Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна періоду Гетьманщини (1676-1781 рр.). Втрата автономії України

План

1. Наступ царизму на автономні права України в першій половині ХVІІІ ст.:

1.1 Гетьманство І. Мазепи. Внутрішня політика та зовнішньополітичні орієнтири;

1.2 Конституція Пилипа Орлика 1710 р., її зміст, принципи та історичне значення

2. Початок «Глухівського періоду» історії Гетьманщини: гетьманування І. Скоропадського. Утворення Першої Малоросійської колегії

3. Гетьманування К. Розумовського. Внутрішня політика гетьмана

4. Завершення «Глухівського періоду»: діяльність Другої Малоросійської колегії та скасування Катериною ІІ українського автономного устрою та ліквідація Запорізької Січі

1. Наступ царизму на автономні права України в першій половині ХVІІІ ст.:

1.1 Гетьманство І. Мазепи. Внутрішня політика та зовнішньополітичні орієнтири.

Невідомий художник. Гетьман Іван Мазепа. Кінець XVIII ст.

Іван Мазепа (1687-1709) був обраний на гетьманство 25 липня 1687 р., через день після арешту гетьмана І. Самойловича, якого старшини недолюблювали за його самовладдя та зверхнє ставлення до них.

Він народився найвірогідніше 1639 р. в с. Мазепинцях (неподалік від Білої Церкви). Навчався в Києво-Могилянському та Варшавському колегіумах. 315 років служив при дворі польського короля Яна Казимира. Три роки перебував у Німеччині, Італії, Нідерландах, де вивчав військову справу, дипломатію та мови. Загалом гетьман знав десять мов. Повернувшись з Європи, І. Мазепа продовжив службу в короля.

У 1663 р. через придворні інтриги він залишив Польщу й 6 років жив у родинному маєтку. 1669 р. поступив на службу до гетьмана П. Дорошенка, посівши місце генерального писаря. Улітку 1674 р. він з'явився при дворі І. Самойловича й незабаром розпочав службу на посаді генерального осавула.

Одразу після виборів І. Мазепа був змушений укласти новий договір із царем -- Коломацькі статті, які передбачали подальше обмеження влади гетьмана. Він втрачав право без дозволу царя зміщувати будь-кого з генеральних урядів, а старшини -- самовільно скидати гетьмана. У гетьманській столиці -- Батурині -- розміщувався полк московських стрільців.

Окрема стаття вимагала від гетьмана сприяти шлюбам між українцями й росіянами, вільному переселенню українців до російських міст. Українські урядовці мали відмовитися від вислову, що Україна -- це окремий край, що перебуває під «гетьманським регіментом» (управлінням), натомість казати, що вона перебуває під владою самодержавного царя. Гетьман мусив також відряджати козаків на війну з Кримським ханством і Туреччиною.

Внутрішня політика І. Мазепи. Новообраний гетьман розумів, що в Гетьманщині здобула міцні позиції корислива старшинська верхівка. Уже двічі вона брала гору над політичними діячами, які намагалися зміцнити гетьманську владу. Іван Мазепа став тим політиком, який повернув авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави визначається силою її керманича. Проте там, де Д. Многогрішний брався за шаблю, а І. Самойлович нетактовно принижував опонентів, І. Мазепа використовував свій політичний хист і культуру.

Турбота справами культури. Гетьманський двір на Гончарівці, під Батуриной, І. Мазепа облаштував по-князівськи. Будинок прикрасив дорогими вишуканими меблями, зібрав колекцію зброї, велику бібліотеку.

Авторитет своєї влади він примножував також турботою про науки, книгодрукування та мистецтво. Гетьман узяв під опіку монастирі, при яких діяли друкарні. Особливо піклувався про Києво-Могилянський колегіум, будував нові приміщення, домігся для нього статусу академії, сприяв заснуванню академічної бібліотеки, передавши їй власні рідкісні книги, відкрив друкарню й щорічно виділяв їй кошти. Києво-Могилянська академія стала духовним центром України та всього православного світу. До Мазепиних доброчинств належить і заснування Чернігівського колегіуму.



І. Мігура. Гравюра на честь І. Мазепи із зображенням церков, зведених на його кошти. 1706 р.

Історичний факт

Про бібліотеку І. Мазепи згадував у еміграції П. Орлик. «Незабутня для мене й досі величезна бібліотека Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули (першодруки. -- Авт.), багатоілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було в Україні».

Гетьман сприяв також будівництву церков і соборів. Завдяки пожертвам І. Мазепи будували нові архітектурні споруди в Києві, Чернігові, Переяславі, Глухові, Лубнах, Батурині, Бахмачі та в інших містах. Архітектурний стиль цих будинків називається козацьке, або мазепинське, бароко.

Опіка над церквами означала тоді турботу справами народної освіти, духовності й патріотичного світогляду. Тож широка культурницька діяльність гетьмана була цілеспрямованою й далекоглядною державною політикою.

Зміцнюючи гетьманську владу, І. Мазепа покладався на право та суд. За їхньою допомогою намагався усунути з політичного життя України ганебні явища -- доноси та наклепи.

Історичне джерело

У квітні 1692 р. в листі до царів Івана та Петра І. Мазепа просив, «щоб на гетьмана ніякі наклепи ні від кого у вас, великих государів, не приймалися й без правового доказу та розшуку (слідства. -- Авт.), щоб гетьман не був у вірності своїй соромлений». Гетьман пропонував запровадити такий порядок, при якому подібні наклепи розглядалися б в українському суді, «щоб тут на всілякі наклепи були докази свідчені й тут слідство було чинене». Наслідком судового розгляду мало б бути справедливе покарання або гетьмана, або позивача.

* Які риси характеру Мазепи-політика висвітлює наведений лист?

Цей лист засвідчує, що І. Мазепа був зацікавлений, щоб мати сильну владу, але обов'язково обмежену законом і підпорядковану судовому розгляду. Проте царський уряд не бажав відмовлятися від донощиків.

Регулювання суспільних відносин І. Мазепою. Гетьман успішно регулював відносини між суспільними верствами. У своїй діяльності він опирався на старшину й новими земельними наділами зміцнював її економічне становище. Проте головною запорукою стабільності вважав не багатство провідної верстви, а перетворення її на освічену, дисципліновану й патріотичну верству -- значне військове товариство. Під гетьманським бунчуком він плекав створене І. Самойловичем аристократичне бунчукове товариство, а в полках заснував значкове товариство¹, яке під опікою полковника готувалося до управління полками та сотнями.

Гетьман заохочував майбутніх українських політиків і адміністраторів до навчання в Києво-Могилянській академії та європейських навчальних закладах.

У відносинах між суспільними станами І. Мазепа старався утримувати рівновагу й не допускав надмірного пригнічення селян. Універсалом 1691 р. він дозволив селянам скаржитися на панів у суд. У 1692 р. гетьман зобов'язав полковників стежити, щоб поміщики та власники рангових маєтків були справедливими щодо зобов'язаних селян, не перевантажували їх відробітками й податками. У 1701 р. І. Мазепа обмежив відробітки двома днями на тиждень.

Іван Мазепа стежив, щоб старшини не відбирали в простих козаків землю, ставав на захист міст від тиску козацької адміністрації.

Зовнішня політика гетьмана І. Мазепи.

Основою зовнішньої політики гетьмана І. Мазепи був союз із Московією. До цього його спонукали глибоке розуміння засад тогочасної польської зовнішньої політики й трагічний досвід співпраці з Туреччиною та Кримом гетьмана П. Дорошенка.

За допомогою Москви гетьман сподівався повернути Правобережжя й відвоювати в Туреччини та Криму причорноморські й приазовські степи. Він відмовився від традиційної політики України щодо Криму й Туреччини: підтримки хиткої рівноваги між миром і війною.

Відповідно до своєї зовнішньополітичної програми, гетьман узяв участь у кримському поході 1689 р., який завершився невдачею. Московські й українські сили підійшли до укріплень Перекопу й повернули назад. Правда, московити зобразили цей безрезультатний похід як свій великий успіх.

Боротьба за Північне Причорномор'я. Протягом 90-х років XVII ст. козацькі підрозділи здійснили цілу низку походів у Північне Причорномор'я та безпосередньо під Перекоп.

Українське військо стало активним учасником азовсько-дніпровських походів 1695-1696 рр. Завдяки спільним діям було завойовано кілька фортець, на які опиралося турецько-татарське панування в Нижньому Подніпров'ї. 15-тисячний козацький корпус на чолі з наказним гетьманом Я. Лизогубом, як визнав московський цар, відіграв вирішальну роль у здобутті Азова в 1696 р.

¹ Значкове товариство -- суспільна верства, яка відігравала провідну роль у полках і сотнях. Утворена вихідцями з полкових і сотенних старшин (дітей полкових старшин, сотників, сотенних старшин). Під час урочистостей її представники становили загін, що йшов за полковим значком (прапором).

Історичний факт

Зауважимо, що сам гетьман не відсиджувався в Батурині. За 12 років від початку гетьманування І. Мазепа особисто очолював 11 літніх і 10 зимових походів. Тож запроваджений Петром І орден Андрія Первозваного гетьман отримав не лише завдяки успішним бойовим діям козаків у Причорномор'ї та Приазов'ї, а й заслужив цю відзнаку як полководець і лицар.

Наслідки тривалої війни були зафіксовані в мирному договорі 1700 р. між Московією та Туреччиною. Вони не виправдали сподівань гетьмана. Московія звільнялася від виплати традиційної данини кримському ханові, забирала собі Азов і північне узбережжя Азовського моря. За це Петро І погоджувався зруйнувати Кизикермен, Тавань та інші здобуті козаками фортеці, які захищали б Україну з півдня. Договір давав змогу українцям займатися в Причорномор'ї господарською діяльністю, але не засновувати там сіл і міст, а отже, не розширювати кордони осілого проживання.

Повстання під проводом С. Палія

Тим часом розпочалася Північна війна. Шведський король Карл XII розбив військо Речі Посполитої і в 1702 р. захопив Варшаву й Краків. Цим вирішив скористатися С. Палій. Окрім лідерів козацтва, у нараді, яка відбулася у Фастові, узяли участь представники православної шляхти, духовенства та міських мешканців. Вони вирішили спільно виступити проти польського панування. Улітку 1702 р. повстання швидко охопило Поділля, Брацлавщину, Київщину та Волинь.

У жовтні 1702 р. повстанці оточили табір польського карального війська й розгромили його вщент. 10 листопада С. Палій переможно завершив більше ніж двомісячну облогу Білої Церкви -- на той час найпотужнішої польської фортеці.

Ці успіхи сприяли розгортанню повстання на Поділлі й Брацлавщині. Проте в повстанців були й слабкі місця. Узимку їхні сили розпорошилися по домівках. Цим скористалося польське командування. У січні 1703 р. 15-тисячне каральне військо, яке мало на озброєнні 44 гармати, вступило на Поділля. Козацькі сили тут не перевищували 12 тис. і були розкидані невеликими загонами, не маючи єдиного командування.

Повстання на Поділлі й Брацлавщині було придушене. Однак у руках повстанців залишалися Київщина з укріпленими Фастовом, Білою Церквою, Богуславом і Корсунем.

Возз'єднання України під владою І. Мазепи. Тим часом зовнішньополітичні обставини склалися не на користь фастівського полковника. На початку 1704 р. під Нарвою між Росією та Річчю Посполитою було укладено договір про спільні дії проти шведів. У травні 1704 р. гетьман І. Мазепа отримав царський указ, за яким лівобережне козацьке військо вступило на Правобережжя. За козацьким звичаєм С. Самусь, визнаючи І. Мазепу єдиним гетьманом України, склав йому до ніг клейноди наказного гетьмана. Так Правобережжя фактично возз'єдналося з Лівобережною У країною під владою гетьмана І. Мазепи. Війна зі Швецією не залишала Польщі сил на повернення Правобережжя. За таких обставин гетьман протягом 1704-1709 рр. утримував обидва береги Дніпра під своєю владою.

Пам'ятник українським козакам -- учасникам битви під Віднем. м. Відень. 2013 р.

* Як життєвий шлях С. Палія пов'язаний з європейською столицею Віднем і Тобольськом у Сибіру?

Придушення повстання. Мешканці Правобережної України сприйняли прихід лівобережного козацького війська як допомогу в боротьбі проти польських гнобителів. Однак І. Мазепа та С. Палій мали протилежні погляди на побудову Української козацької держави. Гетьман уважав головним будівничим держави старшинську верхівку -- нову аристократію, а С. Палій -- простий люд і козацтво, яке було його головною опорою в боротьбі з Польщею. Тому він не міг і не бажав припиняти повстання, як цього вимагав І. Мазепа. Тоді гетьман викликав С. Палія в козацький табір до Бердичева й там 31 липня 1704 р. заарештував і відправив до Батурина у в'язницю. Потім його було негайно етаповано до Москви, а звідти -- до Сибіру. Так драматично завершилася двадцятирічна боротьба славного сина українського народу за відродження та визволення Правобережжя, його возз'єднання з Лівобережжям.

1.2 Конституція Пилипа Орлика 1710 р., її зміст, принципи та історичне значення.

Конституція Пилипа Орлика 1710 року - перша конституція Української держави.

5 квітня 1710 року у місті Бендери (сучасна Молдова) було прийнято договір, укладений між обраним гетьманом Пилипом Орликом та козацькою старшиною і козаками Війська Запорозького. Документ більш відомий як Конституція Пилипа Орлика.

Повна назва документу - “Пакти та конституції законів і вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького та між генеральними старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах”.

На сьогодні виявлено два тексти конституції. Один із них написаний латинською мовою, другий - староукраїнською мовою. Латиномовна копія зберігається в Національному архіві Швеції, а україномовний текст - у Росії. Україномовний оригінал за власноручним підписом Пилипа Орлика та засвідчений печаткою Війська Запорозького було віднайдено київськими архівістами наприкінці 2008 року та вперше опубліковано у 2010 році.

Конституція Пилипа Орлика містить наступні положення:

· передбачається підпорядкування Київської митрополії Апостольському трону Константинопольському;

· визначаються державні кордони;

· вказується на необхідність миру з Кримською державою;

· закріплюється необхідність захисту та підтримки Війська Запорізького;

· влада гетьмана обмежується та контролюються. Конфлікт між гетьманом та іншою стороною вирішується у судовому порядку (таке положення є відверто прогресивним для того часу);

· розділяються особисті слуги гетьмана та державні службовці, що йому підлеглі;

· державна скарбниця виходить за межі гетьманської власності та компетенції;

· визначається обов'язком гетьмана захищати людей від утисків і зловживань, долати корупцію, призначати на посади не за хабарі, а лише на основі голосування;

· передбачається захист вдів і сиріт;

· столицею визначається місто Київ. Містам підтверджуються самоврядні права.

Цікаво, що на підтвердження обов'язковості виконання положень Конституції, гетьман складав формальну присягу, про що і сказано наприкінці документу.

Навіть короткий виклад положень Конституції Пилипа Орлика вказує на його однозначну прогресивність. Зокрема, йдеться про відокремлення влади законодавчої та виконавчої від судової, а також про обмеження влади самого гетьмана. І, головне, про захист людей від різноманітних утисків та беззаконня, що чинилися урядовцями і доводили народ до скрути.

Фактично, Конституція Пилипа Орлика діяла лише декілька років. Та це не применшує її значення. Можна додати, що конституція Польщі та конституція Франції також були чинними зовсім не тривалий час. Важливішим є не термін чинності Конституції Пилипа Орлика, а її приписи, що відображають концепцію прогресивного державного устрою.

Серед науковців досі ведуться суперечки, чи це була перша конституція України, Європи або у світі. Безперечним є одне: це унікальний правовий документ, що є неспростовним доказом високого рівня розвитку правової та політичної культури усього українського суспільства XVIII століття.

Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. Повна назва документа -- «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської назви -- Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis (Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького).

У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорозьким.

Вступна частина викладала історію українського народу та Війська Запорозького:

- Україна втратила свою незалежність у боротьбі з Польщею;

- Б. Хмельницький відновив незалежність;

- Московське царство порушило взяті на себе зобов'язання щодо України, тому Військо Запорозьке змушене відстоювати права українців збройним шляхом;

- І. Мазепа був захисником інтересів України, Карл XII - "покровитель і протектор України".

Основний зміст Конституції:

· Україна - суверенна держава під протекторатом Швеції;

· державною релігією є православ'я;

· територія України складається з Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств;

· влада поділяється на 3 гілки: законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (гетьман і генеральна старшина) та судову (Генеральний суд);

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік -- в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

· уряди полковників і сотників є виборними;

· передбачався соціальний захист козацьких удів та сиріт, які звільнялися від податків та повинностей.

Таким чином, Конституція П. Орлика змальовує парламентську республіку.

2. Початок «Глухівського періоду» історії Гетьманщини: гетьманування І. Скоропадського. Утворення Першої Малоросійської колегії

Глухівський період в історії Гетьманщини -- це історичний період з 1708 року по 1784 рік, коли місто Глухів, опісля знищення Батурина, було столицею Гетьманщини і стало резиденцією українських гетьманів. Початково, через недовіру до козаків, гарнізон складався з російських військ^[1]. Термін введено в 1998 році вченим із Глухова Валерієм Белашовим, на означення великих здобутків цього періоду в політиці, культурі та освіті.^[2]. Також цей термін використовує вчений Віктор Васильович Вечерський.

Глухів -- гетьманська столиця

Також історик Михайло Пасічник у навчальному посібнику «Історія України» пропонує цей період називати «Глухівська доба в історії гетьманської держави на Лівобережжі (1708--1782 рр.)». Адже він «знаменує найвищий розквіт діяльності нової української еліти, до якої належала передусім генеральна, полкова і сотенна старшина, її державотворчі змагання визначили хід української історії XVIII ст., а смаки й уподобання забезпечили „золоту добу“ українського барокового мистецтва.»^[3]

5 -- 6 листопада 2008 року в Глухові проходило відзначення 300-річчя з часу проголошення міста столицею Гетьманської та Лівобережної України



Іван Скоропадський

Іван Скоропадський (*1646 -- †14 липня 1722) -- український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні (1708-1722). Представник козацького роду Скоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698-1699), генеральний осавул (1701-1706), стародубський полковник (1706-1708). Гетьман Глухівського періоду в історії України. Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головою Гетьманщини з волі московського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти московським планам ліквідації козацької автономії.

Обрання гетьмана у Глухові

17 (6) листопада 1708 року на спеціальній раді, яка проходила на майдані між Троїцьким собором та Миколаївською церквою під пильним оком російських урядовців та за умови оточення козацької ради царськими військами Білозерського полку гетьманом був обраний стародубський полковник Іван Скоропадський (1646--1722).

Брат його дружини Анастасії і чоловік її сестри в цей час служили Івану Мазепі.

Спочатку дяк посольського наказу Михайло Родостамов прочитав грамоту про відкриття Ради. Потім Князь Григорій Долгорукий вручив гетьману Лівобережної України Івану Скоропадському царську грамоту, гетьманську булаву і військові клейноди. У присутності ради новий гетьман по присяжному листу посольського наказу прийняв присягу, відрекомендувався царю і вельможам.

Цілий день у гетьманській садибі йшло гуляння старшин і люду, відбувалася гарматна стрілянина, у людський натовп кидали гроші у паперових згортках від семи алтин до гривні. З цього часу Глухів було проголошено столицею Лівобережної України.

7 листопада 1708 року цар Петро І у своїй грамоті затвердив Івана Скоропадського на вищій посаді в Україні.[6]

Генеральний уряд Скоропадського

За правління гетьмана, верхівку влади складала генеральна старшина. До складу Генеральної військової канцелярії входили писар Савич Семен (генеральний писар) (голова канцелярії), два судді Іван Чарниш та Іван Ніс, два осавули (у різні роки -- Степан Бутович, Василь Жураківський, Антін Гамалія та Петро Валькевич), а також генеральний хорунжий Іван Сулима та бунчужний Яків Лизогуб.

Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган -- Раду старшини.

1722--1727 роки: Перша Малоросійська колегія

План Глухівської фортеці 1724 року інженера Валлена

Перша Малоросійська колегія -- це державний орган царської влади для управління українськими землями та контролю за діяльностю українського гетьмана та генеральної старшини, що існував з 16 (27) травня 1722 р. до вересня 1727 р.

Керував Малоросійською колегією Степан Вельямінов (1670--1737) -- російський державний діяч, Президент Першої Малоросійської колегії (1722--1726 рр.) у м. Глухів.

Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ і підпорядковувалася сенатові як звичайна провінція імперії. Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною.

Колегія складалася з голови колегії -- С. Вельямінова та ще з «…шістьма людьми, з штаб-офіцерами, та при тій же Колегії Прокурорам погодно, з зміняється з Гвардії Капітаном або капітан-поручик».

У 1727 році у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував Малоросійську колегію (указ Петра II від 29.9.1727 року) і поновив гетьманство.

Права, за якими судиться малоросійський народ

Докладніше: Права, за якими судиться малоросійський народ

У Глухові в 1743 році було створено видатний правовий документ 18 століття «Права, за якими судиться малоросійський народ». Над ним протягом 15 років постійно працювали 12-18 найкращих правників Василь Стефанович, генеральний осавул Петро Валькевич, С. Столповський, В. Лисаневич та інші.

Кодифакаційну комісію очолювали генеральний суддя Іван Владиславович Бороздна та генеральний обозний Яків Юхимович Лизогуб (1675--1749).^[11]

Робота завершилась 8 липня 1743 р. На пленум, скликаний Генеральною військовою канцелярією, до м. Глухова зібрались всі члени кодифікаційної комісії аби підписати проект Кодексу під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Однак, складений проект Кодексу не був офіційно затверджений в Сенаті. Адже, на відміну уніфікації українського і російського законодавства (як це говорилось у наказі 1728 року), «Права…» відображали деяку відмінність українського законодавства і суперечили політиці російського уряду.

У вересні 1763 року К.Розумовський скликав у Глухові велику старшинську раду. На ній було представлено по двоє старшин та по двоє сотників від кожного полку (всього -- 40 осіб). На раді також були присутні і мали право вирішального голосу 56 бунчукових товаришів і 38 військових товаришів.

Тут було вироблено та затверджено документ під назвою «Прохання шляхетства і старшин разом з гетьманом про відновлення різних старовинних прав Малоросії».

Після цього було складено ще окрему чолобитну на ім'я Катерини II, де йшлося про запровадження спадкового гетьманства в Україні -- після смерті Кирила Розумовського козаки повинні були обирати гетьмана лише із його прямих спадкоємців. Чолобитну до цариці підписали майже всі полковники та сотники, а також генеральний писар Василь Туманський, генеральний підскарбій Василь Гудович та генеральний суддя Олександр Дублянський.

За таке свавільство, Катерина ІІ викликала К.Розумовського до Санкт-Петербурга де примусили зректися гетьманства в 1764 р.

3. Гетьманування К. Розумовського. Внутрішня політика гетьмана.

Золота осінь Гетьманщини: внутрішня політика К. Розумовського

Вперше у статусі гетьмана Кирило Розумовський прибув до України у 1751 р. Така «поспішність» була пов'язана із чутками про активізацію кримських татар та небезпекою їх нападу на південні українські землі. Після присяги К. Розумовського на вірність імператриці Єлизаветі Петрівні у березні 1751 р. розпочалися масштабні приготування до його від'їзду.

Для перевезення всіх речей гетьмана в Україну Сенатом було найнято 125 возів, але Кирило Григорович почав вимагати, щоб від Петербурга до Москви та від Москви до України на кожному поштовому пункті було приготовлено по 200 возів, як це робилося раніше для гетьмана Івана Скоропадського. З цих 200 возів 2/3 призначалися для перевезення речей дружини Розумовського - Катерини Іванівни.

Гетьман вирушив в Україну із своїм нерозлучним супутником Г. Тепловим, численними екіпажами, верховими кіньми, кухарями і музикантами, гайдуками і скороходами, сержантами Ізмайловського полку та власною трупою акторів. Перед від'їздом гетьман попросив видати йому грамоту, що була підписана царем Петром І у 1711 р. на гетьманство Івану Скоропадському і зберігалася у архіві Колегії іноземних справ, але Єлизавета Петрівна йому в цьому відмовила.

Урочистою була зустріч Кирила Григоровича у Глухові. До міста карета гетьмана в'їжджала оточена бунчуковими товаришами та запорожцями. У самому Глухові чекали 6 000 козаків, які стояли у два ряди від в'їзду у місто до палацу К. Розумовського. Новообраному гетьману віддавали честь з музикою, биттям у литаври та стрільбою з рушниць і гармат. Після привітання генерального осавула П. Валькевича К. Розумовський вирушив до церкви, де архімандрит проголосив на його честь промову та окропив свяченою водою. Після цього Кирило Григорович прийняв у своїх палатах генеральну старшину та бунчукових товаришів.

Для урочистого ж оголошення Жалуваної грамоти на гетьманство Розумовський дав розпорядження, щоб старшина, полковники, шляхетство та інші поважні люди зібралися у Глухові 13 липня 1751 р. Цього дня, відразу після світанку, спеціальним сигналом із трьох гармат розпочалося урочисте дійство. Спочатку всі українські піші козацькі полки увійшли до міста і розташувалися вздовж дороги від гетьманського палацу до церкви Св. Миколая. Після другого сигналу генеральна старшина, бунчукові товариші та інші козацькі чини зібралися біля палацу гетьмана. Військовий марш відкрив урочисту ходу, яка складалася з 60 компанійців, 60 запорожців, 2 козаків, що вели коня, на якому знаходилися срібні литаври, 6 піших бунчукових товаришів, 12 кінних бунчукових товаришів, генерального хорунжого з гетьманським бунчуком, 12 бунчукових товаришів, за ними їхала оздоблена карета з генеральним писарем, який тримав на оксамитовій подушці військову печатку, по обидві сторони від карети 6 бунчукових товаришів, 6 лакеїв у багатих лівреях; далі була оздоблена карета, у якій генеральний підскарбій тримав на оксамитовій подушці гетьманську булаву, її супроводжували 6 бунчужних товаришів, 6 лакеїв у багатих лівреях, 2 скороходи, 2 гайдуки; далі слідувала карета, у якій Г. Теплов тримав на красивій подушці Жалувану грамоту, у супроводі 4 лакеїв, 12 кінних бунчукових товаришів. Після цієї процесії у найкращій з усіх попередніх карет, що була запряжена шістьма кіньми, їхав гетьман К. Розумовський. Попереду карети їхав графський конюх, за ним бігли 4 скороходи, йшли 8 лакеїв, по сторонам карети рухалися 4 гайдуки у багатих лівреях, за каретою їхали два сержанти лейб-гвардії Ізмайловського полку. З правої сторони карети їхав генеральний осавул і 12 бунчукових товаришів. В кінці цієї ходи рухалися 40 запорожців та 60 компанійців.

Головні події відбувалися в церкві Св. Миколая. Після урочистої обідні Г. Тепловим була зачитана грамота на гетьманство і відбувся святковий молебень, по закінченні якого розпочалася стрілянина із гармат та рушниць в усіх полках. Для особливих гостей та вельмож у гетьманському палаці було влаштовано розкішне гуляння, яке завершило процедуру оголошення грамоти на гетьманство Кирила Розумовського.

На наступний рік після приїзду до України Кирило Розумовський вирішує здійснити огляд місцевих полків. Прибувши до своєї резиденції у місті Батурин, він відправляється з інспекцією до міст Стародуб і Чернігів, звідки їде до Києва та на південь України. Ця подорож продовжувалася два місяці. Скрізь гетьмана зустрічали із радістю, влаштовували пишні прийоми, вся Україна-Гетьманщина раділа його обранню.

У Чернігові з Розумовським трапилася пригода, яка викликала пересуди серед пересічних українців. Так, під час об'їзду гетьманом міських укріплень, із місцевими чинами і свитою, розгулявся сильний вітер. Щойно гетьман під'їхав до церкви Св. Катерини, як вихор зірвав із нього Андріївську стрічку. Г. Теплов, що їхав відразу за гетьманом, встиг її підхопити і хотів знову надіти, та Розумовський взяв стрічку, згорнув і поклав до кишені. Пересуди з цього приводу серед народу дійшли і до старої Наталії Розумихи, яка занепокоїлась і порадила сину відсторонити Г. Теплова, пророкуючи останньому трагічну роль у житті Кирила. Однак той її не послухав.

Під час цієї подорожі гетьман отримав пасквільний лист, у якому стверджувалося, що його обрання не було одноголосним і що нібито в Україні поступово збільшувалася кількість невдоволених його правлінням. З цього приводу Кирило Розумовський надіслав російській імператриці офіційне донесення. Не відомо, якою була реакція Єлизавети Петрівни, але подібний крок свідчить про серйозне ставлення гетьмана до свого статусу та авторитету в Україні-Гетьманщині.

А от до скарги єврея Аарона Якубова на гетьмана Єлизавета Петрівна поставилася серйозно. У ній говорилося, що від імені К. Розумовського бунчуковий товариш Тарновський і сотник Шеповаловський торгують через територію Польщі з Кенігсбергом забороненими товарами. Намагаючись очистити свою репутацію від плями, гетьман надіслав імператриці Єлизаветі Петрівні пояснювальну записку. Докази, наведені К. Розумовським, були настільки переконливими, що, скориставшись ситуацією, викликаною цією справою, останній попросив передати у його підпорядкування Київський магістрат. Але йому було відмовлено. Подібне рішення було прийнято і відносно запиту українського гетьмана про передачу у його володіння ряду сіл: Хоружівки (належала віце-канцлеру) та Ряски з суконною фабрикою (колись належала фельдмаршалу Б. Мініху).

У період свого другого перебування в Україні (1757 р.) гетьман К. Розумовський опікувався питанням про відновлення давніх судових прав України. Зокрема, він скаржився Сенату на те, що вирішували усні суперечки між українськими купцями два російських купці і що для протесту боргових векселів у Києві, Ніжині, Борзні та Ромнах був призначений публічний нотаріус. Це питання порушував К. Розумовський ще у 1754 р., але тоді воно не було вирішене.

Цього разу запит гетьмана мав успіх: російські купці та нотаріус були відкликані в Росію.

Успіх чекав Кирила Григоровича і в іншому питанні. Так, він домігся збільшення грошових виплат Запорозькому Війську. Основною мотивацією необхідності цього кроку було твердження про утиски запорожців у риболовлі та мисливстві з боку сербського полку та сербських переселенців. До того ж збільшення прикордонного мита зумовили відмову козаків від ведення соляного промислу та торгівлі. Також К. Розумовський просив надати Запоріжжю артилерію. В результаті цього запиту Сенат встановив надбавку до зарплати (всього 2 000 крб.) та надав запорожцям три нові гармати.

На жаль, Кирило Розумовський недовго залишався в Україні-Гетьманщині. У жовтні 1757 р. він надсилає імператриці Єлизаветі Петрівні листа, у якому висловлює свою готовність залишатися в Гетьманщині осінь та зиму 1757-58 рр., але разом з тим запитує про можливість свого повернення до Петербурга. Прохання гетьмана було задоволене, і вже у грудні 1757 р. він від'їжджає до північної столиці. Управління краєм у відсутність К. Розумовського було доручено генеральним старшинам: обозному С. Кочубею, підскарбію М. Скоропадському, писарю А. Безбородьку, осавулу П. Валькевичу та хорунжому М. Ханенку. Але за час трагічного (1757--1760 рр.) перебування гетьмана К. Розумовського у Петербурзі та Москві померли підскарбій М. Скоропадський, суддя Д. Оболонський, осавули Я. Якубович і П. Валькевич, тому на їх місце були обрані нові старшинські урядовці, але вже без особистої присутності самого гетьмана (В. Гудович, І. Журман, І. Жоравка відповідно).

Втретє у статусі гетьмана граф К. Розумовський приїздить до України у березні 1760 р. Його подорож з Петербурга до Глухова тривала більш ніж три місяці, оскільки спочатку він заїхав у Москву, де прожив два місяці, відвідуючи майже щоденно свого товариша Михайла Іларіоновича Воронцова.

Третій приїзд Кирила Григоровича до Гетьманщини був ознаменований початком проведення реформ, спрямованих на поступове зміцнення центральних і місцевих органів управління, що становили складову частину української державності. Так, повернувшись до Глухова на початку 1760 р., Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й переконався у необхідності радикальних змін у системі управління самого гетьманського адміністративного апарату.

У той час на Лівобережній Україні судова система відзначалася строкатістю і плутаниною. Вона складалася з п'яти судових інстанцій: сотенних судів, полкових судів, Генерального суду, Генеральної Військової Канцелярії і, зрештою, самого гетьмана. Ускладнювала судочинство і відсутність єдиного кодифікованого зводу правових норм, хоча робота над ним тривала з часу гетьманування Данила Апостола.

Необхідність реформування судової системи Гетьманщини яскраво виявилася під час розгляду заплутаної та тривалої судової справи щодо розмежування маєтків монастиря Св. Михайла у Переяславі. Пройшовши цілий ряд апеляційних інстанцій, справа була передана до Сенату, який тільки більше її заплутав. При детальному розгляді виявилося, що, згідно з Литовським статутом 1588 р., ця справа з самого початку мала розглядатися у підкоморському суді, який спеціалізувався саме на розгляді поземельних суперечок. У відповідь на запит Сенату щодо цієї судової плутанини гетьман К. Розумовський пояснив, що ці суди припинили своє існування ще за часів Національно-визвольної війни середини XVII ст., але радив їх відновити. Через деякий час цю пропозицію Кирила Григоровича схвалили як Сенат, так і сама імператриця Єлизавета. У відповідному указі про відновлення підкоморського суду йшлося, що він отримує повноваження «в соответствии с малорусскими правами».

Відновлення підкоморських судів як однієї із важливих ланок судової системи Гетьманщини, що існували ще з часів Литовських статутів, передбачало й інші зміни. Так, діяльність підкоморських судів вимагала відновлення земського та гродського судів, яких у Гетьманщині теж вже не існувало. Таким чином, формально утворена універсалом гетьмана К. Розумовського 1763 р. відновлена судова система складалася з трьох типів судів: земського, підкоморського і гродського.

Так, по два земських (один мав діяти в полковому місті, а другий - в одному з сотенних міст) та підкоморських судів і один гродський (під головуванням полковника), який мав замінити колишній полковий суд, створювалися на території кожного полку. З огляду на це кожний полк поділявся на дві частини - повіти. Всього було утворено 20 повітів.

Земський суд поширював свою юрисдикцію на цивільні справи, де у першу чергу розглядалися питання власності, спадкоємства або заборгованості. Підкоморський суд розглядав виключно справи про межі маєтків, а гродські суди - кримінальні справи про вбивства, зґвалтування та крадіжки. У справах, що підлягали розгляду в будь-якому з цих трьох судів, дозволялася апеляція до Генерального військового суду, причому гетьман зберігав своє право на помилування.

Щоб піднести роль Генерального суду, який формально вважався вищою судовою інстанцією, та посилити у його діяльності роль вихідців з українських земель (до нього входили три російські чиновники), гетьман став на його чолі та відкликав росіян з його складу. До того ж Генеральний суд почав комплектуватися лише із представників тогочасного українського суддівського корпусу і ставав найвищим апеляційним органом. Значно спростив процедуру розгляду скарг та зменшив кількість посередницьких судових інстанцій дозвіл гетьмана К. Розумовського подавати справи полковим канцеляріям й усім чолобитникам прямо до Генерального суду, оминаючи Генеральну Військову канцелярію.

Новостворена судова система передбачала значне послаблення ролі сотенних судів, які з огляду на створення земських та гродських судів «…не имеют ни в какие земские, гродские и подкоморские дела и расправы вступать между духовными и мирскими владельцами и чиновниками всякого званий людьми». Вищою апеляційною установою над створеними судами ставав Головний трибунальний суд. Рішення цього суду вважалося остаточним і не підлягало оскарженню, окрім вироків про позбавлення шляхетської честі і смертної кари. У цих випадках останнє слово належало російському монархові.

Але, незважаючи на всю прогресивність задуманої судової реформи, спроби швидкого її проведення на практиці вели до того, що відновлені суди частково базувалися на структурі, що існувала раніше. Колишні полкові суди просто перейменували на гродські, а старшина, що командувала полком і очолювала його під час війни, продовжувала розглядати кримінальні справи. Щоправда, у справах цивільних юстиція була відокремлена від адміністрації, оскільки в земських і підкоморських судах засідали не полкові урядовці, а спеціально обрані судді. Однак реформа не торкнулася судових прерогатив церкви, міських магістратів і землевласників.

До того ж чітке розмежування компетенції між новоствореними земськими, підкоморськими і гродськими судами все ж не виключало фактів, коли за вирішення спірних питань бралися інші органи. Неминучі при цьому непорозуміння та зволікання вели до дедалі частішого втручання у судові справи царського уряду, який користувався цією плутаниною для власного посилення та обмеження судової влади Гетьманщини.

Поступово зміцнюючи свою владу, К. Розумовський почав самостійно призначати полковників, хоча ще з часів царя Петра І такі призначення вважалися справою імператорського уряду. Немає сумніву і у тому, що під впливом гетьмана в Україні-Гетьманщині з'явився й царський указ від 13 січня 1752 р., який підтвердив усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства з боку будь-кого. Новий указ у рішучій формі заборонив, «чтоб малороссиян никто, кто б какого звания и достоинства ни был… никакими образы вечное холопство не укреплял… будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов…»

Також без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Показовим стосовно цього є розпорядження К. Розумовського від 1760 р. про утворення при гетьманові особливої контори для прийому прохань, листів і документів.

Подібна самостійність українського гетьмана, який, незважаючи на його близькість до імператриці Єлизавети Петрівни, розглядався не більше як один із вищих чиновників Російської імперії, викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до активного втручання у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 р., перебуваючи на той час у Москві, імператриця спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за ним лише право його попередників - добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж офіційно було підтверджено становище, за яким українським гетьманам (починаючи з Івана Скоропадського) заборонялося вести самостійне листування з іноземними державами, а при гетьманах постійно знаходилися російські радники-міністри. Відтак все це безпосередньо стосувалося й К. Розумовського.

Під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Указ від 1754 р. вимагав, щоб гетьман надсилав до Петербурга докладні звіти щодо всіх прибутків й видатків. К. Розумовський просив звільнити його від подібного звітування, однак канцлер М. Воронцов повідомив, що імператриця категорично відхилила це клопотання й зобов'язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 р., щоб підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні, царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як «індукта» (податок, що стягувався Гетьманщиною за ввезення товарів із Росії) та «евекта» (податок, що стягувався за вивезення товарів до Росії). Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана К. Розумовського, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати Кирилу Григоровичу 50 000 крб. з прибутків прикордонних митниць. Але виявилося, що цієї суми недостатньо для покриття всіх гетьманських витрат, тому він попросив у імператриці в борг ще 60 000 крб., які повертав протягом трьох наступних років (по 20 000 крб. із суми, яка йому виділялася на відшкодування втрачених прибутків із прикордонних митниць).

Нарешті, на початку 1756 р. вирішення всіх справ України-Гетьманщини було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбувалося за бажанням самого К. Розумовського, у якого на той час були складні особисті стосунки з головою російського уряду канцлером О. Бестужевим-Рюміним, факт безпосередньої підлеглості гетьмана України вищій російський державній установі відтоді негативно впливав на його престиж. До цього поступового обмеження автономії Лівобережної України та її повноважень додався й царський указ 1761 р. про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату міста Києва.

Об'єктивно це були перші офіційні кроки царського уряду на шляху до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України-Гетьманщини в цей період, безперечно, значну роль відіграла й анонімна «Записка о Малой России». Фактично паплюжачи усі дії гетьманської адміністрації, її автор намагався довести необхідність радикальних змін в Україні й зрівняння її у правах з іншими національними околицями Російської імперії. При цьому чи не найголовнішим об'єктом критики було існуюче на той час українське («малоросійське») право. Останнє кваліфікувалося анонімом «яко главный непорядок в Малой России», оскільки «оно им (українцям. - Авт.) вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Е. И. В…» Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: «Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавным государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему». Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно - ніякої автономії України немає й не може бути.

Проводив гетьман зміни і в економічній сфері. Так, своїм універсалом від 1761 р., що стосувався винокуріння, він постановив, що право займатися цим видом господарської діяльності мають лише козаки і власники земельних угідь (окрім духовенства, купців і посполитого народу). Нагляд за виконанням цього указу покладався на полковників та сотників. До того ж росіянам заборонялося мати в Україні шинки.

Окрім цього гетьман К. Розумовський задумав заселити ті землі Гетьманщини, що пустували, та власне свої маєтки селянами, що повтікали з Польщі. З цим наміром він звернувся до російської імператриці. Невідомо, якою була реакція Єлизавети Петрівни, але, мабуть, стурбованість Семилітньою війною, у якій на той час брала участь Росія, не дала змоги розглянути це питання.

Під час останнього перебування в Україні у 1763--1764 рр. К. Розумовський здійснив і військову реформу. Зокрема, ним було введено уніформу, яка в першу чергу мала використовуватися полковою старшиною, сотниками, судовими писарями, городовими отаманами і значковими товаришами. Форма полкової старшини включала темно-сині каптан та шапку, червоний шовковий пояс та чорні чоботи. Подібною була форма сотенної старшини, яка передбачала ще обшиті червоним сукном рукава та червону шапку. Відмінною ознакою сотенної старшини від значкових товаришів була наявність на рукавах у представників першої групи вузького «золотого пузамента». Разом з тим рядові козаки мали носити «прежний мундир» до зношення, після чого їм дозволялося пошити однострій з темно-синього сукна, який за своїм покроєм практично не відрізнявся від попереднього козацького одягу.

Особлива увага приділялася також навчанню козаків, а саме швидкому заряджанню рушниці і стрілянню із неї в умовах пішого бою за участю як малих, так і великих військових сил. Суворі вимоги ставилися і до догляду за зброєю. Рушниця підлягала обов'язковому щоденному чищенню за допомогою залізних шомполів. До того ж козак повинен був утримувати шаблю «во всякой чистоте», змазуючи її баранячим жиром, та слідкувати за її гостротою. Згідно наказу гетьмана К. Розумовського велика увага приділялася також і утриманню й спорядженню бойових козацьких коней.

Під час останнього перебування в Україні Кирило Розумовський скликає у Глухові генеральні збори старшини та інших чиновників. Одним із питань, що обговорювалися на них, стало складання прохання про зрівняння статусу українських старшинських посад із російськими чинами. Цей документ був складений і відправлений до Петербурга на розгляд імператриці Катерині ІІ. Укласти положення про ранги Малоросії було доручено комісії, яка займалася «Уложенням про права та вольності російського дворянства», до складу якої входив і гетьман К. Розумовський. Як наслідок, українські старшинські посади були повністю зрівняні з російськими рангами.

Окрім того, у 1764 р. в Україні з ініціативи імперського центру було проведено перепис населення. Щоправда, скористатися з його даних Кирило Григорович вже не встиг у зв'язку із завершенням його гетьманства.

До останнього перебування гетьмана в Глухові відноситься і наступний курйозний випадок, який дозволяє нам судити про чесний та добродушний характер гетьмана К. Розумовського. Один український поміщик у результаті несправедливого рішення суду втратив свій маєток і декілька разів подавав письмові скарги, які не доходили до гетьмана. Тоді за порадою свого знайомого він вирішив через сад таємно проникнути до палацу Кирила Григоровича і чекати його появи. За словами того ж приятеля, граф К. Розумовський зазвичай після обідньої перерви виходив у сад і грав з друзями у більярд або займався іншими розвагами. Але даремно обманутий поміщик чекав, сховавшись у сінях, боячись натрапити на гетьманського камердинера замість К. Розумовського, двері не відкривалися, ніхто не з'являвся. Нарешті поміщик почув шум у кабінеті гетьмана і по важкій ході впізнав його власника. Переляканий прохач чекав появи Кирила Григоровича, але ніяких звуків більше не було. Та зненацька шум знову пролунав поблизу самісіньких дверей, і поміщик, не зволікаючи, нагнувся до порога та просунув крізь щілину свою чолобитну. Раптом документ зник і через певний час з'явився знову.

Поміщик схопив аркуш і кинувся навтікача. Розгорнувши папір, він побачив, що гетьман своїм розпорядженням не лише повернув йому втрачений маєток, а й відшкодував всі збитки та витрати, пов'язані з судовим процесом. Пізніше у гетьмана К. Розумовського його наближені спитали, хто привів цього прохача до нього. «Ніхто», - відповідав той. А на питання, де він його побачив, гетьман сказав: «Ніде, чолобитна сама перелізла через поріг».

Кирило Григорович, перебуваючи в останній раз в Україні у статусі гетьмана, звернув увагу і на процес вербування нових уланських полків, що розпочався на кордонах України. Так, у 1764 р. до проекту створення Новоросійської губернії на розгляд імператриці Катерині ІІ додавався проект формування поселенського кавалерійського полку, озброєного піками і названого уланським, на зразок назви, що була поширена в інших європейських державах. Губернатор новоствореної губернії О. Мельгунов з особливим завзяттям взявся за справу і почав переманювати задніпровських козаків до цього пікінерського полку. Це вербування спочатку спричинило численні конфлікти між новонабраними солдатами і гетьманськими козаками, а потім і відкритий бунт, після того як пікінерів почали навчати стройовій службі. Цей конфлікт дійшов аж до Петербурга, викликавши обурення серед столичних сановників. Але до розгляду цього питання та конфлікту навколо нього справа не дійшла. Новини з Гетьманщини про задум графа К. Розумовського зробити гетьманство спадковим для свого роду викликали неабиякий гнів імператриці Катерини ІІ. Саме ця ініціатива гетьмана і поклала початок кінцю кар'єри Кирила Григоровича як гетьмана України (як виявилося, останнього в історії України XVIII ст.).

...