Глобальна історія як квест для українських істориків

Культурний рух на східнослов'янських землях розпочався на Півдні (як цивілізаційному анклаві) та поширювався звідти на дикі Північ і Схід. Цей культурний рух у східнослов'янському ареалі, відомий як Перший південнослов'янський культурний вплив, збігається з поняттям культурного трансферу. Важливим фактором християнської Ґлобалізації була візантійська культура, у рамках якої традиції високої античності трансформувалася під впливом раннього християнства. У цілому культура Візантії мала багатонаціональний характер. Місіонерська діяльність здійснювалася на урядовому та церковному рівнях. Посередницею між імперією і слов'янством, а також між усіма православними слов'янськими народами, виступала болгарська культура. Вона не була вузьконаціональною, як і візантійська, та змогла адаптувати духовно-інтелектуальний досвід Візантії у східнослов'янському ареалі. Проповідь болгарських філо- софів-просвітників Кирила й Мефодія мала інонаціональний характер та адресувалася всьому слов'янству, не обмежувалася потребами Моравії або Болгарії. Створені Кирилом абетка й перша слов'янська літературна мова (відома як староцерковнослов'янська) мали вирішальне значення для розвитку українського письма, книжної мови, літератури. Отже, за словами І. Шевченка, «християнство від самого початку було місіонерською релігією» Про візантійські місії на урядовому та церковному рівнях див.: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII ст. - Л., 2000. - С.29..

У цілому інонаціональний Перший південнослов'янський культурний вплив доповнювався аполітичним характером, тобто апостольська проповідь болгарських філософів-просвітників не супроводжувалася політичним тиском, що сприяло її поширенню у слов'янському світі. У межах християнської Глобалізації весь східнослов'янський православний ареал - Київська Русь (Давньоруська держава) - постає в найрізноманітніших вимірах: взаємини з Візантією, каганатами, Європою, кочовиками, Золотою Ордою, Литвою у вигляді та взаємодії інтелектуальних, культурних, економічних, політичних стосунків і взаємовпливів, а також розгалуженої мережі русько-литовсько-польських, європейських родинно-династичних зв'язків.

Другий південнослов'янський вплив уже мав загальнокультурну та богословську орієнтацією. Цей культурний трансфер кінця XIV - початку XV ст. постає як складний феномен, своєрідний сплав літературно-етично-релігійних ідей, культурно-громадських і реформаційних рухів української спільноти. Українська культура цієї доби поєднувала греко-слов'янські традиції та інонаціональні впливи латинської Європи. Культурний трансфер був пов'язаний із літературним рухом у Болгарії - твори Василія Великого, Симона Нового Богослова, Григорія Палами, Максима Сповідника, а також із діяльністю тирновської школи перекладачів релігійної літератури на чолі з патріархом Євфимієм (після 1372 р.), послідовниками якого в Україні були митрополити Кипріан (у Києві 1373-1374 рр.) та Григорій Цамблак (ізщіз р. митрополит київський і литовський). Тирновська школа відома також сприйняттям та поширенням серед слов'янства містичної теорії греко-візантійської аскетики - ісіхазму. Культурний трансфер містив й західноєвропейські елементи: ренесансні ідеали врівноваженої краси (античний ідеал гармонії), цінності людини та ідеалізації природи (Д. Чижевський). До кінця XV - початку XVII ст. українська культура існувала в тісному зв'язку з візантійською культурною традицією, хоча ще з XIV ст. почалися впливи західних течій, що призвели до певного занепаду старої візантійської традиції. Ключовою ознакою Другого південнослов'янського впливу як культурного трансферу вважається церковно-богословська складова. Невипадково в українських землях поширювалися такі реформаційні, єретичні рухи, як-от болгарська дуалістична єресь богомильство, покаянництво, гуситство. Реформаційні впливи набували популярності у вигляді соцініанства (антитринітаризм), секти у християнстві, котра не визнавала один з основних його догматів - Трійцю.

Словом, культурний трансфер залишався складовою життя українського суспільства у вигляді передачі релігійних ідей (протестантизм, Контрреформація), людей (іноземних учителів, друкарів, перекладачів), моделей і програм середньої та вищої освіти (протестантські, кальвіністські школи, єзуїтські колегіуми, академії-університети), братств як національно-релігійних товариств, що створювалися при церковних парафіях членами ремісничих цехів на зразок середньовічних релігійних осередків Західної Європи.

Крок сьомий: ранньомодерна Глобалізація. Друга хвиля новочасної Глобалізації пов'язана з подорожами-відкриттями XV-XVI ст. Ця доба стимулювала інтерес до невідомих країн, земель і народів, підживлювала ідею всесвітньої історії, вершиною якої став «Дух народів» Вольтера. Ознаками ранньомодерної Глобалізації були такі процеси, як «міґрація, створення та зміцнення торговельних мереж, скорочення часу на морські мандрівки, збільшення потоку ідей, культурні шоки, що виникають між віддаленими областями, створення колоніальних імперій, котрі включали далекі континенти, інтенсифікація переносу мікроорганізмів, тварин і рослин - це явища, що вказують на існування процесу Глобалізації» Yun Casalilla B. Localism, global history and transnational history: A reflection from the historian of early modern Europe. - Р.666.. Інтеграційні процеси між різними частинами світу охоплювали не лише Європу й були складовою процесу Глобалізації, що може застерегти нас від європоцентризму Ibid.. Отже Глобалізація - це процес, а не подія, і витоки його в далекому минулому Ibid. - P.667..

Для ранньомодерної Глобалізації характерні періоди підйому та спаду, загальних зростання (XV-XVI ст.) і кризи (XVII ст.). У 1960-1970-х рр. в європейській історіографії поширився концепт «загальна криза» («general crisis»), навколо якого розгорнулася дискусія Див.: Crisis in Europe 1560-1660 / Ed. by T.Aston. - London, 1965; Trevor-Roper H. The Crisis of the Seventeenth Century: Religion, the Reformation and Social Change. - New York, 1967; Idem. The Crisis of the Seventeenth Century: Religion, the Reformation and Social Change. - London, 1967; The General crisis of the seventeenth century / Ed. by G.Parker and L.M.Smith. - London; Boston, 1978; Krisen des 17. Jahrhunderts, Interdisziplinare Perspektiven / Hg. M.Jakubowski-Tiessen. - Gottingen, 1999.. Особливої уваги заслуговує аналіз «кризи XVII ст.» в дослідженнях англійського історика ГТревора-Ропера. Кризу ранньомодерного періоду він визначав не лише як політичну чи економічну, а саме як «соціальну та інтелектуальну, котра не обмежувалася однією країною, а відчувалася в усій Європі». Загальну кризу XVII ст. він пов'язував із «періодом революцій». Звісно, в окремих європейських країнах революції мали свої причини та особливості, водночас було «так багато спільних рис, що вони видаються майже як загальна революція»: пуританська 1640-1660 рр. в Англії, фронда у Франції, повстання в Нідерландах, Каталонії (1640 р.), Португалії, Неаполі Trevor-RoperH. The General Crisis of the Seventeenth Century [Електронний ресурс]: https://oll.libertyfund.org/titles/ roper-the-crisis-of-the-seventeenth-century. Цілком логічно у цей ряд вписуються й виступи в Росії, Польщі початку XVII ст., українська козацька революція. Аналізуючи причини та характер кризи XVII ст., Г. Тревор-Ропер починає з її «інтелектуального бекГраунда» - духовно-емоційного стану тогочасного суспільства, пронизаного очікуванням катастроф, «епідемії революцій». Поширювалася навіть мода на революції, а Тридцятилітня війна посилювала ці відчуття та суспільні настрої. Дослідник виступає проти марксистської доктрини ототожнення революцій XVII ст. із «буржуазно-капіталістичними»: «Марксисти, як усі ми, бачать, що в певний момент між відкриттям Америки та промисловою революцією було створено Грунт для нової, “капіталістичної”, форми суспільства. Виходячи з доктрини, що такі зміни неможливі мирним шляхом, адже потребують насильницького прориву нового класу, “буржуазної революції”, вони шукають такої революції». При тому не всі революції мають насильницький характер, зокрема в Англії капіталізм розвився як «індустріальна демократія», тобто мирно Ibid..

Загальна криза XVII ст., за логікою Г.Тревора-Ропера, це криза не конституції, не системи виробництва, а відносин суспільства і влади, тобто соціальна революція. На його думку, соціальні кризи не можна вимірювати десятиліттями на кшталт комуністичної революції 1905 й 1917 рр., чи то Французької революції 1789 р. Їх варто пояснювати станом того режиму, котрий вони зруйнували або змінили. Тому-то загальноєвропейську кризу 1640-х рр. треба пояснювати з огляду на попередній режим, адже політичні структури XVI ст. залишалися незмінними, орієнтованими на захоплення та утримання нових територій, розширення імперій. Як відомо, XVI ст. - це період територіальної експансії, боротьби монархій із містами-комуна- ми, зростання «королівської бюрократії» Ibid..

Україна за часів ранньомодерної Глобалізації становила зону численних впливів та зв'язків - територіальних, політичних, економічних, соціокультурних, ідеологічних. У сучасній вітчизняній історіографії та доба окреслюється в контексті трьох «революцій»: шляхетської, козацької, царської (як контрреволюція). Люблінська унія 1569 р. поховала проект «феодальної імперії» Великого князівства Литовського, і в історії України надовго запанувала «річпосполитська домінанта». Річпосполитський універсалістський проект Д.Вирський окреслює як «шляхетську революцію» Термін «шляхетська революція» належить польсько-американському історику А. Сулимі Камінському (див.: Сулима Камінський А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795 / Пер. з пол. Я.Стріхи. - К., 2011).. Незавершеність «революційної програми» столітньої «шляхетської революції» (1505-1608 рр.) покликала нову хвилю - «козацьку революцію» (1648-1709 рр.). Верхня її межа була прив'язана до дати, коли закінчився розвиток-зростання проекту та почався розвиток-деґрадація. Скорочення ж кожної чергової «революційної епохи» за часом - це взагалі виразна тенденція як ранньомодерних, так і модерних революцій. Отже шляхетська та козацька «революції» Речі Посполитої добре накладаються на «вікову тенденцію» Ф.Броделя для цілої Європи (=світу-економіки): у 1507-1510 рр. панувало зростання, 1650 р. - криза середини XVII ст., 1733-1743 рр. - спад. Царська (імператорська) «революція»/«контрреволюція» розпочалася петровськими реформами (з 1690-х рр.) і тривала до повного вичерпання «старого режиму» («ancien regime») - до поразки Російської імперії у Кримській війні ВирськийД. Стріла «натягнутого лука»: Україна в Речі Посполитій (1505-1795) [Електронний ресурс]: http://www.historians. in.ua/index.php/en/dyskusiya/1898-dmytro-vyrskyi-strila-natiahnutoho-luka-ukraina-v-rechi-pospolytii-1505-1795.

Цілком очевидно, аналіз ґлобалізаційних процесів у ранньомодерній українській історії з перспективи трьох «революцій» природно корелюється з позицією Г. Тревора-Ропера, який сприймав «епідемію революцій» XVII ст. не в марксистському розумінні (як короткочасні вибухи, «буржуазні», «капіталістичні» за змістом), а як глибокі, довготривалі соціальні революції, пролонґовані з доби Ренесансу й зумовлені кризою у відносинах між суспільством і владою.

Ґлобалізаційні впливи в економічному розвитку ранньомодерної України зумовлювалися її розташуванням на межі з локальними світ-економіками: це зона ісламської цивілізації (в її турецько-татарських варіантах із містким ринком мегаполіса Стамбула) та Московія-Росія з її сибірським тилом. Міграції, культурний трансфер на українських теренах тісно пов'язані з групами торговців, традиційними діаспорами - вірменами, греками, євреями. Поряд із діаспорними групами із Заходу - німцями, італійцями, поляками - усі вони (групи) творили той специфічний гетерогенний «український бізнес, який за модерних часів сильно пригальмував націоналізацію буржуазії». Мультикультурним був і світ ранньомодерного українського міста. Ґлобалізаційні імпульси проявлялися також у культурі та побуті українців тих часів. Одяг і кухня виглядали «акцентовано орієнтальними, фольклор, мода, речова культура взагалі вбирали досвід очевидців ісламського світу». У духовному житті українське православ'я відігравало важливу роль у пропаґанді «козацької революції» та реформуванні церкви в московських володіннях. Водночас греко-католицька церква стала «опорою українського західництва», змушуючи й католицизм набувати питомих рис «українськості». Саме новий тип подвійної ідентифікації - «русин- українець польської нації» («gente Ruthenus, natione Polonus») та ієрархії численних лояльностей давали шанс українській ідентичності перетривати бездержавні часи і здобути власний досвід толерантності Вирський Д. Початок сучасності: друга хвиля глобалізації, кінець Старого Порядку та Україна (XV - середина ХІХ ст.) І Наук. ред. І.Колесник. - К., 2019..

Крок восьмий: імперський меридіан. Позаминуле століття - одне з ключових у новочасній вітчизняній історії. М.Грушевський пов'язував його з феноменом українського національного відродження, марксистська історіографія - з епохою капіталізму, пострадянська - із процесами модернізації. Подивитися на історію України ХІХ ст. під кутом зору Глобальної історії можна за допомогою таких категорій, як «імперський меридіан», «відсталість», «культурний трансфер». Концепт «імперський меридіан», запропонований британською школою Глобальних істориків, зокрема у праці К. Бейлі (1989 р.), означав період Глобальних змін у світовій історії: геополітичний, технологічний і політичний підйом Заходу в ХІХ ст., коли Європа стала світовим лідером Bayly C.A. Imperial Meridian: The British Empire and the World 1780-1830 (Studies in Modern History). - Routledge, 1989. O'Brien P. Historiographical traditions and modern imperatives for the restoration of global history ll Journal of Global History. - 2006. - №1. - Р.11.. П. О'Браєн дещо звужує хронологічні межі, а також зміст цього періоду, зводячи його до встановлення європейської морської та військової гегемонії над країнами й суспільствами інших континентів упродовж 1789-1825 рр.6^о У цілому «імперський меридіан» - це метафора, що окреслює добу геополітичної, технологічної, економічної, інтелектуальної вищості Європи над світом у рамках ХІХ ст. Доцільність і конструктивний сенс цього поняття засвідчує його французький аналог - «французький імперський меридіан» Todd D. A French Imperial Meridian, 1814-1870, King's Research Portal [Електронний ресурс]: https:llkclpure.kcl.

ac.uklportallfilesl57188711lFIM.pdf.

«Імперський меридіан» у сфері політичної, соціокультурної, інтелектуальної історії України існував у двох вимірах - Російської імперії Романових та Австро- Угорської Габсбургів. На практиці він означав період установлення радикальної політичної, економічної, соціальної, культурної гегемонії імперських урядів над тими народами та країнами, котрі ввійшли до складу цих величезних утворень. Слід визнати, що «імперський меридіан» в українській історії - це період від остаточного руйнування козацької державності до кінця Першої світової війни (1780-ті - 1918 рр.), коли суспільство існувало в умовах домінування двох імперських режимів, які й визначали всі сторони його життя.

Певна річ, імперський чинник є складовою історії України ХІХ ст., адже українські території перебували в межах двох так званих «периферійних» або «старих» імперій - на відміну від динамічних Французької чи Британської, котрі спиралися на такі морально-духовні цінності, як свобода віросповідання, демократичні принципи й інститути, а також вільний економічний ринок. Натомість Росія та Австро- Угорщина з їх поліетнічним складом населення були обтяжені громіздким бюрократичним апаратом, слабкими економікою й інфраструктурою, нерозвинутими суспільними комунікаціями. Усе це загалом створювало соціально-політичне напруження, призводило до конфліктів.

Прямим наслідком гегемонії імперського уряду в усіх сферах життя українського суспільства впродовж ХІХ ст. стало утворення України як Глобального проекту. «Імперський меридіан» - новітній соціальний конструкт з арсеналу Глобальної історії - можна використовувати як альтернативний концепту «нова імперська історія», популярному у сучасній академічній історіографії та масово-політичному дискурсі Росії.

На українських територіях у складі Російської та Австро-Угорської імперій існували дві моделі імперської інтеграції. Обидві вони мали модернізаційний характер, проте різні вектори змін. Водночас трансформаційні процеси у цих імперських анклавах, кожен зі свого боку, сприяли кристалізації української нації та практичній реалізації українського (державного) проекту на початку 1918 р.

У ХІХ ст. українські території входять в орбіту європейської світ-економіки. Модернізаційні процеси в господарстві Наддніпрянщини були пов'язані з індустріальною революцією, котра розпочалася у цукровій галузі, виникненням нового класу підприємців-модернізаторів. Мережа залізниць утворювала відчуття Глобальної єдності, а також простір для економічних, соціальних, культурних, особистіс- них комунікацій. Набирання обертів імперською економікою з її банківською системою та іноземними капіталовкладеннями мало наслідком виникнення таких явищ, як промисловий Донбас і перетворення українських аграріїв на агентів світової торгівлі.

Із другої половини ХІХ ст. почалися зміни у соціальній сфері. Українське суспільство в російському імперському анклаві переживало справжню соціальну революцію. Розвиток підприємництва призводив до швидкої урбанізації, припливу населення в міста, що мало наслідком спеціалізацію праці, зміну відносин між статями. Стандартизація науки, успіхи точних і фундаментальних галузей знання, обмін новими технологіями сприяли розвитку транспортної й комунікаційної інфраструктур. У результаті Глобальних змін освіта стала масовою та доступною. У свідомості населення формувалася етика індустріалізму, конкуренції, саморозвитку людини.

Політична складова України як Глобального проекту ХІХ ст. зумовлена революціями та війнами: європейська демократична 1848 р. та антиімперська аграрна 1905-1907 рр. в імперських анклавах Габсбургів і Романових, війна 1812 р., Кримська кампанія, Перша світова 1914-1918 рр., коли одним з основних театрів бойових дій виявилася Галичина. Політичні програми українства створювалися зусиллями кількох поколінь інтелектуалів, громадсько-політичних діячів: шляхетський автономі- зм, федералізм кирило-мефодіївців, «м'який патріотизм» М.Драгоманова, самостій- ництво М.Міхновського, інтегральний націоналізм Д.Донцова, націонал-комунізм як напрям у комуністичному русі в Україні 1917-1920 рр. Діяльність активного українства у вигляді культурно-просвітницьких гуртків (Кирило-Мефодіївське товариство, редакції часописів «Основи», «Киевская старина»), громадівський, народовський рухи на українських сході й заході, а також виникнення політичних партій спричинилися на тлі кризи 1917 р. до утворення УНР як реалізації Глобального національного проекту.

Як бачимо, інтеграційні процеси в економіці, зрушення у соціальній сфері, пов'язані з індустріалізацією, урбанізацією, формуванням індустріального суспільства, класу українського підприємництва в підросійській Україні корелювали з процесами лібералізації політичного життя українства в імперському анклаві Габсбургів, активізацією політичних рухів та утворенням перших політичних проектів (партій, громадських організацій), що сприяло поступовому формуванню у свідомості активних діячів спочатку ідеї етнічної, мовної, а згодом - політичної та економічної єдності обох частин України.

Історія України ХІХ ст. має два полюси: відсталість і відродження Колесник І.І. Феномен відсталості з перспективи ґлобальної історії. - С.164-176.. У рамках Глобальної історії перша втрачає неґативні конотації («недорозвинутість») та наповнюється новими смислами Burguera M., Schmidt-Nowara Ch. Backwardness and its discontents // Social History. - 2004. - 29, 3. - P.279-283; Каменский А. К проблеме «вековой русской отсталости». - Р.185-206.. На українському ґрунті ця проблема досліджувалася істориками в діаспорі, як-от «історичні»/«неісторичні» народи, «повні»/«неповні» нації Лисяк-РуДницький І. Зауваги до проблеми «історичних» та «неісторичних» націй // Його ж. Історичні есе: У 2 т. - Т.1. - К., 1994. - С.32-33.. Нині концепт «відсталість» цілком вписується не лише у фрейм антиколоніальної критики, зокрема рамки мультикультуралізму, але в концепцію «множинності сучасностей». «Відсталість» актуалізує відмову від лінійного розвитку, ідеї проґресу та формує погляд на минуле як на багатовимірний процес із різними темпоральностями, відчуттями часу, простору. Це означає, що будь-яка виключність, самобутність (відсталість), ексклюзивність в історії країни, держави, народу сприймається як варіант розвитку, казус відмінності, історичної норми, нормальності. Уважаю цілком доречним використання старого-нового терміна «відсталість» при переосмисленні української історії ХІХ ст. Отже у сучасному ґлобалізовану світі він сприймається як історичний ексклюзив: прояв самобутності, варіант норми чи напрям багатовектор- ності минулого й теперішнього. У випадку України такі її риси, як мультиетнічність, прозорість культурних кордонів, дискретність державності, перервність в історії еліт, що раніше вважалися вадами, перетворюються на переваги.

У категоріях сучасної ґлобальної історії нових смислів набуває українське національне відродження XIX ст. Погляд на нього як на культурний трансфер розширює горизонт дослідження й виводить це явище за рамки суто національної історії Schmale W. Cultural Transfer [Електронний ресурс]: http://www.ieg-ego.eu/schmalew-2012-en. Існує думка, що будь-яке відродження (зокрема Ренесанс) є результатом взаємодії численних зв'язків, духовно-інтелектуальних впливів і культурних традицій. Так, українське національне відродження стало результатом переплетення різних ідейних течій, культурних традицій, громадсько-політичних рухів: європейського просвітництва XVIII ст., французького романтизму, німецької філософії, європейської соціологічної та політичної думки, польського й інших слов'янських визвольних рухів, мовних, літературних традицій і культурно-громадських практик. Українське національне відродження можна розглядати як культурний трансфер ідей, людей, суспільно-політичних рухів. Відомо, що ідеологія активного українства, політичні ідеї та форми культурно-громадської, наукової, літературної діяльності, створені інтелектуалами, громадськими діячами в Наддніпрянській Україні, свідомо експортувалися на західноукраїнські терени, де в умовах певної політичної свободи й лібералізації думок наприкінці ХІХ ст. виник справжній «український П'ємонт».

Крок дев'ятий: «українське ХХ століття». Останнім часом історики заговорили про «довге ХХ століття». Так, професор Каліфорнійського університету Е.Дікінсон 2018 р. видав підручник для коледжів із характерною назвою «Світ у довгому XX ст.: інтерпретуюча історія». Із його погляду, минуле століття - це «найбільш чудова і творча епоха в історії людства», та водночас - «найбільш руйнівна». «Довге ХХ століття» охоплює період із 1870 по 2010 рр., являючи собою низку політичних та економічних потрясінь, технологічних досягнень і перетворень навколишнього середовища. Воно поділяється на три періоди. Перший (друга половина ХІХ - до початку XX ст.) характеризується створенням Глобальних передумов історії, як-от демографічний вибух, масові міграції, серія економічних бумів, революції (науково-технічні, промислові, політичні), культурна Глобалізація. Другий - «великий вибух» («great explosion») початку ХХ ст. - 1950-х рр., містить такі події, як «Глобальний революційний момент» 1890-1923 рр., світові війни (перша 1914-1923, друга 1935-1950 рр.), селянське питання 1920-1930-х рр., деколонізація та «холодна війна» 1945-1990 рр. Третій період, або «висока сучасність» («high modernity») - друга половина ХХ ст. - 2010-ті рр. - визначають такі процеси, як «велике прискорення» й «держава загального добробуту» 1950-1975 рр., «контрглобалізація» 19601980 рр., «велике вповільнення» 1975-1990 рр. «Прискорення» мало наслідком поступове «визрівання» нової Глобалізованої системи. Усе це сприяло глибинним змінам суспільного ладу (як наслідок - поява так званого постмодерного суспільства) Dickinson E.R. The World in the Long Twentieth Century: An Interpretive History. - University of California Press, 2018.. Словом, ідеться про формування інформаційно-мережевого суспільства.

Історія України цілковито вписується у загальну картину «довгого ХХ століття»: демографічний вибух, численні внутрішні та зовнішні міГрації. Країна пережила аграрну антиімперську 1905-1907, Лютневу 1917 та національно-демократичну 19171921 рр. революції.

Цілком очевидно, українська історія ХХ ст. постає у множині, тобто сплітається з численних потоків: катастроф, воєн, революцій, модернізаційних рухів, лівого і правого спектрів, яскравої палітри лояльностей. Упродовж минулого століття відбувалася зміна форм національної державності (УНР, Українська Держава, УСРР- УРСР, Україна), політичних режимів (тоталітарний, демократичний). «Українське ХІХ століття» - це історія Глобальних катастроф: хвилі політичних репресій, голод, Голодомор, Голокост, геноцид, етнічні чистки, депортації. Україна опинилася в епіцентрі двох фаз боротьби за світове панування, стала театром бойових дій під час Першої та Другої світових воєн, пережила громадянську, локальні й «холодну» війни. Попередні сто років в українській історії - це ера різноманітних суспільних трансформацій і технологічних переворотів, сталінської модернізації, хрущовських експериментів, економічних та політичних криз, НТР, космосу, цифрової революції. Ознакою епохи слугує зміна численних лояльностей українців (національних, етнічних, релігійних, політичних).

Логіку історії України ХХ ст. становить хвилеподібне чергування («ефект маятника») періодів підйому та спаду її як суб'єкта історичного процесу, із різноспрямо- ваними векторами (господарське піднесення часто збігалося з духовним реГресом, розквіт культурно-інтелектуальної діяльності припадав на кризові часи в економіці, а підйом політичного життя й політичної активності зазвичай збігалися з проблемами у соціально-економічній сфері). Сталінська тоталітарна модель, «відлига» за часів М. Хрущова й П. Шелеста, «застій», «перебудова», незалежність - ці віхи української історії певним чином корелюються з такими загальними моментами «довгого ХХ століття», як «боротьба за владу в “новому” технологічному світі», селянське питання 1920-1930-х рр., «велике прискорення» 1950-1975 рр., «держава загального добробуту» 1950-1975 рр., «велике вповільнення» 1975-1990 рр. Словом, історія України ХХ ст. цілковито вписується у Глобальний контекст політичних систем та економічних моделей минулого сторіччя. При тому вона зберігає свою самобутність і національні традиції й конструює нові ідентичності.

Крок десятий: Україна -- Глобальна епоха. Нова хвиля Глобалізації починається з другої половини ХХ ст. Цей період визначають як «висока сучасність» (Е. Дікінсон), або доба «швидкої Глобалізації» (Ю. Остергаммель). У суспільній сфері відбувалися Ґлобальні події, пов'язані з кінцем «холодної війни», крахом комунізму, в економічній - домінуванням фінансового капіталу, що не визнає національних кордонів, у культурній - поширенням реклами, моди, поп-арту. Транспорт, туризм, цифрова революція створюють нові системи комунікацій, змінюють національні ідентичності. Отже Глобалізація несе великі проблеми й ризики. Нові технології, штучний інтелект, розгалужені соціальні мережі створюють умови для Глобального контролю над людьми, країнами. У наш час у Глобалізованому світі загрозу становить поширення інфекційних захворювань, суттєво зростають небезпеки та наслідки екологічних катастроф. Коронакриза, котра охопила планету, несе серйозні загрози у житті людства, економіці, професії, побуті. Водночас сучасні аналітики вважають, що після пандемії процеси Глобалізації поширюватимуться Есть ли глобализация после коронакризиса [Електронний ресурс]: https://plus.rbc.ru/news/5fc7fca97a8aa9b616536aac.

Із 1990-х рр. Україна переживає добу «швидкої Глобалізації». Це справжній «час історика», коли минуле та сучасність існують онлайн. Основний здобуток цього періоду - незалежна держава. Українці відчули на собі такі ознаки епохи Глобалізації, як масштабні міграції, туризм, трудова еміграція, міжнародні освітні програми, що впливають на національні ідентичності та поведінку людей.

Становлення політичної системи сучасної України відбувається в режимі чергування двох форм: парламентсько-президентської та президентсько-парламентської республік (той самий «ефект маятника»). У соціальній сфері, що тісно переплетена з економікою, наша країна пережила ряд гострих соціально-політичних криз («Революція на граніті», «Помаранчева революція», «економічна революція 2008-2009 рр.», криза 2014 р., воєнні дії на території Донецької й Луганської обл.). У культурно-духовній царині Україна переживає такі Глобалізаційні впливи, як переворот у медіа, Гаджетна свідомість молодого покоління, волонтерський рух, релігійне відродження.

Цілком природно, що нині в різних академічних культурах і національних історіографіях формуються самобутні образи Глобальної історії. Без сумніву, для будь-якої історіографії остання постає як виклик, справжній квест, що видно з назв книжок (наприклад, С. Конрада «Що таке Глобальна історія?»). Виклики або завдання українських істориків пов'язані з тим, щоб адаптувати новітні ідеї, концепти, підходи до потреб національного історієписання. Складність і водночас необхідність такої наукової ситуації пов'язана з вибором перспективних ідей серед величезного розмаїття думок, підходів та їх поєднанням з найкращими вітчизняними традиціями. Покроково це виглядає як визначення сенсу, ролі та різновидів Глобальної історії, а в перспективі - створення в її межах привабливого, інклюзивного національного метанаративу. У цілому «квест» як метафора слугує засобом поширення, популяризації Глобальної історії в дослідницьких й освітніх практиках українських істориків.

References

1. Bachinin, V. (2005). Rossyskaja realnost kak predmet politicheskoj teologii. Politika і obshchestvo: Nauchnyy rossijsko-frantsuzskij zhurnalpo voprosamsotsialnykh nauk, 4, 61-74. [in Russian].

2. Bauck, S. & Maier, Th. (2015). Entangled History. Retrieved from: www.uni-bielefeld.de/cias/wiki/e_Entangled_History.html

3. Bayly, C.A. (1989). Imperial Meridian: The British Empire and the World 1780-1830 (Studies in Modern History). Routledge.

4. Burguera, M. & Schmidt-Nowara, Ch. (2004). Backwardness and its discontents. SorialHistory, 29, 3, 279-283.

5. Dickinson, E. (2018). The World in the Long Twentieth Century: An Interpretive History.

6. Eisenstadt, S.N. (2000). Multiple Modernities. Daedalus, 129,1, 1-29.

7. Iggers, G. & Van, E. (2012). Globalnaja istorija sovremennoj istoriografii. Moskva. [in Russian].

8. Kamenskij, A. (2018). K probleme “vekovoj russkoj otstalosti”. QuaestioRossica, 6,1, 185-206. [in Russian].

9. Kolesnyk, I. (2018). Sotsialna teolohiia: vyklyky doby globalizatsii. Ukrainskyiistorychnyizhurnal, 6, 182-204. [in Ukrainian].

10. Kolesnyk, I. (2019). Hlobalna istoriia. Istoriiaponiat. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Kolesnyk, I. (2020). Phenomen vidstalosti z perspektyvy globalnoi istorii. Ukrainskyi istortchnyi zhurnal, 5, 164-176. [in Ukrainian].

12. Luengo, J. & Dalmau, P. (2018). Writing Spanish history in the global age: connections and entanglements in the nineteenth century. Journal of Global History, 13, 425-445.

13. O'Brien, P. (2006). Historiographical traditions and modern imperatives for the restoration of global history. Journal of Global History, 1, 3-39.

14. Schafer, W. (2001). Global Civilization and Local Cultures: A Crude Look at the Whole. International Sociology, 16, 3, 301-319.

15. Toshtendal, R (2012). Professionalizm istorikov stanovitsia globalnym? Istoricheskoepoznanie і istoriograficheskaja situatsija na rubezheXX-XXIvv., 93-109. Moskva. [in Russian].

16. Trevor-Roper, H. (2001). The General Crisis of the Seventeenth Century. The Crisis of the Seventeenth Century: Religion, the Reformation and Social Change, 43-82. Indianapolis.

17. Yun Casalilla, B. (2007). Localism, global history and transnational history: A reflection from the historian of early modern Europe. Historisk Tidskrift, 127, 659-678.

Размещено на Allbest.ru