экспедиции на территории Украины, практически не оставив отчетной документации и сделав ряд поверхностных выводов.

Ключевые слова: И.Я. Стеллецкий, археологические памятники, Лубенский краеведческий музей, ВУАК.

Abstract

Kolybenko O., Kolybenko O. Hnat Stelletsky's «Searching»: gentle bound between a «devotee» and a «wrecker».

Among the figures of Ukrainian archeology and museology 20-ies of XX century Hnat Stelletsky occupies a special place. Unlike many Ukrainian archaeologists and museologists that time, his name was returned from oblivion back in the early 60-ies of XX century. The archeologist, the cave explorer and specialist in museum management H. Stelletsky forty years searching for the library of Ivan Grozny. His name is well known to all researchers, local historians and enthusiasts interested in the problems of archeology and history of Moscow, especially the «underground» of Moscow. However, very little information resources have reported Ukrainian period of his active work (1918-1923 years).

The purpose of this article - is an attempt to define the place of H. Stelletsky in the development of national archeology and museology. For this we use as sources, primarily published and unpublished documents from the scientific archives of Institute of Archaeology NAS of Ukraine and museum of Lubny. This article discusses its activities in Ukraine in 1918-1923, respectively. During this period, H. Stelletsky lived in Kiev and Lubny. In Lubny he founded the museum of local lore, still exists, but has also created a number of scientific societies. Under the auspices of these societies in difficult conditions of the Civil War, he conducted archaeological expedition in Ukraine. He almost did not leave records and made some superficial conclusions.

Key-words: H.Y. Stelletsky, archaeological monuments, Lubny museum of regional ethnography, VUAK.

У 2008 р. ТК «Цивилизация НЭО» було знято й продемонстровано на 1 каналі Російського телебачення (ОРТ) документальний фільм «Игнатий Стеллецкий» у серії «Гении и злодеи ХХ века» [40]. У анотації до цього фільму зазначалось: «18 января 1949 года Игнатий Стеллецкий вышел из своего дома, сделал несколько шагов и... потерял сознание.

Очнулся он только на следующий день в больничной палате. Сознание возвращалось медленно, и мучительнее всего были мысли о каком-то тайнике в бесконечном подземном лабиринте.

Игнатий Яковлевич Стеллецкий, историк, археолог, первый отечественный спелеолог (пещеровед), всю свою жизнь был одержим одной идеей, всю жизнь он посвятил ее осуществлению. Сорок лет он искал библиотеку Ивана Грозного. Его называли мечтателем, фанатиком, неистовым кладоискателем. Над ним смеялись, ему мешали. А он искал, несмотря ни на что. Гражданская война, революция, происки чиновников, - все было против него. Но Стеллецкому все-таки удалось вплотную подойти к разгадке «великого искомого». Осенью 1934 года поисковые работы были близки к завершению. Но 1 декабря был убит С. Киров, а 3 декабря Стеллецкого отстранили от работ в подземельях Кремля.

В конце жизни Стеллецкий собрал все свои записки в три тома с надеждой, что когда- нибудь они будут изданы. После смерти ученого третий том, самый важный, таинственно исчез.» [42].

З анотацією до названого фільму перегукується й інформація про Г.Я. Стеллецького, наявна у мережі «Інтернет». Вона знаходиться там не лише у «Вікіпедії» [39], але й на численних сайтах типу «Старинная Москва», сайтах спелеологів, діггерів тощо [36; 38; 41].

Наявна на цих сайтах інформація про Г.Я. Стеллецького зображує його таким собі «гуру» підземників («воинствующий подземник»), «першим російським діггером» у сучасному розумінні цього слова. Про значний інтерес до особи Г.Я. Стеллецького на сучасному етапі свідчить дискусія навколо виявлення його могили. Як відомо, його було поховано у листопаді 1949 р. на Ваганьківськовому кладовищі у Москві. Спроби розшукати його могилу, здійснені восени 1989 р., виявились марними. На тому місці, де, за свідченням очевидця, ще у 1981 р. знаходилось ледь помітне підвищення з похиленим хрестом, були вже нові поховання. Між тим, за твердженням членів «Товариства некрополістів», точна інформація про місцезнаходження могили Г.Я. Стеллецького була в архівах Ваганьківського кладовища й пізніше була занесена до електронної бази некрополя. Весною 2010 р. в мережі «Інтернет» з'явилась інформація про знахідку могили Г.Я. Стеллецького на 37-й ділянці Ваганьківського кладовища одним з членів «Товариства некрополістів» [37]. Зазначалось, що могила знаходиться у дуже занедбаному стані й потребує негайного відновлення. Також наводилось її фото. Згідно з цією інформацією, під шаром сміття та землі на могилі було знайдено фотографію Г.Я. Стеллецького, яка, начебто, відвалилася з хреста. Оскільки на той час загальнодоступних офіційних підтверджень факту знахідки могили наведено не було, виникла версія про фальсифікацію могили самими некрополістами (на занедбану могилу була прикріплена штучно «зістарена» табличка з іменем та датами життя Г.Я. Стеллецького) [34].

Однак, 25 липня 2011 р. РІА «Новости» повідомило, що у суботу 30 липня 2011 р. на Ваганьківському кладовищі у Москві відбудеться урочисте відкриття пам'ятника на могилі Г.Я. Стеллецького, видатного археолога й історика, одного з основоположників діггерівського руху в Росії. Бронзовий барельєф на могилі Г.Я. Стеллецького було відкрито у рамках програми громадського патронату над похованнями відомих людей при безпосередній участі «Товариства некрополістів», «Діггерів Москви» та інших громадських організацій, а також правнука Г.Я. Стеллецького (від першого шлюбу - з Ганною Супруненко) Івана Григор'єва - київського художника, автора цього барельєфу [32].

Отже, ім'я Г.Я. Стеллецького добре знайоме будь-якому досліднику, краєзнавцю чи аматору, що цікавиться проблемами археології та історії Москви, особливо Москви «підземної». Разом з тим, наведені вище інформаційні ресурси практично нічого не повідомляють про «український» період активної діяльності Г.Я. Стеллецького (19181923 рр.). Як правило, вони містять про це два стандартних речення: «После начала Октябрьской революции и Гражданской войны, Стеллецкий оказался на Украине. С 1918 года он - профессор Украинского университета в Киеве, где читает курс археологии» [39].

Метою даної статті є спроба визначити місце Г.Я. Стеллецького у розвитку вітчизняної археології та музеєзнавства, скориставшись у якості джерел, у першу чергу, опублікованими та неопублікованими документами з наукового архіву Інституту археології НАН України та Лубенського краєзнавчого музею.

Серед діячів української археології та музейної справи 20-х рр. ХХ ст. Гнату Яковичу Стеллецькому належить особливе місце. На відміну від багатьох українських археологів та музеєзнавців тієї доби, його ім'я було повернуте із забуття значно раніше, ніж кінець 80-х рр. ХХ ст. - ще на початку 60-х рр. Сталося це, очевидно, у зв'язку із значним суспільним резонансом, який викликала в атмосфері «хрущовської відлиги» цікава науково-популярна книга Р.Т. Пересвєтова «Тайны выцветших строк» (1961 р., перевидання 1970 р.), три розділи якої (загалом близько 30 сторінок) були присвячені саме Г.Я. Стеллецькому [22]. Важливу роль у популяризації імені Г.Я. Стеллецького відіграла також публікація в центральній газеті «Неделя» (1962 р.) при підтримці головного редактора «Известий» О. І. Аджубея окремих розділів з неопублікованої на той час книги Г.Я. Стеллецького про пошуки бібліотеки Івана Грозного. Таким чином, ім'я Г.Я. Стеллецького стало відомим широкому загалу виключно у якості шукача бібліотеки Івана Грозного - фанатичної людини, що все своє свідоме життя присвятила пошукам цього «фантома». Насправді ж, тільки пошуками бібліотеки Івана Грозного багатогранна діяльність цієї непересічної особистості далеко не обмежувалась.

Нечисленні на сьогодні публікації, у яких вона висвітлена, відображають як широту наукових зацікавлень Г.Я. Стеллецького, так і неоднозначну оцінку його внеску у дослідження археологічної спадщини - від «подвижника» до «шкідника». Так, на думку Б.С. Ванцака та О.Б. Супруненка, «нам, сьогоднішнім, гріх було б забути «фанатичного й невтихомирного» Гната Яковича Стеллецького, який своєю діяльністю ніби завершив певний історичний цикл археолого-краєзнавчих розшуків на Лубенщині і Полтавщині Г.С. Кир'якова, Ф.І. Камінського, К.М. Скаржинської. Теперішньому часові теж, ой, як потрібні подвижники, і їм є кого брати за взірець» [4, с. 82]. Зовсім іншої думки дотримується московський дослідник, археолог Л.А. Бєляєв: «В большинстве своем члены «Старой Москвы» имели к археологии мало отношения, а те, что как будто считали себя, среди прочего, археологами, - такие, например, как И.Я. Стеллецкий, - принесли ей больше вреда, чем пользы» [3, с. 46-47].

Однією з перших наукових публікацій про Г.Я. Стеллецького є невелика замітка Б.С. Ванцака, надрукована у тезах доповідей та повідомлень другого обласного науково- практичного семінару «Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины» під промовистою назвою: «И.Я. Стеллецкий: археолог, историк, романтик» [5].

У 1993 р. у видавництві «Московский рабочий» вийшла друком книга Г. Стеллецького «Мертвые книги в московском тайнике», де оповідалось про історію бібліотеки Івана Грозного та її пошуки [27]. Книга містила передмову Т. Бєлоусової [2] та післямову А. Амосова [1], у яких названі автори окреслювали основні віхи його життєвого шляху, акцентуючи увагу читачів на головній справі його життя - пошуку бібліотеки Івана Грозного. Цьому ж присвячено й ще одну книгу Г. Стеллецького «Поиски библиотеки Ивана Грозного», видану в Москві у 1999 р. [28].

Наступною працею про Г. Стеллецького є один із розділів цитованої вище невеликої монографії Б.С. Ванцака та О.Б. Супруненка, що висвітлює життєвий і творчий шлях кращих представників Лубенського осередку археологічного збиральництва кінця ХІХ - початку ХХ ст. Ця робота містить низку цікавих архівних документів про діяльність Г Стеллецького, опублікованих уперше [4, сс. 71-82, 103-107].

У іншій своїй монографії, характеризуючи археологічну діяльність Лубенського музею К.М. Скаржинської, О.Б. Супруненко дає коротку характеристику пам'яткоохоронної та музейної роботи й археологічних досліджень Г.Я. Стеллецького, проведених ним на Полтавщині [30, сс. 55, 203, 240, 256].

Кілька близьких за змістом публікацій про археологічні дослідження Г.Я. Стеллецького у с. Суботові на Чигиринщині опублікувала Н.В. Кукса [9; 10; 11; 12; 13; 14]. У одній з її публікацій було вміщено малюнок Г.Я. Стеллецького - «план поховання Богдана Хмельницького» [12, с. 17], вперше оприлюднений друком у невеличкій замітці О.В. Сидоренка та А.О. Супруненко [26].

Полтавський літературознавець П. Ротач присвятив Г.Я. Стеллецькому три розділи («А золото сховав чернець», «Печери під Лубнами і навколо», «У пошуках бібліотеки Грозного») свого невеликого нарису «Підземні ходіння Гната Стелецького», де описав пошуки ним так званого «варязького скарбу», «лубенський» період його життя та «розшуки науковим способом бібліотеки Івана Грозного». Не підлягають сумніву два висновки, до яких прийшов П. Ротач: «Діяльність Г.Я. Стелецького часу перебування в Україні ще належить вивчати» [24, с. 200]; «Діяльність вченого заслуговує окремої монографії» [24, с. 202].

Аналізуючи історичну долю поховання Богдана Хмельницького у Суботові, антрополог С.П. Сегеда розглянув і перебіг та результати пошукових робіт Г.Я. Стеллецького, визнаючи, услід за Н.В. Куксою, що цей епізод його діяльності є «яскравим прикладом безвідповідального ставлення до серйозної наукової проблеми» [25, с. 111].

Черкаський археолог Т. Нераденко у 2012 р. опублікувала краєзнавче видання «Археологія Чигиринщини», яке містить історію дослідження Чигиринського краю з початку ХІХ й до початку ХХІ ст. Розглядаючи археологічні дослідження початку 20-х рр. ХХ ст. у Чигирині та Суботові, вона дає й стислу характеристику археологічної та пам'яткоохоронної діяльності Г.Я. Стеллецького у цьому регіоні України. Ще раз до особи Г.Я. Стеллецького Т. Нераденко повертається у додатку до вищеназваної праці («Персоналії»), де є й невеликий нарис його життя та діяльності. У цьому нарисі вона наводить слова з передмови Т.М. Бєлоусової до вперше виданої у 1993 р. книги Г.Я. Стеллецького «Мертвые книги в московском тайнике». Т. Нераденко пише, що автор передмови «характеризує Г.Я. Стеллецького як людину, життя якої було яскраве, сповнене великої праці, у постійному доланні великих перешкод до наукової мети, життя, що проходило на зламі двох епох і не могло бути безпечним і легким» [21, с. 270].

На нашу думку, з цими висновками Т.М. Бєлоусової, як і П. Ротача, можна не тільки погодитись, а й доповнити їх. Хоч відомі нам наукові публікації про Г Стеллецького вичерпуються наведеними вище працями, однак, навіть їх короткий огляд свідчить про те, що життя та діяльність цієї людини запросто могли б стати основою не тільки згаданого на початку публікації документального, але й повноцінного художнього пригодницького фільму.

Фонд Г.Я. Стеллецького (ф. 823) у Російському державному архіві літератури та мистецтва (РГАЛИ) містить достатньо багато інформації про його діяльність в Україні. В усякому випадку, серед його паперів там зберігаються близько двадцяти автобіографій та автобібліографій за 1918-1948 рр., спогади під українською назвою «Мої шукання», датовані 1934-1948 рр., а також щоденники за 1917-1949 рр. та маса інших документів (статті, лекції, нариси, записні книжки, листи) [35].

Як уже зазначалося, збереглося досить багато автобіографій Г.Я. Стеллецького. Власноручно переписану копію однієї з них, датованої 21 листопада 1923 р., надіслала з Москви у 1951 р. на прохання директора Лубенського краєзнавчого музею В. Буніної друга дружина Г.Я. Стеллецького М. Ісаєвич. Ця копія автобіографії, як і лист М. Ісаєвич до В. Буніної, датований 20 березня 1951 р., та доповідь на тему: «Кем был И.Я. Стеллецкий», прочитана на присвяченому його пам'яті засіданні, зберігаються у фондах Лубенського краєзнавчого музею (копії названих документів надав нам, на наше прохання, полтавський науковець В. Подрига, за що ми висловлюємо йому щиру подяку).

Отже, як свідчать ці документи, Гнат Якович Стеллецький народився 3 лютого (29 січня за ст. стилем) 1878 р. в с. Григорівка Олександрівського повіту Катеринославської губ. (нині - Запорізького р-ну Запорізької обл.) у духовній сім'ї. Ще у дитинстві разом з батьками переїхав у с. Балаклію Зміївського повіту Харківської губ. (нині м. Балаклія, районний центр Харківської обл.). Початкову освіту отримав у селі, середню - в Харкові, вищу - у Київській духовній академії, яку закінчив у 1905 р., захистивши дисертацію на перший учений ступінь - кандидата богослов'я. Тема дисертації: «Преобразование учебных заведений в 60-е годы XIX столетия». Після закінчення духовної академії Г.Я. Стеллецькому було запропоновано на вибір два місця служби - Америка чи Палестина. Він вибрав друге й був призначений викладачем історії та географії у російсько-арабську семінарію в Назареті. На одному кораблі з ним туди ж пливла й вихованка Лубенської жіночої гімназії та історичного відділу Одеських жіночих педагогічних курсів Ганна Супруненко - його майбутня дружина, яка мала викладати у м. Латталії російську мову [4, с. 73]. Як свідчить у своїй автобіографії Г.Я. Стеллецький, «з р. 1905 мандрував з науковою метою по Ближньому Сходові: Балканах, Єгипту, Сірії й М. Азии, при чому біля двох років прожив в Назареті та Єрусалимі, уважно студіюючи з осібна печерний світ» [31, с. 1]. Про цей же період у його житті М. Ісаєвич так написала у своїй доповіді: «Окончив ученье, он устремился в Палестину, как к источнику древностей, обильному многочисленными подземными тайнами. Там он произвел много исследований, отыскал таинственную крепость - пещеру Иотапаты, связанную с Иосифом Флавием, которую много ученых искали и не могли найти, пещеру Адуламы, столь же таинственную и труднодоступную.

В процессе этих работ он вполне осознал себя прирожденным археологом- подземником» [8, с. 1].

Повернувшись у 1907 р. до Росії, Г.Я. Стеллецький вступив на навчання до новоствореного Московського Археологічного Інституту, який закінчив у 1910 р. зі званням ученого археолога. У ньому ж він невдовзі став професором та дійсним членом Інституту, читав лекції по археології Сходу. Паралельно з навчанням у 1908 р. Г.Я. Стеллецький був прийнятий на службу до Московського архіву міністерства юстиції, працював у Церковно- археологічному відділі при Товаристві любителів духовної освіти, а також в Комісії з огляду та вивчення пам'яток старовини Москви та Московської єпархії. У 1907 р. він став дійсним членом Російського військово-історичного товариства, а у 1909 р. - Московського археологічного товариства. У тому ж році він став одним із засновників Комісії з вивчення старої Москви (товариство «Стара Москва»). Це було потрібно Г.Я. Стеллецькому в першу чергу для того, щоб мати «прапор» наукового товариства, під яким можна було б проводити свої дослідження [33].

У Московському архіві міністерства юстиції Г.Я. Стеллецький, окрім офіційних канцелярських обов'язків, займався збиранням інформації про пам'ятки старовини з території усієї Російської імперії. Одночасно, він брав участь у Археологічних з'їздах та проводив розкопки. В автобіографії він пише, що «для Чернигівського провадив розкопки по дорученню і на кошти Д.Я. Самоквасова, могильників і городища в м. Снітині на Лубенщині, у р. 1908; для Новгородського з 'їзду, по дорученню Моск. Археол. Тов-ва, на цвинтарі Київо-Софійського Собору і замку Вишневецького в м. Лубнях; для Псковського з'їзду - який не відбувся, - дослідував Прибалтику на кошти Моск. Археол. Т-ва» [31, с. 1].

В «Трудах» XV Археологічного з'їзду, що відбувся у Новгороді в 1911 р., наведено стислий виклад його реферату «Підземна Росія», з яким він виступив на цьому з'їзді: «Установив содержание понятия «подземная Россия», - всякаго рода подземныя сооружения не ритуальнаго характера, - референт отметил обидное равнодушие археологов к этого рода монументальным памятникам русской старины, в виду, особенно, большой их научной ценности. Воздерживаясь от преждевременных обобщений и выводов, референт ближайшею задачею своею ставит - накопление фактического материала в указанном направлении. Обрисовав кратко особенности и установив даты подземных ходов и находок в г. г. Полтаве, Киеве, Ковно, Пскове и др., референт подробнее остановился на обследованных им подземельях в г. Лубнах, оказавшихся средневековыми в строгом готическом стиле монастырскими погребами и в г. Смоленске, где, между прочим, открыт тайник в толще стены Ворониной башни. В Москве им открыты подземные ходы близ Новодевичьяго и Донского монастырей, тайники в Арсенальной и Никольской башнях и сделан свод литературы по вопросу о библиотеке Иоанна Грознаго в подземельях Кремля. Референт коснулся также подземных памятников Новгорода, обследованных им за время Съезда. В св. Софии констатировано пять тайников в стене вверх по лестнице и один под спудом храма. Тайники имеют форму каменных мешков с оригинальным плитяным перекрытием на манер перекрытия погребальнаго склепа в знаменитом Царском кургане г. Керчи. Два тайника имеют в полу правильныя отверстия в цементированныя углубления на подобие цистерн. Все тайники пусты. В подземельи собора, кроме такого же тайника, можно видеть три древних пола храма один над другим, с четвертым современным. Под Покровской башней обследовано величественное подземелье, которое Новгородские археологи ошибочно считали ходом под Волхов. В Борисоглебской башне найдены остатки губернскаго архива, перенесеннаго недавно в другое здание, при чем значительная доля его была сожжена в соседней нише стены.

В заключение референт выразил надежду, что недалек тот час, когда отшумевшая слава великаго города, слава политическая, возродится в новой громкой славе - археологической» [23, с. 111-112].

Однак, бажаної підтримки Г.Я. Стеллецький не дочекався, а член Комісії з вивчення старої Москви (товариства «Стара Москва») І.К. Ліндеман звинуватив його у тому, що він «дерзает посылать археологов туда, куда раньше лишь каторжников посылали». У результаті, досить швидко розчарувавшись у «Старій Москві», у лютому 1912 р. Г.Я. Стеллецький створює власне наукове товариство, яке мало спеціалізуватися головним чином на дослідженні підземних споруд - Комісію з вивчення підземної старовини - й стає її головою. У «Положенні» про цю Комісію зазначалось: «Комиссия ставит своей задачей выявление и изучение памятников подземной старины, то есть предметов первобытной и бытовой археологии, скрытых в недрах земли временем или волей человека. Но особенно комиссию интересуют всякого рода подземные сооружения, бытовые и военные, сохранившиеся в недрах территории России. В этом отношении во главу изучения ставятся комиссией связанные с подземными замковые и крепостные сооружения, валы, городища, курганы, всякого рода пещеры, погреба, ямины, оседания и провалы почвы, клады и сопутствующие им явления...» [33].

Названа комісія збирала свідчення про пам'ятки підземної старовини з усіх кінців Російської імперії, проводила дослідження не тільки у Москві, але й у багатьох інших містах - Пскові, Ризі, Торжку та ін. Планувалось видання спеціального збірника - «Підземна Росія», видати який не вдалося. У той же період Г.Я. Стеллецький серйозно захопився пошуками бібліотеки Івана Грозного, оскільки був абсолютно впевнений у її існуванні, та у тому, що її було сховано у підземеллях Кремля. Комісія припинила свою роботу після від'їзду Г.Я. Стеллецького на Кавказький фронт.

Перша світова війна негативно вплинула на проведення археологічних досліджень у європейській частині Російської імперії, однак не завадила Г.Я. Стеллецькому продовжити свої археологічно-спелеологічні розшуки в іншому регіоні. Навіть навпаки - він скористався своєю участю у ній для вивчення печерного світу Закавказзя: «На прикінці 1916 добровольцем, з науковою метою, подався до Кавказу, де Головним Управлінням завойованих країн Туреччини в Тіфлісі був запроханий на посаду археолога, з дорученням утворити археологичну експедицию в прифронтовій смузі Трапезунд - Багдад. Але встиг я пройти лише турецьку Вірменію, тримаючись слідів «Десяти тисяч» Ксенофонта: Трапезунд - Болібурт - Гепір - Ерзерум - Карс - Александрополь - Каракілісса - Мелаперт - Муш - Бітліс» [31, с. 1].

Отже, Г.Я. Стеллецького було направлено до Управління завойованими областями Туреччини у якості вченого археолога. Намісник Кавказу великий князь Микола Миколайович вимагав від Управління якісної фіксації та охорони пам'яток на території, зайнятій російськими військами. Для проведення цих робіт потрібні були спеціалісти, одним з яких і став Г.Я. Стеллецький. Влітку 1917 р. невелика експедиція, очолювана ним, пройшла від Трапезунда (Трабзон) до озера Ван. Разом з фіксацією пам'яток проводились також і спелеологічні дослідження та пошук корисних копалин [33].

Експедиція закінчилась на початку 1918 р., коли Г.Я. Стеллецький переїхав до Києва, де влітку того року читав лекції з археології України на курсах для вчителів середніх шкіл (очевидно, саме ці курси й називались «Українським народним університетом»). Пізніше він «зайняв посаду у Відділі охорони старовини й провадив тут розкопки печер на Звіринцю од Управління по забудованню Київа та його околиць. Тоді ж таки, сукупно з небіжчиком археологом А.Д. Ертелем, дослідував підземелля, мамутів та числені дюнові стоянки на околицях Київа» [31, с. 1].

Дружина Г.Я. Стеллецького - Г.В. Супруненко, яка теж закінчила Московський Археологічний Інститут (1914 р.), ще у 1916 р. повернулась з дітьми з Москви до Лубен, де працювала вчителькою у приватній гімназії О.М. Климової. У 1918 р. вона працювала у шкільній управі, потім завідувала дитбудинком у с. Снітин на Лубенщині, викладала на курсах ліквідації неписьменності для червоноармійців, учителювала у сільських школах [4, с. 74-75]. На початку 1920 р. до Лубен з Києва переїхав і Г.Я. Стеллецький, де очолив заснований ним же ще 1 серпня 1918 р. «Український народний музей». Цей період свого життя він так описав у своїй автобіографії: «Об'їхав і описав усі панські руїни Лубенщини й зібрав з недобитків та недогарків досить великий для повітового міста музей. За 3' роки праці на Лубенщині за підтримкою й на кошти Соввлади, провадив розкопки замку Вишневецького, розкопки могильників, городищ, майданів і таємничого схову в с. Хелепцях. Обійшов майже усі села, в яких прочитав двадцять п 'ять лекцій на тему про історичні новини України й про місцеву старовину. Заснував по селах низку аматорських гуртків охорони старовини й занотував місценаходження дванадцяти мамутів Лубенщини. Здобуті колєкції передав по акту до Лубнар Музею, в серпні 1923 р.» [31, с. 2].

Взагалі, лубенський період діяльності Г.Я. Стеллецького досить детально відображений у документах з НА ІА НАНУ Це, в основному, листи, прохання та звіти про наукову роботу, надіслані Г.Я. Стеллецьким до УАН та ВУАК у період з 23.07.1921 р. по 8.08.1922 р. Навіть зважаючи на односторонній та дещо суб'єктивний характер цих документів (всі вони написані власною рукою Г.Я. Стеллецького), все ж необхідно визнати, що наявна у них інформація підтверджує надзвичайну енергійність та невгамовний характер цього дослідника, його намагання охопити пам'яткоохоронною роботою широкі верстви населення, талант популяризатора історичних знань, значний внесок у врятування багатьох історичних пам'яток та музейних цінностей.

Першим з цих документів є невеликий лист Г.Я. Стеллецького до УАН від 23 липня 1921 р. (нижче він наведений повністю - О.К.), в якому він пише: «Вважаючи на командіровку, одержану мною од Академії наук у 1919 р. за для досліду й охорони старовини на Полтавщині, мушу довести до відома Академії, що за цей термін мною засновано і відчинено на Лубенщині (у Лубнях): 1) Українського історичного музея (відчинена досі «Лубенська Галерія мистецтва»), 2. чотирі філії музея, 3. центральний архив Лубенщини, 4) наукову бібліотеку, 5) Укр. Т-во охорони пам 'яток старовини Лубенщини, 6) Археологично- мистецький гурток, і, вкупі з М.М. Павловим-Сільванським, 7) Комітет Науки та Культури на Лубнях і 8) філію Наукового Т-ва у Київі, що зараз при Академії Наук. Три секції - іст-філ, соц.-економ. і природнича - заклали собою перший семестр Лубенського університету. Іст.- археол. курси, під орудою Т-ва охорони, утворили екскурсію на могилу Шевченка, про наукові наслідки якої я зараз читаю цікл лекцій в Селбудинку.

Таким чином, як Київщина у 1919 р., так Полтавщина у 1920 р., простудійовані мною з боку старовини наочно. На черзі - дослідування памяток старовини Білорусії й Волині, для чого гадаю скористуватися двохмісячним відпуском.

Українську ж Академію Наук прохаю взяти, як і раніш, під свою егіду мої наукові досліди і дати відповідну наукову командіровку до Білорусії й Волині.

Голова Т-ва охорони старов., завлубмуз., вч. археол. Гнат Стеллецький» [18].

Через три дні (26 липня 1921 р.) Г.Я. Стеллецький звертається до УАН з черговим листом (нижче він наведений повністю - О.К.) з таким проханням: «Додаючи при цьому звіт про діяльність Лубенських наукових установ за рр. 1920-21 щиро прохаю Академію звернути свою високу увагу й приняти під свій авторітетний протекторат цей науковий вогник життя Лубенщини, без чого, за можливим від'їздом головних діячів, він може цілковито завмерти.

Крім того, прохаю Укр. Академію Наук допомогти мені в моєму науковому завданню: зібрати як найбільше матеріялів по археології України шляхом особистих екскурсій іроз 'їздів по її терріторії й за для цього дати мені наукову командіровку на Білорусію й Волинь.

Нарешті, прохаю Академію зглянутись на мою посилену діяльність на користь рідної історії та археології й оказати моральну підтримку, удостоївши високої чести - звання члена-кореспондента Укр. Академії Наук.

Голова Укр. Т-ва охорони старов., зав. луб. муз., вчений археолог Гнат Стеллецький » [19].

До цього прохання Г.Я. Стеллецький додав «Звіт про діяльність наукових установ м. Лубень на Полтавщині», у якому зазначив, що 1 серпня 1918 р. у м. Лубнах було засновано музей, фундатором якого був вчений археолог Гнат Якович Стеллецький, який на той час перебував на службі у Вукописі. Коли на початку 1920 р. Г.Я. Стеллецький повернувся до Лубен, він очолив цей музей, який з цього моменту став осередком діяльності місцевих культурно-наукових сил: «Перш за все при музеї заснувалося «Українське Т-во охорони й дослідування памяток старовини й мистецтва на Лубнях», статута якого було затверджено без жадних перешкод. Т-во зробилось десницею музея, стягаючи до нього, безпосередньо і через своїх членів та агентів, речі й книжки зо всіх поруйнованих місцевостей та садиб повіту». Згідно зі звітом, протягом літа 1920-го р. було обстежено зруйновані чи пограбовані садиби практично усіх лубенських поміщиків, список яких Г.Я. Стеллецький наводить у звіті. У результаті в Лубнах склався досить великий як для повітового міста музей («Лубенський Український історичний музей») з такими відділами: археологічним, історичним, побутовим, галереєю образотворчого мистецтва, бібліотекою з археографічним відділом та центральним архівом Лубенщини. 1 лютого 1921 р. архів відокремився у самостійну установу, те ж саме відбулося й з бібліотекою. Однак, незабаром музей було перенесено з просторого приміщення колишньої чоловічої гімназії до менш зручного - колишнього повітового земства, хоч Г.Я. Стеллецький і намагався чинити спротив та писав клопотання до голови ВУЦВК Г.І. Петровського. Однак це не допомогло, і музей виселили, щоб розмістити в цьому приміщенні госпіталь для червоноармійців [6, арк. 182-186; 4, с. 79-80].

Незважаючи на це вже у червні 1921 р. було складено каталог музею й запрацювала «Лубенська галерія мистецтва». Ще раніше, на початку 1921 р., було відкрито міську філію музею - «Кірьяковський музей на Плютенцях», завідувачкою якого стала М.М. Ісаєвич, у майбутньому - друга дружина Г.Я. Стеллецького. Крім того, на кошти здраввідділу було відкрито окремий санітарно-освітній музей та закладено музейні філії по селах: імені Наливайка - у с. Засуллі, імені Л.О. Яновської - у с. Таранівщині, імені Д.Я. Самоквасова - у с. Хорошках.

Крім власне музейної роботи, Товариство охорони старовини вело й напружену наукову роботу. Згідно зі звітом Г.Я. Стеллецького, читались лекції у Горошині та Києві. У серпні 1920 р. разом з М.М. Павловим-Сильванським він заснував ще й «Комітета Науки та Культури на Лубнях», до складу якого увійшли «представники усіх національно-культурно- наукових організацій м. Київа і який мав засідання що суботи через тиждень» [6, арк. 187188]. Тоді ж було засновано й Лубенську філію Українського Наукового Товариства у Києві, яка складалася із трьох секцій. Влаштовані цими секціями навесні 1921 р. тимчасові курси, на думку Г.Я. Стеллецького, стали підвалиною майбутнього Лубенського університету. Тому, «Зазначене само по собі малює досить яскравими фарбами бучний розвій наукового життя на Лубнях, не дивлячись на тяжкі зовнішні умовини, як от постійні перешкоди що до академичного пайка, або з приводу друку: Ревком побажав був надрукувати доклад Г.Я. Стеллецького про Гаркушу, та не знайшов паперу!» [6, арк. 189].

Характеризуючи розкопки на Лубенщині у 1920 та 1921 рр., Г.Я. Стеллецький пише, що вони проводились як силами учнів та слухачів різних курсів, так і «мобілізованими на воскресники мешканцями Лубень, иноді до 300 чоловіка.

За цей термін було розкопано низку курганових могил кам 'яної доби (на «Замковій Горі» над Лубнями), скитської (там же та в мгарськ. лісі) й словянської (в Снітині)» [6, арк. 190].

Уже 30 липня 1921 р., перебуваючи у Києві, Г.Я. Стеллецький пише прохання до Археологічної Комісії при УАН про «наукову командіровку за кордон», де зазначає: «Мій науковий фах - археологія. Улюблена галузь на царині останньої - спелеологія. ... Немає на світі такого старого, з сім'ї історичних, народу, котрий би не мав своїх власних памяток підземної старовини. Таким є і нарід український. Та останній є дуже молодий в порівнянню з народами старої культури Сходу» [17, арк. 155-155 зв.]. Коротко охарактеризувавши свої наукові мандрівки по країнах Сходу та Закавказзя, Г.Я. Стеллецький вказує, що їх наслідком стали лекційні курси спелеології та археології України, читані ним у різний час у різних навчальних закладах Москви, Києва та Лубен: «Та археологія України з її спелеологією - дрібниця в порівнянню з основною науковою метою, яку я собі поставив: оглянути й дослідувати печері, - штучні й натуральні, особливо доісторичних часів, - усієї земної кулі. ... Проте, Сходу мною дослідувано досить, в той час, як Захід залишається невичерпаним. Між тим, саме на Заході корінці спелеології, головним чином, у Франції. ... Ось ті мотиви, які змушують мене стати на цей тернистий шлях! ... На підставі всього вищезазначеного, щиро прохаю молоду Археологичну Комісію України, виходячи з відповідного § власного Статуту, дати мені, яко своєму членові й науковому співробітникові Української Академії Наук, трьохмісячну наукову командіровку за кордон (Франція), з послідуючим звітом.

Мушу додати, що з боку мови перешкод до наукової праці не буде, позаяк володію так мовою французською, як і есперанто» [17, арк. 156-156 зв.].

У верхньому лівому куті першої сторінки цього документу з НА ІА НАНУ міститься резолюція за підписом ученого секретаря Археологічної Секції В. Козловської: «На засіданні Арх. Секції 15 серпня 1921 р. було постановлено: позаяк сучасним завданням у 1ш чергу являється студіювання українських памяток старовини, то Секція утрудняється дати закордонну командіровку Г.Я. Стеллецькому» [17, арк. 155].

Не отримавши відрядження ні до Білорусі з Волинню, ні до Франції, Г.Я. Стеллецький натомість у серпні 1921 р. здійснив розвідкову експедицію по Наддніпрянщині, й 18 вересня 1921 р. з Крилова (Новогеоргіївськ) надіслав чергового листа до Археологічного Комітету УАН (нижче він наведений повністю - О.К.) такого змісту: «Маю шану повідомити, що археологична експедіція, виряжена для розвідок Укр. Акад. Наук і Київським Археологичним Інстітутом у серпні 1921 р., набула важливих наукових результатів, а саме:

Констатовано шляхом розкопок наочність мамута в с. Андрусівці і з 'ясовано умовини його продукційних розкопок.

Одкрито п'ять нових мамутів в районі с. Андрусівки й найближчих сел. Таборищівського мамута (майже повний кістяк) запаковано в 11 скринь й перевезено пароплавом до Кременчука, ІХ/18,921 (вставлено - О.К.) звідки буде переправлено у свій час до Укр. Академії Наук. Од решти мамутів взято зразкові кістки. Отже всього на правобережжи од Київа до Кременчука мені відомо місценаходження десяти мамутів.

Одкрито шість городищ, з них два - неолітичних: у Воронівці (Тепляківське укріплення), та в Андрусівці, і два запоріжських коша: «Отаманський городок» та «Запорожська гулянка» (Андрусівка).

Одкрито чотирі дюнових стоянки кам 'яної доби (сс. Коропівка, Подорожня, Андрусівка, Пеньківка) й острів «Церковище» на Тясмині - неолітична стоянка для полювання; нарешті, селище кам'яної доби, з печерями, в урочищі «Вищепаново», під Андрусівкою.

Розкопано: могилу під Новогеоргієвським, плиту на полі під с. Таборищем, мамута в Андрусівці, зазначеного острова «Церковище» й могилу з річами Б. Хмельницького під Андрусівкою.

Одночасно читаються по містах і селах лекції про мамута й кам 'яну добу, засновуються й набуваються музеї (Кременчук, Крилів, Чигирин, Олександрія). Селяне лекціями цікавляться дуже й слухають з захопленням.

Лівобережжа й половини не має тієї великої кількости памяток старовини історичної й первістної, як Правобережжа.

Досліди продовжуються.

Археолог Гн. Я. Стеллецький» [16].

Наступний документ з НА ІА НАНУ, написаний рукою Г.Я. Стеллецького, - це звіт про діяльність Української наукової експедиції, датований 8 серпня 1922 р. Названа експедиція була проведена Г.Я. Стеллецьким з 1 вересня й майже до кінця грудня 1921 р. Початково вона організовувалась з обмеженою метою - «за для палеонтологичних розвідок про мамута, який одкрився випадково в с. Андрусівці на Кременчучщині». Однак, уже в Кременчуці ця розвідкова, з обмеженими завданнями, експедиція «набула характеру важливого наукового підприємства, завдяки, з одного боку, широким уповноваженням, наданим їй Кремгубнаросвітою що до організації повітових музеїв та комітетів охорони старовини, а з другого - наряду Опродкомарма про харчове утримання на місцях перебування» [7, арк. 36].

Згідно зі звітом Г.Я. Стеллецького, діяльність експедиції поділяється на три періоди: Крилівський (з 1 по 28 вересня 1921 р.), Чигринський з Кам'янським (жовтень-листопад 1921 р.), Суботівський з Холодним Яром (грудень 1921 р.). Під час першого з них у Крилові було влаштовано музей під назвою «Крилівський музей старовини й мистецтва», знайдено 7 мамутів в околицях, зразки кісток взято до музею, розшукано цілого кістяка мамута з Варвариної балки під Криловим, виритого під час будування залізничної гілки у 1916 р. Кістки описано й у 11 скринях, вагою 72 пуди, відправлено Дніпром до Кременчука, а звідти до Києва, до музею УАН. Також відкрито 6 городищ (з них 3 неолітичних), 6 дюнових стоянок кам'яної доби, кілька неолітичних печер, селищ та ловецьких стоянок на островах

р. Тясмина, констатовано 3 запорозьких коша, за допомогою «комтруда» розкопано «могилу» над Криловим та неолітичну стоянку на острові р. Тясмина під Андрусівкою. Про результати досліджень поінформоване місцеве громадянство у формі прилюдних лекцій у Крилові та с. Андрусівці.

Під час другого періоду експедиції спочатку, у жовтні, досліджувався Чигирин з околицями, а у листопаді - Кам'янка з околицями. Засновано «Чигиринський історичний музей імені Богдана Хмельницького», з комітетом з трьох осіб на чолі. При музеї закладено «Наукове товариство охорони пам'яток старовини й мистецтва», почесними членами якого обрано Г.Я. Стеллецького та священика Хрестовоздвиженського собору в Чигирині О.А. Єримовича. До музею Г.Я. Стеллецьким доставлено з Бужина чумацький маж, палеонтологічними розвідками виявлено 5 мамутів, археологічними - 3 неолітичних стоянки та 3 неолітичних городища. У Чигирині розкопано місце палаців Б. Хмельницького та митрополита Й. Нелюбовича-Тукальського, а також підземний хід з палацу Б. Хмельницького. Під Чигирином розкопано пошкоджену «скарбошукателями» могилу енеолітичної доби. У Кам'янці описано склад книжок з бібліотек околишніх відомих панських родин, в с. Боровиці досліджено місце табору, у зв'язку з чим прочитано місцевим селянам 2 прилюдні лекції, та по одній в Чигирині й Кам'янці, з демонстрацією знахідок.

Суботівський період експедиції, що припав на безсніжний грудень, на думку Г.Я. Стеллецького, «дав найблискучійші наукові наслідки». У с. Суботові знайдено 2 мамутів (одного з них - у «Білому Яру» на гл. 1,5 аршина від поверхні), розкопано підземний хід поруч історичної кам'яної баби, досліджено маєток Б. Хмельницького, констатовано місце Шевченкового «Великого Льоху», ретельно обстежено «домовину України» - кам'яну церкву св. Іллі: «В середині оббито стіну, на якій прибито мідяну табличку, що там, мовляв, поховано тіло Хмільницького. Оказалась звичайнісінька спекуляція великим йменням; саму табличку взято до музея». Г.Я. Стеллецький вважав найголовнішим відкриттям цієї експедиції виявлення залишків загубленого «останку» Богданового: «На цвинтарі, перед олтарем Богданової церкви, стоїть два хрести, різаних з каміню і змальованих Тарасом. Під більшим з них, датованим 1799 р., розкопками одкрито в круглій ямі рештку спалених костей Богданових! Частина їх взята для демонстрації й доказу» [7, арк. 36-40].

Г.Я. Стеллецький констатував також цілковиту недослідженість Холодного Яру, де ним обстежено городище з двома лініями валів, яке, на його думку, належало до кам'яної доби, але використовувалось і в скіфський час як багата грецька колонія, а за часів Юстиніана - як візантійська факторія, куди підпливали великі кораблі, «остов одного такого корабля й зараз видно в намулі озера». Великі й складні «майдани» оглянуто під сс. Косаркою та Грушівкою, а у с. Медведівці констатовано «типову неолітичну печерю».

Закінчуючи звіт, Г.Я. Стеллецький скромно відзначав: «По свойому діапазону й науковим наслідкам зазначена експедіція по Вкраїні - перша після експедіції Гільденштедта 1774р.» [7, арк. 40-41]. Про її результати він зробив доповідь у січні 1922 р. у «Науковому Комітеті» в Харкові, а 11 березня 1922 р. опублікував у одній з харківських газет замітку під назвою «Тарас Шевченко про Богданову могилу», у якій зазначив: «Зараз на журливе запитання Тараса: - «де лежить останок славного Богдана?» - маємо змогу одповісти: «ось де!»

Той хрест, якого змалював Тарас, гадаючи, що під ним «останок» Богдана, має пізню дату «1799». Вже цього досить, щоб висмикнути грунт з-під народнього переказу.

Та я цим не задовольнився. Я вирішив зірвати ще одну історичну машкару і одкинуть народню легенду, на котрій базуються Шевченко з Грушевським, як негідную базу я розкопав могилу під Шевченковим хрестом!

Сталося це у листопаді 1922 р., коли вже земля промерзла майже на пів-аршина.

Власне кажучи, ніякої могили під хрестом не було: рівне місце, що поросло травою.

Проте, - кістяк оказався, - юнака років 15.

Здавалось, легенда впала, як безпідставна. Коли - ні!

Правобіч, в кінці ями, з'явилась рушена земля й цокнула кістка. Мене вдарило в серце! Я одпустив робітників, а на другий день, удосвіта, вже копався в ямі сам...

«Останок» Богдана - знайдено!

Докази - маю.

Але тут про них - немісце» [29].

З квітня 1922 р. Г.Я. Стеллецький переніс діяльність експедиції (в одній своїй особі) на Лубенщину, де «по мандату виконкома та освіти прочитано лекції по всіх волостях, переведено силами селян чи мало розкопок і одкрито багато слідів кам 'яної доби та останки мамутів в сс: Гонцях (нові), Тарадинцях, Мгарі, Снітині, Литвяках, а всього на Вкраїні 54 мамута» [7, арк. 41].

Черкаська дослідниця Т Нераденко високо оцінює діяльність Г.Я. Стеллецького в цьому регіоні: «В 1921-1922 рр. в Суботові і Чигирині проводив археологічні розкопки Г.Я. Стелецький, вчений співробітник Української академії наук, професор-археолог, відомий широкому колу читачів завдяки його пошукам бібліотеки Івана Грозного. Йому належать пророчі слова: «. занепад гетьманської столиці, славнозвісного Чигирина - тимчасовий: його життя - в минулому і майбутньому ». В 1921 році він був відряджений в с. Андрусівку Херсонської губернії для продовження пошуків залишків мамонтів. Розкопав декілька кістяків і відправивши їх до Києва, вчений не міг залишитися байдужим до Богданового краю, що знаходився поруч. Тож до кінця польового сезону 1921 року Г.Я. Стелецький побував у Шабельниках, Бужині, Чигирині, Суботові, Холодному Яру. Ця експедиція, за словами С. Яременка, була найпершою науковою силою, яка прибула в часи революції з метою ознайомлення з археологічно-історичними коштовностями Чигиринщини. В Суботові він розкопав поховання під кам'яним хрестом біля Іллінської церкви, прийнявши його спочатку за поховання Б. Хмельницького. В Чигирині виступив з лекціями. Завдяки широкій агітаційно- роз'яснювальній роботі, було зібрано колекцію старожитностей із Бужина, Боровиці, Калантаїва, Тіньок, Суботова, Шабельників, Андрусівки, Пілявки, Мельників, переданих до Чигиринського музею. Можна по-різному оцінювати діяльність вченого на Чигиринщині, на яку впливали бурхливий час, обставини революційних подій, запальні риси особистості. Але ми згідні з Н.В. Куксою, що не можна відняти у Стелецького великих заслуг у створенні збірки Чигиринського музею, у проведенні в краї різнобічної дослідницької і пам'яткоохоронної роботи. Особливу цінність становлять складені вченим звіти про результати археологічних розкопок, реєстри старожитностей, рекомендації з налагодження музейної роботи» [21, с. 1314].

Деякі підсумки цієї «Української наукової експедиції», на нашу думку, підбиває лист за підписом голови ВУАК академіка О. Новицького, надісланий 21 травня 1925 р. до Центрального Пролетарського Музею Лубенщини (нижче він наведений повністю - О.К.), у якому зазначено:

«Складаючи дяку за надіслання списків придбань арх. іст. відділу ЦПМЛ, - зогляду на невпорядкованість інвентаря Музея, - ВУАК змушений продовжити термін представлення повних списків поступлень.

ВУАК просить Музей подати більш повні інформації за розкопи, переведені в останні роки Луб. Наук. Т-вом та Музеєм, бо ті відомости, що їх було подано в свій час до Кабінету Ант. та Етн. - ВУАН, далеко не задовольняють. На підставі відомостів за розкопи попередніх років ВУАК вважає за необхідне попередити, що подібні розкопи навряд чи можна санкціонувати надалі.

Разом із тим ВУАК просить поінформувати про стан археологічних дослідів у цьому році /що намічено до вивчення, хто має переводити розшуки, де саме і т.п./ і подати списки осіб, кому можна доручити ті досліди.

Насамкінець, ВУАК просить подати адресу Г Стелецького, що переводив розкопи в Лубнях і звіту не надіслав. За відомостями ВУАК-а гр. Стелецький перебуває в Москві» [15].

Дійсно, з кінця 1923 р. Г.Я. Стеллецький знаходився вже у Москві, куди він виїхав «з метою закінчення давно розпочатих наукових праць» [31, с. 2]. До Москви Г.Я. Стеллецький поїхав уже з другою дружиною - М.М. Ісаєвич, з якою він їздив у описану вище експедицію, про що вона згадує у листі до В. Буніної [20, с. 3]. За спогадами його доньки (від першого шлюбу) художниці Л.Г. Григор'євої, з Г.В. Супруненко вони «розійшлися по-інтелігентному, неофіційно» [4, с. 80].

Другий московський період життя Г.Я. Стеллецького є широковідомим, однак найменш висвітленими його епізодами є дві пошукові експедиції на Україну - у 1934 та 1939 рр. Перша з них була пов'язана з пошуками срібних копалень гетьмана Мазепи, друга - від Літературного музею - називалась «Слідами Ігоря Сіверського». За свідченням М. Ісаєвич - учасниці названої експедиції, «В 1939 г. он совершил экспедицию от Лит. музея «По следам похода князя Игоря Северского против половцев». В отчете по экспедиции он отстаивал мысль, что цель похода Игоря была патриотическая, стремление объединить родную землю» [8, с. 2]. Крім того, у листі до В. Буніної, вона писала: «Монография «По следам Игоря Северского», в числе других рукописей хранится в ГосЛитарх. Если хотите, я Вам пришлю 4 тетради об этой экспедиции, но он писал карандашом, с многими перечеркиваниями и поправками. Архивистов не смущают никакие неудобочитаемые рукописи. Если у Ваших сотрудников будет желание и терпение разобрать эти тетради, то кое что интересное можно в них найти. Я тоже писала заметки об этой экспедиции, но чисто бытовые, т.к. на мне лежал гл. обр. быт. Есть и карта к этому вопросу» [20, с. 9]. Доля цих паперів невідома, можливо, вони були надіслані до Лубенського музею у 1951 р., а, можливо, потрапили до Російського державного архіву літератури та мистецтва (РГАЛИ) у ф. 823. Очевидно, зацікавлення Г.Я. Стеллецького цією темою, спроби перекладу «Слова о полку Ігоревім» сучасною російською мовою були пов'язані з його близькими родинними стосунками з В.І. Стеллецьким - відомим фахівцем у цій галузі та перекладачем «Слова». М. Ісаєвич згадує у листі такий цікавий факт: «И.Я. пробовал переводить Слово о полку Игореве. Владея стихом, я ему помогала. Нас поразило место «растекашася мыслию по древу». ... И.Я. стал рыться в архивах и выискал, что на древнем славянском языке белка называлась «мысь». Теперь стало понятно: белкой разбегался по дереву. Потом мы обратили внимание на выражение «под трубами повиты». ... Вспомнилось, что по украински «повити» значит родить. ... гораздо естественнее в переводе сказать «Под трубами рождены», чем «Под трубами пеленаты». И.Я. заявил эти два соображения в о-ве изучения Слова о полку Игореве. Приняли к сведению с большим интересом. ... Недавно вышел в свет перевод Сл. о пол. Иг. племянника И.Я. Влад. Ив. Стеллецкого. Он использовал эти данные в своем переводе» [20, с. 9-10]. стеллецький музеєзнавство археологічний експедиція