Промисловці Півдня України та їхні підприємницькі практики наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара

Інститут історії України НАН України

Промисловці Півдня України та їхні підприємницькі практики наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст.

Олексій ШЛЯХОВ доктор історичних наук, професор,

професор кафедри східноєвропейської історії,

Олександр ДОНІК кандидат історичних наук, старший науковий

співробітник, відділ історії України ХІХ - початку ХХ ст.

Дніпро, Київ

Анотація

підприємницький фабрикант заводчик південь

Мета дослідження - з'ясування кількісного, майнового, соціального й етнічного складу фабрикантів та заводчиків Півдня України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., висвітлення основних ділянок їхніх ділових інтересів і рівня прибутковості закладів, а також місця та ролі жіноцтва у підприємницьких практиках модерного часу. Методологія ґрунтується на принципах історизму, системності й науковості. Використано такі методи, як історико-генетичний, аналітико-синтетичний, метод порівняльного аналізу, ретроспективний, історико-типологічний, метод локальної історії. Наукова новизна. Запропоновано регіонально-галузевий підхід вивчення підприємництва в Україні в імперську добу, розглянуто його і як складову вітчизняної економічної історії, і як своєрідний соціальний інститут, який мав на собі всі характерні відбитки тогочасної епохи. Висновки. Зазначено, що активізація підприємництва наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. стосувалася насамперед південноукраїнських губерній Російської імперії - Херсонської, Катеринославської, Таврійської. З'ясовано, що лідером промислового виробництва в регіоні була Херсонська, де беззастережно домінувала Одеса, оскільки на її частку припадало більше третини, до того ж найбільших індустріальних, підприємств губернії. Натомість у Катеринославській концентрувалися великі металургійні та гірничорудні підприємства, які були засновані переважно іноземцями. За соціальними ознаками серед промисловців Півдня України на початку ХХ ст. зі значним відривом від інших лідирували представники купецького стану. Визначено зростаючу роль єврейських і німецьких підприємців у розвитку промисловості всього регіону (на Херсонщині перші становили більше половини всіх промисловців губернії, а на Катеринославщині - третину). Німецькомовні промисловці - переважно купці та поселяни-власники - вміло реалізовували свої ділові інтереси у царині обробки металу та виготовлення сільськогосподарських землеробських машин. Частка українців серед фабрикантів і заводчиків Півдня становила у середньому 5% від їх загального числа по кожній із трьох губерній, а їхні підприємства здебільшого були дрібними та середніми. Наголошено, що у великому й середньому виробництві зростала роль жінок, котрі становили близько 7% від усіх власників зафіксованих промислових закладів Півдня України. Більше половини з них здійснювали свої підприємницькі практики у фабрично-заводському виробництві Херсонської губернії.

Ключові слова: підприємці, підприємиці, промисловість Півдня України, індустріалізація, економічний регіон, південноукраїнські губернії.

Annotation

Oleksii SHLIAKHOV Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Professor at Department of East European History, Oles Honchar Dnipro National University (Dnipro, Ukraine),

Oleksandr DONIK Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine in the Nineteenth and Early Twentieth Centuries, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

Industrialists of the South of Ukraine and Their Entrepreneurial Practices at the End of the Nineteenth and the Beginning of the Twentieth Centuries

The purpose of the research is to find out the quantitative, property, social and ethnic composition of manufacturers and breeders of Southern Ukraine at the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries, to highlight the main areas of their entrepreneurial interests and the level of profitability of their establishments, as well as the place and role of women in business practices of modern time The research methodology is based on the principles of historicism, systematicity and scientificity. Such methods as historical-genetic, analytical-synthetic, the method of comparative analysis, retrospective, historical-typological, the method of local history were used. Scientific novelty. A regional-branch approach to the study of entrepreneurship in Ukraine during the imperial era is proposed, it is considered both as a component of national economic history and as a kind of social institution that bore all the characteristic imprints of that era.

Conclusions. It is noted that the activation of entrepreneurship at the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries. Concerned primarily the Southern Ukrainian provinces of the Russian Empire - Kherson, Katerynoslav and Tavriia. It was found that the leader of industrial production in the region was the Kherson province, which was unconditionally dominated by Odesa, since it accounted for more than a third of the province's largest industrial enterprises. Instead, large metallurgical and mining enterprises, which were founded mainly by foreigners, were concentrated in the Katerynoslav province. According to social characteristics among the industrialists of Southern Ukraine at the beginning of the 20th century. Representatives of the merchant class were ahead of the rest by a significant margin. The growing role of Jewish and German entrepreneurs in the development of the industry of the entire region was determined (in the Kherson region, the former accounted for more than half of all industrialists in the province, and in the Katerynoslav region - a third). German-speaking industrialists - mainly merchants and peasant owners - skillfully realized their business interests in the field of metal processing and the manufacture of agricultural machinery. The share of Ukrainian entrepreneurs among the industrialists of Southern Ukraine was on average 5% from their total number in each of the three provinces, and their enterprises were mostly small and medium-sized establishments. It was emphasized that at the specified time, the role of women representatives in the large and medium-sized production of the Southern Ukrainian region was growing, and they accounted for about 7% of all owners of registered industrial establishments in the South of Ukraine. More than half of them carried out their business practices in the factory production of the Kherson province.

Keywords: men entrepreneurs, women entrepreneurs, industry of Southern Ukraine, industrialization, economic region, Southern Ukrainian provinces.

Виклад основного матеріалу

Важливою складовою капіталістичного ринкового господарства, яке формувалося в Україні в пореформену добу, було приватне підприємництво, поштовх якому дало скасування кріпацтва. При цьому виняткової динаміки процес формування прошарку ділових людей набув із початком індустріалізації, тобто в другій половині 1880-х рр. Як зазначав американський економіст та історик А.Ґершенкрон, «не можна не дивуватися швидкості, з якою в Росії XIX століття з'являлися підприємці» Гершенкрон А. Экономическая отсталость в исторической перспективе. - Москва, 2015. - С.145.. Зрештою машинна техніка і парові двигуни, а також розвиток торговельно-грошових відносин та капіталістичного ринку перетворили підприємництво у джерело достатньо швидкого й надійного прибутку. Тож підприємницька діяльність охопила у цей час представників практично всіх станів і верств Російської імперії, зокрема чиновників, військовиків, людей розумової праці, міщан, селян, чоловіків та жінок, як російських, так й іноземних підданих, приваблених перспективою швидкого збагачення Хоча розгорнути повноцінну підприємницьку діяльність у Російській імперії було вкрай непросто. Як зазначав американський економіст П.Ґреґорі, іноземцям, зокрема, «потрібні були роки на те, щоб навчитися вести справи з російською бюрократією та знайти підходящих покровителів» (див.: Грегори П. Экономический рост Российской империи (конец XIX - начало XX в.): Новые подсчёты и оценки. - Москва, 2003. - С.40)..

Активізація приватного підприємництва в модерний період насамперед стосувалася південноукраїнських губерній Російської імперії. Величезні простори малозаселених земель та родючі ґрунти, поклади корисних копалин і можливість організації морських комерційних перевезень в Азово-Чорноморському басейні - все це робило згадані терени привабливими для ділових людей. Розвитку тут підприємництва сприяли й потужні колонізаційні та міграційні процеси Як підкреслює з цього приводу Н.Дейвіс, «щедра українська земля стала об'єктом інтенсивної русифікації та колонізації. Південні “дики степи”, останнє у Європі прикордоння, були обсаджені селянами-іммігрантами, переважно

3 Росії та Німеччини» (див.: ДейвісН. Європа: Історія. - К., 2018. - С.675).. Даючи оцінку вищезгаданим фактам, урядовий «Вестник финансов» наприкінці ХІХ ст. підкреслював: «Промисловий настрій проник в усі шари населення півдня Росії, відтіснивши на другий план всі інші інтереси... Промисловість і торгівля півдня Росії так зростає, що ані залізниці, ані південні порти не встигають задовольняти вимогам промисловості та торгівлі» Вестник финансов, промышленности и торговли. - 1897. - №33. - С.474.. Інший сучасник приблизно в цей же час у статті з символічною назвою «Російська Каліфорнія» писав: «Величезні багатства Донецького краю та його промислове зростання, якщо й розвивається не зовсім по американськи, не гарячково, то в усілякому разі зі швидкістю, яка не звична російському оку» Баранов М. Русская Калифорния // Мир Божий (Санкт-Петербург). - 1892. - Июнь. - С.11-12.. Все це прискорювало процеси соціальної мобільності, руйнувало існуючи станові перегородки, зрештою давало можливість вихідцям із незаможних верств населення піднятися «вгору», зокрема долучитися до активних підприємницьких практик.

У другій половині ХІХ ст. достатньо чітко визначилися такі сфери підприємницьких інтересів буржуазії Півдня України, як торгівельна, кредитно-банківська, сільськогосподарська, транспортні перевезення та обслуговування населення. Втім особливої ваги в умовах форсованої індустріалізації набувають підприємницькі практики в галузі промисловості. Дослідження зазначеної проблематики на матеріалах південноукраїнських губерній, без сумніву, є науково важливим, в тому числі з теоретико-методологічної точки зору. Адже ще в 1966 р. англійський дослідник П.Пейн пропонував вивчати історію підприємництва в широкому контексті як економічної, так і соціальної історії, наголошуючи при цьому, що у відповідних наукових студіях «треба виходити за межі підприємства та акцентувати увагу на регіоні» Див.: Поткина И.В. История предпринимательства в XX в.: становление научной дисциплины // Отечественная история. - 2002. - №2. - С.128..

Принагідно зазначимо, що з проголошенням незалежності України вітчизняна наукова спільнота почала швидкими темпами заповнювати лакуни, які існували у дослідженні підприємницького прошарку в радянській історіографії. Так, дослідники зупиняються на питаннях становлення буржуазії українських етнічних теренів царської Росії, її кількісному, соціальному та національному складі, доброчинних практиках, відносинах із царизмом, соціокультурних характеристиках і т. ін. (див. праці Т.Водотики, О.Доніка, В.Кулікова, В.Крутікова, Т.Лазанської, Т.Ніколаєвої, В.Шевченко, О.Шляхова) Водотика Т.С. Соціальна ціна та соціальна відповідальність: підприємницька благодійність у другій половині ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ХХІІ. - К., 2013. - С.14-25; Її ж. Підприємці в соціальній структурі міського населення Наддніпрянської України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Український історичний збірник. - Вип.18. - К., 2015. - С.118-127; Донік ОМ. Підприємницькі об'єднання в Україні останньої третини ХІХ - початку ХХ ст.: від інституціоналізації інтересів до надрегіональних форм інтеграції // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ХУІІ. - К., 2010. - С.52-69; Крутіков В.В. Соціальна структура міської буржуазії України напередодні революції 1905-1907 рр. // Український історичний журнал. - 1992. - №3. - С.57-66; Куліков В.О. Підприємства й суспільство в заводських і шахтарських поселеннях Донбасу та Придніпров'я в 1870-1917 рр. - Х., 2019. - 388 с.; Лазанська Т.І. Соціальне походження промислової буржуазії України в ХІХ ст. // Український історичний журнал. - 1996. - №2. - С.65-73; Її'ж. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торговельно-промислової статистики ХІХ ст.). - К., 1999. - 282 с.; Ніколаєва Т.М. Соціокультурна характеристика підприємців України (1861-1914 рр.) // Український історичний журнал. - 2011. - №3. - С.95-107; Шевченко В.В. Приватне банкірське підприємництво в Одесі (ХІХ - початок ХХ ст.). - К., 2010. - 266 с.; Шляхов О.Б. Судновласники Азово-Чорноморського басейну наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Український історичний журнал. - 2006. - №1. - C.61-72.. Приділяли увагу підприємництву у промисловій сфері Півдня Російської імперії у другій половині ХІХ ст. й західні дослідники - Р.Лінднер, А.Рібер, В.Блеквел, В.Пеетерс та ін. Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр. (Індустріалізація і соціальна комунікація на Півдні Російської імперії). - К.; Донецьк, 2008. - 496 с.; Rieber A. The Struggle for the Eurasian Borderlands: From the Rise of Early Modern Empires to the End of the First World War. - Cambridge, 2014. - 640 р.; Blackwell W.L. The industrialization of Russia: An historical perspective. - New York, 1970. - 198 р.; ПеетерсВ. Сталь у степу. - К., 2010. - 104 с.

Разом із тим у питаннях вивчення діяльності представників ділових кіл південноукраїнських губерній, зокрема у царині промисловості, до цього часу існують ще недостатньо або слабко висвітлені сюжети. Тож ми маємо на меті запропонувати регіонально-галузевий ракурс у поглядах на підприємництво в Україні в імперську добу, розглядаючи його і як складову вітчизняної економічної історії, і як своєрідний соціальний інститут, який мав на собі всі характерні відбитки тогочасної епохи. Відповідно постають завдання з'ясування кількісного, майнового, соціального й етнічного складу фабрикантів та заводчиків Півдня України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., висвітлення основних ділянок їхніх ділових інтересів і рівня прибутковості закладів, а також місця та ролі жіноцтва у підприємницьких практиках модерного часу.

Як відомо, до основних компонентів підприємництва відносяться володіння капіталом, орієнтація на отримання прибутку і його капіталізацію, самостійність у прийнятті рішень та готовність до конкуренції, а також ініціативна, систематична й на власний ризик діяльність. При цьому, якщо торкнутися питань термінології, то стосовно тих осіб, кому, власне, належали засоби виробництва, та тих, хто виступав носієм нової буржуазної реальності в Російській імперії, можна застосувати дефініції «підприємці», «буржуазія», «промисловці», «капіталісти», які у цьому випадку є своєрідними соціальними синонімами (хоча в історичній літературі вони мають певні смислові відтінки та дещо різне наповнення Адже до буржуазії, зокрема, можна віднести власників цінних паперів і нерухомості, які отримували відповідні прибутки, однак при цьому безпосередньо підприємницькою діяльністю не займалися.). Звичайно, дистанція між великим фабрикатом і власником дрібної майстерні була велетенською. Втім як один, так й інший здійснювали самостійну діяльність у виробництві певної продукції з метою отримання прибутку.

Щоб установити кількісний склад підприємців, які були задіяні у промисловості південноукраїнських губерній у пореформений період, а також основні напрями їхніх «бізнес-стратегій», автори скористалися даними зі статистичного видання кінця XIX ст., підготовленого фахівцями департаменту торгівлі й мануфактур міністерства фінансів Статистические результаты процентного и раскладочного сборов.... по исчислению, классификации и определению оборотов и прибылей торговых и промышленных предприятий, подлежащих сим сборам. - Санкт-Петербург, 1888-1900. - СУШ.. Це джерело, яке ще недостатньо використано вітчизняними дослідниками, фіксує кількість наявних у Російській імперії наприкінці 1890-х рр. приватних підприємств, котрі сплачували розкладочний податок, що, певним чином, дає змогу визначити чисельність промислової буржуазії Півдня України та рівень її ділової активності Слід ураховувати, що згадане у прим.10 видання не містило даних щодо гірничих підприємств, які не підлягали нагляду фабрично-заводської інспекції. Крім того, це не стосувалося підприємців, які за звітний період мали прибуток, що не перевищував 250-150 руб. (відповідно до місцевостей 1-го, 2-го і 3-го класу), а також дрібних промислових закладів 7-го й 8-го розрядів..

Звичайно, число підприємців не було тотожним кількості промислових закладів. Однак ці показники не набагато відрізняються один від одного. Адже, якщо одне приватне підприємство могло мати кілька власників (частіше два, рідше три або чотири), то водночас один підприємець міг володіти кількома фабриками чи шахтами. Зрештою, за нашими даними, кількість ділових людей, власників одноосібних приватних підприємств і торгових домів могла перевищувати число відповідних закладів не більше, як в 1,1-1,15 рази Водночас, якщо йдеться про акціонерні компанії й товариства, тобто підприємства, що перебували в колективній власності, визначити число їх учасників неможливо. Хоча керівне ядро таких компаній зазвичай складалося з 3-5 осіб.. Тож наші розрахунки підтверджують думку Т.Лазанської, яка зазначала: «У випадку з гільдійським підприємництвом із певною натяжкою можна прирівняти кількість підприємств до числа підприємців.., різниця між цими величинами існувала незначна» Лазанська Т.І. Історія підприємництва в Україні... - С.91..

Отже можемо простежити, яким чином змінювався кількісний склад приватних промислових підприємств (і, відповідно, підприємців), що існували на території Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній наприкінці ХІХ ст. (див. табл.1).

Табл. 1

Кількість одноосібних промислових підприємств у південноукраїнських губерніях наприкінці ХІХ ст. Складено за: Статистические результаты процентного и раскладочного сборов... - С.56, 84, 90.

Дані таблиці доводять, що впродовж другої половини 1890-х рр. кількість промислових підприємств на Півдні України, які перебували в індивідуальній власності або належали торговим домам, стабільно зростала. І це цілком зрозуміло, адже царат постійно заохочував ділові кола, що утверджувалися в південному регіоні. Останнє здійснювалося у вигляді державних замовлень за підвищеними розцінками на виготовлення певної продукції, захисту вітчизняних підприємців від іноземної конкуренції шляхом встановлення фактично заборонного мита на імпортні товари та на сировину, а також надання окремим представникам ділових кіл (або групам) відповідних преференцій.

У результаті заповзятливі мешканці Півдня України, використовуючи сприятливі можливості пореформеного часу, створювали все нові й нові промислові підприємства. Як констатував у доповіді на торговельно-промисловому з'їзді в Нижньому Новгороді 1896 р. бердянський підприємець Дж.Ґрієвз, у цей час «фабрики розмножувалися та росли як гриби» Див.: Кафенгауз Л.Б. Развитие русского сельскохозяйственного машиностроения: К вопросу о пошлинах на сельскохозяйственные машины // Труды Харьковского общества сельского хозяйства. - Х., 1910. - С.28.. Перш за все це стосувалося Катеринославщини, де в 1896-1898 рр. число приватних індустріальних підприємств, що сплачували розкладочний збір, зросло з 695 до 839. Хоча за абсолютною кількістю промислових закладів попереду була Херсонська губернія, де в 1898 р. діяли 1262 фабрики та заводи, що перебували в індивідуальній власності.

При цьому найбільше на Херсонщині функціонувало гільдійських (більш значних за своїми розмірами) підприємств, що виробляли борошно, макарони, крупи, крохмаль тощо. Їх у 1896-1898 рр. нараховувалося від 123 до 130, а середній зиск їхніх господарів становив 8,4-9,5%. Водночас найбільший прибуток у цій губернії в 1896 р. мали власники фабрик, які виробляли фарбу (25%), а в 1897-1898 рр. - підприємств, що випускали товари широкого вжитку (одяг, білизну, капелюхи, рукавички, парасольки), їхній дохід дорівнював 22,9%.

Натомість у складі негільдійських (менших за розмірами) промислових підприємств Херсонщини в 1896 р. найбільше налічувалося фабрик, які виготовляли скляні, фарфорові, гончарні вироби. Таких закладів тут загалом було 183. При цьому їхні власники отримували достатньо великі прибутки, які складали 17,2%. Водночас більшість промисловців, котрі володіли негільдійськими підприємствами у Херсонській губернії, намагалися створювати хлібопекарні, булочні, кондитерські виробництва, яких у 1898 р. нараховувалося 163. Щоправда рівень прибутковості таких закладів був дещо менший - 12,5%. Натомість найбільший зиск у 1898 р. тут мали власники майстерень золотих, срібних, ювелірних виробів - 29,2%.

Серед гільдійських одноосібних промислових підприємств Катеринославської губернії як у 1896, так і в 1898 рр., найбільше було таких, що виробляли борошно, макарони, крупи, крохмаль - 78 і 97 закладів, відповідно. Хоча в порівнянні з такими виробництвами Херсонщини середній відсоток прибутку в них був дещо більшим - від 9,4% до 10,1%. На другому місці за своєю кількістю на Катеринославщині були фабрики та заводи, що виготовляли цеглу, а також скляні, фарфорові, фаянсові, гончарні вироби - від 37 до 47 закладів. Далі у цьому своєрідному реєстрі йшли виробництва, які займалися виготовленням та обробкою металів. Таких у краї в 1896 р. діяло 26, а в 1898 р. - 28 (їхній середній прибуток дорівнював 12%).

Отже стрімкий індустріальний розвиток Катеринославської губернії в модерний період визначав специфіку заснування тут підприємцями тих або інших промислових закладів. Так, прагнення сільського населення мати сучасні землеробські знаряддя обумовило створення низки відповідних машинобудівних підприємств. Тож лише в 1892 р. на заводах Катеринославщини, за інформацією губернатора, було виготовлено 6986 жаток, 2325 букерів для орання полів, 2500 віялок, 1657 сіялок, 652 плуги, 382 соломорізки на загальну суму 1 млн 583 тис. руб. Всеподданнейший отчёт екатеринославского губернатора за 1892 г. - Екатеринослав, 1893. - С.2.

Водночас найбільший прибуток серед гільдійських промислових підприємств Катеринославщини в 1896 р. мали фабрики, які виробляли фарбу (24%), а в 1898 р. першість за цим показником перейшла до виробників охолоджуючих напоїв, мінеральної води та квасу (25,2%), адже ця продукція стабільно користувалася значним попитом. Водночас серед промислових негільдійських підприємств Катеринославщини більше за всіх діяло хлібопекарень, булочних та кондитерських виробництв - від 89 (у 1896 р.) до 138 (1898 р.) закладів. Натомість найбільший зиск тут отримували власники фабрик, які займалися обробкою сала та воску - від 18,4% до 20,2%.

Якщо брати до уваги гільдійські промислові підприємства Таврійської губернії, то впродовж 1896-1898 рр. тут переважали ті (як і в інших південноукраїнських губерніях), що виробляли борошно, макарони, крупи та крохмаль. Їх нараховувалося від 51 до 54. Хоча рівень прибутковості таких закладів був відносно незначним - від 5,8% до 6,2%. Водночас серед промислових негільдійських підприємств Таврії наприкінці ХІХ ст. найбільше було хлібопекарень, булочних, кондитерських виробництв - від 247 (у 1896 р.) до 294 (у 1898 р.). До того ж вони мали стабільний дохід, який коливався від 9,9% (у 1896 р.) до 12,6% (у 1898 р.). Найбільші прибутки своїм власникам у 1896 р. давали майстерні з виготовлення механічних, оптичних, хірургічних інструментів - 17,5%, а в 1898 р. - заклади, які виробляли косметику та хімічну продукцію - 23,3%.

Таким чином, на Півдні України наприкінці 1890-х рр. загалом діяли 2989 фабрик та заводів (гільдійських і негільдійських), що перебували в одноосібній або у власності торгових домів. Відповідно й число промислової буржуазії регіону в цей час можна приблизно визначити у 3 тис. осіб.

Водночас, за всієї важливості наведених вище даних, характеристика тогочасних підприємницьких практик у південноукраїнських губерніях не буде повною без відповідної деталізації. Тож, щоб подолати певне знеособлення, яке має місце при характеристиці макроекономічних процесів у розвитку підприємництва на Півдні України пореформеного періоду, слід звернутися до інших джерел, які у цьому контексті мають значні інформативні можливості. Так, більша персоніфікованість притаманна виданому наприкінці 1890-х рр. огляду, присвяченому фабрично-заводській і ремісничій промисловості Одеського градоначальства Микулин А.А. Фабрично заводская и ремесленная промышленность Одесского градоначальства Херсонской губернии и Николаевского военного губернаторства. - Одесса, 1897. - 276 с.. У цій праці (хоч і на матеріалах лише однієї окремо взятої губернії) наводився перелік власників промислових закладів Херсонщини, у тому числі вказувалося прізвище, ім'я та по батькові, місце розташування підприємства, обсяги виробництва, кількість робітників тощо. Така вибірка достатньо репрезентативна, адже саме на Херсонщину припадала майже половина всіх приватних підприємств Південної України, що перебували в індивідуальній власності (46,5%). А за загальною сумою прибутків від діяльності гільдійських підприємств (у 1895 р. вони становили 25 млн 570 тис. руб.) Херсонщина поступалася лише Петербурзькій і Московській губерніям, посідаючи, таким чином, 3-тє місце в Російській імперії. Отже, ґрунтуючись на даних згаданого джерела, можемо констатувати, що станом на 1896 р. беззаперечним лідером промислового виробництва у Херсонській губернії була Одеса, оскільки на її частку припадало більше третини, до того ж найбільших індустріальних, підприємств - 432 з 1249. При цьому серед найбільш значних промислових виробництв Одеського градоначальства, які на середину 1890-х рр. перебували в індивідуальній власності, слід згадати заводи І.Гена та Г.Шеля з виготовлення землеробських машин (сума річного виробництва 304 тис. та 130 тис. руб.), підприємство В.Параскева з обробки шкіри (річний обсяг 296 тис. руб.), тютюнові фабрики, що належали спадкоємцям А.Попова (286,5 тис. руб.) та Н.Ваховського (306 тис. руб.), маслоробню А.Бродського (250 тис. руб.), хлібопекарні М.Амбатьєлло (205 тис. руб.), Л.Фішмана (138 тис. руб.), Г.Ганеліна (128 тис. руб.), цукеркову фабрику братів Я. та А. Крохмальникових (155 тис. руб.), а також канатний завод Я.Новікова (311 тис. руб.), паперову фабрику Т.Рафаловича (200 тис. руб.), пивоварню Ф.Енні (217 тис. руб.), підприємство з виготовлення горілчаних напоїв В.Ґольдштейна (200 тис. руб.) Там же. - С.7-9.. Таким чином, підприємницька Одеса переважно концентрувала великих власників заводів і фабрик, річні обороти яких перевищували 100 тис. руб. Вони головним чином діяли в галузях переробної промисловості, харчового виробництва та виготовлення товарів широкого народного вжитку.

Для визначення майнового складу промисловців Одеси ми проаналізували обсяги щорічного виробництва 369 підприємств міста, які належали окремим власникам (або співвласникам), і про роботу яких 1896 р. представники владних структур зібрали необхідну інформацію. Тож, за нашими підрахунками, дрібні підприємці складали тут 7,9% (їм належали 29 закладів, що мали обсяг виробництва до 2 тис. руб.), частка середньої буржуазії дорівнювала 29% (в її власності було 107 промислових підприємств з обсягом виробництва від 2 тис. до 10 тис. руб.), а великої - 63,2% (володіла 233 закладами з річним оборотом більше 10 тис. руб.). У підсумку можна дійти висновку, що в Одесі домінували фабриканти та заводчики зі значними обсягами прибутків, позаяк в їхній власності перебували приблизно 2/3 всіх одноосібних промислових підприємств міста.

Серед найбільших промислових закладів губернії (не враховуючи Одесу) слід виокремити підприємства братів Р. і Т. Ельворті в Єлисаветграді та К.Ессена в Миколаєві з виготовлення землеробських машин і знарядь. Вони виробляли продукції на 350 тис. та 100 тис. руб. відповідно. Згадаємо діяльність у Херсоні лісопильних заводів М.Рабиновича (річний оборот 635 тис. руб.) та Е.Шульца (400 тис. руб.), а також тютюнової фабрики Ф.Лернера (66 тис. руб.). За обсягами свого виробництва виділялися також тютюнова фабрика Г.Білерта (оборот 68 тис. руб.), механічний завод А.Уманського в Миколаєві (40 тис. руб.), заклад С.Рижикова з обробки шкіри в Олександрійському повіті (78 тис. руб.), машинобудівне підприємство В.Яскульського в Єлисаветграді (150 тис. руб.), винокурні А.Стрілецького в Олексан дрійському (50 тис. руб.) і Л.Бродського в Одеському (53 тис. руб.) повітах Там же. - С.50-51, 68, 70..

Зрештою на теренах Херсонській губернії (без Одеси) дрібна промислова буржуазія складала 58,4% від усіх індивідуальних власників підприємств, які підлягали нагляду фабрично-заводської інспекції. При цьому її представникам належали 400 промислових закладів. Середня буржуазія, у власності якої перебувало 161 підприємство, становила 23,5%, а велика - 18,1% (124 промислові заклади). Отже, на відміну від Одеси, серед представників ділових кіл повітів Херсонщини переважала дрібна буржуазія, позаяк в її власності знаходилося більше половини всіх фабрично-заводських підприємств губернії.

Важливим параметром оцінки підприємницької діяльності представників ділових кіл Півдня України в промисловій царині є також їх національна приналежність. Так, ще в першій половині ХХ ст. О.Оглоблин у своїй праці звернув увагу на те, що «великий інтерес становлять дані щодо участі окремих національних груп в українській капіталістичній промисловості». Хоча при цьому дослідник зауважував, що «нелегко встановити національність власників фабрично-заводських підприємств [...] Головна перешкода - невідокремлення українців і росіян» Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабрика. - К., 1925. - С.46..

Для вирішення цього завдання ми звернулися до оцінки прізвищ, імен та по батькові власників фабрично-заводських підприємств Херсонської губернії, вказаних у виданні І.Мікуліна Див. прим.17.. Зрозуміло, цей метод недосконалий, однак він усе ж дає певне уявлення стосовно національної належності того чи іншого підприємця. Аналіз свідчить, що етнічний склад заводчиків і фабрикантів Одеського градоначальства (станом на 1896 р.) суттєво відрізнявся від відповідних показників по інших районах Херсонської губернії. За нашими підрахунками, серед 408 власників одноосібних промислових підприємств Одеси євреї складали 48% (196 осіб), німецькомовні підприємці - 20,6% (84), приблизно стільки ж етнічні росіяни - 19,6% (80), водночас греки - 6,9% (28), французи - 3,9% (16) та українці - близько 1% (4).

Натомість серед промислової буржуазії Херсонщини 901 особа за нашими підрахунками. (не враховуючи Одесу) переважали етнічні росіяни, які становили близько 30% від загального числа промисловців краю (269 осіб). Водночас частка підприємців-євреїв тут була вдвічі меншою - 24,6% (222), німецькомовних заводчиків і фабрикантів налічувалося 22,6% (204), поляків - 4,4% (40), французів - 1,7% (15), греків - 1,2% (11). Натомість питома вага промисловців - етнічних українців - у містах та повітах губернії в порівнянні з Одеським градоначальством збільшилася до 10,8% (97 осіб).

Таким чином, представники єврейської спільноти (перш за все купці та заможні міщани), які володіли великими статками, наприкінці ХІХ ст. складали майже половину всіх заводчиків та фабрикантів Одеси і приблизно 1/4 власників промислових підприємств, розташованих на решті території Херсонської губернії. Відзначаючи їхній підприємницький хист та ділову хватку, дослідники другої половини ХІХ ст. підкреслювали, що «за допомогою капіталів, євреї захоплювали до своїх рук промисловість тих місць, де вони оселилися», і що останні «мають на меті дати якнайшвидший оборот своїм грошам будь-яким шляхом, не зупиняючись на одному підприємстві» Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба: Херсонская губерния: [В 2 ч.] / Сост. А.Шмидт. - Ч.1. - Санкт-Петербург, 1863. - С.513.. Отже, можна констатувати, що єврейські підприємці Херсонської губернії в пореформений період зіграли суттєву роль у промисловій модернізації краю. В.Яшин у своїй праці висловив думку, що в той час «більшість підприємств, які належали єврейським ділкам, показували вищу вартість виробленої продукції на одного працівника, в середньому на 30%, ніж неєврейські» Яшин В.О. Традиціоналізм і модернізація: Єврейське населення Катеринославщини й Херсонщини в соціально-культурних та економічних процесах другої половини ХІХ ст. - Кривий Ріг, 2013. - С.153.. Втім, попри успіхи в розгортанні справ у промисловій сфері, єврейські підприємці та комерсанти, як зауважив Р.Лінднер, усе ж «потерпали у суспільному середовищі Півдня імперії від дій (російського самодержавства - Авт.), спрямованих на дезінтеграцію та відторгнення» Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр.... - С.214..

Водночас етнічні росіяни - представники майже всіх станів тогочасного суспільства (дворяни, чиновники, купці та селяни), маючи певні податкові пільги та будучи наближеними до владних структур, у повному обсязі використовували свої преференції, розбудовуючи промислові заклади у цьому південному регіоні імперії. Не дивно, що серед промислової буржуазії Херсонської губернії вони становили приблизно третину від загального числа фабрикантів краю, а по Одеському градоначальству їх частка наближалася до 1/5. Можна погодитися з О.Оглоблиним, котрий зазначав, що «російські купці зосереджували свої справи переважно в Південній Україні. Багато з них за діяльної підтримки російського імперського уряду міцно облаштовується й осідає в прибережних торгових центрах» Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики... - С.46..

Своєю чергою Р.Пайпс із цього приводу висловив думку, що «мешканці Росії завжди відрізнялися неабиякою схильністю до [...] промислової діяльності, та й природна вбогість ґрунту спонукала їх до підприємництва» Пайпс Р. Россия при старом режиме. - Москва, 1993. - С.272-273.. При цьому, як наголошувалося в географічно-статистичному довіднику, «тутешні великороси (йдеться про Херсонщину - Авт.) - небезпечні суперники євреїв, за своєю заповзятливістю, наполегливістю, кмітливістю. [...] якщо випаде росіянину отримати достатній прибуток на якійсь справі, то він не полишить її, якби навіть у цей час з'являлися в нього інші, здається більш вигідні [...] Москаль збільшує розміри своєї діяльності до тих пір, поки накопичення його капіталу перевершить потреби обороту» Материалы для географии и статистики России... - Ч.1. - С.532.. Водночас Ф. та Г. Турченки дотримуються погляду, що в торгівлі Півдня України «російський капітал, у порівнянні з закордонним і місцевим єврейським, відігравав порівняно скромну роль» Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. - 1921 р.): Історичні нариси. - К., 2003. - С.47..

Вагомим суб'єктом підприємницького світу Херсонської губернії пореформеної доби були німецькомовні промисловці - переважно купці та поселяни-власники. Примітно, що їх питома вага серед промислової буржуазії як Одеси, так і Херсонщини в цілому складала приблизно однакові 20-22%. Зрештою високий рівень підприємницької культури німців (і насамперед менонітів) у краї обумовив значну прибутковість їхніх промислових підприємств. Як відзначали сучасники, «взагалі німець-колоніст - найкращий господар у губернії (Херсонській - Авт.)» Материалы для географии и статистики России. - Ч.1. - С.527..

Традиційно вагомим елементом у складі промислової буржуазії Херсонської губернії були також підприємці грецького походження, чиї «комерційні здатності та далекоглядність» сучасники характеризували як «вельми чудові» Там же. - С.543.. І хоча по Одесі їх частка наприкінці ХІХ ст., за нашими підрахунками, складала 6,9% (по інших територіях Херсонщини - лише 1,2%), але економічна вага грецьких підприємців у промисловій діяльності на Півдні України була аж ніяк непропорційною їх кількісному складу. Так, А.Скальковський у своїй праці зазначав, що «найголовніші капіталісти серед одеського купецтва є греки: російські піддані та іноземні» Записка о торговых и промышленных силах Одессы, составленная в 1859 г. А.Скальковским. - Санкт-Петербург, 1865. - С.108..

Не можна не згадати і промисловців польського походження. Переважно йдеться про дворян, чиновників, військовиків, а також представників технічної інтелігенції, які часто влаштовували у власних економіях невеликі підприємства. Зокрема гірничий інженер та підприємець О.Фенін у своїх спогадах наголошував, що роль «інженерів-поляків була взагалі дуже помітною в російській промисловості - вони були вмілими техніками, дали багато прикладів здібних організаторів та адміністраторів промислових підприємств» Фенин А.И. Воспоминания инженера: К истории общественного и хозяйственного развития России (18831906 гг.). - Прага, 1938. - С.120.. Зрештою питома вага польських фабрикантів і заводчиків у 1896 р. загалом по Херсонській губернії дорівнювала 4,4%.

Натомість, якщо йдеться про участь етнічних українців у розвитку промисловості Херсонщини у другій половині ХІХ ст., то сучасники у своїх оцінках були значно стриманішими, наголошуючи, що українець «не розуміє прагнення до збагачення, власне багатства, поліпшення реального життя [...]; тому він залишається нерухомим, прикутим до місця [...] гроші набувають значення для українця тільки зрідка, коли йому необхідно щось купити» Материалы для географии и статистики России. - Ч.1. - С.489.. Звичайно, така оцінка виглядає занадто категоричною, а отже і ставитися до подібних свідчень слід критично. Інша справа, що для прибуткового ведення своїх справ етнічним українцям інколи бракувало відповідних знань, капіталів, а то й підприємницького хисту. Втім головною перешкодою у відповідних практиках для українців усе ж була гостра конкуренція з боку російських та єврейських ділків, або ж іноземних капіталістів, котрі володіли значними статками. У цьому плані варто взяти до уваги думку того ж О.Оглоблина, який писав про «загальну слабкість опозиції українського капіталу», зазначаючи, що «в завоюванні чорноморського ринку більш слабкий український капітал йшов у потужному річищі російського капіталізму» Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики... - С.39.. Схожу думку фактично висловлював і М.Слабченко, наголошуючи, що українським підприємцям «не вистачало організаційних засобів, якими володів російський купець» СлабченкоМ. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. - Ч.І: Хозяйство Гетманщины в ХУЛ-ХУШ ст. - Т.3: Очерки торговли и торгового капитализма. - Одесса, 1923. - С.178..

А проте частка українців серед промислової буржуазії Херсонської губернії в 1896 р. все ж становила 10-11%. При цьому більшість із них походили з селянської верстви. Ділові інтереси етнічних українців головним чином були пов'язані з борошномельною галуззю. Загалом млинарів-українців нараховувалося приблизно 50 осіб. Крім того, винокурними заводами в Херсонському повіті володів І.Бутович (річний оборот виробництва становив 30 тис. руб.), в Єлисаветградському повіті невеликі цегельні підприємства мали В.Гавриленко (1,4 тис. руб.), М.Леонтович (2,4 тис. руб.) і СахноУстинович (1 тис. руб.), а в Олександрійському повіті - О.Бобошко (1,7 тис. руб.). Згадаємо також, що С.Тимченкові в Олександрійському повіті належало паперове виробництво (річний оборот 4 тис. руб.), а М.Петренко здійснював свої ділові практики у царині ремонту пароплавів і барж у Херсоні (56,8 тис. руб.). Таким чином, окремі заповзятливі українці Херсонської губернії все ж долучалася до організації власної справи у промисловості краю, хоча їх підприємства переважно й відносилися до дрібних або (меншою мірою) середніх закладів.

Майже недослідженим питанням розвитку підприємництва на українських етнічних теренах Російської імперії пореформеної доби є участь у ньому жіноцтва. Тогочасне законодавство відкривало для представниць «слабкої статі» в такій діяльності відповідні можливості Зокрема наголошувалося, що «всі юридичні постанови, які торкаються купця, стосуються однаково й жіноцтва [...] Вони набувають таким самим чином звання купчихи [...] Купецькі та промислові посвідчення беруть вони на своє ім'я» й т. д. (див.: Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. - 4-е изд. - Т.1. - Санкт-Петербург, 1908. - С.152).. Тож не можна не згадати і про жіночий сегмент у складі фабрикантів та заводчиків Херсонської губернії наприкінці ХІХ ст. На підставі даних згаданого вище огляду, присвяченого фабрично-заводській і ремісничій промисловості Одеського градоначальства Див. прим.17., можна стверджувати, що 1896 р. в Одесі налічувалося 18 одноосібних власниць (4,4% від загального числа промислової буржуазії міста) промислових закладів, які відносилися до різних національностей та етнічних груп У розвідці І.Вановської зазначено, що «до кінця XIX ст. участь українських жінок-підприємців в економічній сфері досягла рівня від 15% до 20%». Однак авторка не вказує, звідки взято відповідні дані (див.: Вановська І.М. Жіноче підприємництво як фактор модернізації України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Історія та географія. - Вип.56. - Х., 2019. - С.24).. Щодо напрямів їхніх ділових інтересів, то на теренах Одеського градоначальства підприємиці перш за все віддавали перевагу кравецьким роботам, володіли майстернями з виготовлення суконь. Серед них, зокрема, О.Бернієрі (річний оборот її закладу становив 25 тис. руб.), Н.Петрова-Гаймоводська (також 25 тис. руб.), А.Райх (23,9 тис. руб.), А.Соколова (3 тис. руб.). Водночас чимало жінок засновували фабрики, які працювали у харчовій галузі. Так, Ц.Станіолі й Ш.Островська відкрили в Одесі заклади з виробництва лимонаду та «шипучої води» (оборот 3 тис. руб.), А.Абрікосова - фабрику кондвиробів (65 тис. руб.), а Р.Зельтман (36,7 тис. руб.) і А.Білоградова (7,5 тис. руб.) - підприємства з виготовлення ковбас та консервованої шинки. За обсягами виробництва заклади одеських підприємиць частіше за все відносилися до середніх або великих.

Згадана праця І.Мікуліна містить інформацію стосовно 52 жінок, які наприкінці ХІХ ст. володіли фабриками та майстернями в інших містах і повітах Херсонщини, що становило 5,8% від усіх промисловців губернії (без Одеси). Серед останніх переважали етнічні росіянки. їх, за нашими даними, налічувалося 30. Крім того, до підприємництва у фабрично-заводському виробництві Херсонської губернії в середині 1890-х рр. долучилися по 6 українок і німкень, по 4 єврейок і польок, по 1 француженці та італійці. При цьому підприємиці (дворянки або міщанки) головним чином володіли млинами, цегельними, винокурними, пивоварними заводами. Зокрема в їх власності перебували 7 винокурень і пивоварень, які переважно належали мешканкам Єлисаветградського повіту. Серед останніх згадаємо М.Улашину (обсяг виробництва її винокурні складав 38,1 тис. руб.), А.Кирієвську (37 тис. руб.), Ю.Єжевську (1 тис. руб.) та власницю пивоварні Дуриліну (1,7 тис. руб.). Водночас в Олександрійському повіті винокурні мали княгиня А.Урусова (оборот 19 тис. руб.) та І.Макєєва (22,8 тис. руб.), а пивоварню - А.Успенська (2 тис. руб.).

Відзначилися жінки Херсонської губернії й у харчовій промисловості. Так, І.Гуревич у губернському центрі мала цукеркову фабрику (річний оборот 4,5 тис. руб.), С.Баранбойм в Єлисаветградському повіті володіла невеликим маслобійним підприємством (500 руб.), а Р.Суботівська у Кривому Розі - виробництвом мінеральної води та лимонаду (3 тис. руб.). Зрештою слід зробити висновок, що жінки, які створювали свої підприємства в повітах Херсонської губернії, більш за все належали до середньої або дрібної буржуазії, позаяк обсяги виробництва їхніх закладів були помітно меншими, ніж фабрик і заводів, якими володіли підприємиці в Одеському градоначальстві. З іншого боку, це свідчить, що окремі представниці жіноцтва наприкінці ХІХ ст. вже належали до групи економічно активного населення краю та багато у чому могли реалізувати себе в такій сфері професійної діяльності, як індивідуальне підприємництво.

Становить інтерес і той факт, що вже дослідники середини ХІХ ст. звертали увагу на відмінності, які існували між підприємицями, котрі належали до різних етнічних груп населення Півдня України, зокрема в питаннях соціальної поведінки. Так, один із лідерів російських слов'янофілів І.Аксаков зазначив у своїй праці, що «в Малоросії немає різкого поділу станів за заняттями». Жінки-підприємиці, наголошував він, «ще менш носять відбиток на собі свого звання; природна грація, смак до витонченого, художній склад думки, вишуканість у сфері почуттів (чому найкращим доказом слулугують простонародні пісні) притаманні всім малоросіянкам, заслонюють брак освіти; тоді як у Росії купчиха є типове явище й різко виділяється із загалу жінок інших станів» АксаковИ.С. Исследование о торговле на украинских ярмарках. - Санкт-Петербург, 1858. - С.7..

Зрештою головними рисами значної частини промисловців Півдня України в пореформену добу, перш за все представників купецтва й технічної інтелігенції, були запопадливість та обачність у справах, наполегливість у досягненні мети. Втім, беззаперечні успіхи та важлива роль приватного капіталу у промисловій розбудові регіону, не дають підстав для ідеалізації цього соціального прошарку (що подеколи трапляється у сучасній історичній літературі), адже методи, якими інколи накопичувалися початкові капітали, бували досить-таки брудними. До того ж і підприємницька культура та найкращі підприємницькі традиції серед представників ділового світу Півдня імперії тоді тільки перебували на стадії формування. Не випадково представники англо-американської історіографії у своїх працях констатують, що «часовий горизонт» підприємців Російської імперії в ту добу був «вельми обмеженим, а рівень їхньої комерційної чесності - жахливо низьким» Гершенкрон А. Экономическая отсталость в исторической перспективе. - С.249.. Як стверджували чиновники на початку ХХ ст., місцевий капітал був досить «важким на підйом», більш консервативним у своїх настроях і вчинках (порівняно з іноземним), що певним чином теж ставало на заваді підприємницьким практикам.

Не можна не згадати і про недостатній професійний рівень. Так, сучасники відзначали обмеженість фахової підготовки чималої кількості промисловців південноукраїнських губерній (виняток становили хіба що представники інженерного корпусу), «нестачу серед російських капіталістів людей освічених узагалі та спеціально освічених зокрема» Вестник финансов, промышленности и торговли. - 1896. - №27. - С.12.. Урядовці звертали увагу на те, що «часто наші капіталісти бралися до справи, не маючи достатнього поняття про ведення таких дій, зазнавали збитків та припиняли справу», а в їхній діяльності траплялося «багато помилок і невдач» Руммель Ю.В. Торговый флот в экономической жизни страны и виды на его развитие в России. - Санкт-Петербург, 1907. - С.28.. На думку фахівців із французького видання «L'Economiste Franзais» (1901 р.), зростання кількості металургійних заводів та вугільних підприємств у південноукраїнських губерніях «було перебільшеним і занадто передчасним» Див.: Вестник финансов, промышленности и торговли. - 1901. - №41. - С.59.. Своєю чергою, у звіті міністерства промисловості та праці Бельгії того періоду констатувалося, що багато заводів на Півдні Російської імперії споруджено без належного топографічного обстеження місцевості та продуманого плану. У результаті «штучно створено промислові райони». До того ж витрати на швидке будівництво нових металургійних заводів зависокі, а технічні розрахунки нерідко виявлялися помилковими. Тож майже відразу деякі підприємства потребували перебудови Див.: Торгово-промышленный Юг. - 1913. - №17. - С.15..

Однак попри згадані проблеми чисельність представників буржуазії Півдня України, які вдавалися до підприємницьких практик у промисловій сфері на початку ХХ ст., продовжувала зростати. Цьому сприяло подолання наслідків економічної кризи 1900-1903 рр., а також революційних подій 1905-1907 рр. Початок нового промислового піднесення в 1909 р., суттєве збільшення врожаїв зернових культур, посилений попит на метал, будматеріали, сільськогосподарську техніку обумовлювали залучення до підприємницької діяльності дедалі ширші кола заповзятливих мешканців регіону.

Для заповнення лакуни щодо підприємницьких практик в основних галузях економіки Півдня України на початку ХХ ст. автори звернулися до списку заводів і фабрик Російської імперії, підготовленого відділом промисловості міністерства торгівлі та промисловості в 1912 р. Список фабрик и заводов Российской империи / Под ред. В.Е.Варзара. - Санкт-Петербург, 1912. - 626 - LХХХІХ с. Це видання - цінний матеріал для аналізу розвитку підприємництва в південноукраїнських губерніях у промисловому аспекті, а також здійснення відповідних порівнянь та узагальнень, позаяк тут не лише вказано прізвища власників підприємств та обсяги їх виробництва в 1908-1909 рр., а й міститься інформація щодо їх станової належності. Щоправда наведені дані стосуються майже винятково промислових закладів з обсягами щорічного виробництва більше 2 тис. руб.