Князь Данило Романович та угорські королі 1205-1235 рр. (у відповідь Володимирові Александровичу)

⁶⁴ Утім у В. Александровича цей фрагмент звучить, як: “[...] Ендре ІІ як покровитель [акцент наш. - М. В., Д. Д. ] спадкоємців загиблого князя невдовзі під стінами Володимира зумів домовитися з поляками, внаслідок чого для нащадків Романа Великого вдалося врятувати родинний Володимир” (Александрович В. “Угорське підданство”. С. 183). Тобто, зі слів Автора виглядає так, що у Романовичів настільки все було “чудово” у себе на батьківщині, що угорський король був змушений вирушити у масштабний, вочевидь недешевий військовий похід на їхню підтримку аж під волинський Володимир, зміг силою дипломатії утримати за ними місто і нічого взамін не вимагав, апелюючи винятково до угоди із покійним князем Романом? Водночас цікаво, а де ж перебували на той час за так необхідної вдові з дітьми військової, а відтак - Угорщини виглядала цілком виправданою з огляду на під - тримку і патронат, який Андрій ІІ задекларував впродовж останнього року-півтора. Він надав військову допомогу до Галича, власноруч навесні 1206 р. взяв участь у кампанії до волинського Володимира, під стінами якого домігся замирення поляків (безпосередньо це помогло Романовичам утриматися тут ще на якийсь час) та вживанням оновленої титулатури⁶⁴.

То ж коли, за яких обставин та від кого король Угорщини набув характерного титулу? Відзначмо, що у жодному випадку, як щойно зрозуміло із запропонованої хронології, це не могли бути Ігорьовичі, котрі поступово, але відносно лише на короткий час, позбавили Романовичів спадщини. Князі Володимир (після f 1210 або 1211), Роман (f 1210 або 1211), а згодом Святослав (f 1210 або 1211) вибудовували стосунки із Андрієм ІІ у часі, коли той, наго - лосімо, за титулом вже став і залишався Galiciae Lodomeriaequae rex⁶⁵. Таку нагоду угорський володар міг отримати лише від безпосереднього спадкоємця щойно загиблого князя Романа, котрим одразу ж після похорон останнього був визнаний якоюсь частиною галицьких еліт його кількарічний син Данило під опікою матеріпідтримки “болре велицїй wr[b]^ его [тобто Данила Романовича. - М. В., Д. Д.]” до яких апелює В. Александрович у відповідному місці (Александрович В. “Угорське підданство”... С. 185). Не випадало б гадати... Навіть якби таке право у силу обставин Андрієві ІІ надали прийшлі з Чернігівської землі володарі, той (десь за логікою В. Александровича, хоча й без expressis verbis), визнаючи князя Данила легітимним спадкоємцем батькових земель та, діючи винятково відповідно до дружніх, союзницьких домовленостей з покійним Романом Мстиславовичем (Александрович В. “Угорське підданство”... С. 173-175), мав би після успішного встановлення угорськими силами юного князя на галицькому престолі у вересні 1210 або 1211 р. зректися набутих раніше галицького й володимирського титулів, адже справу було зроблено. Однак, як бачимо з джерел, цього не відбулося. Щороку впродовж 1206-1213 рр. король послідовно (за будь-яких змін на галицькому престолі), постійно підкреслюючи сюзеренітет, титулувався Galiciae Lodomeriaequae rex (CDH / studio et opera G. Fejer. Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, 1829. T. 3. V. 2. S. 78, 81, 151; CDAC / ed. G. Wenzel. Pest: Magyar Tudomanyos Akadйmia, 1860. V. 1: (1001-1235). S. 129; CDRCDSl. V. 3: (1201-1235). S. 64, 67-68, 70-72, 84, 89, 91, 95, 97, 99, 103; CDSl. T. 1. S. 109, 111-113, 117, 120-123, 136-137, 142). “Га|личане же ціловаша кр^стъ къ сну кго Данилу”, Лаврентьевская летопись, ПСРЛ / c предисл. Б. М. Клосса. Москва: Языки славянской культуры, 2001. Т. 1. Стб. 425.. Власне поміж серединою 1205 - серединою 1206 рр. остання мала лише одну особисту зустріч із королем, коли “сни|малсА корол[ь] съ жтровью своею Сажці” Chronica Galiciano-Voliniana... S. 7-8. При цьому питання належності Сянока тісно пов'язане зі способом ведення Арпадами міждинастичних перемовин, аспектами отримання Романовичами першої війсь - кової допомоги, чому В. Александрович також присвятив чимало місця у своїй статті (Александрович В. “Угорське підданство”... С. 160-174)., датовану terminus post quem 1 серпня 1205 р. Окреслена дата, як terminus ante quem вживання Андрієм ІІ галицько-володимирського титулу, оперта на виставлений королем містянам міста Нин (тепер - однойменне місто Задарської жупанії, Хорватія) ряд привілеїв (CDRCDSl. V. 3: 1201-1235. S. 50-52). Більше, наскільки відтворюють нам окреслені події джерела, таких снемів не було Про участь у кількасторонніх перемовини під стінами волинського Володимира Романової вдови джерела мовчать: “король же wмиривъ Лахъ1. поиде за горы”, Лаврентьевская летопись. Стб. 427., а відтак нагода Андрієві ІІ у легітимний спосіб набути титули Galiciae Lodomeriaequae rex, на наш погляд, могла випасти лише у Сяноку за особистої згоди непевної у власному майбутньому та майбутньому своїх дітей вдови князя Романа, титул якої, на жаль, невідомий. Відсутність “за замовчування” актів нового угорського короля із відповідною нотаткою в intitulatio за 1205 р. не повинно бентежити, адже добре відомо, що після його коронації за актуальний рік - донині уціліло лише два (максимум - три) документи CDSl. T. 1. S. 107-108, 133; Див. також критику: RSA. T. 1: (1001-1270). S. 70-71.. Причому в одному із них, datum anno regni nostri primo, хронологічно упорядкованому Тадеєм Смічікласом після привілею 1 серпня 1205 р. містянам Нина, не вказаний у самому документі канцлер короля (але вочевидь вже згаданий Ґодфрід) передав титул за скороченою формулою - Andreas dei gracia Hungarie rex etc? CDRCDSl. V. 3: (1201-1235). S. 54-55., що не може не наштовхувати на запитання. Про аналогічні (sic!) скорочення добре відомо на момент вже постійного слугування Андрієм ІІ титулом Galiciae Lodomeriaequae rex, зокрема 1213 р. Ibidem. S. 116, 118-119, 121-124.

* Аналогічного штибу казуси Арпадів у стосунках із іншими сусідами, в міждинастичних відносинах інших країн, перелічити хоча б частину з яких не дозволяє об'єм актуальної статті..

Звісно, наш Автор може “закривати очі” на вище наведені практики взаємин Арпадів зі своїми слабшими сусідами на Балканах кінця ХІ - початку ХІІІ ст., при кожній з яких угорські королі отримували супліку про військову поміч, надавали її, а взамін набували титул та, як наслідок, подальші усеможливі поважні преференції*. Однак “галицько-володимирський” випадок виглядає дуже схожим, якщо не в цілому аналогічним балканським, а відповідь на питання, хто делегував Андрієві ІІ таке право, криється, як бачимо, за текстологічним аналізом джерел та хронологією подій у землях покійного князя Романа й Угорщині поміж 19 червня 1205 - 28 лютого 1207 рр. Нижньою хронологічною межею є загибель Романа Мстиславовича під Завихостом, верхньою - terminus ante quem зайняття волинського Володимира князем Святославом Ігорьовичем, що змусило напередодні малолітніх Романовичів із матір'ю покинути місто. Опираємо хронологію на об'єктивно краще з-посеред наразі відомих генеалогічне дослідження (Домбровский Д. Генеалогия Мстиславичей. Первое поколение (до начала XIV в.). Издание исправленное и дополненное / перевод и вступительное слово К. Ерусалимский и О. Остапчук. Санкт-Петербург: ДМИТРИЙ БУЛАНИН, 2015. С. 263, 321, прим. 1382).. Хоча звісно з певних причин (про які можемо лише здогадуватися) не поданий expressis verbis у хроніці Романовичів.

Матримоніальна політика Арпадів та Рюриковичів

Частину власних аргументів супроти угорського підданства князя Данила наш Автор вибудував на відомій репліці упорядника хроніки Романовичів про намір короля видати заміж за Данила свою доньку. Рішення Андрія ІІ вмотивовувала відсутність власного сина “Данилови сжщю въ оугрех[ъ], корол[ь] же Андрей, и боАре оугор[ь]стїй, и вса землл хотлше дати дъщеръ свою за ^asa Данила, обіма діт[ь]скама бывшим[а], зане с[ы]на оу нег[о] не бі”, Chronica Galiciano-Voliniana. S. 27., а відтак, як вважає В. Александрович, контекст цитати точно датується terminus ante quem появи на світ первістка Бели напередодні 29 листопада 1206 р. Александрович В. “Угорське підданство”... С. 177.. Д. Домбровський, котрий запропонував альтернативне розуміння наведеної цитати, вплетеної до значно розлогішого, упорядкованого й структуризованого після 27 травня 1235 р. Повідомлення мало постати після дати канонізації, згаданої у ньому Єлизавети (f 1231). Маємо зрештою справу зі свідченням складеності та багатошаровості процесу редагування так званого Зводу Данила. До теми канонізації див.: Bautz F. W. Elisabeth. Biographische - Bibliographisches Kirchenlexikon. Hamm: Bautz, 1990. T. 1. Kol. 1498; Jasinski K. Kult swiзtej Elzbiety w dynastii piastowskiej. Europa srodkowa i wschodnia w polityce Piastow. Materialy z sympozjum, Torrn, 14-15 grudnia 1995 / red. K. Zielinska-Melkowska. Torun: Uniwersytet Mikolaja Kopernika, 1997. S. 200; Reber O. Elisabeth von Thьringen: Landgrдfin und Heilige: eine Biographie. Regensburg: Verlag Friedrich Pustet, 2006. S. 168. фрагмента “Данилови сжщю въ оугрех[ъ], корол[ь] же Андрей, и боАре оугор[ь]стїй, и вса зємла хотАше дати дъщеръ свою за ^asa Данила, обіма діт[ь]скама бывшим[а], зане с[ы]на оу нег[о] не бі. В та ж[е] літа оубїень быс[ть] ц[ьса]ръ великїи Филипъ рим[ь]скїи. СъвАгом[ь] брата королева молашєса сестрі, да бы емоу нашла помочника. Она ж[е] никако не могоущи помощи брату своемоу и да дъщеръ свою за Лонокрабовича за Лоудовика, бі бо мжж[ь] силенъ и помощник[ъ] брату Aa, юже н[ьі]ні с[вА]тоу нарічют[ь], именем[ь] Альжбіта, пред[ь]нее бо има ей Кинека. Мнwго бо послоужи Б[ого]ви по мжжи своем[ь], и с[вА]тоу нарічют[ь]”, Chronica Galiciano-Voliniana. S. 27-29. Наведений епізод можна розкласти на декілька модулів, котрі вказують на його упорядкування надзвичайно добре поінформованою особою, що згадувала все із дещо віддаленої перспективи. Попри всі інші, у даному випадку найбільше уваги заслуговує інформація про подвійне ім'я Єлизавети - дочки Андрія ІІ і його першої дружини Ґертруди. Дуже сумнівно, чи хтось окрім князя Данила міг володіти такою інформацією. При дворі Романовичів стало відомо про її канонізацію винятково за угорського посередництва. При цьому виявляється, що знову володіємо дуже цікавим збігом. Добре знаємо про участь Данила Романовича у коронації Бели IV 14 жовтня 1235 р., власне - наприкінці того ж року, коли його сестру було визнано святою. Варто було б, аби В. Александрович віддавав належне тим фактам, радикально критикуючи наші погляди про стосунки Данила Романовича з Арпадами., зіткнувся з нищівною, але позбавленою достатніх аргументів критикою Автора, котрий навіть не намагався дочитати та текстологічно розібрати окреслений уривок до кінця, натомість закидав: “Не наділені належним терпінням для уважного читання, вони [історики. - М. В., Д. Д.] схильні вдаватися до тлумачення, забувши про природний і невід'ємний для свого цеху обов'язок послідовно дотримуватися вимови залученого джерела” Александрович В. “Угорське підданство”... С. 176-177.. Утім хроніка Романовичів - не Святе Письмо, яке, зрештою, також потребує критичного аналізу.

Нам (тут - М. В.) імпонує оновлена ретельнішими хронологічними обрахунками версія Д. Домбровського прибуття князя Данила до двору Арпадів зимою 1206/7 р., щонайдалі, як уже зазначалося - до 28 лютого 1207 р., тобто - після народження принца Бели. Але уміщений епізод - “корол[ь] же Андрей, и боАре оугор[ь]стїй, и вса землА хотАше дати дъщеръ свою за raASA Данила, обЪма дЪт[ь]скама бывшим[а], зане с[ы]на оу нег[о] не бЪ”, - який В. Александрович “прийняв на віру”, відповідно до “вимови джерела”, може мати інше хронологічне наповнення.

Наш нещодавній статистичний облік відомих за джерелами династичних та напівдинастичних русько-угорських шлюбів ХІ-XIV ст. засвідчив до 1242/3 та 1246 рр. відсутність жод - них випадків видання заміж за представника династії Рюриковичів доньки чинного угор ського короля (sic!) Voloshchuk M. Ruthenian-Hungarian matrimonial connections in the context of the Rurik dynasty inter-dynasty policy of the 10^th-14^th centuries: selected statistical data. Codrul Cosminului. 2018. Vol. XXIV. № 3. S. 7-30; Його ж. До питання походження руської дружини угорського короля Володислава І (1077-1095). Українсько-угорські етюди / за ред. Л. В. Войтовича. Львів: Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України. 2019. Вип. 3. С. 107-124.. До певної міри окреслену традицію віддзеркалили слова Бели IV, вписані до так званого “татарського листа”, надісланого папі Інокентієві IV (f 1254) з Шарошпатаку 11 листопада 1247 р.: “Nos vera ad id, quod potuimus rйcurrentes propter bonum christianitatis maiestatem regiam humiliando [акцент наш. -М. В.], duas filias nostras duobus ducibus Ruthenorum et terciam duci Polonie tradidimus in uxores” Докладний аналіз змісту листа див.: Сенґа Т. Галич, Галицька та Руська землі у взаємовідносинах з Угорщиною ХІ-ХІІІ сторіч. Галич. Збірник наукових праць / за ред. М. Волощука. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. Серія 2. Вип. 5. С. 7-48.. За актуальних умов загибелі Романа Мстиславовича непевності свого становища у Галицькій землі й на Волині та поневірянь його сім'ї, щойно анонсований хронікою Романовичів шлюбний проект на партнерських засадах (про які постійно веде мову наш Автор, покликаючись на старі домовленості покійного князя з Андрієм) виглядав неможливим (sic! ). Більше того, підтримуючи версію Д. Домбровського про, радше, дитячі спогади Данила Романовича, що проникли після 27 травня 1235 р. до тексту аналізованого джерела, допускаємо ймовірність існування такої угоди між Андрієм та князем Романом до 29 травня 1205 р., тобто часу коронації першого, але згодом з певних причин надміру перебіль - шену при дворі Романовичів, мабуть, не без участі самого князя Данила чи його матері. Наро - дження доньки Андрія Марії - тимчасової обраниці старшого Романовича - згідно генеалогічних студій, як відомо, припало на 1203/4 р. Божилов И. Асеневци (1186-1460): генеалогия и просопография. София: Изд. На Българската Академия на науките, 1985. С. 78, прим. 14-17. Це дозволяє, на нашу думку, обережно датувати усні домовленості про шлюб між дітьми князя Романа та його угорського візаві щонайменше поміж 30 листопада 1204 - 7 травня 1205 рр., тобто на період правління малолітнього Емерикового сина Володислава ІІІ, регентом при якому був дядько Андрій. Але аж ніяк не після коронації останнього.

Військова допомога Андрія ІІ сім'ї Романа Мстиславовича 1205-1206 рр.

Логічний ряд, що передував військовим починанням Арпадів у Галицькій землі й на Волині після смерті Романа Мстиславовича, має такий вигляд: 19 червня 1205 р. датується його загибель під Завихостом; тіло покійного спершу 22 червня поховали у соборі Сандомира, а згодом перевезли до волинського Володимира Домбровский Д. Генеалогия. С. 263-264, прим. 109-110: огляд джерел. Існує альтернативний погляд про остаточне захоронения князя у Галичі, опертий на відомості Лаврентіївського літопису, востаннє актуалізований професором Олександром Головком (Головко А. Б. О месте захоронення галицко -волынского князя Романа Мстиславовича. Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2009. № 3 (37). С. 26-27), але неможливий до верифікації за відсутності археологічних підтверджень., що в сумі мусіло трохи тривати (до кінця червня 1205 р.); на звістку про загибель, ще вочевидь наприкінці червня “Га|личане же цЬловаша кр^стъ кь сну гего Данилу” Лаврентьевская летопись. Стб. 425. Чи не відомий фрагмент Животворящого Хреста, що станом на квітень 1340 р. перебував у скарбниці королів Русі у Львові? (Волощук М. Животворящий Хрест Господа нашого Ісуса Христа в історії середньовічного Галича (на маргінесі студій Ельжбети Домбровської та Олександра Майорова). Галич. Збірник наукових праць / за ред. М. Волощука. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2016. Вип. 1. С. 35-67). (хоча частина еліт при цьому все ж була проти Романовичів); водночас (з липня? 1205 р.) підготовку до нападу на Галич розпочали Ольговичі і перший тесть загиблого - Рюрик Ростиславович (f до 1212 або 1215/16 рр.). Назустріч їм вийшли “боАре || галиц[ьс]кїи и вълwдимер[ь]стїи”, котрі “оу Микоулина на рЬцЬ | СеретЬ” зазнали поразки і повернулися до Галича При цьому слід відзначити, що знамениті “боАре велицїй w^^ln# его [тобто Данила Романовича. Тут - М. В.]” до яких апелював В. Александрович (Александрович В. “Угорське підданство”... С. 185), у цій і подальших битвах не полягли, маючи змогу ще в перші місяці після смерті Романа Мстиславовича взяти під захист його сім'ю (але чомусь та шукала допомоги не у них, а в більш надійного (?) Андрія ІІ), як це бачимо вже в подіях 1213 р. (Chronica Galiciano-Voliniana... S. 49).. Вдруге “Галичане же бишасА с ними оу города [Галича. -М. В., Д. Д..]. Юлговичи же не оуспЬвше ничтоже. вьзвратишасА с срамо^м великимь в свож си” Лаврентьевская летопись. Стб. 426.. Важливо підмітити, що на момент бойових дій “галичан” проти об'єднаних сил руських князів, у Галичі вже перебувала не занотована у вище поданих боях “засада” на чолі із угорським вельможею, комесом Шопроня, Моґом, не знати про яку князь Рюрик із союзниками не могли.

Отож, хронологічно не відзначені джерелами, але такі, що точно відбулися поміж вище окресленими подіями липня-серпня 1205 р. стали: отримання Андрієм ІІ інформації про загибель князя Романа (з Польщі чи Галича?), спричинений чимось (чи кимось?) виїзд короля у невідомому за складом супроводі у напрямі Галицької землі, зустріч із вдовою покійного у Сянку (точно знала, куди їхати на снем!), делегування угорським володарем “мнwго у|горь” (тут варто підкреслити, що їх було чимало) до Галича, де ті стали свідками запеклих боїв під стінами міста.

Водночас на момент зустрічі із угорським королем у Сянку, якої той, природно, сам не потребував Цитата В. Александровича (“Юний Данило стає князем [вже князем, а не як всюди раніше королем? - М. В., Д. Д.] з надходженням до Галича звістки про загибель Романа Мстиславовича й угорський король надсилає йому “підмогу” відповідно до нещодавньої взаємної домовленості з батьком нового князя [...] Угорська присутність у викладі літописця явно спрямована на утвердження молодого Данила Романовича в Галичі, покликана служити гарантом убезпечення його від неуникненного за складених обставин виступу знаних зі своєї “непокори” “галичан””, Александрович В. “Угорське підданство”... С. 172) недолуга. Попри існуючі з Романом Мстиславовичем домовленості звідки Андрій ІІ мав знати про потребу “підмоги” сім'ї загиблого князя?, Романова вдова подбала про присягу вірності старшому синові еліт Галича та безперечно мала б відчувати захист чоловікових “великих бояр”. Надійність цієї, на перший погляд, достатньої підтримки (як бачимо з подій оборони Галича від князя Рюрика із союзниками), виходить, мати Романовичів піддавала серйозним сумнівам, відправившись зі стар - шим сином (!) “сни|малсА корол[ь] сь ютровью своею в СаноцЬ и приАль | 6w бЬ Данила юко милаго с[ы]на своего [тобто, князь Данило був на зустрічі. -М. В.]” (Chronica Galiciano-Voliniana... S. 7-8), на зустріч із королем до Сянку. Репліка В. Александровича: “[...] вибір Сянока здатна пояснити його очевидна близькість до звичного місця резидування угорського монарха” Александрович В. “Угорське підданство”... С. 169. - не більше ніж черговий курйоз, бо не випадало би ( sic!) нагадувати львівському професорові про реальні місця резидування Арпадів та, на загал, постійну зміну місць перебування королем упродовж правління.

Тобто: 1) Андрій ІІ міг рушити у напрямі Сянку із власної волі, отримавши звістку про смерть князя Романа із “третіх джерел”, а не від родини покійного Тоді це ніщо інше, як спрямований звичним з ХІ-ХІІ ст. шляхом (пор.: Ипатьевская летопись. Стб. 245, 248, 447-449) військовий похід, можливість якого так запекло відкидає наш Автор (Александрович В. “Угорське підданство”... С. 160, 163-164, 168-169, 181).

* Залишимо осторонь у даному випадку справу династичної належності Сянка щойно по смерті Романа Мстиславовича, пригадавши лише відому статистичну істину: угорський король, невипадково названий у хроніці Романовичів “великим” (Chronica Galiciano-Voliniana. S. 150), ніколи (sic!) не вибирався за межі власних володінь на зустрічі із нижчими за статусом (sic!) сусідніми володарями, коли не мав у тому особистого інтересу. Так, під загрозою угорського вторгнення 1214 р. краківсько-сандомирський князь Лешко Білий ініціював угоду із Андрієм ІІ, обговорення умов якої відбулося “въ Зпиши” (Chronica GalicianoVoliniana. S. 53). Навіть остаточне примирення із Мстиславом Мстиславовичем (f 1228), метою якого було звільнення з рук останнього полонених у Галичі 1221 р. Андрієвого сина Коломана (f 1241) та не - вістки Саломеї (f 1268), відбулося “in finibus Hungarie” (Dlugossii Joannes. Annales seu Cronicae incliti regni Poloniae: in 10 libres / komit. red. Z. Kozlowska-Budkowa i in. Warszawa: PWN, 1973. Lib. 5-6. S. 212). Ба, й шлюб Лева Даниловича (f 1301) із донькою Бели IV (попри maiestatem regiam humiliando) Констанцією (f після 1287/8), як відомо, дано у вересні 1246 р. “въ Изволин[ъ]” (Chronica Galiciano-Voliniana. S. 298), а не десь, наприклад, у Галичі, чи вже зведеному Холмі. Нагадаймо: в історії русько -угорських відносин це був перший випадок, коли донька чинного угорського короля виходила заміж за статусно нижчого володаря, переїжджаючи на постійне місце проживання чоловіка (Voloshchuk M. RuthenianHungarian matrimonial connections. P. 20-21), що було великою честю для князя Данила і його сина, але вимушеною політичною потребою для Бели IV.. У такому випадку його супровід мусів бути значним, адже йшлося не про “туристичну мандрівку” за гори чи полювання. 2) Король міг отримати повідомлення про загибель князя та прохання про зустріч і військову допомогу (sic!) від вдови останнього. За цих обставин модельована ситуація один до одного нагадуватиме стосунки Арпадів ХІ - початку ХІІІ ст. зі своїми балканськими сусідами, надання (на раніше висловлене прохання) військової допомоги яким супроводжувалося подаль - шим вжитком угорськими володарями характерних змін у титулі та сюзеренних політичних практик. Вибір локації снему за сценарієм (2) не був випадковим*, але, радше, ініційований вдовою князя Романа. У цьому випадку предмет перемовин виглядав очевидним: попри невідомо з якої причини потребу додаткової військової помочі (ще раз нагадаймо, що до диспозиції вдови були “великі бояри” покійного чоловіка та приведені до присяги старшому синові “галичани”), “корол[ь] [...] приАлъ | 6w бЪ Данила жra милаго с[ы]на своего” Chronica Galiciano-Voliniana... S. 8.. Схожий приклад занотованої хронікою Романовичів клятви Андрія із князем Романом (“клжласА бЪста, жra wстав[ъ]шю | в[ъ] животЪ племени его любовь имЪти”) можна знайти і у словах галицького князя Володимирка Володаревича (f 1152/3), коли той після поразки під Перемишлем влітку 1152 р. від об 'єднаних сил Арпадів та київського князя Ізяслава Мстиславовича (f 1154), вдаючи передсмертний стан, відправив королеві Ґейзі ІІ (f 1162) посланця: “сна мое^г [Ярослава, f 1187. - М. 5.] прими к собЪ” Ипатьевская летопись. Стб. 450. Чим закінчилися перемовини для обох сторін достеменно відомо з Київського літопису (Там же. Стб. 450-454), то ж не варто було б вперто надавати особливої переваги значенню (невідомо за яких обставин укладеної) угоди князя Романа з Андрієм, тим паче, що за актуальних умов другої половини 1152 - початку 1153 рр. Ґейза ІІ не поповнив свій титул галицьким “елементом” (як це у випадку Галицької і Володимирської земель щонайменше від 1206 р. (а, за замовчування, на наш погляд, ще з кінця 1205 р.) зробив Андрій ІІ).. “Батьківська опіка” Андрія ІІ (із відповідними титулярними та політичними наслідками для Арпадів), на наш погляд, мала додати легітимності (але тепер за посередництва короля - опікуна і протектора) самим Романовичам, народженим, як відомо, у другому шлюбі свого батька, але при живій і навіть ще не постриженій (для формально надання канонічності появи на світ дітей від другого зв'язку) у черниці першій дружині Романа Мстиславовича - доньці Рюрика Ростиславовича Предславі (sic!) Помилково датований Лаврентіївським літописом 1205 р. (насправді 1204 р.) епізод (“Романъ. ємъ Рюрика [Ростиславовича. - М. В., Д. Д.]. и посла в Кжвъ. и постриже в чернци. и жену є^г и дщерь є^г. юже бЬ пусти^л [акцент наш. - М. В., Д. Д.] сна Рюрикова и бра^т є^г Володимира [f 1239. - М. В., Д. Д.]”, Лаврентьевская летопись. Стб. 420) відбувся після народження усіх дітей князя Романа від другої дружини. Розмови про позашлюбність появи на світ цих нащадків ніде в джерелах expressis verbis не відтворені (не належало би цього сподіватися від хроніки Романовичів), хоча у родині Рюрика Ростиславовича чи окремих (не усіх) Ольговичів (з огляду на їхні активні домагання Романової спадщини упродовж другої половини 1205-1206 рр.) мусіли нуртувати. Зрештою, не випадало б згадувати, що у останній з україномовних біографій Данила Романовича, одним із упорядників якої є й наш Автор, цей погляд присутній (“При живому князеві ніхто не ризикував сумніватися у законному походженні його синів, але після загибелі Романа ніхто не заважав Ольговичам розглядати Романовичів як бастардів, обстоюючи права Олени та її прямих нащадків. З цього огляду і колишній тесть Романа - блискучий авантюрист та інтриган Рюрик Ростиславович - мав підстави розглядати розлучення зятя зі своєю донькою нелегітимним і міг трактувати власного сина Ростислава - старшого брата Предслави, першої дружини Романа, спадкоємцем по сестрі” Александрович В. С, Войтович Л. В. Король Данила Романович (Славетні постаті Середньовіччя. Вип. 3). Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2013. С. 39). Не випадало б дискутувати чи не знали про окреслені обставини при дворі Арпадів. Але із цього приводу львівський професор скромно промовчав. Хоча в іншому місці за характеристики геть інших обставин чітко й вірно дає зрозуміти: “[...] весілля молодого правителя [Данила Романовича. - В. А.] ніяк не могло відбутися у період посту чи інші не прийняті в церковному житті дні” (Александрович В. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”. С. 170).. На цьому тлі не доводилося лічити на престижний матримоніальний союз із донькою чинного короля (про що вже йшлося), яким би високим не було походження Данилової матері. Зрештою й відомі обидва шлюби старшого Романовича виглядали реально скромними Домбровский Д. Генеалогия... С. 324-325.. Перший із донькою Мстислава Мстиславовича Анною, як політично доцільний з огляду на династичні претензії до Галича. Другий, за актуального на 40 -ві рр. ХІІІ ст. статусу князя Данила, радше, як велика честь для його литовських сватів, але аж ніяк не престиж для нього самого.

Відтак розглянувши обставини сяноцької зустрічі, не розв'язаним залишилося питання про супровід Андрія ІІ і логістику відправлення угорської “засади” до Галича 1205 р. Наш Автор, вказуючи, що “угорські контакти княгині-вдови та її оточення видаються непідважальними, зі свого боку так само доводячи послідовно союзницький [акцент наш. - М. В., Д. Д.], а не якийсь інший рівень тогочасних відносин”, у жодному із випадків не дає відповідь на питання про ціну союзу. Той, у розумінні львівського професора мав би відштовхуватися лише від “родинних взаємозв'язків та дружніх стосунків [...] Сумніватися в автентичності цього переказу не випадало б, оскільки він цілком узгоджується із задокументованим на сторінках літопису перебігом тогочасних стосунків обох сторін” Александрович В. “Угорське підданство”... С. 173-175.

* Черговий курйоз при спробі ототожнити шопронського комеса Моґа із його тезкою і сучасником - королівським йобагіоном Зали (Александрович В. “Угорське підданство”. С. 172, прим. 167), братом Руса (Волощук М. “Русь” в Угорському королівстві (ХІ - друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції, відп. ред. Л. Войтович. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014. С. 252-254), свідчить про незнання В. Александровичем архонтології та внутрішньої ієрархії Угорського королівства. Аналогічне незнання бачимо і в іншій праці Автора, де він плутає уряди угорських палатина і бана, добре не прочитавши праці, на які зробив поклик (Александрович В. “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”. С. 175, прим. 63). Звідси вочевидь випливають й певні вади Авторової критики істориків-прихильників військового походу Андрія ІІ вже у серпні 1205 р. Підкреслімо - ми не вважаємо категоричним організацію королем поважної кампанії на зразок наступного 1206 р. під стіни волинського Володимира, однак делегування до Галича шопронського комеса могло бути оперативним лише за його безпосередньої присутності в оточенні короля під Сянком, як ми принагідно продемонстрували це переліком свідків документів 1206 р. Більше того, чи не свідчить фрагмент “Юставил бо | бі оу него [тобто в Галичі? Акцент наш. - М. В., Д. Д.] засадоу” (Chronica Galiciano-Voliniana. S. 8) про Андрієвий ІІ особистий супровід із Сянку Романової вдови й сина (синів?) аж до самого Галича, а вже звідти, впевнившись у виконаній на цьому етапі місії, повернення з рештою сил додому? Тому можна із певністю зауважити, що угорський володар вирушив у напрямі Сянку із чіткою метою (означеною невідомими за джерелами дочасними повідомленнями terminus post quem 19 червня 1205 р.) у серйозному військовому супроводі (чи можна це називати походом?), частина якого на чолі з комесом Моґом рушила до Галича та була цілком достатньою аби взяти під захист Романовичів з одного боку аби “не сміша | галичане ничтоже сътворити” (Chronica Galiciano-Voliniana. S. 9), а з іншого - підсиливши обороноздатність міста під час битви в його околицях із силами Рюрика Ростиславовича та його союзників.. Але нагадаймо: хроніка Романовичів - не Святе Письмо! Прибуття короля до Сянку та відправлення до Галича “засади” на чолі із комесом Шопроня*, не кажучи вже про масштабну на чолі із самим Андрієм ІІ кампанію наступного 1206 р., мусіли мати свою ціну, попри (за не зрозумілих обставин!) “романтичність” клятви князеві Роману, одруженому із ятрівкою короля за живої ( sic!) і до 1204 р. не постриженої у черниці (sic!) першої дружини. Якщо у першому випадку 1205 р. “угорська засада” свою місію виконала й Романовичі ще певний час перебували під її захистом у Галичі, то після невідомого за часом відбуття Моґа додому Романова вдова під загрозою нового нападу на Галич коаліції руських князів та поляків, хоча й “послашасА г королеви помочи просА оу него” Лаврентьевская летопись. Стб. 426-427., та не дочекавшись, “възем[ъ]ши діти своа, бежа въ Волwдимеръ” Chronica Galiciano-Voliniana... S. 11., як чітко зауважив літописець - “в воwчину свою” Лаврентьевская летопись. Стб. 427..

За нових обставин згоди Андрія ІІ особисто 1206 р. рушити з великим військом на Русь Армія короля мала бути настільки чисельною, що жоден із супротивників не наважувався дати їй бій: “Юлговичи же в землю ихъ [Романовичів. Тут -М. В.] внидоша. и слъ1шавше мже король стоить оу ВолодимерА. и не сміша ити до Галича. и стошша днии много. ни король поступи к Галичю. ни Юлговичи. король же wмиривъ Лахъ1. поиде за горы” (Лаврентьевская летопись. Стб. 427). Гіпотетично принаймні частково склад еліт цього війська відтворює перелік свідків вище наведених актів Андрія ІІ за 1206 р., пам'ятаючи про успіх захисту Романовичів у Галичі попереднього року, він все ж тепер не поспішав боронити їхніх прав на Галич, безперечно знаючи, що це не їхня вотчина ( sic!). У Лаврентіївському літописі читаємо: “Башє бо король с Галичаны здумавъ переже послалъ в Пережславль. по Жрослава Всеволодича [f 1246. - М. В., Д. Д.]. и ждаша юго [питання місця очікування: у самому Галичі на шляху до волинського Володимира чи під його стінами за при - сутності галицьких бояр у спільному війську? -М. В., Д. Д.]. в". не^дли” Лаврентьевская летопись. Стб. 427.. То де ж гаданий альтруїстичний союз і відчуття “родинного ліктя”, до яких весь час апелює наш Автор? Так, замиривши під Володимиром поляків, король гарантував принаймні невтручання останніх у тамтешнє життя Романовичів, що вже було немало й ті відчували вдячність. Інакше, обираючи між кількох лих наприкінці 1206 р., не рушили б до Угорського королівства через землі Лешека Білого, а не безпосередньо нещодавно втрачену Галицьку землю, опанування якої за ініціативи місцевих бояр галицького і звенигородського престолів у червні 1206 р. Володимиром та Романом Ігорьовичами, як продемонструють події 1206-1210/11 рр., Арпадів цілком влаштовувало. Виглядає й, що пошук опіки від котрогось із у загальноруському контексті політично слабших, але зрілих і локально впливових Романових кузенів на Волині (наприклад Інгвар (f до 1223) чи Мстислав Німий (f між 1223-1227) Ярославовичі Домбровский Д. Генеалогия... С. 289-298.) теж не додавав оптимізму.

То ким, як не залежним (про форму залежності не випадало б вести мови) від Андрія ІІ на рубежі 1206/7 р. вже виглядав кількарічний Данило Романович, котрий після втрати усіх батькових земель, відсутності підтримки у Галичині та вотчинних землях на Волині у поль - ському супроводі (sic!) прибув до угорського короля (Galiciae Lodomeriaequae rex!), перебуваючи на повному забезпеченні при його дворі впродовж кількох наступних років? Чи не мати старшого Романового сина зверталася за підтримкою (звісно не лише моральною) до нього, як це раніше було із балканськими сусідами Угорщини кінця ХІ - початку ХІІІ ст. та відповідними титулярними й політичними наслідками для Арпадів? Хто, окрім неї міг делегувати Андрієві ІІ право вжитку титулатури, що достеменно відповідала теренам влади покійного Романа Мстиславовича? Зрештою чи не угорський володар подбав не тільки про виховання й освіту князя Данила (на відміну від інших Рюриковичів, котрі не мали збоку Арпадів такої ласки Волощук М. Руські бранці Арпадів та угорські бранці Рюриковичів ХІ-ХІІІ ст.: порівняльний аспект. Byzantinoslovaca. 2020. С. 8, 121-133.), а й силами своїх військ на чолі із палатином Потом всадовив його на батьківський престол у Галичі 1210/11 р. та не зрікся характерного титулу? Зрештою, наскільки альтруїстичною для Романовичів мала бути ціна укладеного їхнім батьком союзу з Андрієм за актуальних обставин після 19 червня 1205 р.?

Висновок

Як бачимо із запропонованого виснування, зосередженого на огляді далеко не всіх із присутніх у рецензії В. Александровича аспектів, на загал підтверджується нездатність та недоцільність написання повної копії на неї у формі більш розлогої статті чи рецензії. Для цього потрібний книжковий формат, який, зрештою, ми вже анонсували. Разом з тим не варто “вкопуватися з конем”, особливо з огляду на те, що не знаємо, чи тому, настільки переконаному у власному особливому і винятковому ознайомленні із хронікою Романовичів Авторові, невідомо часом, про що йдеться. Чи про те, що не знаємо самого тексту, чи теж що його не розуміємо і надінтерпретовуємо, чи може, зрештою, що застосовуємо щодо джерела невластивих методологічних підходів (модернізації)?

Залишаємося переконаними у слушності слів Анджея Поппе (1926-2019), котрий недавно відійшов у засвіти, прекрасного знавця історії Русі, що навіть він, вже як професор завжди почувався студентом і весь час учився. Запропонували би професорові В. Александ - ровичу дослухатися до цієї поради, а не залишатися переконаним, наче усе знає (і то краще за інших). Відкликаючись до улюблених римських афоризмів нашого Автора, пригадаймо, що належить бути, піддаючи інших настільки агресивній критиці, - дружиною Цезаря.

Аби закрити репліку метафорою, що стосується до настільки погано знаної нам - згідно з оцінкою львівського ученого - хроніки Романовичів, варто ствердити, що на наш погляд, до переліку “Рюриковичів” серед істориків княжої доби окреслених часів, належать з -посеред українських дослідників Микола Котляр, Олександр Головко, Леонтій Войтович, Олексій Толочко натомість професорові Володимирові Александровичу випадає тільки і аж позиція галицького боярина Жирослава. Бо, навіть, дякуючи у прикінцевій примітці “докторові історичних наук О. Головку за сприяння в опрацюванні матеріалів до цієї публікації” Александрович В. “Угорське підданство”... С. 190., Авторові належало не забути принаймні одного зі своїх актуальних у цій статті опонентів, котрий упродовж 12-13 лютого 2020 р. надав задля користування львівському професорові дев'ять власних публікацій різних років.

References

1. Aleksandrovych, V. S. (2017). “Dlaczego nie sprobowac szalenstwa”: korol' Danylo Romanovych jak opunktowana “istota biologiczna”?.. [“Why don't try the madness”: the king Danylo Romanovych as a “biological creature”?..] Dqbrowski D. Krol Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie ksiqzзcej, spoleczehstwie i kulturze w XIII w. (Monografie Pracowni Badah nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. Vol. 4). Krakow, 2016. 412 p., il. Kniazha doba: istoriya i kultura, vyp. 11, рр. 157-195 (in Ukrainian).

2. Aleksandrovych, V. S. (2019). “Kronika Romanowiczow” - versiya... “pokrashchena”?.. [“The Chronicle of Romanids” - the version... “improved”?..] Kronika halicko-wolynska (Kronika Romanowiczow) / Wydali, wstзpem i przypisami opatrzyli D. Dqbrowski, A. Jusupovic przy wspolpracy I. Juriewej, A. Majorowa i T. Wilkul. Pomniki Dziejowe Polski. Series II, vol. XVI. Krakow; Warszawa, 2017. 710 p. Kniazha doba: istoriya i kultura, vyp. 13, pp. 270-295 (in Ukrainian).

3. Aleksandrovych, V. S. (2015). “Shchastia” korolia Danyla Romanovycha. Dqbrowski D. Daniel Romanowicz krol Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna: monografie Pracowni Badan nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. Vol. 1. Krakow: Avalon, 2012. 538 p. [“The happiness” of the king Danylo Romanovych]. Kniazha doba: istoriya i kultura, vyp. 9, pp. 311-352 (in Ukrainian).

4. Aleksandrovych, V. S. (2019). “Uhors'ke piddanstvo” korolia Danyla Romanovycha [“The Hungarian subjection” of the king Danylo Romanovych]. Kniazha doba: istoriya i kultura, vyp. 13. pp. 133-190 (in Ukrainian).

5. Aleksandrovych, V. S., Voitovych, L. V. (2013). Korol' Danylo Romanovych (Slavetni postati Serednyovicchia. Vyp. 3) [The King Danylo Romanovych (The glorious persons of the Medieval history)]. Bila Tserkva: Vyd. Pshonkivskyi O. V., 240 p. (in Ukrainian).

6. Bautz, F. W. (1990). Elisabeth [Elizabeth]. Biographische - Bibliographisches Kirchenlexikon. Hamm: Bautz, vol. 1, kol. 1498 (in German).

7. Berezhkov, N. G. (1963). Chronologiya russkogo letopisaniya [The chronology of writing of the Rus'ian chronicles]. Moskva: Izd-vo AN SSSR, 376 p. (in Russian).

8. Bozhilov, I. (1985). Asenevci (1186-1460): genealogiya i prosopografiya [The Asenids (1186-1460): the genealogy and prosopography]. Sofia: Izd. na Blgarsaka Akademia na naukite, 503 p. (in Bulgarian).

9. Dqbrowski, D., Jusupovic, A. (Ed.). (2017). Chronica Galiciano-Voliniana (Chronica Romanoviciana) [The Galician-Volynian chronicle (the Chronicle of Romanids)]. Monumenta Poloniae historica. Krakow; Warszawa: PWN; PAU, 2017. Nova Series, vol. XVI, 710 p. (in Old-Ukrainian).

10. Dqbrowski, D. (2012). Daniel Romanowicz krol Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna [The king of Rus ' Daniel Romanovich (c. 1201-1264). Political biography]. Krakow: Avalon (= Monografie Pracowni Badan nad Dziejami Rusi UKW w Bydgoszczy, t. 1), 538 s. (in Polish).

11. Dqbrowski, D., Jusupovic, A. (transl., comment.). (2017). Kronika halicko-wolynska (Kronika Romanowiczow) [The Galician-Volhynian chronicle. (The chronicle of Romanids)]. Krakow; Warszawa: Avalon, 328 s. (in Polish).

12. D^browski, D. (2016). Krol Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie ksiqzзcej, spoieczenstwie i kulturze w XIII w. [The king of Rus ' Daniel Romanovich. About the Rus 'ian Princely family, society and culture in the 13^th century]. Krakow: Avalon (Monografie Pracowni Badan nad Dziejami Rusi UKW w Bydgoszczy, t. 4), 412 s. (іп Polish).

13. Dlugossii Joannes. (1973). Annales seu Cronicae incliti regni Poloniae: in 10 libres (Z. KoziowskaBudkowa etc. Eds). Warszawa: PWN, Lib. 5-6, 432 p. (in Latin).

14. Dombrovskiy, D. (2015). Genealogiya Mstislavichey. Pervoye pokoleniye (do nachalaXIVv.). Izdaniye ispravlennoye i dopolnennoye [The Genealogy of the Mstislavoviches. The first generation (until the beginning of the 14^th century). Corrected and supplemented edition] (K. Yerusalimskiy i O. Ostapchuk transl.). SanktPeterburg: Dmitriy Bulanin, 880 p. (in Russian).

15. Fejer, G. (Ed.). (1829). Codex diplomaticus Hungariae ecclesiastucus ac civilis. Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, vol. 2, 490 p. (in Latin).

16. Fejer, G. (Ed.). (1829). Codex diplomaticus Hungariae ecclesiastucus ac civilis. Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, vol. 3. v. 1, 480 p. (in Latin).

17. Fejer, G. (Ed.). (1829). Codex diplomaticus Hungariae ecclesiastucus ac civilis. Budae: Typis Typogr. Regiae Universitatis Ungaricae, vol. 3. v. 2, 495 p. (in Latin).

18. Hardi, D. (2018). Problema pershoi zhadky termina “Halychyna” v intytuliatsii uhorskyh koroliv [The issue of the first mention of the Galicia in the intitulation of the Hungarian kings]. Colloquia Russica, (V. Nagirnyy, M. Voloshchuk Eds.). Ivano-Frankivsk; Krakiv: Lileia-NV. Series II, vol. 4: Seredniovichna Rus': problemy terminolohii [Medieval Rus': the problems of terminology], pp. 251-264 (in Ukrainian).

19. Hardi, D. (2019). Srbia u kralyovskoy tytuli Arpadovicha [Serbia in the royal intitulation of the Arpads]. Kralyavstvo i arhiyepiskopiya u srpskim i pomorskim zemlyama Nemanicha, (L '. Maksimovich, S. Pirivatrich Eds.). Beograd: SANU, pp. 291-314 (in Serbian).

20. Holovko, A. B. (2009). O meste zahoroneniya galicko-volynskogo kniazia Romana Mstislavovicha [About the burial place of Galician-Volhynian Prince Roman Mstislavovich]. Drevniaya Rus'. Voprosy medievistiki, no. 3 (37), pp. 26-27 (in Russian).

21. Homza, M., Malinovska, N. (Ed.). (2019). Halichsko-volynskв kronika. Neznвme rozprdvanie o rodine krвl'ov a kniezat vychodno-strednej Europy v 13. storocM [The Galician-Volhynian chronicle. The unknown story about the families of the kings and the princes of the East-Central Europe in the 13^th century]. Martin: Matica slovenska, 2019 (= Libri Historiae Slovaciae Fontes, vol. 2), 412 p. (in Slovakian).

22. Hrushevskyi, M. (1993). Istioriia ukrainskoi literatury [The history of Ukrainian literature]. Kyiv: Lybid', vol. 3, 285 p. (in Ukrainian).

23. Hrushevskyi, M. (1993). Istioriia Ukrainy-Rusy: in 11 vol., 12 kn. [The history of Ukraine-Rus']. Kyiv: Nauk. dumka, 1993, vol. 3: do roku 1340, 588 p. (in Ukrainian).

24. Ipolyi, A., Nagy, E., Vйghely, D. (Ed.). (1880). Codex diplomaticus patrius: in 8 vol. Budapestini: Typis Alexsandri Kocsi, vol. 7. 508 p. (in Latin).

25. Istrin, V. (1893). Aleksandriia russkikh hronografov. Izsledovaniye i tekst [Alexandria of the Rus'ian chronographs. The research and tekst]. Moskva: V Universitetskoy tipografii, 739 p. (in Russian).

26. Jasinski, K. (1997). Kult swiзtej Elzbiety w dynastii piastowskiej [The cult of Saint Elizabeth in the Piast dynasty]. Europa srodkowa i wschodnia w polityce Piastow. Materiaiy z sympozjum, Torun, 14-15 grudnia 1995. K. Zielinska-Melkowska (Ed.). Torun: Uniwersytet Mikolaja Kopernika, pp. 197-212 (in Polish).

27. Kadar, T. (2012). Az Вrpad-hazi uralkodok йs az orszaglasuk idejйn hercegi cimmel tartomanyi kьlцnhatalmat gyakorolt kьlhoni, fejedelmi szarmazasщ elцkelцk, valamint azok csaladtagjainak elhalalozasi йs temetkezйsi adatai 997-1301 kцzцtt [The evidence of the death and choice of the burial places of the rulers of the Arpad dynasty and exercised special power during their reign with the ducal title abroad, the princes and a members of their families of outstanding origin as well between 997-1301]. Fons, vol. XIX, sz. 1, old. 57-108 (in Hungarian).

28. Klaic, N. (1983). Tzv. Pacta conventa ili toboznji ugovor izmedu kralja Kolomana i Hrvata 1102. godine [The so-called Pacta conventa or so-called treaty between King Koloman and the Croats in 1102] Zadarska revija: chasopis za kulturu i drustvena pitanja. God. XXII. Br. 6 (studeni-prosinac), pp. 671-676 (in Hungarian).

29. Kloss, B. M. (comment.). (2001). Ipatiyevskaya letopis [The Hypatian codex]. Polnoye sobraniye russkih letopisey. Moskva: Yazyki russkoy kultury, vol. 2, iss. 2, 648 p. (in Old Bulgarian).

30. Kloss, B. M. (comment.). (2001). Lavrentiyevskaya letopis. Polnoye sobraniye russkih letopisey. Moskva: Yazyki russkoy kultury, vol. 1, 496 p. (in Old Bulgarian).

31. Komatina, I. (2018). Rex Serviae v Uharskoy kralyevskoy tituli od 1202. do 1402. godine [Rex Serviae in the Hungarian royal intitulation from 1202 until 1402]. Nish i Vizantiya XVI, zbornik radova: Shesnaesti medzhunarodni nauchni skup [“Nish i Vizantiya”], Nich, 3/5. jun 2017. M. Rakociya (Ed.). Nish, pp. 51-66 (in Serbian).

32. Komendova, J. (Ed.). (2010). Halichsko-volyhskя letopis [The Galician-Volhynian chronicle]. Praha: Argo, 180 р. (in Czech).

33. Kostruba, T. (trans. and comment). (1936). Halytsko-Volyns'kyi litopys [The Galician-Volynian chronicle]. Lviv: Vyd. I. Tyktora, ch. 1, 128 p. (in Ukrainian).

34. Lihacheva, O. P. (trans. and comment). (1997). Galicko-Volynskaya letopis' [The Galician-Volhynian chronicle]. Biblioteka literatury Drevney Rusi: in 20 vol. Sankt-Peterburg: Institut russkoy literatury (Puchkinskyy Dom) RAN, vol. 5, pp. 184-357, 482-515 (in Russian).

35. Mahnovec, L. (comment.). (1989). Litopys rus'kyi [The Rus'ian chronicle]. Kyiv: Dnipro, 591 p. (in Ukrainian).

36. Mandic, O. (1958-1959). “Pacta Conventa” i “dvanaest” hrvatskih bratstava [“Pacta Conventa” and twelve Croatian fraternities]. Historijski zbornik. Zagreb, XI-XII, рр. 165-204. (іп Croatian).

37. Markowski, A. (2000). Nowy slownik poprawnej polszczyzny PWN [A new dictionary of the correct Polish language]. Warszawa: PWN, 1789 р. (in Polish).

38. Marsina, R. (Ed.) (1971). Codex diplomaticus et epistolaris Slovaciae: in 2 vol. Bratislava: Sumptibus Akademiae Scientirarum Slovaciae, 1971, vol. 1: inde ab anno DCCCV usque ad anno MCCXXXV, 504 р. (in Latin).

39. Mayorov, O. (2011). Halytsko-volynskyi kniaz Roman Mstyslavych. Volodar, voyin, dyplomat [Galician-Volhynian Prince Roman Mstyslavyvh. The ruler, warrior, diplomat]: in 2 vol. Bila Tserkva: Vydavets Oleksandr Pshonkivskyi, vol.: Do vyvchenniia dzherel z istorii vnutrishnioi ta zovnishnioi polityky [To the studies of the sources from the history of the internal and foreign policy], 318 р. (in Ukrainian).

40. Orlov, A. S. (1926). K voprosu ob Ipatiyevskoy letopisi [To the question of the Hypatian codex]. Izvestiya otdeleniya russkogo yazyka i slovesnosti ANSSSR, vol. XXXI, kn. 1, рр. 93-126 (in Russian).

41. Pautkin, A. A. (1998). Yuzhnorusskiye letopiscy XIII veka i perevodnaya istoricheskaya literatura [The South-Rus'ian chroniclers of the 13^th century and the translated historical literature]. Germenevtika drevnerusskoy literatury, vol. 9, рр. 127-134 (in Russian).

42. Perfecky, G. A. (ed). (1973). The Galician-Volynian Chronicle (The Hypatian Codex). Harvard Series in Ukrainian Studies. Mьnchen: W. Fink, vol. 16, p. 2. 159 p. (in German).

43. Polanski, E. (2002). Nowy slownik ortograficzny PWN [A new ortographical dictionary of PWN]. Warszawa: PWN, 944 р. (in Polish).

44. Reber, O. (2006). Elisabeth von Thьringen: Landgrдfin und Heilige: eine Biographie [Elizabeth of Thuringia. The Countess and Saint. A biography]. Regensburg: Verlag Friedrich Pustet, 207 р. (in German).

45. Senga, T. (2020). Halych, Halytska ta Rus'ka zemli u vzaiemovidnosynah z Uhorshchynoiu ХІ-ХІІІ storich [Halych, Galician and Rus'ian lands in the relationships with Hungary of the 11^th-13^th centuries]. Halych. Zbirnyk naukovych prats. M. Voloshchuk (Ed.). Ivano-Frankivsk: Lileia-NV. 2020, seria 2, vyp. 5, 272 р. (in Ukrainian).

46. Smichiklas, T. (Ed.). (1904). Codex diplomaticus Regni Croatiae, Dalmatiae et Slavoniae: in 14 vol. Zagrabiae: Ex officina societatis typographicae, vol. 2: (1101-1200). 499 р. (in Latin).

47. Smichiklas, T. (Ed.). (1905). Codex diplomaticus Regni Croatiae, Dalmatiae et Slavoniae: in 14 vol. Zagrabiae: Ex officina societatis typographicae, vol. 3: (1201-1235). 538 р. (in Latin).

48. Szentpйtery, I. (Ed.). (1923). Regesta rerum stirpis Arpadianae critico-diplomatica: in 2 t. Budapest: Kiadja a Magyar Tudomanyos Akademia, 1923. T. 1: (1001-1270). 576 s. (in Latin and Hungarian).

49. Uluhanov, I. S. (Ed.). (2000). Slovar' drevnerusskogo yazyka [The Dictionary of the Old-Rus'ian language]. Moskva: Azbukovnik, vol. 6. 608 р. (in Russian).

50. Vilkul, T. (2015). Bibliia u Halytsko-Volynskomu litopysi [The Bible in the Galician-Volhynian Chronicle]. Kniazha doba: istoriia i kultura, vyp. 9, рр. 227-240 (in Ukrainian).

51. Voloshchuk, M. (2019) Do pytannia pohodzhennia rus'koi druzhyny uhors'koho korolia Volodyslava I (1077-1095) [To the question of the origin of the Rus'ian wife of Hungarian king Ladislaus I (1077-1095)]. Ukrai'sko-uhors'ki etiudy. L. Voytovych (Ed.). Lviv: Instytut ukrainoznavstva imeni Ivana Krypiakevycha, vyp. 3, рр. 107-124 (in Ukrainian).