Князь Данило Романович та угорські королі 1205-1235 рр. (у відповідь Володимирові Александровичу)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

кафедра всесвітньої історії Центр медієвістичних студій

Університет імені Казимира Великого

КНЯЗЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ ТА УГОРСЬКІ КОРОЛІ 1205-1235 РР. (У ВІДПОВІДЬ ВОЛОДИМИРОВІ АЛЕКСАНДРОВИЧУ)

Мирослав ВОЛОЩУК

Даріуш ДОМБРОВСЬКИЙ

м. Івано-Франківськ, Бидґощ

Анотація

александрович князь данило угорський

Актуальна стаття є відповіддю на ряд публікацій Володимира Александровича 2015-2019 рр., спрямованих заперечити залежність князя Данила Романовича від Арпадів на різних етапах стосунків того з угорськими королями Андрієм ІІ і Белою IV. Шляхом ретельного аналізу робіт згаданого львівського професора автори демонструють хибність його методологічних підходів, професійні прорахунки та прояви суб'єктивної особистої неприязні до критикованих опонентів. Верифікація далеко не всіх залучених ним до власної аргументації джерельних свідчень відтворює етапи покрокового (з волі вдови Романа Мстиславовича) потрапляння юного Данила у залежність до короля Андрія ІІ 1205-1206/7 рр., оформленої de lure й de facto від зустрічі короля у Сянку із вдовою загиблого під Завихостом 19 червня 1205 р. руського володаря - до остаточного добровільного переїзду князя Данила на двір Арпадів щонайдалі взимку 1206/7 р. Впродовж окресленого часу Данилова матір вочевидь не один раз просила Андрія ІІ про військову допомогу проти вороже налаштованих сусідніх династій, наслідком надання якої стало щонайпізніше від 1206 р. (за замовчування - ще з кінця 1205 р.) і щонайменш семикратне лише упродовж того року вживання королем титулу Galiciae Lodomeriaequae Rex із відповідними подальшими політичними практиками. Набутий титул угорський володар вживав до 1235 р., передавши у спадок старшому синові Белі, не зрікшись, до слова, 1210 (або 1211 р.), коли власними силами встановив молодого Данила на галицький престол. Окреслена модель стосунків із Романовичами вочевидь випливала із непевності їхнього становища на батьківщині, зумовленого проблемним (з канонічного погляду) походженням. Натомість династія Арпадів, взявши молодого князя Данила під опіку і патронат реалізовувала щодо земель його покійного батька політику цілком суголосну іншим балканським сусідам кінця ХІ - початку ХІІІ ст., частина теренів яких de facto перебували під контролем угорських королів із відповідними змінами у титулатурі останніх.

Ключові слова: Володимир Александрович, династія Арпадів, Романовичі, князь Данило, король Андрій ІІ, Роман Мстиславович, Galiciae Lodomeriaequae Rex.

Annotation

PRINCE DANYLO ROMANOVYCH AND HUNGARIAN KINGS 1205-1235 (IN RESPONSE TO VOLODYMYR ALEXANDROVYCH)

Myroslav VOLOSHCHUK State Higher Educational Institution “Vasyl ' Stefanyk Precarpathian National University ", Department of World History, Centrum Studiorum Mediaevalium Ivano-Frankivsk, Ukraine

Dariusz D4BROWSKI Kazimierz Wielki University, Faculty of History, Bydgoszcz, Poland

The current article is a response to a number of publications by Volodymyr Alexandrovych during 2015-2019, aimed at denying the dependence of Prince Danylo Romanovych on the Arpдds at various stages of his relations with the Hungarian kings Andrew II and Bela IV. By the careful analysis of works of the mentioned Lviv professor, the authors demonstrate the falsity of his methodological approaches, professional miscaunts and detections of subjective personal hostility to the criticized opponents. The verification of not all the source evidences involved by Volodymyr Alexandrovych in his own argumentation reproduces the stages of step-by-step (by the will of Roman Mstyslavovich 's widow) falling of young Danylo into dependence on King Andrew II in 1205-1206/7, which had been establishing de jure and de facto since the meeting in Sanok of the king in with the widow of the Rus'ian ruler, who died near Zavykhost on June 19, until the final voluntary relocation of Prince Danylo to the court of the Arpdds in the winter of 1206/7 at the latest. During the allotted time, Danylo 's mother evidently more than once asked Andrew II for military assistance against the hostile neighboring dynasties, granting of which resulted the king 's use of the title “Galiciae Lodomeriaequae Rex " with relevant subsequent political practices since 1206 at the latest (by default, since the end of1205) and at least seven times during only that year. The Hungarian ruler had used the acquired title until 1235, having passed it on to his eldest son Bela, without renouncing it in 1210 (or 1211), by the way, when he installed the young Danylo on the Galician throne on his own. The outlined model of relations with the Romanids obviously stemmed from the uncertainty of their position in the homeland, due to the problematic (from a canonical point of view) origin. Instead, the Arpdd dynasty, having taken the young Prince Danylo under his tutelage and patronage, pursued a policy toward the lands of his late father that was entirely consistent with the other Balkan neighbors of the late 11^th - the early 13^th centuries, a part of whose lands were de facto controlled by Hungarian kings with corresponding changes in the titles of the latters.

Keywords: Volodymyr Alexandrowych, the Arpdd dynasty, Romanids, Prince Danylo, the king Andrew II, Roman Mstyslavovych, Galiciae Lodomeriaequae Rex.

Виклад основного матеріалу

Дуже незручно писати статтю, значну частину матеріалу якої займає відповідь на адресовані особисто злісні атаки конкретного дослідника, котрі при тому містять серйозні фактологічні та методологічні хиби. Можна відчути себе свого роду “закликаним до дошки”. Певний час ми відкладали намір відписувати на скеровані в наш адрес (не тільки зрештою, бо й до інших істориків, істориків мистецтва і археологів) агресивні закиди професора Володимира» Александровича зі Львова Йдеться про рецензії Александрович В. С. “Щастя” короля Данила Романовича. D^browski D. Daniel Romanowicz krol Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna (Monografie Pracowni Badan nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. T. 1). Krakow: Avalon, 2012. 538 s.; Княжа доба: історія і культура. 2015. Вип. 9. С. 311-352; Його ж. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”: король Данило Романович як оpunktowanа “istota biologiczna”?.. D^browski D. Krol Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie ksi^zзcej, spoleczenstwie i kulturze w XIII w. (Monografie Pracowni Badan nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. T. 4). Krakow, 2016. 412 s.: іі.; Княжа доба: історія і культура. 2017. Вип. 11. С. 157-195; Його ж. “Kronika Romanowiczow” - версія... “покращена”?.. Kronika halicko-wolynska (Kronika Romanowiczow) / Wydali, wstзpem i przypisami opatrzyli D. D^browski, A. Jusu - povic przy wspolpracy I. Juriewej, A. Majorowa i T. Wilkul. Pomniki Dziejowe Polski. Series II. T. XVI. Krakow ; Warszawa, 2017. 710 s.; Княжа доба: історія і культура. 2019. Вип. 13. С. 270-295 та розлогу статтю під назвою: “Угорське підданство” короля Данила Романовича; Княжа доба: історія і культура. 2019. Вип. 13. С. 133-190.. Утім в кінці кінців міра терпіння вичерпалася. Зрештою, не маючи “тут і тепер” наміру писати типової відповіді-копії, оскільки через обсяг неслушних закидів та допущених В. Александровичем помилок, вийшла б із того полемічна книга Звісно, автори актуальної публікації не приховують, що у рецензованих В. Александровичем працях (йдеться про монографії Д. Домбровського: D^browski D. Daniel Romanowicz krol Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna. Krakow: Avalon, 2012 (Monografie Pracowni Badan nad Dziejami Rusi UKW w Bydgoszczy, t. 1). 538 s.; Idem. Krol Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie ksi^zзcej, spoleczenstwie i kulturze w XIII w. Krakow: Avalon, 2016 (Monografie Pracowni Badan nad Dziejami Rusi UKW w Bydgoszczy, t. 4). 412 s., критичне видання Галицько-Волинської хроніки (див. далі - хроніка Романовичів): Chronica Galiciano-Voliniana (Chronica Romanoviciana) / ed. D. D^browski, A. Jusupovic. Monumenta Poloniae historica (далі - MPH). Krakow ; Warszawa: PWN ; PAU, 2017. Nova Series. T. XVI. S. 171-172, а також серію статей і монографію до історії русько-угорських відносин М. Волощука) є чимало різнопланових недоліків. Немає підстав приховувати цього, адже - errare humanum est. Неприйняття, натомість, викликає спосіб ведення В. Александровичем полеміки. Найчастіше автор зосереджується на вирваних з контексту дрібницях, головно оминаючи суть справи. Разом із тим анонсуємо можливість підготовки у майбутньому присвяченої окремим аспектам русько-угорських відносин ХІ-ХІІІ ст. книги, у якій актуалізовані у цій та наступній статтях сюжети набудуть значно розлогішого вигляду.. Шкода відтак на це часу й праці з огляду на чимало інших цікавих тем вартих опрацювання.

З огляду на окреслену необхідність маємо відтак намір у двох частинах статті на кіль - кох прикладах продемонструвати Читачам найголовніші допущені Автором методологічні й фактологічні помилки аби усвідомити методику його праці, ставлення до опонентів, насампе - ред зосередившись на справі цілковитого із гнівом відкидання В. Александровичем залежності Данила Романовича (f 1264) від королів Угорщини Андрія ІІ (f 1235) та Бели IV (f 1270). Однак з огляду на розлогість окресленої проблематики, у першій частині статті зосередимося лише на перших роках “правління” князя Данила 1205-1210/11 рр. Продовження матеріалу окреслюватиме відповідь на критику інтерпретацій участі старшого Романовича у коронації Бели IV 14 жовтня 1235 р. та стосунків із Арпадами до 1246 р.

Методологія Володимира Александровича (термінологія, хронологія)

Уже з назви статті Автора “Угорське підданство” короля [акцент наш. - М. В., Д. Д.] Данила Романовича” і ретельного аналізу інших його робіт, головно, згаданих вище рецензій, справедливо виринає питання про професійну коректність львівського професора у вживанні термінів. Він свідомо називає старшого Романовича королем вже від моменту появи того на світ (1200/1), чим вводить пересічного Читача в серйозну оману Критикуючи одного із авторів статті з приводу дитячих поневірянь Данила Романовича, В. Александрович пише: “Уявлення Д. Домбровського на тему гаданого “підданства” виводяться від притаманного йому послідовного негуючого і применшуючого сприйняття короля та його статусу [акцент наш. - М. В., Д Д.]” або, коли йдеться про опонентів, “[...] схильність сприймати неодмінну несамостійність короля [акцент наш. - М. В., Д Д.] на поодиноких послідовних етапах його життєвого шляху починаючи від самих початків [акцент наш. -М. В., Д. Д.]” (Александрович В. “Угорське підданство”. С. 178, 181).. Адже у непідготовленої особи може скластися враження, що землі Романа Мстиславовича (f 1205) були королівством, а він сам таки отримав королівську корону, передавши її у спадок старшому синові та започатку - вавши цим відповідну традицію. Однак зі шкільних підручників відомо: до кінця 1253 р. про жоден королівський титул щодо волинського і галицького правителя de iure не може йтися. Данило Романович був князем різних земель, а статусно щодо будь -яких носіїв королівських титулів перебував, хай і формально чи неформально, на нижчому щаблі універсальної тогочасної ієрархії християнських володарів Європи. Ба, й після його смерті королівство Русі до кінця правління в ньому Романовичів так і не набуло завершених інституційних форм Добре аргументоване заперечення такої можливості, давно присутнє в історіографії, було остаточно затверджене низкою досліджень Олександра Майорова (Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич. Володар, воїн, дипломат: у 2 т. Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2011. Т. 1: До вивчення джерел з історії внутрішньої та зовнішньої політики. С. 208). Волощук М. Проблеми інституалізації королівства Русі ХІІІ-XV століть: до постановки проблеми. Алманах Бъгарска украинистика. София: Софийски университет “Св. Климент Охридски”, 2019. Брой 8. С. 84-95..

Безперечно з термінологічного погляду у цілому ряді випадків недоречним є й вживання В. Александровичем окреслення Галицько-Волинська держава Александрович В. “Угорське підданство”... С. 139, 159-161, 165, 171, 178-179, 186., “На відзначення річниці утворення” якої й присвячено випуск 13 періодичного видання “Княжа доба: історія і культура”. Відділ історії Середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича Національної Академії наук України у Львові, який впродовж 10 років очолює наш Автор, вже давно мав би подбати (самостійно чи у співпраці із Інститутом історії Національної Академії наук України у Києві та іншими академічними установами) про перегляд існуючої від часів Михайла Грушевського (1866-1934) концепції, зваживши насамперед на її методологічну недосконалість, а не притримуючи з огляду на зручність, тривалу вживаність хоча й без належного усвідомлення історичної коректності Окреслена проблема востаннє найповніше відображена у статті: Волощук М. Мовою джерел? Термінологічні аспекти історіографічного державонайменування на прикладі Галицької землі Х-XIV ст. Colloquia Russica / за ред. В. Нагірного і М. Волощука. Івано-Франківськ ; Краків: Лілея НВ, 2018. Series II. Vol. 4: Середньовічна Русь: проблеми термінології. С. 265-295. До слова організатори Міжнародної наукової конференції “Середньовічна Русь: проблеми термінології”, що за участі 30 дослідників із восьми країн Європи (Білорусь, Польща, Росія, Сербія, Словаччина, Угорщина, Україна, Чехія) прохо - дила на базі Центру медієвістичних студій ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” (Івано-Франківськ) впродовж 25-27 травня 2017 р. запрошували В. Александровича до участі й дискусій, втім він... відмовився.. Ну і безперечно В. Александрович мав би бути свідомим, що Данило Романович не належав до когорти “найвизначніших українських” чи й навіть “західноукраїнських” володарів Александрович В. “Угорське підданство”... С. 135, 141, 182-183 і т. д., не існувало у ХІІІ ст. й ніякого “українського княжого середовища” Його ж. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”... С. 182. адже кому, як не Авторові випадало б розуміти термінологічний сенс та етимо - логію всього кількох вжитих упродовж ХІІ-ХІІІ ст. авторами джерел окреслень “Оукраина” чи “оукраинАшЬ” Ипатьевская летопись. Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ) / c предисл. Б. М. Клосса. Москва: Языки славянской культуры, 2001. Т. 2. Изд. 2. Стб. 653; Chronica Galiciano-Voliniana. S. 190, 457, 500.. При цьому, наголосімо - князь і король Русі Данило - безперечно, найвидатніша постать української історії ХІІІ ст. Але нашому Авторові, який теж апелює до історичної термінології Александрович В. “Угорське підданство”... С. 184., мабуть робить це лише тоді, коли це вигідно саме йому.

По-друге, здавалося б, настільки досвідчений дослідник дозволяє собі серйозні хроно - логічні й тематичні курйози, що, з одного боку демонструють недостатній рівень фаховості, а з іншого - впливають на композицію вибудуваної ним критики, але не на його користь! Так, аналізуючи обставини приходу Андрія ІІ до влади в Угорщині, Автор вказує, що той “після смерті брата [тобто Емерика, f 30 листопада 1204 р. - М. В.] став королем” Його ж. С. 175. Поклик одразу на праці кількох учених (Броніслава Влодарського, Миколу Котляра та Леонтія Войтовича), що слідує за вище цитованим реченням (прим. 177), не засвідчує у даному випадку запозичення чужої (чужих) думки (думок).. Хоча елементарне ознайомлення із генеалогією Арпадів дає підстави зрозуміти, що Андрій спершу став лише опікуном свого небожа, Емерикового сина Володислава ІІІ, що помер, переховуючись від дядька, у Відні 7 травня 1205 р. Kadar T. Az Вrpad-hazi uralkodok йs az orszaglasuk idejйn hercegi cimmel tartomanyi kьlцnhatalmat gyakorolt kьlhoni, fejedelmi szarmazasщ elцkelцk, valamint azok csaladtagjainak elhalalozasi йs temetkezйsi adatai 997-1301 kцzцtt. Fons. 2012. Vol. XIX. Sz. 1. Old. 88..

Далі, наприклад, згадуючи події 1231 р. (фактично початок квітня 1233 р. D^browski D. Daniel Romanowicz krol Rusi... S. 177.) В. Александрович окрім чергового окреслення Данила “королем”, що є абсолютним анахронізмом Ibidem. S. 349-353., демонструє незнання календаря. Навіть у пізніше хронологізованому Іпатіївському рукописі битва під Шумськом не вписана: “під 1231 р.”, а відповідно візантійсько-руській системі датування літочислення - під “6739 і 6740 р.” Ипатьевская летопись. Стб. 762, 768. Див. хоча б: Грушевський М. Історія української літератури Київ: Либідь, 1993. Т. 3. С. 133-134., що, в цілому, - абстрагуючись від добре відомих науці помилок хронології Іпатіївського списку хроніки Романовичів¹¹ не є однозначним з конкретним січневим роком, бо, - що мало б бути знанням на рівні підручника - у середньовічній Русі рік лічився відповідно до березневої, ультраберезневої або вересневої систем, нетотожних січневому стилю До теми див. хоча б: Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. Mocква: Изд-во АН СССР, 1963. С. 7-23.. Відтак, не “король Данило”, а “князь Данило” брав участь у битві під Шумськом-Торчевем, а звістка про неї, зрештою, не була помилково вписаною до Іпатіївського рукопису 1231 р., а під 6739 і 6740 р., чого якось В. Александрович “не зауважив” Йдеться зрештою про один із найрадикальніших прикладів помилковості іпатіївської хронології, коли опис згаданої битви, що тривала один день, подана під двома роками (Ипатьевская летопись. Стб. 763, 768., не зважаючи навіть на те, що це питання “вирішив” ще свого часу М. Грушевський Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. Київ: Наук. думка, 1993. Т. 3: до року 1340. С. 51.. Такі власне точні аргументи презентують “професійність” дослідника, котрий натомість атакує уявні професійні помилки інших.

Відтак вже на основі кількох прикладів (бо усіх за браком обсягу статті немає змоги навести) бачимо - перед нами в поганому сенсі “патріотично” заангажована сума текстів із проміжними підсумками в ““Угорському підданстві” короля Данила Романовича”, покликана “боронити головного героя оповіді” по суті від того, від чого він сам захисту не потребує.

Дещо про “вимову джерел”...

У даній частині власні уваги одного з авторів актуальної статті (Д. Д.) варто почати з аналізу фрагменту однієї з рецензій В. Александровича, який досконало демонструє як методику, так і професійне невміння, неприпустимий у практиці ведення наукової полеміки спосіб дискутування, при цьому весь час апелюючи до потреби належного глибокого вникання у “вимову джерел”. Наведемо означене місце: “Так само просто вражаюче нерозуміння засвідчує твердження “w soborze Bohurodzicy w Haliczu Daniel, nieraz zreszt^, sadzany byl na tronie ksi^zзcym” (S. 286). Уже була нагода з приводу відповідного твердження у першій частині біо - графії застерегти, що йдеться не про “сидіння”, а сакральний акт помазання на володарювання, який за самою природою не міг відбуватися неодноразово. Тому випадало би, хіба, жаліти того адепта Кліо, який заповзявся пропагувати з відповідної нагоди “рішуче відмінні” погляди” Александрович В. С. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”... С. 185.. Перш за все по суті наш Автор вважає “просто вражаючим нерозумінням”, вживання звороту “Daniel, nieraz zreszta, sadzany byl na tronie ksi^zзcym”, закидаючи нерозуміння його символічно-політичного значення. Якби тільки В. Александрович розумів, що у польській мові словосполучення “sadzac na tronie” та аналогічні (“zasiadac na tronie”, “siadac na tronie”, “osadzac na tronie”) володіють, зрештою, значеннями: “мати владу водночас із цілим символічним (ре - лігійним, політичним та церемоніальним) контекстом” У польській щодо окресленого акту вживається частіше навіть латинського походження термін “intronizacja”, “wyniesienie na tron” або теж окреслення “byc koronowanym”., але й теж “мати владу”, “отримувати владу” і т. д., що, звісно, набувало й сенсу фізичного акту “возсідання на престолі” (трон при цьому, безсумнівно був об'єктом, котрий символізував владу)? На жаль, Автор не знає най - важливіших різниць семантичних нюансів окресленого фразеологізму, поспішно та відверто грубо інтерпретуючи вжитий мною вислів, неодноразово зрештою вводячи в оману Читача.

Маємо у даному випадку й справу із серйозним професійним недоліком, адже перед нами - виразний приклад недостатнього володіння мовою, якою була написана рецензована книга Сподіваємося, що не йдеться про приклад свідомого обмеження значення поняття, що було б іще гіршим, бо виглядало б науковим шахрайством, а не професійною помилкою. Пишучи за нагоди про мовні аспекти, навіть не звертатимемо уваги на посталу у тексті В. Александровича помилку цитування, бо у польській мові (про що зазначено у тексті) є запис “Bogurodzica”, а не “Bohurodzica”. Йдеться, як бачимо, про приклад такої, що часто повторюється та легко піддається перевірці не старанності Автора цитування рецензованого тексту (див. також Александрович В. С. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”. С. 159 (“Salomei z Brzegu [sic!!!]” замість “Salomei z Bergu”, “niemal” замість “niemal”), 160 (“uczзstniczyl” замість “uczestniczyl”), 164 (“aby wyznac klasztorna funkcj” (sic!) замість “aby uznac klasztorna funkcjз”, 171 (“maiacego” zamiast “majacego”) тощо.. Не поодинокий та такий, що має стосунок не лише до польської - що гірше - до староруської. Втім доки перейдемо до другого з окреслених прикладів, не можна собі відмовити в коментарі до занотованої у назві рецензії В. Александровича фрази: “король Данило Романович як оpunktowanа “istota biologiczna” (див. прим. 1). Дивно, але щодо видатного Рюриковича, про якого йдеться, означення `^un^owa^ istota biologiczna” вжито не було, насамперед з тієї прозаїчної причини, що у польській мові немає слова “opunktowana” (sic!) Див. наприклад: Nowy slownik poprawnej polszczyzny PWN / pod red. A. Markowskiego. Warszawa: PWN, 2000. S. 611; Nowy slownik ortograficzny PWN / pod red. E. Polanskiego. Warszawa: PWN, 2002. S. 507. Александрович В. С. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”... С. 179.. Ми ж не маємо і не матимемо наміру в насильницький спосіб утворювати неологізмів. По -друге, кожний із нас є “istota biologiczna”, відтак у зв'язку із цим ставилося за мету спробувати описати фізичні риси князя Данила. Де тут місце для застосованої Автором іронії? Укотре постаємо перед прикладом доволі слабкого задля ведення дискусії володіння польською. Разом із тим постає інтригуюче питання, звідки В. Александрович взяв те нещасне “opunktowanie”, котрого немає у книзі?

У випадку із сумнівами щодо староруської йдеться про наступний фрагмент аналізованої рецензії: “Показовим прикладом нерозуміння ситуації, як і традиції, є також наведений одинокий “доказ” обізнаності короля з “письмом”, віднайдений у його словах, зафіксованих під 1231 р. при описі вимаршу проти війська угорського королевича Андрія поблизу міста Шум - ська на Волині: “Данилови же рекшоу. жra же писание глт ь. мьдлжи на брань. страшливоу дтю" имать”. Літературна критика вбачає тут перефразування слів Олександра Македонського: “яко црь, поздяся на брань, оуже явился есть противнымъ, яко страшиву душю имать на брань”. Д. Домбровський витлумачив наведене місце літописної розповіді на той спосіб, нібито “starszy Romanowicz najpewniej przytoczyl przeczytany tekst (sic!)” (S. 261). Однак фраза “писание глт" ь” у тогочасному культурному обігу здатна мати єдине прийнятне наповнення як відсилання до Святого письма [акцент. - Д. Д. ] і з цього огляду зовсім безпідставно співвідносити її з проблемою грамотності у сприйнятому та викладеному сенсі. Інша річ, чи перед нами, справді, помилка й відкликання до історії знаменитого македонського царя зроблено неслушно, чи зазначені слова Данила Романовича, все ж, здатні приховувати якусь алюзію до християнських священних книг”.

Як бачимо, покритикованою у цьому місці виявилася окрім автора монографії й “Літературна критика” (на нещастя для себе - російська, троте Автор у відповідній примітці покликався лише на київську дослідницю Тетяну Вілкул Ibidem. S. 179. Йдеться конкретно про статтю: Вілкул Т. Біблія у Галицько-Волинському літописі. Княжа доба: історія і культура. 2015. Вип. 9. С. 228.). Розгляньмо ж цей аспект, покликаючись головно на словник староруської мови. Отже, виявляється на Русі XI-XIV ст. Слово “писание” володіло чималою кількістю не згаданих В. Александровичем значень: “1. Действе по глаголу писати; почерк; орудие письма; 2. To, что написано, переписано; то, что изложено в письменном виде; письмо; письменное обращение; послание; письменное удостоверение; документ; грамота; 3. Сочинение; Священое писание; 4. Живописное изображение; живопись” Словарь древнерусского языка (XI-XIV вв.) / гл. ред. И. С. Улуханов. Москва: Азбуковник, 2000. Т. 6. С. 392-394.. Чи невже ми спіймали Автора на незнанні староруської, базової, хоча, звісно, не єдиної мови джерел до теми Данила Романовича, чи також йдеться про свідоме замовчування незручних для підве - дення підсумків фактів або й фіксацією на власний розсуд цитованого місця як єдинослушного? У кожному випадку - як достеменно бачимо - Автор допускає фундаментальної помилки в категоричності ототожнення вислову “писание глт ь” зі Святим Письмом. По-друге, звернімо увагу, що актуальне для нас словосполучення звучить: “Данилови ж[е] рек[ъ]шю: `^коже писанїе г[лаго]лет[ь]” Chronica Galiciano-Voliniana... S. 171-172., далі ж слідує конкретна цитата. Йдеться, відтак, про високоспецифічну конструкцію, де поряд фігурують дієприкметник та дієслово, і яку найкраще можна перекласти: “Данило тоді промовив: “Як Письмо каже”” (або в схожий спосіб але без зміни сенсу) Ibidem. S. 145., що цілком виразно передбачає, на наш погляд, відкликання князя до конкретного тексту. Додамо, що аналогічно перекладали цей фрагмент українською Теофіл Коструба “Данило сказав їм, як стоїть у Письмі” (без коментаря), Галицько-Волинський літопис / переклав і пояснив T. Коструба. Львів: Вид. І. Тиктора, 1936. Ч. 1. С. 7. і Леонід Махновець “Данило тоді сказав, як ото писання говорить”. У коментарі Л. Махновець наведену далі цитату визнав за: “слова Олександра Македонського з давньоруського перекладу “Александрії”, Літопис руський за Іпатським списком / переклав Л. Махновець. Київ: Дніпро, 1989. С. 389., російською Ольга Ліхачова “Но Данило сказал: “Как говорит Писание...”, С. 499 (цитата із книги Сираха), Галицко-Волынская летопись. Библиотека литературы Древней Руси: в 20 т. / перевод на современный русский язык и комментарий О. П. Лихачевой. Санкт-Петербургь: Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН, 1997. Т. 5. С. 225., англійською Ґеорґ Перфецький “But Danilo quoted to Шет from Ше Scriptures”. Йдеться, зрештою, про найменш точний переклад аналізованого наразі фрагменту (The Galician-Volynian Chronicle / an annotated translation by G. A. Perfecky. With an editor's pгeface (The Hypatian Codex). Harvard Series in Ukrainian Studies. Mьnchen: W. Fink, 1973. Vol. 16. P. 2. S. 40)., зрештою чеською Йітка Комендова “Оапііі ргауіі: Лак je psвno””, Halicsko-уolynsky letopis / pfedmluva J. КотеМоуа. РгаИа: Argo, 2010. S. 64., а словацькою Мартін Гомза та Нора Маліновська “Оапіеі гіекої: “Ако ^уогіа texty””, Наі^ко-уоіушка кгопіка. Neznаme rozpгвvame о rod^ kral'ov a кпіеМ vychodno-stгednej Еигору у 13. storoa / yst^nй stщdto nаp^sаli, ргеїоаіі а кгійску араШ уургасоуаіі M. Нот7а а N. Malmovskв, Магйп: Майса sloуenskв, 2019 (Libri Historiae Slovaciae Fontes. T. 2). S. 161..

Домінує в даному випадку певна колективна згода, що ставить під сумнів висловлену без яких-небудь застережень В. Александровичем думку: “з цього огляду зовсім безпідставно співвідносити її з проблемою грамотності у сприйнятому та викладеному сенсі” Александрович В. С. “Dlaczego піе spг6bowac szalenstwa”... С. 179.. Учтиво втім слід визнати, що імовірно Т. Коструба Т. Коструба не коментував цього епізоду, подавши тільки термін “Писання” великою літерою (прим. 29). Звідти здогадуємося, що йдеться про Святе Письмо. і напевне О. Ліхачова визнали наведену хроністом цитату князя Данила старозавітного походження, натомість Василь Істрін³⁸, Олександр Орлов³⁹, Л. Махновець⁴⁰, Олексій Пауткін⁴¹ і Т. Вілкул⁴² з “Александрії"". Звідки б її не було залучено⁴³ - хоча В. Александрович оминув важливу для критики дискусію проблеми, вважаючи, що найкраще знає він сам⁴⁴ - конструкція уривку звучить однозначно: Данило сказав, що в тексті є написано!

При цьому зауважмо, що у авторському висновку (тут - Д. Д.) виразно підкреслено гіпотетичний характер вищезгаданої передумови щодо вміння старшого Романовича читати, намагаючись водночас підсилити її додатковими аргументами, чого, звісно, наш Автор “не зауважив”. Йдеться власне про те, що у Галицько-Волинській хроніці знаходимо інформацію про “збірник”, належний молодшому братові Данила - Василькові (f 1269)⁴⁵. Навряд аби молодший Романович виставляв собі на полиці книги задля прикраси, як часом роблять сучасні бізнесмени. Приймемо відтак обережно, що йдеться про опосередкований аргумент на користь письменності князя Данила. Він опертий на силогізм: оскільки Василько мав книгу, то певне вмів читати, а якщо так - то малоймовірно би залишався неписьменним його старший брат. Звісно, це залишається лише припущенням. Володіємо й черговим аргументом, а всі три в сумі взаємно управдоподібнюються. У цьому випадку йдеться про чітко відомий факт. Хроніка Романовичів поза всяким сумнівом повідомляє, що досконало знайомим із письмом та літературою особою був небіж князя Данила - Володимир Василькович (f 1288)⁴⁶. Вочевидь це свідчить про надання Романовичами особливої уваги освіті. Якщо ж князь Володимир був знаменитим книжником, а його батько володів кодексом, то Данило... У кожному випадку, вважаємо, що добір вищезгаданих фактів дозволяє запропонувати цілком вірогідну гіпотезу щодо вміння старшого Романовича читати. Утім підкреслімо, що у критикованій книзі чітко наго - лошено на гіпотетичності цього, хоча й досить сильній⁴⁷. Зрештою, у цьому місці варто додати ще один аргумент на користь “освіченості” князя Данила, хоча й опосередкований. Не випадковою, на наш погляд, стала поява у некролозі володаря, звісно, без сумніву панегірич - ного і риторичного характеру, однак підготовлена вже автором другої, “волинської” частини хроніки Романовичів звороту: “Сьи же король Данило кназ[ь] добрый, и хоробрый, и мждрый създа ж[е] городы мниты, и ц[ь]ркви постави и оукраси а разноличными красотами. Башє бо братолюбїемь свєтаса сь братим[ь] своим[ь] Васил[ь]ким[ь]. Сьи же Данило блше вторый по СоломонЪ [акцент наш. - Д. Д.]”⁴⁸.

На жаль, львівський історик оминув своєю увагою весь обсяг вище наведеного висну - вання, а також навіть не натякнув про означений мною його ступінь вірогідності. Боюся, є це виразне свідченням його позначеного особистою неповагою і сарказмом ставлення до опо - нента, і специфічної, у своїй основі помилкової методики роботи, котра полягає у замовчуванні незручних для його виснування аргументів.

Слід визнати, що з цієї перспективи відверто курйозно звучать вже вище наведені слова В. Александровича: “Інша річ, чи перед нами, справді, помилка й відкликання до історії знаменитого македонського царя зроблено неслушно, чи зазначені слова Данила Романовича, все ж, здатні приховувати якусь алюзію до християнських священних книг” Александрович В. С. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”... С. 179..

Як чудово бачимо, наш Автор дуже гостро критикує спосіб інтерпретації хроніки Романовичів його останніми упорядниками, але сам не в стані запропонувати змістовної, добре аргументованої методологічної альтернативи, зрештою, ще підкреслимо - маючи впродовж багатьох років до диспозиції фаховий колектив, як керівник спеціального підрозділу Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України не подбав про власне українське археографічне видання наративу. Можливо стали на заваді тому не лише означені вище недоліки в галузі фразеології, а насамперед самовідчуття, що найбільшим авторитетом для нього самого є він сам?

Насамкінець модулеві, присвяченому характерові вжитої В. Александровичем методики слід додати одну джерелознавчу увагу до теми постійно присутнього закиду про незнайомість хроніки Романовичів Там само. С. 161, 165-166, 167, 170, 171, 174, 175, 184, 188, 192-194 (на останніх зі згаданих сторінках докладно артикульовані).. Що ж, на противагу до Автора, а ми (тут - Д. Д.) на 100% переконані у своєму погляді Відсутність прізвища В. Александровича серед читачів, котрі користувалися з рукописів хроніки Романовичів в місцях, де про них вказано., працювали з усіма відомими рукописами джерела, що призвело до появи разом із Адріаном Юсуповичем та міжнародним колективом упорядників, його критичного видання і перекладу польською Див. прим. 2, а також: Kronika halicko-wolynska (Kronika Romanowiczow) / tlumaczenie, wstзp i komentarze D. Dabrowski i A. Jusupovic. Krakow ; Warszawa: AVALON, 2017.. Наш Автор, звісно, не добираючи слів, зміг розкритикувати нашу працю у спосіб, котрий викликає чимало серйозних сумнівів щодо солідності рецензії Не місце тут полемізувати із цією рецензією. Маємо на меті, утім, лише на випадково дібраному прикладі продемонструвати, звідки постають застереження щодо її якості. Отже В. Александрович написав: “Неодноразово відзначене в критичних зауваженнях до опублікованої біографії короля Данила Романовича переінакшення фактів на свій лад показує також виразно скромніший приклад з наведеною посвятою собору у Володимирі як Вознесіння (польською Wniebowstapienie) Богородиці (s. 17, przyp. 61), безпідставно перенесеною з латинської традиції. Насправді собор освячений як Успенський [...]” (Александрович В. С. “Kronika Romanowiczow” - Верая...“пoкpaщeнa”? C. 278). На жаль, є це свідченням цілковитого нерозуміння нашого задуму, що постає хіба з недостатнього володіння польською (знову!) та - водночас - презентації помилкової фактографії. Критикований допис звучить так: “Sobor katedralny we Wlodzimierzu pw. Bogurodzicy (obecne, niepotwierdzone w Latopisie kijowskim i Kronice Romanowiczow wezwanie - Wniebowziзcia Matki Boskiej), fundowany przez Mscislawa Izjaslawowicza (przed 1170 r.). Istnieje do dzis w postaci mocno przebudowanej w stosunku do oryginalnej (С. Терський. Княже місто Володимир... S. 86-89) [...]” (Chronica Galiciano-Voliniana. S. 17-18, прим. 61). Справа в тому, що наш Автор не зрозумів речення, в якому - як видно - просто йдеться про відсутність у Київському літописі та хроніці Романовичів БУДЬ-ЯКИХ згадок про конкретну марійну посвяту собору (Успіння). Успенська по - свята підтверджується пізнішими часами. У окреслених джерелах він ЗАВЖДИ був занотований як “Богородичний”. По-друге, у польській мові, якою втім упорядковано коментарі, докладним термінологічним відповідником “Успіння” є “Zasniзcie Bogurodzicy”, що теологічно відповідає “Wniebowziзciu Bogurodzicy”. Ми ж обрали другий варіант з огляду на його краще розуміння польським Читачем. Приписування ж нам, наче ми для часів Романовичів володимирський собор називали “Wniebowstapienia NMP” є абсурдним. Поряд з тим постає питання, яким власне дивом рецензент приписав нам вживання катастрофічно помилкового з теологічного погляду терміну “Wniebowstapienie Bogurodzicy”. Адже цього в тексті немає, а поняття “Wniebowstapienie” стосується винятково Христа (Вознесіння Ісуса Христа)!! ! Варто також звернути В. Александровичу увагу, що рецензовані праці слід читати уважно і з розумінням, хіба що на меті стоїть цілеспрямовано ввести Читача в оману, в чому не насмілюємося Рецензента оскаржувати., щонайменше, гадаємо, вже сам факт перекладу джерела демонструє, що мав можливість із ним ознайомитися і то докладно та з розумінням, чому львівський дослідник вперто нам відмовляє.

Насправді В. Александровичу можна виставити більш поважний і, на противагу до вище окреслених, легший доказово закид підготовки тексту з дуже виразними ідеологічно - політичним нашаруванням. Автор оскаржує опонентів (зокрема польського колегу) у геть абсурдний спосіб у пропольскості і, водночас, проугорскості (чи часом не постала означена манія на підставі славного: “Polak Wзgier dwa bratanki”?), а теж в репрезентуванні католицької опції розуміння історії галицько-волинської Русі доби Данила Романовича. Причому пише це expressis verbis⁵⁴. Що ж, це Його проблема. Ми ж можемо відповісти наступним чином: на наше глибоке переконання, Істина й Історія не знають національності й релігії.

Князь Данило Романович та король Андрій ІІ

Перейдемо ж до наступного із запланованих модулів. Автор запекло, можна сказати, за всяку ціну боронить погляд про відсутність залежності Данила Романовича від королів Угор - щини Андрія ІІ та Бели IV, весь час звинувачуючи опонентів у наданні руському володареві “другорядності” Александрович В. С. “Щастя” короля Данила... C. 320-321, 325, 327, 330; Його ж. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”... C. 175, 182, 185-186; Його ж. “Угорське підданство”... С. 172, прим. 166. Його ж. “Угорське підданство”. С. 167. Не випадало би у даному місці дискутувати, що упродовж сво - го складного життя князь Данило неодноразово займав посеред інших руських володарів не те, що другорядне, а й третьорядне місце, постійно перебував під загрозою фізичного знищення від ранніх років аж до зрілості (як, за винятком Ігорьовичів, ніхто з інших галицьких князів), поступово з роками перетворившись на одного із найавторитетніших серед ближчих і дальших родичів як на Русі, так і поза її межами..

Щоби загалом почати розгляд цього аспекту варто мабуть дати відповідь на кілька супутніх питань, котрі присутні, звісно, у джерелах, не лише, у хроніці Романовичів: 1) чи Данило Романович провів кілька років свого дитинства в Угорському королівстві? ; 2) чи його мати “відпросила” остаточний виїзд старшого сина з Угорщини у короля Андрія ІІ 1213 р.?; 3) чи до хроніки Романовичів потрапили деякі дуже докладні свідчення життя двору Арпадів під час перебування в Угорщині князя Данила?; 4) чи хроніка Романовичів позбавлена будьяких негативних особистих оцінок щодо Андрія ІІ та його синів до 1235 р.?; 5) чи король Андрій ІІ в часі очевидної видимої кризи уряду малолітнього Данила Романовича (та його матері), щонайменше від 1206 р. вживав титул Galiciae Lodomeriaequae Rex, котрий чітко відповідав теренам влади Романовичів, а не винятково Galacie Rex, як раніше це вчинив його батько Бела ІІІ (f 1196), коли долучився до конфлікту за Галицьку землю? ; 6) чи завдяки угорській помочі юний князь Данило перебував на галицькому престолі 1210/11-1212 рр.?; 7) чи угорці до 1245 р. вчиняли інтервенції до Галицької, а часом Волинської земель (так активно, як не робили цього ніколи раніше), періодично встановлюючи в Галичі і Перемишлі на тамтешніх князівських престолах молодших Арпадів?

Отож, відповідь на усі окреслені розлогі хронологічно й географічно питання буде позитивною, чого само по собі вистачило б аби піддати сумніву постановку В. Александровичем проблеми в означеній справі. Утім не маємо наміру йти шляхом львівського історика, але, опираючись на джерела, дамо нашому опонентові, а також Читачеві можливість краще зрозуміти її суть, навівши ряд переконливих доказів залежності старшого Романовича від короля Андрія ІІ упродовж 1205-1213 рр.

Галицький і володимирський титули Андрія ІІ

Аналізуючи динаміку розширення династією Арпадів своїх володінь упродовж кінця ХІ-ХІІІ ст., притомному історикові не випадає сумніватися, що цей процес супроводжувався включенням нових земель до королівського титулу. Той юридично закріплював право на ці терени, активно проникаючи у політичну практику угорських королів за наслідками тісних міждинастичних стосунків, іноді - матримоніального характеру. Так, шлях Далмації ( Dalmatia) і Хорватії (Chroatia) до складу Угорського королівства розпочався при Володиславі І (f 1095) зі смертю хорватського короля Дмитра Звонимира (f 1089), одруженого з сестрою Володислава, угорською принцесою Оленою. Оскільки їхній син помер раніше, то династія Трпимировичів залишилася без чоловічого спадкоємця й припинила існування 1091 р. Це давало Арпадам право висунути свої претензії, завершені на практиці при Коломані (f 1116) як внаслідок військових походів, так і укладених із хорватськими вельможами та далматинськими містами угод. Ними він гарантував певні привілеї, збережені в пізніших переписах та наративній традиції “Ego Collomannus dei gratia rex Ungarie, Croatie atque Dalmatie”, Codex diplomaticus Regni Croatiae, Dalmatiae et Slavoniae: in 14 v. (далі - CDRCDSl) / collegit e digessit T. Smiciklas. Zagrabiae: Ex officina societatis typographicae, 1904. V. 2: (1101-1200). S. 9; Mandic O. “Pacta Conventa” i “dvanaest” hrvatskih bratstava. Historijski zbornik. Zagreb, 1958-1959. XI-XII. S. 165-204; Klaic N. Tzv. Pacta conventa ili toboznji ugovor izmedu kralja Kolomana i Hrvata 1102. godine, Zadarska revija: casopis za kulturu i drustvena pitanja. 1983. God. XXII. Br. 6 (studeni-prosinac). S. 671-676..

Близько 1131/38 р. до титулу Бели ІІ (f 1141) як весільне віно було додано Раму ( Rama, згодом - синонім Боснії), приводом чому стало видання заміж за угорського короля доньки сербського великого жупана Уроша І (f 1145) - Олени, котрий водночас просив (sic!) допомоги Арпадів проти імператора Іоанна ІІ Комніна (f 1143) “Ego B(ela) dei gratia Hungarie, Dalmacie, Chroacie Rameque rex”, CDRCDSl. V. 2. S. 48; Живковий Т. Рама у титулатури угарских крашева. Зборникрадова Византолошког института. 2004. XLI. С. 163.. Лише упродовж 1189-1190 рр. за відомих обставин Бела ІІІ послуговувався титулом Galacie Rex, не передавши його у спадок “temporibus equidem domini nostri Bele gloriosissimi regis Ungarie, Dalmacie, Croacie Rameque пєс поп Galacie”, CDRCDSl. V. 2. S. 234; Гарді Д. Проблема першої згадки терміна “Галичина” в інтитуляції угорських королів. Colloquia Russica / за ред. В. Нагірного і М. Волощука. Івано-Франківськ ; Краків: Лілея НВ, 2018. Series II. Vol. 4: Середньовічна Русь: проблеми термінології. С. 251-264. “Hemericus Dei gratia Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Ramae, Seruiaeque Rex in perpetuiun”, Codex diplomaticus Hungariae ecclesiastucus ac civilis (далі - CDH) / studio et opera G. Fejer. Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, 1829. T. 2. S. 395; Харди Ъ. Србща у крашевсщ титули Арпадови^а. Кралевство и архиепископи]а у српским и поморським землама НемалиЬа / ур. Ж МаксимовиЙ, С. Пириватрий. Београд: САНУ, 2019. С. 292; про динаміку поділу між сербськими й угорськими володарями титулів rex Seruiae і rex Rascie див.: Коматина И. Rex Serviae у Угарсщ крашевсщ титули од 1202. до 1402. Године. Ниш и Византи]а XVI, зборник радова: Шеснаести ме^ународни научни скуп [“Ниш и Византи]а”], Ниш, 3 5. ]ун 2017 / уредник М. Ракоцща. Ниш, 2018. С. 51-66.. 1202 р. його син король Емерик відгукнувся на особисте прохання ( sic!) брата сербського володаря Стефана II (f 1228) - Вукана (f 1207) усунути великого жупана від влади, що надалі дало угорському володареві привід і право долучити до титулу Арпадів окреслення Rex Seruiae⁵⁹. За усіх перелічених обставин Арпади якщо не брали під контроль (протекторат, владу) набуті у титулі землі та їхніх еліт, котрі безумовно визнавали статусну зверхність королів, то найак - тивніше впливали на внутрішню політику, намагаючись зробити це й у майбутньому.

Нарешті щонайменше від 1206 р. Андрій ІІ на тлі дуже динамічної кризи у володіннях загиблого Романа Мстиславовича, що тривала з літа 1205 р., долучив до свого титул Galiciae Lodomeriaequae rex, семикратно вживаючи його впродовж того року, принаймні за наразі відомими актами, котрих a priori мало бути більше Докладний хоча й не до кінця репрезентативний аналіз див.: Гарді Д. Проблема першої згадки. С. 252, прим. 1.. У даному місці ще раз наголосімо - титул стосувався не лише Галицької землі! На питання, хто і за яких обставин дав право угорському королю на такий крок В. Александрович апелює у своєму стилі: “Така особливість доступних актів королівської канцелярії не дає змоги довідатися, відколи (а щобільше - за яких конкретних обставин) залучення титулатури виступило звичною повсюдно стосованою нормою канцелярської практики угорського двору [...] видається очевидним доповнення до угорського королівського титула не за часів перебування юного Данила Романовича на галицькому прес - толі, а вже після того, як спадкоємці князя Романа Мстиславовича змушені були покинути місто” Александрович В. “Угорське підданство”... С. 177, 180.. Як відомо, вдова з дітьми покинули Галич у напрямі волинського Володимира най - пізніше - у червні 1206 р. Chronica Galiciano-Voliniana... S. 11, прим. 42. На час появи королівських військ під стінами останнього сім'я поза сумнівами вже була всередині, хоча й expressis verbis невідомо чи вдова долучилася до замирення Андрієм ІІ поляків. Подальше тамтешнє перебування втікачів тривало до зими 1206/7 р. (не пізніше 28 лютого 1207 р.), допоки загроза життю малолітнім Романовичам не змусила сім ю втікати и з цього міста.

Відтак семикратне титулування 1206 р. короля Galiciae Lodomeriaequae rexДокладний аналіз хронології: D^browski D. Daniel Romanowicz krol Rusi. S. 47, прим. 88. За відсутності конкретних днів і місяців у актах короля 1206 р., їхній зміст, аналіз свідків дозволяють з певністю сказати про появу окреслених документів у різній місцевості та різному часі (CDH / studio et opera G. Fejer. Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, 1829. T. 3. V. 1. S. 31-35; Regesta rerum stirpis Arpadianae critico-diplomatica: in 2 t. (далі - RSA) / ed. I. Szentpйtery. Budapest: Kiadja a Magyar Tudomanyos Akademia, 1923. T. 1: (1001-1270). S. 70-71; Codex diplomaticus et epistolaris Slovaciae: in 2 t. (далі - CDSl) / ed. R. Marsina. Bratislava: Sumptibus Akademiae Scientirarum Slovaciae, 1971. T. 1: inde ab anno DCCCV usque ad anno MCCXXXV. S. 109-112). Зокрема зі смертю десь на рубежі 1205-1206 рр. (terminus post quem 1 серпня 1205 р.) другого за значенням архієрея Угорського королівства архієпископа Калочі Іоанна (1202-1205) поставлення його наступника зіштовхнулося з якимись перепонами, відтвореними у шести із семи актах 1206 р. Спершу двічі при переліку свідків із числа церковних еліт калоцький архієпископ взагалі відсутній (Codex diplomaticus Arpadianus continuatus (далі - CDAC) / ed. G. Wenzel. Pest: Magyar Tudomanyos Akadйmia, 1873. V. 11. S. 84; Codex diplomaticus patrius. Hazai okmanytar: in 8 t. (далі - CPD) / studio et opera A. Ipolyi, E. Nagy, D. Vйghely. Budapestini: Typis Alexsandri Kocsi, 1880. T. 7. S. 3; див. також реґести: CDSl. V. 1. S. 109-110), одного разу занотовано - Colocensi ecclesia vacante (CDSl. V. 1. S. 110) та ще двічі зі згадкою молодшого брата угорської королеви Ґертруди (f 1213) Pertoldo Colocensi archielecto (CDSl. V. 1. S. 111-112), котрий згодом був затверджений та правив до 1218 р. (Zsoldos A. Magyarorszag vilagi archontologiaja 1000-1301. Budapest: Historia ; MTA Tфrtйnettudomanynyi Intйzete, 2011. Old. 84). Не випадало б із нашим Автором дискутувати про тривалість елекції в умовах початку ХІІІ ст. Динаміку видання документів бачимо й у аналізі кар'єри угорського комеса, а впродовж 1206 р. - другої за значимістю після короля особи - палатина Моґа, відомого за хронікою Романовичів як Мок Великии сліпоокии. Із семи документів Андрія ІІ 1206 р. він фігурує серед свідків шестикратно, але під різними урядами. Один раз - Mogh palatinus et comes Supreniensi (до слова при нотатці Colocensi ecclesia vacante) та п'ятикратно - Mogh palatinus et comes Bichoriensi (до слова двічі спільно із калоцьким архиелектом Бертольдом), продовжуючи обіймати уряд Бігарського комеса й на початку 1207 р., вже не будучи натомість палатином (CDRCDSl / collegit e digessit T. Smiciklas. Zagrabiae: Ex officina societatis typographicae, 1905. V. 3: (1201-1235). S. 70). Усі сім документів 1206 р. вийшли з-під пера пробоща Арада Ґодфріда, котрий очолював королівську канцелярію упродовж 12051206 рр. (Zsoldos A. Magyarorszag vilagi archontologiaja 1000-1301. Old. 107). Тому перелік вище наведених аргументів дозволяє сміливо вважати - під волинський Володимир у першій половині 1206 р. король Угорщини вирушав уже як Galiciae Lodomeriaequae rex. аж ніяк, як бачимо, не залежало від хронології поневірянь Романових спадкоємців власними (щойно добровільно втраченими) землями. А їхня втеча спершу до краківсько -сандомирського князя Лешка Білого (f 1227) Оскільки “Не вкдкхж бо, камо | бкжащю, бі бо Романь оубїень на лАхох[ь], а Лест[ь]|ко мира не сътворил[ъ]” (Kronika halicko-wolynska (Chronica Galiciano-Voliniana. S. 13-14), логістика втечі сім'ї спершу до Польщі, а звідти - до Угорщини виглядала привабливішою, ніж спроба проникнути у володіння Арпадів безпосередньо через Галицьку землю, уже підконтрольну дуже вороже налаштованим князям Ігорьовичам, тим паче, що десь тоді ж “Володимер[ь] [Ігорьович. -М. В., Д. Д.] же мнwгыa дары | посла кь королеви и Лест[ь]кови” (Chronica Galiciano-Voliniana... S. 15).