"Радянізація" чи "націоналізація": ще раз про сутність політики коренізації 1920 — початку 1930-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Радянізація» чи «націоналізація»: ще раз про сутність політики коренізації 1920 -- початку 1930-х рр.

Ярослава Верменич, докторка історичних наук, професорка, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу історичної регіоналістики, Інститут історії України НАН України

Анотація

Мета статті - пошук відповіді на питання про те, чому демократична за своїм змістом революція, що увінчалася поваленням самодержавства, рівною мірою виявила потенції до оновлення ритмів суспільного життя і до справді нищівного руйнування демократії. І ширше - чому модернізаційні ідеї навіть у часи революційних зрушень пасують перед реінкарнацією архаїки у її найбільш примітивних, «варварських» формах? Наукові підходи. У дослідженні застосовано методологічні напрацювання інтелектуальної історії як простору осмислення діапазону ідейних впливів на суспільний розвиток з виходом на наукове проектування й прогнозне моделювання. Симптоматично, що об'єктом підвищеної уваги інтелектуальної історії стала ідеологія націєтворення й національного самовизначення, перевірена досвідом десятків країн на всіх континентах.

Наукова новизна. Обидва терміни - і коренізація, і українізація - не повною мірою відбивають масштаб і характер повороту в національній політиці, який пов'язаний з відновленням пріоритету національних цінностей і традицій. Варто погодитися з тими науковцями, які вважають, що більш точно його характер могли б визначити терміни «національна реформа» чи «національно-культурна реформа». Новизна авторських підходів вбачається насамперед у розкритті можливостей дискурсивного (неконвенційного) аналізу ідентичностей як свідомісних конструктів.

Основний висновок. Мотивовану відповідь щодо правомірності застосування термінів «українізація», «коренізація», «національна реформа» може дати тільки поглиблене вивчення досвіду державно-правового регулювання мовних і культурних процесів. Лише зважена його оцінка допоможе встановити, що з цього досвіду прийнятне для застосування в умовах становлення незалежної української держави. Осмислення під новим кутом зору причин, мотивацій, наслідків здійсненого правлячою партією у 1920-х рр. повороту в національній політиці, який усталився в історіографії під назвою «політика коренізації», дає підстави автору вважати непродуктивним позначення цим терміном двох різноспрямованих процесів - національної реформи «згори» і руху за національні права «знизу».

Ключові слова: коренізація, українізація, національна реформа, національна політика, мовно-культурні процеси.

Abstract

“Sovietization” or “Nationalization”: Once Again About the Essence of the Corenization Policy in the 1920s -- Early 1930s

Yaroslava Vermenych, Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Corresponding Member of NAS of Ukraine, Head of the Department of Regional History of Ukraine, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine

The purpose of the article is to find an answer to the question of why the democratic revolution, which culminated in the overthrow of the autocracy, equally showed the potential to renew the rhythms of public life and the truly devastating destruction of democracy? And more broadly, why do modernization ideas, even in times of revolutionary shift, yield to the reincarnation of the archaic in its most primitive, “barbaric” forms? Scientific approaches. The research uses methodological developments of intellectual history as a space for understanding the range of ideological influences on social development, scientific design and forecasting modeling are also involved. It is symptomatic that the ideology of nation-building and national selfdetermination, tested by the experience of dozens of countries on all continents, has become the object of increased attention of intellectual history. Scientific novelty. Both terms - corenization and ukrainization - do not fully reflect the scale and nature of the turn in national policy, which is associated with the restoration of the priority of national values and traditions. It is reasonable to agree with the scholars who believe that the terms “national reform” or “national-cultural reform” could more accurately define its nature.

The novelty of the author's approaches is seen primarily in the disclosure of the possibilities of discursive (unconventional) analysis of identities as conscious constructs. The main conclusion of the author. Only an in-depth study of the experience of state and legal regulation of linguistic and cultural processes can give a reasonable answer regarding the legitimacy of the use of the terms “ukrainization”, “corenization”, “national reform”. Only a balanced assessment of it will help to define what in this experience is acceptable for use in the context of the formation of an independent Ukrainian state. Understanding from a new perspective the causes, motivations, and consequences of the turning point in national policy made by the ruling party in the 1920s, which is established in historiography as the “policy of corenization”, gives the author reason to consider unproductive the merging of two different processes - national reform “from above” and the national rights movement “from below”.

Keywords: corenization, ukrainization, national reform, national policy, linguistic and cultural processes.

Реалії сучасної соціотрансформаційної динаміки в Україні активізували інтерес до тих переломних періодів у її історії, коли різко прискорювалися процеси національної консолідації, формування духовної спільності українців. Один із таких періодів припадає на 20-ті й початок 30-х рр. ХХ ст. Завдяки здійснюваній у цей час політиці коренізації, яка в нашій республіці набула форми українізації, вдалося забезпечити істотні зрушення у сфері освіти, інформації, підготовки і перепідготовки кадрів, бурхливий розвиток української науки і культури. Це досягалося врахуванням національного фактору при комплектуванні кадрами апаратів управління, судочинства, інформаційних служб, значним розширенням функцій української мови, а також реалізацією спеціальної програми сприяння політичному і культурному розвитку національних меншин.

Обидва терміни - і коренізація, і українізація - не повною мірою відбивають масштаб і характер повороту в національній політиці, який пов'язаний з відновленням пріоритету національних цінностей і традицій. Варто, очевидно, погодитися з тими науковцями, які вважають, що більш точно його характер могли б визначити терміни «національна реформа» чи «національно-культурна реформа». Проте мотивовану відповідь щодо правомірності їх застосування може дати тільки поглиблене вивчення досвіду державно-правового регулювання мовних і культурних процесів. Лише зважена його оцінка допоможе встановити, що з цього досвіду прийнятне для застосування в умовах становлення незалежної української держави.

З урахуванням цих тенденцій важливо подивитися на процеси українізації під кутом зору соціально-психологічних підходів - тільки в такий спосіб можна пояснити, як звеличуваний кількома поколіннями інтелектуалів «народ» (який, мовляв, завжди має рацію) опинився у вміло розставленій владою пастці, перетворився у своїй масі на виконавців злочинної волі правителів і уособленням архаїки у її найбільш виразних проявах. М. Гефтер ще у 80-х рр. помітив цікаву закономірність: породжені революцією спільноти вражені іманентно властивим їм надломом і виступають носіями анархії як побічного результату несподівано здобутої свободи самоврядування Гефтер М. От анти-Сталина к не-Сталину: непройденный путь // Осмыслить культ Сталина. - Москва, 1989. - С.499..

Щоб здійснити підміну традиційного централізму асиметричним федералізмом, більшовикам довелося відмовитися від своїх попередніх, дореволюційних настанов у національному питанні і перейти від заперечення продуктивності самої ідеї федералізму до закладання її у фундамент відроджуваної, імперської за своєю суттю єдності. Стратегія зрозуміла, але в більш-менш віддаленій перспективі нераціональна. Коли В. Ленін на VIII Всеросійській конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) говорив про завдання радянської влади в Україні, навіть автори заздалегідь заготовленої резолюції з цього питанні не зовсім чітко розуміли, проти якої саме «самостійності» виступає вождь: тієї, що стосувалася визначення форм взаємовідносин між УСРР та РСФРР, чи тієї, яка перевищувала усталені стандарти підпорядкування місцевих партійних органів центральним.

Природно, що більшості представників України, насамперед Х. Раковському та Д. Затонському, хотілося б насамперед констатації відмови Кремля від звички «дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії». Після доволі відвертого виступу Д. Мануїльського з'ясувалося, що Леніна турбує насамперед проблема «самостійних тенденцій» у діяльності місцевих партійних працівників (у розумінні небажання рахуватися з поглядами ЦК РКП(б)), і саме цим можна пояснити його реверанси в бік боротьбистів як конкуруючої з більшовиками сили. Чи не тому стенограма промови Леніна не потрапила в «Известия ЦК РКП(б)» по гарячих слідах і зрештою взагалі «загубилася»? У заключному слові Ленін, однак, досить чітко розмежував два поняття: національну самостійність і самостійність місцевих кадрів, що доходила до ігнорування позиції московського центру. Останній явно не бажав, щоб декларовані більшовиками гасла національного самовизначення на самому початку були девальвовані не лише «необережною політикою» верхівки КП(б)У, але і його власними директивами у дражливому «національному питанні».

Завдяки наполегливим архівним пошукам науковців сьогодні ми вже впевнено можемо припускати, які саме «проколи» у надто емоційній ленінській промові виявилися здатними спричинити неординарний крок партійного керманича - заборонити оприлюднення її тексту, а можливо, і дати наказ про його знищення. Очевидно, що по-справжньому задуматися над перспективами радянської влади в Україні його змусили не так міркування майже всіх промовців від України на згаданій конференції, як доволі відверті закиди в листі (на жаль, точно не датованому) до нього революціонера з 12-річним стажем роботи на Правобережній Україні І.Лакатоса. У листі на фоні констатації «національної ворожнечі» як головної причини кричущої поразки більшовиків в Україні 1919 р. було порушено проблему засилля єврейського елементу в радянських і партійних органах з натяком на те, що вже розпочате його обмеження може бути витлумачене як «поступка жовто-блакитному чорносотенству», що лише посилить національний антагонізм. Оскільки закиди (а серед них було й прирівнювання радянської влади до воєнної окупації України) підкріплювалися в листі посиланнями на ленінські цитати і відповідні розпорядження, Ленін і його найближче оточення вирішили застосовувати більш обтічну формулу «самостійної УСРР» з правом українських робітників і селян самим вирішувати свою долю Кульчицький С. Першопочатки радянської українізації // Світогляд. - 2011. - №4. - С.66-73..

Порівняно зі вкрай обережним Леніним Сталін виявився значно відвертішим, коли обурювався поведінкою тієї частини українських комуністів, які не бажали зрозуміти справжню мету нав'язаного їм Кремлем спектаклю і сприймали цю гру всерйоз. Продемонстрований Москвою «лібералізм у національному питанні» він вважав вимушеним кроком, продиктованим інтервенцією, і начебто щиро дивувався з приводу того, що «молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само відверто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік». Відвертий цинізм щойно процитованого листа змусив кремлівських партійних функціонерів приховувати його зміст від громадськості. Лист опублікували лише у 1989 р., на хвилі розвінчання сталінізму, що входило тоді у моду Известия ЦК КПСС. - 1989. - №9. - С.198-199..

На ще один «хід конем» у більшовицькій тактиці звернув увагу Г. Єфіменко. Ідея злиття України з Росією, попри гучну риторику щодо права націй на самовизначення, була альфою і омегою більшовицьких стратегічних настанов. У квітні 1919 р. политбюро ЦК РКП(б) відкрито зажадало від ЦК КП України чітко визначитися з тим, «коли і в якій формі» це злиття можна здійснити. Для більшовицького центру було важливо, щоб ця ініціатива (яку намагалися поширити на всі радянські національні республіки) походила саме з України. Щоб замаскувати той факт, що ідею воєнно-економічного союзу республік (який безпідставно кваліфікують як воєнно-політичний) у травні настирливо «продавив» Л. Троцький (він прибув з цією метою до Києва вранці 19 травня), у інформаційних повідомленнях про «об'єднавчу ініціативу» було зазначено фальшиву дату - 18 травня (яка й досі фігурує в літературі). Але вже майже вирішене питання про «злиття», ледь замасковане «перехідними» федеративними гаслами, Кремлю довелося відкласти через спротив української сторони. Компроміс, зафіксований у декларації ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р., був не реальною угодою і навіть не обов'язковим для виконання в РСФРР декретом, а лише декларацією про наміри, «в якій наголошувалося і на національно-державних правах тих країн, об'єднання яких планувалося» Єфіменко Г.Г. Історія створення та автентичний зміст «воєнно-політичного союзу» між УСРР та РСФРР (бере-зень - червень 1919 р.) // Український історичний журнал. - 2014. - №1. - С.120-145..

Територіалізація етнічності, закладена в підґрунтя радянської національної політики, супроводжувалася т. зв. національними розмежуваннями. При проведенні кордонів союзних республік межі між ними просто малювали на картах. У такий спосіб влада штучно стимулювала процеси націєтворення навіть там, де для цього ще не склалися відповідні обставини. За умов такої «позитивної дискримінації» (термін Т.Мартіна), яка стимулювала створення національних адміністративних одиниць, національна належність стала одним з найважливіших елементів соціального капіталу, а статус титульної нації давав її представникам переважне право на посади й звання. Така політика сприяла мобілізації етнічності і рано чи пізно мала створити проблеми прерогатив і кордонів. І хоча її вади на владному рівні було усвідомлено досить скоро, уже наприкінці 30-х рр., примордіалістська концепція національності, покладена на територіальну основу, зрештою призвела до розпаду Радянського Союзу.

Власне, те, що більшовики називали національною політикою, у кращому випадку мало етнічне наповнення, а по суті зводилося до кадрової політики в регіональному розрізі. Г. Єфіменко має рацію, коли вважає, що під терміном «національна політика» (у ставленні Кремля до України) слід розуміти політику керівництва багатонаціональної держави стосовно тих націй, які зорганізовані політично і державно на її території. Що ж до проблеми взаємовідносин центру з місцевою владою, то у 20-х рр. партійно-радянське керівництво УСРР ще було активним агентом впливу, навіть суб'єктом владної політики. Суперечності у взаєминах виникали постійно, але поняття «господарська самостійність» радянської України у цей час ще не було фікцією. Саме тому застосування терміну «колонія» до тогочасної України дослідник вважає непродуктивним. «Для більшості кремлівських діячів Україна була “півднем Росії”, а не колонією. СРСР був етнократичною, а не колоніальною імперією. Урахування національних чинників у політиці Кремля диктувалося передусім модернізаційними потребами» Єфіменко Г.Г. Більшовицький центр і радянська Україна: економічні аспекти національної політики Кремля у 1917-1925 рр. // Там само. - 2009. - №2. - С.102-103..

Чи можна вважати, що в оцінках політики коренізації усі крапки над «і» вже розставлено? Чесно зізнаюся: від часу, коли я вперше занурилася у потік інформації, зосередженої у наукових і публіцистичних дискурсах 20-30-х рр. і пізніших часів, мене не полишає відчуття незавершеності зробленого. Власне, подієву канву українізації більш-менш задовільно відтворено у нашій колективній монографії «Українізація» 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. - К., 2003.. Але чи можна з певністю говорити про належне осмислення в літературі кричущих суперечностей у національній політиці більшовизму? Чи відповідає сучасним вимогам наявна термінологія? Зрештою, чи з'ясовано всі причини відмови (розтягнутої в часі і завуальованої посиланням на горезвісну «петлюрівщину») від широко розрекламованої політики коренізації?

Отже, наскільки це можливо зробити в рамках статті, спробуємо звернутися до деяких нових (чи несправедливо забутих) акцентів в оцінках політики коренізації у таких напрямах: 1) термінологічному; 2) конфліктологічному; 3) ситуаційному. У традиціях соціального конструктивізму (П. Бергер, Т. Лукман) дискурсивний аналіз у цьому разі видається прийнятним для з'ясування у порівняльному контексті складних мережевих і фрактальних зв'язків, які зрештою зруйнували вибудувані владою хитромудрі конструкції «гри на випередження».

1. Термінологічний ракурс. Сьогодні багато з того, що писали у перше десятиріччя незалежності про зміст і форму політики і практики українізації, здається продиктованим емоціями, основаним на перебільшенні її суспільної ролі, компенсаторних і духовно-оновлюючих функцій, створених нею умов для суспільної згоди, національно-культурного розвитку меншин тощо. На дослідників виразно тиснув породжений здобутою незалежністю суспільний оптимізм; новий «горизонт очікувань» спонукав до пошуку аналогій у недалекому минулому. Нині на реалістичність оцінок впливає поступ історичної і суміжних наук, істотним проявом якого є, серед іншого, поява вартісних аналітичних праць на теми сталінізму. Цивілізаційний підхід, який утвердився у сфері соціального пізнання, дає надійний методологічний ключ для розуміння того, чому революції, яким класики небезпідставно відводили роль «локомотивів історії», здатні перетворюватися на апофеоз насильства? Чому проголошувані ентузіастами модернізаційні завдання зазвичай не витримують конкуренції з інерцією архаїки? І чому, зрештою, догми імперськості навіть через століття після краху «справжніх» імперій здатні переживати своєрідну реінкарнацію?

Роздуми над відображенням процесів українізації у сучасних наукових дискурсах Борисёнок Е.Ю. О понятии «украинизация» // Славяноведение. - 2020. - №1. - С.3-15. стимулюють пошук новацій у сфері понять, здатних зняти суперечність в оцінках українізації «згори» і «знизу», оскільки, як точно зауважив С.Кульчицький, збіг різноспрямованих, але змістово пов'язаних термінів для багатьох дослідників став справжнім головним болем, від якого не рятує застосування лапок у назвах Кульчицький С. Червоний виклик. - Кн.2. - К., 2013. - С.83.. Ще складнішим є завдання розрізнення форми і змісту, включно з «розщепленням» Сталіним українізації на дві протилежні за змістом - більшовицьку і «петлюрівську». Надзвичайно важливо з'ясувати, які конкретні обставини змусили Кремль на початку 30-х рр. всупереч своїм попереднім заявам оголосити «головною небезпекою» для партії не великодержавний шовінізм, а «український буржуазний націоналізм».

У колективній монографії 2003 р. ми вже спробували усунути двозначність терміна «українізація», розділивши поняття «національна реформа» і «нова фаза українського національного руху». Замінити невдалу формулу «українізація» більш точним означенням «національна реформа» запропонував ще у 80-х рр. минулого століття Я. Дашкевич. Він мотивував свою пропозицію тим, що термін «українізація» винайшла, мовляв, дореволюційна українська публіцистика за аналогією до термінів «германізація», «русифікація». Зокрема, він посилався на опус відомого україноненависника С. Щоголєва «Український рух як сучасний етап південноросійського сепаратизму» (1912 р.). Мотивація була не надто переконливою: відомо, що задовго до Щоголєва поняття «українізація» використовував у позитивному ключі М.Грушевський у контексті «українізації вищої школи». Утім, присмак насильства у терміні «українізація» все ж відчувався, і Дашкевич його точно підмітив (як і певний негативний багаж у поняттях «дерусифікація», «деколонізація» тощо).

Суспільна потреба у дерусифікації освіти, яка виразно відчувалася в Україні на рубежі ХІХ і ХХ ст., відображала гуманістичну тенденцію до звільнення від мовного диктату панівних націй і прагнення до творення власних культурних цінностей рідною мовою. Герценівський протест проти русифікації й полонізації, який прозвучав у «Колоколе» ще на початку 60-х рр., було підкріплено науковими розвідками М.Костомарова та В.Антоновича про «дві руські народності» та «три національні типи народні», які відмежували українців як від росіян, так і від поляків. На тлі боротьби проти «перерусіння, дорусіння й обрусіння» (М. Драгоманов), «обмоскалення» (І. Франко) українська суспільно-політична думка обґрунтовувала окремішність і самодостатність української нації. Її протест проти асиміляції підтримав ідеолог єврейського національного руху В. Жаботинський. Самостійність мови визначають не філологи, а свідомість народів, наголошував він Жаботинський В. Фальшування школи // Його ж. Вибрані статті з національного питання. - К., 1991. - С.48..

У такій ситуації поява поняття на позначення руху до відновлення в правах рідної мови і впровадження її у сферу освіти, судочинства, преси була лише справою часу. М. Драгоманов зробив перший крок у цьому напрямі, увівши, хоча й у дещо іронічному контексті, поняття «обукраїнення». Його він вкладав в уста противників українства, які б неминуче здійняли галас про «обукраїнення» в разі гіпотетичного створення українського уряду Драгоманов М. Вибране. - К., 1991. - С.445.. Як бачимо, вдумливий історик і публіцист уже в той час інтуїтивно відчував політичну гостроту терміна, який мав позначати рух, спрямований на дерусифікацію.

Щодо самого поняття «українізація», то авторство його, очевидно, належить М. Грушевському, який на сторінках збірника «Освобождение России и украинский вопрос» (1907 р.) полемізував із тими, хто вважав, що «українізація вищої школи на Україні шкідливо відіб'ється на науковім житті» Грушевський М. Твори у 50 т. - Т.1. - Л., 2002. - С.475.. Грушевський вкладав у це поняття цілком конкретний зміст - переведення частини навчальних закладів на українську мову викладання. У значно ширшому розумінні і з негативним підтекстом цей термін почали вживати противники українства. Вже згаданий С.Щоголєв широко використовував його для залякування обивателя «південноросійським сепаратизмом» і гіпотетичною небезпекою нав'язування росіянам української мови Щёголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. - К., 1912. - С.73..

Невдовзі поняття «українізація» почали застосовувати і поза сферою освіти. В.Садовський на сторінках московського журналу «Украинская жизнь» писав про необхідність «українізації земської діяльності» Украинская жизнь. - 1912. - №1. - С.73.. Газета «Рада» закликала до українізації бібліотек. Проте в політичних дискусіях 1911-1914 рр., спрямованих своїм вістрям проти намагань кадетських ідеологів витравити із суспільної свідомості самі поняття «українства», української культури, термін «українізація» не фігурував. Своєрідна «реанімація» його відбулася на фоні поразок Росії у Першій світовій війні і пов'язаних з ними зрушень у суспільних настроях. У статті «Незгасаючий вогонь», опублікованій на сторінках «Украинской жизни», В. Винниченко доводив, що поняття «націоналізація, українізація школи» може стати для українства консолідуючим гаслом Там же. - 1915. - №8/9. - С.47-51.. Відтоді воно й справді стало своєрідним змістовим рефреном, яким супроводжувалися вимоги про скасування утисків української преси й літератури, реорганізацію школи в українських губерніях, відкриття кафедр українознавства у вищих навчальних закладах.

Пристрасним пропагандистом української мови у шкільництві та інформаційній сфері був Є.Чикаленко. У брошурі «Розмова про мову», вперше виданій у 1907 і перевиданій на початку 1917 р., він різко засуджував асиміляційну політику царизму, обстоював необхідність «ширити свої книжки, газети, та всіма способами добиватися своєї мови в школах». Зневага до української мови як нібито «мужичої», відмова освічених людей в Україні від власного «я», вважав він, «то найбільше лихо нашого народу» Чикаленко Є. Розмова про мову. - 2-ге вид. - Петроград, 1917. - С.9, 28.. Щоправда, саме поняття «українізація» Чикаленко не використовував.

Початок української національної революції легалізував поняття «українізація» і вивів його поза рамки шкільництва і просвітництва. У статті «Повороту нема», вміщеній на шпальтах «Нової ради» навесні 1917 р., М.Грушевський поставив завдання українізації нових органів місцевого самоврядування в контекст досягнення автономії України Українська суспільно-політична думка в XX ст.: Документи і матеріяли. - Т.1. - [Б. м.], 1983. - С.275.. Про українізацію школи, війська і створення українських кооперативних центрів йшлося у першій декларації Генерального секретаріату Центральної Ради Там само. - С.302.. Навряд чи пущене в широкий обіг поняття «українізація» точно відповідало завданням підняття престижу і розширення суспільних функцій української мови. Ще меншою мірою воно відображало суть тих завдань, які ставила перед собою Центральна Рада у військовій та освітній сферах. Адже в подібних за формою поняттях «германізація», «полонізація», «русифікація» виразно відчувався присмак примусовості, нав'язування чужих канонів. На те, що точнішим був би термін «дерусифікація», вказував, приміром, І.Огієнко.

Поряд з терміном «українізація» в часи національної революції широко вживали термін «націоналізація». Його також задовго до революції ввів в обіг М.Грушевський - у статті «Справа українських катедр і наші наукові потреби» (1907 р.), в якій ішлося про «націоналізацію освіти», вперше було вжито термін «українізація». Про націоналізацію нижчої школи на Україні як «діло недалекої будучини» писав у 1908 р. В. Липинський; на його переконання, «більш чи менш скора, повна чи часткова націоналізація народної школи може значно прискорити темп еволюції розумового розвитку широких селянських мас» Липинський В. На увагу нашим видавництвам // Його ж. Повне зібрання творів, архів, студії. - Т.1. - К.; Філадельфія, 2015. - С.100.. Визначна освітня діячка цього часу С.Русова вбачала основу націоналізації школи в «безпосередній націоналізації педагогічних засобів виховання і навчання, цебто - рідна мова викладу і зміна програми з тенденцією внести ті науки, які дають найбільш громадської національної свідомості». За цих умов, уважала вона, школа стане центром не лише освітнього і морального, а й «політично-громадського виховання, без якого не розвиватиметься нове життя» Цит. за: Зубалій О.Д., Рященко Д.С. Освітній рух в Україні у добу національно-державного відродження (1917-1920 рр.) // Український історичний журнал. - 1998. - №3. - С.17..

Терміну «націоналізація» віддавав перевагу і Д.Дорошенко, який підкреслював, що націоналізація університетів на українській території «єсть вінець націоналізації просвітницької справи. І першим етапом до тої націоналізації єсть зведення науки українознавства» Дорошенко Д. Українські кафедри в Київському університеті. - К., 1919. - С.3.. Побоювання щодо того, що штучну українізацію буде неоднозначно сприйнято в тогочасному зрусифікованому середовищі, висловлював М.Василенко, майбутній міністр освіти, а в 1917 р. - попечитель Київської учбової округи. Він доводив, що українські школи слід засновувати в міру того, як виникатиме в них потреба, не закриваючи російських шкіл. «Штучна українізація, - стверджував він, - була би значною мірою культурним насильством. Ні про яку насильницьку українізацію не може бути і мови» Киевлянин. - 1917. - 7 сентября..

Слід зауважити при цьому, що сам автор поняття «українізація» М. Грушевський також розумів неминучість неоднозначного сприйняття українізації у зрусифікованому середовищі. У збірнику «На порозі нової України: Гадки і мрії», що вийшов на початку 1918 р., Грушевський наголошував на необхідності рахуватися зі старими навичками, з певною інертністю життя, «не бити по нервах». Лише зміцнення української демократії, вважав він, наблизить часи, коли вона, «не лякаючись страшних слів і утертих формулок, прийме як вимогу і укріплення суверенності Української республіки, і заведення армії для її забезпечення, і навіть зверхню українізацію життя». Поки що ж не потрібно збільшувати рефлексивну силу опору «форсуванням того, що легко прийде само собою без такого форсування» Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С.178..

Гостра полеміка, яка точилася в українському суспільстві навколо напряму і темпів дерусифікації, все ж не відтіснила термін «українізація» на узбіччя політичного життя. На причини цього пролив у 1920 р. світло В. Винниченко, який писав: «В кожній сфері були українці й у кожній сфері вони хотіли, вони мусили виявляти себе, як українці, затверджувати своє “я”, поширювати його, закріпляти певними нормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, прикащики, урядовці, всі гуртувалися національно, всі домагались свою галузь діяльності українізувати, себто принатурити до об'єкту свого існування, - українського народу - й узаконити, унеобхіднити, уприлюднити свою “пробуджену ніжність”» Винниченко В. Відродження нації. - Ч.1. - К.; Відень, 1920. - С.126.. «Українізація» періоду визвольних змагань здійснювалася в умовах власної державності, активно й наполегливо. За короткий час було досягнуто вражаючих успіхів.

Термін «українізація» як популярний у період державотворення було запозичено і використано більшовиками для зміцнення своєї влади в Україні в 20-х рр. і зняття з неї «тавра окупаційності» (С. Кульчицький) Кульчицький С. [Рец.] Борисёнок Ю.А. На крутых поворотах белорусской истории // Український історичний журнал. - 2014. - №6. - С.216.. Поразки літа 1919 р. змусили більшовиків переглянути свою стратегію в національному питанні і заговорити як про «захист» незалежності й неподільності Української соціалістичної радянської республіки, так і про українську мову в радянських установах. Поворот відбувся на початку 1920 р., коли в Україні було прийнято ряд законодавчих актів, які докорінно змінювали статус української мови. Проте цілеспрямованого характеру нова політична лінія набула лише після того, як її санкціонував у 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б). З'їзд прийняв програму подолання фактичної нерівності народів, ліквідації наслідків русифікаторської політики на окраїнах. Здійснювана згідно з цією програмою так звана «політика коренізації» набирала відповідної форми у різних регіонах («українізація», «білорусизація», «татаризація» тощо).

Зіткнувшись із безпрецедентними труднощами у внутрішній політиці і падінням престижу інтернаціональних цінностей, правляча комуністична партія змушена була вдатися до лібералізаційних заходів у національній сфері, зокрема до «коренізації» партійних, радянських, профспілкових апаратів. Національну реформу стимулювала хвороба В.Леніна, яка загострила боротьбу за владу у «верхах». Фактичний розкол партії в питанні про роль держави і профспілок у господарському будівництві, про ставлення до нової економічної політики, про межі централізації і децентралізації зумовлював особливу гостроту політичної боротьби навколо «політики коренізації».

Всупереч поширеним у літературі твердженням про те, що ХІІ з'їзд санкціонував «політику коренізації», слід зауважити, що сам термін «коренізація» в документах з'їзду не фігурував. Починаючи з Х з'їзду РКП(б) тривав наполегливий пошук термінів, які, по-перше, замінили б успадковане від царських часів образливе поняття «інородці», а, по-друге, відобразили б суть повороту в національній політиці, започаткованого Х з'їздом. В обох випадках ці пошуки швидко зайшли у глухий кут. В резолюціях Х з'їзду йшлося про «прискорену підготовку тубільних кадрів» та «перенесення центру ваги на тубільне середовище» Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - Т.2. - К., 1979. - С.242-243., але ці поняття мали настільки виразне колоніальне походження, що відпали самі собою. Не прижилися і реанімовані терміни «націонали», «інородці» (останній із застереженням «так звані»), які вживав у той час Сталін.

Не краще стояла справа з терміном, який мав відбити суть нової лінії партії в національному питанні. На ІV нараді ЦК РКП з відповідальними працівниками національних республік і областей (червень 1923 р.) гостро зіткнулися дві позиції: централізаторська і децентралізаторська. Л. Троцький, в особі якого Сталін у цей час бачив головного політичного противника, спробував зайняти примирливу позицію, закликаючи йти на поступки «націоналам» з тактичних міркувань. Намагаючись переграти Троцького, Сталін тут же, на нараді, кинув гасло «поступової націоналізації урядових установ в республіках» і пропонував представникам республік вдатися до «маневрування». Одночасно він свідомо перекрутив позицію своїх опонентів з України - Х. Раковського і М. Скрипника, без будь-яких підстав звинувативши їх у конфедералізмі Четвёртое совещание ЦК РКП с ответственными работниками национальных республик и областей в Москве 9-12 июня 1923 г.: Стенографический отчёт. - Москва, 1923. - С.212-232.. Так було офіційно введено в політичний обіг термін «націоналізація», якому Сталін віддавав перевагу перед поняттям «коренізація», що утвердилося після ХІІ з'їзду РКП(б). Хоч перший термін потрапив у резолюцію наради, він також не прижився - очевидно, тому, що в суспільну свідомість уже міцно увійшло інше значення слова «націоналізація» (передача у власність держави).

Термін «коренізація» також мав чимало недоліків і вживався порівняно рідко. В республіках перевагу віддавали поняттям, тісніше прив'язаним до національного ґрунту, щоправда, й вони сприймалися далеко не однозначно і часто були об'єктом як наукової критики, так і сатиричних вправ. Давній опонент В.Леніна С.Семковський (С.Бронштейн), який викладав у 20-х рр. у вишах України, вважав, що слід розрізняти два поняття: «українізуватися» і «українізувати» (україніфікувати). Перше означає тривалий історичний процес культурного пробудження українських мас, здатний справити природний асиміляційний вплив на економічні і соціальні процеси, привести до реукраїнізації міст. Друге стосується штучного здійснення цього процесу державно-примусовими заходами. Семковський вважав, що компартія може вдаватися і до активної примусової українізації, тією мірою, якою остання продиктована політичними завданнями революції. Але така примусова українізація повинна мати певні межі, які партія має теоретично обґрунтувати і не переступати їх, - «інакше примусова українізація стане шкідливою утопією» Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.20. - Спр.2253. - Арк.20-25..

Чому ж правляча партія СРСР вдалася до реформи, яка не лише явно суперечила її централізованій структурі й унітаристському курсу, а й неминуче мала викликати неоднозначну реакцію в суспільстві? Відповідь на це запитання слід шукати в екстремальній, гостро кризовій ситуації, в якій вона змушена була діяти після закінчення громадянської війни. Зіткнувшись із девальвацією революційних методів боротьби і падінням престижу інтернаціональних цінностей, РКП(б) мусила віддавати перевагу реформістським методам. В ряду реформ - економічної, кредитно-фінансової, військової - мала знайти своє місце і національна реформа. До того ж правляча партія не могла не зважати на вимушений федералізм у державному устрої, який було зафіксовано під час створення Союзу РСР.

Для України необхідність змін була зумовлена ще й тим, що внаслідок постійного «кадрового голоду» партійний, радянський, господарський апарат республіки поповнювався «назначениями», надісланими центром. Це створювало небезпечну ситуацію, коли керівники не розуміли мови народу, яким управляли, були надто слабо обізнані з місцевими звичаями. Не варто забувати й те, що, оскільки українські землі протягом віків були поділені між кількома державами, «український фактор» був вагомим чинником міжнародної політики. В умовах, коли після Першої світової війни значна частина українців потрапили під владу Польщі, Румунії, Чехословаччини і більшою або меншою мірою зазнавали там національних утисків, політика національного відродження мала стати своєрідною вивіскою, рекламою радянського ладу. Взявши курс на коренізацію, керівництво Союзу РСР сподівалося продемонструвати цілковиту протилежність своєї політичної лінії великодержавній, імперській політиці царської Росії і водночас перекласти відповідальність на ймовірні невдачі на плечі республіканських урядів.

Термін «національна реформа» точніше, ніж поняття «політика коренізації», передає суть започаткованого ХІІ з'їздом партії повороту в національному питанні. Проте, хоч і введений в обіг ще у 90-х рр., він слабо приживається в українознавстві. Причина, очевидно, полягає у певній інертності мислення, зацикленості на поняттях і категоріях, які утвердилися в 20-х рр. Тим часом практика незалежної України показала, наскільки гострими в політичному плані можуть бути історичні паралелі й термінологічні запозичення. Спроби «осучаснення» терміна «українізація» обернулися на сході і півдні України, особливо в Криму, посиленням антиукраїнських настроїв, аж до відвертих сепаратистських проявів.

Саме тому важливо всебічно аналізувати досвід українізації 20-30-х рр., досліджувати як її внесок у зміцнення політичної і культурної суверенності України, так і допущені під час цієї кампанії огріхи і прорахунки. Не можна, як це подекуди робиться, абсолютизувати здобутки українізації, не помічаючи неоднозначного ставлення до неї в тогочасному суспільстві, відмахнутися від аналізу неминучих в умовах гострого ідейного протиборства помилок, крайнощів, беззмістовних декларацій, запеклих суперечок. Досвід коренізації далеко не в усьому позитивний, особливо враховуючи той трагічний підтекст, якого надавала йому доба сталінізму. Проте немає, на наш погляд, підстав бачити в цьому процесі щось на зразок заздалегідь спланованого ошуканства, а то й провокації. Практика здійснення українізації висвітлила трагічні у своїй основі колізії постреволюційної доби, які випливали з розгубленості правлячої партії, малоефективних пошуків компромісу між централізмом і федералізмом. Вона розвіяла ілюзії про можливість розв'язання мало не всіх, у тому числі й найскладніших, проблем шляхом директивного втручання. Але вона продемонструвала також великі резерви і можливості цілеспрямованого впливу на духовну сферу з метою пробудження національної самосвідомості - навіть у тих складних випадках, коли рідна мова виявилася втраченою вже в кількох поколіннях. Те, що новий курс передбачав підготовку національних кадрів, часткове запровадження національного адміністративно-територіального районування, розширення видавничої і культурно-освітньої діяльності багатьма мовами, дало потужний поштовх розвитку національної самосвідомості народу.

Проте робота в напрямі коренізації не могла не вступити у суперечність з уніфікаторською за своєю суттю політичною доктриною, якою керувалася комуністична партія. Після смерті В.Леніна особливо виразно проявилося нехтування керівництвом РКП(б) тими принципами національної політики, які були декларовані більшовиками під час завоювання політичної влади. Інтернаціоналістські гасла лише маскували великодержавний шовінізм, з якого виходила у своїй внутрішній політиці партійно-радянська бюрократична верхівка.

Драматизм процесу українізації зумовлювався тим, що партійний і державний апарат, з одного боку, і національна інтелігенція, з другого, підходили до неї по-різному. Якщо представники української науки, літератури, мистецтва вбачали в ній насамперед засіб подолання провінційності, «меншовартості» української культури, піднесення національної свідомості, то владні структури розглядали курс на коренізацію як інструмент зміцнення позицій правлячої партії. Командно-адміністративна система, що утвердилася у другій половині 20-х рр., спочатку перетворила політику коренізації на декларативне гасло, а потім оголосила справжню війну всьому тому, що мало національне забарвлення. Тотальне одержавлення всіх сфер суспільного життя призвело до швидкого зростання бюрократичного прошарку, байдужого до національних інтересів і цінностей. Досвід 20-30-х рр. показав, що бюрократія не може не ставити відомчі інтереси вище за національні. Обстановка сталінізму накладала трагічний відбиток на всі спроби демократичних, прогресивних сил піднести рівень духовності суспільства, забезпечити розвиток державності у формах, які відповідали б національним особливостям республік.

Все це стало причиною короткочасності й недостатньої глибини тих перетворень, які проводилися в рамках національної реформи. «Український ренесанс» був приречений не лише з огляду на сталінську централізаторську, уніфікаційну політику, а й тому, що втіленню нового курсу чинили опір русифікований партійний і державний апарат, значна частина господарських керівників, правоохоронні органи. В умовах постійних пошуків «класових ворогів», «шкідників» тощо на людей, що активно займалися українізацією, легко було навісити ярлик «чужих елементів», «буржуазних націоналістів». Переважна більшість з них стали жертвами репресій і були фізично знищені.

Майже непроясненим з погляду як мети й мотивацій, так і кінцевих результатів, залишається співвідношення формул «коренізація» («націоналізація») та «українізація». Чого, власне, хотіли досягти, зокрема в освітньо-мовній сфері, ініціатори національної реформи у поліетнічній країні з високим рівнем компактного розселення меншин? Недвозначно висловлюючись за рідну мову навчання у початковій і середній школі, М.Скрипник не міг не розуміти, що це поняття у німецьких, болгарських, грецьких колоніях істотно девальвоване асиміляційними процесами. Більше того, місцеві говірки волинських німців та менонітів чи, приміром, греків-еллінів та греків-татар різнилися між собою настільки, що їх носії не завжди розуміли одні одних. Суржикізація на російській основі віддалила їх і від мов «країн походження» - майже до повної втрати навичок володіння ними.

Отже, чого домагалися партійні функціонери: щоб діти в цих регіонах опанували українську чи щоб вони вивчили вже малознайому їм мову своїх предків? Чи можна в останньому разі було розраховувати на хоча б частковий успіх в умовах гострої нестачі кадрів вчителів, повної відсутності підручників, словників і т. д. Адже якщо українська мова була вже більш-менш унормована й усталена у словникарстві, то мова грецьких колоністів являла собою суміш понад 70 грецьких та малоазійських говірок, і жодних спроб її впорядкування в радянські часи здійснено не було.

Можна поставити питання й ширше - чи не входили в суперечність навіть на теоретичному (а ще більшою мірою на практичному) рівні формули «коренізації» та «українізації»? Усталене в літературі твердження про те, що в Україні політика коренізації набула форми українізації, явно розходиться з практикою культурно-мовного спрямування культурно-освітніх процесів у районах компактного проживання етнічних меншин, аж до запровадження нових алфавітів. Кому було вигідно підняти на рівень державної політики орієнтацію на суржикізовані говірки? І чи можна було в умовах наявного розмаїття мовних орієнтацій сподіватися бодай на якийсь консолі- даційний ефект від такої політики? Адже, як слушно констатує Л.Якубова, «кожна етнічна громада була розмежована на декілька ворогуючих таборів, що обстоювали взаємовиключні напрямки етнокультурного розвитку» Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.) - К., 2010. - С.217..

Ірраціональність політики правлячої партії у мовно-культурній сфері очевидна, але запопадливих виконавців їй не бракувало. Пояснювати це можна по-різному: непрофесіоналізмом на місцевому рівні, прихованим саботажем, звичкою до імітації, елементарним недбальством. Задані згори темпи політики коренізації, як і атмосфера загального стеження, виключали можливість і широких дискусій на ці теми, і цілеспрямованої роботи з реформування освітньої практики. Однак про наявні перекоси у проведенні політики коренізації громадськості було відомо. Приміром, у доповідних записках Кабінету національних меншин при Етнографічній комісії ВУАН ішлося про те, що у грецьких школах викладання велося на літературному афінському діалекті новогрецької мови, опанувати яку дітям було важко.

Доволі прямолінійно у цьому контексті ставилося питання про небезпеку для виживання етносів, зумовлену посиленим державним впливом на процеси мовного обміну. У середовищі єврейських громад виразно відчувався опір базуванню єврейської освіти на побутовій мові їдиш, як і взагалі поверненню уже зросійщеного єврейства в лоно національної культури. Аналогічні процеси відбувалися і у зв'язку з проблемою «молдаванізації шкіл», яку влада фактично скеровувала на шлях румунізації. Розрахунки правлячої партії на майже миттєвий ефект українізації також навряд чи мали раціональне підґрунтя. Якщо йшлося про підвищення ефективності влади на місцях, то цьому аж ніяк не могли сприяти апаратні «чистки» й перестановки; очевидно, що керувати таким складним в етнічному плані містом, як тогочасна Одеса, було б значно легше без постійних пошуків явних і прихованих «ворогів українізації».

Але так уже була влаштована радянська система, що ідеологічні завдання постійно виступали як пріоритетні відносно завдань політичної модернізації. Риториці «світової революції» і майбутнього «злиття націй» підпорядковувалися навіть ті політичні кроки, які стосувалися найближчої перспективи. За початковими розрахунками на українізацію було відведено всього рік. Сталін, проте, вважав, що ідея «злиття націй» і, відповідно, мов має реалізуватися поетапно аж до перемоги соціалізму у світовому масштабі, і першим етапом має стати саме розквіт націй і національних культур.

Звідси й запропонована ним періодизація політики в національному питанні: на першому етапі розвиток мов і культур гноблених націй, на другому - перехід до спільної міжнаціональної мови, і на третьому (після перемоги соціалізму у світовому масштабі) - злиття націй та єдина світова мова Див. докл.: Національне питання в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: історичні нариси. - К., 2012. - С.212-216.. Ейфорія від значною мірою віртуальних «успіхів соціалістичного будівництва» в радянському суспільстві була такою, що ця відверта утопія тиражувалася у сотнях наукових праць ще майже пів століття після того, як ілюзії щодо «світової революції» зникли безслідно.

2. Конфліктологічний ракурс слабо використовують в аналізі національної реформи. Тим часом навіть у перенасичений конфліктами історії України період 2030-х рр. вирізняється перманентним зіткненням ментальностей, гострими соціальними й етнічними суперечностями. Етнополітичний за формою, латентний конфлікт влади й соціуму був за змістом цивілізаційним. Радянська модель національної політики була розрахована на всеохопний контроль центру, з одного боку, і слухняність владних структур на республіканському рівні, з іншого. Найменше порушення цієї рівноваги супроводжувалося репресіями - іншого шляху регулювання суспільних відносин у квазіфедеративній системі не було. Особливість України полягала в тому, що за успадкованою з часів громадянської війни традицією репресії тут відбувалися не лише в руслі «загальнонародної» боротьби з «троцькістами, диверсантами, шпигунами», а й під кривавим прапором «боротьби з націоналізмом».

Небачений розмах репресій проти національно налаштованої інтелігенції, у тому числі й тієї, яка з'явилася на політичному подіумі в часи декларованої владою коренізації, стимулює дослідницькі спроби представлення українізації як ширми, що маскувала широко застосовувані інструменти розколу українського суспільства. Як вважає Г. Єфіменко, завданням коренізації на території України у кадрових питаннях була не «українізація», а «більшовизація», а мета компартійної політики полягала у боротьбі з т. зв. «місцевим націоналізмом» Єфіменко Г.Г. Національні аспекти у формуванні компартійно-радянського апарату в УРСР (1932-1938) // Український історичний журнал. - 2000. - №5. - С.4-8.. Правильний у своїй основі, цей висновок все ж є дещо спрощеним. На наш погляд, продуктивнішим як конфліктологічна пояснювальна модель може бути концепт зіткнення модерності з архаїкою. Модернізм початку ХХ ст., доводять Я. Калакура, О. Рафальський та М. Юрій, не сформував цілісну систему світорозуміння на зразок позитивістсько-матеріалістичних світоглядних схем ХІХ ст., породивши складний комплекс особливого світосприйняття на основі понять раси, народу, землі, крові тощо. Експлікації модернізму виражалися у теоріях боротьби, революції, жертовності, творчого вибуху.

Протиставлений теоріям організованого суспільства соціальний анархізм проростав у сферу моральності й духовності поряд з культом «нової людини», волі, сили, насильства. Але оскільки індустріальна модернізація в Україні фактично зупинилася на стадії передмодернізації, її поступ наштовхнувся на зустрічну хвилю спровокованої катаклізмами початку століття кризи архаїчно-аграрного українського суспільства. На цьому тлі дискурс модернізму розвивався як антитеза до дискурсу «народолюбства».

Те, що іменувалося перемогою соціалістичної революції, насправді було перемогою «соціальної архаїки». Попри наявність деяких ознак модернізації, політика більшовицької партії також була суб'єктом архаїки, формою примітивізації суспільства, створення сакралізованої політичної культури. Відповідальність у таких умовах діяла тільки в одному напрямі - знизу вгору. Архаїка провокувала агресивність, соціальні війни у формі класової боротьби, кампанії проти «відкритих і замаскованих ворогів народу», «націоналістів і відщепенців», які обернулися десятками мільйонів жертв. «Архаїкою були інструменталізовані й повернені проти модерну механізми суспільної інтеграції». Звідси - синтез раціоналізму й ірраціоналізму, що становив суть утопічного мислення 1930-х рр. Калакура Я.С., Рафальський О.О., Юрій МФ. Українська культура: цивілізаційний вимір. - К., 2015. - С.312-366.