Творення "пам’яті" про Хотин-1621 у київських церковних текстах і козацьких літописах XVII - початку XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творення «пам'яті» про Хотин-1621 у київських церковних текстах і козацьких літописах XVII -- початку XVIII ст.

Тетяна Григор'єва

кандидатка історичних наук, доцентка,

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Анотація

Мета статті - дослідити представлення козацької участі у Хотинській кампанії 1621 р. у творах київських церковних авторів та козацьких літописців XVII - початку XVIII ст., спираючись на методологію дискурс-аналізу.

Наукова новизна. Київські православні церковники, а пізніше козацькі літописці, які були творцями історичної пам'яті про участь козацького війська у Хотинській війні 1621 р., цілком оригінально представляли цей сюжет порівняно з іншими річпосполитськими авторами. Так, на відміну від останніх, вони зображували козацьке військо не помічниками, хай і доблесними, шляхетської армії на чолі з великим литовським гетьманом Яном Каролем Ходкевичем, а чільними оборонцями Хотина, єдино завдяки яким Річ Посполита встояла під натиском османського війська. Разом із тим, представлення «козацької звитяги» у цих творах змінювало свої змістові акценти впродовж XVII ст.

Висновки. Первинний сплеск у 1620-х рр. у текстах київських церковних авторів, які підкреслювали православну ідентичність козаків, відбувся в контексті боротьби за визнання королем висвяченої єрусалимським патріархом Феофаном у 1620 р. православної ієрархії. Після визнання її новим монархом Владиславом IV у 1632 р. сюжет про Хотинську війну і про роль у ній запорозького козацтва загалом зник зі знакових київських текстів аж до 1670-х рр. Відродження «пам'яті» про Хотинську війну відбулося знову ж у колі церковних авторів (Ґалятовський, Софонович), котрі, утім, не спиралися на тексти зразка 1620-х рр. Їхні мотиви уславлення козацької звитяги під Хотином були іншими - протиставити гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного, «переможця турків», гетьманові П.Дорошенку, що визнав османську протекцію. Надалі саме текст Софоновича буде відрефлектований у козацьких літописах кінця XVII - початку XVIII ст. Слідом за Софоновичем автори твердили, що вирішальну роль у відступі османського війська відіграли нічні козацькі атаки - практика, сумнівна як на вояцькі звичаї, проте цілком достойна, якщо звернутися до біблійних алюзій. Саме на цю домінуючу інтерпретативну рамку орієнтуватиметься й С.Величко, попри те, що, прописуючи сюжет Хотинської кампанії, фактографічно він спирався на тексти католицьких авторів.

Ключові слова: Хотинська війна, київські церковні автори, козацькі літописи, історична пам'ять.

Abstract

Creating “Memory” of the Battle of Khotyn 1621 in the Texts of Kyivan Clerics and in the Cossack Chronicles of the Seventeenth -- Beginning of the Eighteenth Centuries

The aim of the present article is to explore reflections of the Kyiv church authors and the Cossack chroniclers of the 17th - beginning of the 18th centuries about contribution of the Cossack army into the Khotyn war of 1621. The research employs textual discourse analysis as the major methodological approach. Research novelty. Kyivan Orthodox clerics and later Cossack chroniclers, who created historical memory of the Cossack contribution into the Khotyn War 1621, suggested a rather original interpretation of these events in comparison to the other authors of the Polish-Lithuanian Commonwealth. Specifically, they claimed that the Cossack army played the key role in withstanding the offensive of the Ottoman army headed by the sultan himself. Yet, the presentation of the Cossack valor in these texts was different and it changed over the 17th century. Conclusions. The initial narratives by the Kyivan church authors underlined the Orthodox identity of the Cossacks. For them, this identity was important as they struggled to get the new Orthodox hierarchy (ordained by the Patriarch of Jerusalem Theophanes in 1620) acknowledged by the king of the Polish-Lithuanian Commonwealth. When this hierarchy was finally acknowledged in 1632 by the new king Wladyslaw IV, the narrative of the Cossack courage in the Battle of Khotyn disappeared from the important Kyivan texts up to the 1670-s. At that time, Kyivan church erudite revived the memory of this event. In this manner they contrasted the deeds of the hetman Petro Konashevych-Sahaidachnyi, “the victor of the Turks”, with the politics of hetman Petro Doroshenko, who acknowledged Ottoman protection. Further on, the text by Sofonovych was fundamental in representing the role of the Cossacks in the Khotyn War 1621 in the Cossack chronicles of the 17th - beginning of the 18th centuries. Sofonovych also suggested the interpretative framework for the subsequent texts, which from now on stressed the utmost importance of the Cossack night attacks for the successful defense of the Khotyn fortress.

Keywords: Khotyn War, Kyivan church authors, Cossack chronicles, historical memory.

православний ієрархія козацький хотин

Хотинська кампанія 1621 р., коли Річ Посполита вистояла проти турецької потуги султана Османа ІІ, здобула широкий резонанс. Численні друки переповідали хід подій прозою та віршем, прославляючи міць річпосполитського й козацького війська. Уже найперші «щоденники» та памфлети, опубліковані в Речі Посполитій по свіжих слідах подій, засвідчували серйозний внесок козацтва в успіх оборони Хотинської фортеці Zbigniewski P. Adversaria albo terminata sprawy wojennej, ktdra si^ toczyla w woloskiej ziemi z tureckim cesarzem w roku terazniejszym 1621. - B.m., 1621; OstrorogJ. Woina woloska od cesarza tvreckiego Osmana przeciwko Koronie Polskiey podniesiona za panowania [...] Zygmvnta Trzeciego [...] krdla, roku Bozego 1621 do [...] p. Piotra ze Bnina Opalinskiego. - W Poznaniu, 1622 (обидва твори в повному обсязі передруковано: Pami^tniki o wyprawie chocimskiej r. 1621 Jana hrabi z Ostroroga, Prokopa Zbigniewskiego, Stanislawa Lubomirskiego i Jakoba Sobieskiego / Wyd. Z.Pauli. - Krakow, 1853. - S.17- 39, 43-64); Posel z Woloch z obozu polskiego. - Krakow, 1621; PaszkowskiM. Choragiew Sauromacka w Woloszech. - B.m., 1621; Bojanowski J. Naumachia Khotynska Wielm. Pana Jegomosci Pana Mikolaia Sieniawskiego Krayczego Kor. naypierwszego kommissarza woiennego na expedycyey walney przeciwko Turkom w Woloszech r. 1621. - Jaroslaw, 1622; Zimorowic B. Pami^tka wojny Tureckiej w roku 1621 od polskiego narodu podniesionej i szcz^sliwie za lask^ i dobrodziejstwem milego Boga dokonanej. - B.m., 1623 (твір видано: Idem. Utwory mlodziencze / Wyd. R.Krzywy - Warszawa, 2016. - S.86-127; частину його передруковано: Возняк М. Козацтво під Хотином 1621 р. в сучасній поезії // Записки НТШ. - T.CXLIX. - Л., 1928. - C.154-160).. Проте, визнаючи козацьку доблесть, такі джерела все ж призначали козакам ролі другого плану, зображуючи їх як помічників головних героїв - шляхетства на чолі з гетьманом Яном Каролем Ходкевичем та королевичем Владиславом. Своєю чергою, козацтво практично відразу після кампанії проголосило себе чільними оборонцями Хотина. У «кондиціях», переданих королівським комісарам, що їх король вислав до Києва на переговори з козаками у січні 1622 р., останні прямо заявили, що їхній вагомий внесок у «Хотинську перемогу» не було належно поціновано, адже «іншому війську» й лісовчикам уже заплатили, хоч «інші мало що робили або ж нічого» Документи українського козацтва XVI - першої половини XVII ст.: універсали, листування, угоди, присяги / Упор. В.Брехуненко, Ю.Мицик, В.Щербак. - К., 2016. - С.218-222..

Надалі саме вибір головних героїв-оборонців Хотина (шляхетське чи козацьке військо, Петро Конашевич-Сагайдачний чи Ян Кароль Ходкевич або ж королевич Владислав) є тією ключовою характеристикою, якою різняться твори, що виходили з-під пера православних церковників, а пізніше - козацьких літописців, та інших річпосполитських авторів. Таким чином, вони долучалися до творення різних версій «пам'яті» про оборону Хотинської фортеці. У цій статті ми зосередимося на творах, які впродовж XVII ст. наголошували саме на «козацькій звитязі» під Хотином, та простежимо їх динаміку і трансформації у змістовому наповненні.

Як відомо, після завершення Хотинської кампанії, окрім збільшення платні, козаки, очолювані гетьманом П.Конашевичем-Сагайдачним, наполягали на визнанні висвяченої 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном православної ієрархії. Збільшення платні стало би матеріальним відшкодуванням втрат, а визнання православної ієрархії підтвердило б престиж козацтва та його образ «захисників віри» - вагому чесноту для тогочасної вояцької спільноти. Однак козацькі посольства на сейми 1623, 1624 і 1625 рр. Див.: Легація Війська Запорозького на сейм, січень 1625 р. // Там само. - С.255-256. не досягли відчутного успіху ані у справі визнання православної ієрархії, ані в розширенні станових прав. Оскільки спроби одержати королівську подяку за службу тривали роками, а питання віри (прав «грецької релігії») перетворилося на постійний пункт у петиціях до влади, це скріпило союз козацтва з невизнаною королем православною церквою. Позаяк козацька доблесть слугувала основним доказом, що православні ієрархи, висвячені відразу після розгрому османцями річпосполитського війська під Цецорою (1620 р.), зовсім не є «султановими шпигунами», натомість вірними підданими короля Речі Посполитої, цілком логічно, що київські книжники першими долучилися до творення пам'яті про козацьку звитягу під Хотином. Саме вони концептуалізували образ козаків і як ключових героїв в обороні фортеці, і як християнське (передусім, православне) воїнство з достойним «історичним паспортом». Такий образ постає зі сторінок «Палінодії» Захарії (Копистенського), а головне - у публіцистиці Йова (Борецького) та у віршах Касіяна (Саковича).

Створена орієнтовно 1621 рр. «Палінодія» Копистенського, майбутнього архімандрита Києво-Печерського монастиря, мала на меті ствердити особливий статус «руської» церкви та продемонструвати її переваги над унійною. Одним з аргументів на користь цієї тези слугувало й те, що Бог обрав саме православних воїнів - козаків, аби врятувати Річ Посполиту від османського нашестя. Копистенський наголошував на тому, що султан особисто очолив величезне військо, котре намірилося підкорити Річ Посполиту, однак «Божа поміч» дозволила козакам урятувати Батьківщину: «Як там напрод сам Бог з своего великого милосердия кролевство и войско Полское заховал, а заступ и оборону тую войском Росским козакам выставил! Тое-то есть войско и той-то народ, который веру оную за Володимера, от Греков принятую, держить, и который в послушенстве и благословении патриархи вселенского, архиепископа Константинопольского, статечне трвает! А не выставил Бог униятов- отступников, кролевства Лядского турбаторов, а наших преследовников и мучителей! Были там за помочю Божою на той войне под Хотинем своим обозом козаки, живим и движучимся муром и баштами оборонными! Весь свет и правое рицерство ведает сведоцтво, як они там мужне, преважне и рицерско поступовали, як найсилнейшим и найкгвалтовнейшим Турецким штурмом отпор валечный давали, и вытримавали, так иж цесарь, не доказавши своих замыслов, зо встидом отступити мусел» Палинодия. Сочинение Захарии Копыстенского, 1621 г. // Русская историческая библиотека, издаваемая Археографическою коммиссиею. Памятники полемической литературы в Западной Руси. - Т.4. - Кн.1. - Санкт- Петербург, 1878. - С.1110-1111..

Копистенський був першим, хто прямо заявив: козаки не просто допомогли шляхетському війську, а лише їхня підмога і врятувала Корону від поразки. Зображення козаків як захисників Батьківщини, чий «лицарський» статус не підлягає сумніву, можна було, з одного боку, потрактувати за підтримку козацьких вимог тих привілеїв, належних людям «лицарського», шляхетського стану, а з іншого боку, це виглядало як нагадування, що оборонцем православної церкви є законне військо, чию звитяжність визнав «весь світ». Нарешті, називаючи козаків «росскими» та підкреслюючи, що це те саме воїнство, і той самий народ, який дотримується віри, прийнятої ще за князя Володимира, Копистенський рішуче наголошував на належності козацтва до «стародавнього народу руського», чий корінь сягає Русі. Досі православні книжники, нав'язуючись до києво-руської спадщини, зокрема до діянь князя Володимира Святославича Sysyn F. History, Culture, and Nation: An Examination of Seventeenth-Century Ukrainian History Writing. - Cambridge, Mass., 1988; Плохій С. Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. - К., 2015. - C.209-211., зараховували у число «стародавнього народу руського» лише православний клір, шляхту й міщан Плохій C. Наливайкова віра: козацтво і релігія в ранньомодерній Україні. - К., 2005. - С.215-217.. У підсумку, у «Палінодії» козаки постають і як представники «стародавнього народу руського», і як легітимні лицарі, котрих єдиних належить славити за подолання «турків». Тож їхня перемога являла собою те Боже знамення, що демонструвало перевагу православ'я над іншими християнськими конфесіями: уніатами (що їх Бог «не обрав»), а непрямо - і над католиками, котрі самотужки не спромоглися врятувати Корону.

Ключові характеристики козацтва, запропоновані Копистенським, добре резонують із публіцистичною «Протестацією» Йова (Борецького) 1621 р. Автор теж акцентував увагу на православ'ї козаків як начебто слуг руських князів ще з ІХ-Х ст. Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI - початок XVIII ст.): Тексти і дослідження / Редкол. В.І.Шинкарук та ін. - К., 1988. - С.323. Так, оповідаючи про морські походи козацького війська на чолі з самим князем Олегом, який «штурмував Константинополь», Борецький проводив прозору паралель із морськими виправами козаків на османські землі, що, як відомо, теж сягали колишнього Константинополя/ Стамбула Про козацькі морські походи на османські землі в перших декадах XVII ст. див.: Ostapchuk V. The Human Landscape of the Ottoman Black Sea in the Face of the Cossack Naval Raids // Oriente Moderno: Nuova Serie. - 81/1. - 2001. - P.35-49.. Але тепер, ідучи на море, - вів він далі, - козаки спершу моляться і проголошують, що простують на війну з невірними «за християнську віру» та заради визволення невільників, а здобич свою жертвують «на церкву, монастирі та шпиталі» Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI - початок XVIII ст.): Тексти і дослідження. - С.323..

У 1622 р. приводом уславити героїчні діяння гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного стала його смерть. Серед «звитязтв» небіжчика очікуване місце зайняв його внесок у «Хотинську перемогу». Хоча він і не поліг безпосередньо під Хотином, однак перед облогою був тяжко поранений, і це давало підстави поєднати його смерть із Хотинською кампанією. Труд належно уславити Сагайдачного взяв на себе ректор київської братської школи Касіян (Сакович) Києво-Могилянська академія в іменах: XVII-XVIII ст.: Енциклопедичне видання / Відп. ред. В.С.Брюховецький; наук. ред., упор. З.І.Хижняк; рец. Н.М.Яковенко. - К., 2001. - C.471-472. Сакович К. Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного // Українська поезія кінця XVI - початку XVII ст. / Упор. В.Крекотень, В.Колосова. - К., 1978. - С.220.. Вихваляючи того за мужність, він порівнював його з вождем спартанців Леонідом, який виступив проти перського царя Ксеркса. Наслідуючи логіку епічних поем, Сакович підкреслював, що військо «героїв» було чисельно малим, зате демонструвало неабияку ефективність, а різниця з сюжетом про Леоніда полягала в тому, що той вів за собою 300 спартанців, а Сагайдачний - 600 козаків. За Саковичем, дорогу османському султанові заступили дві сили - шляхетська й козацька: «В Запорозькому коші він хотів поснідати, / А в обозі у ляхів мислив пообідати». Власне, уже з цієї Градації ставало ясно, що козаки перебували «на передовій», а «ляхи» - позаду, за козацькими спинами. Далі Сакович оповідав, що «турки», хоч їх і було вшестеро більше, стрімголов тікали від козаків, із чого випливало, ніби полякам навіть не довелося вступити в битву: «Але Бог йому подав силу на звитяжство, Військо наше надихнув на лихе поганство. Хоч було їх у шість крат, прудко утікали Перед нашими вони - сильно притирали, І сніданок, і обід разом подаючи, А вечеряти на честь до Плютона шлючи! Те не кожен захотів, не бажав чекати, Хоч не радий, а назад кинувсь одступати. Так козацьку поганин звідав добре силу, Що лихі його вуста позаоч блюзнили»"".

Те, що топос перемоги козацького православного лицарства був особливо затребуваний саме київськими церковниками, і власне в контексті боротьби за визнання королем православної ієрархії, видно з того, що літописи, складені за межами Києва, у своїх повідомленнях про участь козацтва у Хотинській війні не виявляли жодних сентиментів щодо козацької «руської» чи православної ідентичності. Наприклад, в «Острозькому літописці» таке повідомлення вкладається в одне речення: «"62". Козаки запорозькії вишли були всі з Запорожжа, аж було пусто, бо кролевич міл поле ставити з цесарем турецьким, і стояли обозом под Хотиним»"².

Разом із тим уявлення, що козаки були єдиними переможцями «турків», сягнуло далеко за межі Києва. Так, у Львівському літописі згадується, ніби гетьман Жулкевський програв «у Волосіх» (себто під Цецорою), адже знехтував важливістю козацької допомоги, мовлячи «Не хочу я з Грицями воєвати, нехай ідуть до ролі, альбо свині пасти» Бевзо О. «Львівський літопис» і «Острозький літописець»: Джерелознавче дослідження. - К., 1970. - С.135. Там само. - С.104. Там само. Там само. - С.105. Плохій C. Наливайкова віра: козацтво і релігія в ранньомодерній Україні. - С.165-192. Див. докл.: Яковенко Н. Кого топчуть коні звитяжного Корибута: До загадки києво-могилянського панегірика 1648 р. «Maiores Wiszniewiecciorum» // Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - початку XVIII ст. - К., 2012. - С.315-340; Її ж. Київ під шатром Свентольдичів (могилянський панегірик «Tentoria venienti Kioviam» 1646 р.) // Там само. - С.293-308.. Коли ж наступного разу король визнав помилку та закликав на допомогу Сагайдачного й козацьке військо, то «турків» удалося перемогти. На думку автора, ключем до успіху тут стало те, що монарх згодився вважати козаків «лицарським» станом, ба навіть довірив свого сина - королевича Владислава - опіці Сагайдачного: «1620. Кролевич Владислав бул ве Львові, коли до Волох їхал, бо чекал на Сагайдачного, гетьмана козацького, бо коли бул у Варшаві у кроля, і кроль єму мовил: «Ото я на твою опіку посилаю сина моєго». І коли виїждчал зе Львова с кам'яниці арцибіскупії, Сагайдачний у ворот стоял і поклонился єму, а он руку єму положил на голові і мовил так: «Взявши на помоч господа бога, ото я з вами сміле іду противко неприятелем нашим». І так за помоччю божиєю а за стараннєм козацьким сталося, где видячи старання їх сам признал їм рицерство, і отримали звитязтво великоє. В той час Сагайдачний спосродку турков, беручи по єдному, водил до свого обозу. Там єго пострілено, і умер, а в Києві лежить тіло єго»"⁴.

З якихось причин автор Львівського літопису сплутав хронологію подій: Хотинську кампанію («Турчин под Хотиням бул») вірно датовано "62" р., а козацьке «звитязтво» хибно значиться під "620 - роком розгромної поразки під Цецорою. Важливо, проте, що львівський автор, як і його київські однодумці, зображував козаків як єдиних «переможців». Це враження підсилює коротка ремарка літописця, що в той час, як козаки перемагали «турків», посполите рушення просто стояло піді Львовом: «Того ж року посполитоє рушениє було, стоял обуз под Львовом, і король сам бул во Львові»"⁵.

Поза тим, слава козаків як оборонців Хотина не гриміла довго. Уже наступного десятиліття, у "630-х рр., козацький образ у київському дискурсі виглядав інакше. На той час політична ситуація драматично змінилася: у "632 р. новий король Владислав IV визнав православну ієрархію й затвердив обрання Петра (Могили) київським митрополитом. Здобувши легальний статус, київські церковники почали демонструвати свою лояльність королю, а тому відмежувалися від «православного воїнства», яке скомпрометувало себе повстаннями проти королівської влади (зокрема в "625 р. Марка Жмайла, а в "630 р. Тараса Трясила). Більш того, упродовж "620 - на початку "630-х рр. козаки рішуче втручались у суто церковні справи (в перемовини з уніатами та церковні собори)"⁶. Це посилювало мотивацію дистанціюватися від неконтрольованого союзника"⁷. Тож показово, що в резонансному польськомовному «Патериконі» Сильвестра (Косова) "635 р. згадку про висвячення Йова (Борецького) київським митрополитом супроводжує фраза, нібито це сталося «за згодою святої пам'яті короля Сиґізмунда ІІІ» Сінкевич Н. «Патерикон» Сильвестра Косова: переклад та дослідження пам'ятки. - К., 2013. - С.605.. Вигадана тут «згода» перекреслювала участь у висвяченні козацтва, хоч насправді саме воно відіграло у цій події ключову роль. Виходило, що коли не було конфлікту з королем і законом, то, очевидно, не було потреби в козацькій допомозі, тож православні книжники відтепер не мусили плекати пам'ять про козацьку героїку.

У такому контексті було «забуто» і про роль козаків під Хотином. Показовим свідченням цього став один із текстів самого Могили - «Сказання про мощі Йоана Сочавського». Козаки тут постають у доволі несподіваному ракурсі. Згадуючи Хотинську кампанію, Могила створює їм виразно компрометуючу репутацію. Це зроблено за рахунок ремарки про те, що, ідучи «проти нечестивих» під Хотин, вони звернули до «сочавського граду», аби розграбувати його, і для врятування міста знадобилися чудотворні мощі великомученика Йоана Могила П. Сказания М. Петра Могилы о чудесах от мощей св. Иоанна Сочавского // Киевские епархиальные ведомости. - 1862. - №3. - С.77-78.. Така оцінка козацьких заслуг у Хотинській кампанії звучить неочікувано ще й тому, що сам Могила, як уважають, був її учасником (про це згадується у присвячених йому панегіриках «Nie tu Chocim, Pi^trze, lub turecka Bellona / Nie tu i Ottomanska szabla zajuszona! / Juzes przestal palaszem Bisurmansk^ lbic^ / Glaskac, bystrym Dunajem onych poic krzcic^. / Juzes czolem uderzyl gniewliwej Bellonie / - Zbroje, konie, kopije u ciebie na stronie» (див.: Mnemosyne slawy pracy trudow [...] Piotra Mohily [...] Na poz^dany onego wiazd do Kiowa od studentow gymnasium w Bractwie Kiowskim [...]. - К., 1633. - Арк.[12]).), а отже мав нагоду бачити навіч козацький внесок в оборону Хотина.

Паралельно відбувалась і корекція києво-руського «історичного паспорта» козаків у наративах київських церковних авторів могилянської доби. На це, зокрема, натрапляємо в написаному у 1630-х рр. Густинському літописі - важливій осі формування історичного наративу «православного народу руського». Автор пам'ятки не викреслював козаків із давньої історії Русі, принагідно зараховуючи їх до «руського народу», але замість оповіді про козацькі походи на греків при боці руських князів подавав лише одноразову згадку про їхні «брани [...] з Греки, а потом Половци [...] и межи собою» Див.: Затилюк Я.В. Предки «козацького малоросійського народу» і києво-руська спадщина в уявленні еліти часів Пилипа Орлика // Пилип Орлик: життя, політика, тексти: Мат. Міжнар. наук. конф. «Ad fontes» до 300-річчя Бендерської Конституції 1710 р., Київ, НаУКМА, 14-16 жовт. 2010 р. / Ред.-упор. Н.Яковенко. - К., 2011. - C.121-122.. Питання ж походження козацтва розкривалося в окремій крихітній главі «Про козаків», і зводилося воно до туманної згадки про першопредка-вождя на ім'я Козак. Отож, як бачимо, уже за могилянської доби козаки втратили вишукане історичне реноме християнського воїнства, яке поставало з-під пера Копистенського, Саковича й Борецького.

Поодиноким свідченням пам'яті про козацьку звитягу під Хотином залишився пом'яник Михайлівського Золотоверхого монастиря. У нього, започаткованого наприкінці XVI та веденого впродовж XVII ст., було внесено ім'я гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного з розлогою похвалою о «многих знаменитых послугах и звитязствах» Витте Е.И. Древний памятник Киево-Михайловского (Златоверхого) монастыря (XVI-XVII вв.) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. - Кн^МП. - Вып.1. - Отд.ІІІ. - К., 1903. - С.3-76.. Очевидно, цей запис зробили з санкції самого Йова (Борецького), котрий резидував у тому ж монастирі й за кілька років до поставлення на митрополію став його ігуменом. Через майже півстоліття той-таки Михайлівський монастир став місцем відродження пам'яті про звитягу козаків під Хотином. Мова про «Кройніку з літописців стародавніх» (1673 р.), присвячену історії Русі від прадавніх часів ігумена обителі Феодосія (Софоновича). Складовою цього твору була «Кройніка о землі Полской», де оповідалося про події від перших королів до падіння Кам'янця 1672 р., включно з діяннями сучасного Софоновичу гетьмана Петра Дорошенка.

У своєму тексті автор не заторкував питання про походження козацтва, однак він став чи не першим церковним письменником, котрий присвятив їхнім діям докладну увагу. Сам він писав, що його хроніка «з историков польских вкратце собранная», однак використані ним джерела (твори А.Ґваньїні, М. та Й. Бєльських) Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / Підгот. тексту до друку, передм., комент. Ю.А.Мицика, В.М.Кравченка. - К., 1992. - С.26-27. домінували лише до опису початку правління короля Сиґізмунда ІІІ. Далі змістове наповнення «Кройніки...» кардинально змінилося. Якщо досі це переважно «історія королів», то у змалюванні подій від кінця XVI ст. головними героями виступали вже православні ієрархи та козаки. Така авторська стратегія видається цілком логічною, коли ми зважимо на те, що за стінами монастирської келії, в якій писалася «Кройніка.», вирували війни, призвідниками яких були якраз козаки. Тепер від них, а не від шляхти й короля, як колись за Петра (Могили), залежала доля церкви.

Докладна розробка у «Кройніці...» козацької історії під Хотином цілком могла слугувати як тло для рефлексій Софоновича з приводу сучасних йому подій. Розгортаючи оповідь про перемогу над османцями «славного» гетьмана П.Сагайдачного, михайлівський ігумен виражав обурення діями сучасного йому гетьмана П.Дорошенка, котрий визнав протекцію султана. Сама хроніка створювалась у розпал війни Речі Посполитої з Османською імперією 1672-1676 рр., коли турки рушили на захист «санджаку» Дорошенка, а київські церковні ієрархи небезпідставно побоювалися за долю самого Києва та київських святинь Див. короткий огляд: Когут З. Вплив політики на Інокентія Ґізеля та видання київського «Синопсису»: нове осмислення // Інокентій Ґізель. Вибрані твори: У 3 т., 4 кн. / Ред. Л.М.Довга. - Т.ІІІ. - К.; Л., 2010. - С.21-25.. Союз Дорошенка з османцями злісно ганив чернігівський єпископ і місцеблюститель київської митрополичої кафедри Лазар (Баранович), близький приятель Софоновича Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. - С.9.. Обидва вони разом із лаврським архімандритом Інокентієм (Ґізелем) направляли з 1672 р. до Москви панічні заклики дати відсіч «невірним». Політичні погляди Софоновича промовисто виражало завершення «Кройніки.». Читачеві давалося зрозуміти, що саме через Дорошенка «турки» взяли «неприступний» Кам'янець, який доти не спромігся взяти навіть завойовник Русі хан Батий. Відповідно, уміщений вище опис перемоги над османцями гетьмана Сагайдачного виопуклював звироднілість політики Дорошенка.

Слід відзначити, що, прописуючи сюжет 1621 р., Софонович жодним чином не спирався на тексти київських авторів з оточення Борецького. Ось як виглядає розповідь про козацтво під Хотином: «Того ж року [1621] цесар турецкиі Османь поднесь воину против Короні Полскои. Крол Жигмунтъ послал с[и]на своего, королевича Владислава, против турка з воискомъ, самъ з посполитым рушенемъ остался, збираючи болшеє воиско. Владиславъ, кролевичь, переправившися за Днепръ, стал под Хот1немъ у Волоскои земли и окопався. Црь самъ турецкии, маючи воиска девяткротъ сто тысячси, ишол до Волохь через Дунаи, воиско его переправлялося сорокъ днеи и сорокъ ночиї. Вперед пришол Каракашь-баша и дал битву полякомъ под Хитнем, в которои битві згинуло турковь четырнатцат тысячси. Тымъ часом пришол и самъ црь турецкии. Натягло тежь и казацкое воиско з гетманом Сагоидачным. Поляки розне подезьдами, герцами и чатами урывали воиска турецкии, а казаки вночи тихо пробилися аж до самого царя турецкого намету. Царь перестрашенныи з намету утеклъ, тым часом козаки много турковь позабивали, зачим стривожился барзо и царь, і все егы воиско. Почюли тежь, же и крол самъ з великим воискомъ уже до Лвова пришол и идеть противь турковь, отколъ в туркахъ болше прибыло тривоги.

До того стал голод великим в войску турецком, шмат хліба куповали по червонному золотому, бо где пошли на здобычь хліба, всюды ихь воиска полскии и казацкии громили и побивали. Для того царь турецкии учинил з королем Жигмунтомъ примире вічное. I вернулся царь турецкии назад, а крол и воиска полскиї з веселемъ отошли до Полскои, хвалячи Бога. Турковь пропало воиною и голодом пятькротъ сто тысячеи. За што розгнівавшися, панове турецкиі царя Османа тятивою удавили, а стрия его посадили на царстві. Такъ, шукаючи чюжого, Османъ свое з душею згубил навеки» Там само. - С.225-226..

Залишається не вповні ясним, на основі чого Софонович сконструював свою версію оповіді про Хотинську війну 1621 р. Автор найповнішого дослідження «Кройніки...» Ю.Мицик уважає, що джерелом для опису подій 1582-1639 рр. міг слугувати якийсь незбережений до сьогодні козацький літопис, що його він називає Традиційним Там само. - С.27.. Однак структура та змістове наповнення повідомлення 1621 р. наштовхують на думку, що Софонович тут міг орієнтуватися не на історичний, а на поетичний твір. По-перше, він із повним літературним розмахом демонструє небезпеку, яка нібито загрожувала Речі Посполитій, оцінюючи військо «турецького царя» в 900 тис. вояків, а також указує про його переправлення через Дунай «сорок днів і сорок ночей» Там само. - С.225.. У такій тривалості вгадується біблійна алюзія на час Божого випробування. Наприклад, саме сорок днів і сорок ночей ішов дощ за Великого потопу. Стільки ж часу пророк Мойсей провів на горі Синай, очікуючи на скрижалі з Божими заповідями, а Сатана спокушав Ісуса в пустелі. Згадка про чисельність османського війська, схоже, має інакшу природу. Наголос на ґрандіозній чисельності султанової армії є топосом, який мандрує по різних «історіях» та «щоденниках», однак жоден із попередніх авторів не називав числа в 900 тис. До цього часу немає ґрунтовних досліджень чисельності османського війська в 1621 р. П.Сас, аналізуючи доробок польської історіографії, оцінює турецькі сили під Хотином у 110 тис., а разом із загонами волоського господаря та кримського хана - у 150-160 тис. (див.: Сас П.М. Хотинська війна 1621 року. - Біла Церква, 2012. - С.237-240). У цілому така оцінка лише незначною мірою суперечить підрахункам турецьких дослідників, котрі вивчали проблему чисельності війська на основі реєстрів видатків імперської скарбниці, що дійшли до нашого часу у фраґментарному вигляді. За твердженням Р.Мерфі, який у своїх міркуваннях спирається на такі підрахунки, потенційна потужність османського війська тимаріотів станом на 1630 р. складала близько 106 тис., а яничарського - до 40 тис. Однак число вояків, котрі брали участь у воєнних кампаніях, було незрівнянно меншим - від 50 до 80 тис. тимаріотів. Збережені ж дані про участь яничарського війська в кампанії 1624 р. вказують на 26 тис. (див.: Murphey R. Ottoman Warfare 1500-1700. - Rutgers University Press, 1999. - P.40-41, 47). У друкованих творах воно зустрічається лише один раз - у віршованій поемі Яна Рудоміни Дусяцького «Правдивий щоденник кампанії Польської корони та Великого князівства Литовського проти турецького імператора Османа» Diariusz prawdziwy expediciey Korony Polskiey, y Wielkiego Xi^stwa Litewsk. Przeciw Osmanowi Cesarzowi Tureckiemu w Roku 1621. Pod Chocimem w Woloszech Fortunnie odprawioney. Fridrych Warzuchtig Bawarczyk Zoldath ubogi b^d^c przytomny opisal. - B.m., 1640 (без пагінації).. Подаючи нереалістично велику кількість у 900 тис. вояків, обидва (і Рудоміна, і Софонович) підкреслювали, що султан повів на Річ Посполиту настільки великі сили, які лише може змалювати людська уява. Взірцем же для такого образу цілком могли послужити описи греко-перських воєн. Так, за Ксенофонтом перське військо з 900 тис. воїнів вів «цар» Артаксеркс проти свого молодшого брата Кіра Ксенофонт. Анабасис / Пер. М.Максимова. - Москва, 2011. - С.27..

Ще однією оригінальною деталлю повідомлення Софоновича стала згадка про те, що перший бій шляхетському війську дав будинський паша Каракаш Мегмед. Інші джерела одностайні в тому, що його загін підійшов під Хотин аж у середині вересня, коли облога була у самому розпалі Pami^tniki o wyprawie chocimskiej r. 1621 Jana hrabi z Ostroroga, Prokopa Zbigniewskiego, Stanislawa Lubomirskiego i Jakoba Sobieskiego / Wyd. Z.Pauli. - Krakow, 1853. - S.25, 52, 93, 145.. Для авторів щоденників та історій така послідовність подій мала особливе значення з огляду на конструювання лінії оповіді, адже участь паші в облозі зображували як останню надію султана на перемогу. Отож взірцем для Софоновича, котрий виніс сюжет про Каракаша Мегмеда на початок свого повідомлення, міг виступати текст, в якому хронологія та послідовність подій не мали принципового значення, іншими словами - поетичний твір, де виклад подій зумовлювали радше вимоги жанру.

Причин же того, що «турецький цар» відкинув думку про продовження війни та уклав «вічний мир» із королем Сиґізмундом ІІІ, Софонович називав три: голод в османському таборі; чутки про те, що король уже готовий вирушити з-під Львова зі значною військовою підмогою; козацька нічна атака на турецький табір (вона буцімто стривожила все військо та була настільки успішною, що з намету тікав сам переляканий султан). Автори щоденників (Прокоп Збіґневський, Ян Остророґ, Якуб Собеський) також описували кількаразові козацькі нічні наскоки на османський табір, щоправда, за їхніми свідченнями, із намету втік не султан, а великий візир, що не применшувало ефекту цих несподіваних атак. Ставлення ж польських авторів до них було дуже різним - від щирого захоплення Прокопа Збіґневського та Яна Остророґа, котрі дивувалися багатству захопленої здобичі, до критичних ремарок Якуба Собеського, що вбачав у таких діях брак дисципліни серед козацького війська Ibid. - S.27, 97, 149-150.. Повідомлення ж Софоновича примітне тим, що він не просто «пригадав», як козаки громили супротивника не лише відкритим боєм удень, але й уночі, а вперше зарахував козацькі нічні атаки до вирішальних передумов перемоги під Хотином. Така інтерпретація згодом здобуде неабияке визнання серед козацьких літописців, адже «пригадана» Софоновичем оповідь про звитягу отримала резонанс у козацькому середовищі.

Свідченням цього, зокрема, є те, що текст «Кройніки...» послужив фундаментом для козацьких res gestae. Однією з перших проб такої козацької «історії» (якщо не враховувати гіпотетичних «Традиційного» та «Уманського» літописів) був так званий літопис Дворецьких 1673-1675 рр., ініціативу створення котрого приписують або київському полковникові Василеві Дворецькому (у 1659-1668 рр.), або його синові київському судді Івану. В основі викладу подій від 1340 до 1673 рр. лежала переробка деяких повідомлень із «Кройніки.» Софоновича Характеристике пам'ятки, огляд її джерел та археографічну публікацію див.: Мыцык Ю. «Летописец Дворецких» - памятник украинского летописания XVII в. // Летописи и хроники 1984 г. - Москва, 1984. - С.219-234.. Опис Хотинської війни тут вкладався в одне речення: «Року тысяча шестсот двадцят первого. Под Хотіням из турком война была знову». Однак важливо те, що згадку про цю баталію взагалі включено до твору, та в такий спосіб визнано її важливість для козацької історії.

Надалі сюжет про Хотин 1621 р. зробив більшу кар'єру в козацьких res gestae, адже він демонстрував козацьку звитягу у війнах із турками й татарами, а козацька протидія мусульманському світові являло собою одну з ключових тем у козацьких літописах Бовгиря А. Уявлення про «інших» в історичних наративах Гетьманщини (кінець XVII-XVIII ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі. - Вип.18. - К., 2018. - С.356-362. Мицик Ю. Чернігівський літопис // Сіверянський літопис. - 1996. - №4(10). - С.105-106.. Черговою пробою створення res gestae стало «ядро» так званого Чернігівського літопису, що ввійшло до всіх відомих редакцій цієї пам'ятки XVIII ст. Появу цього тексту (в ньому описувалися події за 1597-1672 рр.) Ю.Мицик датує 1699-1703 рр.³6 Одним з основних його джерел була та сама «Кройніка о землі Полской» Софоновича, звідки відібрано й відредаговано великі текстові фраґменти включно з повідомленням про Хотинську війну 1621 р. Там само. - С.109.

Утім остаточне оформлення хотинського сюжету з акцентом на нічних атаках як вирішальних для здобуття «козацької перемоги» відбулося в літописах Григорія Грабянки та Самійла Величка початку XVIII ст., що їх справедливо вважають концептуально довершеними пам'ятками козацького історієписання. Саме тут було запропоновано стрункий наративний виклад героїчний діянь «козацького народу», де Хотин став однією з важливих складових.

Звернімося спершу до літопису Грабянки як до твору, особливо широко розповсюдженого в Гетьманщині. Одним із джерел його стала «Кройніка о землі Полской» Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. - С.36.. Опис Хотинської звитяги Софоновичем міг підказати як сам сюжет, так і його інтерпретативну рамку. При тому Грабянка «актуалізував» події майже сторічної давнини, практично дослівно повторюючи слова присвяти Йоаникія (Ґалятовського) гетьманові Івану Самойловичу: «Коли б гетьман оцей запорозький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок і татар, то турки б в Росії та Польщі з церков і костьолів стайні для коней поробили» Пор.: Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. Р.Г.Іванченка. - К., 1992. - C.30; Галятовский И. Скарбница потребная и пожитечная всему свету. - Новгород-Северский, 1676. - Л.[3].. Безпосереднє джерело опису Грабянкою подій 1621 р., як і джерело Софоновича, залишається невідомим. Проте ідейно в ньому поєднуються тези, трансльовані ще в текстах 1620-х рр. (що козаки були єдиними героями Хотина, котрі живим муром закрили шляхетське військо від османської загрози), із тезою Софоновича, згідно з якою ключову роль у здобутті перемоги відіграли нічні атаки на турецький табір. Також цей сюжет перегукується з біблійною оповіддю про порятунок Єрусалима від ассирійців «Тож так говорить Господь про царя ассирійського: Він не ввійде в це місто й стріли туди не пустить, не стане перед ним із щитом, ані не насипле проти нього валу. Тим самим шляхом, що прийшов, назад повернеться, а в місто це не ввійде, - слово Господнє. Я боронитиму це місто, я його врятую заради мене й заради Давида, мого слуги. Тієї ж ночі вийшов ангел Господній та й убив в ассирійському таборі 185 000 чоловік. І як повставали вранці, аж ось самі мертві тіла. Зняв Санхериб, цар ассирійський, табір та й відступив» (див.: Книга Пророка Ісайї 37:33-37).: «З поміччю божою, що оберігає християн від поганих, козаки застукали сонних турків, пробралися до їхнього становиська і цілу ніч рубали ворогів у їхніх наметах, а коли настав ранок, огляділися турки, побачили безліч своїх перебитими і доповіли про все царю своєму, серце у того заніміло від страху і він запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вічний» Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. Р.Г.Іванченка. - К., 1992. - C.29-30..

Лейтмотив уславлення козаків як єдиних звитяжців Хотинської війни зберіг і Самійло Величко, хоча й використав цілком інші джерела. Позірно він взорувався винятково на «щоденник» бернардинця Мацея Титлевського, що вперше вийшов друком 1622 р. в Неаполі, а потому його було двічі перевидано в Іспанії, і пізніше включено до видання аналів Цезаря Баронія Антонієм Бзовським та до «Historia Constantinopolitana» Tytlewski M. Narratio de praeliis gestis inter polonorum et turcam ab annis 1620&1621. - Neapoli, 1622; Historia Constantinopolitana Post avulsum a Carolo Magno Occidentem, Ad Nostra usq[ue] tempora deducta: Et Ex Variorum Historicorum collatione, ac ipsorum verbis formalibus repraesentata; Per Christophorum Besoldum, JC. Eiusque pars prior, Seriem & res gestas continet Graecorum Imperatorum; Posterior vero, Regum atque Principum Turcicorum. - Argentorati, 1634. - P.1313-1336; Багро C. Перелік історичних праць, літературних творів та документів, наведених у тексті // Величко С. Літопис / Відп. ред. ТТаїрова-Яковлева, Г.Боряк. - К., 2020. - С.882.. Як припускають, в основу цього твору ліг опублікований щоденник познанського воєводи Яна Остророґа Ostrorog J. Woina woloska od cesarza tvreckiego Osmana przeciwko Koronie Polskiey podniesiona za panowania [...] Zygmvnta Trzeciego [...] krola, roku Bozego 1621 do [...] p. Piotra ze Bnina Opalinskiego. - W Poznaniu, 1622..

Коли порівнювати «щоденник» Титлевського з тогочасними польськомовними щоденниками, виданими в Речі Посполитій, то впадає у вічі, що саме тут участь козаків у кампанії висвітлено найдетальніше. Можливо, Величко скористався з цього твору випадково, адже той був йому доступним. Проте якщо текст Титлевського було обрано цілеспрямовано, годі й уявити кращий вибір, адже про козацький внесок у «Хотинську перемогу» йшлося якнайдетальніше, і згадки про козаків автор не оминав практично у жодному поденному записі. У чому Величко відступив від свого першовзірця, так це в тому, що до козацьких нічних атак 17 і 18 вересня він додав ще дві - 22 та 23 вересня Величко С. Літопис. - С.48-49. (в Титлевського записів під двома останніми датами немає зовсім). Вставляючи цей новий фраґмент між датами 26 і 27 вересня, Величко не вказав, з якого джерела доповнив текст Титлевського. Зіставлення показує, що опис цих нічних атак від 22 і 23 вересня - майже дослівне запозичення з опублікованого щоденника Яна Остророґа, який також поширювався в рукописних копіях Сас П.М. Хотинська війна 1621 року. - С.104 (особливо прим. 71 і 72).. Важливо, що хоч Величко повністю орієнтувався на тексти польських щоденників, але разом із тим він уже не піддавав сумніву ключову вагу нічних козацьких атак, і саме тому для нього видавалося принциповим не забути жодну з них. Принагідно описуючи нічні напади козаків, Величко лише двічі подавав їх із метою уславити козацьку доблесть - при описах Хотинської війни та оборони Чигирина проти османського війська в 1677 р. Захоплення вночі реєстровцями повсталих запорожців та низка нічних сутичок під час повстання Якова Острянина (1638 р.), напад Богдана Хмельницького на польський табір біля Ладижина (1652 р.). Величко С. Літопис. - С.87, 97, 100-101, 170-171, 514-516. Зверненням уваги на ці сюжети авторка завдячує Сергієві Багру.6 У такий спосіб звичне ранньомодерне сприйняття будь-яких дій уночі як потаємних, а отже, негідних, здобувало в козацьких літописах початку XVIII ст. цілком нове прочитання. Якщо козаки виступають проти іновірного ворога, «нічна війна» не просто виправдана, але й славетна.

Нарешті, цілком оригінальним сюжетом у Величка стало змалювання вдячності королевича Владислава та короля Сиґізмунда ІІІ гетьманові П.Конашевичу-Сагайдачному й всьому Війську Запорозькому за їхню звитяжність. Компонуючи цей нарис, присвячений «історії гетьманства Петра Сагайдачного», Величко, вірогідно, орієнтувався на віршований панегірик Касіяна (Саковича), на що вказує метафоричне висловлювання про загрозу від османського війська під Хотином: «Вийшгдши жг шнь, бісурманинь, тогда на христіянь войною, ащг і хвалился шт гордости свогя, надіючися на множгство силь своїх, в Войску 2апорожскомь снідать, а в шбозі полскомь шбідати» Пор.: Там само. - С.54; Сакович К. Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича- Сагайдачного. - С.220..

За словами Величка, він у цьому спирався на рукописні «козацькі літописці», звідки запозичив лист від короля Сиґізмунда ІІІ до Сагайдачного та два листи останнього у відповідь, а також оповідку про те, що відразу після укладення миру королевич Владислав начебто прислав козакам великий бутель італійського вина, 48 діжок питного меду, 23 великі діжки горілки та багато їстівних припасів. Хворому ж Сагайдачному, окрім вишуканих наїдків та розкішного кармазинового намету, підшитого зеленим венеціанським дамаском, він надіслав «пуздро з дванацятма фляшамы пулгарцгвымы срібрнимьі, пстро злоцістьімьі, аптгкарскимы лікарствгннимьі вод- камы наполнгнимы, вына виборного котнарского буту нгвглику, вина ргнского бочку и вина найлутшаго вгндгрского сімь анталовь» Величко С. Літопис. - С.56.. Коли ж королевич побачив, що пораненого Сагайдачного збираються везти до Києва на простому набитому соломою возі, хіба що застеленому килимами, то тут-таки дарував йому розкішний екіпаж, а як особливу відзнаку - «канакъ щирозлотний, в осмъдгсять шесть червонихъ бывший, на богатой фіялковой стонжці гавішгнний, на которомъ з гдной стороны была персона штца его принцъ Владиславова, короля Жигмунта, виборними рубінами «саженная, а з другой стороны былъ «рель гербовый Короны Полской, найвибор- нійшими шафірами «бложенний» Там само..

У ранньомодерну добу для того, щоб підкреслити визнання внеску Сагайдачного та запорозького війська у «Хотинську перемогу», не було досконалішої мови, аніж мова дарів, адже вони слугували потужним комунікативним засобом, інструментом, який творив і скріплював соціальні зв'язки Бережна Л. Дари Мазепи: Культура подарунків українських гетьманів у системі дипломатичної комунікації другої половини XVII ст. // Київська Академія. - Вип.12. - К., 2014-2015. - С.222-225.. Що могло бути кращою відзнакою заслуг Сагайдачного, як не золотий «канак», прикрашений дорогоцінним камінням, та ще й з портретом самого короля?! Такі прикраси виготовляли в єдиному екземплярі на спеціальне замовлення, отож ексклюзивність подарунка мала би підкреслювати виняткове значення послуг козацького гетьмана. Далі, за Величком, король уже особисто висловив вдячність Сагайдачному та всьому козацькому війську в окремому листі, начебто приданому королівському підскарбієві разом з обіцянкою грошової винагороди.

Ще М.Грушевський назвав цей і подальші листи-відповіді фальсифікатами, а нарис Величка - фантазією Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - Т.7. - К., 1995. - С.478 (прим.3).. Справді, якщо він, начебто скомпонований із «давніх козацьких літописців», і не містить виразних ознак, які підкріпили б сумнів щодо автентичності опису щедрих дарів вдячного королевича, то згаданий вище «лист» короля Сиґізмунда ІІІ, датований 12 січня 1622 р., не залишає місця для сумнівів Величко С. Літопис. - С.58..

По-перше, підозрілим виглядає саме датування, адже станом на 13 січня королівські комісари перебували в Києві Документи українського козацтва XVI - першої половини XVII ст.: універсали, листування, угоди, присяги. - С.222., і було б дивно, якби король направив свій подячний лист уже після виїзду до козаків власних посланців. Більше того, 21 січня датовано квит Війська Запорозького про отримання обіцяної винагороди у 40 тис. польських злотих Там само. - С.227-228.. За приблизного обрахунку, ці 40 тис. еквівалентні згадуваним у гіпотетичному королівському листі 400 тис. битих талерів. Проте з листів королівських комісарів випливає, що ці гроші (річний жолд) вони привезли з собою, а щодо обіцяних гетьманом Жулкевським додаткових 40 тис. злотих ті ж таки комісари радили козакам звернутися до короля окремо Там само. - С.225. Сас П.М. Хотинська війна 1621 року. - С.158-159..

По-друге, упадає у вічі фраза про те, що надіслані королем гроші призначено як для тих козаків («czerni woyskowey»), котрі билися під Хотином, так і для тих, що воювали на Чорному морі під проводом Хмельницького. Як відомо, Богдан Хмельницький потрапив у полон під Цецорою й був викуплений у 1622 р., а тому аж ніяк не міг командувати морськими боями в 1621 р.⁵6 Окрім того, він у 1622 р. ще не був тією постаттю, котра заслужила б окремої згадки в королівському листі. Натомість, як бачимо з попередніх ремарок Величка, той не сумнівався, ніби Хмельницький брав активну участь у морських боях 1621 р. Так, він завершував переказ щоденника Титлевського власними підрахунками чисельності шляхетського та козацького війська, вставляючи ремарку про те, що крім 40-тисячних сил козаків безпосередньо під Хотином, ще ю тис. їх за королівським наказом воювали на Чорному мор «під командою» Хмельницького: «Особно на морі Чорномъ, того жъ літа флотомъ водномъ под командою Богдана Хмглніцкого знайдовалося ко- заковъ по указу королгвскомъ /I [ю 000]. Яко свідгтглствугть сгй войни шписатгль, Матфгй Титлгвскій, сгптгврія шгстого, и войны Хмглницкого сказатгль, Самоїль Твардовский, // в книзі свогй на листі пятом» Величко С. Літопис. - С.52..

Якщо зазирнути до вказаних Величком джерел - «Щоденника» Мацея Титлевського та «Войни домової» Самуеля Твардовського, стане зрозумілою й логіка конструювання цього повідомлення, і згадка про Хмельницького на Чорному морі в гаданому королівському листі від 12 січня 1622 р. Так, у записі Титлевського під 6 вересня значиться, що козак, який утік із полону, розповів, що в османському таборі ширяться чутки, буцімто «дванадгсят судгнь, узброгнихъ арматою, на морі Євинскомь козаки гмши потопіша, избьівшиї жг в Константинополь убіжаша, их жг дажг до самих стінь града козаки гонящг, всіхь царигородцовъ устрашиша» Там само. - С.43.. Водночас у вступній частині «Войни домової», де Твардовський представляє читачеві, хто такий і звідки з'явився Богдан Хмельницький, збурювач цілої Речі Посполитої в 1648 р., також «пригадано» його «вождівство» на Чорному морі під час війни з османцями: «Ze tedy Krol Wladyslaw woyne one snowal Przeszkodzon^, do Turek z nim kommunikowal Naprzod otym y wielki Reiment mu dawal Morskiey wszystkiey Armaty» Twardowski S. Woyna domowa z Kozaki i Tatary, Moskw^, potym Szwedami i z W^gry [...]. - Calissii, 1681. - S.5..