Україна періоду Гетьманщини (1676–1781 рр.). Втрата автономії України

Загалом, незважаючи на численні реформи та зміни, проведені К. Розумовським, як політик гетьман отримав далеко не позитивну оцінку у деяких своїх сучасників. Так, шотландський дипломат Дуглас, акредитований у Санкт-Петербурзі, писав: «Це людина симпатична, з нахилом до доброго життя, за нього він віддасть усе. До великих справ ця людина нездатна». Його підтримує також інший шотландський дипломат Деон де Бомон: «Гетьманський уряд міг би мати дуже великі політичні наслідки, якби його посідала амбітна людина. Гетьман бо се вождь козаків, численної нації, що за часів якоїсь кризи може зробитися страшною силою. Петро Великий, хоч і був великим деспотом, проте не зміг уникнути козацького повстання. На щастя Росії, теперішній гетьман - людина лагідна і, як оповідають, не має стільки розуму, щоб задумати, реалізувати й підтримати якийсь політичний проект».

мазепа гетьманування орлик автономний

4. Завершення «Глухівського періоду»: діяльність Другої Малоросійської колегії та скасування Катериною ІІ українського автономного устрою та ліквідація Запорізької Січі

Друга Малоросійська колегія (1764--1786) -- колегія Російської імперії з управління Лівобережною Україною після скасування інституту гетьманства під час Глухівського періоду в історії Гетьманщини. Історично була продовженням раніших Першої Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду.

Колегію було ліквідовано у 1786 році у зв'язку з поширенням на територію України загальноімперської системи адміністративно-політичного управління.

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. Складалася з чотирьох російських урядовців, чотирьох представників козацької генеральної старшини, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця і росіянина) і канцелярських службовців. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.Члени (з російського боку): генерал-майор Брант (1764--?); полковник, князь Платон Мещерський (1764--?); полковник Хвостов (1764--?); полковник Натальїн (1764--?).

Члени (з українського боку): генеральний обозний, з присвоєнням чину генерал-майора російської армії, Семен Васильович Кочубей (1764--?); генеральний писар, із присвоєнням чину статського радника, Василь Григорович Туманський (1764--?); генеральний осавул, із присвоєнням чину полковника російської армії, Журавка (1764--?); генеральний хорунжий, з присвоєнням чину полковника російської армії, Апостол (1764--?).^[1]

У секретній інструкції П. Рум'янцеву щодо управлінням краєм Катерина ІІ рекомендувала:

· знищити всі залишки української автономії;

· закріпачити селян;

· здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;

· усіляко збільшувати збір податків.

Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати й вовчі зуби, і лисячий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і пряника» -- жорстоко карати за всі вияви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади.

Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:

· 1764 -- створення Малоросійської губернії

· 1765--1767 рр. -- проведено Генеральний опис Малоросії

· 1781 -- ліквідація сотенно-полкового устрою Гетьманщини -- скасовано українські козацькі полки

· 1781--1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, поділ на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське)

· 1783 -- замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком

· 1783 -- остаточно покріпачено українських селян Лівобережжя

· 1785 -- на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»

· 1786 -- проведено секуляризацію монастирських маєтків

· відправлення до Санкт-Петербурга прапорів України, гетьманських клейнодів, військових печаток

Колегію було ліквідовано у 1786 р. у зв'язку з поширенням на територію України загальної російської системи адміністративно-політичного управління.

Ліквідамція Запорімзької Січім 1775 ромку -- насильницьке знищення російськими військами українського козацького утворення -- Підпільненської Січі, та остаточна ліквідація Запорізької Січі як козацької автономії. Унаслідок цього Військо Запорозьке Низове припинило своє існування.

Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що російська влада не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після палацового перевороту 1762 року на імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі.

Коли 1764 року було ліквідовано Гетьманщину, а ще через рік -- полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Московська влада лише чекала слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

«Зруйнування Січі» С.Чайка 2001 р.

Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768--1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. 23 квітня 1775 року на раді при імператорському дворі прийнято рішення про ліквідацію Січі. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням російського генерала сербського походження Петра Текелія, які поверталися з османського походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. На самій Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення війни роз'їхалась по паланках і зимівниках. Натомість під командуванням Петра Текелія перебували значні сили: 10 піхотних і 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами. Петро Текелія оголосив імператорський указ про ліквідацію Запорозької Січі. Січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Всім було зрозуміло що опір кількох тисяч оточених запорожців буде марним, а прорив інших козацьких військ до оточеної Січі був майже неможливим в силу багатьох причин. Серед цих причин і велика чисельність російського війська і те що майже вся козацька старшина перебувала на Січі в результаті чого козаки що не були в оточенні залишилися без командування ^[1].

На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, лунали запеклі суперечки у намаганні знайти вихід з безнадійної ситуації в якій опинилося Запорізьке козацтво. Рада вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. Крім того козаки побоювалися в разі опору кривавої помсти козацьким сім'ям, на Січі ще були старі козаки які пам'ятали події 1709 року, коли Петро I провів жорстоку каральну експедицію проти України, в тому числі сумнозвісну батуринську різанину яка стала розв'язкою тих жахливих подій. Запорозькі козаки брали участь в багатьох походах Російської армії і були свідками жорстокості російських військ при штурмах ворожих поселень. Як згадували учасники подій на Січі: характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині, та інші козаки сказали: “Ні, братця, у нас є батьки й діти: москаль їх виріже. Взяли та й здалися”^[2].

16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги. Сумним фактом було те, що в знищенні Січі брали активну участь донські козаки, вони не знали жодного жалю до домівки їх українських "побратимів". Але, незважаючи на таку старанність у справі виконання розпорядження Катерини II, вони самі на початку 1790-х потрапили в її жорстку опалу, в них відібрали більшість споконвічних земель, велику частину донських козаків переселили у віддалені регіони Росії. Їхня старшина репресована. Лише 14 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які «жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами». Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Османський султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди -- булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву. Частина запорожців невдовзі склали основу Полтавського та Херсонського полків.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії^{[джерело?][3]}. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року Потьомкін про це доповідав Катерині ІІ.

Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.

Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року.

Размещено на Allbest.ru