Ідентифікаційні процеси на теренах України в епоху Ренесансу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідентифікаційні процеси на теренах України в епоху Ренесансу

Епоха Ренесансу, або Відродження - це унікальний період європейської історії та цивілізації між Середньовіччям і Новим часом, пов'язаний з філософією гуманізму, утвердженням гідності людини, усвідомленням її невичерпних творчих можливостей. Хронологічно він з невеликими відхиленнями накладається на козацько-гетьманську добу в історії України, яка відіграла рубіжну роль на шляху формування козацької цивілізації, етнічної, релігійної, історичної та політичної ідентичності українства з помітно означеними цивілізаційними устремліннями. Рушієм ідентифікаційного процесу за цих умов, творцем і носієм його нових цінностей виступило передусім українське козацтво та його провідна верства - козацька старшина разом з народжуваною інтелігенцією та духовенством.

Український Ренесанс у світоглядно-ціннісних вимірах мав дві складові: поворот суспільної думки до цінностей і спадщини княжих часів та засвоєння нових для себе надбань, породжених європейською філософією і культурою, що закладало підґрунтя для формування цивілізаційної ідентичності. Специфічну систему громадянських цінностей виробила Запорозька Січ, побудована на принципах прямої демократії, соціальної і політичної рівності та справедливості, ідеалів лицарської гідності, військового побратимства і товариства, згоди і взаємодопомоги, причетності до спільної справи, що активно впливало на становлення національної та державницької свідомості українців.

Вирішальне значення для поглиблення цивілізаційних засад ідентичності українства доби Ренесансу мала Визвольна війна як Національно-визвольна революція середини ХУІІ ст., утворення за зразком і цінностями Війська Запорозького Козацько-гетьманської держави як уособлення нового рівня етнічної, політичної та духовної консолідації суспільства. Ключову роль у цьому процесі відіграли провідники козацького руху, видатні державні і політичні діячі, талановиті дипломати і тогочасні мислителі Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Костянтин Острозький та ін. Козацька держава заклала, з одного боку, фундамент ранньомодерної української нації і утвердження історичної назви «Україна» в світі, а з другого, сформувала на тлі «метаграничного буття» і зіткнення цивілізацій нове розуміння взаємин Сходу і Заходу, християнства та мусульманства, православ'я та католицизму, ролі людини та її свобод як цінності. У цьому відношенні важливе місце в історії християнства посіла Берестейська унія, започаткувавши формування нової релігійної ідентичності українців на тлі стримування процесів їх зросійщення та полонізації, пошуку шляхів до поро-зуміння католицького і православного світів. Міжконфесійне протистояння в постунійний період не зупинило міжкультурну комунікацію як важливого чинника утвердження цивілізаційних засад української ідентичності, а надало йому нового змісту.

Українське козацтво як носій нових рис ідентичності з цивілізаційним забарвленням

козацтво національна ідентичність україна

Козацтво - унікальний для європейської історії культурно-соціальний феномен з особливими формами ідентичності. Щоб розібратися в цьому питанні, треба перебороти інерцію традиційного його сприйняття і прояснити низку елементів, важливих не тільки для розуміння заявленої проблеми, але й української історії загалом. Вона, як відомо, ґрунтується на ідеї тяглості та безперервності, за якою козацтво продовжило традиції княжої державності, хоча й в інших формах. У цьому зв'язку зробимо невеликий методологічний відступ для того, щоб розібратися з питанням цивілізаційної ідентичності козацтва, але при цьому необхідно звернутися до такого поняття, як «варварство». Аналіз ніші вітчизняної історіографії, в якій поняття «варварство» виявилося базовим, здається важливим не тільки з позицій вирішення завдання виявити її продуктивність у частині здобуття нових знань про українську цивілізацію та ідентифікаційні процеси у ній, але й для вияснення гносеологічного ресурсу понятійного апарату, що склався на підставі цього ключового слова.

На межі ХУТТТ-ХТХ ст. в Європі поняття «варварства» було антитезою високому рівню культури і використовувалося, починаючи з А. Фергюссона, а потім Л. Моргана і Ф. Енгельса, у періодизації історії людства за епохами (дикість - варварство - цивілізація). В українській історіософській думці кінця ХТХ - початку ХХ ст. воно містило близькі за змістом контексти, а саме: присутність архаїчних прошарків у традиційній українській культурі. На початку 1990-х рр. тема архаїзації і варварства відродилася в гуманітаристиці, в першу чергу як проблема циклічності прогресу-регресу в українській історії, що визначає, на думку її розробників, цивілізаційну специфіку суспільства і держави.

На наш погляд, поряд з вітчизняними студіями тут варто залучити й зарубіжні, зокрема версію варварства, яку подав російський культуролог Т. Яковенко. На його думку, воно існує тільки у разі зіткнення з цивілізацією, становлячи архаїчний прошарок культури з особливим характером відтворення внутрішнього ресурсу в рамках тієї чи іншої форми соціального суспільства. Цивілізацією пропонувалося називати етап розвитку культури з найбільш ефективною стратегією життєдіяльності людства, що відрізняється стрімким нарощуванням конкурентних ресурсів . Виникає питання: яке це має відношення до козацтва. Справа в тому, що воно зароджувалося за межами держави. Відповідно, більшою мірою зберегло військово-демократичний стрижень архаїчної культури й набагато меншою мірою феодалізувалося. Самосвідомість козацтва - особлива, не тотожна зрілій державі сутність. Хоча на пізньому етапі історії козаки відчували себе охоронцями української державності, ревно зберігаючи при цьому свою автономію. Подібний приклад з віддаленіших часів можна знайти у світовій історії.

Численні племена, союзи і роди пізніх варварів (часто на стадії переходу до осілого способу життя), які поселялися в прикордонних зонах великих імперій, виконували буферні функції. Так, у Римській імперії німецькі і готські племена набували статусу союзників і розселялися на землях суміжних із кордонами держави.

У цих «напівварварах» ідеально поєднувалися культурні пласти як вар-варства, так і цивілізації. У широкій історичній перспективі перехідні форми зникають, розчиняються або трансформуються . Однак іноді паліативна комбінація виявляється стійко затребуваною завдяки особливостям геополітичного контексту. Це і сталося в історії України. Землеробське суспільство сусідило тут з неозорим степовим простором, вимагаючи освоєння і закріплення, на які йшли сторіччя. У таких випадках паліація набуває ідеологічного і культурного виправдання й стає винятково стійким явищем.

Екскурс у ґенезу козацтва дозволяє окреслити одне з фундаментальних протиріч української цивілізаційної ідентичності. Розглядаючи Україну як ціле, що визріває в рамках стійкої федерації землеробського і номадичного суспільства, треба визнати, що українська кульутра якщо не інтегрувала, то принаймні агрегувала в єдине ціле дві якісно відмінні культурні ситеми. У своєму історичному побуті нормальне землеробське суспільство демонструє поступальний розвиток, тоді як історія кочових народів і створених ними держав істотно інша. Вказуючи на це, Л. Гумільов зазначав: «Соціальний розвиток у країнах землеробських народів, що успадкували розвинену культуру античності, і в племен, що живуть у незайманому ландшафті, без писемності, із примітивною технікою, відбувається синхронно. У Європі розвивається феодалізм, утворюються класи, розділяється ремесло і землеробство, а в степах Євразії вівці поїдають траву, пси охороняють овець, а пастухи їздять у гості один до іншого; єдине знаряддя виробництва - батіг, але удосконалювати його немає потреби» . І хоча «виникають міста, археологічні культури змінюють одна іншу, постають і зникають етноси, формація залишається тією самою - первісно-общинною у стадії військової демократії» . Таке існування без розвитку є історично первинною стратегією. Воно характеризується надзвичайною стійкістю, могутнім закріпленням орієнтації на відтворення вічних і незмінних структур, а тому мінімально трансформативне.

Драма української історії полягає у тому, що Русь-Україна повільно, але неухильно асимілювала степові простори в територіальну систему осілого землеробського суспільства. Такий розвиток був можливий тільки через найглибше взаємопроникнення культурних систем. Українська культура інкорпорувала найширші верстви архаїчного кочового менталітету. Зрозуміло, козацтво як явище не може бути вичерпно зараховане до класу пізньоварварських феноменів. Проте воно виділяється ідеологічним і побутовим закріпленням широких пластів архаїчного. Козацтво зберегло основний інститут військової демократії - Військове коло.

Цей феномен додержавного буття в руських регіонах зник ще в часи розкладу Київської Русі або трансформувався у вічову форму самоорганізації, спустившись на найнижчий рівень - рівень сільського світу, - і зберігся як механізм общинного самоврядування у вказаний період. Військове ж коло за суттю і змістом - політичний інститут, що вирішує питання війни і миру. Саме в цій ролі він діяв ще у період громадянської війни. Підкреслимо, що Військове коло не можна сплутувати зі зрілими інститутами демократичного суспільства. За спільності вихідних принципів вони разюче відрізняються. Військове коло закріплювало вихідну архаїчну структуру додержавного і, якщо завгодно, «уявнодержавного» утворення, як приклад - Запорозька Січ, що мала характер військово-громадівської організації з низкою державницьких функцій.

До стрижневих ідей, що визначають суть козацтва, належать архаїчні ототожнення чоловіка і воїна. З цим пов'язана низка моментів. У козацькій культурі зброя - атрибут повноцінної, вільної людини. «Справжній» святковий одяг козака - військова форма. Батіг - знак козачої гідності - як символ досить красномовний. Якщо в сучасному суспільстві війна насамперед нещастя, козацька ментальність зберігає дещо інший образ війни. Війна не тільки непереборний момент буття, але й релігійне дійство, святкове випробування, ініціація. Козаками рухає імпульс, що задає образ війни як єдиного гідного для чоловіка заняття, як спосіб ініціаційного випробування. Війна необхідна цим людям для стійкої статевої самоідентифікації .

Якщо звернемося до порівняно недавньої історії (до кінця XVIII ст.) і подивимося на структуру козацького господарства, знайдемо, що це архаїчне, переважно привласнююче господарство: полювання, рибальство, солеварний промисел, скотарство, торгівля. Здавна козаки забороняли новим поселенцям розорювати свої землі й сіяти хліб. Пояснення цього - не більш ніж раціоналізація табу на альтернативну форму господарської діяльності, що існує у кочівників. Як будь-яке номадичне суспільство, козацтво не було самодостатнім економічно. Невід'ємний елемент такої економіки - військовий промисел, чи попросту грабіж, що був нічим іншим, як спадщина державної архаїки.

Залежно від ціннісних установок, до цих фактів можна ставитися по-різному. Безперечно одне: з погляду історії культури, козацтво виступає носієм цілого пласту оновлювальної соціальної і культурної архаїки. Однак не можна не визнати, що козацтво перейшло межу, яка відокремлює пізнього варвара від людини цивілізації. Козак - хлібороб - діяльна сила, орієнтована на збільшення цивілізаційного ресурсу. Діловитість, акуратність, стійкий побут, прагнення до ситого життя, самоповага і почуття власної гідності, культ міцного хазяїна - все це свідчить про перехід незримої, але дуже важливої межі, про залучення до цивілізації.

Тут ми знову повернемося до поняття «варварство» і висловимо деякі міркування щодо нього. Під варварством можна розглядати безкінечні процеси становлення людства, внаслідок яких природно-біологічні передумови, механізми, стимули, наслідки життєдіяльності є домінуючими. З переходом до надбіологічних (трактується в значенні соціальних) програм формується інший спосіб життєдіяльності, який і означає цивілізацію. Його удосконалення в кінцевому результаті має підвести індивідів до наступного стану в суспільстві: до рівної міри свободи і відповідальності, соціального контролю, соціальної належності, порядку, безпеки у всіх сферах діяльності і повсякденного буття; до діючих законів, свідомості, конструктивності, ефективності діяльності індивідів, до релігійної орієнтації і на індивідуальну цікавість, і на спільні завдання; до високої якості форм, засобів комунікації - доріг, транспорту, зв'язку; до турботи про дітей, старих, малих та ін. Усі ці особливості, взяті з негативним знаком, становлять, на нашу думку, формулу варварства як зворотний бік цивілізації. Неважко побачити, що в підставу аналітики феномену варварства покладені ціннісні імперативи.

А тепер подивимося на означену проблему з іншого боку. Як пише Сергій Плохій, національна і релігійна належність козацтва довгий час залишалася невизначеною і незрозумілою для сучасників у Західній Європі. Автори, які писали про козаків, як у Західній Європі, так і в Польщі, не могли конкретно стверджувати, чи були козаки християнами, чи мусульманами .

Невизначеність позиції авторів частково пояснювалася строкатим етнічним, релігійним і соціальним складом перших козацьких загонів. У той час ватажками козаків нерідко були поляки-католики. Серед козаків була також значна кількість неслов'ян, що сповідували різні релігії, від мусульманства до численних відгалужень протестантизму. Однак основний загал козацтва, як свідчать джерела тих часів, становили православні українці, частково і білоруси, частина яких належала до активних у суспільному і релігійному житті верств суспільства: шляхти, боярства і міщанства. Оскільки релігійна ідентичність у Речі Посполитій у цілому і в Україні і Білорусі частково до середини XVII ст. не була ще мобілізована й актуалізована, релігійна і національна орієнтація козацтва також були достатньо невизначеними і розпливчатими.

У ранній Новий час концепція Русі, або «народу руського», мала яскраво виражений етнорелігійний характер. Етнічний елемент був тут тісно, майже нерозривно пов'язаний з релігійним, а народ і церква не тільки самими членами суспільства, але й іноземцями (нерусинами) називалися руськими . Немає нічого дивного в тому, що за таких умов рання українська, а по суті - князівська традиція трактування козацтва однозначно відмовляла йому не тільки у чіткій релігійній, але і національній належності. Лише активне включення козацтва в суспільно-політичне життя українських земель після укладення Берестейської церковної унії 1596 р. і виступ його на боці Православної церкви змінило ставлення сучасників до козаків. Час вимагав усвідомлення нової ролі козацтва і пояснення його як поділеного на два табори «народу руському», так і королівській владі і польсько-литовській еліті, що засідала в сеймах і активно впливала на розвиток релігійного конфлікту на теренах Русі.

Можливо, першими, хто наполягав на зв'язках козаків з православ'ям і запропонував своє пояснення цих контактів, були уніати, які вустами митро-полита Іпатія Потія заклеймили православних як «наливайок». Застосування цього терміна, який надовго закріпився за православними, ґрунтувалося на численних випадках використання загонів Северина Наливайка князем Костянтином Острозьким у боротьбі проти його уніатських опонентів. На межі XVI-XVII ст. уявлення православних як «наливайківців» було швидше їх дискредитацією в очах Речі Посполитої, ніж вказівкою на реальний союз православної церкви і козацтва. Однак з часом цей термін почав все більше відбивати реальний зв'язок між непокірним козацтвом і церквою .

Ідентифікаційний процес в українському суспільстві й українському релігійному житті значною мірою визначався місією легітимації козацтва, а вона лягла на плечі тих інтелектуальних сил, яку представляла нова (нелегальна, з погляду держави) православна ієрархія, утверджена за допомогою козацьких шабель восени 1620 р., і близьке до Запоріжжя київське духовенство. Погляди православної еліти на суспільне значення і нову роль козацтва найбільш повно були висловлені в низці політичних, історичних і поетичних творів, створених у Києві в 20-х рр. XVII ст. Їх автори здійснили важливий, з точки зору політичного мислення, перехід від публіцистичних і літературних творів, присвячених князям, до творів, написаних на честь козацьких гетьманів.

Від виходу в світ знаменитого «Треноса» Мелетія Смотрицького (1610 р.) до освячення під захистом козацької шаблі нової православної ієрархії пройшло всього десять років, але невпізнанно змінилася соціальна орієнтація і тональність творів православної еліти. Якщо М. Смотрицький від імені церкви проливав сльози за Слуцькими, Заславськими і Збаразькими, які відійшли від православ'я, й «іншими без ліку, яких поодинці рахувати було б справою довгою» , то Іов Борецький, Касіян Сакович і інші автори 20-х рр. XVII ст. схвалюють і наділяють історичною легітимністю нову красу церкви - запорозьке козацтво.

Київські автори 1620-х рр. не тільки відчували зміну в політичній кон'юнктурі і змінювали одного покровителя на іншого, але й до певної міри усвідомлювали, що в Україні на їх очах завершувався процес переходу важелів влади в Подніпров'ї від князів до гетьманів і очолюваного ними козацтва. Саме так можна трактувати розповідь про витоки козацтва в Густинському літописі, складеному в Києві в 20-х рр. XVII ст. Анонімний автор (за деякими припущеннями Захарій Копистенський) в розділі «Про початок козаків» прямо говорить про закінчення князівського періоду в історії Русі: «От межусобных воен зело озлоблены мы стали; а там и князья у нас перевелись» .

Князівсько-шляхетська модель Русі, як і аналогічні моделі польської та більшості інших європейських націй раннього Нового часу, мала, крім релігійного відтінку, яскраво виражений становий характер. Вона базувалася на відродженій острозькими і київськими інтелектуалами традиції великокнязівського Києва і на православній інтерпретації Люблінської унії 1596 р., згідно з якою король гарантував князям і шляхті недоторканність «руської» релігії. Таким чином, за цією концепцією, історична традиція, що йшла від давнього Києва, і нова легалістська традиція, започаткована Люблінською унією, гарантували права винятково князівсько-шляхетській Русі. Інші стани залишалися за межею «народу руського». Спираючись на це трактування, представники шляхетського стану вважали, що, не будучи частиною старої концепції «народу руського», козаки не мали права бути його представниками, ані захищати його інтереси, зокрема і релігійні, перед королівською владою.

Єдиним способом узаконити роль, яку козацтво взяло на себе в 1620 р., була зміна станових характеристик старої національної моделі. Одну з перших спроб представити козаків частиною традиційної Русі і поширити на них права «старої» князівсько-шляхетської нації знаходимо в «Протестації», складеній в 1621 р. вищим православним духовенством. Основна мета «Протестації» полягала у відповіді на звинувачення новоутвореної ієрархії у державній зраді і підбурюванні козаків до виступу. Відповідаючи на ці звинувачення, автори «Протестації» були змушені представити козаків як самостійну і повноправну частину «народу руського». Досягалося це кількома шляхами. По-перше, козаків представляли як продовжувачів справи великих київських князів; по-друге, їм давали визначення народу християнського, який не потребував примусу священнослужителів для захисту православної віри; по-третє, козаків видавали як «людей рыцарских», що вказувало на їх моральне право бути частиною князівсько-шляхетської Русі .

Таким чином, на середину XVI ст. стало зрозуміло, що давня українська аристократія, яка сягала своїм корінням часів старокиївської Руси-України, стала вже неспроможною підтримувати свій авторитет серед інших суспільних верств і відігравати роль загальновизнаного лідера. Останньою її спробою продемонструвати своє політичне значення в межах Великого князівства Литовського було повстання князя Михайла Глинського. Після його поразки упродовж усього XVI ст. - першої половини XVII ст. українська шляхта, панство, виявилася нездатною до рішучих політичних кроків і задовольнялася своєю другорядною роллю в Литві та Короні, вдаючись виключно до легальної опозиційної діяльності в національно-культурній царині.

Отже, справа ідентифікації і національного самоствердження, продовження державницької традиції мусила перейти до рук інших соціальних верств, як це мало на той час місце в багатьох країнах Європи. Таким новим соціумом в Україні виявилося козацтво. Саме козацтву довелося перейняти естафету попередньої руської «класократії», яка тривалий час перебувала в стані розкладу та деструкції. Козацтво виявилося здатним спрямувати стихійні прояви протестів різних станів у русло довготривалої національно-визвольної боротьби проти чужоземного панування. Цей могутній рух, зрештою, мав наслідком ліквідацію влади польської адміністрації в Україні та утворення незалежної Української козацько-гетьманської держави .

Поряд із трансформацією світоглядно-соціальних орієнтацій козацтва відбувалася еволюція його економічної діяльності. З появою реєстрового козацтва спостерігалося його постійне прагнення забезпечити свої соціальні і майнові права, звільнитися від податків і свавілля місцевих старост, розширити господарську діяльність, права володіння землею, вільну торгівлю, організацію промислів, куріння горілки, рибну ловлю тощо . Не вписані у реєстр козаки, зі свого боку, інтенсивно створювали власні громади на волостях, де також прагнули самоврядування і незалежної господарської діяльності. Ця категорія козаків дістала назву городових. Таким чином, у південно-східній частині України, поруч із Запорозькою Січчю, населення дедалі більше «козачилося» і вже не визнавало польської влади, перебуваючи в тісному зв'язку з низовим козацтвом.

Реєстрове козацтво, поряд зі шляхтою, городовим козацтвом, являло собою привілейовану верству населення. Звичайно, воно не могло охопити увесь загал козацтва. Проте за своїм способом життя городове козацтво мало чим відрізнялося від реєстровців, представляючи разом з ними «хліборобську козаччину», яка дедалі тісніше поєднувалась із соціально-економічним і культурним життям усієї України. Городове козацтво, маючи підтримку фактично незалежного державного утворення - Запорозької Січі, у свою чергу, творило «державу в державі» й намагалося вийти з-під влади польської адміністрації. Поступово воно залучалось у національну і релігійну боротьбу, що її вели легальними засобами українська шляхта, духовенство та міщани. Із часом у козацькому середовищі дедалі зростала кількість осілих заможних господарів, які колонізовували нові землі, істотно розширюючи козацьке землеволодіння. У руках статечного козацтва з часом опинялися значні земельні володіння, які не поступалися посілостям середнього шляхтича. Принциповою рисою козацького землеволодіння було те, що воно спиралося на використання найманої праці, і це значною мірою зумовлювало соціальну поведінку козацтва.

Надзвичайно важливу колонізаційну та цивілізаційну функції козацтва відзначив Арнольд Тойнбі, який, зокрема, писав: «Подібно до того, як сучасні західні „будівничі імперії” подавили своїх примітивних супротивників переважаючою індустріальною могутністю, козаки подавили кочовиків, спираючись на розвинуту культуру землеробства» . Саме в господарській діяльності козацтва англійський мислитель побачив «деякі ознаки, які радше належать майбутньому, аніж минулому». Ось чому козацькі об'єднання нагадували А. Тойнбі «колоніальні володіння сучасного західного світу». Цей прорив у майбутнє, носієм якого виявилося козацтво, був зумовлений формуванням у його середовищі буржуазних відносин, і це дає підстави вважати його учасником важливих соціально-економічних зрушень, які відбувалися в Європі.

На зламі століть козацтво цілком сформувалось як окремий стан, який не вкладався в польську олігархічно-магнатську державну систему і почав усвідомлювати своє призначення в національно-визвольній боротьбі українського народу. Серед козацтва були представники всіх основних верств суспільства - починаючи від селян, які прагнули волі, до незадоволених існуючим ладом шляхтичів. Тому в козацтві якнайповніше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило його виразником загальнонаціональних інтересів. Недаремно європейські сучасники ототожнювали козацтво з українським народом, називаючи його «народом козаків», «козацькою нацією» .

Відбулося те, про що зазначалося вище: надбіологічні програми, в яких брали активну участь українські козаки, привели до формування цивілізаційного способу життя. Це дало поштовх до становлення системи цінностей українського козацтва, що, по суті, мало ознаки цивілізаційної ідентичності. Вона інтенсивно формувалася в період з 70-80-х років XVI ст. до другої половини XVII ст. Центральне місце в ній посідала категорія «колективна воля», яка поєднувала в собі ідеї: волі і рівності; свободи громадянського голосу; права вільного обрання запорозьких старшин; визнання інституційної першості козацької ради в системі політичного козацького устрою; підпорядкованості меншості рішенням більшості; громадянської дисципліни. Колективна воля сприяла утвердженню в козаків почуття станово-корпоративної єдності та поведінкових стереотипів, заснованих на усвідомленні ними свого громадянського обов'язку і відповідальності, пріо-ритетності спільного блага. Система цінностей запорозьких козаків вирізнялася лицарською орієнтацією. Неписаний кодекс козацької честі охоплював такі моральні категорії, як свобода, особиста гідність, добре ім'я, слава, відвага, самопожертва, вірність, дотримання публічно даного слова. Морально вартісною чеснотою визнавалося служіння високим ідеалам: боротьбі проти «ворогів Святого Хреста», захисту вітчизни, обороні православної віри, служінню монархам. Морально-етичне та політико-правове уявлення запорожців про їхню належність до лицарів будило в козаків почуття власної гідності, станово-корпоративної окремішності та політичної правосуб'єктності, що підживлювало тенденції політичного сепаратизму в житті запорозької громади, а до середини XVII ст. - їхню орієнтацію на здобуття таких само прав і свобод, які мала шляхта Речі Посполитої. Важливим у системі цінностей козаків було поняття запорозького товариства. Воно означало, що кожен козак мав дотримуватися принципів військового побратимства, поділяти засади братерської злагоди, єдності, взаємовиручки, вірності, дружби, поважати моральний закон «хліб-сіль», бути вірним соціальним і політичним ідеалам козацтва. На відміну від поняття лицарства, поняття товариства меншою мірою пов'язувалося з політичними маніфестаціями, офіційним етикетом, а більшою - з повсякденним життям запорожців, з діяльністю, яка забезпечувала їм «козацький хліб». Публічно репрезентуючи політичні позиції щодо «лицарської служби», козаки найчастіше послуговувалися такими категоріями, поняттями й моральними настановами, як лицарська честь, слава, вірність, відвага, служіння спільному благові, патріотизм, вшанування монаршого трону та політична лояльність до нього. Поняття «козацький хліб» означало всяку діяльність, яка давала козакам засоби до існування і здійснювалася насамперед збройним шляхом, «шаблею» (легальне військове найманство, дозволені, а також несанкціоновані воєнні постої, контрибуції, трофеї, «здобич», козацькі промисли тощо).

Відомо, що серед чинників козацької ідентифікації ключову роль відігравали такі категорії, як «права», «свободи» й «вольності». Вони визначали низку фундаментальних станово-корпоративних «предметних» цінностей козацької спільноти: особи (свобода особистості, свобода совісті), соціального стану, козацької корпорації (доступ до прав і прерогатив, які забезпечували лицарський спосіб життя козаків), національної ідентичності (конфесійна свобода українського народу, що розглядалася як політичне право, до якого причетні козаки). Поняття особистої свободи асоціювалося в запорожців із соціально-політичною, правовою та духовною суверенністю козака, його статусом особисто вільної людини, яка підлягає виключно козацькому праву і присуду. Це, зокрема, права, свободи й вольності у сферах козацького землеволодіння, майнових і спадкових прав, козацького устрою, судочинства й демократії, фінансової та матеріальної винагороди за військову службу. Представники запорозького товариства розглядали свої права, свободи й вольності як такі, що здобуті ними власними силами на ниві служіння загальному добру і котрі засвідчують лицарський статус козаків у суспільстві, а також освячені моральним законом старовини (героїчні заслуги, доблесть і слава козацьких предків). Що стосується національної самоідентифікації представників запорозької спільноти, то, як свідчать, зокрема, публічні висловлювання ватажків, козаки ототожнювали себе з українським народом, любили українську землю та її природу як свою батьківщину, боронили її.

Є підстави зробити висновок, що вироблені в запорозькому середовищі морально-етичні норми, цінності й ідеали відіграли значущу роль в історичному бутті козацького стану XVI-XVII ст., в утвердженні козацької ідентичності України, а також справили кардинальний вплив на інтелектуальне життя українського суспільства Нового часу, ментальність і духовні орієнтації українського народу. Можна солідаризуватися з думкою Сергія Плохія про те, що якби не козаки, то ми би не називалися сьогодні Україною.

Козацько-гетьманська держава як уособлення нової ідентифікації українського суспільства

Як засвідчує світовий досвід, потужним прискорювачем ідентифікаційного процесу виступає держава. По мірі формування національних держав роль культурних чинників ідентифікації, що є основою етнічної ідентичності, доповнюється суспільно-політичними, тобто можливістю управляти цим процесом функціями держави. Боротьба за створення Української козацької держави особливо чітко простежувалась уже в перших переможних битвах 1648-1649 pp. - першого етапу Національно-визвольної війни, яка набула ознак національної революції. Їх наслідком стало те, що частина українських земель була звільнена від польської влади, що дозволило утвердити державність за назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву «Козацько-гетьманська», або «Гетьманщина». Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно-визвольна війна відкривала широку перспективу для майбутнього українського народу. Нагадаємо, що вже на початку війни Богдан Хмельницький визначив її остаточну мету - визволення і відродження Української держави. При цьому гетьман брав до уваги не тільки державотворчий досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, але й державницькі традиції Київської та Галицько-Волинської держав, пам'ять про які жила в колах української православної шляхти й духівництва, а від часів Сагайдачного - і серед козаків. Про животворчість визвольної ідеї і створення козацької держави знали і в Західній Європі ще задовго до 1648 р. Зокрема, семигородський князь 1628 р. говорив, що «козацький народ може відділитися від Польщі й збудувати окрему республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора». Як і в княжі часи, ключова роль в державотворчому, а відтак і ідентифікаційному процесі відводилася козацькій еліті .

У наукових працях, як у вітчизняних, так і в зарубіжних, епоха Хмель-ниччини мала різноманітне трактування й осмислення. Більшість учених, досліджуючи події середини XVII ст., характеризують її як: 1) повстання («козацьке повстання», «хлопське повстання», «Національне повстання» тощо); 2) війна («козацька війна», «селянська війна», «громадянська (домова) війна», «польсько-козацька війна», «Велика війна 1648-1654 рр.», «Визвольна війна», «Народно-визвольна війна», «Національно-визвольна війна» тощо); 3) революція («козацька революція», «народна революція», «буржуазна революція», «Національна революція», «Національно-визвольна революція», «Українська революція», «Українська національна революція», «Велика українська революція» тощо). У зв'язку з цим історики В. Смолій і В. Степанков наголошують: «Зрозуміло, що кожне з цих понять («повстання», «війна», «революція») відбиває певний сегмент того складного соціально-політичного феномену, який покликали до життя українські історичні реалії середини - другої половини XVII ст. Втілюючись у конкретно-історичні події, наділені спорідненими рисами, це феноменальне явище, з іншого боку, характеризувалося їхнім безупинним розвитком та перетіканням з однієї форми в іншу. При цьому самі події збагачувалися новою сутністю, набували характеристичних відмінностей, що, своєю чергою, потребувало адекватного їх відображення в термінології. Отже, помилкою було б поставити такі поняття, як «повстання», «війна», «революція», в один синонімічний ряд. Адже кожне із них несе у собі своє особливе, відмінне від інших внутрішнє навантаження, а отже, всі вони призначаються для розкриття змісту далеко не тотожних між собою виявів суспільно-політичного життя» .

Н. Яковенко зазначає: «Історики називають цей вибух по-різному: великою козацькою війною, козацькою революцією, Національно-визвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана, бо виопуклює той чи інший з язиків полум'я, в якому Україна палала майже 40 років, щедро поливаючи своєю і чужою кров'ю землю, котра ще донедавна в очах мандрівників-чужинців уявлялась міфічним символом краю, плинучого молоком і медом. Вжите у цій книжці поняття "революція", на думку автора, найбільш адекватно відображає суть буремних подій. По-перше, вони втягнули в свою орбіту не тільки усі стани й соціальні групи, а й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. По-друге, останнє козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі - й Туреччини. По-третє, у новоствореній Українській державі була повністю перевернута звична суспільна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її "правом шаблі" - козацька старшина. Врешті, по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура - постать героя-козака, символічного борця "за волю України"» . Водночас, будь-яке поняття, навіть найкраще й найоптимальніше сформульоване, майже ніколи не зможе охопити всю багатоманітність і різноплановість тих чи інших подій (явищ), й особливо це стосується Хмельниччини - всеукраїнського здвигу в 1648-1657 рр., який не тільки перетворив Україну й українців із об'єкта в суб'єкт європейського і світового цивілізаційного розвитку, але й, зрештою, визначив на подальші століття напрям розвитку і життєдіяльності українського народу (функціонування рідної мови, складання етнічної території, побутування традиційної культури, в тому числі й її міліарного чинника, формування і розвій етнічної й національної ідентичностей, ментальності тощо). Цей соціальний конфлікт був не стільки українсько-польським (міжетнічним), а конфліктом укладів козацького і шляхетського (соціальним), за яким перший базувався на традиції невизнання монополії феодальної на землю, а відстоював ідею вільного землеволодіння на засадах займанщини. Зазначимо, що це застереження щодо причин і результатів польської колонізації Подніпров'я другої половини XVI - середини XVII ст. підтверджується польськими дослідниками, а розуміння Української національно-визвольної війни XVII ст. як буржуазної революції поділяють вітчизняні дослідники .

Територія козацької держави, за задумом її творців , мала охоплювати всі етнічні українські землі, і не випадково практично на всіх землях, куди сягала шабля повстанців, формувалися козацькі полки. За нашими підрахунками, їхня чисельність разом з кількома білоруськими полками сягала майже 50! На жаль, мілітарна потуга Речі Посполитої, на боці якої стояла вся католицька Європа, не дали тоді змоги добитися визволення всіх етнічних українських земель і утвердити на них владу українського уряду. Так, за умовами Зборівського договору 1649 р., Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. км2 - від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося так зване Дике Поле .

Проте Українській козацько-гетьманській державі не вдалося вибороти повну суверенність і незалежність, тому вона мусила задовольнятися автономним статусом спочатку у складі Речі Посполитої, а згодом як частина Московської (Російської) держави, що негативно відбилося на етнічній ідентифікації козацтва. Це диктує необхідність детальніше розглянути найхарактерніші ознаки Г етьманщини:

1) політична влада. Вона перейшла до рук козацької старшини - нової української еліти (замість сполонізованої шляхти). Її очільником, як і керівником усієї держави, став гетьман Б. Хмельницький. Він був обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно) і здійснював керівництво усіма військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав головні напрями внутрішньої і зовнішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду. Зосередження основних політичних, адміністративних, судових та військових керівних функцій в руках Б. Хмельницького призвело до того, що він став рідко скликати не тільки військові ради, а й навіть ради старшин, найважливіші питання вирішував самостійно і фактично перетворився на військового диктатора;

2) територія. В документах Б. Хмельницького визначено такі межі української етнічної й державної території: на заході - кордон з Річчю Посполитою по р. Вісла і р. Случ, на сході - з Московією - традиційний кордон, на півдні - з Кримських ханством - так зване Дике Поле. Загалом, варто підкреслити історичну роль середнього Подніпров'я в етнічних, державотворчих і націєтворчих процесах на теренах України, саме воно, на нашу думку, становило територіальне ядро українського етносу;

3) політико-адміністративний устрій. На землях Війська Запорозького були повністю ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів, створені полки і сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, а пізніше - 10). Виникло нове правління - своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магістрати і ратуші здобували право самоврядування. Держава набувала статусу республіки;

4) суд і судочинство, правова система. У цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу литовські статути, магдебурзьке право та інші юридичні документи, що діяли до 1648 р., оскільки їх норми відповідали характеру правових відносин, що склалися на той час. Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права, яке в добу Хмельниччини регулювало широке коло відносин, у першу чергу військову організацію, систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права - гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов'язковими для виконання громадянами Гетьманщини;

5) кардинальна зміна соціально-економічного устрою. Внаслідок Хмельниччини було повністю ліквідовано панівну верству магнатів та суттєво обмежено шляхту, а козацтво стало провідним, привілейованим станом українського суспільства. Його головним обов'язком була військова служба.

Майже усі соціально-політичні та економічні акції Б. Хмельницького підпо-рядковувалися інтересам козаків. Крім козацтва, серед інших верств Гетьманщини виділялася шляхта (дещо обмежувалася в праві володіти землею, мала окремий суд і користувалася правом самоуправління), духовенство, міщанство, селянство. Економічна політика гетьмана привела до того, що основною формою господарювання в Україні стало вільне дрібне землеволодіння;

6) фінансова система та податки. Завдяки успішній реалізації Б. Хмельницьким послідовної фіскальної політики навіть у надзвичайно скрутних умовах воєнних дій гетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільне фінансове і податкове становище Війська Запорозького. Для цього гетьманське управління протягом тривалого часу вишукувало нові постійні джерела фінансових надходжень з перевищенням прибутків над видатками і забезпечити обіг повноцінними грішми;

7) військо. Збройні сили Гетьманщини виступали як самостійна, незалежна від інших урядових структур інституція, якій були притаманні деякі елементи самоуправління. Формувалися вони з представників різних соціальних верств населення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654 р. козацьке військо, що налічувало 60 тисяч вояків, становило автономну частину армії Московії. Загалом, Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн;

8) міжнародна політика. Гетьманщина вже з 1648 р. почала здобувати широке міжнародне визнання. Гетьман встановив дипломатичні контакти з Московським царством, Кримським ханством, Османською імперією, Трансильванією, Молдовою. В наступні роки Військо Запорозьке визнали уряди Венеції, Валахії, Швеції та інших країн. Незважаючи на активну політичну протидію спочатку Речі Посполитої, а потім Московії, Українська козацько-гетьманська держава поступово утверджувала на міжнародній арені свою суверенність .

Отже, під час Національно-визвольної війни та соціальної революції українського народу було створене й успішно розпочало свою життєдіяльність Військо Запорозьке (Українська козацько-гетьманська держава), спочатку як автономне утвердження у складі Речі Посполитої, а згодом як автономія під протекторатом московського царя.

Паралельно з формуванням української державності відбувається етнічна і національна самоідентифікація. Етнічні процеси в Україні в часи Хмельниччини характеризувалися особливою інтенсивністю, що пов'язано передусім із кардинальними, революційними змінами, які, без сумніву, знайшли своє відображення як на життєдіяльності українського народу в середині XVII ст., так і подальшій його долі та перспективах на майбутнє: 1) український етнос унаслідок полонізаційної та колонізаційної політики Речі Посполитої (головним завданням якої було, щоби на Русі не було Русі) перебував на межі тотальної асиміляції (те, що сталося з руською (українською) аристократією, невдовзі мало статися й з усім народом) і лише завдяки Хмельниччині зберіг свою етнічну ідентичність і самобутність; 2) з об'єкта політичних відносин у Першій Речі Посполитій український етнос вже у Гетьманщині перетворювався на повноправного суб'єкта; 3) внаслідок всеукраїнського здвигу українці не тільки усвідомили свою окремішність від поляків (це і раніше яскраво проявлялося як у конфесійному, так і побутовому вимірах), а й своє право вигнати іноземних поневолювачів «за Случ», «за річку Віслу» і жити у власній Українській козацько-гетьманській державі; 4) у період Хмельниччини розпочався довготривалий процес консолідації етнічних українських земель у кордонах однієї Української держави, яка, своєю чергою, повинна була всіляко захищати права і вольності козацької (української) нації.

Аналізуючи вплив націєтворчих процесів на ідентифікацію населення козацької України в часи Хмельниччини, спочатку визначимося з їх змістовним наповненням. На нашу думку, їхню сутність визначають комплексні трансформації, які відбуваються як еволюційно, так і революційно і, врешті-решт, сприяють утворенню нації як найвищої форми етнічної ідентичності. В ході буремних і доленосних подій Національно-визвольної війни та соціальної революції українського народу під проводом Б. Хмельницького разом з утворенням і розбудовою Війська Запорозького (Української козацько-гетьман-ської держави) відбувалося інтенсивне формування домодерної козацької (української) нації, якісно нового етапу розвитку етнічної спільноти українців. Тотальна ліквідація підвалин домінуючої на той час польської моделі католицизму, з одного боку, дала змогу викристалізувати культурно-релігійну однорідність українського суспільства, що позитивно позначилося на діяльності політичних інститутів, а з іншого - забезпечила сприятливі умови для розвитку як державницько-політичної культури українців, що базувалася на віковічних народних традиціях, православній християнській релігії й козацькій ідеології, так і поступового (еволюційного) і радикального (революційного) формування української нації, в якому козацький чинник був беззастережно панівним. Разом з етнічною самосвідомістю, окремішністю від інших народів у середовищі українців зароджується самобутня національна ідентичність, яка, порівняно з етнічною, набуває нових функцій і ознак. Зникає застарілий міф польської шляхетської свободи і рівності, твориться в полум'ї Національно-визвольної війни та соціальної революції новітнє кредо українців, згідно з яким козак, як символ вільної, самодостатньої і незалежної людини-господаря, та козацька держава (Військо Запорозьке), як захисниця їх прав і вольностей, допоможуть їм панувати у своїй країні та вибороти «през козацьку шаблю» волю, віру, свободу, землю, благополуччя і заможне життя. Цьому сприяло і формування владних структур Гетьманщини, і творення української політичної еліти, і закорінення в суспільстві пріоритетної ідеї розбудови і захисту Війська Запорозького як української національної держави, а українців - як її головного захисника і оборонця .

Отже, у межах поширеної в добу раннього Нового часу державно-організаційної системи постала й Українська держава у середині XVII ст. за такими ознаками, як наявність у шкалі відносин «держава - суспільство» відмежованої владної гілки з достатнім рівнем централізації та внутрішньої структуризаций з виділенням певної фахової групи державних управлінців і службовців (інститут військових канцеляристів); поширення повноважень влади на визначену кордонами територію, і населення, сконцентроване у цих межах; оперування регулятивними механізмами врегулювання суспільних відносин тощо, вповні може бути зарахованою до групи країн із середнім рівнем державності. Власне, саме цей тип державної організації й домінував у європейському ранньомодерному соціополітичному просторі і сприяв формуванню колективних ідентичностей. На користь останнього свідчить і високий рівень суспільної соціально-культурної ідентичності, яким відзначався зцементований напруженням національно-визвольної боротьби у ранньомодерну націю український соціум. Загалом домінантний на українських обширах бароковий спосіб мислення, що накладався на вироблену козацькою спільнотою шкалу суспільних цінностей, сприяв абсолютизації в політичній культурі Української козацько-гетьманської держави європейської ранньомодерної ідеї щодо самодостатності людської особистості. Відповідно, у ранг загальнодержавних абсолютів виводилися категорії свободи, рівності, превалювання загальнодержавного інтересу тощо, які за своїми ціннісними параметрами мали цивілізаційний характер. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького та наступні національно-визвольні змагання другої половини того самого століття засвідчили, що в українських землях відбувався процес формування ранньомодерної національної спільноти. Його виявом стало утвердження у свідомості українців, особливо серед політичної еліти суспільства, поняття України, яке ототожнювалося з усвідомленням «своєї матері-Вітчизни». Започаткування основ козацької держави Б. Хмельницького, соборницькі прагнення низки українських гетьманів, початки здобуття козацькою Україною міжнародно-правового визнання як Української держави, поширення серед різних верств населення самоназви «український народ» - усе це сприяло розвитку українського історичного самоусвідомлення та формуванню національної ідентичності на цінностях козацької спільноти з урахуванням досвіду зарубіжних країн .

Боротьба за збереження цивілізаційності релігійної ідентичності українців на тлі Берестейської унії

Історія церковного життя України, а відтак і формування релігійної іден-тичності з кінця XIV ст. набуває цілком інакшого забарвлення, ніж за княжої доби, коли церква під опікою влади займала природне для себе місце регулятора духовного життя всього суспільства. Після розбору руських земель між сусідами церковні відносини стають, за влучним висловом Михайла Грушевського, тим фокусом, в якому збираються політичні, національні, «а навіть суспільні змагання українсько-руської народності... » в основі лежать речі зовсім далекі від суто церковних інтересів . Церква - символ історичної пам'яті народу; церква - індикатор пробудженої національної свідомості; церква - ідейний лідер опозиції. Такі завдання щабель за щаблем висуватиме українська спільнота перед церквою впродовж XV-XVII ст. Інституція церкви за природою досить консервативна й малорухлива, вона не завжди встигала реагувати на виклики адекватно. Але суспільство примушувало й підганяло її, і в цьому бачиться визначальна лінія історії церковних відносин із суспільством у ті часи. Щабель перший, найспокійніший, коли від церкви не вимагалося більшого, аніж просте існування в тих самих формах, що й за давнини, припадає на XV - першу половину XVI ст. Відповідно до головного завдання підсвідомо формулювалися і конкретні постулати - зберегти віру і по можливості незмінними давні церковні структури, плекаючи сакралізовану непорушність усієї церковної будови. Тож зрозуміло, чому саме на це спрямовувалися головні зусилля і кліру, і вірних. Оскільки на цей час релігійна та етнічна ідентичність тісно перепліталися, вважаємо за доцільним розглянути нові явища і процеси в церковному житті України.

Відразу після іркорпорації частини руських земель Польщею Казимир III (безумовно, у злагоді з церковними колами Русі) у 1370 р. звернувся до Константинопольського патріарха з проханням про поновлення Галицької митрополії, ліквідованої два десятиліття тому. «Вся земля, - писав король, - тепер гине без Закону, бо пропадає Закон. Від віків Галич відомий по всіх краях яко митрополія і митрополичий стіл з віку віків. Першим митрополитом за благословенням Вашим був Нифонт, другим митрополитом Петро, третім митрополитом - Гавриїл, четвертим митрополитом Теодор; всі вони були на Галицькім столі. Князі руські були нашими свояками, але ці руські князі погинули, і земля стала порожньою, і потім здобув Руську землю я, король Лехії Казимир. І тепер, Святий Отче, патріарх Вселенського собору, просимо собі від тебе архієреєм того, кого з ласки Божої... з нашими князями й боярами собі вибрали... А як на це не буде ласки Божої і Вашого благословення, то потім не жалуйте на нас: доведеться хрестити русинів на латинську віру, як не буде на Русі митрополита, бо земля не може бути без Закону» .