Подвижник української наукової євроінтеграції (до 70-річчя С.В. Віднянського)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Подвижник української наукової євроінтеграції (до 70-річчя С.В. Віднянського)

Іван Боровець

(Кам'янець-Подільський)

Анотація

У статті охарактеризовано основні віхи життєвого шляху та професійної діяльності відомого сучасного українського історика, фахівця з проблем всесвітньої історії та міжнародних відносин, Степана Васильовича Віднянського. Виділено чотири хронологічні етапи у його біографії в контексті суспільно-політичного розвитку України. Простежено трансформацію методологічних засад наукових досліджень ювіляра, проаналізовано основні його праці. З'ясовано вагомий внесок дослідника у процес виходу української історичної науки на міжнародну арену.

Ключові слова: С.В. Віднянський, історія, методологія, міжнародна співпраця, дисертація, монографія, євроінтеграція, науко ва школа.

Ivan Borovets

PROMOTER OF UKRAINIAN SCIENTIFIC EUROPEAN INTEGRATION (to the 70th anniversary of S.V. Vidnyanskyi)

Key words: S.V. Vidnianskyi, history, methodology, international cooperation, dissertation, monograph, European integration, scientific school.

У міжнародних відносинах сучасності вагому роль відіграє не лише взаємодія на дипломатичному, політичному, економічному рівнях, але й культурна (народна) дипломатія, здійснювана активними творцями ідеологічних, наукових, культурних цінностей. Маючи гуманістичний вимір, базуючись на психології внутрішньолюдських взаємин, вона часто досягає більшої глибини обопільної емпатії, толерантності та плідної співпраці, ніж офіціозні канали декларованого міждержавного й міжнаціонального співробітництва. Саме з такою культурною дипломатією пов'язані по суті все життя та професійна діяльність члена-кореспондента НАН України, доктора історичних наук, професора Степана Васильовича Віднянського, з 2011 р. віце-президента Міжнародної дипломатичної місії народної дипломатії "Європейська Україна".

Шановний ювіляр народився 27 березня 1951 р. в адміністративному центрі Закарпаття місті Ужгороді¹. Базові підвалини розвитку його особистості на першому життєвому етапі формувалися насамперед родинним вихованням. історик біографія український

Визначальним, на наш погляд, стало те, що малий Степан (разом з братом-близнюком Василем) зростав у міжнаціональній сім'ї інтелігентів. Батько - Ладислав Степанович - мав словацькі та угорські коріння, захоплювався поезією. Проте ра- дянізація Закарпаття (його старший брат був де факто депортований на схід) змусила змінити покликання письменника на фах економіста-бухгалтера. Мати - Олена Михайлівна - була представницею українсько-угорської родини, працювала вчителем молодших класів української школи. На першому місці в сім'ї Віднянських було прищеплення синам моральних чеснот та пошани до знань, працьовитості й цілеспрямованості. Зокрема, Степан Васильович згадував про таку пам'ятну настанову батька: "Якщо в твоїх силах зробити людині добро, вчини так й немає значення, чи віддячить вона тобі, чи ні".

Інтерес до вивчення минулого в хлопця виник невипадково. Сам науковець у автобіографічному нарисі відзначив, що світовою історією "захоплювалися й добре знали практично всі мої численні родичі"². Сприяла цьому і загальна суспільно- політична атмосфера в країні кінця 50-х - першої половини 60-х рр., адже в той час зацікавлення історією стало менш небезпечним хобі, ніж в попередню сталінську епоху.

Після закінчення школи перший час працював фрезерувальником на Ужгородському машинобудівному заводі з СКБ, але потяг до знань зумовив те, що допитливий завзятий юнак у буремний 1968 р. (маються на увазі події "Празької весни") став студентом вечірнього відділення першого курсу історичного факультету Ужгородського університету. Вже після першого семестру, на початку 1969 р., за відмінне навчання переведений на стаціонарне відділення. У той час там викладали відомі фахівці, справжні знавці своєї справи - професори Є.А. Балагурі, І.М. Гранчак, К.І. Гурницький, Г.В. Павленко, М.В. Троян, В.І. Худанич, І.Г. Шульга, Я.І. Штернберг ³. Студент Віднянський одразу ж проявив себе як активіст студентського наукового товариства, з ентузіазмом поглиблено вивчав різні сюжети всесвітньої історії, переважна більшість яких, все ж таки, стосувалася історії Закарпаття та суміжних країн - Угорщини та Чехословаччини. Упродовж навчання неодноразово відзначався грамотами за перемогу в конкурсах студентських наукових робіт республіканського та загальносоюзного рівнів, публікував свої наукові розвідки в регіональній пресі, був членом редколегії університетської газети "Радянський студент". Про активність у громадському житті свідчить те, що ювіляр був секретарем комсомольської організації історичного факультету ⁴.

Тогочасний період свого життя С.В. Віднянський охарактеризував наступним чином: "Про незабутні п'ять років студентського життя в часи так званого "радянського застою" у мене залишилися, як мабуть у кожної молодої людини, найкращі спогади: ... про організацію та участь у студентських будівельних загонах і роботу в колгоспах під час канікул, і про проведення перших молодіжних дискотек і виступів студентських вокально-інструментальних ансамблів, і участь у студентських спортивних олімпіадах, вечірки в студентському гуртожитку, перше кохання... Усе це було, але головним залишалося навчання"⁵.

Слід відзначити, що придушення радянськими військами спроби демократизації у Чехословаччині негативно вплинуло не лише на її політичну систему, а зумовило й консервативний ухил у внутрішній політиці СРСР. На кінець 60 - першу половину 70-х рр. припадає новий етап "закручування ідеологічних гайок", що особливо відчувалося у гуманітарній сфері, в тому числі в історії. Однак, на становлення фахового рівня історика-початківця це не мало помітного впливу, адже тема його випускової роботи стосувалася історії середини - другої половини ХІХ ст., яку ідеологічна цензура стерегла значно менше. Відтак, у дипломній роботі "Формування історичної концепції О.В. Духновича" отримав можливість без ідеологічних штампів продемонструвати весь спектр своїх аналітичних здібностей, різнобічно вивчивши суспільно-політичні погляди відомого "будителя" національного духу на Закарпатті.

Завершення навчання в університеті стало стартом другого етапу в житті ювіляра й своєрідним роздоріжжям, коли слід було приймати виважене стратегічне рішення. Він мав можливість вчителювати у школі (кілька місяців працював учителем історії Четівської восьмирічної школи з угорською мовою навчання у Берегівському районі Закарпаття ⁶), залишитися на викладацькій роботі в університеті, працювати в ужгородському міськкомі комсомолу і навіть в органах державної безпеки ⁷. Однак, вже усвідомлений на той час потяг до наукового дослідження переважив усі інші фактори.

Задля реалізації задуму піти у "велику науку" склалися також сприятливі зовнішні обставини. У зв'язку з посиленою увагою до Закарпатської та Чернівецької областей як суміжних із "дружніми державами соціалістичного табору", там функціонували відділи історії європейських соціалістичних країн АН УРСР. У 1969-1970 рр. таким відділом в Ужгороді завідував І.М. Гранчак ⁸, який, маючи авторитет у київських наукових колах, надав молодому випускнику доленосну цільову рекомендацію для навчання в аспірантурі у відділі історії міжнародних відносин соціалістичних країн Інституту історії АН УРСР. Тож восени 1973 р. С.В. Віднянський прибув до Києва, де успішно склав вступні іспити. Керівником виконання його кандидатської дисертації було призначено завідувачку відділом члена-кореспондента АН УРСР І.М. Мельникову.

Загальновідомо, що наукові установи в умовах тоталітарного режиму є виразниками та інструментами пануючої ідеології. У відділі, де розпочав свою кар'єру ювіляр, це доповнювалося ще й пропагандистським завданням демонструвати нерозривні дружбу й братерство зі соціалістичними державами. Тому не дивно, що науковий керівник, у руслі дослідницьких планів відділу, перенацілила молодого аспіранта на вивчення кон'юнктурної, політично ангажованої теми "Консолідація профспілкового руху в Чехословаччині. 1969-1975 р.", покликаної довести зміцнення соціалістичної системи організації праці у "нормалізаційній" ЧССР.

Позитивною стороною такого конформного та комфортного старту були швидкі блискучі успіхи молодого науковця. 1975 р. надрукована перша стаття в Українському історичному журналі. Результатом дослідницьких пошуків у бібліотеках та архівосховищах (в т.ч. Москви і Чехословаччини) стала захищена 1977 р. кандидатська дисертація. Офіційними опонентами були д.і.н., проф. А.Ф. Кізченко та к.і.н., доц.

B. В. Сухарев, а провідною установою - кафедра загальної історії Ужгородського державного університету. Через два роки вийшла друком однойменна монографія. Опублікована також низка статей зі сюжетами про чехословацький робітничий та молодіжний рух ⁹. 1982 р. вперше виступив опонентом на захисті кандидатської дисертації Р.М. Постоловського "Развитие интернационального сотрудничества между молодежными организациями СССР и ЧССР в процессе социалистической интеграции (1969-1977 гг.)"¹⁰, з яким досі підтримує професійні й дружні контакти.

Енергійність, ентузіазм, чітке виконання вказівок та розпоряджень керівництва, безвідмовність аспіранта щодо участі в громадському житті та готовність цілком віддаватися завданням колективу не залишилися поза увагою керівництва відділу та інституту. Немаловажну роль відіграв чинник, що

C. В. Віднянський вже тоді вільно володів українською, російською, угорською (причому говорить з прононсами будапештця), чеською та словацькою, з часом додавши до вказаних комунікаційних компетенції ще й достатній рівень молдавської, румунської, польської, болгарської мов. Тому, попри його статус "цільовика", було прийнято рішення про залишення на посаді молодшого наукового співробітника, а в 1980 р. переведено на посаду старшого наукового співробітника. 1983 р. рішенням Президії АН СРСР присвоєно вчене звання "старшого наукового співробітника" за спеціальністю "загальна історія".

Паралельно влаштовувалося побутове й особисте життя ювіляра. Він став столичним жителем, зустрів свою долю й на початку 1976 р. одружився з випускницею Київського інституту народного господарства Людмилою Паюровою, уродженкою Молдавії, таким чином розширивши мультикультурність своєї родинної генетики. У шлюбі народилося двоє синів - Вадим (1976 р.) та Василь (1985 р.). Сім'я отримала у Харківському житловому масиві нову трикімнатну квартиру.

Молодий працівник не цурався величезного обсягу поточної організаційно-технічної та громадської роботи, яку йому регулярно "почесно доручали". Наприклад, 1978-1982 рр. очолював Раду молодих учених Інституту історії АН УРСР, у 1978-1989 рр. - виконував обов'язки відповідального секретаря редколегії збірника наукових праць відділу "Історичні дослідження. Історія зарубіжних країн", певний час був вченим секретарем відділу ¹¹. За цілим букетом грамот з подяками за громадську активність у "проведенні агітпоходу", "участі у соціалістичному змаганні", "організації днів науки", "у суспільно-політичному житті", "комуністичній праці", "виконанні соціалістичних зобов'язань", "пропаганді політичних і наукових знань серед трудящих"¹² слід насамперед бачити масу витраченого особистого часу, який міг би використаний на індивідуальні, сімейні потреби, але натомість віддавався громадським справам. Ювіляр став також учасником та лауреатом низки наукових республіканських та всесоюзних конкурсів, отримував різні грамоти, відзнаки й нагороди, зокрема медаль АН УРСР з премією для молодих вчених (1981 р.), Диплом другого ступеня Всесоюзного конкурсу товариства "Знання" на кращі твори науково-популярної літератури (1982 р.) за брошуру "Київ і міста-побратими", звання "Ударник комуністичної праці" (1983 р.) згідно рішення Вченої ради Інституту історії АН УРСР.

Доктор історичних наук О.Б. Головко, який на початку 1980-х рр. навчався в аспірантурі Інституту історії АН УРСР, поділився своїми тогочасними враженнями: "Серед працівників відділу історії міжнародних відносин соціалістичних країн виділявся науковою та громадською активністю, внутрішньою позитивною енергетикою С.В. Віднянський. Він ніколи не відмовляв у допомозі та цінних порадах для колег.

Відчувалося, що керівництво та провідні працівники з повагою ставилися до молодого науковця, доручали йому серйозні справи. Вже в той час була очевидною перспектива його кар'єрного зростання". У другій половині 1980-х рр. також зав'язалися товариські стосунки ювіляра зі стажистом-дослідником С.А. Копиловим (сьогодні - доктор історичних наук, професор, ректор Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка), керівником дисертаційної роботи якого став тогочасний заступник директора Інституту історії АН УРСР, знаний болгарист П.С. Сохань ¹³.

Зважаючи на соціокультурну атмосферу 1970-80-х рр., не дивно, що ювіляр щиро дотримувався колективістських засад у повсякденній праці, відповідальним ставленням до взятих зобов'язань цілеспрямовано налагоджував міжнаціональні зв'язки, особливо зі словацькими, чеськими, російськими колегами. При цьому наголошуємо, що на вказані базові загальнолюдські цінності міжособистісних взаємин тогочасна ідеологічна кон'юнктура не мала якогось суттєвого впливу.

Важливо звернути увагу на наступну особливість ситуації в радянському суспільстві. Надто завзятих "реалізаторів лінії партії" колеги в залежності від їх власного характеру побоювалися, запобігали перед ними, поза очі зневажали або ж тихо ненавиділи, але ніколи не любили й не поважали. У зв'язку з цим, власне як сам факт прийняття молодого працівника у колектив відділу, а також подальші довіра й повага керівництва й колег доводять, що С.В. Віднянський, попри свою активність, не був ні "правовірним комуністом", ані войовничим атеїстом, а пропагандистські "ритуали" виконував через їх зовнішню технічну обов'язковість.

Аналогічний принцип можна застосувати і щодо громадян тогочасної Чехословаччини. Мислячі люди (а саме такими були словацькі й чеські науковці - друзі ювіляра) чудово усвідомлювали сутність як "нормалізаційного режиму" у своїй країні так і розвиненого соціалізму в СРСР. Відтак, цінили у своїх радянських колегах знову ж таки загальнолюдські принципи взаємин. Тому особистісне спілкування й співпраця молодих науковців, основа яких була закладена у той час, пережила комуністичні режими й активно продовжилася вже в період незалежних України, Чехії та Словаччини.

Саме завдяки зусиллям і активній участі С.В. Віднянського у колективних проєктах вагомих успіхів було досягнуто на поприщі базового напрямку діяльності відділу - популяризації науково-технічного та виробничого інтернаціонального співробітництва між трудовими колективами в процесі розбудови соціалізму. Індивідуально або у творчій співпраці з І.М. Мельниковою, П.С. Соханем, І.М. Кулиничем він став автором розділів у низці праць, присвячених міжнаціональним зв'язкам УРСР із соціалістичними державами у сфері трудових відносин ¹⁴, на замовлення товариства "Знання" УРСР підготував дві інформаційно-пропагандистські брошури ¹⁵.

Індивідуальним напрямом досліджень С.В. Віднянського залишалися тенденції тогочасного суспільно-політичного розвитку Чехословаччини. Задля інтенсифікації наукових пошуків 1984-1985 рр. він проходив стажування в Інституті слов'янознавства та балканістики АН СРСР (м. Москва), консультувався там з відомими російськими вченими, в т.ч. вихідцями із Закарпаття Б.Й. Желіцьким, 1.1. Попом, А.І. Пушкашем ¹⁶. Логічним результатом стала публікація (у співавторстві з І.М. Мельниковою) другої монографії¹⁷. Визнанням його заслуг в розвитку радянсько-чехословацьких зв'язків у науковій сфері стало нагородження відзнаками ЧССР - медаллю "Академік Зденек Неєдли" та Почесною відзнакою Першого ступеня Празького Союзу чехословацько-радянської дружби ¹⁸.

Звісно, методологічна основа праць ювіляра даного періоду базувалася на канонах марксистської історіографії, у них були присутні стандартні пропагандистські конструкції й соціологічна схематизація в руслі тогочасних ідеологічних завдань. Проте, якщо не акцентувати увагу на цих тоді обов'язкових умовностях будь-якої допущеної до публікації розвідки, а оцінювати тексти за критеріями новизни фактографії, авторських гіпотез, аргументацій та висновків, то у такому ракурсі чітко простежується стиль ініціативного науковця-дослідника.

Так, оцінюючи третю монографію ювіляра ¹⁹, ужгородські історики М.М. Вегеш та Л.В. Горват, слушно зауважили: "Сьогодні можна піддавати критиці цю працю та її автора за надмірну заідеологізованість, прокомуністичну спрямованість тощо. Такий був час і Степан Васильович не становив винятку. Разом з тим, хочемо відзначити, що книга містить величезний фактичний матеріал і статистичні дані..."²⁰.

Очевидно, в контексті завдань горбачовської "перебудови", у книзі акцентувалася увага на проблемах переходу до інтенсивної моделі економічного розвитку, деструктивній ролі командно-адміністративної системи ²¹. Характерно, що новаторство положень монографії проявилося саме у виокремленні особливого аспекту міжнародних відносин - активності українських радянських робітників у співпраці із зарубіжними колегами, тобто цілком відповідає сучасним інтерпретаціям "народної" дипломатії. Рецензенти зазначали: "наведені у праці конкретні факти вияву такої активності робітничих мас, на нашу думку, вагомо аргументують це нове положення. Варто додати, що воно відображає й основні тенденції та закономірності розвитку сучасного цілісного й взаємопов'язаного світу - демократизацію міжнародних відносин та зростання ролі народних мас в їх здійсненні"²². Викликає інтерес ще один сюжет тексту даної рецензії: "Автор справедливо не оминув розгляду концепції будівництва розвинутого соціалізму... Правда авторська позиція щодо цих гострих питань викладена не зовсім чітко."²³. Можливо, згадана нечіткість була спричинена небажанням автора надто ангажуватися в політичних питаннях у зв'язку з власною не надто "стійкою" ідеологічною позицією?

Звернемося також до об'ємної статті ювіляра "Робітничий клас Української РСР у розвитку виробничих зв'язків між трудовими колективами СРСР та Чехословаччини (1945-1985)"²⁴. Аналіз тексту засвідчує наступні ознаки політизації викладу матеріалу: надмірний пафос тексту в процесі висвітлення виробничої співпраці робітничих колективів України та Чехословаччини; посилання на праці тогочасних державних лідерів - М. Горбачова та Г. Гусака; негативна оцінка подій "Празької весни", які кваліфіковано як "бурхливий натиск за активної підтримки антикомуністичних центрів Заходу проти завоювань соціалізму", "підступи правих та антисоціалістичних сил", "активізацію ревізіоністських, контрреволюційних і антисоціалістичних сил в країні"²⁵.

Але вказані моменти не можуть нівелювати значимості здійсненої дослідницької роботи. Автором опрацьовано значний масив джерел та наукової літератури, в т.ч. чеською та словацькою мовами. Присутні посилання на збірники дипломатичних документів, матеріали кількох архівосховищ, стенограми з'їздів та засідань, зарубіжну пресу ("Vychodoslovenske noviny", "Rude pravo")²⁶. Розвідка насичена статистичними даними.

Докладно простежено хроніку взаємних візитів та виробничого стажування колективів українських та чехословацьких підприємств, наприклад металургійних комбінатів Дніпродзержинська та Тржинця, Запоріжжя та Кошиць, Словнафти та Кременчуцького нафтопереробного заводів тощо. Радянські шахтарі ділилися з чехословацькими колегами досвідом запровадження графіка циклічної роботи у забоях ²⁷. Автор проаналізував інтенсивну співпрацю між прикордонними областями - Закарпаттям та Східною Словаччиною, що на сучасному етапі, вже в нових ідеологічних умовах, знайшло продовження у співробітництві в рамках проєкту єврорегіонів. Приділено увагу зв'язкам і між несуміжними областями: Чернігів - Східна Чехія, Київ - Братислава, співпраці у рамках Ради економічної взаємодопомоги, в процесі прокладання міжнародних газопроводів, нафтопроводу, електричних ліній ²⁸. Конкретизовано економічний ефект від обміну досвідом, простежено організацію інтернаціонального соціалістичного змагання, суботників ²⁹.

Превалювання наукових принципів над кон'юнктурними міркуваннями у характері С.В. Віднянського яскраво проявилося у кризових умовах "оксамитової революції" наприкінці 1989 р. На той час вже була опублікована та отримала схвальні рецензії його монографія "Интернациональное сближение рабочего класса стран социалистического содружества", що мала стати базою докторської дисертації. Проте автор виявив велику особисту мужність й громадянську свідомість й не став проштовхувати вже готовий, але неактуальний проєкт. Ювіляр прокоментував ситуацію наступним чином: "враховуючи блискавичний і для багатьох неочікуваний крах комуністичних режимів, що не піддалися демократичній трансформації, і розпад світової соціалістичної системи наприкінці 1989 р., я, незважаючи на рекомендації своїх старших колег, відмовився від захисту вже підготовленої докторської дисертації, хоча деякі мої колеги захищали дисертації з проблем соціалістичного будівництва або вдосконалення соціалізму в країнах Центрально-Східної Європи і в 1990-1991 рр."³⁰.

Тобто він ще за два роки до розпаду СРСР категорично, раз і назавжди, відмовився від марксистської методології історіописання й в подальшій науковій кар'єрі не звертався до своїх радянських напрацювань та тематичних сюжетів, жодного разу не пославшись на свої тогочасні праці. Такий різкий поворот також, на нашу думку, можна пояснити поверховістю рис образу "homo sovieticus" в особистості С.В. Віднянського, яких він позбавився, очевидно, досить швидко, без болісних внутрішніх переживань й страждань.

Наступне десятиліття, як третій етап біографії, стало нелегким для повсякденного життя ювіляра. Як і для більшості українських сімей на порядок денний постало фізичне виживання в умовах "хижацького" накопичення первісного капіталу в процесі переходу до ринкової економіки. Тривалі затримки зарплатні (яку швидко з'їдала інфляція) на фоні потреб підростаючих дітей спричинили хронічну нестачу засобів до існування. Гострою необхідністю були підзаробітки, які не в'язалися із фахом науковця. У той час практично всі або брали участь, або хоча б чули про транзитну "народну" торгівлю зі суміжними країнами. Згідно спогадів С.В. Віднянського, одним з таких епізодів був досвід "човникової" роздрібної торгівлі через українсько-словацький кордон, налагодженої разом з кошицькими друзями. Проте навіть у той важкий період він не став на шлях ревізії своїх життєвих пріоритетів, продемонстрував відданість науці, залишився у професії, ба більше - цілеспрямовано організовував "парадигмальну наукову революцію"³¹ у рідному відділі, який очолив з 1991 р.

Дійсно, попри економічну кризу, проголошення незалежності України та подальша демократизація наукового життя відкривала можливість цілковитої авторської свободи у теорії, методології та практиці історичних досліджень. Інститут історії України НАН України (з 1993 р. під керівництвом академіка В.А. Смолія) став флагманом трансформацій української історичної науки. Реальністю стали плюралізм, повернення замовчуваних у радянські часи імен істориків, публікація та популяризація їх творчої спадщини, розширення тематичного горизонту дослідницьких проєктів співробітників інституту, зокрема їх переорієнтація на проблеми українського державотворення. У цих процесах колектив відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин (така назва закріпилася з 1996 р.) та завідувач брали щонайактивнішу участь, налагоджували міжнаціональне наукове співробітництво у нових демократичних умовах, відновлювали науково-координуючу роль відділу з проблем вивчення всесвітньої історії в Україні, розпочали інтеграцію історії України у всесвітньо-історичний процес тощо. Виконання вказаних завдань ювіляр здійснював, розвиваючи співпрацю з корифеями української історіографії Я.Р. Дашкевичем, Я.Д. Ісаєвичем, І.М. Мельниковою, П.С. Соханем, Ф.П. Шевченком, А.М. Шлепаковим та ін.³².

Публікації першої половини 1990-х засвідчили перехід С.В. Віднянського до нових актуальних сюжетів досліджень: роль О. Духновича в національному відродженні³³; міжвоєнний період в історії Чехословаччини та перебування в її складі Закарпаття ³⁴; історія русинів-українців ³⁵; український вимір діяльності Т.Г. Масарика ³⁶. Окремі з них були опубліковані у наукових виданнях Братислави й Праги. В той же час викристалізувалася й проблематика дисертації - діяльність української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині³⁷. Дослідник неодноразово перебував у відрядженнях у Чеській та Словацькій республіках, опрацьовував в архівах та бібліотеках джерела та наукові праці з даної тематики. 1994 р. став одним із засновників і членів Міжнародного наукового товариства Т.Г. Масарика (Прага).

У 1994 р. напрацювання були систематизовані в індивідуальній монографії про діяльність Українського вільного університету ³⁸, рецензії на яку вийшли у часописі "Українська діаспора" (Київ-Чикаго), "Історичному журналі" (Братислава) та в Ужгороді. М.М. Вегеш та Л.В. Горват відзначали: "С.В. Віднянський вперше у вітчизняній історіографії прослідкував процес виникнення і розвитку УВУ з 1921 по 1945 р. Монографія основана на недоступних раніше для дослідників архівних та інших джерелах і в ній розглядається маловідомі проблеми історії та заснування та наукової, педагогічної, культурно-освітньої діяльності першого вищого навчального закладу і другої наукової установи української еміграції міжвоєнного періоду"³⁹.

Автор простежив обставини створення університету у Відні, позитивні зрушення у його функціонуванні внаслідок переведення до Праги, подав статистику соціального, вікового, регіонального складу українських емігрантів в Чехословаччині⁴⁰. У головному розділі роботи "Перетворення УВУ в Празі в Університет західноєвропейського зразка" детально розкрив його внутрішній устрій і організацію, матеріальне становище, професорсько-викладацький склад університету та його педагогічну діяльність, наукову, культурноосвітню діяльність, простежив основні віхи життя і діяльності студентства ⁴¹.

Визначаючи роль УВУ, дослідник дійшов висновку, що "протягом майже четверті століття (1921-1945 рр.) місцем його перебування стала Прага, де він тривалий час залишався єдиним українським університетом в світі, хоч і недержавним, приватним, але вільною всеукраїнською вищою школою і водночас науковою установою"⁴².

Паралельно знаходив час і для навчально-педагогічної активності, викладав курс історії міжнародних відносин (а також був завідувачем кафедри міжнародних відносин і деканом факультету міжнародних відносин ⁴³) у Київському інституті "Слов'янський університет"⁴⁴, став співавтором посібника з історії країн Центральної та Південно-Східної Європи ⁴⁵.

У другій половині 1990-х рр. напружені зусилля у процесі трансформації індивідуальної науково-пошукової роботи та організаційної діяльності як завідувача відділу стали приносити перші відчутні плоди. 1997 р. на засіданні Спеціалізованої вченої ради інституту історії України НАН України захистив докторську дисертацію на тему "Українське питання в міжвоєнній Чехословаччині". Офіційними опонентами були доктори історичних наук, професори С.В. Кульчицький, І.М. Гранчак, В.П. Трощинський, а провідною установою - Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України. 1999 р. присвоєно вчене звання "професора" зі спеціальності "Всесвітня історія".

Відзначимо велику працездатність ювіляра, адже в цей час помітно, що С.В. Віднянський став розширювати хронологічний та тематичний спектр своїх досліджень, одночасно продовжуючи розробку вище окреслених проблем. Автор з цього приводу відзначав: "мені ніколи не цікаво було залишатися "спеціалістом вузького профілю" і я прагнув сам й заохочував наукових співпрацівників відділу розширювати коло наукових інтересів. Тому серед моїх наукових розробок можна зустріти публікації з різних напрямків, тем і періодів історії: від історіографічних і методологічних проблем історичної науки, історії Закарпаття, зокрема т. зв. "русинського питання", дослідження міжслов'янських взаємин періоду національно-культурного відродження слов'янських народів середини ХІХ ст., боротьби цих народів за своє національне самовизначення й державність напередодні і під час Першої світової війни, до розробки актуальних питань новітньої історії країн Центрально-Східної Європи, зокрема Чехословаччини, Польщі, Румунії та Угорщини, проблем міжвоєнної української еміграції в Європі та історії міжнародних відносин і міжнародних зв'язків українського народу впродовж ХІХ-ХХ ст., у тому числі і становлення зовнішньої політики незалежної України"⁴⁶.

Конкретизуємо із наведеного узагальнення деякі нові сюжетні лінії другої половини 1990-х рр. Досліджував проблеми суспільно-політичного розвитку Чехословаччини (в т.ч. українське питання) після Другої світової війни ⁴⁷. З'являються публікації, присвячені українсько-румунським взаєминам ⁴⁸. Чітко простежується тенденція зростання дослідницького інтересу до ролі й місця України у міжнародних відносинах загалом та Європі зокрема ⁴⁹.

Окремо слід відзначити участь у фундаментальних дослідницьких проєктах. Насамперед це "Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз"⁵⁰ з перекладом тексту російською та англійською мовами (розділ "Україна та українське питання в політиці Чехословаччини"), "Малий словник історії України" (перу С.В. Віднянського належить 7 статей-гасел), "Все про Україну"⁵¹, "З історії міжнародних зв'язків України: наука, освіта (ХІХ - 30-ті роки ХХ ст.)."⁵².

Щодо останнього збірника, то С.В. Віднянський особисто відшукав, переклав з чеської мови і підготував до друку оригінальні документи з фондів ЦДАВО України в Києві, преси та мемуарів про діяльність української еміграції в Чехословаччині. Заслуговують на увагу такі документи як, зокрема, "Лист ради Українського громадського клубу в Празі до міністерства закордонних справ УНР про участь в діяльності клубу представників чеської інтелігенції", "Розпорядження Міністерства шкільної й народної освіти Чехословацької республіки стосовно літературної мови на Закарпатті", "Звідомлення ректора Українського вільного університету О. Колесси на інавгурації 1921/22 академічного року в Празі про допомогу з боку офіційних кіл Чехословаччини", "Становище і потреби Українського вільного університету в Празі" тощо ⁵³.

Він став ініціатором та організатором Першої українсько-чеської науково-теоретичної конференції "Масариківські читання" (1998 р.)⁵⁴, що заклала основи "масарикознавства" в Україні. Акцентуючи увагу на ролі президента Чехословаччини в українському векторі празької політики, історик вказував, що той "завжди підкреслював, що українське питання - не тільки мовне, але й політичне і культурне. Він трактував його, як правило, в контексті загальнослов'янського, беручи до уваги передусім його реальний зміст, життєві сили і слабкості українського руху... З огляду на це Т. Масарик не міг на початку ХХ ст. уявити Україну як цілком самостійну державу"⁵⁵. Через такі переконання, згідно висновків С.В. Віднянського, "Т.Г. Масарик, як і офіційні політичні кола Чехословаччини, незважаючи на симпатії до українців, не підтримували т.з. український сепаратизм, коли йшлося про Наддніпрянську Україну. Аналогічну позицію вони займали і щодо західноукраїнських земель, зокрема Східної Галичини: ЧСР не визнала уряд Західноукраїнської Народної республіки. Водночас Чехословаччина тривалий час (до підписання Ризького миру в 1921 р.) не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину, вважаючи, що остання має право на об'єднання з іншими українськими землями і також стати частиною російської демократичної федерації"⁵⁶.

Необхідно відзначити підготовку в співавторстві з М.М. Вегешем монографії "Країни Центрально-Східної Європи та українське питання (1918 -1939)"⁵⁷, у якій написав розділи "Країни Центрально-Східної Європи і українська проблема у міжвоєнний період: історіографічні аспекти" та "Українське питання у міжвоєнній Чехословаччині", а також участь у XII-ому міжнародному з'їзді славістів в Кракові (1998 р.), де виступив з доповіддю "Міжвоєнна українська еміграція в Чехословаччині: культурно-громадське і науково-освітнє життя"⁵⁸.

Зростання авторитету вченого засвідчило запрошення його до участі в розробці навчально-методичних видань ⁵⁹ та посібника для середньої школи ⁶⁰. Розширюється сфера його активності та популярності у фахових колах за рахунок публікацій у відомих періодичних виданнях "Історія України"⁶¹, "Хроніка 2000"⁶², "Сучасність"⁶³.

Початок третього тисячоліття ознаменував старт четвертого періоду в житті ювіляра, який триває досі. Його позитивним фоном стало покращення економічного добробуту українського суспільства загалом та родини Віднянських зокрема, перехід дітей у статус дорослих, що вивільнило час для робочих справ. Основою матеріального забезпечення родини стали титанічні зусилля ювіляра, який працював одночасно на декількох роботах як науковий працівник та викладач, а фраза "у мене цейтнот" зайняла пріоритетне місце у його повсякденному лексиконі. Водночас сам відзначається скромністю у потребах та невибагливістю в побуті. До прикладу, за робочий кабінет йому слугує найменша кімнатка в квартирі, де заледве поміщається диван, комп'ютерний стіл та велика шафа, габаритів якої давно вже не вистачає для вміщення всіх книг. То ж вони лежать у кімнаті усюди, також на спеціальних полицях на балконі, а значна частина томів особистої бібліотеки - ще й на дачі.

Перші двадцять років ХХІ ст. є безсумнівно часом розквіту професійного життя С.В. Віднянського як відомого дослідника, успішного менеджера наукових пошуків співробітників відділу (з 2012 р. - історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України) та здобувачів, талановитого педагога вищої школи. З огляду на те, що список публікацій автора за 2001-2021 рр. склав понад 400 назв, неможливо у рамках статті проаналізувати їх чи навіть згадати усіх, тому вкажемо лише на найбільш об'ємні й істотні, на наш погляд, в плані суспільно-політичної актуальності, демонстрації авторських концептуальних поглядів.

Він постійно вболіває за авторитет колективу й наступним чином спрямовує своїх співробітників: "Я розумію, що для вас більш привабливими є індивідуальні траєкторії досліджень, але ж можна поєднувати їх з участю у створенні колективних монографій відділу, що засвідчить нашу активність як згуртованої команди". Сам подає приклад й став автором розділів низки колективних і багатотомних академічних видань: "Політична історія України. ХХ століття", "Уряди України у ХХ ст.", "Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001 рр.)", "Українські історики ХХ століття", "Моя Україна", "Україна: політична історія. ХХ - початок ХХІ ст.", "Державотворчий процес в Україні 1991-2006", "Нариси історії державної служби в Україні", "Історія державної служби в Україні", "Економічна історія України", "Інститут історії України НАН України. 19362006", "Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності", "Національне питання в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: історичні нариси", "Енциклопедія історії України", "Енциклопедія сучасної України", "Українська дипломатична енциклопедія", "Закарпаття 1919-2009 років: історія, політика, культура", "Велика війна 1914-1918 рр. і Україна", "Оптимізація системи транскордонного співробітництва: концепція та її пілотна імплементація (на прикладі сусідніх регіонів Угорщини, Словаччини, Румунії та України)", "Перша та Друга світові війни в історії людства", "Французька модель державності: політичний, економічний, соціальний і правовий аспекти", "Історія Криму в запитаннях та відповідях", "Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості", "Історія, що об'єднує. Нариси новітнього транскордонного співробітництва у Карпатському регіоні" та ін. Відзначаючи дану активність ювіляра, академік В.А. Смолій зауважив: "практично жодне із багатьох колективних й багатотомних академічних видань Інституту історії України НАН України, що побачили світ за роки української незалежності, не обійшлось без його авторської участі"⁶⁴.

Характеризуючи колективну діяльність відділу, слід виокремити фундаментальний задум ювіляра - анотовану історичну хроніку міжнародних відносин "Зовнішня політика України в умовах глобалізації" (з 2004 р. вийшло п'ять випусків, що охоплюють період 1991-2019 рр.). Іншим масштабним реалізованим задумом стала підготовка упродовж 2009-2016 рр. шести випусків енциклопедичного словникадовідника "Україна в міжнародних відносинах" (керівник авторського колективу - С.В. Віднянський, відповідальний редактор - М.М. Варварцев)⁶⁵.

Ювіляр завжди пишається своїм дітищем - міжвідомчим збірником наукових праць "Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки та знахідки" (станом на 2021 р. готується 30-ий випуск). Наголошуємо, що в кожному випуску вміщена об'ємна публікація (часом не одна) відповідального редактора, яка відзначається ґрунтовністю, новизною, продуманою композицією, часто є своєрідним флагманом та специфікатором наукових зацікавлень й пріоритетів автора у відповідному дослідницькому році.

Також є частим дописувачем таких періодичних видань як "Український історичний журнал" (за підрахунками автора даної статті - близько 30 публікацій упродовж 2001-2021 рр.), "Науковий вісник дипломатичної академії України" (6), "Науковий вісник Ужгородського національного університету" (5), "Україна дипломатична" (12), Зовнішні справи (8), "Україна-Європа-Світ" (7) тощо.

Постійно тримає в полі зору та аналізує тенденції розвитку української історіографії в галузі дослідження всесвітньої історії, міжнародних зв'язків та зовнішньої політики України. З цього приводу неодноразово доповідав на Загальних зборах Відділення історії, філософії та права НАН України, вченій раді Інституту історії України НАН України, публікував відповідні статті⁶⁶. Підготував низку спеціалізованих історіографічних студій ⁶⁷.

Окремо слід зупинитися на тісній співпраці С.В. Віднянського зі своїм найкращим і найближчим учнем А.Ю. Мартиновим. За визнанням ювіляра, хлопець звернув на себе його увагу ще на вступних іспитах в інститутську аспірантуру 1994 р. Глибокі знання, аналітичні здібності, широкий світогляд, які проявив молодий абітурієнт у відповідях на запитання членів приймальної комісії, стимулювали Степана Васильовича до висновку подумки: "Це наша людина". Відтак, Андрій Юрійович пройшов пліч-о-пліч з наставником, який став його своєрідним "хрещеним батьком", шлях до доктора історичних наук, професора, провідного наукового співробітника.

З їх чисельного спільного наукового доробку виділяємо два монографічні видання. 2006 року вийшла науково документальна книга "Україна в Організації Об'єднаних Націй: 60 років участі у розв'язанні найважливіших міжнародних проблем". У передмові міністр закордонних справ України Б.І. Тарасюк зазначив: "Книга, яка пропонується читачеві, сприятиме роз'ясненню місця і ролі ООН у минулому та в сучасній міжнародній політиці серед широкого загалу в Україні. На її сторінках висвітлюється багатогранна робота української дипломатії різних часів, яка навіть за несприятливих умов обмеженого суверенітету та ідеологізації міжнародних відносин була спроможна надавати вітчизняному курсу в ООН досить виразного українського змісту"⁶⁸. Визнаючи, що українська дипломатична делегація в ООН не була самостійною в своїх планах і діях, автори наголошують, що її участь в діяльності головної міжнародної організації була "...вдалою спробою зайняти гідне місце у світовому співтоваристві, нехай і в ущемленому, частковому міжнародно-правовому статусі, і мала велике морально-політичне значення й далекосяжні наслідки"; "... свідченням причетності України до великої політики"⁶⁹.

Вельми затребуваним (про це свідчить кількість сучасних цитувань) стало їх історико-біографічне дослідження про сімнадцять європейських політичних діячів ХХ ст., які, за оцінкою авторів, удостоїлися звання "батьків-засновників" Європейського Союзу ⁷⁰. Перу С.В. Віднянського належать майстерно виписані портрети Ріхарда Куденхове-Калергі, Томаша Масарика, Вінстона Черчилля, Шарля де Голля, Маргарет Тетчер, Михайла Горбачова, Вацлава Гавела, Іоанна Павла ІІ.

Першим в новітній історії протагоністом єдиної Європи вважає сина австрійського дипломата і японки Р. КуденховеКалергі, який "часом марнославно, але віддаймо належне, завжди пристрасно боровся за свою ідею "Пан'європейського Союзу", яка була викладена в однойменній книзі, що вийшла друком 1923 р."⁷¹. Т. Масарик вважав перспективним створення федерації малих народів і малих держав Європи, але рішуче виступав проти нав'язування цієї ідеї згори ⁷². В. Черчилль закликав до створення за зразком США Сполучених Штатів Європи, проте Велику Британію він не бачив у їх колі⁷³. Ш. де Голль відкидав федералістський проєкт європейського єднання, прагнув прийняття ключових рішень на фундаменті збереження національного суверенітету держав ⁷⁴. Подібну концепцію обстоювала М. Тетчер, вважаючи, що ЄС має бути конгломератом націй, а не якоюсь наднаціональною структурою, що обмежувала б суверенітет своїх членів та зазіхала на їхні національні інтереси ⁷⁵. М. Горбачов репрезентував як виявилося ілюзорну ідею "спільного європейського дому" від Атлантики до Владивостока ⁷⁶. В. Гавелом об'єднана Європа розумілася "як тісна співпраця європейських народів і громадян, яка б своєю суттю обмежувала виникнення нових конфліктів або взагалі їх унеможливлювала"⁷⁷. Згідно настанов Іоанна Павла ІІ об'єднання Європи має ґрунтуватися на "угоді щодо фундаментальних задач і моральних стосунків, на спільності культурного спадку і, що найголовніше, на солідарності в умах та серцях"⁷⁸.

Важливим предметним внеском у наукове обґрунтування та популяризацію вітчизняної історії як невід'ємної та нерозривної складової європейського цивілізаційного простору стала колективна праця "Україна в історії Європи ХІХ - початку ХХ ст.: історичні нариси"⁷⁹, підготовлена під егідою відділу та за редакцією Степана Васильовича. У перші кілька місяців після видання на неї опубліковано вже 7 рецензій. Визначаючи місце України в європейській історії, вказував, що "вона з давніх-давен постійно ставала об'єктом нападів войовничих племен і народів, не раз рятуючи в такий спосіб від нищівних руйнувань не лише Центральну, а й Західну Європу", але "втім і нині у світі подекуди до кінця не усвідомлюють ані багатства й величі української історії, ані її глибинного цивілізаційного змісту"⁸⁰.

Особливе місце в науковому доробку посідають дослідження історії рідного Закарпаття (понад 100 публікацій). Підготував біографічні нариси про: Іоаникія Базиловича, Михайла Балудянського, Германа Бідермана, Адольфа Добрянського, Юлія Гаджегу, Іоаникія Дулішковича, Григорія Жатковича, Анатолія Кралицького, Антонія Годинку, Федора Корятовича і Дьєрдя Дожу. Звернув увагу професійної спільноти на династію Шенборнів, знамениту "верховинську акцію" Едварда Еґана ⁸¹. Саме С.В. Віднянський одним із перших у вітчизняній історіографії провів паралелі між творчістю Томаша Масарика і Августина Волошина ⁸². Завдяки ньому Карпатська Україна 1938-1939 років увійшла до фундаментальних академічних колективних монографій вітчизняних істориків як необхідна складова державотворчих процесів в Україні⁸³.

Найновішою монографією (у співавторстві з М.М. Вегешем) є біографічна книга про діяльність "батька" карпатоукраїнського народу Августина Волошина, яка вже має два видання ⁸⁴. Головними завданнями свого дослідження науковці визначили ревізію спотворених оцінок його діяльності у радянській історіографії, наведення контраргументів прибічникам неорусинства, які не вважають Волошина самостійним політичним діячем, а також популяризацію цієї постаті, адже "в Україні українському читачеві по цей бік Карпат про життя і працю президента Карпатської України, його внесок в загальноукраїнську національно-визвольну справу і місце в історії українського державотворення, на жаль, маловідомі"⁸⁵.

За його участю як наукового керівника, консультанта або офіційного опонента близько 40 закарпатців успішно захистили кандидатські або докторські дисертації зі всесвітньої історії. С.В. Віднянський регулярно приїжджає на свою малу батьківщину, в Alma-mater для робочих справ або й просто для спілкування зі своїми колегами й друзями ⁸⁶.

Учні та вчителі середніх шкіл знають Степана Васильовича насамперед як автора інноваційного комплекту навчальних матеріалів зі всесвітньої історії для 11 класу ⁸⁷. Видання 2003 р. містить навчальну книжку і компакт-диск (майже 100 розширених ілюстрованих біографій історичних осіб, понад 500 фотографій та історичних карт, близько 50 відеокадрів кінохроніки)⁸⁸. Навчальний комплект отримав народне визнання української педагогічної громадськості. 2008 р. ювіляр був незалежним експертом зі всесвітньої історії Українського центру оцінювання якості освіти. Продовжив дописувати до методичного журналу "Історія України"⁸⁹, а також популяризує історичні знання на шпальтах рейтингової періодики ("Дзеркало тижня", "Факты", "Українське слово").

Вельми охоче працює зі студентською аудиторією, через яку його академічна діяльність набуває практичного виміру. Згідно оцінки М. Олашина "Степан Васильович є високоерудованим викладачем вищої школи. Він добре знає психологію студентської молоді, вдало обирає головні навчальні методи і прийоми"⁹⁰. У 2003-2017 рр. він був професором кафедри зовнішньої політики і дипломатії Дипломатичної академії України при МЗС України. 2005-2007 рр. - професор кафедри міжнародного культурного співробітництва Київського національного університету культури і мистецтв, Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, 2005-2006 рр. - завкафедри історії Угорщини та європейської інтеграції Ужгородського національного університету, в 2004-2012 рр. - професор Закарпатського державного університету, а з 2012 р. - професор кафедри країнознавства Ужгородського національного університету (за сумісництвом). 2005 року йому присвоєно звання "Почесний доктор Ужгородського національного університету". Був головою державних екзаменаційних комісій на історичних факультетах і факультетах міжнародних відносин Ужгородського, Луганського національних університетів, Закарпатського державного університету, Рівненського інституту слов'янознавства та Закарпатської філії Київського славістичного університету. Був заступником голови журі всеукраїнських олімпіад студентських робіт з історії та методики її викладання в Луганську та Переяславі-Хмельницькому, читав спецкурси у багатьох вузах України. Він член авторського колективу видання "Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів" (Львів, 2001), підготував навчальну програму і тематику семінарських занять з курсу "Зовнішня політика України" (2004), навчально-методичні посібники "Міжнародні відносини і зовнішня політика (від 1914 до наших днів)" (2006), "Зовнішня політика України" (2006).

Загалом С.В. Віднянський є автором близько 600 наукових публікацій, у т.ч. понад 80 індивідуальних і колективних монографій, понад півтораста статей-гасел у енциклопедичних виданнях. Понад 50 наукових праць опубліковано за кордоном. Брав участь у роботі понад 70 міжнародних наукових з'їздів, конгресів і конференцій.

Він є членом Українського комітету славістів та Українського національного комітету з вивчення країн Південно-Східної Європи, віце-президентом Товариства "Україна-Словаччина", членом спеціалізованих учених рад захисту докторських дисертацій в Інституті історії України НАНУ, Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, Ужгородському національному університеті та Дипломатичній академії України при Міністерстві закордонних справ (в т.ч. заступник голови), експертної ради з історичних наук Вищої атестаційної комісії України (2001-2006 рр.). Голова української частини Комісії істориків України та Угорщини, заступник голови української частини Комісії істориків України та Словаччини, член Комісії істориків України та Болгарії, голова Правління Дослідницько-інформаційного центру "Міжслов'янська ініціатива" та віцепрезидент Міжнародної Слов'янської академії наук, заступник голови правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин.

Входить до складу редколегій багатотомної "Енциклопедії історії України", "Українського історичного журналу" і понад 20-ти інших провідних вітчизняних та зарубіжних наукових періодичних видань з історії у Києві, Луганську, Луцьку, Тернополі, Ужгороді, Кам'янці-Подільському, Харкові, а також Празі (Чеська Республіка), Кошице (Словацька республіка) і Софії (Болгарія).