Життєвий рівень та продовольче становище населення України в роки Першої світової війни

Таким чином, продовольче становище в містах і промислових районах України в роки війни погіршилося. На першому етапі війни це проявилося в більш-менш м'яких формах, у вигляді певної нестачі основних продуктів харчування. В подальшому продовольча ситуація ускладнювалася й призвела до різкого скорочення споживання міським населенням продовольчих товарів, а також повсякденного попиту. Причини цього крились у затяжному характері війни, загальній слабкості імперської економіки і фінансової системи, занепаді сільськогосподарського виробництва. Далеко не досконалою виявилася урядова продовольча організація, що працювала переважно на армію, не забезпечуючи потреб більшості тилового населення. Несприятливий хід подій на фронті в 1915 р. дезорганізував транспортну систему, а заборони на вивіз продовольства з районів його виробництва додатково погіршували продовольче становище жителів міст і промислових регіонів.

У роки війни різко знизився життєвий рівень населення в містах і промислових районах України. Окрім відрахувань у бюджет, жителі міст зазнали втрат унаслідок занепаду промислових галузей, що мали раніше торгові зв'язки зі світовим ринком, руйнувань у прифронтовій зоні, реквізицій продовольства і напливу біженців та вигнанців. Найбільшою мірою погіршилося матеріальне становище тієї частини міського населення, єдиним джерелом існування якої була заробітна плата.

Війна забирала левову частку матеріальних засобів існування всіх соціальних прошарків і груп. Купівельна спроможність карбованця знизилася, за офіційними даними, майже в чотири рази - до 0,27 крб. на 1 березня 1917 р. У зв'язку з витратами на війну народне споживання скоротилося в Російській імперії за перший рік війни на 25%, за другий - на 43%, за третій - на 52% (Россия в мировой войне, 1925, с. 6). Скорочення народного споживання мало прямий зв'язок з товарним голодом, який загострювався з кожним місяцем через згортання економічних зв'язків між містом і селом. Одна тільки ця тенденція, з тривогою констатував часопис промисловців, «може примусити воюючу державу скласти зброю» (Промышленность и торговля, 1916, 1, с. 1).

Небувалого розмаху набула спекулятивна вакханалія, у посиленні якої брали участь і банки, і структури хліботорговельного капіталу, і торгові фірми. Зростанню цін усіляко сприяли різні паразитичні елементи, чисельність яких, як ніколи, збільшилася в роки війни. Формула «кому війна, а кому рідна мати» набула нечуваного поширення саме в містах, особливо в столицях Російської імперії, де зосередилися правлячі кола. Ця формула й відображала суть їхньої шкідливої діяльності. На третьому році війни особливо болісною стала нестача в містах продовольчих товарів. Постійним елементом міського життя стали восени й узимку 1916-1917 рр. величезні черги біля продовольчих крамниць.

Проаналізувати падіння життєвого рівня міського населення в роки війни краще всього на фоні довоєнного періоду. На наш погляд, заслуговує на увагу становище тієї частини жителів, які перебували в більш-менш сприятливих умовах проживання за рахунок заробітної плати - інженерно- технічних кадрів, різного роду службовців, працівників навчальних і медичних закладів та ін. Висвітлення матеріального становища цих категорій міського населення було вкрай невигідне для радянського режиму й повністю обійдене представниками радянської історичної науки. Для прикладу наведемо такі дані, що відносяться до міста Харкова. Річне жалування працівників міської управи й канцелярії міської думи становило: архіваріуса - 900 крб., головного бухгалтера - 4500, конторника - 600, діловода - 1800, архітектора - 3000, інженера з архітектурних питань - 3000, землеміра - 1600, завідувача народною освітою - 2700, юрисконсульта - 2400, санітарного лікаря - 2200, головного інженера - 6000 крб. Солідним виглядає й річний заробіток рядових службовців міського трамвайного управління Харкова: рахівника - 900 крб., табельника - 600 крб., кресляра - 600 крб., техніка - 900 крб., монтувальника - 900 крб., майстра - 960 крб. Старший лікар Олександрівської лікарні міста отримував річну заробітну плату в розмірі 2400 крб., терапевти - 1500, хірург - 1500, фельдшер - 600 крб., завідувач хірургічним відділенням - 1800 крб. (Известия Харьковской городской думы, 1914, 1, с. 47-48, 55-57, 61-68, 79).

Відносно високий рівень оплати цих та інших категорій службовців давав можливість користуватися культурними здобутками часу - відвідувати театри, музеї, мати власні бібліотеки, виписувати популярні засоби масової інформації, давати освіту дітям. У січні 1914 р. в Харкові розповсюджувалося 54 різних найменувань часописів, з них понад 30 - іноземними мовами (Известия Харьковской городской думы, 1914, 1, с. 342-344). Про зростання добробуту високооплачуваних працівників і різного роду власників свідчать і такі факти. Протягом 1913 р. службами міської управи було дозволено збудувати пристойні будинки в такій кількості: одноповерхові дерев'яні - 334, двоповерхові - 27; одноповерхові кам'яні - 78, двоповерхові - 98, триповерхові - 47, чотириповерхові - 36, п'ятиповерхові - 16, шестиповерхові - 10 (Известия Харьковской городской думы, 1914, 5, с. 166). Нерухоме майно професора Харківського університету Д. І. Багалія оцінювалось у 6917 крб. (Известия Харьковской городской думы, 1914, 9-11, с. 450). Аналогічною тенденцією характеризувався розвиток інших великих міст України в довоєнний період.

На цьому тлі рельєфно вирізняється незадовільне становище робітничого класу та інших прошарків міського населення, позбавлених політичних, соціальних і правових гарантій, які мали пролетарі країн Західної Європи. Робітниче законодавство в Російській імперії було обмеженим і недосконалим й приймалося «тільки під шум робітничих заворушень». За визнанням С. Ю. Вітте, жодної серйозної програми, жодної серйозної політики стосовно становища робітників царський уряд ніколи не мав. Реакція правлячих кіл на робітничі страйки завжди витримувалася в дусі російського традиціоналізму, що виправдовував безправ'я робітників: «Усе це прийшло до нас із Заходу і не притаманне нашому побуту й нашим звичаям».

Тогочасний український економіст М. І. Туган-Барановський наголошував, що рівень заробітної плати робітників визначається переважно двома чинниками: продуктивністю суспільної праці й організованістю та соціальною силою робітничого класу. Оскільки ні перший, ні другий чинник у Російській імперії не досягли задовільного рівня, заробітна плата робітників була дуже низькою. За статистичними даними фабричних інспекторів, середній річний заробіток робітника в 1901-1905 рр. становив 206 крб., у 1906-1910 рр. - 238 крб., а в 1911 р. піднявся до 251 крб. Коливання заробітної плати робітників навколо цих сум у різних промислових галузях і регіонах Російської імперії були значними. Найменші заробітки були в групах підприємств, широко представлених в Україні, - обробки харчових та смакових продуктів і речовин, особливо в цукрових виробництвах, де середній заробіток становив близько 114 крб. на рік (Горно-заводское дело, 1911, 51-52, с. 6498-6499; Ежегодник Министерства финансов, 1915, 1, с. 200-205). Це стало однією з причин повільнішого накопичення грошових внесків у ощадних касах України порівняно з регіонами Великоросії.

Напередодні війни в містах України все ще був поширений візницький промисел. У Києві налічувалося близько 25 тис. коней і значна кількість волів. У Харкові право займатися візницьким промислом було надано в 1913 р. 4663 особам. Денна заробітна плата візника становила 2,50 крб. (Известия Харьковской городской думы, 1914, 1, с. 242, 247). Середня річна заробітна плата робітників промислових підприємств, що перебували під наглядом фабричних інспекторів, дорівнювала за 1910 р. 242 крб., тоді як у Київському промисловому окрузі - тільки 179 крб. (Внутренняя торговля, 1960, с. 53).

Вищими були заробітки в Харківському промисловому районі. На підприємствах харчових продуктів вони становили в середньому в передвоєнному 1913 р. близько 189 крб., а обробки металів - 402 крб. на рік (Горнозаводское дело, 1915, 14, с. 10812). Середній річний заробіток робітника, за даними Міністерства торгівлі й промисловості, досяг в імперії у 1913 р. 264 крб., а в 1914 р. - 271 крб. У різних промислових галузях він коливався від 166 до 456 крб. на рік (Горно-заводское дело, 1916, 2, с. 12733).

У кам'яновугільній промисловості Донецького басейну середній заробіток артільного робітника за три передвоєнних роки зріс з 1,60 до 2,40 крб. за упряжку, або на 50%. За підрахунками статистиків Ради з'їзду гірничопромисловців Донбасу й Придніпров'я, середній річний заробіток гірника становив у 1912 р. 365 крб. на кам'яновугільних підприємствах і 399 крб. 40 коп. - на антрацитових (Горно-заводское дело, 1914, 40, с. 9719). Але підвищення заробітної плати відбулось у передвоєнні роки на тлі загального подорожчання життя. Отже, слід говорити переважно про номінальне, а не реальне підвищення заробітної плати.

Автори колективної монографії, присвяченої історії робітників Донбасу, стверджують, не посилаючись на документальні джерела, що середня заробітна плата гірників Донбасу в 1913 р. становила 413 крб., і вищу зарплату, ніж робітники цього регіону, мали в той час тільки металісти С.-Петербурга і працівники служби тяги на залізницях (История рабочих Донбасса, 1981, т. 1, с. 80). Проте за статистичними обчисленнями працівників Міністерства торгівлі й промисловості, до підприємств з найвищими заробітками належали ще в 1910-1911 рр. електричні станції - 485 крб., та машинобудівні підприємства - 418 крб. (Горно-заводское дело, 1911, 51-52, с. 6498-6499).

Надто тривалим був робочий день на підприємствах промисловості й торгівлі царської Росії. У 1913 р. було обстежено, за даними Міністерства торгівлі й промисловості, 17 726 фабрик і заводів, на яких працювало 2 212 тис. робітників, та 1 566 гірничих підприємств з 424 тис. робітниками. Понад 1 164 тис. дорослих чоловіків за тривалістю робочого дня розподілилися таким чином. Трохи менше трьох чвертей чоловіків працювало до 10,5 годин на добу і тільки 7,7% - вісім годин (на фабриках з трьома змінами). Близько 19,7% робітників працювало по дев'ять годин на добу - переважно на підприємствах з двозмінною працею. На ряді фабрик і заводів дорослі чоловіки працювали 9,5 або 10 годин на добу. Більше 10,5 годин працювала четверта частина дорослих чоловіків (Горно-заводское дело, 1915, 6, с. 10443). Більшість їх була зайнята на підприємствах з обробки харчових продуктів, цегляних і металургійних виробництвах України. Надмірна тривалість робочого дня поширювалась і на працюючих жінок та підлітків. Представники торгово-промислового класу в органах міського самоуправління наполягали на необхідності збереження 12-годинного робочого дня в аптеках, крамницях та інших торгових закладах, мотивуючи це тим, що протягом року налічується 87 вихідних і святкових днів (Известия Харьковской городской думы, 1914, 1, с. 144). Отже, в Україні, як видно з наведених даних, була найнижчою заробітна плата більшості робітників і найбільш тривалим робочий день порівняно з іншими регіонами імперії.

Радянська історіографія доклала чимало зусиль для підтвердження тези В. І. Ульянова (Леніна) про сформування в царській Росії кадрів спадкового пролетаріату. Проте дійсність значно відрізнялася від бажань тих, хто подавав себе за вождів робітничого класу. За переписом 1897 р., 57,1% промислових робітників були одинокими або мали сім'ю в селі (Туган-Бара- новський, 1918, с. 187). Особливо тісним був зв'язок із землею у робітників Донецького басейну. Окружний інженер Маріупольського гірничого округу повідомляв Гірниче управління в роки війни, що робітник вугільних копалень не став корінним гірником, а залишився селянином, якого цікавило «не стільки робітниче питання, як земельне» (ЦДІАК України, ф. 896, оп. 1, спр. 5, арк. 34).

Проблема стабільності робітничих кадрів у 1913 р., як і до того, була надзвичайно гострою в усьому Донецькому басейні. Про зв'язок робітників кам'яновугільної й антрацитової промисловості з сільським господарством переконливо засвідчують такі факти. Кількість робітників вугільних копалень різко зменшувалася під час весняних польових робіт і літніх жнив: у березні 1913 р. їх чисельність становила 168 400 чоловік, у квітні - 145 700, у травні - 157 470, у червні - 156 900, у липні - 152 700. Восени чисельність гірників стала відновлюватися і в грудні 1913 р. досягла 201 тис. осіб (Горнозаводское дело, 1914, 24, с. 9093).

Працівники засобів масової інформації повідомляли у своїх кореспонденціях про важкі побутові умови гірників, які нерідко жили надголодь. Сімейному робітнику ледве вистачало на найнеобхідніші речі. Через регулярне вживання горілчаних напоїв життя значної частини робітників ставало нестерпним і безглуздим. Впадала у вічі відсутність у сім'ях книг і часописів, а на рудниках - закладів культури. «Навіть церква не впливає на гірника», - констатувала преса.

Директор Гірничого департаменту В. І. Арандаренко наголошував, що однією з основних причин нестабільності робітничих кадрів у вугільній промисловості були жахливі антисанітарні житлові умови. Більшість гірників проживала в переповнених бараках і землянках. Тільки шляхом залучення сімейних робітників і забезпечення їх добрим житлом, казав Арандаренко, можна припинити відому схильність гірників перекочовувати з рудника на рудник, що спричиняє прогули й пияцтва (Горно-заводское дело, 1913, 4, с. 6668). Міністр торгівлі й промисловості С. І. Тімашев також визнав, що поліпшення кадрового складу робітників на рудниках можна досягти вирішенням житлової проблеми. Міністерство звертало на це увагу вуглепромисловців. Напередодні війни розглядалося питання щодо будівництва житла для 30 тис. гірників, для чого необхідно було витратити близько 20 млн. карбованців, або 667 крб. на одне житло (Горно-заводское дело, 1913, 13-14, с. 7064). Але розпочалася війна, і справа далі слів не пішла.

Під час війни життєвий рівень робітників, як і всіх прошарків міського населення, різко знизився. Внаслідок понаднормової праці, особливо на підприємствах, що виконували замовлення військового відомства, зросла тривалість робочого дня. Знизився й без того незадовільний рівень техніки безпеки на виробництві. Заробітна плата відставала від неухильного зростання цін на продовольство і товари повсякденного попиту. Про динаміку зростання денної заробітної плати робітників основних професій у місті Харкові свідчать дані табл. 1.6.

З таблиці видно, що зростання денної заробітної плати в робітників основних професій Харкова становило за 2,5 роки війни від 140 до 263,6%. В абсолютних цифрах денна заробітна плата робітників становила в лютому 1917 р. від 4 до 6 крб.

Таблиця 1.6. Денна заробітна плата робітників основних професій у роки війни в м. Харкові, у крб. (Известия Харьковской городской думы, 1917, 1-3, с. 180)

Приблизно такими або навіть повільнішими темпами зростала номінальна заробітна плата робітників в інших містах України. Напередодні війни середній денний заробіток усієї робітничої маси Луганського заводу Гартмана становив 1,81 крб., у 1915 р. - 2,13, а на початку 1917 р. - 4,43 крб., тобто зріс на 140% (Держархів Луганської обл., ф. 2, оп. 1, спр. 18, арк. 8).

Дуже складно визначити загальний рівень заробітної плати гірників, яка в Донецькому басейні в роки війни повсюди була різною. Навіть номінальна заробітна плата зростала тут надто повільно. За свідченням кореспондентів робітничої преси, адміністрація вугільних копалень гальмувала зростання заробітків, користуючись тим, що значна частина робітників перебувала в становищі військовозобов'язаних. Нерідко навіть робітники головної підземної професії - вибійники отримували в другій половині 1915 р. 45-50 крб. на місяць (Наш голос, 1916, 24 янв.). За визнанням міністра торгівлі й промисловості В. М. Шаховського, який аналізував з фахівцями причини спаду продуктивності праці в Донецькому басейні під час війни, ціни на вугілля зростали, а заробітна плата часто залишалася без змін. Останнє підтверджується документальними джерелами. На Любенському руднику Російського акціонерного товариства антрацитових і кам'яновугільних копалень середній заробіток за упряжку коливався від 2,00 до 2,37 крб. аж до лютого 1917 р. (ЦДІАК України, ф. 896, оп. 1, спр. 5, арк. 50). На інших рудниках антрацитового району денна номінальна заробітна плата до 1917 р. виросла приблизно вдвічі, про що свідчать дані табл. 1.7.

З таблиці видно, що заробітна плата основних професій на антрацитових рудниках зросла наприкінці 1916 р. на 100%.

Таблиця 1.7. Зростання денної номінальної заробітної плати на підприємствах антрацитових копалень біля станції Должанська, у крб. (ЦДІАК України, ф. 2161, оп. 1, спр. 203, арк. 59)

Заробітки зарубників становили 5-6 крб., а вибійників 6-7 крб. за упряжку. Заробітна плата робітників інших професій була приблизно вдвічі меншою. У документальних джерелах знаходимо вугільні підприємства з більш високим темпом зростання заробітної плати - близьким до антрацитових копалень. За даними окружного інженера Горлівського гірничого округу, на Вірівському руднику номінальна заробітна плата до 1917 р. зросла на 100%, а на різних підприємствах Південно-Російського кам'яновугільного товариства - на 108 і 154% (ЦДІАК України, ф. 896, оп. 1, спр. 3, арк. 28-28зв.). Доволі повільним був темп зростання заробітної плати в металургії Донбасу й Придніпров'я. За підрахунками дослідників, місячний заробіток українського металурга становив у середньому в 1913 р. 40,60 крб. (Кирьянов, 1971, с. 63). У січні 1917 р. середній заробіток становив на Юзівському металургійному заводі 101 крб., Олександрівському - 79,00, Дніпровському - 92,00, Донецько-Юріївському - 70,00, Костянтинівському - 74,00. Через нестачу палива, сировини і кваліфікованих робітників металургія працювала з небувалими раніше перебоями. Номінальна заробітна плата зросла на різних металургійних підприємствах Донбасу й Придніпров'я в січні 1917 р. від 47 до 136% порівняно з передвоєнним 1913 р. (ЦДІАК України, ф. 2161, оп. 1, спр. 159, арк. 22).

Значно вищими були заробітки на підприємствах машинобудування й металообробки, на яких виконувалися військові замовлення. Якщо в 1913 р. середня місячна плата робітника на фабрично-заводських підприємствах Донбасу й Придніпров'я становила близько 35,5 крб. (Кирьянов, 1971, с. 62- 63), то в роки війни вона значно зросла. На суднобудівних заводах Херсона основна маса робітників мала заробітну плату понад 100 крб. на місяць. Робітники високої кваліфікації отримували заробітну плату від 180 до 300 і більше крб. на місяць (ЦДІАК України, ф. 2699, оп. 2, спр. 10, арк. 32-48). У ще складнішому становищі опинилися в роки війни службовці, а також представники освіти, медичних і культурних закладів, які отримували невелике жалування. Міська дума Одеси, наприклад, тільки за кошторисом на 1917 р. підвищила оплату працівникам управи від 20 до 60% (Известия Одесской городской думы, 1916, 21-22, с. 314). Отже, зростання номінальної заробітної плати на підприємствах України було очевидним, але життєвий рівень міського населення залежав від реальної заробітної плати, яка в роки війни визначалася цінами на продовольство і товари масового попиту.

Після оголошення війни ціни на продукти, що експортувалися на світовий ринок, різко знизилися. Київський хлібний ринок опинився в стані розгубленості. У серпні 1914 р. на хлібній біржі не було укладено жодної угоди, торговці й покупці очікували «прояснення економічного горизонту». Але так тривало недовго, і господарське життя пристосувалося до змін, які принесла з собою війна. У вересні ціни на продовольство й товари широкого вжитку стали підніматися, досягли наприкінці 1914 р. попереднього рівня і продовжували зростати. У грудні 1914 р. ціна одного пуда пшениці зросла до 1,48 крб., на овес - до 1,30 крб. Загалом ціни в Києві, за даними міської управи, зросли на 30-40% (Известия Киевской городской думы, 1915, 1, с. 9, 12). До січня 1916 р., за обчисленнями статистиків Особливої наради з продовольства, біржові ціни в європейській частині Російської імперії значно перевищили середню ціну 1913 р.: на пшеницю - на 57,3%, пшеничне борошно - на 58%, жито - на 72,8%, житнє борошно - на 86,6%, ячмінь - на 35,4%, овес - на 104,7%, гречану крупу - на 130,3%, пшоно - на 101,9%, м'ясо - на 33,5%, цукор-пісок - на 47%, вершкове масло - на 96,4%, курячі яйця - на 22,6%, сіль - на 162,7%. Загалом ціни на продовольчі товари виросли в середньому на 75,7% (Торгово-промышленная газета, 1916, 27 мая).

Міністр фінансів П. Л. Барк у своїй промові, виголошеній у Державній думі 19 липня 1915 р., пояснював зростання цін виключно причинами, викликаними війною: порушенням світового торгового обороту й тими «надзвичайними заходами, до яких доводиться вдатися воюючим державам для безупинного постачання армій». Барк всіляко акцентував увагу думців на те, що ціни різко зростають у всіх воюючих країнах, навіть у Сполучених Штатах Америки (Стенографический отчет, 1915, Сессия IV, Стб. 41). Аргументація міністра фінансів була правильна, але існували й інші поважні причини, що призводили до дорожнечі продуктів. І до війни в царській Росії не було солідних оптових фірм для закупівлі так званих «колоніальних товарів» з перших рук - чаю, кави, какао, цитрусових культур тощо. Торгові агенти отримували їх переважно від посередників з Німеччини, Голландії й Англії. Різке зменшення світового торгового обороту після оголошення війни ще більше ускладнило доставку цих товарів, призвело до зростання фрахту на суднах під іноземним прапором і страхових премій в іноземній валюті, а отже, до відповідного підняття оптових і роздрібних цін.

З усією силою виявилася колосальна роль транспортного чинника і заборон на вивіз продовольства з місць його виробництва. У грудні 1914 р. ціна коров'ячого масла на ринках Західного Сибіру різко знизилася й була близькою до 7,50 крб. за пуд, тоді як у Ризі - 20,60 крб., а в Києві - 32 крб. за пуд (Известия Киевской городской думы, 1915. 1, с. 13-14). Транспортна проблема продовжувала загострюватися із затягуванням війни. Міський голова Сімферополя інформував представників міст Таврії 16 травня 1915 р., що Харківський порайонний комітет залізничних перевезень зможе надавати тільки половину вагонів, необхідних для забезпечення губернії продовольчими товарами і паливом (Известия Симферопольской городской думы, 1915, 5-6, с. 419). Отже, внаслідок цілого комплексу причин закон попиту й пропозиції спрацьовував повною силою, але не на користь споживачів.

Ціни завжди були найбільш чутливим барометром економічної кон'юнктури. Вони зростали, як правило, під час промислового піднесення і падали в роки економічної депресії. Однак у роки війни все перемінилося, і карколомне подорожчання продуктів сигналізувало перш за все про виснаження всього народного господарства, гострий дефіцит усіх товарів. У квітні 1916 р. за один пуд сала платили на ринках Харківщини щонайменше вдвічі більше, ніж до війни (близько 15 крб. за пуд). Скупники продовольства навіть не торгувалися, щоб не витрачати зайвого часу (Южно-русская сельскохозяйственная газета, 1916, 29 апр.; 6 мая). На початку 1917 р. структури губернських уповноважених закуповували сало для армії за ціною 16 крб. за пуд, проте на ринках Правобережної України вартість пуда цього продукту досягла 25-35 крб., а в Києві - 50 карбованців (Известия Киевского общества, 1917, 2, с. 14). Нарада представників земств Подільської губернії, враховуючи безперервне зростання цін і нестачу продуктів у прифронтових районах, висловилася проти встановлення твердих цін на велику рогату худобу. Учасники наради були готові у випадку незгоди влади наполягати на необхідності встановлення ціни 13,5 крб. за один пуд великої рогатої худоби в живій вазі (Экономическое положение, Ч. ІІІ, с. 171).

Безліч фактів засвідчує, що ціни на харчові продукти, а тим більше на промислові товари стали різко обганяти зростання заробітної плати, знижуючи тим самим життєвий рівень міського населення. Про це особливо яскраво засвідчують дані табл. 1.8.

Дані таблиці відображають колосальне зростання ринкових цін у Харкові до середини лютого 1917 р., особливо на м'ясні й молочні продукти, а також певне їх стримування шляхом таксування.

Таблиця 1.8 Ринкові й таксовані ціни на продовольчі товари в м. Харкові (у коп.) (Известия Харьковской городской думы, 1917, 1-3, с. 179)

Складніше встановити рівень реальної заробітної плати робітників гірничозаводських підприємств Донбасу й Придніпров'я. У крамницях Государево-Байрацького рудника ціни на основні продовольчі товари зросли приблизно на 80-100%, а заробітна плата - лише на 75%, що є незаперечним доказом її зниження. Але для її визначення слід враховувати й інші фактори.

Підприємства гірничозаводського регіону були розкидані на величезних відстанях, що надто ускладнювало підвезення продовольства, впливало на ціни. За таких обставин адміністрація встановлювала тверді ціни на продовольчі товари, які ще до війни на багатьох підприємствах були меншими від ринкових, зокрема на хлібні та м'ясні продукти на 16-33%. З продовженням війни різниця між твердими й ринковими цінами неухильно зростала. На підприємства Новоросійського металургійного товариства, фінансові можливості якого були колосальними, тверді ціни до лютого 1917 р. зросли порівняно з довоєнним періодом на житній хліб тільки на 16%, на пшеничний - на 28%, на м'ясо - на 47%, на цукор - на 57%. Для порівняння зазначимо, що середні ціни на продовольство в Донецькому басейні зросли до цього часу надзвичайно круто: на пшеничне борошно - на 139,6%, житнє борошно - на 157%, олію - на 178,6%, цукор - на 94%, сало - на 227%, білий хліб - на 143%, житній хліб - на 141%, м'ясо - на 212,5% (ЦДІАК України, ф. 2161, оп. 1, спр. 159, арк. 14, 15, 42). Слід враховувати й те, що приблизно третину продовольства робітники і службовці цього регіону закуповували за значно вищими цінами вільного ринку, а вартість таких промислових товарів, як мануфактура, одяг, взуття, предмети домашнього вжитку, зростала ще більшими темпами. Окружний інженер Горлівського гірничого округу в своєму рапорті від 9 січня 1917 р. рекомендував керівництву Гірничого управління зобов'язати адміністрацію підприємств підвищити оплату праці до рівня зростання дорожнечі й підтримувати тверді ціни на предмети першої необхідності. Тільки за таких умов підприємства могли, на його переконання, функціонувати й далі нормально (ЦДІАК України, ф. 896, оп. 1, спр. 3, арк. 29). Отже, ціни на продовольство й рівень оплати праці в Донбасі й Придніпров'ї характеризувалися надзвичайною строкатістю, що ускладнює достовірне визначення розміру спаду реальної заробітної плати. За приблизними розрахунками дослідників, реальна зарплата робітників різних професій у Донбасі й Придніпров'ї напередодні повалення династії Романових становила 50-70% довоєнної, а на металургійних заводах - від 57 до 89% (Кирьянов, 1917, с. 76-77).

Серед причин, які призвели до крутого підвищення цін на продовольство і промислові товари, слід назвати й спекуляцію, яку розкручували промислові фірми й банки. Останні створили тенденцію до приховування величезних партій продовольства і промислових товарів з метою спекулятивних афер. Нестача на ринку цукру наприкінці 1915 - на початку 1916 р. була створена значною мірою штучно, оскільки цього товару було вдосталь, але закупити його можна було за цінами в півтора рази вищими у відділеннях Петроградського міжнародного банку, розташованих у Харкові, Сумах та інших містах України (Горно-заводское дело,1916, 4, с. 12796). Масштабним розмахом товаропозикових хлібних операцій з метою приховування зерна й борошна для подальшого розкручування цін відзначалися на території України ще в 1915 р. Одеське відділення Російсько-Азіатського банку - на 363 тис. і Харківське - на 79 тис. карбованців (Экономическое положение России, 1915, ч. І, с. 101-105). Від банків не відставали різномасті промислові й торгові фірми, що з'явилися під час війни на ринку й розгорнули спекулятивні афери. За документальними свідченнями, до війни прибуток текстильних підприємств становив 5-6% на валовий обіг, а на початку 1917 р. через небувалий товарний дефіцит навіть занепалі торгові фірми мали до 25% чистого прибутку (ЦДІАК України, ф. 2161, оп. 1, спр. 192, арк. 2).

Висновки

Таким чином, життєвий рівень населення міст і промислових регіонів України в роки війни різко знизився. Зросла тривалість робочого дня працюючих. Погіршилися побутові умови переважної частини міських жителів через нестачу, а то й повну відсутність більшості промислових товарів. Знизився рівень медичного обслуговування. Ціни на продовольчі товари і предмети масового попиту обганяли підвищення заробітної плати. Стабільність товарного ринку підривали спекулятивні афери банків і торгових фірм. Нестача продовольчих і промислових товарів призвела до скорочення народного споживання, виснаження робітничого населення, що посилювало його незадоволення правлячим режимом, загострювало суспільні відносини.

Список використаних джерел і літератури

1. Внутренняя торговля в дореволюционной России / [Г. А. Дихтяр; отв. ред. И. А. Гладков]. (1960). Москва: Изд-во АН СССР, 235 с.

2. Горно-заводское дело. (1911). Харьков.

3. Горно-заводское дело. (1913). Харьков.

4. Горно-заводское дело. (1914). Харьков.

5. Горно-заводское дело. (1915). Харьков.

6. Горно-заводское дело. (1916). Харьков.

7. Горно-заводское дело. (1917). Харьков.

8. Державний архів Львівської області.

9. Ежегодник Министерства финансов. (1915). Петроград.

10. Ежемесячник Киевского отделения Комитета ее императорского высочества Великой княжны Татьяны Николаевны для оказания временной помощи пострадавшим от военных действий. (1916). Киев.

11. Известия Киевского общества сельского хозяйства и сельскохозяйственной промышленности. (1917). Киев.

12. Известия Киевской городской думы. (1915). Киев.

13. Известия Одесской городской думы. (1916). Одесса.

14. Известия Особого совещания по продовольственному делу. (1916). Петроград. Известия Особого совещания по продовольственному делу. (1917). Петроград. Известия Симферопольской городской думы. (1915). Симферополь.

15. Известия Харьковской городской думы. (1914). Харьков.

16. Известия Харьковской городской думы. (1915). Харьков.

17. Известия Харьковской городской думы. (1917). Харьков.

18. История рабочих Донбасса. (1981): в 2 т., т. 1: Рабочие Донбасса в эпоху капитализма и в переходный период от капитализма к социализму. Киев: Наук. думка, 326 с. Киевская земская газета. (1916). Киев.

19. Киевские городские известия. (1916). Киев.

20. Кирьянов, Ю. И. (1971). Рабочие Юга России (1914 - февраль 1917). Москва: Наука, 308 с.

21. Китанина, Т. М. (1985). Война, хлеб и революция (продовольственный вопрос в России (1914 - октябрь 1917 г.). Ленинград: Ленинград. отдел. изд-ва «Наука». 384 с. Наш голос. (1916). Париж.

22. Полонська-Василенко, Н. (1992). Історія України. У 2-х т. Т. 2: Від середини XVII ст. до 1923 р. Київ: Либідь, 608 с.

23. Промышленность и торговля. (1915). Петроград.

24. Промышленность и торговля. (1916). Петроград.

25. Россия в мировой войне 1914-1918 годов (в цифрах). (1925). Москва: ЦСУ, 103 с. Русский мельник. (1916). Киев.

26. Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия IV. (1915). Петроград.

27. Торгово-промышленная газета. (1916). Петроград.

28. Торговые запасы хлеба на 1 февраля 1917 г., (III). (1917). Петроград: Екатеринин. тип. И. С. Вайсберга, 522 с.

29. Туган-Барановський, М. И. (1918). Социальные основы кооперации. Москва, 496 с. Центральний державний історичний архів України (м. Київ).

30. Экономическое положение России. (1915). Ч. I. Петроград.

31. Южно-русская сельскохозяйственная газета. (1916). Харьков.

References

1. Vnutrenniaia torhovlia v dorevoliutsyonnoi Rossyy [Domestic trade in pre-revolutionary Russia] / [H. A. Dykhtiar; otv. red. Y. A. Hladkov]. (1960). Moskva: Yzd-vo AN SSSR, 235 s. [in Russian].

2. Horno-zavodskoe delo [Mining business]. (1911). Kharkov. [in Russian]. Horno-zavodskoe delo [Mining business]. (1913). Kharkov. [in Russian]. Horno-zavodskoe delo [Mining business]. (1914). Kharkov. [in Russian]. Horno-zavodskoe delo [Mining business]. (1915). Kharkov. [in Russian]. Horno-zavodskoe delo [Mining business]. (1916). Kharkov. [in Russian]. Horno-zavodskoe delo [Mining business]. (1917). Kharkov. [in Russian].

3. Derzhavnyi arkhiv Lvivskoi oblasti [State Archives of Lviv Region].

4. Ezhehodnyk Mynysterstva fynansov [Yearbook of the Ministry of Finance]. (1915). Petrohrad. [in Russian].

5. Yezhemesyachnik Kiyevskogo otdeleniya Komiteta yeye imperatorskogo vysochestva Veli- koy knyazhny Tat'yany Nikolayevny dlya okazaniya vremennoy pomoshchi postradavshim ot voyennykh deystviy [Monthly magazine of the Kiev branch of the Committee of Her Imperial Highness the Grand Duchess Tatyana Nikolaevna to provide temporary assistance to victims of hostilities]. (1916). Kyev. [in Russian].

6. Yzvestyia Kyevskoho obshchestva selskoho khoziaistva y selskokhoziaistvennoi promyshlen- nosty [Bulletin of the Kiev Society of Agriculture and Agricultural Industry]. (1917). Kyev. [in Russian].

7. Yzvestyia Kyevskoi horodskoi dumy [Proceedings of Kyiv City Council]. (1915). Kyev. [in Russian].

8. Yzvestyia Odesskoi horodskoi dumy [Proceedings of Odessa City Council]. (1916). Odessa. [in Russian].

9. Yzvestyia Osoboho soveshchanyia po prodovolstvennomu delu [Proceedings of the Special Meeting on the food-case]. (1916). Petrohrad. [in Russian].

10. Yzvestyia Osoboho soveshchanyia po prodovolstvennomu delu [Proceedings of the Special Meeting on the food case]. (1917). Petrohrad. [in Russian].

11. Yzvestyia Symferopolskoi horodskoi dumy [The Bulletin of the Simferopol City Duma]. (1915). Symferopol. [in Russian].

12. Yzvestyia Kharkovskoi horodskoi dumy [The Bulletin of Kharkiv City Duma]. (1914). Kharkov. [in Russian].

13. Yzvestyia Kharkovskoi horodskoi dumy [The Bulletin of the Kharkiv City Duma]. (1915). Kharkov. [in Russian].

14. Yzvestyia Kharkovskoi horodskoi dumy [The Bulletin of the Kharkiv City Duma]. (1917). Kharkov. [in Russian].

15. Ystoryia rabochykh Donbassa [History of the workers of Donbass]. (1981): v 2 t., t. 1: Rabochye Donbassa v эpokhu kapytalyzma y v perekhodnbii peryod ot kapytalyzma k sot- syalyzmu. Kyev: Nauk. dumka, 326 s. [in Russian].

16. Kyevskaia zemskaia hazeta [Kiev zemstvo newspaper]. (1916). Kyev. [in Russian].

17. Kyevskye horodskyeyzvestyia [The Bulletin of Kiev]. (1916). Kyev. [in Russian].

18. Kyrianov, Yu. Y. (1971). Rabochye Yuha Rossyy (1914 - fevral 1917) [The Workers of the South of Russia (1914 - February 1917)]. Moskva: Nauka, 308 s. [in Russian].

19. Kytanyna, T. M. (1985). Voina, khleb y revoliutsyia (prodovolstvennyi vopros v Rossyy (1914 - oktiabr 1917 h.) [War, bread and revolution (the food issue in Russia (1914 - October 1917)]. Lenynhrad: Lenynhrad. otdel. yzd-va «Nauka». 384 s. [in Russian]

20. Nash holos [Our voice]. (1916). Paryzh. [in Russian].

21. Polonska-Vasylenko, N. (1992). Istoriia Ukrainy [History of Ukraine]. U 2-kh t. T. 2: Vid seredyny KhVII st. do 1923 r. Kyiv: Lybid, 608 s. [in Ukrainian].

22. Promyshlennosty torhovlia [Industry and commerce]. (1915). Petrohrad. [in Russian].

23. Promyshlennosty torhovlia [Industry and commerce]. (1916). Petrohrad. [in Russian].

24. Rossiya v mirovoy voyne 1914-1918 hodov (v tsyfrakh) [Russia in the World War of 19141918 (in figures)] (1925). Moskva: TsSU, 103 s. [in Russian].

25. Russkyi melnyk [Russian miller]. (1916). Kyev. [in Russian].

26. Stenograficheskiy otchet Gosudarstvennoy dumy. Chetvertyy sozyv. Sessiya IV [Verbatim report of the State Duma. The fourth convocation. Session IV]. (1915). Petrohrad. [in Russian].

27. Torgovo-promyshlennaya gazeta [Commerce and Industry Newspaper]. (1916). Petro- hrad. [in Russian].

28. Torgovyye zapasy khleba na 1 fevralya 1917 g. [Trade stocks of bread on February 1, 1917.], (III). (1917). Petrohrad: Ekaterynyn. typ. Y. S. Vaisberha., 522 s. [in Russian].

29. Tuhan-Baranovskyi, M. Y. (1918). Sotsyalnyye osnovy kooperatsyy [Social foundations of cooperation]. Moskva, 496 s. [in Russian].

30. Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy (m. Kyiv) [Central State Historical Archives of Ukraine].

31. Ekonomicheskoye polozheniye Rossii [The economic situation in Russia]. (1915). Ch. I. Petrohrad. [in Russian].

32. Yuzhno-russkaia selskokhoziaistvennaia hazeta [The South Russian agricultural newspaper]. (1916). Kharkov. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru