Зброя і віра: війна та релігія в культурній пам’яті першої половини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зброя і віра: війна та релігія в культурній пам'яті першої половини ХХ століття

Роман Голик

доктор історичних наук старший науковий співробітник відділу нової історії України Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Досліджено розвиток ідеї/концепту війни у взаємозв'язку з ідеєю/концептом віри/релігії впродовж першої половини ХХ ст. Наголошено, що в цей період ідея війни була тісно пов'язана з розвитком релігійного мислення, однак зі зміщенням акцентів. Простежено основні напрямки еволюції парадигми уявлень про війну в ідеологічних системах України, Європи та світу ХХ ст. Підкреслено, що передумови до зміни цих парадигм заклала міжвоєнна ситуація на європейському континеті. На це вплинув розвиток тоталітарних систем СРСР, Італії, Німеччини, а в позаєвропейському просторі - Японії. З'ясовано, що саме в цей період виразно виявилися політичні релігії, в основі яких лежали ідеї нації, держави, культ вождя, сакралізація світської влади. Творці цих систем намагалися вплинути на традиційні релігії (фашизм, нацизм, японський мілітаризм) або ж усунути їх і замінити власною світської вірою (комунізм). Звернуто увагу на те, що одним з чинників вибуху Другої світової війни стала також і маніпуляція релігійними доктринами (війна з комунізмом як атеїзмом). Вона ж викликала появу релігійних діячів-державних провідників (як у Словаччині) та звинувачення релігійних середовищ (католицьких, православних) у колабораціонізмі з нацистами й фашистами. Наголошено на функції релігій в екстремальних умовах геноциду (Голокост) та злочинів проти людяності в Галичині.

Розглянуто відмінності у сприйманні проблем віри та війни в різних конфесійних середовищах, зміну моральних пріорітетів в екстремальних умовах, порушено проблему стратегій виживання й адаптації вірян у цих контекстах. Акцентовано на проблемі виникнення містичних культів та рухів у руслі воєнних подій. Встановлено, що Друга світова війна змінила розвиток не лише світського, але й релігійного мислення в бік радикалізації.

Ключові слова: війна, релігія, культурна пам'ять, світова історія, регіональна історія, Європа, Україна, Галичина.

Roman HOLYK

Doctor of Sciences in History Senior Researcher at the Department of Modern History of Ukraine I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine

WEAPONS AND FAITH: WAR AND RELIGION IN THE CULTURAL MEMORY OF THE FIRST HALF OF THE 20^th CENTURY

The article examines the development of the idea/concept of war in relation to the idea/ concept of faith/religion during the first half of the 20^th century. It is emphasized that during this period the idea of war was closely connected with the development of religious thinking, but with a shift in emphasis. The main directions of evolution of ideas about war and the essential paradigm of these ideas in the ideological systems of Ukraine, Europe and the world of the twentieth century are traced. It is emphasized that the preconditions for changing these paradigms were laid by the interwar situation on the European continent. This was influenced by the development of the totalitarian systems of the USSR, Italy, Germany, and Japan (in the non-European space). It was found that it was during this period that political religions were clearly structured, based on the ideas of the nation and the state, the cults of leader and the sacralization of secular power clearly manifested themselves. The creators of these systems tried to influence traditional religions (fascism, Nazism, Japanese militarism), or eliminate them and replace their secular faith (communism). Underlined, that one of the factors in the outbreak of World War II was also the manipulation of religious doctrines (war on communism as atheism). It also provoked the emergence of religious leaders of new states (Slovakia) and accusations of religious leaders of collaborationism with Nazism and fascism. Emphasis is placed on the functions of religions in the extreme conditions of genocide (Holocaust) and crimes against humanity in Halychyna. релігія війна віра ідеологічний

The differences in the perception of the problems of faith and war in different confessional environments, the change of moral priorities in extreme conditions, the problem of survival strategies and the adaptation of the faithful in these contexts are considered. Emphasis is placed on the problem of the emergence of mystical cults and movements (such as Halychanian stigmata) in the wake of military events. It is established that World War II became one of the turning points in the development of not only secular but also religious thinking, in particular in the direction of their radicalization.

Keywords: war, religion, cultural memory, world history, regional history, Europe, Ukraine, Halychyna.

Релігія, атеїзм, вождизм: шлях до нової війни ХХ ст. Офіційною доктриною комуністів/більшовиків був атеїзм із відкиданням ідеї Бога, відокремленням релігії від держави, знищенням віри в надприродне. Але й сам атеїзм як войовниче безбожництво став новою вірою Невипадково Ф. А. Оссендовський у книзі «Ленін» формував образ «Бога безбожних», негативну копію російського народного Господа, «описаного в Четьях-Мінеях»: «Мав ним бути сам Христос, Христос червоний, мстивий, Христос, який розбиває черепи людей, які думають інакше, аніж ... потомок Пугачова, який прибирає собі ім'я фальшивого царя, або сектанта Капустіна, повсюдно визнаного селянами за Христа, який знову прийшов на світ, ... щоб відімстити кривди народу. І ось Ленін. Петро Перший, протопоп Авакум, Пугачов, “Христос”-Капустін, а почасти навіть Распутін, все у . мініатюрі й карикату-рі» (Ossendowski F. A Lenin. 3 wyd. Poznan, 1930. S. IX). Цей підхід демонстрував усю складність релігійного погляду на революцію в Росії. Більшовизм вважали навіть аналогі-єю комунізму кримських духоборів та їхнього лідера ХІХ ст. Савелія Капустіна (Савелий Капустин), хоч представники цієї секти відмовлялися від участі в збройних конфліктах та знищували зброю. Натомість у поемі Олександра Блока (Александр Блок) «Дванадцать» (1918) уявний Христос очолював революційний більшовицький загін з дванадцяти бійців. Це сакралізувало червону владу та її армію.. Антирелігійна пропаганда була особливо спрямована на Червону армію. Тут церковних діячів зображали союзниками політичних і військових лідерів антикомуністичного руху, а саму релігію - потенційною небезпекою для радянських збройних сил. На сторінках радянських видань для червоноармійців Церква й релігія поставали частиною «хрестового походу» проти комунізму і «Країни Рад» із часів Громадянської війни: «Денікін, Колчак, Врангель, Юденич, Петлюра та інші контрреволюційні генерали ... вели ... боротьбу з радянською владою. А попи православні, магометанські мулли, юдейські равини, протестантські пастори, сектантські проповідники й старці, католицькі ксьондзи були їхніми діяльними помічниками», - читаємо у спеціальному підручнику Красноармейский антирелигиозный учебник / сост. Г. Берлиным и др.; под общей ред. Ф. Родионова. Москва: Изд.-во «Безбожник», 1931. С. 13.. Більшовицькі агітатори називали монастирі складами зброї і динаміту, підкреслювали роль християнської символіки в обмундируванні («хрест, який попи рекомендували нашивати на рукавах білогвардійців»), заявляли, що «попи» власноручно розстрілювали воїнів Червоної армії тощо. Акцент робили й на формуванні негативного образу Війська Польського як організації, де «ксьондзи» «ідеологічно обробляють» солдатів в дусі антикомунізму та «служать капіталізму» Там само. С. 14-17.. Як противагу серед червоноармійців пропонували формувати осередки Союзу войовничих безбожників, які мали б власну літературу й бачення священних текстів різних конфесій, передовсім християнства та юдаїзму Його засновник Ємельян Ярославський/Міней Губельман у «Библии для верующих и не-верующих» («Біблії для віруючих і невіруючих», яку перекладали й українською) звинува-чував Старий і Новий Заповіт в освяченні конфліктів та висміював біблійні описи війн: «Ні вогнепальної зброї, ні рушниць, ні кулеметів, ні гармат . бог винайти не міг. Якби тепер хто-небудь задумав отакі прогулянки з попами і оркестрами музики навколо обложеної кріпості, їх начисто скосили б з кулеметів. А біблейський бог кидає камінням з неба. Та всякий червоноармієць його б з гвинтівки пристрілив.» (Ярославський Ом. Біблія для ві-руючих і невіруючих. 2-ге вид. Київ, 1976. С. 273)..

Одними з перших у Галичині з антирелігійною атмосферою зіткнулися ті, хто опинився в більшовицькому воєнному середовищі, зокрема під час радянсько-польської війни 1920 р. мешканці Галицького Поділля, на території якого епізодично існувала Галицька Радянська Соціалістична Республіка. Антицерковна діяльність більшовиків із Галревкому була незрозуміла і воїнам ЧУГА, і українським міщанам та селянам Галичини, що відразу викликало напруження між ними й новою владою Галичани стали жалітися на антирелігійну діяльність військових, які, зі свого боку, вважа-ли її природною й допомагали агітаторам, що вели антиклерикальну пропаганду: «...се-ляни скаржилися ., що в селах хазяюють підозрілі типи, грабують населення, замикають церкви й тероризують священників. У цьому їм помагають червоноармійці, що теж гра-бують все, що попало», - згадував представник червоної УГА Никифор Гірняк (Гірняк Н. Останній акт трагедії Української Галицької Армії. Нью-Йорк, [1959]. С. 237).. Це відображено в літературі, яка фіксувала пам'ять про фрагменти регіональної історії Схований за криптонімом А. Р. автор критичної супроти «злих» священників п'єси «З обіймів в обійми» твердив, що спочатку галичани сприймали ставлення нової влади й армії супроти духовенства як досить демократичні: «В справі духовенства, як зачуваю, вони здаються на опінію місцевого населення. Якщо населення заявиться, що воно й на далі хоче мати в селі священика, то якщо заявляться за цим священиком, який був в селі, що він чоловік людяний не надто високих вимогів ... щодо церковних требів, то лишають його в супокою, тільки відберуть землю і скажуть людям: коли ви ще такі дурні,. що попа (Ах, прости Господи за це богохульне слово!) потрібуєте, то держіть собі його, але ж і самі собі його удержуй-те!» - переказував ці погляди автор устами одного зі своїх персонажів. («З обіймів в обійми». Сценки з червоних днів 1920 р. на дві дії. Джерсі-Сіті, 1923. C. 13). Дійсність виявилася песимістичнішою і порятунком став швидкий кінець радянської Галичини 1920 р..

Водночас інформація з-над Збруча у 1920-1930 рр. свідчила про масові знищення церков, репресії і вбивства священників та атеїстичний імператив радянської влади, зокрема у військовій сфері. Про це писали й галицькі релігійні видання, переважно критикуючи ставлення до релігії в СРСР Католицький календар «Місіонаря», який видавали у Жовкві ченці ЧСВВ наприкінці 1930-х років, повідомляв, що «військовий комісар . заборонив членам совітської армії вхо-дити до святинь у військових одностроях. Хто не послухав би приказу, то цего гостро пока-рають і виженуть з армії. Таких людей, як зрадників, не допускають до жадних товариств. Їм не дадуть ніяких запомог. Одним словом: їх викидають на вулицю, де їх чекає голодова смерть» (Чи свобода релігії в Совітах? Календар «Місіонаря» на 1938р. Жовква, 1937. С. 99)..

Особливо різко дилема релігії, війни й миру в цілій Європі постала в другій половині 1930-х років, напередодні Другої світової війни. Про це свідчили передвісники світового воєнного катаклізму, зокрема Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 рр., де фалангісти й прихильники генерала Франсіско Франко (Francisco Franco) стали на бік Католицької Церкви. Натомість республіканці, частина яких підтримувала комунізм та атеїзм, почали вважати її своїм ворогом Засновник фалангізму й теоретик антисоціалістичного повстання Хосе Антоніо Прімо де Рівера (Jose Antonio Primo de Rivera) намагався погодити концепцію католицького томізму з доктриною насильства, націоналізму й фашизму як засобу боротьби з комунізмом. Він був переконаний, що вчення Томи з Аквіну виправдовує застосування насильства проти «тиранії секти», тобто антикомуністичне повстання.. У 1936 р. ця логіка призвела до збройного заколоту, який переріс у громадянську війну. Католицька Церква в Іспанії виступила союзником військових під проводом Франко та прихильників Прімо де Рівери з «Фаланги», які стали знищувати адептів «Народного фронту». Соціалісти ж та комуністи вбивали і фалангістів (на чолі з розстріляним 1936 р. Прімо де Ріверою), і католицьких монахів та священників Так сформували дві пам'яті: одна творилася лівими силами, інша - фалангістськими та католицькими середовищами. Як наслідок, Католицька Церква у 2007 р. беатифікувала 500 священників, монахів та монахинь, яких розстріляли представники міліції під час Громадянської війни в Іспанії. Водночас у лівих та ліберальних колах проблема като-лицької віри та Церкви у громадянському протистоянні залишається складною (Пор.: Raguer H. La Espada y la cruz, La Iglesia 1936-1939. Barcelona, 1977; Raguer H. Gunpowder and Incense. The Catholic Church and the Spanish Civil War. London; New York: Routledge, 2007; Thomas M. Martyrs, Memory and Misrepresentation: The Spanish Catholic Church, Religious Persecution and the Spanish Civil War. International Journal of the Ieerian Studies. 2018. Vol. 31. No 3. P. 143-162).. Організатор «національних сил» генерал Ф. Франко частково перейняв фалангістський і католицький дискурс, через що його стали репрезентувати «Вождем Іспанії Милістю Божою» (Caudillo de Espana por la gracia de Dios). Одним з ключових для тогочасної консервативної Європи став міф захисників Алькасару - фортеці в Толедо Тут на перший план виступала легендарна розмова коменданта оточеної комуністами/ соціалістами фортеці, полковника Хосе Москардо Ітуарте (Jose Moscardo Ituarte) з сином Луїсом, захопленим у полон інтернаціоналістами та представником толедської міліції Кандідо Кабельо (Candido Cabello). Республіканці нібито мали вимагати від полковника здати фортецю в обмін за життя сина. Москардо, на прохання самого Луїса, відмовився здати укріплення і, за фалангістською версією, наказав синові вмерти зі словами «Хай живе Христос - Цар!» або «Слава Христу-Царю!» і «Вперед, Іспаніє!» («jViva Cristo Rey!» і «jArriba Espana!). Розмова, ймовірно, була конструкцією іспанського націона-лістичного дискурсу, але сина Москардо справді розстріляли. Слова та вчинки батька й сина з цієї легенди робили їх мучениками воюючого християнства, що добре сприй-мали католицькі кола, зокрема в Галичині. Лозунг «jViva Cristo Rey!» був характерним також для іншої релігійної війни, яка тривала десятиріччя перед іспанським конфліктом (у 1920-х роках) в Мексиці. Тут на тлі конфлікту між Католицькою Церквою і владою (антиклерикальна конституція, реквізиції церковного майна позбавлення священників виборчих прав і права перебувати у священницькому одязі в публічних місцях, заборона релігійної освіти) вибухнуло повстання «крістерос» (Guerra de los Cristeros) - прихиль-ників Церкви, які вимагали вернути її права як новітні «хрестоносці». (Детальніше див.: La guerra de religion in Meхісo (1926-1929) / еd. M. F. R. Padilla. Mexico, 2014).. їхніх ворогів (іспанських соціалістів, комуністів та анархістів), як згадував згодом Лев Білас, у цих середовищах вважали «безбожними варварами», наводячи, як приклад, репресії проти Католицької Церкви. Календар «Місіонар» Чину св. Василія Великого з 1938 р. описував, на противагу «большевицькому царству», війну в Іспанії якраз із погляду «повстанців» Республіканці і їхні союзники виглядали тут «збольшевиченими товпами населення», «які палили церкви, вбивали монахів і священників». Натомість націоналісти/фалангіс- ти/«добровольці» на чолі з генералом Франко були зображені борцями, які «вмирають за Бога й любу Еспанію», християнськими лицарями, які носять на грудях хрест і «відзнаку Христового Серця», відмовляють в казармах «Ангел Господній» та вервицю, «благають

Марію о поміч». Каудільйо зображали захисником «католицької релігії», «цілої христи-янської культури» (цивілізації), будівничим «Іспанії, яка вірить у Бога»: «Еспанці знають, що не переможуть сатани і його червоних наймитів, як їм у боротьбі не поможе Бог ... Еспанія не тільки зброєю, але й молитвою хоче вибороти собі кращу долю. Є надія, що повстанці при Божій помочі переможуть більшовиків. Перемогою національних сил в Ес- панії повинні тішитись і в Україні. Бо як упаде більшовизм в Еспанії, то буде більша надія на його упадок в Україні» (За Бога й Батьківщину (Війна в Еспанії). Календар Місіонаря на 1938 р. Жовква, 1937. С. 95).. Проте культ Франко як вождя - каудільйо, апеляція не лише до християнської, але й до «маврської» спадщини Іспанії не зовсім збігалися з доктриною Католицької Церкви, фалангізм претендував на роль політичної релігії. Представники комуністично-соціалістично-анархістських інтербригад (які воювали на боці республіканців і частину з яких вербували з-поміж «лівих» Західної України) намагалися перешкодити захопленню римо- й греко-католицького середовища краю фалангізмом/іспанським націоналізмом у 1936-1939 рр. «Чи не обурює Тебе брехня. чорносотенних гумат (sic!), що ... злочинців і царських ро-сійських охоронників з легії та маврів висловлюють як . “оборонців” християнської віри і цивілізації? Чи не безчестить Твоїх релігійних почувань, віруючий католику, славословлен-ня попами злочинців і душогубства фашистів на безборонних дітях і жінках, відправляння богослужінь на честь бандитів і маврів?» - задавали риторичні питання автори львівських «Досвітніх вогнів» у 1937 р. (Інтернаціональна солідарність трудящих західноукраїнських земель з республіканською Іспанією: зб. документів і матеріалів / відп. ред. Ю. Сливка. Київ, 1988. С. 102).. Однак такі заклики для галицьких католиків були, радше, маргінальними та ворожими.

На Апенінському півострові, в Італії, ще з 1920-х років склалася інша ідеологічна конфігурація. З одного боку, тут існував компроміс із католицизмом. Його репрезентували Латеранські угоди 1929 р., що визначали офіційний статус Ватикану як незалежної держави на території Риму та у формі конкордату регулювали відносини між Апостольським Престолом і новою італійською (фашистською) державою. Цю тенденцію зближення підтримував клерико-фашизм/клерикальний фашизм («Il clerico-fascismo», «fascismo clericale»). З іншого боку, фашисти на чолі з Беніто Муссоліні (Benito Mussolini) намагалися відійти від офіційного християнства. Фашизм нібито апелював водночас до середньовічної італійської християнської традиції («Божественна комедія» Данте Аліг'єрі) та воєнної ідеології Давнього Риму, від якої прихильники Муссоліні намагалися вести «духовну ґенезу». Ці елементи злилися в світську політичну релігію, що поєднувала католицьку традицію (а водночас і антисемітизм), віру в харизму Дуче з культом великої сильної Італії - спадкоємниці Риму і захисниці його спадщини Gentile E. Fascism, Totalitarianism and Political Religion: Definitions and Critical Reflections on Criticism of an Interpretation. Totalitarian Movements and Political Religions. 2004. Vol. 5. No. 3. Р. 326-375).. Образ італійського фашизму в Галичині як своєрідної «парарелігії» ще з 1920 р. ретранслював «Літературно-науковий вістник»/«Вістник» за редакцією Дмитра Донцова «Життєві правила фашістів збудовані на вимогах цілковитої чистости, містичної віри в свій ідеал: Фашіст повинен служити Італії в чистоті духа, в непохитній вірі і в незломній волі, погорджуючи вигодою, компромісами і навіть життям, рішений на всякі жертви, сві-домий страшного тягару післанництва вратувати спільну матір Італію» - заявляв Р. Мі- хельс у статті «До соціольоґії фашізму», яку опублікував «Літературно-науковий вістник» у 1928 р. (Міхельс Р. До соціольоґії фашізму. Літературно-науковий вістник. 1928. Ч. 6. С. 179). «Разом з цим вихованням в Італії народилась нова релігія. Звичайно вона не має в собі нічого церковного. Це навіть, якщо хочете, світська релігія, яка тим не менше має свій закінчений культ. Божество - це батьківщина. Цей культ, яким оточена батьківщина, має свою священну термінольогію. Так само, як всі її сестри, ця фашистівська релігія уважає, що вона посідає цілковиту і абсолютну правду», - твердив П. Ґентізон у статті «Італійська молодь», що з'явилася у «Вістнику» за 1933 р. (Ґентінзон П. Італійська молодь. Вістник. 1933. Ч. 11. С. 843-844).. Водночас вони підкреслювали мілітарну ґенезу фашизму «Фашісти - се партія учасників війни ... партія фронтових борців з інтелігентів...», - кон-статував Р. Міхельс (Міхельс Р. До соціольоґії фашізму. С. 177). Фашисти майже відразу апелювали до воєнної ідеології, спочатку у відносно «романтичній», згодом - у відкрито імперіалістичній формі. Першу репрезентував один з прихильників фашистської доктри-ни, поет Габріеле д'Аннунціо/Рапаньєтта (Gabriele d'Annunzio/Rapagnetta), ще у 1919-1920 рр. захопивши Рієку/італійське Фіуме і ставши військовим диктатором невизнаної Фіумської республіки (Італійського регентства Карнаро/Reggenza Italiana del Carnaro), яка мала ґрунтуватися на ідеології, близькій до анархізму, синдикалізму й пізнішого фашизму. Колоніальну ж доктрину відроження Риму як імперії підтримував сам дуче, Беніто Муссо- ліні. Вона виявилася в італійсько-абіссінському воєнному конфлікті 1935-1936 рр. Окрім іншого, тут йшлося про війну двох релігійних доктрин: політичної квазірелігії фашистів з культом напівсакралізованого вождя та растафаріанського авраамічного монотеїзму, який сакралізував постать лідера Ефіопії, імператора Раса Тафарі (Ras Tafari) - Хайле Селассіє І (Qдdamawi Haylд Ssllase) як земного втілення Бога. Однак справжнім підґрунтям війни було італійське бажання територіальної експансії - так само, як і у війні та окупації Алба-нії 1939 р..

Ще за часів Пія XI (Акіле Ратті/Achine Ratti) у 1922-1939 рр. Ватикан мусив відносно мирно співіснувати з творцями «нової релігії», які будували тоталітарну державу й вели загарбницькі війни. Згодом Італія виступила на боці Німеччини та її союзників у Другій світовій війні - частково під гаслами боротьби за християнську цивілізацію проти комунізму та лібералізму. Однак це поставило в невигідне становище католицьку єрархію Ватикану, передовсім інтронізованого у 1939 р. нового папу Пія ХІІ (Еудженіо Марія Джузеппе Джованні Пачеллі/Eugenio Maria Giuseppe Giovanni Pacelli), який закликав до миру. Це породило конфлікти інтерпретацій сучасної культурної пам'яті Частина післявоєнних авторів стали закидати Пієві XII співіснування з фашистським режи-мом, толерування Голокосту в Італії, непряму підтримку нацистського режиму в Німеччині, називаючи його «папою Гітлера». Інша ж частина закликає відкинути концепцію взаємодії між папою й диктатором, наводячи як приклад порятунок євреїв у час Шоа, і (як Юзеф Май-ка) вважає, що впродовж війни папа відстоював принципи католицького персоналізму (Zuc- cotti S. Under his very windows: The Vatican and the Holocaust in Italy. New Haven: Yale Uni-versity Press, 2000; Cornwell J. Hitler's Pope: The Secret History of Pius XII. New York; London:

Penguin, 2000; Rivelli M. «Dio e con noi!»: La Chiesa di Pio XII complice del nazifascismo. Milano, 2002; Rabbi Dalin D. G. The Myth of Hitler's Pope: How Pope Pius XII Rescued Jews from the Nazis. Washington: Regnery Publishing, 2012). Ще в 1965 р. Павло XV (Джованні Монтіні, Giovanni Montini) зробив крок до канонізації Пія XII, а в грудні 2009 р. Бенедикт XVI (Йозеф Ратцінгер, Joseph Ratzinger) проголосив його блаженним (venerabilis). Водночас окремі видання встигли назвати самого Бенедикта XVI «папою-наці» через те, що він ви-ховувався в гітлер'югенді, а в час Другої світової війни був солдатом зенітного батальйону й Австрійського легіону, хоч і дезертирував звідти. Зараз існує три парадигми оцінки діяль-ності римських пап у питаннях війни та миру. «Радикальний» погляд повністю чи частково засуджував політику Апостольської столиці та її очільників. Цього погляду дотримувалися, зокрема, автори СРСР і колишніх країн соціалістичного блоку (так, як засновник Союзу без-божників та історик релігії Михайло Шейман (Михаил Шейман) чи радянський розвідник- диверсант та історик папства Йосиф Григулевич (Juozas Grigulevicius)). Згодом його поділя-ла також частина новітніх дослідників (наприклад, сербський дослідник Растислав Петрович (Растислав В. ПетровиЬ) у книзі «Геноцид са благословом Ватикана» (1992), де йшлося про католицизм і усташизм, та інші вчені. Ліберальний погляд, репрезентований книгою Еймона Даффі (Eamon Duffy), де образи пап подаються крізь дихотомію святих і грішників «Saints & Sinners: A History of the Popes» (1997). Апологетичний чи близький до апологетичного погляд репрезентований українською історією папства о. Ізидора Нагаєвського «Історія Римських Вселенських Архиєреїв» (1964-1979). Прикметно, що як військовий капелан дивізії «Гали-чина», І. Нагаєвський зіштовхнувся, власне, з категоричною критикою політики Пія XII з боку німецького командування, що його особливо вразило..

Однак саме нацистський режим у Німеччині і його відношення до релігії викликають найбільше контроверсій в Європі другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Після приходу до влади Адольфа Гітлера 1933 р. в нацистській Німеччині почала складатися строката ідеологічна матриця. Популізм (який частково наслідував фашистську доктрину), ідеології мілітаризму й реваншизму були суміщені зі зверненням до християнства, зокрема католицизму та протестантства. Але в політичній релігії нацистів була своя «сакральна» книга: «Моя боротьба» («Mein Kampf») Адольфа Гітлера (Adolf Hitler) і додаткові «коментарі» до доктрини у вигляді книг Альфреда Розенберга (Alfred Rosenberg) про «Міф двадцятого століття» («Der Mythus des zwanzigsten Jahrhunderts»). Ця релігія концентрувалася довкола постаті майже обожествленого вождя-фюрера. Його зображали середньовічним «лицарем світла», що воює проти «сил темряви» (зокрема комунізму та «світового єврейства» - основних демонізованих ворогів нацизму). Нацистські ідеологи надавали релігійну підоснову ніцшеанській концепції «надлюдини» й арійській теорії, що робило їхню політичну релігію ксенофобною. Це призвело до оголошення «неарійців» (зокрема євреїв як представників юдаїзму) та комуністів (як атеїстів) ворогами Райху Також почалося формування синкретичної «арійської неорелігії» з давньогерманських культів, містицизму таємних європейських орденів та «арійських» релігій Азії (наприклад, ламаїзму). (Goodrick-Clarke N. The Occult Roots of Nazism: Secret Aryan Cults and Their Influence on Nazi Ideology. New York, 1992). Вживання свастики як герба, «магічних рун» на мундирах, апеляції до давніх германських вірувань вказували, що А. Гітлер та його ото-чення вагалися між офіційним християнством (котре також хотіли зробити «німецьким» та підпорядкувати Райхові) та «давньоарійськими» й окультними практиками. У частину таких уявлень нацисти, можливо, вірили; іншу - використовували для публічного ефекту та легітимізування своїх дій.. Для демонстрації нової політичної віри вживали ритуалів, які (завдяки фільмам Лені Ріфеншталь) впливали на німців і прихильників правих ідеологій, зокрема і в Галичині Ті з подивом споглядали маніфестації біля німецьких «храмів слави», що мали нагадувати античні святині, де роль грецьких божеств відігравали символічні втілення Німеччини. Водночас у 1930-ті роки навіть прихильники інтегрального націоналізму в Галичині вва-жали незрозумілим сліпе сакралізування фюрера, хоч і намагалися його пояснити: «Фана-тичний ентузіязм натовпу того дня дійшов до того, що деякі спритярі, накопавши нашвид-ку землі з того місця, що його топтали Гітлєрові підошви, тут же продавали її. Нехай в цих випадках багато кумедного, але вони свідчать про фанатичну віру в ту одну людину, яка охопила всі верстви німецької людности, створивши з неї монолітну масу», - підкреслював Г Явір у «Вістнику» за 1933 р. (Явір Г З німецьких вражінь. Вістник. 1933. Ч. 11. С. 817).. Основою нацистської ідеології було «розширення життєвого простору» Німеччини, а ціла містико-релігійна система ставала релігією війни й наступу. Агресивна німецька експансія у Європі, починаючи з «аншлюсу» Австрії аж до війни 1939-1945 рр., проходила у формі «хрестового походу проти комунізму» та під гаслом «З нами Бог». Із погляду ідеологів Великонімеччини, це мало не просто виправдовувати воєнні злочини нацистів проти інших народів, а й робити їх частиною парарелігійного «порятунку світу».

Тоді ж союзниця Німеччини на Далекому Сході, Японія, згуртована довкола сакралізованого імператора, спиралася на національну релігію - сінтоїзм. Образ сінтоїстичного японського мілітаризму 1930-х років захоплював не лише праві, а й ліберальні кола Східної Європи, Галичини теж. Європейців вражала сакралізація імперської влади, приваблювало уявлення про військову та воєнну спрямованість японського мислення, базовану на самурайському кодексі честі «Бо надзвичайним є, що від початку Японії аж по сьогоднішній день нею правила одна династія: династія мікадо, законних синів соняшної богині Аматерасно-Огомікамі, які за “мон”, тобто герб, мають білу хризантему... Одна особа сполучала в собі гідности перво-священника й володаря. Сила, яка є божеського походження, не підлягає жадній дискусії. Тому мікадо були з початку абсолютними володарями, що мали під собою ціле духовенсто, в якім переважали ченці; вони ж стояли на чолі військової гієрархії», - стверджувала стаття про «Душу Японії» К. Фарера, яку публікував донцовський «Вістник» у 1934 р. (Фарер К. Душа Японії. Вістник. 1934. Ч. 2. С. 130), і продовжувала: «В Японії лицарський кодекс ні-коли не дозволяє піддатися! Коли когось образили він має вбити свого напасника, або себе самого. Іншого вибору не має. Не вистарчає хіба цього прикладу, щоб зрозуміти, що японці далеко гнучкіші і субтельніші за нас європейців, є більш невмолимі і тверді як діямант?» (Фарер К. Душа Японії. С. 131).. Релігійним підґрунтям війни в Японії стало уявлення про надприродне походження краю, що наділяло його та його жителів божественною місією й робило їх азійськими «надлюдьми». Це відобразилося уже 1937 р. у війні Японії проти Китаю, а потім у війні проти СРСР, США та країн антигітлерівської коаліції, вплинуло на воєнну мотивацію японців. Образ божественного вітру-камікадзе (що, за переконанням середньовічних японців, допоміг перемогти монгольський флот Хубілай-хана) у 1945 р. став основою віри в надприродну силу воєнних смертників, використаних проти американських військ. За таких умов релігія ставала зброєю одних спільнот проти інших.

Віра й Катастрофа: рецепції Другої світової війни. Світова війна у вересні 1939 р. гостро поставила проблему Церкви/віри та війни, насилля у Східній Європі загалом та в Україні й Галичині зокрема. До цього спричинилася поява у 1938 р.

автономної, а у 1939 р. незалежної (хоч невизнаної) Карпатської України, яку очолив священник і суспільно-освітній діяч о. Августин Волошин. Душпастир та педагог, промотор просвітництва міжвоєнної Підкарпатської Русі, о. А. Волошин мав значний авторитет серед прихильників українського Закарпаття. Тому його роль як політичного лідера новоутвореної держави сприйняли позитивно. Прихильники А. Волошина вважали його «батьком народу», представником Греко-Католицької Церкви (ГКЦ), який став ще й очільником держави: спочатку «Високопреподобним отцем Прем'єром», згодом - «Високопреподобним отцем Президентом». Як і митрополит А. Шептиць- кий, Августин Волошин також бачив себе водночас представником духовної влади (послання «Мир людям доброї волі» 7 січня 1939 р. чи Різдвяна промова 1939 р.) і керівником держави, здатної не лише до миру, а й до війни (промова на вічі в Ужгороді 26 жовтня 1938 р.) Звідси релігійний детермінізм політичного дискурсу о. А. Волошина. Проте невдовзі піс-ля проголошення незалежності держава Волошина стала предметом міжнародних торгів та збройної анексії з боку Угорщини Міклоша Горті (Miklos Horthy). Як «міністер-прези- дент», греко-католицький священник, який закликав до миру з сусідами, мусив стати вод-ночас і керівником збройного опору проти держави, яка також репрезентувала католицизм. До того ж він «звернувся з апелем о поміч до Фюрера та до інших Великих Потуг», на який не отримав відповіді. Це була пастка: збройні сили Угорщини діяли у згоді з лідером Великонімеччини.. Однак державу о. Августина Волошина було швидко знищено, а він мусив переїхати до Праги. У заповіті з 1944 р. колишній отець-президент знову звертався до теми війни, вважаючи її наслідком внутрішньонаціональної роз'єднаності й конфліктів та апелюючи до надприродних сил (Діви Марії) і призначення (Божого допусту). Далі його чекала трагічна доля: арештований у 1945 р. радянськими спецслужбами, А. Волошин помер у Москві, в Лефортівській в'язниці. У культурній та історичній пам'яті діяльність Августина Волошина залишається роздвоєною: одні бачать в ній прагнення сформувати українську державність на християнській основі, інші - потенційний намір збудувати систему, близьку до тієї, що виникла у воєнній СловаччиніПрихильники Карпатської Русі/України наголошували, що держава, яку очолив греко-ка-толицький священник, була толерантною і до православ'я, римо-католицизму та юдаїзму, відмежовувалася від антисемітизму. Для тогочасних галичан і представників еміграційних середовищ Карпатська Україна (на відміну від УРСР) була прообразом вільної, незалежної (демократичної) держави, жителями якої вони хотіли бути. Натомість противники такого трактування (Юрій Радченко) закидають збройним формуванням Карпатської України на-сильство проти євреїв, а о. А. Волошина і його державний апарат звинувачують в орієнтації на націоналістичні сили та прагненні до «самостійності під протекторатом Райху»..

На сусідніх із Закарпаттям територіях колишньої Чехо-Словаччини в 19391945 рр. існувала інша держава, що поєднувала релігійний і воєнно-політичний компонент, Перша Словацька республіка (Slovenska republika). Формування цієї державності (за сприяння Адольфа Гітлера) очолив парохіяльний священник-декан, міжвоєнний політик, а з 1938 р. - предсідник Словацької автономії Йозеф Тісо (Тисо) (Jozef Tiso). Він продовжив справу іншого священника й політика клерикально-національного спрямування, о. Андрея/Андрія Глінки (Andrej Hlinka), з ініціативи якого була створена глінківська Словацька народна партія і на честь якого заснована напіввійськова Глінкова гвардія (Hlinkova garda). З одного боку, це мало нагадувати про католицьку ґенезу Словаччини на противагу «атеїстичним»/секуляризованим структурам Чехії й Чехо-Словаччини Sokolovic P. Hlinkova garda 1938-1945. Bratislava, 2009.. З іншого боку, Глінкова гвардія брала участь в антисемітських акціях, а державний механізм тогочасної Словаччини був спрямований на побудову тоталітарної системи з культом самого Й. Тісо. Доля усіх цих структур, які формували також і священники, вельми двозначна. Від самого початку держава, яку очолив Тісо, була колаборантською і підтримувала курс нацистської Німеччини на побудову «нової Європи». Роль самого Й. Тісо ставала щораз більш амбівалентною. Як священник, він підтримував зв'язки з Апостольською столицею, але як президент виконував умови держав Осі Jozef Tiso: Knaz a prezident / zostavila E. Hrabovec. Bratislava, 2017.. Крім того, активно будувався його культ, що вело до громадянської/політичної (нео)релігії Hrubon A Budovanie kultu Jozefa Tisa. Kulturne dejiny. Ruzomberok, 2017. Roc. 8. C. 2. S. 213-239.. Тісо прагнув виглядати відносно толерантним, іноді дистанціювався від радикальних заходів, які пропонували нацисти і прем'єр- міністр Войтех Тука (Vojtech Tuka). Хоча його прихильники стверджували, що Й. Тісо також намагався рятувати єврейське населення, проте у 1942 р. він підписав закон про депортацію євреїв у концентраційні табори, що розходилося із принципами Ватикану та папи. Прихильники священника-президента перебирали елементи політичного дискурсу, символіки та ритуалів нацистів і фашистів: орел Глінкової гарди, який в чомусь нагадував нацистського, поруч з ним могли вміщувати й свастику; «зігуван- ня», ліквідація інакодумства та принцип «Один Бог - одна нація - одна організація» (Глінкова партія). Так, все чіткішими ставали риси «клерикального фашизму». Зрештою, колаборація о. Й. Тісо викликала Словацьке національне повстання й окупацію Словаччини нацистськими військами, які його придушили. Після визволення країни військові та напіввійськові формування, зокрема Глінкову гвардію, звинуватили у співпраці з нацистами, а Й. Тісо, попри священницький сан, арештували й засудили. Йому інкримінували низку злочинів: від радикального вирішення «єврейського питання» до побудови тоталітарно-фашистської держави, знищення демократії, переслідування політичних опонентів, нагородження нацистських злочинців державними відзнаками, підтримки німецької окупації Словаччини та придушення національного повстання у 1944 р. Священника було визнано винним і 1947 р. страчено. У нинішній словацькій культурній пам'яті постать о. Андрея/Андрія Глінки як провідника нації, національного героя відокремлено від постаті о. Йозефа Тісо. Образ останнього вписаний або у м'якшу парадигму («Священник і президент»), або в максимально жорстку («Священник, політик, колабораціоніст») Mace Ward J. Jozef Tiso - Knez, politik, kolaborant. Praha, 2018.. Водночас для меншої частини словаків, зокрема словацької діаспори, Тісо є також героєм і мучеником Rychhk J. Jozef Tiso: mьj nepntel - tvьj hrdina? Soudobe dдjiny. 2018. No. 3-4. S. 348-365.. Під час війни за ситуацією у Словаччині частково стежили і в Галичині.

Відгомін у галицькому краю мали воєнні й релігійні події в Сербії та Хорватії. Передовсім ішлося про утворення під протекторатом Італії та Німеччини Незалежної Держави Хорватії (НДХ, Nezavisna Drzava Hrvatska, NDH). Її лідер, Анте Павеліч (Ante Pavelic), у 1941 р. виголосив лозунг «Bog і Ні^ай!»/«Бог і Хорватія», а в своїй клятві просив заступництва у «всемогутнього Бога». Законодавство НДХ проголошувало рівність західного й східного католицизму, евангельсько-аусбурзького та гельветського християнства, а також мусульманства Brzopisni Zapisnici Prvog Zasjedanja Hrvatskog Drzavnog Sabora. Zagreb, 1942. S. 39-40. Іслам і його представники тут толерувалися: у керівництві держави почесне місце зай-мав предсідник Югославської мусульманської організації Джафер Куленович (Цафер- бег КуленовиЙ, Dzafer Kulenovic). У Загребі за розпорядженням Анте Павеліча було пе-реобладнано під мечеть (Джамія Поставника Анте Павеліча/Dzamija Poglavnikova Ante Pavelica) мистецьку галерею, яку перед тим посвятив католицький архиєпископ Алойзіє Степінац. Мусульманська складова була важливим елементом політичної й культурної гри в НДХ (Kisic Kolanovic N. «Islamska varijanta» u morfologiji kulture NDH 1941-1945. Caso- piszaSuvremenuPovijest. 2007. Vol. 39. Issue 1. Р. 63-95). Сприянням усташів користувалася й Хорватська Православна Церква, яку визнали лише тогочасні Болгарська й Румунська Православні Церкви. Її очільник, колишній священник Всевеликого війська Донського й архиєпископ Російської закордонної Церкви митрополит Гермоген (Григорий Иванович Максимов) брав участь у світських та релігійних церемоніях устаської держави і в 1945 р., після падіння НДХ, був страчений разом з іншими православними діячами за звинувачен-ням в колаборації з урядом Павеліча.. Помітною була відсутність у цьому списку юдейського віровизнання. Фактична влада в НДХ належала уста- шам («ustase»/повстанці, представники організації «Ustasa - Hrvatski revolucionami pokret»), які декларували відданість католицизмові Пор.: Ognyanova I. Religion and Church in the Ustasha ideology (1941-1945) Vjera i Crkva u ustaskoj ideologiji 1941-1945. Croatica Christiana Periodica. 2009. No. 64. P. 157-188. та прагнення захистити хорватів від «ворогів»: православних сербів, визнавців юдаїзму/євреїв і комуністичних партизанів хорвата Йосипа Броза/Тіто (Josip Broz/Tito). Проте устаська держава творила власну політичну релігію з культом Поглавніка - Анте Павеліча й батьків- щини-Хорватії, героями/воїнами й мучениками, сюжетами «воскресіння держави», надаючи перевагу націоналізмові/патріотизмові над моральними чинниками Yeomans R. Visions of Annihilation: The Ustasha Regime and the Cultural Politics of Fascism, 1941-1945. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2012. На суді в 1986 р. один з очільни- ків НДЗ, юрист і міністр внутрішніх справ Андрія Артукович (Andrija Artukovic), не при-знаючись до вини, не апелював до релігійних цінностей і стверджував, що батьківщину можна захищати «всіма дозволеними й недозволеними методами». Натомість осуджений в 1999 р. колишній комендант табору Ясеновац Дінко Шакіч (Dinko Ljubomir Sakic) запере-чував етноконфесійні критерії репресій в НДХ, підкреслюючи, що його супротивником був би кожен «хорват, мусульманин, православний» і навіть папа римський, якщо би став ворогом Хорватії (Dinko Sakic: Nikada nikoga nisam ubio! URL: https://otporas.com/podsjetni- -i-vrijedno-za-procitati-dinko-sakic-nikada-nikoga-nisam-ubio/) (дата звернення: 20.05.2021).

* Це спричинило вбиства хорватів четниками Драголюба Дражі Михайловича (Драголуб Дра- жа МихаиловиЙ) та знищення сербів усташами (в таборах Ясеновац, Стара Градішка). У со-юзній югославській і сербській історичній пам'яті усташі асоціювалися з напівритуальними вбивствами сербів «сербомолотами» (србомлат - бойовий зазубрений молот) та «сербосі- ками/серборізами» (srbosjek - прикріплений до шкіряної рукавиці німецький садовий ніж Garbenmesser Grдwiso). Зокрема, у таких злочинах підозрювали Петара Брзіцю (Petar Brzi- ca) - вихованця Францисканського коледжу (!) та члена Великого ордену хрестоносців, якого звинувачували у знищенні навіть 1 300 сербів. Усе це (частково) мало вказувати на релігійне (католицьке) походження воєнних злочинів, яке заперечувала хорватська історична пам'ять.. Ситуація в регіоні набула рис релігійного протистояння між католицькою Хорватією і православною Сербією/Королівством Югославії (під німецьким протекторатом) та четниками. Натомість антисемітизм вів до знищення євреїв з обох сторін - сербської та хорватської. Водночас ідеологія усташів заперечувала сербський православний фундаменталізм, і протистояння між католиками-хорватами й православними-серба- ми в НДХ загострювалося*. Згодом в югославській та сербській культурній пам'яті було сформовано образ католицького геноциду над православними (сербів насильно навертають в католицизм, вбивають) поряд зі знищенням євреїв. Творці цього дискурсу звинувачували в злочинах не лише усташів, але й католицьких священників та монахів-францисканців З погляду противників католицизму й устаської держави, це мало підкреслювати зв'язок між Католицькою Церквою й злочинами. Назва однієї з книжок Лазара Лукаїча/Лазар ЛукаіиЬ («Фратри и усташе колу. Злочини и сведоци», 2005.) ставила в один ряд монахів та усташів. Акцентувалася постать фра Мирослава/Томислава Філіповича-Майсторовича (fra Miroslav Filipovic /Tomislav Filipovic-Majstorovic) - колишнього францисканського мо-наха, устаського капелана й коменданта таборів Ясеновац і Стара Градішка, якого 1946 р. стратили за воєнні злочини у францисканській рясі. Такі ж звинувачення були висунуті й проти францисканця Радослава Главаша (Radoslav Glavas) - очільника департаменту релі-гії НДХ, якого також судили й стратили представники соціалістичного воєнного суду.. Зі свого боку, захисники Католицької Церкви намагалися підважити цю версію як ідеологічний конструкт, покликаючись на специфіку самих воєнних судів, які вели комуністичні діячі часто механічно, упереджено й необгрунтовано, внаслідок чого значна частина православних та католицьких духовних і світських осіб з різних сторін були відразу засуджені до страти без жодної апеляції. За твердженнями дослідників, францисканські монахи, навпаки, рятували сербів та євреїв від терору Planinic M. Fra Tomislav Filipovic zrtva klevete. Suica, 1993; Mandic H. Hercegovacki fran- jevci i spasavanje zrtava ustaskih progona u Mostaru 1941-1943. Casopis za suvremenupovijest. 2016. No. 3. S. 709-726; Jolic (Qtluk) R. Fra Radoslav Glavas (1909-1945). Hercegovina fran- ciscana: Casopis za duhovnost, znanost i umjetnost. Mostar, 2008. Br. 4. S. 191-242.. Після ліквідації НДХ усю Католицьку Церкву в Хорватії стали звинувачувати в колаборації, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі підштовхуванні до етнічних чисток, мовчанні про геноцид євреїв Novak V Magnum crimen - pola vijeka klerikalizma u Hrvatskoj. Zagreb: Nakladni zavod Hrvatske, 1948; Rivelli M. A. L'Arcivescovo del genocidio. Milano, 1999.

* Алойзіє Степінац не приховував антикомуністичних поглядів, але стверджував, що, хоч і підтримував НДХ, проте публічно закликав припинити антисербські та антиєврейські акції, а також сам врятував багато сербів і євреїв. Проте загребського архиєпископа було за-суджено до 15 років позбавлення волі та ув'язнено (на відносно короткий термін). Згодом частина учасників суду твердила, що його головною причиною був тиск маршала Йосипа Броза (Тіто), який вимагав від Степінаца порвати з Римом, на що архиєпископ не погодив-ся. Заразом фото та інші матеріали засвідчували присутність Степінаца поруч з офіційни-ми особами устаської держави, чим користувалися його противники. Тому звинувачення в колаборації навіть і зараз не дозволяють канонізувати беатифікованого 1998 р. (при понти-фікаті Івана Павла ІІ) Алойзіє Степінаца. Хорватські католики вважають його вже святим, однак офіційному визнанню опирається Сербська Православна Церква, яка бачить у Сте- пінаці співучасника злочинів. Це, своєю чергою, впливає на рішення Ватикану.. У 1946 р. архиєпископа Загребу, згодом кардинала, Алойзіє Степінаца (Alojzije Stepinac) було поставлено перед судом та звинувачено у співпраці з устаським режимом*. У час, коли тривав суд над архиепископом, в Хорватії йшла неоголошена війна між військами соціалістичної Югославії та постустаським антикомуністичним підпіллям на чолі з генералом НДХ (та комендантом Ясеноваца) Вєкославом Максом Лубуричем (Vjekoslav Ma^ Luburic). Цей рух називав себе католицькою збройною опозицією, хрестоносцями («крижари»/«кгігагі»)³². У пізнішій історичній перспективі хорватську модель релігії та війни у 1941-1945 рр. оцінювали двозначно³³.

Ситуація у воєнній Західній Україні частково була відгомоном тогочасних європейських тенденцій. її порівнювали зі словацьким та хорватським контекстами. Однак більшість із цих порівнянь лише частково дотична до проблеми релігії та війни у воєнній Галичині. Так, елементи парарелігійних тоталітарних систем вплинули й на формування українського націоналізму Дмитра Донцова і його «Вісника» Характерною була їхня назва, хрести на головних уборах, лозунг «За Хорватію й Христа проти комуніста» («Za Hrvatsku і Krista protiv komunista») та девіз зі середньовічної ле-генди Констатина Великого «Цим (знаком) переможеш» («In hoc signo vinces» - «U ovom ces znaku pobijediti»). «Хрестовий похід» крижарів був спрямований на відновлення НДХ, проти комуністів та православних (сербів). Опір «хрестоносців» був зламаний у 1950 р. Югославською народною армією. ^{У 1990-х роках з відокремленням Хорватії та у вирі нових балканських війн у публічному дискурсі на певний час з'явився позитивний образ устаського режиму, і його намагалися виправдати, героїзувати й меморіалізувати. (Пор.: Tko je tko u NDH: Hrvatska 1941-1945 / ured. D. Stuparic. Zagreb: Minerva, 1997). Зі вступом Хорватії до ЄС ця тенденція була за-мінена зваженою оцінкою воєнних подій. Натомість роль Католицької Церкви у 1941-1945 рр. постійно оцінювали нейтрально або позитивно. У передчутті «нової світової війни» Д. Донцов («Доба релігійних війн», 1937) говорив про «релігійні війни майбутнього» - маючи на увазі політичні релігії: містику Леніна й Тореза, релігію західних демократій і «містику націоналізму», котра мала б перемогти (передовсім «отруту інтернаціоналістичної віри», але не лише її). Можливості примирення між вірами/ релігіями/містиками, особливо на тлі іспанської громадянської війни, Донцов не бачив. «На того Царя Мира слід указати головно сьогодні, коли світ такий затривожений можли-вістю втрати того найціннішого людського добра - мира. А тривога тому, що людство ... глибоко роз'єднане в безробірчивій боротьбі за партійні інтереси. бо немає між народами справедливого визнання взаємних рацій і порозуміння, а всякі умови й запевнення стра-тили свою вартість.», - так передавали «Зміст Великоднього слова Св. Отця» «Львівські архієпархіяльні відомости» (Львівські архієпархіяльні відомости. 1939. Ч. 5. C. 147).}. Під впливом донцовського «Вістника» ці погляди поділяли й деякі члени націоналістичних організацій. Вони сакралізували свою боротьбу («що святістю і величю ціли освячує себе»), а узагальненого «українського революціонера» зображали Апостолом Боротьби («Він апостол, але хреста в руці не має - лише меч ... Він - апостол чину», - повідомляла підпільна брошура Пропагандивного відділу УВО в 1929 р.). Проте такий підхід дистанціював радикально налаштовану частину прихильників УВО-ОУН, які в міжвоєнний час стояли на позиції перманентної й безкромпромісної війни з Польщею та радянським комунізмом, від Греко-Католицької Церкви, що закликала до миру.

У 1939 р. Греко-Католицька Церква, як і ціла Галичина, опинилася в епіцентрі воєнних подій. Весною цього року, коментуючи для вірян Великодній лист-послання новообраного папи Пія ХІІ, митрополичий ординаріят ГКЦ акцентував на актуальній темі миру в Європі³⁵. Однак миролюбні заклики вже не могли затримати війну.

У вересні 1939 р. Церква зіштовхнулася з позицією нової, радянської, влади, котра майже одночасно з вступом в Західну Україну почала вести атеїстичну, антицерковну війну. Замість релігійних доктрин держава запроваджувала власну політичну релігію. її основою став культ більшовицьких вождів Леніна та Сталіна Про культ Сталіна див., наприклад: Plamper J. The Stalin Cult: A Study in the Alchemy of Power. New Haven: Yale University Press, 2012. як творців комуністичної теорії, державної системи і радянського світу. Їх наділяли властивостями деміургів («Сталін - сонце», «ясніший від сонць» тощо). У цей час в радянських текстах вже побутували тези про «католицьку агентуру німецького фашизму» й про те, що Православна й Католицька Церкви є інституціями шпіонажу й використовуються «у підривній діяльності проти СРСР» Одним з основних пропагандистів цієї ідеї став «антирелігійник» Борис Кандідов (Борис Кандидов). Ще в 1920-х роках він публікував роботи про «Церковний фронт в роки світо-вої війни» (1927), «Релігію в царській армії» (1928), а в 1930-х роках писав про «Церкву та контррозвідку» (1930), про «Імперіалістичну війну та релігію» (1933), «Церковну агентуру польських панів» (1937), зрештою, про «Церкву й шпіонаж» (1940).. Це позначилося на долі «катинських священників», серед яких опинилися також поляки та українці з Галичини У 1939 р., коли Червона армія ввійшла на територію Західної України (колишніх східних воєводств Польщі), серед представників Війська Польського, ув'язнених у таборах Старо- більська й Козельська, опинилися військові капелани (для римо-католиків, православних, протестантів і представників «Мойсеєвого віровизнання»). У табірних умовах вони нама-галися правити Служби Божі, сповідати та причащати офіцерів, згодом були відокремлені від них (очевидно, з пропозицією до співпраці з радянською владою, котру відкинули), а згодом розстріляні в Катинському лісі. Серед «священників з Катині» опинилися пред-ставники галицького римо-католицького духовенства, рабини, двоє українських священни-ків - головний капелан для греко-католиків, колишній посол Польського сейму о. Микола Ільків та головний православний капелан (колишній греко-католик) о. Шимон Федоронько. (Wysocki W. J. Kapelani - ofiary zbrodni. Zeszyty Katynskie. 1995. No 5. S. 74-81; Pleskot P. Ksi^za z Katynia. Krakow, 2020. S. 221-234, 249-262)..