Українська кампанія грецької армії 1919 р.: вплив на подальшу долю українських греків (на прикладі Миколаєва й Миколаївщини)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська кампанія грецької армії 1919 р.: вплив на подальшу долю українських греків (на прикладі Миколаєва й Миколаївщини)

Л. Л. Левченко

Державний архів Миколаївської області, Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Зважаючи на актуальність дослідження проблем Української революції (1917-1921 рр.) і 100-річчя Українського походу грецької армії (1919 р.), автор поставила за мету проаналізувати події, пов'язані з перебуванням грецького військового контингенту в Миколаєві та на Миколаївщині 1919 р., з'ясувати наслідки Українського походу грецької армії для українських греків (на прикладі греків Миколаєва). Події в Миколаєві, Снігурівці, Веселиново- му розглядаються в контексті розвитку подій на Півдні Україні (Березівка, Херсон, Одеса, Севастополь і Крим) під час інтервенції Антанти за доби Директорії (1919 р.) та в період сталінських репресій (1937 р.), а також з урахуванням загальносвітового контексту (боротьби Антанти проти більшовиків, понтійців за самовизначення, грецько-турецьких відносин). Розглянуто причини, що спонукали Грецію направити військо до України, та наслідки цього походу для Греції й понтійських греків.

Ключові слова: Українська революція, Миколаїв, Херсон, Одеса, Директорія, Антанта, греки України, Український похід грецької армії, 1919 р. грецька армія миколаївщина революція

L. L. Levchenko

The State Archives of Mykolayiv Region Petro Mohyla Black Sea University

Ukrainian Campaign of Greek Army in 1919: Its Influence on the Future of Ukrainian Greeks (The Case of Mykolayiv and Nearby Region)

Taking into account the importance of studying the Ukrainian Revolution (1917-1921) and the centenary of the Ukrainian campaign of the Greek Army (1919), the author analyzed the presence of the Greek military contingent in Mykolayiv region in 1919. The consequences of the Ukrainian campaign of the Greek Army for the Ukrainian Greeks is tackled on the example of the Greeks of Mykolayiv. Events in Mykolayiv, Snigurivka, Veselinovo followed the scenario that unfolded in the southern part of Ukraine (Berezivka, Kherson, Odesa, Sevastopol, and Crimea) during of the intervention of the Entente at the time of the Directo- ry (1919) and the Stalinist repressions (1937). The case is placed in a complex global context of the struggle of the Entente against Bolshevism, the Pontian movement for self-determination, Greek-Turkish relations. The article also investigates reasons for the Greek government to send the troops to Ukraine and the consequences of this campaign for Greece and the Pontic Greeks.

The analysis showed that Greece sent the troops to Ukraine not to fight against the Bolsheviks and support the Directory. It pursued its own goals. The Greek government tried to attract support from France at the Paris Peace Conference to resolve territorial issues and save the persecuted Greeks in the Ottoman Empire. Nevertheless, the Greek soldiers bravely fought against the Bolsheviks in the South of Ukraine. The Entente, the Directorate, and the Volunteer Army failed to create a common front against the Bolsheviks who directed against the Entente not only a regular army but also guerrilla attacks and agitation. The local Greek population supported the Greek troops in Mykolayiv It supplied the military with food and served as interpreters. In this way, the Mykolayiv Greeks fought against the Bolsheviks. This fact served a ground for Stalinist repressions of1937. The NKVD sentenced to death and executed all Greeks in the Mykolayiv area, whose personal involvement in the Ukrainian campaign of the Greek Army in 1919 found proof. A similar fate awaited Kherson, Odesa, and Crimean Greeks in 1937.

Keywords: Ukrainian Revolution, Mykolayiv, Kherson, Odessa, Directory, Entente, Greeks of Ukraine, Ukrainian campaign of the Greek Army, 1919.

Представники різних націй, зокрема греки, наприкінці ХУШ ст. обрали Південь України за нову батьківщину. В Миколаєві, започаткованому як суднобудівна верф 1789 р., переселенці з Греції заснували колонію, а згодом збудували в центрі міста Грецьку церкву. У ХІХ -- на початку ХХ ст. грецька колонія складалася з греків, які перейшли до підданства Російської імперії, та греків -- підданих Королівства Греція, Османської імперії й інших держав. У першій половині ХІХ ст., коли уряд Російської імперії розглядав Миколаїв виключно як військово-морську фортецю, миколаївські греки служили в Чорноморському флоті та закладах морського відомства. Після поразки в Кримській війні (1853-1856 рр.) Російська імперія вдалася до глобальних реформ. Їх складовою стало відкриття 1862 р. у Миколаєві міжнародного торгового порту. З того часу й до сьогодення експортно-імпортна торгівля підносить Миколаїв на один рівень з найзначніши- ми містами-портами світу. В цьому значна заслуга миколаївських греків, котрі зробили суттєвий внесок у розвиток експорту зернових. 30 квітня 1909 р. заможні греки Миколаєва об'єдналися в Еллінське благодійне товариство Державний архів Миколаївської області (Держархів Миколаївської обл.). Ф. 229. Оп. 1. Спр. 1271. Арк. 301.. Греками за походженням були Головні командири Чорноморського флоту та портів і військові губернатори Миколаєва, адмірали М. А. Аркас і М. П. Манганарі, яких містяни вшанували званням «почесний громадянин міста». Значущий внесок в історичну науку та українську культуру зробили історик З. А. Аркас і засновник товариства «Просвіта» в Миколаєві, автор «Історії України-Русі» М. М. Аркас.

Експортно-імпортна торгівля та інші міжнародні контакти потребували відкриття в Миколаєві дипломатичних представництв іноземних держав. На посаду грецького віце-консула 1876 р. було призначено Георгія Зігома- ласа (визнаний консулом 1891 р. Держархів Миколаївської обл. Ф. 230. Оп. 1. Спр. 12684. Арк. 1.), котрий представляв Королівство Греція в місті понад 25 років. 1902 р. грецьким віце-консулом став його брат Іван Зігомалас Держархів Миколаївської обл. Ф. 230. Оп. 1. Спр. 354. Арк. 1; Ф. 230. Оп. 3. Спр. 7. Арк. 15.. Містяни шанували його як дипломата й громадського діяча. До того ж він, як і його брат, уже вважався уродженцем Півдня України, поза- як брати народилися в Одесі, а їхній батько Пантелеймон Зігомалас 1864 р. заснував у Миколаєві власний бізнес, відкривши контору з експорту зернових. Родина Зігомаласів, як і більшість миколаївських греків, не переривала зв'язків із Грецією. Відомо, що Георгій закінчив в Афінах гімназію та університет. Іван завжди тримав руку на пульсі подій у Греції. 25 березня 1907 р. греки Миколаєва урочисто відзначили День незалежності Греції, запросивши на свято можновладців міста й консулів різних держав. 23 квітня 1909 р. І. Зігомалас від імені грецької колонії привітав короля Греції Георга І, а у квітні 1912 р. направив вітальну телеграму Прем'єр-міністру Греції Елефтеріо- су Венізелосу з приводу перемоги того на парламентських виборах. Наприкінці січня 1917 р., не погодившись із політикою уряду Греції, І. Зігомалас склав консульські повноваження Отказ Зигомала, греческого вице-консула в Николаеве // Науково-довідкова бібліотека Держав-ного архіву Миколаївської області (НДБ держархіву Миколаївської обл.). Трудовая газета. 20 янва-ря 1917 г. № 2327., але невдовзі знову став до дипломатичної роботи. Він захищав підданих Греції у Миколаєві й на початку 1919 р., як стверджує Л. Вовчук, І. Зігомалас виїхав до Греції наприкінці лютого 1919 р. (Вовчук, Л. 2017, с. 200-202).

До початку 1919 р. Миколаїв і регіон навколо нього пережили кілька змін влади й на кінець лютого в місті її поділяли міська дума, комісар Директорії С. П. Юріцин, німецьке командування, представники Антанти й більшовизована Рада робітничих і військових депутатів. З цього приводу М. С. Маргу- лієс писав: «У Миколаєві тепер п'ять влад» (Маргулиес, М. С. 1923, с. 243). Населення виживало на межі жебрацтва, в атмосфері страху. Ситуація ускладнювалася загрозою вторгнення денікінських і більшовицьких військ. На підходах до Миколаєва стояли загони отамана Н. Григор'єва, який у грудні 1918 р. ввійшов до міста від імені Директорії, а в лютому 1919 р. уже бивсявлавахЧервоної армії. Хаосу в місті додавали військові різних країн,

котрі в І Світову війну воювали по різні боки. Німецькі вояки ще не встигли покинути Миколаїв, як місто вже заполонили англійці та французи. В складі сил Антанти 1 березня 1919 р. у Миколаївський військовий порт увійшли транспорта «Инженер Авдаков» і «Анатолий Молчанов» з грецьким десантом із 3 тис. вояків, санітарним і бойовим обозами на бортахДержархів Миколаївської обл. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 321. Арк. 3; Ф. П-9. Оп. 2. Спр. 20. Арк. 141. 62. У Греції участь грецького військового контингенту в складі сил Антанти у боротьбі проти більшовиків в Україні одержала назву Український похід (кампанія) грецької армії 1919 р. (у свою чергу ІІ греко-турецька війна 1919-1922 рр. має назву Малоазійського походу (кампанії)). У зв'язку зі 100-річчям подій дослідження різних аспектів цього походу набули актуальності як в Україні, так і в Греції. Отже, тема наведеного дослідження визначена як «Українська кампанія грецької армії 1919 р.: вплив на подальшу долю українських греків (на прикладі Миколаєва та Миколаївщини)».

Розпочинаючи історіографічний огляд, спершу вкажемо на суттєві, з огляду на визначену тему, праці ХХ ст.: співробітника апарату ЦК ВКП(б) А. Лихолата (Лихолат, А. В. 1949) та голови НТШ у США М. Стахіва (Ста- хів, М. 1964), які надали критичні оцінки ситуації на Півдні України за доби Директорії, щоправда з протилежних позицій. Дії грецького військового контингенту в Україні 1919 р. та вплив Українського походу грецької армії на подальшу долю українських, зокрема миколаївських, греків у сучасній українській історіографії належать до кола малодосліджених проблем. Учені переважно вивчають переговори між Директорією та Антантою в Парижі й Одесі (Городня, Н. 2017), діяльність українських дипломатів у Греції (Даниленко, В. & Миронець, І. 2006; Матяш, І. 2016) та грецьких в Україні (Вовчук, Л. 2017), відносини між Францією та УНР (Гончар, Б. М. & Городня, Н. Д. 2000; Дацків, І. 2010; Попенко, Я. 2014). Їхні праці надають загальний історичний контекст для дослідження зазначеної теми. Значний доробок з історії греків України належить Н. Терентьєвій, але в ньому не приділено увагу порушеній темі (Терентьева, Н. 2008). В розрізі сталінських репресій щодо греків в Україні слід указати на праці В. Нікольського (Никольский, В. 2005) та російського дослідника І. Джухи (Джуха, И. 2017). В них висвітлено «грецьку операцію» НКВС у 1937-1938 рр., але ніяк не пов'язано репресії греків у 1930-ті рр. з відлунням подій часів Української революції 19171921 рр. А втім, більшість протоколів допитів греків починається з запитання про їхню співпрацю з «грецькими окупантами» 1919 р.

У грецькій історіографії увагу насамперед привертає праця Н. Петсалі- са-Діомідіса «Еллінізм у південній Росії та українська кампанія: їх вплив на понтійське питання» (Petsalis-Diomidis, N. 1972), написана з залученням матеріалів з Архіву Міністерства закордонних справ Греції і приватнихархівівМіністра закордонних справ Александроса Діомідіса та голов- нокомандувача грецької армії Леонідаса Параскевопулоса. Автор осмислив передумови, причини й результати української кампанії з погляду грека, зміст переговорів між Грецією та Францією, пов'язав результати української кампанії з понтійською проблемою. Побіжно вчений згадав ноту голови Раднаркому УСРР Х. Раковського, надіслану А. Діомідісу, в котрій зазначалося, що участь грецького контингенту в боротьбі проти більшовиків в Україні не залишиться без загрозливих наслідків для українських греків. Н. Петсаліс-Діомідіс писав, що Ф. Матушевський, посол Директорії в Греції, запевнив грецький уряд, що Директорія в Україні поважатиме права нацменшин, зокрема греків, і захищатиме їх, однак на той час Директорія вже залишила Київ, а головні українські міста зайняли більшовики (Petsalis-Diomidis, N. 1972, с. 240).

Щодо результатів Українського походу грецької армії Н. Петсаліс-Діомідіс зробив такий висновок: «.. .Греція почала українську кампанію, передусім, аби підлеститися до великих держав і отримати територіальні винагороди на Паризькій конференції. Незважаючи на провал цього ризикованого проекту, стійкий проелліністичний клімат було створено в певних французьких політичних колах, і французький парламент з ентузіазмом визнав значущість грецького внеску. Понад те, виїзд греків із Росії не створив перешкод на шляху вирішення питання Понту. Навпаки, репатріація понтійців, спричинена наслідками грецької участі в Українській кампанії, відкрила широкі перспективи для отримання Понтом незалежності» (Petsalis-Diomidis, N. 1972, с. 254-255). Н. Петсаліс-Діомідіс підкреслював, що хвилі понтійських утікачів із Росії (Півдня Російської імперії, насамперед України та Криму) спричинили на Понті збільшення відсотку грецького населення і цим довели, що Греція більше не може утримуватися від втручання в долю своїх співвітчизників у цьому регіоні. Проте ні доброзичливість французів, ані концентрація понтійців на їхній батьківщині не надали достатньо підстав для об'єднання Понту з Грецьким королівством або для створення Понтійської автономії. Крім понтійців і їхнього лідера архієпископа Хрисанфа, у світі не знайшлося прибічників цих ідей (Petsalis-Diomidis, N. 1972, с. 254-255).

К. Фотіадіс, член Всесвітньої ради еллінів за кордоном, автор праць про греків царської Росії, СРСР, Малої Азії на конференції «Греки в Україні» (Одеса, 1996) подав «дані про трагічний стан грецького населення в Одесі 1918-1921 рр. і підкреслив, що участь Греції в антирадянській інтервенції була дипломатичним кроком її уряду» (Терентьева, Н. 1997, с. 152-155). В інших працях К. Фотіадіс критикував проантантівську політику уряду Е. Венізелоса як помилкову, підкреслюючи, що вона ускладнила ситуацію в Малій Азії й призвела до знищення там греків-християн (Фитіабп^, K. 2003, 2004/2015). К. Фотіадіс зауважував, що, якби грецька армія замість Одеси та Криму, де їй довелося захищати французькі інвестиції на півдні колишньої Російської імперії, висадилася на Понті, понтійської проблеми не існувало б узагалі (Фютіабпд, K. 2004, с. 282).

Грецька історіографія останнім часом усе більше демонструє інтерес до участі грецького контингенту в революційних подіях в Україні й характеризується неоднозначними оцінками політики прем'єр-міністрів Франції Ж. Клемансо та Греції Е. Венізелоса (Аиуптібпд, К. Г 1999; Koliopoulos, J. S. & Veremis, Th. M. 2002; Kitromilides, P M., ред. 2008; Aouviag, S. 2014, 2017; Карокад, П. 2018; Моттад, N. 2019). Професор В. Агт- зідіс обґрунтував переслідування греків в Османській імперії як геноцид і вивчає під цим кутом їх історію (насамперед, період сталінських репресій) на теренах СРСР від встановлення дипломатичних відносин між Грецією та Радянським Союзом 1924 р. (АутСдЗпд, В. 1991; Аут^і§пд, В. 2001; Ауті^пд, В. 2005; Ауті^пд, В. 2008).

22-24 жовтня 2015 р. у Фессалоніках відбулася міжнародна конференція «Фронт Салоніки під час І Світової війни», на якій К. Діогос представив доповідь «Війна після війни: інтервенція союзників в Україну та грецькі експедиційні сили (1919)» (Diogos, K. 2015). Доповідач назвав головні, на його думку, причини поразки української кампанії: політичні, економічні та соціальні умови в Україні, що стали визначальними для провалу місії Антанти, а також недостатня поінформованість грецького уряду щодо ситуації в Україні, недоліки політичного керівництва Греції, складні відносини грецького військового командування з французьким і фрагментація грецького контингенту. Все це, як стверджував К. Діогос, призвело до марного пролиття крові грецьких вояків.

Коли в Україні тривала робота над цим дослідженням, у Греції в Афін- ській правничій школі 12-14 квітня 2019 р. відбувся конгрес «Російська революція: теоретичні підходи та відкриті питання», на якому Т Костопулос виголосив доповідь «Більшовицька революція очима учасників грецького експедиційного корпусу». На підставі спогадів 14 офіцерів, трьох солдат і священика, які брали участь в Українському поході 1919 р., він описав реалії, з якими грецькі вояки зіткнулися в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, й дійшов висновку про різко негативне сприйняття серед місцевого, на той час уже збільшовизованого, населення грецьких «окупантів», на тлі чого виникали конфлікти з трагічними наслідками для обох сторін. У Миколаєві, повідомив доповідач, муніципальна влада уникала контактів із грецькими військовими, 150 000 робітників були готові розпочати повстання, й лише консул Греції та провідні члени «крихітної грецької громади» співчували солдатам. Він визнає, що, знищуючи більшовиків, греки почасти вдавалися до терору місцевої людності (КюотолоиГод, T 2019). Загалом, грецька історіографія зосереджується на трагічній долі учасників Українського походу 1919 р. та його опосередкованих наслідках для понтійських греків і не зачіпає долі греків, які мешкали на українських теренах.

Вагомим внеском у світову історіографію стали праці знаного спеціаліста з історії Франції ХХ ст., професора Університету Міннесоти (США) Дж. К. Мунхолланда (Munholland, J. K. 1981; Munholland, J. K. 1988), в яких ідеться про прагнення Франції, інвестувавши незначні ресурси, здобути політичний та економічний вплив на півдні колишньої Російської імперії, негативне ставлення грецьких і французьких вояків до ідеї походу в Україну, непрості відносини, що склалися між греками й французами в несприятливих для них умовах в Україні, наслідки інтервенції для Франції, Британії, Греції, Польщі й Румунії. Дії з'єднаних військово-морських сил союзників у Чорному морі 1919 р., зокрема участь англійських і французьких кораблів у боях у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Севастополі та інших чорноморських містах, висвітлено в праці почесного професора історії Університету штату Флорида (США) П. Хелперна (Halpern, P. 2016). Цінність праці полягає в тому, що автор підкріпив висновки документами з Національного архіву Сполученого Королівства Великої Британії (листування адмірала Сомерсета Гоф-Калторпа з Британським Адміралтейством).

В історіографічному екскурсі неможливо оминути праці, точніше мемуари, безпосередніх учасників і сучасників подій. Вони поділяються на спогади діячів Української революції (1917-1921 рр.) (Скоропадский, П. 1995; Христюк, П. 1922; Марголин, А. 1934; Борщак, І. 1936; Матушевський, Ф. 2005), більшовиків (Ряппо, Я. 1924; Антонов-Овсієнко, В. О. 1930; Равич, Н. 1967), представників білого російського руху (Маргулиес, М. С. 1923). Грецьку мемуарну літературу представлено спогадами вояків і командирів, які брали участь в Українському поході 1919 р. (А. А. 1929; Kapayiawp^, X. 2013; Nidep, K. 2015 (дві останні підготував до публікації Ф. Д. Драконтія- діс (Ф. A. ApaKovraeidpg)). Специфіка цих праць полягає в тому, що їх можна використовувати як джерела. Стосується це і спогадів більшовиків, які, незважаючи на заангажованість, надають цінний фактичний матеріал. Загалом, як в українській, так і в грецькій та світовій історіографії про Миколаїв згадується лише побіжно.

Зважаючи на актуальність дослідження проблем Української революції (1917-1921 рр.) і 100-річчя Українського походу грецької армії 1919 р., а також результати історіографічного аналізу, мета дослідження сформульована як аналіз подій, пов'язаних із перебуванням грецького військового контингенту в Миколаєві та на Миколаївщині 1919 р., та з'ясування наслідків Українського походу грецької армії для миколаївських греків. Термін «Миколаївщина» розглядається в межах кордонів сучасної Миколаївської обл.

Маємо констатувати брак і розпорошеність джерельної бази, як української, так і грецької, що впливає на результати досліджень в Україні та Греції. Про необхідність об'єднання джерельної бази й спільних досліджень ішлося в промові Генерального консула Республіки Греція в Одесі Деспіни Кукулопуло під час її візиту до Державного архіву Миколаївської обл. 12 квітня 2018 р. Тому одним із завдань дослідження стало максимальне виявлення джерел, на підставі яких уможливлювалося б досягнення визначеної мети. Зібрана джерельна база представлена спогадами діячів Української революції 1917-1921 рр., учасників білого руху, більшовиків, грецьких вояків -- учасників походу, документами органів державної влади, зокрема НКВС, місцевого самоврядування, повідомленнями з місць боїв, публікаціями в миколаївських періодичних виданнях 1919 р. Базові джерела по Миколаєву й Миколаївщині виявлено в Державному архіві Миколаївської обл.

Дотримуючись принципів об'єктивності, комплексності й системності, використовуючи методи архівної евристики та історичного дослідження, а саме: історико-генетичний, історико-порівняльний та історико-систем- ний, вдалося висвітлити перебування грецьких військ 1919 р. на Миколаївщині й дійти висновків щодо впливу Українського походу грецької армії на подальшу долю українських, зокрема миколаївських, греків.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що події в Миколаєві та регіоні навколо нього (Снігурівка, Веселинове) аналізуються в контексті розвитку подій на Півдні Україні (Березівка, Херсон, Одеса, Севастополь і Крим) під час інтервенції Антанти за доби Директорії (1919 р.) та в період сталінських репресій (1937 р.), а також з урахуванням загальносвітового контексту (боротьби Антанти проти більшовизму, понтійських греків за право на самовизначення, грецько-турецьких відносин).

Починаючи виклад, зупинимося на цілях сторін -- учасників подій. У середовищі Антанти ще з 23 грудня 1917 р. діяла таємна англо-французь- ка конвенція, згідно з якою території України, Бессарабії та Криму перебували в сфері впливу Франції. Де факто Франція визнала УНР ще за Центральної Ради, про що посол Франції в Києві Ж. Табуї заявив В. Винничен- ку 4 січня 1918 р. (Попенко, Я. 2014). Франція не лише підтримувала УНР у боротьбі з більшовизмом (Городня, Н. 2017, с. 87-88), а й мала власні політичні та економічні інтереси на Півдні України (Munholland, J. K. 1981, с. 43). Так, уряд Франції добре пам'ятав, що французька фінансово-промислова група на чолі з банком « Societe Generale» у 1911-1912 рр. володіла контрольним пакетом акцій Товариства суднобудівних, механічних і ливарних заводів у Миколаєві (суднобудівний завод «Наваль»). Україну Антанта розглядала як буферну, «санітарну», зону між більшовицькою Росією та країнами Європи (Городня, Н. 2017, с. 98; Гончар, Б. М. & Городня, Н. Д. 2000, с. 48). Однак Антанта, «а особливо Франція», вбачала в Україні не незалежну державу, а лише частину федеративної Росії (Пеленський, Я. 1995, с. 24). Франція планувала надати допомогу Гетьману П. Скоропадському (Скоропадський, П. 1995, с. 311), який, аби продемонструвати Антанті федералістські нахили, навіть видав федеративну грамоту від 18 листопада 1918 р.

(Лупандін, О. І. 2004, с. 101-102). А втім, грамота стала однією з причин усунення його від керівництва державою й на час прибуття військ Антанти в Одесу влада в Україні вже належала Директорії (перший французький корабель прибув 10 грудня 1918 р., перший французький корпус -- 18 грудня 1918 р., Petsalis-Diomidis, N. 1972, с. 232; за іншими джерелами 2 грудня 1919 р. до Одеси прибув французький військовий корабель «Мірабо», а 10 грудня 1919 р. до порту ввійшов військовий корабель «Жюстіс», Бор- щак, І. 1936, с. 10). Розбіжність у датах тут і далі пояснюється використанням джерел, у яких указано дати за різними стилями.

Директорія боролася проти більшовиків, намагаючись відстояти незалежність УНР, для цього вона вимушено спрямувала вектор зовнішньої політики на Антанту (Дацків, І. 2010, с. 215). Втім, Франція вбачала в Директорії пробільшовицький уряд (Борщак, І. 1936, с. 11), адже й справді Директорія в січні 1919 р. відрядила до Москви надзвичайну дипломатичну місію на чолі з С. Мазуренком, яка мала погодитися на радянську форму влади в Україні, економічний договір і військовий союз для боротьби з російською доброволією та оборони обох республік від наступу антантівського війська, натомість більшовицька Росія мала б припинити наступ свого війська на Україну (Христюк, П. 1969, с. 39). Як пробільшовицьку сприймав Директорію й грецький уряд, навіть українських вояків, котрі опинилися в Греції під час І Світової війни, відряджали до Добровольчої армії, а не до армії Петлюри, тож Ф. Матушевський доклав чимало зусиль, щоб розвіяти цей образ (Матушевський, Ф. 2005, с. 188, 192-193). З цієї причини переговори Директорії з Антантою, що почалися в Одесі з 14 січня 1919 р., просувалися надто повільно й з труднощами. Паралельно Антанта домовлялася з Добровольчою армією, маючи на меті створити плацдарм для боротьби з більшовизмом, однак А. Денікін відкидав будь-яку можливість об'єднатися з Директорією, вважаючи її сепаратистською (Городня, Н. 2017, с. 89, 91, 96-97). Однак у світі Директорії дорікали, що це вона не хоче йти разом із добровольцями проти більшовиків (Матушевський, Ф. 2005, с. 204). 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ і наближалися до Вінниці, куди перебралася Директорія. Французька сторона висувала нові переліки вимог (у тому числі про вихід С. Петлюри та В. Винниченка з уряду) та, нарешті, текст угоди було напрацьовано. Проте угоду так і не підписали: наприкінці березня французькі представники в Одесі отримали телеграму з Парижа про припинення переговорів із Директорією. Під час евакуації військ Антанти з Одеси, 4 квітня 1919 р., з'явився французько-британський протокол, за яким Франція збиралася підтримувати Добровольчу армію й остаточно відмовлялася від угоди з Директорією (Городня, Н. 2017, с. 99).

З початку І Світової війни (1914-1918 рр.) Греція зберігала нейтралітет, оскільки король Костянтинос І симпатизував Німеччині. Він навіть від- 67 правив у відставку Прем'єр-міністра Е. Венізелоса, прихильника Антанти. Однак під тиском Антанти Костянтинос І зрікся престолу на користь сина Александроса, а Венізелос повернувся на посаду прем'єра. Греція вступила у війну на боці Антанти (Koliopoulos, J. S. & Veremis, Th. M. 2002, p. 285). З цього приводу Ф. Матушевський назвав Грецію «невільницею Антанти» (Матушевський, Ф. 2005, с. 187). Після завершення І Світової війни, Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо запропонував Е. Венізелосу підтримати експедицію Антанти на Південь України для боротьби з більшовизмом (перша пропозиція надійшла трохи раніше, а саме 8 листопада 1918 р.; Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 234). А втім, то не було щире прохання, оскільки Франція послуговувалася принципом «ні краплі французької крові» (Гончар, Б. М. & Городня, Н. Д. 2000, с. 48) й залучила грецькі війська, аби уникнути власних жертв. Дж. К. Мунхолланд навів слова французького генерал-лейтенанта Анрі Фрейденберга: «No French soldier who saved his life after the Marne and Verdun would want to lose it on the fields of Russia (Жоден французький солдат, котрий зберіг своє життя у Марні (1914 р.) та Вердені (1916 р.) (великі битви І Світової війни -- Л. Л.), не хотів би втратити його на полях Росії)» (Munholland, J. K. 1981, p. 50)

Понтійська проблема виникла після падіння Візантійської імперії в XV ст., посилилася під час Балканських війн (1912-1913 рр.) і ускладнилася в І Світову війну після того, як російська армія зайняла Трапезунд 18 квітня 1916 р. В Османській імперії греків переслідували кемалісти (Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 224-229). В основі переслідувань спершу були переважно економічні причини, адже менші за чисельністю греки домінували в індустріальній, торговій та фінансовій сферах (ФютіаЗрд, К. 2004, с. 35, 112, 160). На кінець 1918 р. в Османській імперії мешкало близько 2,5 млн. греків, і їхнє життя перебувало в небезпеці (Koliopoulos, J. S. & Veremis, Th. M. 2002, p. 285). Ф. Малкідіс, член Міжнародної асоціації вчених -- дослідників геноциду, стверджує, що від переслідувань загинуло близько 1 млн. греків (Malkidis, Th. 2014, p. 103). Понтійські греки для захисту національних інтересів об'єднувалися в союзи, створювали загони самооборони, втікали до Греції, Росії, Грузії, Македонії, Фракії, України, зверталися до світової спільноти по захист. Відбулося кілька конгресів понтійських греків. У жовтні 1917 р. в Катеринодарі (Кубань) засновано Центральний союз понтійських греків. Перший конгрес понтійців Європи та США відбувся 4 лютого 1918 р. в Марселі під проводом К. Костантінідіса. Учасники надіслали телеграму Л. Троцькому з проханням підтримати незалежність Понтійської республіки. В липні 1918 р. на Елліністичному конгресі в Баку проголошено незалежність Понту. 2 листопада 1918 р. в Марселі відбувся конгрес понтійців, на якому підписано понто-вірменську угоду й обрано представників від понтійських греків на Паризьку мирну конференцію. Понтійці роз- 68

раховували на підтримку грецького уряду в наданні їм громадянства Греції або повній анексії Понту до Греції чи проголошення незалежності або самовизначення Понту. Втім, на той час Венізелос уважав ідею понтійської незалежності утопією й не вбачав можливості її вирішити без міжнародної підтримки (Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 229). Коли на теренах колишньої Російської імперії поширилися відомості про направлення грецького контингенту до Одеси, грецькі консули в Петрограді та Москві звернулися до грецької дипломатичної місії в Стокгольмі по захист російських греків. Представники грецьких громад зібралися на конгрес у Ростові й надіслали листа уряду Греції з проханням про допомогу. На це А. Діомідіс відрядив для керівництва чорноморськими грецькими громадами досвідченого дипломата І. Ставрідакіса. В інтерв'ю Е. Венізелоса Лондонській «Times» про вступ грецької армії до Української кампанії він також повідомив про можливість утворення незалежної Вірменської держави, складовою якої мали стати території, де жили понтійці. Але ті категорично не сприймали такої пропозиції. Як писав Н. Петсаліс-Діомідіс, петиції від них «затопили» Міністерство закордонних справ у Афінах і Секретаріат Паризької мирної конференції. Н. Петсаліс-Діомідіс зазначив, що греки навіть уважали вірмен опосередковано винними в конфлікті з мусульманами, а ще боялись асиміляції. Відтак, якщо ідею незалежної Понтійської республіки неможливо було реалізувати, понтійці просилися стати частиною майбутньої інтернаціональної Держави Константинополя й Проток або сформувати конфедерацію з Грузією. 30 січня 1919 р. Центральний союз понтійців Катеринодара надіслав урядам Греції, Франції, Великої Британії та США протест, к якому вимагав захистити греків Понту, репатріювати їх з південної Росії, приєднати Понту до Королівства Греція. Представники Союзу прибули до Парижа, Константинополя й Афін. Після розмови з ними в Афінах А. Діомідіс наголосив Е. Венізелосу, що, якщо грецька делегація на Паризькій мирній конференції проігнорує їхні вимоги, наслідки будуть серйозними (Petsalis- Diomidis, N. 1972, p. 228-230, 250-251).

Втім, Е. Венізелос мріяв відродити Візантійську імперію з центром у Константинополі (Велика ідея -- МєуаГр І5єа). Ідея об'єднати греків і землі, що в давнину були ареалом мешкання грецького етносу, жевріла від часів, коли турки захопили Константинополь1453 р., і набула нового сенсу під час Грецької революції 1821-1829 рр., яку започаткувала в Одесі організація «Філікі Етерія». У Балканських війнах Греція майже вдвічі збільшила свою територію, проте це її не задовольняло. Після перемоги в І Світовій війні можливість реалізувати Велику ідею здавалася найімовірншіою. Проте грецький панеллінізм суперечив пантуранізму, ідеології молодотурків і кемалістів. У ХІХ ст. Османська імперія втратила низку територій і «виживала лише тому, що європейські держави не знаходили між собою згоди як 69

її розчленити». Після Балканських війн турки вбачали в Туреччині батьківщину лише для турків, панували думки щодо християнських меншин як спільнот, зацікавлених у руйнуванні імперії (Shirinian, G. N. 2012, p. 8-9).

Згодом на Паризькій мирній конференції 1919 р. грецька делегація зробила заяву про анексію Південної Албанії, Фракії, Південних Спорад (Додеканес, острови Грецького архіпелагу) та інтернаціоналізацію Константинополя. Венізелос вимагав Айдинський (Ізмірський) вілайєт, включаючи Смирну, для убезпечення грецького населення від переслідувань і можливого створення грецької автономії (Koliopoulos, J. S. & Veremis, Th. M. 2002, p. 285). Отже, понтійське питання було серйозною проблемою уряду Е. Венізелоса.

Е, Венізелос сумнівався, чи відправляти військо до збільшовизовано- го краю, бо там солдати могли потрапити під вплив більшовицьких ідей. Окрім того, він побоювався реакції соціалістичних партій у самій Греції. Однак бажання продемонструвати вірність союзу з Францією з розрахунком на її сприяння в реалізації грецької політичної лінії перемогло. Е. Венізелос погодився з французькою пропозицією й направив до України 1-й армійський корпус у складі трьох дивізій (42 000 вояків; Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 237) в обмін на підтримку територіальних претензій Греції у Східній Фракії й Малій Азії та з вищою метою захистити понтійських греків. Водночас Е. Венізелос вимагав від Антанти, щоб грецьке військо йшло до України лише разом із французьким, забезпечувалося зброєю, одягом і провіантом на тих самих умовах, що й французи (Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 236).

Підготовка грецького війська до відправлення в Україну тривала від 8 грудня 1918 р. до 4 січня 1919 р. (Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 237). В самій Греції газети писали, буцімто український уряд проти висилки грецького війська до України: посилалися на заяву посла Директорії в Греції Ф. Матушевського про потребу України виключно в технічній допомозі (Матушевський, Ф. 2005, с. 186). Тільки дві грецькі дивізії досягли України (23 351 грецький вояк), командував ними генерал Костянтинос Нідер (Моттад, N. 2019). Однак К. Нідер прибув до Одеси 26 березня 1919 р., тобто напередодні передачі міста більшовикам (Petsalis-Diomidis, N. 1972, c. 239). Реально грецький контингент підпорядковувався французькому командуванню на чолі з генералом Філіппом д'Ансельмом (при цьому французький контингент налічував 15 000 вояків, Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 239). Перевозилися війська французьким транспортом, який Франція надіслала лише 15 січня 1919 р. Увесь цей час Е, Венізелос добивався від Франції обіцяного матеріального забезпечення грецького війська. 12 січня 1919 р. він навіть погрожував скасувати рішення про підтримку місії Антанти в Україні, якщо Британія й Франція не нададуть 4500 ліжок, обіцяних у грудні 1918 р. (Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 237). Грецький авангард досяг головної бази -- Одеси -- 8 січня 1919 р. (Карококд, П. 2018), за іншими даними, 20 січня 1919 р. (Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 237). Разом із грецькими військовими з Греції до України приїхало близько 50 православних священиків різних рангів (Равич, Н. 1967, с. 20). Після прибуття в Україну грецькі дивізії поділялися на дрібніші військові підрозділи й переходили під кермо французьких офіцерів. Так, 7-й Афінський піхотний полк, що дислокувався в Миколаєві, підпорядковувався французькому контр-адміралу Густаву Леже (Gustave Lejay, 1862-1944 рр.). За командування грецькими військами в Україні, зокрема за евакуацію їх з Херсона та Севастополя, Г Леже одержав від Греції орден грецької армії Gustave Lejey (1862-1944). [Archives Nationales. Dossier: LH|1568|47]. Retrieved from: https:// gw.geneanet.org/bourelly?lang=fr&n=lejay&oc=0&p=gustave [in French].. Г Леже приїхав до Одеси 27 листопада 1918 р. або 10 грудня 1918 р. (Борщак, І. 1936, с. 10), він був командиром 2-го дивізіону 2-ої ескадри французького флоту, а в Україні командував з'єднаним флотом Антанти. 3 березня 1919 р. прибув до Миколаєва Держархів Миколаївської обл. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 321. Арк. 4.. 8 березня 1919 р. зустрівся з начальником українського гарнізону Миколаєва полковником Сухотіним і щойно призначеним помічником українського коменданта міста полковником Прочуханом. У бесіді з українцями Г Леже заявив, що єдиною військовою владою в Миколаєві він визнає Директорію Украинцы и французы [Без автора] // НДБ держархіву Миколаївської обл. Газета «Южное слово». 8 марта 1919 г. № 119.. Г Леже бентежила величезна кількість в Україні політичних опонентів, які не знаходили між собою згоди. Загалом представники Антанти були розчаровані ставленням місцевого населення, адже, йдучи до України, вони розраховували на підтримку її людності. Окрім Г Леже, французькими морськими силами в Миколаєві командував контр-адмірал Луї Екзельман.

Як французькі, так і грецькі вояки були втомлені довгими роками I Світової війни. До того ж французьке командування не мало плану операції, а солдати, за спогадами учасників тієї експедиції, не бажали воювати. У липні 1929 р. в грецькій газеті «Рі^оаяаатр» з'явилися спогади солдата, котрий побував у тій експедиції в Україні. Він писав, що їх, бідних солдатів, тяг- ли на забій інтереси вітчизняних та іноземних експлуататорів, тому лише про страждання й тиранію згадує він через роки. Він визнавав, що прості солдати настільки не хотіли битися, що припускалися братання з більшовиками A. A. (1929). Н тихобімктікц єкотратєіа rqg Оикратіас. Ріфалаотпд, (16 lon/ioy 1929; 17 lon/toy 1929; 18 lon/ioy 1929; 19 lofi/ioy 1929). Retrieved from: https://efimeris.nig.gr [in Greek].. Серед офіцерства панували інші настрої. Зокрема, в біографії полковника Ніколаоса Пластіраса зазначено, що він уважав боротьбу з більшовиками в Україні шляхом до реалізації грецьких національних цілей: «Наша дорога до Фракії та Малої Азії проходить через Росію. Ми дамо нашим дітямСмирну..,» NiKo/aog 11/.аогі]рас. (17 Noegppiou 1883 -- 26 lou/iou 1953) [not dated]. Retrieved from: http:// www.agiasofia.com/1922/1922e.html [in Greek].. Серед грецьких офіцерів, які воювали в Україні, були Хри- стос Цолакопулос, Александрос Отонеос (Прем'єр-міністр Греції у 1933 р.), Костянтинос Манетас, Ніколаос Пластірас (Прем'єр-міністр Греції у 1945, 1950, 1951-1952 рр.; Міністр закордонних справ у 1950 р.), Панайотіс Гар- галідіс, Стиліанос Гонатас (Прем'єр-міністр Греції у 1922-1924 рр.), Арісті- діс Хасапідіс, Ахіллевс Протосінгелос, Ніколаос Влахопулос. У подальшому вони відіграли значущу роль в історії Греції, перебуваючи на найвищих постах в армії та державі.

До початку лютого греки просунулися до Березівки (105 км від Миколаєва), Херсона (65 км від Миколаєва), Олешків (85 км від Миколаєва), Веселинового (79 км від Миколаєва). 21 лютого 1919 р. в районі Весели- нового французька артилерія й танки відбили атаку більшовицької піхоти. Бій з більшовиками відбувся і в Херсоні, де греки спершу здобули перемогу (Карвкад, П. 2018). Херсонські події 2-10 березня 1919 р. задокументовано в рапорті інженера Херсонського торгового порту В. Іванова Рапорт инженера Херсонского торгового порта Начальнику отдела торговых портов о событи-ях в Херсоне 2-10 марта 1919 г. Победа советской власти на Херсонщине (1917-1920 гг.) // Сборник документов и материалов к 40-летию Великого Октября. Херсон: Изд-во «Наддніпрянська прав-да», 1957. С. 150-151. [Оригінал виявлено в Центральному державному архіві Жовтневої револю-ції (нині -- Державний архів Російської Федерації). Ф. 446. Оп. 2. Спр. 44. Арк. 231].. Окрім цього, бомбардування Херсона 3-5 березня 1919 р. артилерією збільшовизованого отамана Н. Григор'єва висвітлювала миколаївська газета «Южное слово».

Відомо, що напередодні отаман Н. Григор'єв надіслав грекам ультиматум, у якому згадав демократичні традиції грецького народу й пожалкував, що його вояки билися на боці французьких капіталістів. Уранці 2 березня 1919 р. несподівано почалося бомбардування Херсона з боку залізничного вокзалу: виявилося, що зі Снігурівки підійшов бронепотяг і розпочав обстрілювати місто. Ввечері бомбардування відновилося й снаряди вибухали біля пароплава «Урания» та канонерського човна «Плутон» у порту. Союзники відповіли артилерійським вогнем з «Плутона». Наступного дня з Миколаєва прийшов «Ледокол № 1» з 250 грецькими вояками та 4 гарматами на борту. М. С. Маргулієс писав 3 березня 1919 р. «У Херсоні справи поправляються; більшовики відігнані. Греки йдуть у бій, здається, мляво, -- а на них остання надія» (Маргулиес, М. С. 1923, с. 287). 4 березня 1919 р. допомогу антантівським військам у боротьбі з григор'ївцями надали німецькі артилерійські частини, що прибули бронепотягом з Миколаєва В Херсоне [Без автора] // НДБ держархіву Миколаївської обл. Газета «Южное слово». 7 мар-та 1919 г. № 118.. 5 березня 1919 р. у щоденнику М. С. Маргулієса з'явився запис: «У Херсоні погано; французи ловлять в морі корабель з греками, що йде до Салонік, щоб направити його прямо в Херсон без заходу в Одесу; посилають туди ж крейсер» (Маргулиес, М. С. 1923, с. 294). Французький крейсер (шлюп) «Algol» прийшов на допомогу 5 березня й цього та наступного дня вів вогонь по григор'ївцях. Ті відійшли від Херсона, зайняли позиції на лінії Марефо-Херсонської залізниці й звідти поновили обстріл міста. В ці дні більшовики підступно вбили 6 французьких солдатів і 1 грецького офіцера. Антантівці у відповідь розстріляли 5 заручників із більшовиків. У відповідь григор'ївці захопили двох греків-пекарів, але союзники пред'явили григор'ївцям ультиматум і греків відпустили В Херсоне [Без автора] // НДБ держархіву Миколаївської обл. Газета «Южное слово». 7 мар-та 1919 г. № 118.. 8 березня 1919 р. з'явилися чутки про просування до Херсона чотирьохтисячного більшовицького загону. Цього дня грецькі війська були відтіснено на територію порту. 9 березня 1919 р. Григор'єв розпочав чергову атаку Херсона. Йому відповідали артвогнем кораблі союзників. Для боротьби з військами Григор'єва французьке командування направило грецький батальйон з артилерією й танками (Маргулиес, М. С. 1923, с. 299), однак, як повідомляв у рапорті В. Іванов, з пароплава «Потемкин» висадка відбувалася під вогнем, а з транспорту «Анна-Д», що прибув із танками, через артобстріл узагалі не було можливості вивантажити техніку. Вночі союзники відступили на судна й зі сходом сонця 10 березня 1919 р. відійшли в море. Під час відступу французький крейсер «Aldebaran», відстрілюючись, підпалив пакгауз (товарний склад) у порту. В пакгаузі, до якого греки, відступаючи, зігнали до двох тисяч мешканців припортової зони, під час пожежі загинуло до півсотні людей Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 2323. Оп. 1. Спр. 6, Арк. 92-93, 96.. Ця трагедія вкрай зіпсувала дух французьких командирів (Munholland, J. K. 1981, p. 52). Наступного дня М. С. Маргулієс зробив у щоденнику запис: «Херсон залишений союзниками. Був на морській базі французів і чув, як агент РТПіТ, зі слів капітана пароплава, що привіз назад до Одеси греків, направлених французами до Херсону з артилерією і танками, розповідав, що вони [французи] навіть не сходили з пароплава. Попередній десант з 600 греками був успішний; греки пройшли пів- міста, але були розігнані більшовицькою артилерією. Греки кажуть, що у них до 200 поранених, а французи зовсім не билися. Барон уважає, що Фре- дамбер [Анрі Фрейденберг] тому й придумав укріплений табір, щоб замаскувати відмову французів від активної боротьби» (Маргулиес, М. С. 1923, с. 305). Залишивши за наказом французького командування Херсон і Весе- линове, греки 26 лютого (за новим стилем -- 11 березня) 1919 р. зайняли позиції в районі Березівки (Корико^, П. 2018).

5 березня 1919 р. в газеті «Южное слово» повідомлялося про бій під селом Біляївка між більшовицькими та грецькими військами, які змусили більшовиків утекти й залишити три гармати Бой большевиков с греками в с. Беляевке [Без автора] // НДБ держархіву Миколаївської обл. Газета «Южное слово». 5 марта 1919 г. № 116..

Ситуація загострювалася й у Снігурівці (67 км від Миколаєва). 8 березня 1919 р. командування німецьких і грецьких військ, розташованих у районі Снігурівки, вело переговори про передання грекам німецьких броньовиків. Однак більшовики направили до німців кур'єрів із пропозицією допомогти у від'їзді додому. Змучені довгими роками війни й налякані тим, що можуть іще довго лишатися на чужині, німці погодилися на умови більшовиків, тож греки лишилися без броньовиків. Більшовики поширювали серед іноземних військових прокламації та іншу літературу їхніми рідними мовами, й ця пропаганда була доволі вдалою. Втім, більшовики в Снігурівці відчували брак літератури грецькою мовою, тому в одній із телеграм до свого командування зазначали: «Надсилайте негайно сюди все, що маєте грецькою й французькою мовами, головним чином на грецькій. Повна відсутність літератури на цій мові» Держархів Миколаївської обл. Ф. Р-9. Оп. 2. Спр. 5. Арк. 13..

За свідченням члена Миколаївської Ради робітничих і військових депутатів Яна Ряппо, грецький контингент, що прибув до Миколаєва 1 березня 1919 р., був удвічі менший -- усього 1500 вояків (Ряппо, Я. 1924, с. 12). У Миколаєві більшовики були вороже налаштовані саме проти греків, чомусь уважали їх найбільш «реакційними й темними серед усіх військ Антанти» Держархів Миколаївської обл. Ф. П-9. Оп. 2. Спр. 5. Арк. 17; Спр. 20. Арк. 142.. З прибуттям грецького військового контингенту Миколаївська рада робітничих і військових депутатів навіть зняла зі своєї будівлі червоний прапор Держархів Миколаївської обл. Ф. П-9. Оп. 2. Спр. 20. Арк. 142.. Імовірно, цим більшовики намагалися підкреслити, що від грецьких військ слід очікувати лише насилля. Навпаки серед німецьких і французьких військових більшовики вели агітацію, демонструючи їм підтримку Листопадової революції 1918 р. в Німеччині й прихильність до французьких комуністичних ідей.

Ян Ряппо писав у спогадах: «Греки, котрі щойно висадилися в порту, були оголошені ворогами; увечері розігрався між грецькими солдатами і безробітними кулачний бій. Одночасно ж поширилися по місту чутки, що вночі виступлять бойові дружини для знищення греків. Грецькі війська, охоплені панікою, вирішили цієї ж ночі залишити місто. Вони відбули в сторону Херсона; частина навантажилася знову на транспорти. І Миколаїв, черговий раз, був позбавлений сторонніх гостей» (Ряппо, Я. 1924, с. 13). Стосовно загального ставлення більшовиків і пролетарів Миколаєва до грецьких військових Ян Ряппо мав цілковиту рацію, а от щодо інших подій пам'ять його підвела. Грецький контингент не залишав Миколаїв ні 2 березня, ані 3 березня 1919 р. Виявлені архівні документи свідчать, що греки протрималися в Миколаєві близько двох тижнів. При цьому, не виключено, що бійка між безробітними й грецькими вояками таки була.

5 березня 1919 р. машиніст крану суднобудівного заводу «Наваль», посилаючись на рішення Миколаївської ради робітничих і військових депутатів, відмовився розвантажувати спорядження грецьких військ. На завод з'явилися двоє грецьких офіцерів з вимогами негайно розпочати роботу. Вони навіть погрожували розстріляти машиніста й заарештувати заводський комітет. Комісар Директорії Юріцин звернувся до контр-адмірала Леже, який віддав наказ не застосовувати ніяких репресій до робітників Держархів Миколаївської обл. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 321. Арк. 4.. 7 березня 1919 р. з Одеси до Миколаєва в розпорядження контр-адмірала Леже направили ще один грецький батальйон. Імовірно, його метою було вилучення хлібних запасів у Миколаєві, оскільки сконцентровані в Одесі антантівські війська вичерпали їх і виникла перспектива голоду в таборі Антанти (Маргулиес, М. С. 1934, с. 297-298). 8 березня 1919 р. з Салонік до Одеси прибув пароплав «Варна» з грецьким десантом і танками на борту. Того самого дня його також відправили до Миколаєва, й у газеті повідомили, що він прибув Прибытие десанта [Без автора] // НДБ держархіву Миколаївської обл. Газета «Южное сло-во». 8 марта 1919 г. № 119..

Французьке командування в перші березневі дні виявило в Миколаєві 63 (за іншими даними 62) «ненадійних» членів Ради робітничих і військових депутатів, які мали намір спровокувати зіткнення з антантівськими військами. Оскільки Рада налічувала тоді всього 62 члени, то виходить, що французи оголосили всіх її членів «ненадійними». Зважаючи на це, більшовики ухвалили утриматися від відкритого виступу для захоплення влади в місті й почекати наближення радянських військ Держархів Миколаївської обл. Ф. П-9. Оп. 2. Спр. 5. Арк. 17-18.. Проте в газеті «Борец за коммунизм» 9 березня 1919 р. повідомили, що 30 тисяч робітників Миколаєва, добре озброєних і дисциплінованих, чекають сигналу Ради для повстання й готові приєднатися до Червоної армії. Крім них, сигналу чекали й селяни навколишніх сіл Держархів Миколаївської обл. Ф. П-9. Оп. 2. Спр. 20. Арк. 143.. Про готовність 40 тисяч робітників Миколаєва до повстання повідомляють й грецькі дослідники (Petsalis-Diomidis, N. 1972, p. 232233). Незважаючи на своє рішення, більшовики розгорнули проти греків своєрідну партизанську війну й здійснили низку нападів.

У Миколаєві грецькі вояки розмістилися в колишніх казармах ластового (берегового) екіпажу. 6 березня 1919 р. більшовики вночі напали на казарми й обстріляли їх із кулеметів. Провідниця більшовиків Євдокія Сємєнцова згадувала: «Я повела кулеметників-партизан, оточили казарми і [всіх] до одного солдата знищили. Солдати відпочивали на ліжках так само, як їх генерали [і] вискакували з казарми і бігли два-три кроки і падали, а їх генерали бігли в білизні, на руках несли штани, на пристань, на пароплави, а солдат послали по вулиці Набережній, Насипній, щоб зганяти дітей, старих, жінок докомор,загнали їх на пристані дерев'яні і підпалили. Багато загинуло там людей»¹. Спогади Є. Сємєнцової зберігаються в Державному архіві Миколаївської обл., вона також згадувала назви миколаївських вулиць (великий комплекс казарм, щоправда не ластових, у Миколаєві справді був на вулиці Набережній), але аналіз подій у Миколаєві й Херсоні показав, що Є. Семєн- цова у спогадах, записаних 1956 р., тобто через 37 років після подій, поєднала в пам'яті та домислила миколаївські й херсонські сюжети. Обстріл казарм цілком міг відбутись у Миколаєві, а все інше, очевидно, відноситься до трагедії, яка сталася в херсонському порту під час відступу кораблів Антанти (пожежа в пакгаузі й загибель мешканців припортової зони, котрі там опинилися). Коли спливає час і до пересічної людини звертаються вчені для запису її спогадів, через відчуття власної значущості вона може перебільшувати свій внесок. Так і Є. Сємєнцова в автобіографії про свою участь у вигнанні греків із Херсона повідомляла: «Була в розвідці в тилу греків, розвела по постах іногородніх партизан, оточили грецьку кінноту і знищили, сама я брала участь у вигнанні греків з міста Херсона»². Однак ніякої грецької кінноти в Херсоні не могло бути, хіба що це були мули, а греки взагалі прибули до Херсона на кораблях.