Тематичні поля і методологічні координати сучасних українських історико-філософських досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Тематичні поля і методологічні координати сучасних українських історико-філософських досліджень

Вадим Менжулін

Abstract

THEMATICAL FIELDS AND METHODOLOGICAL COORDINATES OF CONTEMPORARY UKRAINIAN HISTORIOGRAPHY OF PHILOSOPHY

Vadim Menzhulin

National University of “Kyiv-Mohyla Academy”

Applying content analysis to the abstracts of the dissertations for the Doctor of Philosophical Sciences degree (specialty 09.00.05 - History of Philosophy) defended in Ukraine in 1996-2021, the author identifies the leading trends in contemporary Ukrainian historiography of philosophy. In particular the author demonstrates how the Ukrainian historians of philosophy fulfilled some important tasks of the post-Soviet era, such as overcoming the ideological and conceptual limitations of the previous years, development of the national historiography of philosophy, and inclusion in the international philosophical process. The analysis of the dissertations defended in various years at different research and academic institutions highlights some thematic preferences, in particular, a clearly predominant interest in modern Western philosophy. Considering the global and national context, the author identifies the scholarly, philosophical, historical, and interdisciplinary methods preferred by contemporary Ukrainian historians of philosophy in their research of different periods and areas of the history of philosophical thought.

Key words: History of philosophy, historiography of philosophy, methodology, Ukrainian philosophy, Western philosophy, Eastern philosophy, Russian philosophy The full-text article is available in Ukrainian.

Анотація

Ключові слова: Історіографія філософії, методологія, українська філософія, західна філософія, східна філософія, російська філософія

Ще за радянських часів, коли на теренах України марксизм-ленінізм мав статус «єдино істинного вчення», вивчення історії філософії являло собою певну інтелектуальну емансипацію. Вілен Горський (1931-2007), відомий дослідник, якому судилося стати одним із провідників трансформаційних процесів в українській філософії за пізніх радянських та перших пострадянських років, пояснював це тим, що

В канонізованій ієрархії філософських дисциплін, де на перших місцях розташовувалися «діамат», за ним «істмат», історії філософії, як правило, відводилося місце наприкінці - після філософських проблем природознавства, етики, естетики і атеїзму. Мірою сходження по цій ієрархічній драбині зменшувалася пильність цензорів та ідеологічних наглядачів, отже слабшала сила опору клітини, до якої було загнано філософію, й відповідно виникали дещо більші можливості для оприлюднення результатів творчого, власне філософського пошуку (Horskyi 2001: 155).

В. Горський визнавав, що у цій галузі також існували доволі жорсткі ідеологічні обмеження, адже вивчати усю історію в її об'єктивному розмаїтті радянські історики філософії не могли. Згадувати про те, що не вкладалося у офіційну схему передісторії діалектичного та історичного матеріалізму, вважалося допустимим «лише з огляду відтворення історії боротьби, яку вів і в якій обов'язково перемагав матеріалізм проти ідеалізму». І все ж таки навіть такий, нехай і дуже обмежений, вихід за межі догми був надзвичайно привабливим.

Досить показово, що серед тем тогочасних дисертаційних робіт історико-філософська проблематика, як правило, переважала. До історико-філософських тем зверталися й ті дослідники, які згодом сприяли прогресу інших галузей філософського знання. Зрештою, зважаючи на інтимний зв'язок філософії зі своєю історією, це об'єктивно додавало життєвих сил філософській думці в цілому. (Horskyi 2001: 155)

З настанням Незалежності ця тенденція набула нової сили. Історико-філософські розвідки, які відкривали перспективу як повернення із забуття (чи навіть створення) важливих сторінок національної філософії, так й приєднання до світового філософського процесу, стали одним із головних двигунів розвитку вітчизняної думки. Зокрема на самому початку 1990-х років у відродженому університеті «Києво- Могилянська академія» була створена кафедра філософії та релігієзнавства, на базі якої під керівництвом того ж В. Горського (її першого завідувача) була заснована історико-філософська школа, що продовжує розвиватися й досі. Огляду основних напрямків досліджень, здійснених могилянськими істориками філософії у наступні роки, було присвячено низку публікацій (Menzhulin 2015a; Menzhulin 2015b). У цій статті ми спробуємо розглянути, як упродовж останніх трьох десятиліть розвивалася історико-філософська наука не тільки в Києво-Могилянській академії, а й в інших провідних освітньо-наукових установах, що представляють різні регіони України. Однак, виходячи з того, що насправді зроблено вже чимало і охопити усі наявні матеріали дуже важко, ми вирішили з самого початку ввести у наше дослідження певні обмеження.

Нас передовсім цікавитиме тематика розвідок, що здійснювалися упродовж останніх десятиліть українськими істориками філософії, а також методологічні засади, на які вони при цьому спиралися. Мабуть, найбільш репрезентативними джерелами для такого дослідження можуть стати дисертаційні роботи за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії, що почали захищатися з 1996 р. Відповідно, навіть найдавніші з них були виконані здебільшого вже у перші пострадянські роки, коли академічна система України втратила радянську наукову інерцію, встигла пережити кризу і реструктуризуватися у чинні й досьогодні інституційні рамки. (Minakov 2008: 391)

У щойно процитованому дослідженні, Із схожої проблематики див. також: Minakov 2007a. що мало схожу з нашою мету, було проаналізовано автореферати 256 кандидатських та докторських дисертацій з історії філософії та ще однієї спеціальності, що були захищені з 1996 по 2006 рр. Однак з тих пір кількість захищених дисертацій з цих двох спеціальностей (09.00.05 - історія філософії та 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури), зрозуміло, істотно зросла. Тому ми вирішили зосередитися виключно на дисертаціях з історії філософії, причому тільки тих із них, які були подані на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. Загалом таких дисертацій вдалося ідентифікувати 77. Безумовно, багато цікавого матеріалу могло б додати залучення до аналізу кандидатських дисертацій, що були захищені за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії після 2006 р., а також дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософії (Ph.D.) за єдиною для всіх філософських дисциплін спеціальністю (033 - філософія), що почали готуватися і захищатися замість кандидатських в останні кілька років (на виконання нового Закону України «Про вищу про освіту», прийнятого у 2014 р.). Однак оскільки нас цікавитиме не тільки тематика робіт, а також і їхні методологічні засади, проаналізувати усі такі дослідження в рамках окремої статті видається неможливим. Додатковим аргументом на користь цього обмеження може служити той факт, що саме захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук вважався і продовжує вважатися ознакою остаточного ствердження дослідника як провідного науковця, що здійснює значний внесок у розвиток відповідної спеціальності. Отже, аналіз 77-ти саме таких дисертацій може дати доволі змістовний матеріал для рефлексій щодо розвитку історії філософії як специфічної дисципліни в рамках української філософії новітніх часів.

Одним із питань, яке ми спробували проаналізувати, стало співвідношення тематичних преференцій досліджуваних дисертацій залежно від того, де саме вони захищалися. При цьому ми теж дещо модифікували методологію попередньої розвідки, в якій дисертації було поділено за такими регіонами: Південь, Схід, Захід, Київ, Центр та Північ (Minakov 2008: 394). Це мало рацію, адже йшлося про автореферати 256-ти як докторських, так й кандидатських дисертацій, що готувалися та захищалися в багатьох різних містах України. Натомість в нашому випадку йшлося лише про докторські дисертації, причому такі, що захищалися за певної спеціальності. Такі дисертації захищалися лише у п'яти спеціалізованих вчених радах, створених на базі таких установ, як Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара (м. Дніпро), Київський національний університет імені Тараса Шевченка (м. Київ), Інститут філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України (м. Київ), Львівський національний університет імені Івана Франка (м. Львів) та Харківський національний університет імені В. М. Каразіна (м. Харків). Кількість міст, в яких розташовані ці установи, ще менша: Дніпро (до 2016 р. - Дніпропетровськ), Київ, Львів та Харків, причому абсолютно переважну більшість досліджуваних нами дисертацій було захищено у трьох спецрадах, розташованих у Дніпрі та Києві (див. Діагр. 1). Тим не менш про певну регіональну специфіку, як ми побачимо нижче, можна говорити і в цьому випадку.

Джерело: авторський підрахунок за даними електронного каталогу Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Треба також зазначити, що у вже згадуваному дослідженні теми залучених до розгляду дисертацій було класифіковано передовсім відповідно до того, з якою філософською традицією вони можуть бути ототожнені: з філософією Сходу, Заходу, російською чи українською (Minakov 2008: 394). Однак у нашому випадку провести однозначне ототожнення кожної дисертації з однією з перерахованих традицій виявилося доволі непросто, адже цілу низку досліджень присвячено порівнянню та проведенню паралелей між тими чи тими з них, наприклад, між українською та західною. Чимало праць, присвячених тому, як розвивалася філософська думка на теренах України за часів Російської імперії, теж не можна однозначно віднести лише до однієї з цих ліній історії філософії. Окрім того, сам термін «традиція» у деяких випадках виявляється дуже сильним узагальненням. В межах західної та східної традицій насправді можна говорити про цілку низку дуже несхожих традицій: домодерну, модерну та постмодерну, континентальну та англо-американську, китайську, індійську, ісламську тощо.

Намагаючись врахувати ці відтінки, ми зробили ще кілька припущень. По-перше, говорячи про філософію Заходу, Сходу, України та Росії ми матимемо на увазі не чітко відокремлені одне від одного і однорідні всередині себе традиції, а скоріше спрямованість сучасних дослідників на вивчення того, як розвивалася філософія у тих чи тих цивілізаційних або національно-культурних кордонах. По-друге, відмінності, що наявні всередині спрямованих таким чином досліджень, ми вирішили врахувати дещо згодом, розглянувши спочатку, як на тлі таких узагальнень, як «філософія Заходу» та «філософія Сходу», реалізується інтерес українських істориків філософії до національної філософської думки. При цьому, якщо дисертація присвячена виключно або переважною мірою одному локусу історико-філософських досліджень, наприклад, західному, останній «отримав» у нашій таблиці значень один бал, якщо ж двом - скажімо, західному та українському або західному та східному - кожному з цих напрямків було «нараховано» по пів бали. Під «філософією України» ми мали на увазі не тільки ті приклади філософування, які точно можна кваліфікувати як українські (за етнічним, мовним або культурним принципом), а усі філософські традиції, які розвивалися на теренах сучасної України за різних часів та у її різних державно- історичних формах. Однак у низці випадків, коли йшлося про таку філософію, що розвивалася на теренах України за часів Російської імперії, ми також «нараховували» по пів бали обом відповідним групам. Виходячи з цього, нам вдалося побудувати діаграму (Діагр. 2), що відображає кількісне співвідношення між західною, східною, українською та російською спрямованістю у тематиці докторських дисертацій за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії, захищених в Україні з 1996 по 2021 рр.:

Джерело: авторський підрахунок за даними електронного каталогу Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Отримані нами результати свідчать про те, що одна з головних тенденцій, помічених автором дослідження, що проводилося вже майже півтора десятиліття тому, продовжує відтворюватися і досі: головними тематичними векторами у дослідженнях вітчизняних істориків філософії залишаються західний та український (Minakov 2008: 399). Однак співвідношення між цими напрямами у нашому випадку виявилося відмінним. Аналіз тем кандидатських та докторських дисертацій, захищених в період з 1996 до 2006 рр., давав підстави стверджувати, що інтерес до історії української філософської думки зростає і поступово сягає майже такого ж рівня, як й інтерес до думки західної. Як зазначено у відповідному дослідженні, «за останні десять років було виконано 99 досліджень із широкого кола питань української філософії, що, зважаючи на 108 досліджень тем західної філософії, є цілком порівнянним числом» (Minakov 2008: 401). Якщо ж подивитися на докторські дисертації, захищені з 1996 до 2021 рр. (Діагр. 2), виявляється, що на цьому рівні інтерес до західної філософії виявляється утричі більшим, ніж до української. Натомість, найнижчі показники, як раніше, так й зараз, спостерігаються з вивченням філософії Сходу. Півтора десятиліття тому взагалі можна було твердити про «відсутність сталого процесу вивчення скарбів східної філософії» (Minakov 2008: 399). Однак згодом починає простежуватися більш оптимістична тенденція: якщо з 1996 до 2006 рр. була захищена лише одна докторська дисертація, яка була присвячена східній філософії, причому не повною мірою, а лише частково (Ryskeldiieva 2005), У цій роботі реконструкція основних моментів формування деонтологічної тематики в історії філософської думки та оприявнення деонтологічної складової історико-філософських досліджень здійснюється на базі вивчення двох традицій філософування - європейської та буддистської (Ryskeldiieva 2005: 2). то у 2010-ті роки східна тематика знайшла серйозне відображення вже у шести дисертаціях, три з яких були присвячені виключно філософській думці країн Сходу: Китаю (Boichenko 2012), Індії (Strelkova 2017) та навіть Фінікії (Rassokha 2015). Загальну динаміку інтересу до східної філософії на рівні докторських досліджень можна зобразити за допомогою Діагр. 3:

Джерело: авторський підрахунок за даними електронного каталогу Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Як показало ще попереднє дослідження (Minakov 2008: 399), значущість російської філософії для українських дослідників є доволі обмеженою і інтерес до неї зменшується. Загалом серед залучених нами джерел можна нарахувати до 10-ти дисертацій, що тією чи іншою мірою тематично пов'язані з російською філософією. Разом з тим у переважній більшості випадків вона стає предметом уваги українських дослідників не сама по собі, а у зв'язку із іншими традиціями, наприклад, західною (Aliaiev 2003; Motrenko 2004; Petrushov 2008; Lovkina 2012) або у контексті вивчення філософії, що розвивалася безпосередньо на теренах України (Tkachuk 2001; Mozghova 2006; Kuzmina 2011; Abashnik 2015). Є також роботи, в яких російська філософія розглядається у контексті розвитку православної думки (Limonchenko 2014) або православних навчальних закладів на теренах Російської імперії (Pecheranskyi 2014). Однак, як показано на Діагр. 4, починаючи з середини 2010-х років праць, пов'язаних з російською філософією, взагалі не було.

Джерело: авторський підрахунок за даними електронного каталогу Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Розподіл тематичних преференцій за регіонами виявляється, на подив, не дуже різнорідним. Так, половину дисертацій, тим чи іншим чином спрямованих на вивчення російської філософії, захищено у Дніпрі, а половину - у Києві, тоді як у розташованому на заході України Львові - жодної. Однак у розташованому на Сході Харкові - теж жодної. Так, дисертації із східної філософії теж захищалися лише у Києві та Дніпрі. Однак в усіх п'яти установах, в яких відбувалися захисти досліджуваних дисертацій, найбільш популярною була, як й загалом по країні, західна філософія. Відмінності лише у співвідношенні з іншими сферами інтересів: якщо в університеті Гончара (Дніпро) та Інституті філософії (Київ) лідерство західної тематики є беззаперечним, то в університетах Шевченка (Київ) та Франка (Львів) близькими до західної думки є також показники інтересу до філософії в Україні. Ці тенденції відображено у Діагр. 5:

Джерело: авторський підрахунок за даними електронного каталогу Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Не дуже просто виявилося встановити, вивченню яких саме періодів історії філософської думки віддають перевагу вітчизняні дослідники. Річ у тім, що є чимало робіт (близько 20), в яких охоплюється не один, а ціла низка періодів. Окрім того, є роботи, в яких йдеться про кілька традицій та кілька різних періодів, що робить вичерпну класифікацію за періодами особливо важкою. Однак певні тенденції помітити все ж таки можна. Як показано на Діагр. 6, у випадку з вивченням як західної, так й вітчизняної філософської думки явно превалює інтерес до їх новітніх етапів. Отже, цілком відтворюється логіка, вже помічена раніше і яка полягає у «зосередженості провадження досліджень на філософських проектах ХІХ-ХХ століть» (Minakov 2008: 400).

Джерело: авторський підрахунок за даними електронного каталогу Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Лише трошки більше десяти відсотків дисертацій присвячено вивченню спадщини певних персоналій, а співвідношення періодів, до яких вони належать, залишається приблизно таким самим, як й у випадку з усіма дисертаціями в цілому. По одній роботі присвячено певним аспектам спадщини окремих філософів античності та середньовіччя - Платона (Prokopenko 2012) та Томи Аквінського (Sodomora 2016), ще дві - ідеям філософів раннього модерну - Р. Декарта (Malivskyi 2021) та Ґ. Ляйбніца (Sekundant 2015). Проте основну увагу, знов-таки, приділено філософам ХІХ-ХХ ст.: датському провіснику екзистенціалізму С. Кіркегору та його знавцю та продовжувачу із Києва Л. Шестову (Petrushov 2008), головному представнику екзистенційно-феноменологічної філософії М. Гайдеґґеру (Dakhnii 2019), а також С. Франку, російському мислителю, творчість якого щільно пов'язана з цілою низкою західних філософських традицій, зокрема й феноменологічною (Aliaiev 2003). Є також праці, що присвячені ідеям католицького теолога П. Тейяра де Шардена (Duiikin 2004), російського марксиста-позитивіста О. Богданова та польського логіка, представника Львівсько-Варшавської школи Т. Котарбинського (Lovkina 2012), а також трьом українським мислителям - О. Потебні (Vilchynskyi 1997), Б. Кістяківському (Alchuk 2011) та О. Кульчицькому (Honcharuk 2006).

Однак переважну більшість робіт центровано не на персоналіях. Є ціла низка досліджень, що передбачають осмислення дуже масштабної проблематики упродовж тривалих часових проміжків, наприклад, культурно-онтологічних аспектів західноєвропейської метафізики (Proniakin 1998) або ціннісного виміру антропологічних смислів метафізики у її класичній і некласичній формах (Derzhko 2011). За допомогою екскурсів у різні періоди історії філософії простежено розвиток католицького філософського антропологізму (Bychko 2003), гендерних стереотипів у західноєвропейській філософії (Vlasova 2007), філософських стратегій взаємодії з хаосом (Kulyk 2015), феноменів суїциду (Osetrova 2007) та індивідуалізму (Korkh 2002), морально-світоглядної мотивації терору та насильства (Ostroukhov 2001) Ця дисертація була захищена у червні 2001 р., тобто усього лише за кілька місяців до 11 вересня 2001 р. - дати, яка стала символом початку нової ери у міжнародній політиці - ери боротьби з тероризмом., антропомістичних ідей (Mozghovyi 2013), ідеї сім'ї в метафізичному вимірі (Shatalovych 2015), ідеї суспільної угоди (Usov 2017), концепту «візуального мислення» (Ilina 2019), поняття нації (Storozhuk 2013), а також ідеї гідності (Doichyk 2019). В останньому випадку, зважаючи на те, що йдеться про феномен, який веде свою історію від Античності і є актуальним досі, дослідження здійснювалося в синхронному та діахронному вимірах і за допомогою культурно-історичного та парадигмального підходів, «які дають можливість усвідомити особливості тлумачення гідності у річні історичні періоди, в річних соціокультурних середовищах» (Doichyk 2019: 5). Сполучення діахронного та синхронного вимірів знадобилося й при аналізі рецепції індійської філософії в Україні ХІХ - першої половини ХХ ст. (Zavhorodnii 2014: 5).

Є також чимало робіт, предметне поле яких обмежене певними історичними періодами та/або культурними (національними) кордонами. Інтерес до філософської давнини, як ми вже зазначали, виявився доволі стриманим у кількісному плані, однак це не завадило одному з дисертантів спробувати довести, що філософська думка зародилася та сягнула доволі високого розвитку ще у давній Фінікії (Rassokha 2015). Решта праць з домодерної філософії були присвячені: державотворенню у філософії Давнього Китаю (Boichenko 2012), генезі та сутності вчення про порожнечу у філософії буддизму (Strelkova 2017), метафізиці поетичного мислення античності (Shevtsov 2008), розвитку концепту тотожності в античній філософії та патристиці (Popov 2012), метафізиці німецької середньовічної містики (Shabanova 2006) та ренесансній філософії людини і сміховій культурі (Rodnyi 2013).

Доволі значною виявилася концентрація уваги на низці епістемологічних сюжетів ранньомодерної філософії, як то: тлумачення хиби (Prokopov 2009), британський скептицизм (Panych 2009) і гносеологічний оптимізм (Dovhan 2011). Досліджувалися також трансформації метафізики у контексті розвитку німецького трансценденталізму (Okorokov 2003), рецепція ідей Геґеля в Росії ХІХ - початку ХХ ст. (Motrenko 2004), поширення психологізму (Hoian 2012) та розвиток нігілізму (Yemelianova 2004) у західноєвропейській філософії ХІХ-ХХ ст., еволюція поняття досвіду у західній філософії (Minakov 2007) та герменевтичної проблематики в німецькій філософії (Dubinina 2020) того ж періоду, історико-філософський контекст становлення воєнно-теоретичної думки Європи у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (Tsiurupa 1996), екзистенційно-філософське осмислення життя в західній філософії кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. (Bazaluk 2007), проблема несвідомого у фрейдизмі та неофрейдизмі (Storizhko 2007) та гендеру у філософії другої половини ХХ ст. (Hapon 2006), постекзистенціалістскі тенденції у сучасній філософії (Raida 1999), онтологія добра і зла в екзистенціалістській та постмодерністській філософії (Savonova 2020), постмодерністська парадигма свідомості (Savelieva 1999), дискурс етичних норм та цінностей в сучасній німецькій практичній філософії (Yermolenko 1996), етатизм та антиетатизм (Khmil 1999), онтологія (Kutsepal 2005) та філософія мови (Yosypenko O. 2013) у сучасній французькій філософії. Низку праць присвячено також різним аспектам сучасної англо-американської філософії, зокрема соціокультурній концепції моральних феноменів (Parkhomenko 1997), філософії освіти та виховання (Radionova 2002), проблемі самоідентифікації людини (Kolisnyk 2013). В одній із дисертацій, захищених зовсім нещодавно, досліджено парадигми наукової істини в аналітичній філософії (Lebid 2018), а в іншій продемонстровано, що остання, враховуючі новітні тенденції в американській думці та взаємопереплетення її різних історичних та теоретичних складових, може бути подана у новій прагматико-когнітивній інтерпретації (Synytsia 2018). Серед досліджень, зосереджених на новітній західній філософії і чітко співвіднесених з певним мовно- культурним локусом, на п'ять дисертацій, присвячених безпосередньо англофонній філософії, маємо по три дисертації, у назві яких задекларовано спрямованість на вивчення германофонної та франкофонної думці відповідно. У схожому дослідженні, що було проведене у 2000-ні роки, англо-американська філософії у цьому «протистоянні» поступалася філософії європейській у співвідношенні приблизно 1:2 (Minakov 2008: 400).

Серед праць, присвячених вивченню вітчизняної філософської думки, теж зустрічаються такі, що побудовані на історичних екскурсах у різні епохи. Так, скажімо, від Київської Русі до новітніх часів простежується розвиток ідей природного права (Maidaniuk 2011) та українського філософського гуманізму (Ilin 2000). Власне домодерному періоду присвячено лише одну працю, в якій здійснено історико- філософський аналіз такого феномену києворуської політичної культури, як писемність (Kyrychok 2017). Є також спеціальне дослідження, в якому пропонується історико-філософський аналіз духовної культури України XVII - першої половини XVIIІ ст. (Yosypenko S. 2009). Екзистенційний характер української філософської думки як відображення специфіки національної ментальності розкривається із залученням філософських і літературних джерел XVIII - першої половини XX (Mykhailovska 1998). Є також роботи, присвячені буттєвим смислам національної ідентичності в українському романтизмі (Skrynnyk 2008), рецепції індійської філософії в Україні у 1840-1930-ті рр. (Zavhorodnii 2014), філософії культури в українській філософській думці 1920-1930-х рр. (Vdovychenko 2018). Цілу низку досліджень присвячено вивченню філософських складових вітчизняної академічно-інституційної спадщини ХІХ - початку ХХ ст. Йдеться про праці присвячені філософії в Харківському університеті (Abashnik 2015), логіко-гносеологічним тенденціям (Mozghova 2006) та проблемі віри та розуму (Pecheranskyi 2014) в Київській духовній академії, У роботі І. Печеранського (Pecheranskyi 2014) аналізується осмислення проблеми віри та розуму в духовних академіях усієї Російської імперії. Київська духовна академія постає як один із закладів такого типу. а також філософії освіти та виховання (Kuzmina 2011) і становленню історико-філософської науки (Tkachuk 2001) в усій київській академічній традиції відповідного періоду (у формуванні якої, окрім Київської духовної академії, важливу роль відіграв Університет Св. Володимира). український історія філософський

Окрім щойно згаданої роботи, присвяченої становленню історико-філософської науки на вітчизняних теренах (Tkachuk 2001), є ще ціла низка досліджень, тематика яких щільно пов'язана не тільки з тими чи тими історико-філософським матеріалами, а також й з різними аспектами історії та методології історіографії філософії як специфічної філософської дисципліни. Методологія антропологічного дискурсу православ'я розглядається як історико-філософська проблема в роботі (Limonchenko 2014), а методологічним засадам основних сучасних концепцій дослідження історії української філософії присвячено окреме дослідження (Rudenko 2013). Одну із дисертацій повністю присвячено розробці та викладу «філософської деонтології» - спеціальної методологічної моделі, що базується на досвіді вивчення східної та західної практичної філософії і відповідає на питання про цілі, завдання й професійні обов'язки історика філософії (Ryskeldiieva 2005). Філософські та методологічні засади вивчення китайської науки та цивілізації, як демонструється в іншій дисертації, надає соціальна епістемологія, розроблена у школі британського синолога Джозефа Нідема (Kiktenko 2013). Питання щодо періодизації та сутнісних рис різних етапів ранньої американської філософії (XVII--XIX ст.) опинилося в центрі уваги роботи Я. Соболевського (Sobolevskyi 2020).

Відповідно до формальних вимог, у вступі до будь-якої дисертаційної роботи та автореферату має бути принаймні стислий підрозділ під рубрикою на кшталт «Теоретико-методологічні засади дослідження». Завдяки цьому певна інформація про методологічні засади здійсненої розвідки є в усіх дисертаціях. Однак ступінь їх експлікації та відрефлексованості варіюється: окрім праць, що безпосередньо присвячені історіографічно-методологічним питанням або містять спеціальні методологічні розділи, де визначається, чому і яка саме методологія є найбільш релевантною для даного конкретного дослідження, є й такі, де замість викладу власне методів надаються просто великі переліки імен дослідників, праці яких, як стверджується, мали для дисертанта методологічне значення, але яке саме - не уточняється (Ostroukhov 2001: 5). Критика такого роду «методологізму», який на повірку може виявитися усього лише еклектичним згадуванням абсолютно несумісних між собою підходів, міститься, наприклад, у докторській монографії, присвяченій методологічними проблемам дослідження історії Київської академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст. (Tkachuk 2000: 114). Справді, як слушно зазначається в одній із робіт, З посиланням на думку Ю. Кушакова (1946-2016), одного із провідних українських істориків філософії останніх радянських та перших пострадянських десятиліть. окрім явного, відверто задекларованого ставлення до методології, можливий ще й «неявний методологічний пласт», який теж може заслуговувати на увагу (Parkhomenko 1997: 12). Однак в рамках нашого дослідження виявлення такого «неявного пласту» у кожній роботі є нездійсненним завданням, тому ми здебільшого обмежуватимемося тим, як описують свої методологічні засади самі дисертанти. Такого роду методологічна саморефлексія теж може виявитися доволі показовою.

Нерідко при описі теоретико-методологічних засад згадуються різноманітні загальнонаукові та логіко-гносеологічні методи, які у тій чи тій комбінації можна зустріти майже в кожній дисертації: аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення та ідеалізація, аналогія, екстраполяція, моделювання, типологізація, об'єктивність та неупередженість, аргументованість, логічна обґрунтованість та послідовність, системність (систематичність) та цілісність, структурність, функціональність тощо. Нерідко йдеться про дотримання аксіологічного та критичного підходів. Однак найчастіше за все, коли йдеться про методи дослідження, згадується метод компаративного (порівняльного, порівняльно-історичного або, скажімо, порівняльно- структурного) аналізу. Зрозуміло, з огляду на те, що йдеться про історико-філософські дослідження, які передбачають аналіз багатьох різноманітних ідей та вчень, що нерідко належать до різних традицій, напрямків та епох, без компаративістики не обійтися. Коли в результаті порівняння двох культур, наприклад, української та західної, виникає необхідність продемонструвати їх глибоку єдність та взаємопроникнення, застосовується і навіть виноситься у назву роботи метод контамінації (Ilin, 2000: 3). У низці дисертацій (Aliaiev 2003: 9; Kutsepal 2005: 6), коли йдеться про порівняння розвитку філософії в різних культурах, використовувалися також такі специфічні варіанти компаративного аналізу, як «метод реконструкції і змістовного співставлення паралельних пошуків нових філософських парадигм» та «метод знаходження передбачень і випереджень в історичному розвитку філософської думки різних країн і культур», що розроблялися Н. Мотрошиловою, під редакцією якої свого часу була опублікована багатотомна «Історія філософії: Захід - Росія - Схід» (Motroshilova 1996-2000).

При розгляді того, як розгортаються філософські рефлексії у працях різних філософів, важливим стає питання про спадкоємність, причому окрім з'ясування теоретичних джерел певної філософської концепції, не менш важливим може виявитися прояснення полемічного контексту її формування (Parkhomenko 1997: 12). Натомість, коли йдеться про окремого філософа та/або окрему традицію, можна, навпаки, спертися на методи та принципи, що були властиві ним самим. Наприклад, творчість С. Франка, як показано у присвяченій йому дисертації, може бути досліджена з використанням його власної історико-філософською концепції, в основі якої лежить ідея А. Берґсона про філософську інтуїцію (Aliaiev 2003: 8). Прикладом дослідження ідей головного героя за допомогою методів, якими користувався він сам, може також служити дисертація, присвячена Ґ. Ляйбніцу (Sekundant 2015: 3). Вивчення проблематики порожнечі в буддизмі було здійснено завдяки погляду на буддизм в цілому крізь призму саме вчення про порожнечу (Strelkova 2017: 5), а одним із методів, за допомогою яких розглядався розвиток герменевтичної традиції, виявилася сама герменевтика (Dubinina, 2020: 5). Однак є також і роботи, де між предметом і методом припускається певна діахронія. Наприклад, метафізику поетичного мислення античності було досліджено з використанням методичних можливостей дискурсивних підходів, що зародилися як в античні часи, так й пізніше, а саме: діалектики, феноменології, фундаментальної онтології, філософської герменевтики, семіотики та структуралізму (Shevtsov 2008: p. 4).

У досліджуваних дисертаціях можна також зустріти численні посилання як на філософські, так й на власне історичні методологічні засади, що не є тотожними предмету дослідження. При цьому майже відсутні сліди засад, що у попередні часи вважалися «єдино істинними». Так, нерідко можна зустріти заяви про дотримання принципу історизму, що було цілком припустимим і за часів панування діалектичного та історичного матеріалізму. У доволі значній кількості робіт можна зустріти згадування про діалектику як про одне з методологічних джерел дослідження. Зустрічаються також згадки про принципи розвитку та взаємозв'язку, єдності логічного та історичного, а також сходження від абстрактного до конкретного. Однак це свідчить скоріше про збереження в методологічному арсеналі певних аспектів геґельянського типу осмислення історико-філософського процесу, причому істотно скоригованих. Зокрема автор дослідження, присвяченого рецепції Геґелевих ідей у російській філософії, зазначає, що значною мірою скористався методологічними можливостями діалектичної логіки самого Геґеля, однак з урахуванням історичного досвіду її післягеґелівського розвитку, тобто виключаючи його панлогізм, онтологізацію логічного процесу. (Motrenko 2004: 5)

Цей же автор відмовляється й від цілої низки настанов, що були властиві такій версії геґельянства, як марксизм-ленінізм:

До найважливіших уроків історії розвитку філософської науки, які були враховані як методологічні орієнтири дисертаційного дослідження, належить ідея самоцінності філософського знання, категорична відмова від партійно-класової його оцінки, від утилітарного підходу до нього як засобу вирішення позафілософських проблем. (Motrenko 2004: 5)

Неприйнятною для більшості сучасних українських істориків філософії є й така характерна риса гегельянства та марксизму-ленінізму, як теоретико-методологічний монізм. Про це свідчить присутність у цілій низці дисертацій визнання засадовості плюралізму - методологічного (Ilina 2019: 3; Savelieva 1999: 10-11), теоретичного (Malivskyi 2021: 5) або дискурсивного (Hapon 2006: 5), а також світоглядного, що знаходить прояв при вивченні та узагальненні джерельної бази (Honcharuk 2006: 4; Petrushov 2008: 6; Derzhko 2011: 6) або «ідей, поглядів, концепцій, розроблюваних у працях вітчизняних і зарубіжних мислителів» (Ilin 2000: 3). Дослідження можуть будуватися на принципах діалогічності і толерантності (Tkachuk 2001: 2) або, скажімо,

.на засадах такого моделювання багатовимірності часопростору культурної комунікації, в якому концепції історизму оновлюються у співвіднесенні з положеннями філософії діалогу, представленої працями М. М. Бахтіна, М. Бубера, Г.-Ґ. Ґадамера, В. С. Біблера. Е. Левінаса. (Rodnyi 2013: 6)

Ще одному досліднику поєднання цілої низки різних методів дозволило: відійти від спрощеного бачення історії європейської філософії як єдиного лінійного процесу, що має однозначну й заздалегідь визначену спрямованість.

Натомість, історико-філософський процес розглянуто в дисертації як багатовекторний та багатолінійний. (Panych 2009: 12)

В роботі, присвяченій поняттю досвіду, цю функцію успішно виконує топологічний підхід, який засновано на упорядкуванні даних історико-семантичного аналізу поняття і який веде до створення «карти змісту» поняття. Топологічний опис поняття досвіду розглядає змісти цього поняття у багатоманітті їх співвідношень, ієрархій, форм виразу і векторів розвитку. Тим самим, історико-філософська топологія становить альтернативу однолінійному способу опису розвитку філософії, дозволяючи зберігати впливовість знахідок різних філософських позицій та заперечуючи їх поділ на магістральні та другорядні. (Minakov 2007: 7)

Прикладом відмови розглядати історію філософії виключно у лінійно- прогресивістському ключі може служити і відмова сучасного українського дослідника слідувати хибним стереотипам, що, на його думку, сформувалися і набули популярності у попередні часи, зокрема уявленню неокантніаців, згідно з яким критична філософія Канта є філософською революцією у філософії, яка виникла на порожньому місці, а вся попередня філософія, включно із Ляйбніцевою, - лише її догматична «передісторія» і позбавлена актуального значення. Однак той факт, що Ляйбніц не тільки заклав основи математичної логіки, диференціального та інтегрального числення, але й сформулював низку ідей, які знайшли успішне застосування в науці й техніці, ставить під сумнів подібний погляд і свідчить про величезний творчий потенціал його епістемологічних ідей. (Sekundant 2015: 1)

Ба більше, з точки зору конструктивно-нормативного підходу, застосованого в цій роботі, «“трансцендентальний критицизм” Канта має низку недоліків у порівнянні з критичною програмою Ляйбніца» (Sekundant 2015: 5).

Відлуння схильності радянської історіографії філософії виводити розвиток думки із «соціально-економічного базису» ще можна помітити в роботах 1990-х років. Так, скажімо, автор однієї з них зазначає, що методологічною основою для вирішення його основного завдання (аналізу постекзистенціалістських тенденцій в сучасній зарубіжній філософії та гуманітарній науці) стали праці класиків світової філософії, пов'язані передусім з теорією демістифікації суспільно-економічних відносин, аналізом їхніх обернених форм та дослідженням функціонування різних типів свідомості, зокрема - марксистські та неомарксистські розробки. (Raida 1999: 6-7)

Кількома роками раніше від щойно процитованої роботи була захищена дисертація, в якій були враховані методологічні рекомендації Першого (1991 р.) і Другого (1995 р.) Всеукраїнських філософських конгресів щодо об'єктивності аналізу, детермінації наукової думки соціокультурною динамікою суспільства, духовною атмосферою та її колізіями, взаємодії різних форм осягнення суспільних процесів. (Tsiurupa 1996: 17)

Насправді навіть вже у наведеній цитаті йдеться не про відтворення характерного для ранньої радянської історіографії філософії жорсткого соціально-економічного детермінізму (чи навіть редукціонізму), а скоріше про значно гнучкіший соціокультурний контекстуалізм. А, скажімо, у дисертації, захищеній у тій же установі (Інститут філософії) і теж ще на самому початку досліджуваного нами періоду, абсолютно відверто стверджувалося, що вона здійснювалася «із врахуванням тенденції подолання діяльнісного підходу до проблем культури» (Yermolenko 1996: 22), що був дуже поширений за радянських часів.

Є робота, в якій проголошується розробка цілого нового напрямку в галузі історії української філософії (екзистенційного філософування у вітчизняній літературі) і стверджується, що вона ґрунтується на єдино істинному джерелі - «на Святому Письмі як джерелі життя й істини» (Mykhailovska 1998: 6). Однак в абсолютній більшості випадків методологічно-дискурсивні засади для своїх досліджень дисертанти знаходять зовсім не у класиків марксизму-ленінізму або в Святому Письмі, а у провідних моделях (традиціях, напрямках) західної філософії новітніх часів, зокрема у структуралізмі, постструктуралізмі і постмодернізмі, екзистенціалізмі і філософській антропології, філософії мови та семіотиці. В окремих випадках можна зустріти теоретико-методологічні звернення до синергетики, феміністичної критики, психоаналізу, персоналізму, інтуїтивізму та аналітичної філософії. Дуже часто як методологічно засадова для дослідження згадується феноменологія, а найчастіше за всі інші - герменевтика. У переважній більшості випадків йдеться про філософську герменевтику, як вона сформувалася у ХХ ст., однак, скажімо, у роботі, присвяченій середньовічній містиці, остання доповнюється її давнішим варіантом - екзегетикою (Shabanova, 2006: 7).

Робота, присвячена парадигмі наукової істини в аналітичній філософії, є єдиним випадком, коли остання проголошується методологічним джерелом історико-філософського дослідження, причому основоположним і безальтарнативним. При цьому, правда, йдеться скоріше не про історичні, а про суто логіко-аналітичні методи. А саме: «...декомпозиційний аналіз (для дослідження істиннісного предикату як сутнісно- функціональної системної маніфестації), регресивний аналіз (для віднайдення підставових чинників аналітичної алетіології, звернення до її підвалин), трансформативний аналіз (для пояснення того чи іншого висловлювання із його приведенням до правильної логічної форми), контрфактичний (для моделювання гіпотетичних ситуацій та контекстів «можливих світів») та концептуальний аналіз (для встановлення смислів та експлікації концептів в формалізованій семантичній мові)» (Lebid 2018: 5). Натомість у цілій низці робіт відверто декларується і послідовно реалізується така властива для континентальної філософії паністорична і, відповідно, «антианалітична» настанова, як «принцип єдності філософії та історії філософії» (Yermolenko 1996: 22; Khmil 1999: 6; Yemelianova 2004: 5; Limonchenko 2014: 10). Ба більше, окрім згаданої роботи з аналітичної філософії (Lebid 2018), того ж року була захищена й ще одна дисертація, теж присвячена останній, але вже у новій - когнітивно-прагматичній - інтерпретації. І в цій роботі йшлося вже не тільки про такі методи, що властиві аналітичній традиції (логічний й лінгвістичний аналіз, мисленнєвий експеримент), а також і про герменевтику, унаслідок послуговування якою в процесі інтерпретації змісту джерел, що визначили предмет дослідження, враховано їхні соціокультурні, історичні передумови та науковий контекст. (Synytsia 2018: 3)

В цій роботі був застосований також і метод компаративного аналізу, який дав авторові змогу зіставити не лише міркування філософів-аналітиків, а й визначити, як вони співвідносяться з ідеями представників інших філософських напрямів - зокрема феноменологічними, герменевтичними й постмодерністськими. (Synytsia 2018: 3)

Про те, що аналітична філософія значно менш налаштована на вивчення історії філософії, ніж філософія континентальна, згадується у роботі, що присвячена концепту тотожності (ідентичності) в античній філософії та патристиці і містить спеціальний підрозділ, де дається детальне історичне і концептуальне обґрунтування вибору етимологічної герменевтики як головної методологічної стратегії дослідження (Popov 2012: 12-13). Інтерпретувати філософські поняття в їх історичній глибині допомагає систематичне застосування методів лінгвістики та семіотики, зокрема етимологічного та лексикографічного аналізу (Sodomora 2016: 4-5; Kyrychok 2017: 5; Ilina 2019: 3; Sobolevskyi 2020: 3). У дисертації з буддистської філософії для роботи з відповідним термінологічним апаратом було запропоновано метод «антонімічних та синонімічних пар» (або «смислових пар»), який дає змогу більш чітко встановити семантичний спектр значень оригінальних термінів (Strelkova 2017: 5). Текстологічний метод дозволяє відстежувати формування та розвиток важливих понять та термінів в рамках окремих праць, а також встановлювати важливі інтертекстуальні зв'язки між різними текстами (Panych 2009: 6). Інтертекстуальний аналіз також сприяє виявленню ідейних домінант в рамках тих чи тих філософських шкіл, течій, традицій (Proniakin 1998: 15). Головним інструментом вивчення текстів Платона виявився прагматичний аналіз, окрім якого було застосовано ще низку текстологічних методів: контент-аналіз і риторичний аналіз (Prokopenko 2012: 6). Підтримати необхідну дослідницьку неупередженість при роботі з текстами дозволяють методи іманентної критики (Menzhulin 2011: 3-4; Rudenko 2013: 4; Storozhuk 2013: 7; Vdovychenko 2018: 5) або, скажімо, феноменологічної дескрипції. Остання, як зазначається в одній із робіт, «йде за самим предметом і дає змогу утриматись від оцінкових та ідеологічних суджень», що виявляється особливо важливим «при розгляді релігійного досвіду з аналітично- критичних позицій» (Limonchenko 2014: 4). У цілій низці робіт можна зустріти також інтерпретацію текстів за допомогою генетичного й функціонального, контекстуального та ситуаційного методів (Kyrychok 2017: 6; Vdovychenko 2018: 4-5), виокремлених і детально проаналізованих ще у важливій методологічній праці попередньої епохи (Horskyi 1981).

У вже згадуваній роботі, основним методом в якій було обрано етимологічну герменевтику, зазначаються як недоліки, так й переваги такої інтерпретативної процедури, як деконструкція: з одного боку, вона «призводить до своєрідного методологічного анархізму», а з іншого - «розкриває великий смислотворчий потенціал філософії» (Popov 2012: 13). Про евристичні потенціали принципової відкритості до можливих інтерпретацій та деконструкцій йдеться також у (Minakov 2007: 6-7). Реконструктивний, деструктивний і деконструктивний методи також використовуються як інтегральна методологія порівняльного аналізу різних історико-філософських систем в роботі, присвяченій трансформації західноєвропейської метафізики (Okorokov 2003: 5). В дисертації, присвяченій аналізу гендерних стеореотипів, стверджується:

Використання методології деконструктивістів М. Фуко, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, Ж. Бодрійяра, Ж.-Ф. Ліотара та інш. дозволяє зрозуміти, яким чином крах філософських метанаративів епохи Модерну призвів до цілого ряду нових методологічних установок у розумінні сутності соціальної нерівності взагалі й гендерної нерівності зокрема. (Vlasova 2007: 12)

Розмаїття методів, якими доводиться користуватися сучасним українським історикам філософії, актуалізує критику методологічного примусу й універсалізму, різні варіанти якої можна зустріти у Г.-Ґ. Ґадамера і П. Фоєрабенда (Menzhulin 2011: 3). Розмаїття та специфічність досліджуваних ними явищ спонукає також звертатися до ідіографічного підходу, що був запропонований ще неокантіанцями (Skrynnyk 2008: 3; Menzhulin 2011: 4). Взагалі, увага до унікальних, індивідуальних елементів філософування характерна для багатьох робіт. Зокрема в дисертації, присвяченій скептицизму в британській філософії Нового часу, важливою складовою стало вивчення особистого досвіду її основних представників (Panych 2009: 12). Дещо згодом було захищено дисертацію, в якій формування у новочасних філософів- раціоналістів світоглядно-пізнавальних підходів до можливості осягнення істини досліджувалося за допомогою персоналістичного методу, який доповнювався застосуванням історико-біографічних засад аналізу (Dovhan 2011: 3). Багато архівних матеріалів біографічного характеру було використано у дослідженні, присвяченому філософії Б. Кістяківського (Alchuk 2011). Того ж року було захищено спеціальну дисертацію, в якій на підставі аналізу західної філософської думки на різних етапах її розвитку демонструвалися евристичні потенціали біографічного підходу як специфічної форми історико-філософського пізнання (Menzhulin 2011). При аналізі рецепції індійської філософії в Україні виявилися необхідними екстратекстуальні відступи у біографічну площину (Zavhorodnii 2014: 5). Біографічний метод був використаний в процесі розробки методології вивчення усієї української філософії (Rudenko 2013: 4), а також при аналізі поглядів представників філософії Київоруської доби (Kyrychok 2017: 6) та української філософії епохи «Розстріляного Відродження» (Vdovychenko 2018: 5), передумов і специфіки філософського проекту М. Гайдеггера (Dakhnii 2019: 3), антропологічного виміру філософських поглядів Р. Декарта (Malivskyi 2021: 5) тощо. З урахуванням того, що на зламі ХХ і ХХІ ст. «біографічний поворот» відбувся навіть у традиційно дуже антибіографічно налаштованій аналітичній філософії (Menzhulin 2011: 1), це зростання уваги до біографічного аспекту історії філософії серед українських фахівців видається цілком ґрунтовним.

Як зазначається у цілій низці авторефератів, дуже плідним виявляється також культурологічний підхід до історико-філософського дослідження (Tkachuk 2001: 10; Panych 2009: 6; Kuzmina 2011: 8-9; Zavhorodnii 2014: 4), що став «предметом спеціальної рефлексії і послідовного втілення» у працях цілої низки вітчизняних дослідників попередніх епох та поколінь - від ХІХ ст. й до вже згадуваного В. Горського (Tkachuk 2001: 10, 23). У тесті автореферату дисертації, присвяченої аналізу філософії культури як специфічного напряму філософської думки України 20-30-х рр. XX ст., культурологічний підхід не згадується, однак у самій дисертації зазначається, що осмислення життя і наукової діяльності таких представників української філософії відповідного періоду, як В. Юринець, П. Демчук та ін., здійснювалося «крізь призму розробленого В. Горським методу вивчення “філософської думки минулого у контексті історії національної культури”» (Vdovychenko 2018а: 55). За думкою останнього, цей підхід передбачає аналіз історії філософії «за виміром і в контексті культури», «дослідження розвитку філософії як історії філософської культури» (Horskyi 2001: 8). Застосування культурологічного підходу може бути плідним для вивчення національної філософії, зокрема української, однак в межах історії філософської культури може також йтися про культуру епохи, регіону, певної соціальної верстви, філософської школи тощо (Horskyi 2001: 15-16). Важливо також, що: з огляду історії філософської культури важливий не так результативний, як процесуальний характер філософського осягнення дійсності. Тут у центрі уваги - вивчення процесу генези, зародження в тілі культури філософського знання, починаючи від найвіддаленіших передумов. [і, відповідно,] результати функціонування філософських ідей у культурі відображені не лише у філософських трактатах. (Horskyi 2001: 11, 14)