Дві революції в "Заповіднику застою"

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Дві революції в «Заповіднику застою»

В. Головко,

Л. Якубова

Україна на зламі епох

Тільки-но були проголошені слова «Привид блукає Європою привид комунізму», як одна за одною Європою прокотилися кілька революцій. Невелика брошура «Маніфесту Комуністичної партії» Карла Маркса та Фрідріха Енгельса витримала три видання 1848 р.: 21 лютого її було опубліковано в Лондоні групою німецьких революціонерів-соціалістів «Комуністична ліга», 3 березня (за день до вислання Маркса з Бельгії) у газеті Deutsche Londoner Zeitung, 20 березня тисячний наклад дістався Парижа, а на початку квітня «Маніфест» мали можливість читати революціонери Німеччини (його друкувала газета Маркса Neue Rheinische Zeitung). Невдовзі вийшли переклади польською, данською, шведською та англійською мовами (саме в англомовному виданні вперше були названі автори «Маніфесту»).

Повторна хвиля зацікавленості «Маніфестом» припала на 1870-ті роки, після судового процесу проти Соціал-демократичної партії Німеччини, на якому уривки з «Маніфесту» зачитували представники обвинувачення. К. Маркс і Ф. Енгельс підготували німецьке видання, загалом же у 1871-1873 рр. вийшло дев'ять редакцій праці шістьма мовами (з них одне у США). Першою перекладачкою «Маніфесту» українською стала Леся Українка.

Безперечним лідером у справі популяризації праці був СРСР, де станом на початок 1974 р. вийшло 447 видань «Маніфесту» 74-ма мовами світу загальним накладом понад 24 млн екземплярів. І відбулося це не випадково: «Маніфест» став наріжним каменем світового комуністичного руху, справивши колосальний вплив на розвиток світової гуманітарної думки. Програми усіх комуністичних партій світу брали його за основу. Попри низку несправджених передбачень, він засвідчив вихід людського розуму (цивілізації) на якісно новий рівень. Наукове знання, що раніше було лише інструментом дослідження та опису сьогодення і минулого, чи не вперше в історії використано з прогностичною метою. Цікаво, що відмова від першої назви не змінила долі «Маніфесту», який став видатним феноменом інтелектуальної історії ХІХ-ХХ ст. Ленінці перетворили цю працю на більшовицьке Євангеліє, що вимагало безумовної беззастережної віри, учення Маркса Енгельса із наукової концепції на вдумливо підібраний і особливим чином витлумачений набір штампів і догм, а самих авторів на комуністичну ікону. Наслідки цієї ідеологічної маніпуляції були фатальними для України, яка через низку історичних обставин опинилася на довгі сім десятиріч в епіцентрі комуністичного експерименту, що відколов її від решти світу, зокрема й від «колиски» світового комуністичного руху.

Червоний «Титанік» став на курс світової пролетарської революції у фатальному жовтні (листопаді) 1917 р. Здійснивши блискавичний переворот у Петрограді, більшовики ще майже чотири роки вогнем і мечем збирали до купи імперські околиці. Червона Росія, а згодом і СРСР створювалися як проєкт, альтернативний світу, де панував «золотий тілець», і як вогнище всесвітньої пролетарської революції. Під гаслами досягнення соціальної справедливості, звільнення гноблених (зокрема й у колоніях) і класової допомоги повсталому пролетаріату постімперських теренів імперію Романових із певними територіальними втратами було відновлено як умоглядний форпост світової пролетарської революції. Після польсько-радянської війни більшовики перейшли від тактики розпалювання революційних вогнищ до стратегії побудови соціалізму в окремій країні. Вважалось, що така лінія стане орієнтиром для знедолених світу і взірцем для наслідування. Парадна вітрина соціалізму, яку час від часу чепурили для важливих гостей, приховувала жахливий фасад. У СРСР модернізацію здійснили методами масового насильства, знищивши типові класи, одержавивши виробництво і національні багатства, встановивши партійну диктатуру й розділивши країну на два табори: ГУЛАГ, де експлуатували рабську працю сотень тисяч ув'язнених, і трудовий табір, який тримали в лещатах страху прикладом першого.

Друга світова війна стала важким випробуванням для СРСР, який вистояв усупереч своїй технологічній відсталості завдяки високому рівню індоктринованості населення та готовності влади жертвувати демографічним ресурсом. Ціною величезних втрат і мужності / відданості / героїзму пересічних радянських людей нацизм, а разом із тим дві системи панування глобального значення німецька та японська зазнали поразки. Після подолання нацизму в центрі Європи та у вузловій точці Азії система вільного світу і фритредерської гегемонії на чолі із США, з одного боку, та сконструйована Й. Сталіним світова соціалістична імперія (так звана соціалістична співдружність), з іншого, стали центрами біполярного світу, суперництво яких було центральним акцентом другої половини ХХ ст.

Повоєнна геополітична архітектура світу формально складалась із трьох підсистем: демократичних країн, лідером яких були США, системи соціалістичного табору на чолі із СРСР і країн «третього світу», однак насправді була біполярною, оскільки країни «третього світу» відігравали роль майданчика, де два геополітичні центри вели боротьбу за домінування та просували власні цінності. Переконливим аргументом у боротьбі двох геополітичних титанів була ядерна зброя, готовність застосувати яку США та СРСР демонстрували щораз у політичних кризах. З виснажливої гонки озброєнь і технологій переможцем вийшли США. СРСР розвалився, не витримавши навантаження на виробничу й соціальну систему, що зазнала обмеженої та поверхової сталінської модернізації, так і не набувши внутрішніх стимулів розвитку, зокрема технологічного та культурного. Протримавшись понад сімдесят років, радянський Колос зруйнувався під власною вагою. Відтоді тривають дебати: чим став для світу розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою чи довгоочікуваним звільненням із комуністичної неволі?

Зона геополітичного впливу СРСР ніколи не обмежувалася його державними кордонами. Від часів тотального зачарування теорією перманентної революції Льва Троцького «мацаки» Кремля (зокрема комінтернівські) сягали усіх тогочасних «гарячих точок». «Зоряний час» радянського експансіонізму настав після Другої світової війни в контексті формування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. У більш як двох десятках країн світу було встановлено лояльні до Москви режими.

Фінансове утримання, експорт комуністичної ідеології, встановлення політичної монополії партій-близнюків ВКП (б) / КПРС, розбудова керованих ними органів держбезпеки, одержавлення засобів виробництва і прямий силовий примус були тими важелями, що забезпечували «слухняність» країн, які нібито пристали до комуністичної ідеології, а водночас високі геополітичні позиції СРСР усюди в світі за винятком Австралії та Північної Америки. На час розпаду СРСР його вплив в Азії, Африці, Латинській Америці та на Ближньому Сході, власне, мало поступався іншому геополітичному полюсу світу США. Бувши втіленням протилежних світових трендів цивілізаційного розвитку, СРСР і США у форматі «холодної війни» продовжували інерцію протистояння комуністичної ідеології та лібералізму, під знаком якого минуло ХХ ст.

Осінь 1989 р. стала доленосною для цих країн. Офіційна відмова Кремля використовувати силу для напоумлення сателітів і засудження членами Варшавського договору вторгнення до Чехословаччини зробили процес занепаду соціалістичного табору незворотним. На тлі економічної деградації СРСР процес набув форми ланцюгової реакції. Він не був лінійним і мав виразну специфіку, що зумовлювалась особливостями тієї чи іншої країни. Наприклад, Польщі на звільнення від радянського диктату знадобилося майже десять років, а в Чехословаччині зміна влади відбулась за 10 днів. Угорська «революція» пройшла мирним шляхом у рамках конструктивного політичного діалогу між реформаторами з лав Угорської соціалістичної робітничої партії та опозицією, а в Румунії переворот, що завершився фізичним знищенням президента (фактично ж багаторічного диктатора) Ніколае Чаушеску та його дружини Єлени, відбувся драматично за рекордні десять годин.

СРСР припинив існувати, не вистоявши у виснажливому протистоянні із Заходом, однак, розвалившись, притрусив «будівельним брудом» території, розташовані далеко за своїми формальними державними кордонами. Створені за його образом і подобою режими мали усі його внутрішні вади, отже, за демонтажем партійно-чекістської владної вертикалі розпочався болісний процес посттоталітарного транзиту. Нині можна констатувати, що найефективніше його подолали країни, які спромоглись по свіжих слідах провести повномасштабну люстрацію, і ті, де наслідки радянського панування виявилися найменш руйнівними.

Крах СРСР Захід недалекоглядно сприйняв як свою остаточну перемогу. Згортання радянології (советологии) й різке зменшення кількості експертів, які обслуговували цей напрям, засвідчили втрату інтересу до поваленого ворога. Оголошення в листопаді 1990 р. на саміті в Парижі щодо завершення «холодної війни», розпуск у липні 1991 р. Варшавського договору, підписання міжнародних угод про скорочення ядерних озброєнь (саме тоді Україна відмовилася від утримання обтяжливого ядерного спадку СРСР на своїх теренах і отримала, як тепер з'ясувалось, нічого не варті гарантії Будапештського меморандуму), «вростання» пострадянських територій у капіталістичний ринок і «парад суверенітетів» на теренах самого СРСР начебто надали процесу розвалу світових імперій вигляду завершеного історичного процесу. Цивілізаційний конфлікт тоді багато хто вважав вичерпаним.

Однак, завершення одного історичного процесу означає початок іншого. Культовий Берлінський мур найбільшу наочну візуалізацію протистояння світових систем, окроплену кров'ю кількох сотень жертв, розібрали на сувеніри. Відразливий витвір комунобільшовицької антицивілізації довжиною у 155 кілометрів лишив по собі чотири гектари пустирів, які згодом перетворили на меморіальний комплекс «Берлінська стіна». Інший мур ментальний, ідеологічний і культурний, що розділяв території впливу двох «центрів сили» біполярного світу, не демонтовано й досі. Біполярний світ припинив існувати фізично, однак не в уяві. Ментальне протистояння систем триває, і нині воно у стадії чергового загострення.

Руйнування сакраментальної «залізної завіси» спричинило зіткнення та перемішування складників систем, що конкурують, і створило невичерпне джерело суперечностей, найвиразніших у сфері мисленнєвого / ідеологічного життя. Бо ж обидві (хоч і в різних пропорціях) мали ті самі складники: прагматичний консерватизм, ліворадикальний авторитаризм, праворадикальний екстремізм, демократичний лібералізм, анархізм і решту ідеологічних течій, народжених і апробованих упродовж воєнно-революційного ХХ ст. Як засвідчує історія пострадянського транзиту, пропорції є надто важливими.

Світ, що постав на руїнах двополюсного, не став безпечнішим і прогнозованішим. Радше навпаки.

Постколоніальний світ, що тривалий час перебував на передньому краї протистояння систем, залишився сам на сам із таким «коктейлем» проблем, що перетворився на суцільну тектонічну зону. Голод, етноциди, хронічні громадянські війни були наслідком революційного месіанства й не завжди вдалих експериментів із поширення демократії у суспільствах, де панували родоплемінні відносини. Революціонізування світу, де точилися племінні війни, мало трагічні наслідки, наплодило диктатури та авторитарні режими, що упродовж десятирічь не лише пригнічували власне населення, а й створювали осередки регіональної конфронтації.

Завершивши гонку озброєнь, переживши технологічну та інформаційну революції, Захід прискорено глобалізувався і постав перед низкою цивілізаційних викликів, однак не знаходив спільної мови із рештою держав. Причина неузгодженості розв'язання глобальних проблем була проста: переважна більшість країн світу існувала в геть іншому історичному часі, ніж країни «золотого мільярда», і просто не спроможна була підтримувати належний рівень геополітичної дискусії. Наївні уявлення про швидке просування демократії у зоні колишнього впливу СРСР не справдилися, спричинивши низку драматичних регіональних конфліктів. Тому на початку тисячоліття міжнародні миротворчі місії змушені були гасити розпалені наприкінці ХХ ст. вогнища конфліктів у низці регіонів і опікуються тим донині. Розуміння усієї складності багатополюсного світу та його вразливості приходило поволі. Масовість міграційних потоків біженців до Європи та перетворення тероризму на глобальну загрозу змусили замислитись над проблемою гармонізації світу і забезпечення стабільності.

Гарячковий пошук принципів геополітики майбутнього, що має поєднати непоєднуване, висхідний поступ цивілізаційного руху (з його нестримними індивідуалізацією та глобалізацією) та зміцнення неоконсервативних режимів, які утворюють воронки протистояння (часом у надзвичайно гострій формі) глобалістичним трендам, відбувається усюди в світі. Найсміливіші мислителі говорять про актуальність створення в ХХІ ст. певного «fusion-простору Схід Захід, континентальної єдності у багатоманітті» Єрмолаєв Андрій, Вікнянський Павло. «Больной человек Европы». Украина, или как попасть в ХХІ век . Такі футуристичні проєкти геть не співзвучні гібридним політичним системам, що сформувалися на пострадянських руїнах і генерують альтернативні візії глобального устрою. Одним із них є політтехнологічний продукт з упізнаваною уже тепер назвою «русский мир», за яким розвал СРСР є катастрофою, а не довгоочікуваним звільненням із неволі, а Україна першою претенденткою на відтворення в нових історичних умовах євразійського проєкту, новітньої Російської імперії / цивілізації.

Таким чином, важливість дослідження тенденцій українського націє- і державотворення в контексті посттоталітарного транзиту важко переоцінити.

Наприкінці 1980-х років Радянський Союз увійшов у зону високої суспільно-політичної турбулентності, яку посилювали економічні проблеми, що набирали обертів. Курс на «перебудову та прискорення», проголошений М. Горбачовим, вочевидь збоїв. Чи не вперше радянський лідер опинився одночасно під публічним тиском консервативних і радикально налаштованих сил. Політична боротьба загострилась після частково конкурентних весняних виборів 1989 р. до Верховної Ради СРСР. Остання стала новим осередком політичної боротьби, з яким було змушене рахуватися компартійне керівництво. Воно намагалося посилити свої позиції за рахунок оновлення очільників радянських республік, у яких активізувались національні рухи, що виступали за відновлення реального народовладдя та обмеження повноважень центральної влади. Так зміни прийшли й у позірно спокійну Українську РСР.

Суверенізація через демократизацію

Порівняно з Москвою, прибалтійськими та південно-кавказькими республіками УРСР відставала в інтенсивності розгортання демократичних процесів. Глава КПУ В. Щербицький консерватор, скептично налаштований до перебудовчих ініціатив М. Горбачова, спрямованих на оновлення СРСР, тримав республіку міцною рукою. Красномовно про умонастрої республіканського керівництва промовляла реакція В. Щербицького, коли той уперше почув слово «перебудова»: «Який дурень придумав це слово перебудова? Навіщо перебудовувати будинок? Чи у нас щось погано в Радянському Союзі? У нас все добре! Що перебудовувати?..». Дізнавшись, що автор гасла М. Горбачов, спробував пом'якшити: «Треба покращувати, реорганізовувати, але навіщо, якщо будинок не розвалився, навіщо його перебудовувати?» Кипиани В., Федорин В. Щербицкий сказал какой дурак придумал слово перестройка?.. (интервью с Л. Кравчуком). Історична правда. 10.09.2011. .

Особливістю суспільно-політичного розвитку республіки було те, що вибудована загальносоюзна репресивна система боротьби з інакомисленням та «антирадянщиною» доповнювалася потужними традиціями протидії «українському буржуазному націоналізму» та «самостійникам » Даниленко В. Україна в 1985-1991 рр.: остання глава радянської історії. Київ, 2018. С. 69-70.. Відповідно, коли у Москві вже повним ходом заявила про себе «гласність», а спецслужби закривали очі на відновлення російської імперської ідеології, то в УРСР ще відбувалися арешти дисидентів (зокрема членів Української Гельсінської Спілки Муравський О. Вибори 1989 р. до Верховної Ради СРСР: специфіка Львівщини. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 21. Львів, 2012. С. 587.). Утім, по всій республіці виникали, мовою того часу, неполітичні «самодіяльні об'єднання», які опікувалися питаннями відновлення історичної пам'яті та культурної спадщини, екології, просвітництва тощо. Попри невелику кількість постійних учасників їм вдавалося привернути до себе увагу широкої громадськості, і бюрократизована компартійна машина не знала, як протистояти їхньому впливу, не застосовуючи прямих репресій. Так, у листі до ЦК КПРС «Про протидію негативним тенденціям у діяльності деяких самодіяльних об'єднань в Українській РСР» В. Щербицький був змушений констатувати: «ЦК Компартії України, Рада міністрів УРСР, партійні та радянські органи на місцях приймають заходи щодо покращення ситуації, однак суттєвих результатів поки що досягти не вдалося»Лист першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького ЦК КПРС про протидію негативним тенденціям у роботі самодіяльних громадських об'єднань в Україні. Провісники свободи, державності і демократії. Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України. Київ, 2009. С. 47..

Помітні зрушення у республіці почалися після відставки у вересні 1989 р. В. Щербицького, якого змінив сподвижник М. Горбачова В. Івашко. Він мав «перезавантажити» роботу компартійного апарату, оновити управлінські кадри та гідно представити КПУ на виборах до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. За довгі роки це були перші вибори, які проходили на реальних, а не формальних демократичних засадах. Проте на користь кандидатів від панівної КПУ працював адміністративний ресурс і майже повністю підконтрольні ЗМІ. Однак передвиборчий процес відзначався надзвичайно високою конкуренцією кандидатів, яким доводилося витримувати жорсткі і принципові дебати.

Свідченням того, що навіть у консервативно налаштованому українському соціумі відбувалися фундаментальні зрушення стало те, що персональний склад Верховної Ради за підсумками виборів змінився на 90%. КПУ перемогла і спромоглася сформувати комуністичну більшість, ядром якої стала «група 239», очолювана О. Морозом. Прогнозовано головою Верховної Ради був обраний В. Івашко. Від «Демократичного блоку», фактично національно-демократичної опозиції, пройшло 111 депутатів (від 442). Після обрання депутати перебували під постійною увагою виборців, які жваво цікавилися тим, яку політику відстоює їх обранець у парламенті. І це означало формування якісно нової політичної реальності.

Новообрана Верховна Рада розпочала роботу 15 травня 1990 р. і відразу перетворилася на центр бурхливого політичного життя. її сесії тривали 60 днів, замість декількох днів, як це було у попередні часи, коли від цього органу державної влади вимагалося лише формальне одноголосне схвалення рішень компартійного уряду. Опозиція створила об'єднання «Народна рада» (очолив І. Юхновський), до якого увійшло 125 депутатів, і контролювала сім із 23-х парламентських комітетів. На хвилі зростання політичної активності мас навіть цих малих сил вистачало, щоб добиватися поступок від компартійної більшості з національно-культурних і політичних питань. Наприклад, використовуючи норму регламенту про те, що для кворуму необхідна присутність двох третин від загальної кількості депутатів, опозиція домагалася своїх цілей погрозами бойкоту засідань.

На той час основним питанням політичного порядку денного була подальша доля СРСР як державного утворення. Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов проводив лінію на збереження панівної ролі радянського центру. Основним інструментом її забезпечення мало стати підписання нового Союзного договору. Натомість прибалтійські республіки виступили категорично проти підписання договору (зокрема Верховна Рада Литовської РСР 11 березня 1990 р. ухвалила акт «Про відновлення незалежності Литовської держави»). А лідер найбільшої радянської республіки РРФСР Б. Єльцин наполягав, що в основі оновленого СРСР мали бути «всеохоплювальні» горизонтальні міжреспубліканські угоди. 12 червня 1990 р. перший З'їзд народних депутатів РРФСР на пропозицію Б. Єльціна ухвалив «Декларацію про державний суверенітет РРФСР», яка проголосила пріоритет законів РРФСР перед законами СРСР.

З огляду на загальносоюзні тенденції національно-демократична опозиція у Верховній Раді УРСР посилила тиск на компартійну більшість щодо прискорення ухвалення «Декларації про державний суверенітет», наполягаючи на її пріоритетному розгляді. Спочатку дане питання було внесене у порядок денний під номером 15, хоча «Народна рада» наполягала на розгляді його у першій п'ятірці, згодом опозиція дотиснула компартійну більшість, і питання було поставлене десятим у порядку денному. Однак за основу був узятий проект документа, підготовлений за ініціативи першого секретаря КПУ В. Івашка. Концептуально він відштовхувався від уявлення, що оскільки УРСР значною мірою економічно залежить від центрального уряду, то й державний суверенітет республіки мав носити обмежений характер.

28 червня 1990 р. проект Декларації розглядався у сесійній залі. Навколо нього точилися жорсткі дискусії, хоч нагальність його ухвалення була очевидна для усіх політико-ідеологічних таборів. Гострі дебати йшли навколо категоричності формулювань (наприклад, Декларація суверенітету мала бути «Української РСР» чи «України»). Крім того, конче потрібно було продемонструвати єдність народних депутатів у питанні державного суверенітету, щоб підсумки голосування не призвели до суспільного розладу.

Позиції компартійної більшості в дискусії похитнулися через несподіваний перехід на роботу до Москви В. Івашка, одного із лідерів КПУ. На чолі групи з 60 депутатів він поїхав на ХХУІІІ з'їзд КПРС, незважаючи на суспільно-політичне загострення в Україні (11 липня мав розпочатися загальноукраїнський шахтарський страйк). Водночас В. Івашко дав негласну вказівку до його повернення з Москви не ухвалювати Декларацію, затягуючи обговорення. Під тиском «Народної ради» парламент 6 липня проголосував про відкликання народних депутатів, зокрема В. Івашка, до Україні. Той у відповідь передав заяву про свою відставку з посади голови Верховної Ради. «Під нього» у Москві було створено посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. «Народна рада» кваліфікувала демарш В. Івашка як нехтування інтересами України на користь радянського центру і тим самим отримала моральну перемогу в очах суспільства. У своїх спогадах І. Юхновський вважав провокування В. Івашка до відставки своєю другою за серйозністю історичною помилкою як лідера «Народної ради» (перша відмова від співробітництва з новим керівником КПУ С. Гуренком): «...Безумовно, пізніше Президентом України обрали б Івашка, і я глибоко переконаний, що він був би таким президентом як Бразаускас (перший секретар Компартії Литовської РСР, згодом президент і прем'єр-міністр незалежної Литви). І господарство України розвивалося б нормальним шляхом, бо зберіглася б комуністична дисципліна з боку комуністичних директорів, які повністю володіли центром, сходом і заходом України. Тобто не розпалася б індустрія, не відбулося б того безладу, який стався пізніше» Юхновський І. Декларація про незалежність України процес національного самовизначення. Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. Житомир, 2010. С. 42.. Відзначимо, що інший активний учасник тогочасних подій, депутат В. Пустовойтенко, давав протилежну оцінку: «Не переконаний, що Івашко зумів би довго всидіти у кріслі голови (Верховної Ради. Лат.), навіть, якби не поїхав до Москви. Балансування словами на тлі порожніх полиць магазинів було можливим лише за умови, якби виступив носієм ідеї для згуртування суспільства. Але колишній перший секретар ЦК КПУ такої ідеї не мав»Пустовойтенко В. Сьома вершина. Київ, 2007. С. 125..

Так чи інакше, «Народна рада» скористалася дезорієнтацією та деморалізацією компартійної більшості і «дотиснула» її. 16 липня 1990 р. Верховна Рада під головуванням першого заступника спікера парламенту І. Плюща ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України» 355-ма голосами «за» при чотирьох «проти» (26 депутатів не голосували). Це стало першим принциповим кроком до відходу України від радянської державностіДекларація про державний суверенітет України. Сайт Верховної Ради України.. Вже 24 липня біля будівлі Київської міської ради був піднятий синьо-жовтий прапор. У наступні місяці на засадах та на розвиток Декларації була ухвалена низка документів: постанова про порядок проходження військової служби громадянами України за її межами, закон «Про економічну самостійність України» (03.08.1990), постанови про реалізацію положень Декларації у зовнішніх відносинах, зокрема з радянськими республіками (осінь 1990 р.), були підписані двосторонні угоди з Росією, Білоруссю, Узбекистаном, Казахстаном, прибалтійськими республіками тощо.

З весни 1990 р. пришвидшилося формування українських некомуністичних партій, що гальмувалось перед тим офіційною владою. Першою ластівкою стала «Українська республіканська партія» (УРП), створена наприкінці квітня рішенням з'їзду «Української Гельсінської спілки». На чолі її став дисидент Л. Лук'яненко. Скоро у лідерів національно-демократичного руху проявилася різниця у політичних та ідеологічних підходах. Один із найавторитетніших дисидент В. Чорновіл разом з одинадцятьма делегатами з'їзду оприлюднили заяву, у якій вони відмежувалися від УРП через авторитарні принципи її організації (зокрема через принцип «демократичного централізму» та заборону створення партійних груп). Створення УРП не викликало позитиву у компартійної влади: реєстрація партії Міністерством юстиції УРСР затягнулася до листопада 1990 р. і відбулася передусім завдяки суспільному тиску.

Реєстрація УРП дала зелене світло й іншим українським некомуністичним політсилам. Уже у грудні 1990 р. було створено «Демократичну партію України» з групи депутатів «Народної Ради» (зокрема лідерів «Народного руху» України І. Драча та Д. Павличка, очолив партію дисидент Ю. Бадзьо). Також у грудні внутрішня опозиція в КПУ, яка діяла у рамках всесоюзного об'єднання «Демократична платформа в КПРС», утворила «Партію демократичного відродження України» (очільник В. Філенко).

Ще більших обертів процес створення нових українських політичних партій набрав 1991 р. Створені тоді партії не були масовими, загальна чисельність членів становила до 50 тис. осіб, а найбільша з них УРП не мала й дев'яти тис. членів. Натомість була чітка регіональна прив'язка: члени та симпатики більшості опозиційних політсил були пов'язані переважно із західноукраїнськими регіонами, це робило їхні позиції досить уразливими у загальнореспубліканському масштабі. Водночас ці люди були високомотивовані і ефективно використовували суспільні очікування для розгойдування позицій КПУ, у лавах якої станом на грудень 1990 р. перебувало майже 3 млн членів. А загалом в СРСР і в УРСР зокрема посилювалися соціально-економічна та політична кризи. Радянський центр почав стрімко втрачати ініціативу та контроль над ситуацією в країні. Відцентрові процеси набирали сили.

На межі 1990-х років в Україні виділялися три географічні центри політичної мобілізації. По-перше, Львів, який надавав політичним рухам національного забарвлення завдяки збереженій історичній пам'яті про визвольні змагання у попередні історичні періоди. По-друге, Донецьк, який формував політичний і соціально-економічний порядок денний своїм страйковим шахтарським рухом (саме тут після 1990 р. народжуються вимоги здобуття УРСР реального економічного суверенітету і деполітизації роботи підприємств, установ і правоохоронних органів). По-третє, Київ, який відігравав об'єднавчу роль і додавав демократичного забарвлення суспільно-політичній динаміці.

Специфічним регіоном була Кримська область УРСР. З кінця 1980-х років розпочалося повернення на історичну батьківщину кримських татар. Станом на середину 1991 р. їх вже налічувалося 130 тис. осіб. Однак державні органи не встигали за розгортанням етнополітичної ситуації, тому встановлення історичної справедливості супроводжувалося зростанням напруги у міжетнічних відносинах на півострові.

Після ухвалення «Декларації про державний суверенітет» найгострішим питанням в УРСР стало економічне. Наприкінці літа 1990 р. було розпочато підготовку «Концепції» та «Програми переходу УРСР до ринкової економіки». Відповідну робочу групу очолювали глава Ради міністрів В. Масол (згодом В. Фокін) та глава Комітету Верховної Ради з питань економічної реформи В. Пилипчук. Розробники вважали, що жоден з основних підходів еволюційний (реформи протягом 10-15 років), «шокової терапії» (одночасне запровадження принципів ринкової економіки) та жорстке державне регулювання не підходить для УРСР. Вони виходили з того, що республіканському господарському комплексу були властиві «розбалансування грошової системи, низький технологічний рівень виробничого потенціалу, кризовий стан усієї економіки» ^п. Тому було анонсовано розробку та реалізацію «власного варіанта» переходу до ринку. Його основним елементом мало стати уведення республіканської грошової одиниці. Концепція та Програма були затверджені 1 листопада 1990 р., і на їхній основі Верховна Рада ухвалила понад 30 базових законів, які окреслили нормативно-правові рамки переходу республіканської економіки на ринкові рейки. Однак це мало впливало на економічну ситуацію в УРСР, яка стрімко погіршувалася, щоправда, як і в усьому Радянському Союзі.Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки. Сайт Верховної Ради України.

політичний національний емансипація україна революція граніт

Революція на граніті

Стрімкі політичні зміни в СРСР не могли не впливати на українське суспільство. Воно ставало усе більш невдоволеним наявним становищем. До того ж спостерігалася ціннісна дезорієнтація комуністична ідеологія втрачала свою привабливість, але її місце не посів і національно-демократичний світогляд. Наукова та творча інтелігенція намагалася активізувати комунікацію із соціумом. Цьому сприяли й ЗМІ, які розпочали висвітлювати так звані білі плями історії СРСР, зокрема репресії компартійної еліти та національної інтелігенції 1930-1940-х років, Голодомор 1932-1933 рр., розвінчувалися міфи про «великих» компартійних вождів, поверталися із забуття сотні імен діячів культури та історії (не тільки української) Докладніше про розвиток гуманітарної сфери в УРСР наприкінці 1980-х років див.: Даниленко В. С. 143-193.. Громадськість ставала свідомою того, що країна розвинутого соціалізму потерпає від злочинності, наркоманії, зловживань і корупції панівних еліт не менше, ніж Захід, який виявився не таким вже й «загниваючим» попри настанови радянської пропаганди. «Радянськість» ставала немодною навіть у побуті: як лайливе, що означало несучасність, відсталість людини, усе частіше використовували слово «совок». Водночас проявлялися ознаки посилення соціальної нерівності, підняла голову організована злочинність, зв'язки якої тягнулися на вищі щаблі компартійної номенклатури та спецслужб, девальвувалися моральні цінності, загострилися екологічні проблеми (особливо у зв'язку з необхідністю подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС) тощо.

Українських соціум, відчувши повітря свободи, начебто прокинувся від тривалого сну, разом з цим з'явилося відчуття можливості кращого майбутнього. Здавалося, що варто лише позбутися найодіозніших вад радянського ладу, відсторонити від влади консервативні сили, дати свободу розвитку національним культурам та соціально відповідальному підприємництву (яке вже було запущено під виглядом «кооперативного руху») і «завтрашній день» знову стане «світлим», можна буде вирішити найболісніші соціальні проблеми, вийти на якісно новий рівень існування. На цьому тлі все очевиднішою ставала відмінність у політичних та економічних очікуваннях, вимогах і світосприйнятті поколінь: люди старшого віку скептично ставилися до процесів, які розгорталися в країні, середнього віку частково були дезорієнтовані, частково виступали за зміни, тоді як молодь сподівалася на швидкі зміни і стала рушієм політичної трансформації УРСР.

З кінця літа 1990 р. парламентська опозиція спробувала надати прискорення реальним процесам державотворення. 29 серпня «Народна рада» Верховної Ради УРСР і блок «Демократична Росія» російського парламенту підписали «Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний суверенітет». Наступним кроком стала ініціатива про відставку голови Верховної Ради Л. Кравчука (був обраний замість В. Івашка) та голови Ради міністрів УРСР В. Масола через недотримання положень «Декларації про державний суверенітет України». Крім того, опозиція вимагала розпустити КПУ і відмовитися від підписання нового союзного договору. Однак суспільно-політичного ресурсу у опозиції не було, і її вимоги були проігноровані. Показовим у цьому відношенні став провал загальнореспубліканського страйку, ініційованого «Народною радою» на 1 жовтня 1990 р.

Складалося враження, що компартійний режим готував плацдарм для повернення республіки у минуле, користуючись тим, що значна кількість громадян не мала чітко визначеної політичної позиції, а націонал-демократичні сили були неспроможні розширити коло своїх прихильників. Намагаючись відвернути консервативний розворот, на вулиці вийшла молодь. 2 жовтня за ініціативи «Української студентської спілки» (УСС) та львівського «Студентського братства» стартувала акція ненасильницької громадянської непокори. її лідерами були О. Доній (Київ), М. Іващишин (Львів), О. Барков (Дніпродзержинськ, Дніпропетровська обл.). Молоді люди оголосили голодування, утворивши наметове містечко у центрі Києва на площі Жовтневої революції (зараз Майдан Незалежності). Їхнім символом були білі пов'язки на головах. Активісти, які не голодували, але допомагали проводити протест (підтримка порядку, медичне обслуговування тощо), носили чорні пов'язки.

Протестна акція отримала назву «Студентська революція на граніті». Вона засвідчила, що і республіканська влада, і опозиція відстали від політичного розвитку активної частини українського суспільства. За приклад організатори Революції на граніті взяли акцію протесту в Болгарії. Плануючи акцію влітку 1990 р., активісти дискутували щодо ефективності ненасильницьких протестних дій в Україні. Половина болгарського суспільства, як зазначали вони, виступала за необхідність завершення комуністичного експерименту, тоді як в УРСР пореволюційному налаштовані громадяни залишалися в меншості.

Головними вимогами протестувальників були: відмова від підписання союзного договору, проведення позачергових виборів українського парламенту на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 р., відставка голови уряду В. Масола, який виступав за поступові реформи, узгоджені з радянським центром, повернення українців строкової служби на територію УРСР, проведення націоналізації майна КПУ та ЛКСМУ.

Резонанс на студентську ініціативу в українському суспільстві був позитивним ідеалістично налаштована молодь, яка діяла в ненасильницький спосіб, викликала симпатію, навіть безвідносно від її ідеологічного андеграунду. З початком акції допомогу маніфестантам стали надавати звичайні мешканці столиці (вони приносили теплі речі, їжу, окріп) та організації, насамперед навчальні заклади (зокрема, з ініціативи секретаря парткому Київської політехніки В. Крючкова були привезені розкладачки). Адміністрації закладів вищої освіти надавали можливість групам пікетників, які формувалися з протестувальників, виступати в студентських аудиторіях із закликами підтримати акцію та її вимоги.

Революція на граніті стала несподіванкою не тільки для влади, але й для опозиції. Представники «Народної Ради» зустрілися з лідерами протестувальників лише 3 жовтня і, вислухавши вимоги, намагалися переконати їх прибрати гасло про позачергові вибори. Тактичною перемогою акції стало відвідання 5 жовтня табору на площі Жовтневої революції Л. Кравчуком, яке транслювалося українським телебаченням. Голова Верховної Ради, з одного боку, безуспішно намагався домовитися з протестувальниками, а з іншого залякати їх. Підстави для поспіху в нього були: на наступний день було призначено проведення масових заходів, присвячених Великій вітчизняній війні, у рамках яких було заплановано покладання квітів до пам'ятника В. Леніну на площі Жовтневої революції. Це був гарний привід для знесення наметового містечка. Були й готові сценарії розвитку силової реакції влади: протягом 1989-1990 рр. в СРСР вже були реалізовані кілька силових сценаріїв придушення суспільних протестів, зокрема у Грузії та Азербайджані, які починалися з масових безладів, що призводило до радикалізації суспільства, втрати місцевими осередками Компартії авторитету та посилення їхньої залежності від союзних силовиків. Саме тому українська компартійна влада намагалася водночас ігнорувати вимоги протестувальників і не допустити силового розгону. Тим більше 6 жовтня на підтримку голодувальників була проведена масова акція, у якій взяли участь до 50 тис. киян.

8 жовтня у сесійній залі Верховної Ради обговорювалися шляхи подолання кризи. Дискусія засвідчила, що нардепи компартійної більшості недооцінювали симпатії суспільства до протестувальників. Публічна демонстрація цинізму та відсутність співчуття до молоді завдало репутаційного удару по КПУ. Республікою прокотилася хвиля масового виходу з лав партії, одним із перших це зробив авторитетний письменник О. Гончар. 9 жовтня був проведений круглий стіл, на якому маніфестантів вмовляли припинити голодування як очільник «Народної Ради» І. Юхновський, так і лідер компартійної більшості Л. Кравчук. Водночас влада продемонструвала готовність піти на часткові поступки і винести на розгляд Верховної Ради питання відставки уряду В. Масола та інші вимоги студентів. Дійсно, наступного дня Л. Кравчук здійснив формальну спробу винесення на розгляд парламенту цих питань, але на той час вони були непрохідні у сесійній залі. З цього дня на знак протесту до акції голодування студентів приєдналися дев'ять народних депутатів, які представляли опозицію.

11 жовтня лідери голодувальників на пресконференції проголосили, що влада ігнорує їхні вимоги, та закликали молодь активізувати протести. Столицю охопили масові виступи. У закладах вищої освіти та інших навчальних закладах припинялися заняття. Головна протестна акція відбулася 15 жовтня багатотисячний мітинг проходив біля будівлі Верховної Ради, був перекритий Хрещатик, маніфестанти зайняли червоний корпус Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Наступного дня з'явилося ще одне наметове містечко біля будівлі Верховної Ради. До студентів почали приєднуватись робітники київських підприємств та організацій. Протести перекинулися в регіони.

Під тиском вулиці влада почала здавати позиції. 16 жовтня для переговорів з лідерами протестувальників була створена погоджувальна комісія парламенту. Надвечір наступного дня Верховна Рада 314-ма голосами ухвалила постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 р .», що формально прийняла умови протестувальників, щоправда у пом'якшеному вигляді Постанова Верховної Ради УРСР «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року». Сайт Верховної Ради України.. Так, замість перевиборів було передбачено проведення референдуму щодо довіри до Верховної Ради; строкова військова служба за межами Україна мала відбуватися лише за добровільної згоди громадян, але для цього ще слід було створити відповідну законодавчу базу; підписання нового союзного договору дипломатично було назване «передчасним»; було обіцяно поставити на голосування питання відставки В. Масола.

17 жовтня було проголошено завершення акції протесту, наметове містечко біля будівлі парламенту було демонтовано, а раніше захоплені приміщення закладів вищої освіти звільнено. Містечко на Жовтневій площі було розформоване 18 жовтня, і тоді ж відбувся святковий концерт. Революція на граніті перемогла уперше за багато десятиліть громадські активісти у відкритій боротьбі змусили компартійну владу погодитися на свої політичні вимоги. Інша справа, що більша частина вимог так і не була виконана. У панівній верхівці КПУ та й КПРС точилися внутрішні дискусії, чи не проявила влада недопустиму слабкість у цій ситуації. Не припинялися дебати з питання відставки В. Масола. Врешті через побоювання відновлення студентських протестів 23 жовтня Верховна Рада проголосувала за відставку: новим головою Ради міністрів став В. Фокін.

Однак компартійна верхівка не збиралася легко здавати своїх позицій. Щоб не допустити повторення протестів, правоохоронці спробували залякати активістів: з використанням провокації був заарештований один із найрадикальніше налаштованих народних депутатів С. Хмара. Згодом був ув'язнений молодіжний лідер О. Доній, який узяв на себе відповідальність за захоплення червоного корпусу КДУ ім. Т.Г. Шевченка. За кілька місяців заарештовані були відпущені, однак сигнал був очевидним, тим більше, що опозиційна «Народна Рада» була не в змозі щось протиставити діям силовиків.

Важливим наслідком Революції на граніті стало поглиблення розколу у верхівці КПУ. Частина продовжувала орієнтуватися на очільників СРСР її лідером був перший секретар С. Гуренко. Водночас посилила свої позиції група, яка стояла на націонал-комуністичних засадах. Вона вбачала перспективу у зміцненні республіканського суверенітету та намагалася перехопити ініціативу у цьому питанні у націонал-демократичної опозиції, щоб провести революційні зміни зверху. її лідером був Л. Кравчук. Ця група показала себе згодом у принциповій і на той час досить сміливій заяві Президії Верховної Ради УРСР із засудженням застосування союзним керівництвом насилля для придушення визвольних змагань у Литві та Латвії у січні 1991 р.

УРСР і союзний центр: маневри та компроміси. Спікер Верховної Ради Л. Кравчук усвідомлював, що політична ситуація в Україні розвиватиметься під впливом перипетій політичної боротьбі у Москві. З огляду на це він зробив ставку на співпрацю з лідером російських націонал-комуністів Б. Єльциним. 19 листопада 1990 р. у Києві Л. Кравчук і Б. Єльцин підписали договір між УРСР та РРФСР про визнання одна одної суверенними державами: фактично лідер українських націонал-комуністів використав напрацювання опозиційної «Народної Ради». Невдовзі Верховна Рада УРСР ратифікувала договір 352-ма голосами, тим часом, як у Верховній Раді РРФСР вже тоді виникли гострі дискусії навколо питань кордонів з Україною, приналежності Криму, Севастополя та інших «споконвічних російських земель». Тогочасний міністр закордонних справ РРФСР А. Козирєв так «заспокоював» депутатів, що виступали проти Ст.6 договору («сторони визнають і поважають територіальну цілісність» одна одної): «Сьогодні ми є республіками у рамках СРСР... У нинішній момент існує Російська Федерація в її кордонах, у рамках СРСР, і у нинішній момент існує Українська РСР, в її нинішніх кордонах, як вони позначені на карті. Інша справа, якщо виникне питання про те, що кордон буде не у рамках СРСР. Але, по-перше, тоді це буде все рівно, можна сподіватися, у рамках Союзу суверенних держав, тобто оновленого по суті Союзу. Але тоді, як кажуть, буде інша справа. Це вже буде інша політична ситуація. Але Договір сьогодні фіксує реально наявний факт. Товариші, що стосується другого питання про бази у Севастополі. По усіх наших документах забезпечення безпеки передане Союзу, і ніхто зараз про це не говорить». Треба звернути увагу, що тоді у сесійній залі лунали й інші погляди. Один з російських депутатів (його ім'я не наведене у стенограмі) саркастично зазначив з приводу аргументів про «споконвічні російські землі»: «Якщо цю тезу (а вона має бути рівноправною, тобто застосовуватися і до інших республік) віднести до української сторони, то чи не мають вони права як спадкоємці Київської Руси претендувати на Москву та Новгород?» Выписка из стенограммы заседания 2-й сессии Верховного Совета РСФСР и 42-го совместного заседания Совета Республики и Совета Национальностей 22 ноября 1990 года (о ратификации Договора между РСФСР и УССР, подписанного 19 ноября 1990 года в Киеве Б.Н. Ельциным и Л.М. Кравчуком)..

Отже, договір був ратифікований і російським парламентом інтереси команд Л. Кравчука та Б. Єльцина у цьому питанні співпадали. Понад те, підписаний міжреспубліканський договір зокрема та тактичний союз з керівництвом УРСР загалом посилювали позиції російського лідера у суперництві з президентом СРСР М. Горбачовим. У відповідь на спроби очільників республіканських парламентів перебрати на себе максимум повноважень М. Горбачов ініціював загальносоюзний референдум щодо подальшої долі СРСР. Протягом грудня 1990 січня 1991 р. відповідне рішення було «протиснуте» через Верховну Раду СРСР, яка призначила на 17 березня 1991 р. плебісцит з питання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Одночасно з цим центр продемонстрував свою готовність і до силового варіанта збереження СРСР: у січні 1991 р. була застосована сила, щоб приборкати національно-демократичні рухи у Литві та Латвії, уведені додаткові спецвійська, проти протестувальників було застосовано зброю.

Низка радянських республік Литва, Латвія, Естонія, Вірменія, Грузія, Молдова категорично відмовились проводити референдум. У них домінували національно-визвольні політичні сили, і вже давно не КПРС та Кремль визначали актуальний порядок денний. Попри це, центральній владі вдалося організувати голосування в окремих їхніх регіонах, зокрема Гагаузії, Придністров'ї (обидва у складі Молдавської РСР), Південній Осетії, Абхазії (обидва у складі Грузинської РСР), східних районах прибалтійських республік. Керівництво УРСР підтримало проведення загальносоюзного референдуму, однак винесло на нього додаткове питання: «Чи згодні ви, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних республік на засадах Декларації про державний суверенітет України?» Постанова Верховної Ради УРСР «Про проведення референдуму в Українській РСР 17 березня 1991 року». Сайт Верховної Ради України.. Такий крок був співзвучний з окремими вимогами Революції на граніті, опозиційної «Народної Ради» та водночас посилював позиції націонал-комуністів, що виступали за «революцію згори». Це підтвердили й результати референдуму: на «союзне» питання громадяни УРСР дали 70,2% схвальних відповідей, а на «республіканське» 80,3%.

З огляду на підсумки загальносоюзного та республіканського референдумів керівництво УРСР спробувало діяти сміливіше у відносинах із союзним центром, але переважно в економічній сфері. Політичної конфронтації з Москвою воно водночас намагалося уникати свіжим нагадуванням про необхідність бути обережними було застосування зброї проти протестувальників у Вільнюсі та Ризі. Не менш красномовним сигналом стало рішення М. Горбачова вивести бронетехніку на вулиці Москви наприкінці березня через десять днів після загально-радянського референдуму. Одним із провідних мотивів цієї демонстрації сили було залякування російських демократичних політсил: разом із загальносоюзним плебісцитом у РРФСР на референдум було винесене питання про введення посади Президента РРФСР. Ним був обраний Б. Єльцин.

Незважаючи на низку важливих кроків Верховної ради та Ради міністрів УРСР, економічний суверенітет був більше на папері, республіка залишалась украй залежною від рішень союзного центру. Показовим прикладом цього стали незграбні адміністративні спроби радянського уряду вгамувати інфляцію. Так, зненацька у ніч на 23 січня 1991 р. була упроваджена конфіскаційна грошова реформа: виводилися з обігу купюри 50 і 100 руб. зразка 1961 р. (одним з аргументів стало те, що начебто західні банки сконцентрували радянські рублі у цих купюрах і готуються їх використати, щоб дестабілізувати ситуацію в СРСР). Громадяни могли їх обміняти на нові купюри лише протягом трьох діб і на суму не більше однієї тисячі рублів, а пенсіонери не більше 200 рублів. Обмін понад цієї суми міг відбутися лише за погодженням зі спеціальними комісіями. Водночас ввели обмеження на видачу коштів з рахунків громадян в «Ощадному банку СРСР» (не більше 500 руб.), а громадянам, які мали декілька рахунків, під час першої видачі коштів ставили спеціальні відмітки у паспортах, щоб унеможливити зняття в інших відділеннях. Серед населення закономірно виникла паніка, в ощадних касах утворилися великі черги, люди, які втратили частину багаторічних заощаджень, відчули себе безсилими перед свавіллям держави. Реформа своєї мети не досягла: з обігу були виведені 14 млрд руб., однак виробники у відповідь підняли ціни. Тому вже у квітні 1991 р. держава була змушена підняти ціни та тарифи у 2-4 рази. Тобто замість зниження інфляції був отриманий протилежний результат.

Республіканська влада з кожним місяцем усе більше відчувала зростання напруги у суспільстві. У березні 1991 р. прокотилася нова хвиля страйків у шахтарських регіонах, що призвело до дестабілізації ситуації у важкій промисловості. Верховна Рада УРСР ухвалила кілька постанов, спрямованих на зниження страйкової активності. Однак вони не мали позитивних результатів, оскільки вирішення проблем знаходилось у компетенції Москви. Більше того, коли, здавалося б, після важких переговорів і взаємних поступок протести пішли на спад, квітневе підвищення тарифів за рішенням союзного уряду надало нового потужного імпульсу активізації страйкової діяльності.

За таких умов республіканська влада була змушена вибудовувати систему, яка б обмежувала вплив деструктивних кроків союзного уряду. У березні 1991 р. було ухвалене рішення про утворення Національного банку України (невдовзі було створено низку спеціалізованих республіканських банків «Промбудбанк», «Ощадбанк», «Житлосоцбанк», «Агробанк», «Зовнішекономбанк»), тобто створення республіканської банківської системи. 16 квітня за пропозицією уряду Верховна Рада призупинила дію Указу Президента СРСР щодо надзвичайних заходів із забезпечення підприємств матеріальними ресурсами. У травні був призначений перший голова Національного банку України (ним став В. Матвієнко), і розпочалося практичне опрацювання питання утворення національної грошової одиниці. 6 червня ухвалено Постанову Верховної Ради про перехід під юрисдикцію УРСР державних підприємств, розташованих на українській території, 21 червня припинено дію окремих статей закону СРСР «Про союзний бюджет» (зокрема, податки з підприємств мали йти лише у республіканський бюджет), а в рамках «Програми надзвичайних заходів із стабілізації економіки України», ухваленої 3 липня, була призупинена до 1993 р. дія низки союзних нормативно-правових актівПостанова Верховної Ради УРСР «Про Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану». Сайт Верховної Ради України.. Усі ці кроки мурували засади реального економічного суверенітету УРСР, але призводили (утім, як і дії інших радянських республік) до розбалансування економічної системи на загальносоюзному рівні. Як результат, росли інфляція та ціни, зменшувалися капітальні інвестиції, скорочувалося промислове виробництво тощо. Ситуація вимагала кардинального політичного вибору або ключові рішення мають перейти на республіканський рівень, або залишитися на союзному. Тому на порядку денному гостро постало питання: підписувати чи ні новий союзний договір?