"Радянізація" чи "націоналізація": ще раз про сутність політики коренізації 1920 — початку 1930-х рр.

У світлі таких сучасних підходів не надто продуктивними видаються численні дискусії на тему «українізація - політичне ошуканство чи провокація?». Поставлене у таку площину Я. Дашкевичем ще у 80-х рр. питання знайшло багато охочих шукати компроміси й паліативи - С. Цвілюк, приміром, розглядає українізацію як «сплановану й здійснену політичну акцію», яка «якщо й не була провокативною», то стала саме такою за своїми наслідками Цвілюк С.А. Українізація України: Тернистий шлях національно-культурного відродження доби соціалізму. - Одеса, 2004. - С.26.. Раціональне зерно у таких підходах, зрозуміло, є, але продуктивніше вбачати у більшовицькій стратегії й тактиці не заздалегідь сплановане ошуканство чи свідому провокацію, а вимушену затиснутість «вождів», які обрали хибний політичний курс і далеко не досконалу модель націєбудівництва, у лещатах «дволикого Януса». Політизація етнічності, що лежала в основі більшовицької національної політики, зіграла з компартією злий жарт, спочатку змушуючи її вкладати у поняття «соціалістичного гуманізму» знищення незгодних, а потім і зумовивши відхід сконструйованого нею режиму у політичне небуття Кульчицький С. Український Голодомор в контексті політики Кремля початку 1930-х рр. - К., 2013. - С.26-27, 193-194..

3. Ситуаційний ракурс. Відповідь на третє порушене у цій статті питання: чому період «політики коренізації» виявився таким коротким, варто шукати у рамках фрактального підходу. У синергетиці, а останнім часом також у політології, поняттям «фрактал» (від лат. «fractus» - «подрібнений») позначають властивість частин відтворювати матрицю цілісності, до якої належать, із певним коефіцієнтом подібності. Потрапляючи у фрактальний простір, людина чи соціум діють неусвідомлено чи автоматично відповідно до закладених у цьому просторі смислів. Про «фрактальний дуалізм» говорять у тому разі, якщо хаос чи дезорієнтацію створюють різноспрямо- вані впливи цивілізаційних домінант чи гостро конкуруючих центрів.

Показовим прикладом переходу латентних протестних настроїв у республіках у русло відкритого декларування економічно обґрунтованих вимог може слугувати лист, надісланий до президії ХІІ Всеукраїнського з'їзду рад 1931 р. обраними делегатами цього з'їзду, а також запрошеними до участі в ньому робітниками харківських заводів. Автори листа, який за полемічною тональністю наближався до адресованого владі ультиматуму, виявили непогану обізнаність із суттю проблем, з якими зіткнулася Україна на дев'ятому році перебування у складі СРСР, і з напрямом тодішніх політичних дискурсів на тему української радянської державності. Як могли уряд і партія допустити, гнівно запитували вони, щоб управління господарством УСРР та інших союзних республік потрапило до рук такого дикого за своїм бюрократизмом і насиченістю шкідливими елементами апарату союзних наркоматів? Чому немає належного паритету в союзній Раді національностей? Чому від сесії до сесії переноситься розгляд питань про бюджетні права республік? Чому обсяги промислового будівництва в Україні істотно відстають від російських, а формула «просити союзний уряд» нагадує відносини «Малоросійської колегії» з царським урядом? І головне: чи має компартія України та її уряд розвивати республіку, сприяючи її економічній, політичній і культурній консолідації, в державу, «чи, навпаки, вже нині відбувається заперечення цієї державності»?

Особливий акцент у листі-зверненні зроблено на обмеженості національної політики, не наповненої, на думку авторів, державним змістом. Питання мови, школи, культури розв'язують у ліберальному дусі, наївно, по-культурницьки, життєві інтереси нацменшин ігнорують. Фрази про інтернаціоналізм, суверенність, незалежність не підкріплюються реальними справами. В апаратах ЦК КП(б)У та ВУЦВК багато осіб, які під час революції «підсіли на більшовицький віз» і їдуть на ньому, маскуючи криком «за генеральну лінію» небажання просувати українські кадри. Вражає насамперед гнівний тон листа і усвідомлення загрози «хоча б якійсь суверенності» союзних республік через «натиск великодержавного шовінізму, бюрократизму і ворожої великодержавної стихії». Поставлені українській владі 22 аргументованих запитання являли собою присуд системі, яка «знищила цвіт нашого робітництва і селянства», «звела селян-незаможників і середняків до стану босих, голих, голодних, принижених, притуплених, загнаних, пограбованих» навіть більшою мірою, ніж це було за царських часів. Грізним попередженням звучав рефрен цього, за відчуттям самих дописувачів, документа державної ваги: «М'язами українських робітників і селян будується Росія. Україна занепадає».

Починаючи з 1997 р. цей лист-звернення неодноразово потрапляв у поле зору вітчизняних дослідників, але, здається, його антиросійський пафос не привертав досі належної уваги. Формально адресований «своїй» владі, він своїм вістрям був спрямований проти «московського апарату». Заклик до республіканської влади «організацію й управління господарством взяти в свої руки» означав, і про це також було прямо заявлено, що з «такою експлуатацією робітничий клас і бідняцько-середняцькі верстви села довго миритися не будуть». Їхнє обурення викликала, зокрема, практика призначення на вищі державні посади переважно росіян, тоді як українці перебували на других ролях. Завдання побудови української радянської державності залишалися невирішеними, «всіма справами заправляє московський апарат». В армії, в системі ДПУ домінують неукраїнські елементи; українізацію там навіть не вважають справжньою політикою партії.

Зроблені авторами листа висновки мали не просто насторожити і Кремль, і українські владні структури, змусивши їх всерйоз замислитися над власними перспективами. Адже сигнал був недвозначний: «Порушуються найелементарніші правила хоча б якоїсь суверенності, якщо вона коли й була у нас». «Російський дух», антиукраїнський за змістом, дописувачі побачили навіть у висловлюваннях Сталіна, і за цим пролунала вже пряма рекомендація: «Російський шовінізм потрібно так скрутити, щоб йому нічим було дихати, а з українським ми також впораємося» ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр.4171. - Арк.10-21. Опубл.: Трафяк М. Вони по-своєму боролися за Україну // Сучасність. - 1997. - №10. - С.106-110; Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. - К., 2003. - С.420-426.. Не обмежуючись абстрактними вимогами «здорової національної політики», автори вимагали послідовного дотримання принципів диктатури пролетаріату з тим, щоб життям УСРР керували уряд, партія і робітничий клас України. При цьому натяк на «окремих російських колонізаторів, нехай і комуністів» свідчив про їхню обізнаність з економічною теорією М. Волобуєва.

Власне, для багатьох в Україні не був секретом факт, підтверджений пізніше І. Лисяком-Рудницьким, що стаття Волобуєва - «продукт колективного авторства (партійна опозиція на чолі з Шумським)» Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т.1. - К., 1994. - С.168.. Є досить підстав говорити про причетність до її написання віце-президента ВУАН академіка К.Воблого, який у своєму виступі в Київському будинку вчених у січні 1928 р. висловив чимало думок, співзвучних тим, які було викладено у статті Волобуєва Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - С.398..

Показово, що автори листа цілком свідомі як державної ваги підготовленого ними документа, так і його відповідності сподіванням українського народу. «Населення виросло, і воно вже говорить не про буденні речі, а про ДЕРЖАВУ». Питання «куди ми йдемо і як йдемо» залишається відкритим. І йдеться не лише про статус УСРР, а й про «справу всього Союзу». Україна має стати справжньою суверенною республікою в Союзі, а не мати вигляд культурно-національної автономії.

Отже, кожен, хто вмів читати (у тому числі поміж рядків), не міг не побачити у цьому зверненні розхитування ключових підвалин, що становили фундамент радянської федерації. «Українізаційні» сюжети у ньому також наявні (на них і звертають найчастіше увагу дослідники), але їх, очевидно, свідомо введено в контекст кадрової політики у правоохоронних органах та армії, зокрема домінування в них «неукраїнських елементів». Однак головне тут - акцент на неприпустимості породжуваної у такий спосіб «недовіри до українських робітників і селян. За якими принципами диктатури пролетаріату це так створено?». Увінчує всю цю конструкцію виписана заголовними літерами вимога «здорової політики в справі будівництва української радянської держави, її господарства, культури, політики».

Навіть один цей приклад свідчить: за такого ставлення до політики коренізації з боку елітних верств найвпливовішої з національних республік правляча партія вже не могла продовжувати затіяну нею гру в «суверенність». Процеси українізації явно вирвалися поза межі відведених їй компартією вузьких рамок, вливалися в русло «національної трансформації» (М.Хвильовий). На думку американського дослідника політики українізації Г.Лібера, найголовнішим «гордієвим вузлом» у ній виявилося завдання «примирити українізацію і ідею гегемонії пролетаріату». Мінлива суміш, що виникла внаслідок швидкого розвитку процесів урбанізації та українізації, вважає він, привела до непередбачених наслідків: появи енергійної місцевої еліти, яка наполягала на українському радянському, а не всесоюзному суверенітеті. По суті, це ставило під загрозу головну мету центру, що полягала в тотальній монополії на владу. Реакцію центру Лібер визначає так: він став на шлях гіперцентралізації, соціального консерватизму, русифікації і антисемітизму. «Такими були якорі для нового сталінського порядку» Liber G. Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR: 1923-1934. - Cambridge, 1992. - P.122, 140, 152..

Зіткнувшись зі справжнім «вотумом недовіри» своїй політиці, яка, як стверджувалося, межувала з недовірою до українських робітників і селян, правляча партія спочатку зреагувала на такі настрої окремими змінами у кадровій політиці і посиленням риторики на тему «відставання в галузі нацкультбудівництва», «незадовільного стану українізації апарату», необхідності запровадження «державних курсів українознавства». Г. Єфіменко пояснює цей крок тим, що в умовах незавершеної колективізації «вище компартійне керівництво не наважувалося на рішучу боротьбу проти місцевого націонал-комунізму». Адже існував реальний ризик спільного виступу прихильників української державності та селян проти Москви.

Натомість було реалізовано досить-таки прозорий мефістофельський задум - звинуватити у зриві хлібозаготівельної кампанії 1932 р. регіональну еліту, нібито засмічену агентами польсько-петлюрівського підпілля, і в такий спосіб роз'єднати два протестні потоки. У передовиці газети «Правда» від 10 березня 1933 р. вже прямо йшлося про те, що в Україні внаслідок недооцінювання нерозривного зв'язку національного питання з селянським сталося значне послаблення боротьби проти ухилів у національному питанні, а також звуження права нацменшин на користування рідною мовою. Ідею українізації поза межами УСРР, яку висловлювали «окремі керівні українські працівники», було названо «шовіністичною». Це вже був прямий натяк на Скрипника Єфіменко Г.Г. Національні аспекти у формуванні компартійно-радянського апарату в УРСР (1932-1938). - С.8-9..

Відчувши реальну загрозу для влади, підкріплену безліччю обурених листів і дедалі масовішими протестними виступами, Сталін уже не міг діяти в напрямі підтримки національних кадрів, обраному 1923 р. За С. Кульчицьким, він мусив не лише відмовитися від обраного курсу в національній політиці, а й ліквідувати ті наслідки кампанії коренізації, які вилилися в процес національного відродження Кульчицький С. Український Голодомор в контексті політики Кремля початку 1930-х рр. - К., 2013. - С.94.. Але доки Скрипник залишався на керівних посадах в українському уряді, Сталін не наважувався на лобовий удар. І навіть після того, як безперервним цькуванням Скрипника було доведено до самогубства, українізацію було визнано небезпечною і відкрито засуджено лише в місцевостях поза межами УСРР. Розгорнувши безпрецедентний за масштабами наступ на «буржуазний націоналізм» і «український фашизм», Кремль волів і надалі зберігати у своїй риториці гасла «більшовицької українізації». Фактично політику українізації так і не було скасовано чи дезавуйовано.

Нові акценти в дослідженні політики українізації мають нарешті зрушити з місця проблему розмежування апаратної українізації «згори» і руху за реальну українську державність «знизу». Термін «національна реформа» на означення першої видається цілком прийнятним, особливо якщо його вдасться адекватно вписати в систему модернізаційних заходів нової економічної політики. Щодо реалізації національних устремлінь поборників реального суверенітету УСРР, то їх, на наш погляд, доречно розглядати під кутом зору «революційного пробудження» і позначати формулою руху в напрямі «націонал-суверенності». Від ступеня обрусіння тих чи інших верств населення України та їхньої лояльності до більшовицького режиму залежало, по який бік барикад вони опинилися. Однак сам факт існування таких барикад, породжених сприйняттям чи несприйняттям повороту в національній політиці правлячої партії, зумовлює необхідність переходу від прямолінійного застосування терміна «українізація» до окреслення двох різноспрямованих потоків у націєбудівництві. Старанно виховувана владою більшовицька ментальність наражалася на стихійний спротив традиційної народної ментальності, їхня гостра конкуренція і визначила через багато років долю радянського режиму.

українізація коренізація мовний культурний

References

1. Borisenok Ye.Yu. (2020). O ponyatii “ukrainizatsiya”. Slavyanovedeniye, 1, 3-15. Moskva. [in Russian].

2. Gefter M. (1989). Ot anti-Stalina k ne-Stalinu: neprojdennyj put. OsmyslitkultStalina. Moskva. [in Russian].

3. Holubenko P. (1993). Ukraina iRosiia u svitlikulturnukh vzaiemyn. Kyiv. [in Ukrainian].

4. Kalakura Ya., Rafalskyi O., Yurii M. (2015). Ukrainska kultura: tsyvilizatsiinyivymir. Kyiv. [in Ukrainian].

5. Kulchytskyi S. (2011). Pershopochatky radianskoi ukrainizatsii. Svitohliad, 4, 66-73. Kyiv. [in Ukrainian].

6. Kulchytskyi S. (2013). Chervonyivyklyk, 2. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Kulchytskyi S. (2013). UkrainskyiHolodomorvkonteksti politykyKremliapochatku 1930-kh rr. Kyiv. [in Ukrainian].

8. Liber G. (1992). Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR: 1923-1934. Cambridge.

9. Tsviliuk S.A. (2004). Ukrainizatsiia Ukrainy: Ternystyi shliakh natsionalno-kulturnoho vidrodzhennia doby sotsializmu. Odesa. [in Ukrainian].

10. Yefimenko H.H. (2000). Natsionalni aspekty u formuvanni kompartiino-radianskoho aparatu v URSR (1932-1938). Ukrainskyi istorychnyizhurnal, 5, 3-17. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Yefimenko H.H. (2009). Bilshovytskyi tsentr i radianska Ukraina: ekonomichni aspekty natsionalnoi polityky Kremlia u 19171925 rr. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 2, 96-109. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Yefimenko H.H. (2014). Istoriia stvorennia ta avtentychnyi zmist “voienno-politychnoho soiuzu” mizh USRR ta RSFRR (berezen - cherven 1919 r.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 1, 120-145. Kyiv. [in Ukrainian].

13. Zubalii O., Riashchenko D. (1998). Osvitnii rukh v Ukraini u dobu natsionalno-derzhavnoho vidrodzhennia (1917-1920 rr.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 3, 12-23. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru