Дві революції в "Заповіднику застою"

Переговори стосовно майбутнього устрою Союзу розпочалися з кінця квітня 1991 р. Вони зазвичай проходили в президентській резиденції Ново-Огарьово, тому переговорний процес був названий «ново-огарьовським». М. Горбачов намагався пролобіювати концепцію союзної федерації із сильним центром, натомість лідери республік виступали за фактичний конфедеративний устрій. Особливо жорсткі дискусії точилися навколо двох питань: союзні податки та статус автономних республік. Щодо першого, то М. Горбачов наполягав, що оновлений Союз мав отримувати податки одночасно на усіх трьох рівнях: місцевому, республіканському, союзному. Його опоненти в республіках вважали, що сума відрахувань з республіканських бюджетів до загальносоюзного має бути фіксованою.

Щодо статусу автономій, то це питання стало надзвичайно актуальним й для УРСР. У січні 1991 р. у Кримській області відбувся референдум, на який було винесене питання «відновлення Кримської АРСР як суб'єкта Союзу СРСР і Союзного договору» Див.: Велігодський В. Відновлення Кримської АРСР в 1991 р. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2004. №11. С. 443-460.. На нього позитивно відповіли понад 80 % кримчан, які узяли участь у голосуванні. 12 лютого Верховна Рада УРСР була змушена ухвалити закон, яким визнавалась автономія Криму. Цей крок був зумовлений тим, що союзний центр намагався грати на суперечностях між республіками та 'їхніми автономіями та регіонами, які претендували на цей статус. Дискусія точилася навколо того, чи мають автономні республіки право підписувати новий союзний договір самостійно чи виключно у складі делегацій союзних республік. Після того, як 12 червня Б. Єльцина обрали президентом РРФСР, Верховна Рада СРСР ухвалила рішення, що автономні утворення можуть працювати безпосередньо з центром, в обхід республік. Політична гра союзного центру на грані фолу невдовзі засвідчила, що процес може вийти з-під контролю. Якутія, що була автономією у складі РРФСР, встановила прямі дипломатичні відносини з Китаєм в обхід не тільки РРФСР, але й СРСР.

У ситуації, коли ново-огарьовський процес зайшов у глухий кут, очільники УРСР вирішили призупинити участь у підписанні союзного договору. Верховна Рада УРСР відклала розгляд питання на вересень 1991 р. А 5 липня ввела посаду Президента УРСР, призначивши вибори на 1 грудня 1991 р.

Тим часом політичне протистояння у Москві доходило свого піку. З одного боку, посилилося протистояння по лінії Б. Єльцин М. Горбачов. З іншого, проти останнього з публічною критикою виступила частина його ж найближчого оточення силовики та низка членів Ради міністрів СРСР. Так, 17 червня під час звітних виступів перед Верховною Радою СРСР прем'єр-міністра В. Павлова та (на закритій частині) міністра оборони Д. Язова, голови КДБ В. Крючкова, міністра внутрішніх справ Б. Пуго лунали закиди на адресу М. Горбачова, що він веде СРСР у прірву. В. Крючков з прозорим натяком навів інформацію із секретної доповідної КДБ 1977 р. за підписом Ю. Андропова «Про плани ЦРУ щодо отримання агентури серед радянських громадян» Див.: Крючков В. Личное дело. Три дня и вся жизнь. Москва, 2016.. Опинившись між двох вогнів, президент СРСР протягом наступного місяця пішов на поступки конфедератам після декількох раундів переговорів наприкінці липня 1991 р. він узгодив новий проект союзного договору (принципову згоду на його підписання дали дев'ять радянських республік). Ключову роль у зрушенні ситуації з мертвої точки відіграли нічні переговори президента СРСР М. Горбачова, президента РРФСР Б. Єльцина та лідера Казахської РСР Н. Назарбаєва, які парафували проєкт договору та домовились про зміну силового блоку в союзному уряді.

На початку серпня М. Горбачов проголосив, що договір про оновлений Союз готовий і буде відкритий для писання 20 серпня (тоді до нього мали приєднатися п'ять радянських республік: РРФСР, Білоруська, Казахська, Таджицька та Узбецька РСР, а у вересні Українська, Азербайджанська, Киргизька та Туркменська РСР). Те, що УРСР не потрапила в перше коло підписантів нового союзного договору, на той історичний момент було, скоріше, негативним сигналом, бо поставлений перед фактом Київ мав би підписувати те, що погодили М. Горбачов з Б. Єльциним та Н. Назарбаєвим, які не вважали за потрібне врахувати позицію України.

«Революція згори» 1991 р. Перспектива підписання нового союзного договору, який став підсумком компромісу між президентом СРСР та лідерами кількох союзних республік, підштовхнула консервативні сили до активних контрдій. Додаткової мотивації їм надавали також побоювання втратити посади, що пообіцяв зробити М. Горбачов під час конфіденційних переговорів з Б. Єльциним і Н. Назарбаєвим. Заколот союзної партійно-радянської номенклатури очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв, серед заколотників були керівники силових відомств СРСР і прем'єр-міністр В. Павлов.

18 серпня представники змовників приїхали до президентської резиденції у Форосі (Кримська АР, УРСР), де тоді відпочивав М. Горбачов, і намагалися його переконати відмовитися від підписання нового союзного договору та запровадити в країні надзвичайний стан. Такий варіант попередньо пророблявся союзними силовиками з кінця 1990 р. за дорученням вищого політичного керівництва СРСР. М. Горбачов відмовився від сценарію путчистів, але водночас не намагався їм реально протидіяти, фактично самоусунувшись від керівництва держави. Тоді він був ізольований путчистами у своїй кримській резиденції. У ніч на 19 серпня в центральних ЗМІ було розповсюджене повідомлення, що начебто у зв'язку з проблемами зі здоров'ям М. Горбачов склав з себе повноваження президента СРСР і передав їх Г. Янаєву. Також була озвучена імовірність запровадження надзвичайного стану «в окремих місцевостях СРСР» і верховенство конституції та законів СРСР над республіканськими нормативно-правовими актами. Вищим керівним органом СРСР тимчасово був оголошений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, більше відомий за російською абревіатурою ГКЧП). Після цього була оприлюднена офіційна заява (датована 16 серпня) голови Верховної Ради СРСР А. Лук'янова, у якій той жорстко розкритикував проект союзного договору.

Зранку 19 серпня в Москві було проголошено надзвичайний стан і були введені війська, зокрема бронетехніка. Загальнодержавні телеканали припинили мовлення (постійно транслювався відеозапис балету «Лебедине озеро»), у випусках новин подавалася лише позиція ДКНС, також виходили сюжети з негативними оцінками демократичних сил та їхніх лідерів. Президент РРФСР Б. Єльцин не визнав повноваження ДКНС. Навколо Будинку Рад Російської Федерації (так званий Білий дім) виросли барикади, десятки тисяч мешканців Москви прийшли на його захист. Серед захисників була й «українська сотня» під синьо-жовтими прапорами, яка складалася з українців, що мешкали у Москві або приїхали у відрядження чи у приватних справах.

В УРСР позицію ДКНС представляв заступник міністра оборони СРСР В. Варенніков (поміж іншого, був одним з керівників операції із захоплення радянськими спецпризначенцями телевежі у Вільнюсі у січні 1991 р., під час якої загинуло більше десяти цивільних громадян, а майже 150 осіб отримали поранення). Він намагався за підтримки першого секретаря КПУ С. Гуренка добитися від голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука запровадження надзвичайного стану у республіці. ЦК КПУ виступив із відозвою, у якій закликав підтримати заколотників. Л. Кравчук, який публічно не засуджував путчистів (понад те, союзне телебачення транслювало його позитивні оцінки дій ДКНС), відмовився уводити надзвичайний стан, посилаючись на норми республіканського законодавства (це міг зробити лише парламент) та на відносний суспільний спокій в УРСР. В. Варенніков не мав політичного ресурсу, щоб дотиснути українське керівництво, і питання треба було вирішувати через Москву. Однак там ситуація загострювалася, тим більше, що його самого відкликали в Москву, де почалися зіткнення громадян із військовими.

Українськими містами прокотилася хвиля протестів проти ДКНС, у Харкові та Донецьку розпочалася підготовка страйків. Тернопільська, Івано-Франківська та Львівська обласні ради ухвалили рішення про невизнання ДКНС. 20 серпня «Народна Рада» спільно з іншими національно-демократичними організаціями ініціювала проведення позачергової сесії Верховної Ради УРСР для організації захисту державного суверенітету. Наступного дня парламент ухвалив рішення про невизнання рішень ДКНС на всій території республіки.

Розв'язка у Москві наступила 21 серпня путчисти не отримали широкої суспільної підтримки, штурм спецпідрозділами «Білого дому» так і не відбувся. На захист останнього були перекинуті підрозділи МВС РРФСР, зокрема курсанти міліцейських училищ, та військові почали переходити на бік демократичних сил. ДКНС спробував знайти спільну мову з М. Горбачовим і направив до нього делегацію, але той відмовився її прийняти. Натомість залишивши резиденцію у Форосі, вночі 22 серпня він повернувся до Москви, сподіваючись, що більше немає перешкод для підписання нового союзного договору.

Після провалу путчу консервативні компартійні сили були деморалізовані та дезорганізовані. Україні це відкрило вікно політичних можливостей для отримання незалежності. Ситуативний союз реформістського крила КПУ (націонал-комуністи) та націонал-демократичних сил дав змогу закінчити «революцію зверху», запущену у попередній період, починаючи з ухвалення Декларації про державний суверенітет і Революції на граніті.

Таблиця 1

Вибори Президента України 1 грудня 1991 р.

Джерело: Голос України. 1991. 3 грудня. № 233.

Вже 24 серпня український парламент першим поміж вищих органів законодавчої влади радянських республік, скориставшись поразкою путчистів у Москві, ухвалив Акт проголошення незалежності України Постанова Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України». Сайт Верховної Ради України. Відповідну ініціативу висунув голова «Народної Ради» І. Юхновський. «За» проголосувало 346 депутатів, «проти» п'ять, утрималось двоє. Сам Акт, за наполяганням Л. Кравчука, мав отримати всенародну згоду на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.

Важливим наслідком «революції згори» у серпні 1991 р. стало тимчасове припинення діяльності КПУ, одержавлення її власності та департизація державних установ, господарських суб'єктів, освітніх і культурних закладів тощо. Одночасно з референдумом 1 грудня були проведені, як і планувалося раніше, вибори Президента України.

Націонал-демократичним силам не вдалося домовитися про об'єднання на президентських виборах. Ще наприкінці серпня було погоджено, що єдиним кандидатом стане лідер УРП Л. Лук'яненко. Але вже 1 вересня з'їзд «Народного Руху України» висунув кандидатуру В. Чорновола. Висунув свою кандидатуру і лідер «Народної Ради» І. Юхновський. У підсумку націонал-демократи пішли на вибори роз'єднаними, критикуючи один одного. Безумовну перемогу на виборах здобув лідер реформістського крила КПУ Л. Кравчук, який отримав 61,5% вже у першому турі (табл. 1), посівши перше місце в усіх регіонах, за винятком Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Чернівецької областей. Утім, навіть у випадку об'єднання шанси націонал-демократів на перемогу були невеликі. Як згодом визнавав Л. Лук'яненко, тогочасна «свідомість громадян України була ближча до Кравчука, ніж до Чорновола і Лук'яненка» Левко Лук'яненко: Люди обирали комуністів, бо були рабами. УНІАН. 24 серпня 2011 року..

Тим часом у Москві провал путчу не сприймався як причина для розпуску СРСР та для відмови від підписання нового союзного договору. Зрозуміло, що серпневий варіант угоди був вже неактуальним і потребував доопрацювання. М. Горбачов, погодившись на призупинення діяльності КПРС та Верховної Ради СРСР, ініціював відновлення роботи над новим союзним договором у рамках Держради СРСР. Однак ефективність її роботи була низькою: найбільшу активність проявляли представники середньоазійських республік, тоді як представництво Російської Федерації було формальним, а Україна взагалі не направляла свого представника до неї.

Новий проект союзної угоди був оприлюднений наприкінці листопада спеціально напередодні українського референдуму. На той час навіть у націонал-демократичному крилі політсил України не було впевненості, що внаслідок плебісциту про незалежність буде отримано позитивний результат. Згідно із проектом, схваленим Держрадою СРСР 25 листопада, «Союз суверенних держав» мав стати конфедеративним утворенням, повноваження якого формувалися шляхом їх добровільного делегування республіками. Однак приголомшливі результати українського референдуму 1 грудня (90,32% від тих, хто узяв участь, позитивно відповіли на питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?») поставили хрест на ідеї збереження СРСР. Показовим було й те, що навіть у Криму більшість громадян (54%) виступила за незалежність України. Кінцева ж крапка була поставлена 8 грудня 1991 р. на зустрічі президента України Л. Кравчука, президента РФ Б. Єльцина та голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича. Вони підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). У ній, зокрема, зазначалося, що СРСР «як суб'єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування» Угода про створення Співдружності Незалежних Держав. Сайт Верховної Ради України. . М. Горбачов, який на той час вже не мав ні політичних, ні силових, ні моральних ресурсів, був змушений змиритися з цим і 25 грудня склав з себе повноваження Президента СРСР.

Таким чином, у 1990-1991 рр. завдяки високій політичній активності українського суспільства було вирішено ключове питання мирний вихід зі складу СРСР. Провідну роль у цьому відіграв тимчасовий союз націонал-комуністів та націонал-демократичних сил, який ситуативно склався за підсумками Революції на граніті. Саме тоді були сформульовані основоположні ціннісні підвалини українського політичного процесу: Україна має бути незалежною і демократичною державою, у якій інтереси суспільства мають стояти попереду інтересів влади.

Размещено на allbest.ru