Дослідження історії міжконфесійних відносин на українських теренах у Київській духовній академії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дослідження історії міжконфесійних відносин на українських теренах у Київській духовній академії (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Пастушенко Л.А.

Анотація

У статті вперше в дослідницькій літературі здійснено систематичний аналіз доробку викладачів і вихованців Київської духовної академії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. з історії конфесійної взаємодії християнських релігійних традицій на українських землях. З'ясовано суспільно-політичну обумовленість вивчення київськими духовно-академічними істориками конфесійної історії, що полягала в злободенності «польського питання» у серединіХІХст. - на початкуХХст. Виявлено характерні особливості розгляду київськими істориками і богословами явища міжконфесійної взаємодії уXV-XVIII ст., що виражено у спробах представити багатоаспектні оповіді про співіснування трьох конфесій, всебічно розглянути феномен церковної унії, витлумачити конфесійну взаємодію у політико-правовій площині, надати історичним інтерпретаціям історіософське підґрунтя. Уроз - відках духовно-академічних дослідників зауважено тенденцію відійти від усталеного в офіційній російській історіографії ХІХст. погляду на історію міжконфесійних відносини в Україні крізь призму жорсткого протистояння та відтворити в українському релігійному житті події міжконфесійного діалогу.

Ключові слова: Київська духовна академія, католицизм, протестантизм, Православна церква, Римо-католицька церква, Брестська унія, міжконфесійні відносини, Річ Посполита.

Abstract

Research of the history of inter-religious relations in ukraine in the Kyiv theological academy (second half of the 19 th - beginning of the 20th century)

The article presents the first attempt of a complete and systematic analysis of historic and theological publications of teachers and pupils of the Kyiv Theological Academy in the second half of the 19th - beginning of 20th century in the field of studying the history of relations of Catholicism and Protestantism with Orthodox on the Ukrainian lands. The specifics of Kyiv academic historians studies was determined by the social and-political circumstances in the middle of the 19th century and denoted by an attempt to comprehend this issue in the perspective of the history of interconfessional relations of two Western Christian traditions with the eastern tradition of Orthodoxy in the historical gap of the 16th - 17th centuries - the period of the largest confrontation in confessional relations in Ukraine. The author clarifies the characteristic features of researching the question of inter-confessional interaction in the 15th - 17th centuries, which are expressed in attempts to describe the coexistence of three denominations as multidimensional and provoking а variety of different interpretations. Historical studies present the attempt to show confessional interaction in the political and legal aspects and to provide historical interpretations to the ground of philosophy of history. The article proves the tendency of Kyiv academic researchers to move away from the established Russian historiography of the 19th century view at confessional relations in Ukraine through the prism of hard confrontation and outline in religious life Ukraine conditions and circumstances of inter-confessional dialogue. Also, historians in their studies repeatedly note the significant educational and outlook influence of Western Christian denominations on the formation of educational, cultural, theological, literary traditions in Ukraine.

Keywords: Kyiv Theological Academy, Catholicism, Protestantism, Orthodox Church, Roman Catholic Church, Brest Union, Interconfessional Relations, Polish-Lithuanian Commonwealth.

Вступ

Історія поширення католицизму та протестантизму на українських землях - один із пріоритетних напрямів церковно-історичних і богословських наукових студій викладачів і випускників Київської духовної академії (КДА) другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Характерною особливістю досліджень київських духовно-академічних істориків та богословів стало вивчення західних християнських традицій крізь призму історії міжконфесійної взаємодії, а саме історичної реконструкції процесу взаємовідносин католицизму та протестантизму із православ'ям, визначально поширеним на українських теренах. Вражає палітра наукових зацікавлень викладачів і випускників КДА у цьому напрямі. Це і багатовекторні історії конфронтації та історії пошуків примирення цих традицій у різних державних утвореннях: Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Це описи міжконфесійної взаємодії у богословській площині: з одного боку - міжконфесійного протистояння у полемічній лі

тературі ¹, з іншого - формування вітчизняної богословської традиції шляхом наслідування західних взірців теологічної науки Детальніше про це див.: (Пастушенко, 2020а). Детальніше про це див.: (Пастушенко, 2020b).. Значну увагу київські історики приділяли питанню місця та значення впливу західних християнських конфесій на становлення і розвиток релігійних, освітніх та культурних процесів на українських землях. Водночас найбільш актуальною для дослідників була тема історії обопільного існування трьох християнських конфесій на українських теренах в історичному проміжку XVI-XVIII ст. - періоді найбільшої напруги міжконфесійних відносин на Україні. Недарма проф. Степан Го - лубєв характерною особливістю церковного життя на українських землях вважає протистояння трьох християнських конфесій: «Известно, что отличительную самую выдающуюся черту в истории западно-русской церкви составляет борьба православных южно-руссцев с иноверием - протестантизмом, в особенности же католицизмом и его излюбленным детищем - униею. Около этой борьбы очень долгое время сосредотачивались все силы западно-русского народа, как нравственные, так и материальные. В этой борьбе и победе, одержанной при ней над пропагандистами иноверия, заключается главная заслуга западно-русского народа, - заслуга не только для своей родины, но, смело можно, сказать, и для всей православной церкви» (Голубев, 1887, с. І). Наведене твердження С. Голубєва можна вважати лейтмотивом наукових досліджень конфесійної історії українського народу в КДА.

Вивчення історії католицизму і протестантизму на українських теренах у КДА

Науковий інтерес духовно-академічної спільноти до питання поширення католицизму та протестантизму на вітчизняних теренах було зумовлено низкою причин суспільно-політичного, культурно-історичного та освітнього характеру. Передусім маємо зазначити інституційну передумову дослідницьких зацікавлень викладачів та вихованців КДА. Висвітленню історії католицизму та протестантизму на Україні приділяли значну увагу в низці курсів: історії західнорусь - кої церкви Цей курс (назва рос. «История западно-русской церкви») у 1874-1884 рр. читав приват-доцент Степан Голубєв для сту-дентів ІІІ курсу церковно-історичного відділення. У документах знаходимо іншу назву курсу - «История церкви юго-западной России» (Отчет, 1875, с. 32). На підставі розгляду широкого кола архівних джерел, ретельного аналізу праць російських, га-лицьких, польських дослідників з історії Південно-Західної Русі, у своїх лекціях С. Голубєв викладав українську церковну історію, починаючи з часів монголо-татарської навали, зупиняв-ся на періоді входження українських земель до Литовського князівства, переходив до доби Речі Посполитої і завершував другою половиною ХУІІ ст. - періодом приєднання Малоросії до Московської держави (Ульяновський, 2007, с. 49-52). Курс з історії західноруської церкви було поновлено лише на початку ХХ ст., коли, відповідно до Статуту духовних академій 1910 р., у КДА створено окрему кафедру історії Західноруської Церкви, яку у 1911-1919 рр. посідав проф. Микола Мухін.; російської церковної і цивільної історії У 1841-1842 рр. курс вів Михайло Булгаков (митр. Мос-ковський і Коломенський Макарій), у 1842-1843 рр. - Іван Мак-симович; 1843-1853 рр. - проф. Олексій Мінервін, у 1853-1863 рр. - бакалавр та проф. Іван Малишевський., який у 1863 р. був розподілений на два курси - російської церковної історії У 1863-1897 рр. курс читав проф. Іван Малишевський, у 1897-1918 рр. - проф. Федір Титов. та російської цивільної історії У 1863-1883 рр. курс читав бакалавр і професор Пилип Терновський, у 1884-1919 рр. - доцент та проф. Володимир Завитневич.; вчення про російський розкол У 1858-1862 і 1865-1869 рр. курс вів проф. І. Мали- шевський.; історії та викриття російського розколу У 1869-1883 рр. курс читав проф. Олександр Воскресен- ський, у 1884-1919 рр. - проф. Степан Голубєв.; історії та викриття західних віросповідань і російського сектантства У 1910-1911 рр. курс вів доцент Василь Попов.; історії і викриття російського сектантства У 1911-1912 рр. курс читав проф. С. Голубєв, 1912-1919 рр. - в. о. доцента, доцент, проф. Микола Фетисов. Зокрема, кандидатські роботи Порфирія Вознесенського «О состояния православия и православных в Западной России от нашествия монголов до введения унии» (1849), Петра Сла- вицького «Опыты обращения латинян в православие в древней Руси с ХІ в. до настоящего времени» (1867), Даниїла Синицько- го «Характер церковного управления в юго-западной Руси пред Брестской униею» (1861)..

Водночас викладачі КДА заохочували студентів до наукових досліджень з історії католицизму та протестантизму на українських теренах, про що свідчать теми випускних творів вихованців Академії. У кандидатських творах студенти КДА досліджували такі питання:

- історія міжконфесійних відносин католицизму та православ'я у ХУІ-ХУІІ ст. ¹¹;

- поширення католицизму та протестантизму на українських теренах Наприклад, дисертації Олексія Розова «О распростране-нии католичества в Юго-Западной России» (1865), Аполлінарія Ковальницького «Спор между немцами и поляками за пропа-ганду в Литве» (1867), Володимира Соколова «Иезуиты и их педагогическая деятельность в юго-западной России» (1883), Івана Флорова «Приобретения православия среди протестантов в пределах России с XVI века» (1888).;

- церковно-історичні передумови та наслідки Брестської церковної унії Наприклад, дисертації Феофана Лебединцева «Взгляд на унию, бывшую в юго-западной России» (1851), Лаврентія Кузь- минського «История перехода западно-русских дворянских фа-милий в католицизм и униатство в XVI и XVII ст.» (1881).;

- конфесійна полеміка між православними та католиками і греко-католиками Зокрема, дисертації Андрія Гуляницького «Полемические сочинения против латинян, писанные в Русской Церкви в ХІ и ХІІ вв.» (1863), Івана Макаревича «Исследование об Антиризисе, историко-полемическом сочинении, направленном против Апо- крисиса Христофора Филалета» (1879), Івана Балевича «Иоанн Вишенский и его неизданные сочинения» (1884), Максима Миха- левича «Литературная полемика (между православными и лати- но-униатами), возникшая по поводу восстановления иерусалим-ским патриархом Феофаном русско-южной (православной) иерархии» (1884), Сергія Нестеровського «Южнорусский проти- вокатолический сборник 1596 года в связи с другими подобными сборниками» (1888), Миколи Александрова «Обличие рациона-листических заблуждений в произведениях южно-русских писа-телей конца XVI и первой половины XVII вв.» (1894), Григорія Шивачова «Вопрос о главенстве Папы в южно-русской Бого-словско-полемической литературе» (1898), Василія Сучевана «Полемические сочинения православных южноруссов против протестантов в конце XVI и начале XVII вв.» (1900).;

- діяльність Греко-католицької церкви на українських теренах Зокрема, дисертації Івана Стрельбицького «Униатские соборы (1596-1839 гг.)» (1884), Мелетія Шаравського «Вилен-ская иезуитская академия (1570-1773 гг.)» (1884), Степана Не- дельського «Униатский митрополит Лев Кишка» (1886), Павла Терлецького «Униатское проповедничество в XVIII веке» (1888), Миколи Смольського «Отношение Папского престола к униатской и православной церкви в западной России при Папе Урбане VIII (1623-1649)» (1895), Володимира Шаворського «Отношение Римско-Католической Церкви к Униатской Церкви в западно-русском крае во время польского владычества (то есть от начала унии до падения Польши). Исторический очерк» (1897), Сергія Павловича «Замойский Униатский Собор 1720 года» (1900).;

- протестантизм та російське сектантство Наприклад, роботи Констянтина Істоміна «О еретиче-ской секте богомилов» (1856), Михайла Ростовського «Секта штундистов в южно-русских епархиях» (1883), Володимира.

Конфесійна історія в науково-дослідницькій спадщині Київської духовної академії представлена у різних напрямах та жанрах діяльності. Перший напрям охоплює численні науково-дослідницькі студії, серед яких передусім варто згадати широкомасштабні історії українського церковного життя, відображені в окремих монографіях (ґрунтовні дослідження митрополита Макарія (Булгакова), Ф. Титова, С. Голубєва, М. Петрова). Науково значущими є спеціальні історичні розвідки, присвячені певним проблемним аспектам конфесійного життя на українських теренах (студії І. Малишевського, О. Розова, М. Петрова, М. Біднова та ін.). Серед наукових студій потрібно виокремити дисертаційні роботи професорів і випускників КДА (дисертації С. Голубєва, М. Біднова, Ф. Титова). Серед досліджень виразним є так званий популяризаторський напрям написання історії міжконфесійних відносин, у рамках якого дослідники виходили за рамки суто наукових інтересів, маючи також ідеологічні цілі (церковні історії М. Петрова, Ф. Титова, І. Малишевського). Важливим напрямом дослідницької діяльності київських академістів стали вивчення та публікація численних архівних матеріалів з історії конфесійного життя на українських теренах.

Водночас маємо зазначити той факт, що професура Київської духовної академії, яка являла собою інтелектуальну спільноту освічених чиновників Росії, у викладанні та дослідницьких студіях відображала та захищала суспільно-ідеологічні інтереси Російської імперії, згідно з якими українські землі протягом історії слугували межовим геополітичним плацдармом для проникнення на терени Росії західноєвропейських релігійних ідей, напрямів, течій. Тому релігійний вплив зазначених традицій католицизму та протестантизму на вітчизняних теренах був інтерпретований як нерозривно пов'язаний із політичним та ідеологічним впливом західних держав на триєдиний (росіяни, українці та білоруси) російський народ. Могутнім каталізатором пробудженого у другій половині ХІХ ст. наукового інтересу вихованців і викладачів КДА до історії католицизму та протестантизму на українських теренах стало актуальне для Росії польське питання. Воно спричинило порушення окремого дискурсу стосовно проблеми конфесійної та національної належності українського

Богословського «Исторические условия способствования зарождению и дальнейшему развитию религиозных сект хлыстов и скопцов» (1890), Євгенія Рибінського «История происхождения квакерства, его отношение к русскому сектантству и несостоятельность его учения с точки зрения св. Писания и св. Предания» (1894). населення, а також стосовно проблеми взаємовідношення релігійних традицій католицизму та православ'я на українських теренах упродовж історії. У працях професорів і вихованців КДА відображено загальноприйняту суспільно-ідеологічну позицію Росії, згідно з якою розгляд історії взаємовідносин православ'я із католицизмом та протестантизмом здійснюється в ракурсі історії боротьби за релігійне та національне панування над російським народом Російська державна ідеологія в історичних дослідниць-ких проєктах ХІХ ст. відновлювала і гранично загострювала національно-релігійні настрої населення Речі Посполитої дру-гої половини XVII ст., коли стан конфесійної спокійної взаємо-дії, терпимості обертався на стан конфесійного протистояння. Про початок нової стадії конфесійного співжиття, що характе-ризується переходом від конфесійної толерантності до конфе-сійного антагонізму, слушно зауважує Наталя Яковенко: «У вза-єминах католиків із православними антагонізми набули форми, серед іншого, войовничої “націоналізації” Церков. Відтепер кожна з них видавалася опонентові не спільнотою інакшого (звичайно ж, “неправильного”) християнського обряду, а вті-ленням етнічної приналежності смертельного ворога - ляха-ка-толика чи русина-православного. Відтак, моделюючись за допо-могою властивих часові метафор, “війна народів” починає сприйматись як “війна вір”» (Яковенко, 2002, с. 62).. Водночас реалізована у вітчизняній церковній історії спроба конфесійного поєднання між католицизмом та православ'ям (Берестейська церковна унія 1596 р.) трактувалась як завершена спроба політичного та релігійного підкорення (полонізації та окатоличення) невід'ємної частини російського народу. Можна стверджувати, що українська церковна історія постає ареною конфлікту інтересів сформованих у другій половині ХІХ ст. двох (російського та польського) варіантів національних ідей, що пропонують свій образ «ідеальної батьківщини» (Миллер, 2013, с. 45). Українські землі вважаються необхідними складовими цих образів, або як західний форпост Російської імперії, або як частина втраченої наприкінці ХУІІІ ст. Речі Посполитої, відновлення кордонів та минулої величі якої стало завданням польського національно-визвольного руху впродовж ХІХ ст. Професура Київської духовної академії, спрямовуючи свої наукові та публіцистичні студії з української церковної історії на захист правоти російської національної ідеї, приймає тогочасні ідеологічні та конфесійні виклики, що виникли на ґрунті полонізму та католицизму, намагається протиставити цим викликам власну діаметрально протилежну історію релігійного життя на українських теренах, повідану зі сторони православних росіян Погляди духовно-академічної спільноти відображає ви- ^{пускник КДА Юхим Крижановський у нотатках із приводу актуального польського питання. Зокрема, він характеризує польське повстання крізь призму єдності національного та релі-гійного моментів, декларованих у гаслах відновлення свободи католицької церкви і утвердження національної незалежності. Синтез двох начал польського народу - національного та}.

Можна виокремити дві теми, які в доробку київських духовно-академічних істориків посідають центральне місце, зумовлюючи характер викладу конфесійної історії на українських теренах:

1) феномен Берестейської унії;

2) суспільно-політичне і правове становище християнських конфесій на українських землях.

Унійна подія - епіцентр конфесійного протистояння

Особливої актуальності в історичних студіях від середини ХІХ ст. набувають питання історичного значення Берестейської церковної унії у розвитку церковного життя в Україні. Навколо трактування унійної проблематики виокремлюються два протилежні погляди, зумовлені конфесійною належністю сторін-диспутантів ¹⁹. Православна сторона дискусії (яку представляли також київські духовно-академічні історики і богослови) витлумачувала факт церковної унії та утворення української Греко-католицької церкви цілком негативно, як зраду батьківської віри, один із дієвих способів полонізації та окатоличення частини російського народу. Католицька та греко-католицька сторона позитивно трактувала події унії як поновлення первинної єдності східної та західної церков і повернення русинів до лона Римо-католицької церкви (Вивчар, 2012, с. 3-4). Дослідження київських академістів з історії церковної унії по суті обґрунтовували тогочасну державну політику ліквідації Греко-като-лицької церкви на українських теренах У 1839 і 1875 роках у Росії було ліквідовано Греко-като- лицьку церкву. Однак ліквідацію було декларовано російському народові як добровільне приєднання (повернення) уніатів до Православної церкви. Одним із свідчень державної політики переходу греко-католиків до православ'я є висвітлення у періо-диці щорічних зведень церковно-парафіяльних подій, де демон-струвались приклади переходу греко-католиків до православ'я, причому особливо наголошувалось на факті добровільного приєднання. Див., наприклад: (Извлечение, 1869, с. 199-200)., і тому часто-густо виходили за рамки наукової об'єктивності й незаангажованості та мали певний полемічний зміст.

Проблематика церковної унії набула нової хвилі суспільного інтересу та дослідницьких зацікавлень наприкінці ХІХ ст., у зв'язку з урочистим шануванням українськими греко-католиками у 1895-1896 рр. 300-річчя Берестейської унії. Прискіпливу увагу київської духовно-академічної професури до цієї події засвідчено на сторінках часопису «Труды Киевской духовной академии» (Малышевский, 1895; Малышевский, 1896а, Малышевский, 1896b; Б-в, 1896). Проф. І. Малишевський, аналізуючи тексти виданих у 1895 р. греко-католиками «Одозв до братів Русинів», критикує заявлену у них позицію щодо величезного значення Римо-католицької церкви в церковній історії українського народу, зокрема у справі утвердження та поширення християнства на українських теренах, починаючи з періоду Київській Русі. Наслідком такої позиції, на думку І. Малишевського, стало обґрунтування католицькою стороною історичного значення унії 1596 р. як рятівного вирішення Римом ситуації занепаду Православної церкви в Україні. На думку І. Малишевського, жалюгідний стан церковного життя на Україні у ХV-ХVI ст. було зумовлено не віддаленням української церкви від Риму, а певними зовнішньо-історичними умовами, пов'язаними із перебуванням українських земель у складі Речі Посполитої (Малышевский, 1895, с. 645).

Актуальне для міжконфесійної полеміки питання щодо характеру та значущості впливу Ри - мо-католицької церкви на становлення християнства на Руській землі І. Малишевський висвітлював раніше у своїй історичній розвідці «Отношение Руси к церкви римской при св. князе Владимире» (Малышевский, 1863). Автор намагався спростувати обстоювану католицькою стороною тезу щодо католицького характеру християнського просвітництва давньої Русі. Констатуючи той факт, що навернення давніх русичів до християнства відбувалося у період запеклої боротьби між західними та східною християнськими традиціями, І. Малишевський, у рамках слов'янофільської історіософської позиції, високо оцінював історичну подію навернення князя Володимира. Адже обрання князем східної церкви надало можливість приєднати давніх русичів до начал соборності та вселенської церковності у православній традиції, на відміну від начал абсолютистського панування Папи Римського у католицькій традиції (Малы - шевский, 1863, с. 161-162).

Водночас більшість досліджень з історії католицизму і протестантизму, здійснених у КДА, були пов'язані із темою конфесійних взаємовідносин у XVI-XVIII ст. - часу загострення протистояння між західними і східною християнськими традиціями на українських теренах, разом з тим часу формування церковно-історичних передумов для унійного зближення католицизму та православ'я.

Історія релігійного життя на українських теренах крізь призму відносин між католицизмом, православ'ям та протестантизмом у XVIXVIII ст. постає предметом детального розгляду випускника і викладача КДА митрополита Ма - карія (Булгакова) у IX (Макарий, 1879) У цьому томі Макарій висвітлює історію церковного життя Київської (у Макарія - Західноруської чи Литовської) митрополії Православної церкви у період, що передував подіям укладання Берестейської унії (1458-1596). Макарій виокрем-лює основні етапи протистояння між католицизмом та право-слав'ям на українських землях, які на той час перебували у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, приділяючи значну увагу церковно-історичним та суспіль-но-політичним передумовам формування церковної унії. і X (Макарий, 1881) У цьому томі відтворено віхи протистояння між право-славною та греко-католицькою сторонами церковного конфлік-ту у період після унії (1589-1654), коли Київську митрополію очолювали як прихильники, так і противники унії. томах його ґрунтовної праці «История Русской Церкви» (СПб., 1857-1883). Смисловим осердям описуваної Макарієм історії церковних подій зазначеного періоду постає Берестейська унія, що витлумачується в рамках російської історіографії XIX ст. як акт насильницького підкорення частини Православної церкви Римо-католицькою церквою. Водночас Ма - карій намагається показати церковну унію не як одиничний факт церковної історії, а як результат довготривалого поступального процесу, що мав дві паралельні лінії. З одного боку, це лінія наступальної церковної політики Римо-католиць - кої церкви, спрямованої на навернення православного населення Литовської і Польської держав, згодом Речі Посполитої у католицьку віру (Макарий, 1879, с. 478). З іншого боку, це лінія церковного життя «Західноруської» митрополії Православної церкви, яка в кінцевому підсумку призвела до подій церковної унії.

Поступальний процес переходу до унії Мака - рій визначає через динаміку протистояння між Православною та Римо-католицькою церквами на українських теренах, виокремлює певні періоди (хвилі) міжконфесійної боротьби. Перший період (1458-1503 рр.) характеризується наростанням протистояння між православ'ям і католицизмом, що супроводжується невдалими спробами створення унії. У другому періоді (1503-1555 рр.) відбувалося певне згасання хвилі міжконфесійної боротьби, це період порівняно мирного співіснування католицизму і православ'я, позбавлений будь-яких спроб щодо унії. Третій період (1555-1589 рр.) - період наступного загострення міжконфесійного протистояння між православ'ям, католицизмом і протестантизмом. Останній період (1589-1596 рр.) - завершальна стадія міжконфесійної боротьби, охоплює події церковного життя, що безпосередньо передували унії і власне сам процес скликання та проведення Брестської унії.

Вивчаючи історію «Західноруської» митрополії крізь призму міжконфесійної боротьби, Макарій з'ясовує ті обставини внутрішньоцер - ковного та суспільно-політичного життя, що призвели до прийняття церковної унії частиною православної ієрархії. Безпосередньою причиною унійної угоди з боку православних Макарій вважає наявний занепад внутрішнього церковного життя Православної церкви. На його думку, унійна угода стала наслідком поступової мо - ральнісної духовної деградації православної ієрархії, яка в гонитві за мирськими благами часто-густо нехтувала своєю паствою та церковними справами. Тому у переломні епохи міжконфесійної боротьби церковні ієрархи були неспроможні надати відповідь на виклики часу, зокрема з тим, що православна спільнота стикалася із масовим проникненням на українські території протестантських течій у XVI ст. та потужною єзуїтською діяльністю (Макарий, 1879, с. 478).

Особливо прикметною є дослідницька оцінка Макарієм ролі протестантизму в історії протистояння між католицизмом та православ'ям на українських землях. На тлі занедбаного внутрішнього життя Православної церкви виразності набуває активна діяльність протестантських рухів та єзуїтського чернечого ордену на українських територіях. У праці широко представлена палітра протестантських течій (лютеранство, кальвінізм, антитринітаризм та ін.), поширених на українських землях у XVI ст., показано дієві способи протестантського впливу на українське населення, зокрема шляхом покровительства деяких литовсько-українських і польських заможних родин. Протестантизм як могутній суперник католицької традиції на Заході, на думку київського історика, зовсім не послабив позиції Римо-католицької церкви в Литовському князівстві, згодом Речі Посполитій, натомість пробудив дрімотні сили католицизму у вигляді могутньої армії єзуїтів, що повністю знесилило потуги протестантизму. Поява протестантизму на українських землях, як показує Макарій, не лише не припинила боротьби православних із католиками, а навпаки, стимулювала її нову хвилю, пришвидшуючи сумне завершення міжконфесійного протистояння (церковну унію). Водночас Макарій визначає тенденції взаємовідносин між православною та протестантською конфесіями у XVI-XVII ст., що позначені переходом від гострого конфлікту та взаємного неприйняття до зближення через спільність власних інтересів у війні зі спільним ворогом - єзуїтським орденом, взаємодії при захисті громадсько-правових та релігійних прав обох конфесій на сеймових засіданнях (Макарий, 1879, с. 373-375).

Чималу увагу Макарій приділив висвітленню основних напрямів діяльності єзуїтського ордену на українських теренах, завдяки успішній реалізації яких Римо-католицька церква здобувала прихильність серед українського населення. Київський історик передусім зауважував широку просвітницьку роботу єзуїтського ордену, реалізовану у фундації єзуїтами школи, на думку Макарія, наймогутнішого знаряддя пропаганди католицьких ідей. Не менш значущими у справі поширення ідей католицизму серед населення стали блискучо проведені єзуїтами публічні диспути, які викликали в народі всеза - гальну повагу, а також поставлені на високому рівні проповідь, богослужіння і таїнство сповіді (Макарий, 1879, с. 352-368).

Оцінюючи широку просвітницьку діяльність протестантських течій та єзуїтського ордену, автор дещо пом'якшує обстоювану вітчизняними та російськими істориками думку щодо негативного значення поширення західних конфесій для розвитку православ'я на українських землях. Дієва позиція католицизму та протестантизму, показує Макарій, спонукала активність православної просвітницької діяльності, стимулюючи розбудову за західними зразками системи братств і заснованих при них шкіл (Макарий, 1879, с. 469).

Унійна проблематика постає предметом численних наукових студій проф. С. Голубєва Зокрема див.: (Голубев, 1878; Голубев, 1906). З доповідя-ми про спроби церковної унії на українських теренах С. Голубєв виступав на засіданнях Історичного товариства ім. Нестора-Лі- тописця (1872-1931), див., наприклад: (Голубев, 1899)., матеріали яких згодом увійшли до ґрунтовного історичного дослідження «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт церковно-исторического исследования» (Голубев, 1883; Голубев, 1898) Двотомну працю було захищено як магістерську (Т. 1, 1883) та докторську (Т. 2, 1898) дисертації, її двічі відзначено Уваровською та Макаріївською преміями.. Змальовуючи у розвідці життя та діяння київського митрополита на тлі тогочасної церковної епохи, С. Голубєв відтворює характерні особливості цієї доби крізь призму розгортання унійного питання, що не було вирішено одним фактом підписання Берестейської унії 1596 р. і залишалось актуальним ще значний період. Феномен церковної унії в осмисленні С. Голубєва, подібно до рецепції митрополита Макарія (Булгакова), нібито розширювався у часі: не прив'язуючи явище унії суто до конкретної дати її здійснення, історик нібито пролонгує його в подальшій церковній історії. Однак якщо Макарій розширює подієвість унії задовго до її укладання, то С. Голубєв продовжує на тривалий час вже після Берестейської угоди, реконструюючи численні спроби створення нових уній, ініційовані здебільшого світською владою Речі Посполитої. У своїй праці С. Голу - бєв відтворює основні напрями міжконфесійної взаємодії у XVII ст., що полягали у релігійному протистоянні між католиками, греко-католиками та православними, але водночас і в реалізації досягнення певного взаєморозуміння між прибічниками двох конфесій. Якщо Макарій (Булгаков) у своєму викладі міжконфесійних відносин XVI-XVII ст. більше зосереджується на висвітленні першої сторони - боротьби між конфесіями, то С. Голубєв акцентує на ініційованих у XVII ст. політичною владою Польщі різноманітних спробах міжконфесійного діалогу. Досягнення міжконфесійного порозуміння було одним із пріоритетних напрямів тодішньої державної політики і слугувало гарантом успішного політичного майбутнього Речі Посполитої. Як зазначав у своїй праці С. Голубєв, польський уряд мав великі сподівання на сприятливі для суспільно-політичного життя Польщі наслідки введення унії між католицизмом та православ'ям, як одного із дієвих засобів подолання ворожнечі між польським та руським населенням, що виникла через віросповідне питання, очікуючи, що вирішення цього питання слугуватиме «прочным залогом к тесному политическому их слиянию» (Голубев, 1883, с. 81). Берестейська унія цих результатів не принесла, розділивши руське населення на два непримиренні табори. Усвідомлюючи небезпеку міжконфесійної боротьби для національно-державних інтересів Польщі, світська влада виступила в ролі примирителя між православними і греко-католиками, посередника у подальших міжконфесійних діалогах. Як показував С. Голубєв, питання міжконфесійного узгодження поставало предметом розгляду у 1623-1636 рр. на сеймових зборах, де здійснювався обмін протестаціями між прибічниками двох конфесій, і вироблялась законодавча база примирення (проєкти релігійної угоди). Яскраво інтенція узгодження світської влади віросповідного питання у Речі Посполитій демонстрована С. Голубєвим на прикладі релігійної політики польського короля Владислава IV (польск. Wladyslaw IV Waza, 1595-1648), який усвідомлював пагубність для Польської держави ультра - католицької політики свого батька Сиґізмунда III (польск. Zygmunt III Waza, 1566-1632) (Голубев, 1898, с. 102). Під час свого правління Владислав IV, пише С. Голубєв, вміло маневрував між вимогами папського престолу, які передбачали державно-церковну політику введення в руських областях Речі Посполитої унії на основі постанов Флорентійського собору та поставленими православним руським населенням юридичними вимогами. Згідно з цими вимогами, королівська влада мала законодавчим шляхом закріпити релігійні та політичні права православного населення Речі Посполитої, що передбачало встановлення свободи віросповідань, відновлення юридичних прав православної церкви, відібраних унаслідок унійної угоди, повернення їй привласнених храмів. Протягом свого правління Владислав IV виношував ідею релігійного примирення православних і греко-католиків шляхом взаємних поступок з обох сторін, мріючи про скликання міжконфесійного об'єднавчого собору, на якому мало відбутися остаточне об'єднання ворогуючих конфесій та обрання єдиного патріарха (бажаною кандидатурою на цю роль в очах світської та церковної влади був київський митрополит Петро Могила) (Голубев, 1898, с. 138-147).

Відтворюючи у праці історію церковного життя крізь призму історій видатних особистостей, С. Голубєв змальовує три типологічні образи церковних діячів XVII ст., які в тодішніх скрутних умовах для православної церкви розглядали можливість укладення угоди із католицизмом та греко-католицизмом. С. Голубєв насамперед з'ясовує психологічне підґрунтя вчинків цих знакових фігур тодішньої церковної дійсності на українських теренах, намагається виявити біографічні, культурно-історичні детермінанти прийняття ними певних рішень.

Перший зображений С. Голубєвим тип церковного діяча - блискучий полеміст свого часу, архієпископ Полоцький Мелетій (Смотрицький, 1577 (1579, 1572) - 1633). С. Голубєв приділяє фігурі Мелетія окремий розділ своєї праці, вишукано вимальовуючи характерні риси його особистості, виражені у його церковній діяльності та полемічній творчості. Київський історик відтворює церковно-історичні, особистісно-пси - хологічні передумови зміни Мелетієм первинного віросповідання, відповідаючи на питання про причини трансформації цієї колоритної церковної особи від палкого захисника православної конфесії до проштовхувача ідеї необхідності поєднання православних із католиками.

Другим змальованим С. Голубєвим типом українського духівництва стає досить неоднозначна постать відомого церковного та освітянського діяча, ректора Київської братської школи, українського полеміста Касіана Саковича (15781647). Як показує історик, на відміну від Меле - тія Смотрицького, чий перехід у греко-католи - цизм зумовлений низкою внутрішніх та зовнішніх чинників тодішнього церковного життя, насамперед перерозподілом влади, та був результатом довготривалих духовних пошуків, перехід Саковича з православ'я у католицизм був зроблений із легкістю, без особливих душевних коливань. С. Голубєв на прикладі Касіана Саковича описує поширений у ту добу тип церковних діячів, представлених тодішньою української православною освіченою молоддю, що здобувала освіту за кордоном. Багатоманітні та різнобічні знання і техніки, набуті русинськими мандрівниками у закордонних університетах, переконаний С. Голубєв, не набували світоглядної цілісності та завершеності й вирізнялись релігійним індиферентизмом через засвоєння суперечливих і ворожих одне одному теологічних засад католицизму та протестантизму (Голубев, 1883, с. 324).

Третій тип церковних діячів - величні постаті митрополитів Київських, Галицьких і всієї Русі Йова Борецького (1560-1631) та Петра Могили (1597-1647). Ці ієрархи були відкриті до діалогу із католиками і греко-католиками, вбачаючи в унійному зближенні дієвий спосіб покращення тодішнього стану Православної церкви на українських теренах. На противагу Мелетію Смот - рицькому і Касіану Саковичу, зазначені митрополити розглядали зближення православ'я та католицизму не у вигляді безумовного підкорення Православної церкви Римо-католицькій, а як братське поєднання двох рівноправних церков. У перемовинах митрополити робили деяку поступку католицизму, погоджуючись на верховенство влади Папи Римського, однак висували необхідну умову унії - збереження основ віровчення Православної церкви (Голубев, 1883, с. 184-185). Як показує С. Голубєв, пропоновані митрополитами умови зближення християнських конфесій були неприйнятними для Ри - мо-католицької церкви, і тому справжньої унії, яка б влаштовувала усі сторони протиборчих церковних партій, так і не було досягнуто.

На прикладі церковної політики митрополита Петра Могили С. Голубєв розкриває характер взаємовідносин православної та протестантської традицій на українських теренах у першій половині XVII ст. Усвідомлюючи необхідність пошуку ідейних соратників у справі захисту на сеймових зборах юридичних прав Православної церкви та відновлення її релігійної свободи, Петро Могила, як зазначає історик, встановлював контакти із впливовими у країні представниками протестантських течій: «…не касаясь религиозных различий между православием и протестантством, умный архимандрит поставил главною целью своих сношений политическое объединение сил разрозненных вероисповеданий, чтобы таким образом успешнее вести борьбу против общего врага, одинаково враждебно относящегося как к схизматикам (православным), так и диссидентам (протестантам)» (Голубев, 1883, с. 465).

Отже, згідно з поглядом київського історика, православні ієрархи в тодішніх скрутних умовах для Православної церкви в Україні були відкриті до діалогу із представниками західних християнських конфесій. Діалог провадився у політично-юридичній площині, де виборювались, протиставлялись, узгоджувались залежно від ситуації інтереси кожної із конфесій.

Політико-правові взаємовідносини християнських конфесій

Відносини трьох християнських конфесій у XVI-XVIII ст. в суспільно-політичному і правовому полі постають одним із важливих лейтмотивів більшості написаних київськими духовно - академічними істориками XIX - початку XX ст. церковних історій. Водночас варто виокремити ті наукові розвідки, де церковно-правова та релігійно-політична проблематика є спеціальними темами досліджень. Передусім потрібно згадати історичні студії випускника (1861-1865) і викладача КДА, проф. Олексія Розова. У праці «Исторический обзор сеймовых конституций и коро - левских декретов (бывшей) польской Речи Посполитой касательно диссидентов» (Розов, 1867) київський історик висвітлює церковно-політичні та церковно-юридичні взаємовідносини в Речі Посполитій в ракурсі дисидентського питання, яке безпосередньо стосувалося церковних інтересів руського населення держави. Вивчення історії дисидентства в Речі Посполитій, на думку О. Розова, дає змогу прояснити характерні особливості конфесійного протистояння між православними і католиками (Розов, 1867, с. 170). Як показує історик, виникнення дисидентства у Речі Посполитій пов'язане, з одного боку, із протидією Римо-католицької церкви та польської шляхти поширенню у державі протестантизму, з іншого, із боротьбою протестантизму за свої релігійні та громадянські права на сеймових зборах різного рівня. О. Розов, на підставі порівняння юридично-релігійних прав, наданих протестантизму та православ'ю в Речі Посполитій, стверджує про правову рівноправність цих конфесій, що увиразнено в позбавленні статусу автономного релігійного утворення, зведенні цих конфесій до рівня релігійних сект, меншовартіс - них щодо офіційної релігії держави - католицизму, позбавлення вірян елементарних політичних прав. Перебуваючи в однаковій правовій ситуації, висвітлює у розвідці О. Розов, представники православної спільноти об'єднувалися із представниками протестантизму у спільній боротьбі за свої права, тим самим стаючи співучасниками дисидентського руху.

О. Розов виокремлює три періоди розвитку дисидентства у Речі Посполитій. Перший період тривав до 1573 р., коли Варшавська конфедерація ухвалила закон про віротерпимість, другий період - до 1648 р., початку правління Яна II Казимира Ваза (пол. Jan IIKazimierz Waza, 16091672). Третій період тривав до Репнінського сейму 1767-1768 рр., на якому було відновлено права дисидентів і православних, що у такий спосіб прирівнювались до прав католиків. Перший і третій періоди, за характеристикою О. Розова, - це періоди політично-правової нетерпимості щодо дисидентів. Другий період - період боротьби між старими і новими началами релігійної політики Речі Посполитої, а саме між засадами нетерпимості католицизму до інших віросповідань і засадами віротерпимості та релігійної свободи. У цей період розвиваються сприятливі для реалізації релігійних інтересів протестантського і православного («західно - руського») населення взаємовідносини із польською короною (Розов, 1867, с. 176).

Відповідно до ідеологеми співвідношення народності й релігійності як базових начал суспільного буття, О. Розов характеризує релігійну ситуацію у Речі Посполитій у XVI-XVIII ст. як стан релігійної диференціації, що становила небезпеку виникнення найнебезпечніших громадянських смут і безчинств (Розов, 1867, с. 209). Інтенсивне міжконфесійне протистояння, на думку історика, зумовило подальший політичний занепад Польщі.

Тема співвідношення суспільно-національного та релігійного буття в житті Речі Посполитої стає лейтмотивом розвідок О. Розова «Три проекта окатоличения западнорусского народа в бывшей польской Речи Посполитой» (Розов, 1871) та «Проекты уничтожения русской веры (православия) в Польше» (Розов, 1868-1869). У цих працях історик обґрунтовує тезу про неможливість пояснити політичну історію Польщі, особливо період її політичного занепаду у XVIII ст., без висвітлення релігійного питання (Розов, 1871). Лише шляхом історичного аналізу віросповідної проблеми, що утворилась у Речі Посполитій, можна відповісти на питання про те, чому два великі слов'янські народи - польський і російський, бувши близькими за найважливішими ознаками національного буття (мовою, звичаями, переконаннями), стали непримиренними ворогами. А також з'ясувати, чому політичне об'єднання цих народів мало трагічне завершення у загибелі Польської держави (Розов, 1868, с. 1016). Артикулюючи ці питання, О. Розов осмислює феномен релігійності як визначальний фактор розбудови основних напрямів суспільно-політичного, національного, культурного, економічного життя певної країни чи народу. Головною причиною роз'єднання братських польського і руського народів О. Розов вважає завойовницьку політику Ри - мо-католицької церкви, яка на території Речі Посполитої захищала інтереси не так польського населення, як чужинні для нього інтереси верховної влади Риму, використовуючи польські церковно-суспільні сили як засіб реалізації власних прагнень. На думку О. Розова, владний вплив Папи Римського завжди стояв на заваді досягненню певного порозуміння між трьома християнськими конфесіями у Речі Посполитій у XVI-XVII ст. Завойовницька політика Ри - мо-католицької церкви і породила сумне явище розподілу єдиного населення Польської держави на католиків та православних за національними ідентифікаційними ознаками: католиць - кий-польський, православний-руський народи (Розов, 1868, с. 1018).

Розвиваючи думку про визначальну роль релігійного фактора в історичному розвитку певного народу, водночас стоячи на засадах геґелівського принципу історизму, О. Розов осмислює релігійний розвиток людства як певний поступальний процес, визначальною рисою якого стає боротьба нових принципів зі старими: «Новые начала могут быть выше и плодотворнее старых (разумеется может быть и наоборот), а потому во имя блага человечества, не только вечного, но и временного, по праву могут вступить в борьбу с старыми началами» (Розов, 1867, с. 210). Згідно із запропонованою моделлю розвитку людства, О. Розов розглядає католицизм та протестантизм як два різні культурно-історичні типи, що відображають боротьбу старого і нового начал. Порівнюючи ці релігійні типи культури, автор висновує про прогресивність протестантського начала: «Протестантский, немецкий север в настоящее время имеет преимущество пред католическим, романским во всех сферах мысли и жизни; и это не без основания историки приписывают главным образом утверждению в нем Реформации» (Розов, 1867, с. 210). У рамках висвітленої культурно-історичної моделі О. Розов осмислює історичну долю Польської держави. Перемога протестантизму (нового начала) над католицизмом (старим началом) або відмова від католицького фанатизму та розбудова-реформу - вання національної польської церкви на началах, близьких до православ'я, на думку О. Розова, докорінно змінили би напрям суспільно-політичного розвитку Польщі, спрямувавши його у нове русло, та не призвели би до її політичної загибелі.

Юридично-правова складова конфесійних взаємовідносин у Литовсько-Польській державі стають предметом розгляду у дисертаційному дослідженні вихованця КДА Василя Біднова «Православная Церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum)» (Беднов, 1908) h цієї теми В. Біднов захистив кандидатську (1902) та магістерську (1909) дисертації.. На основі аналізу зібрання законів Речі Посполитої XIVXVIII ст. Volumina Legum автор відтворює історію правового становища Православної церкви у державі, розподіляючи її на п'ять періодів, кожен з яких характеризує в ракурсі міжконфесійних відносин. У такий спосіб В. Біднов визначає динаміку правового статусу православних через співвіднесеність із правовим статусом католиків і протестантів. В історії Литовсько-Польської держави, показує автор, періоди рівності прав православних із правами католиків чергуються з періодами знищення прав православних і обмеження їх правового статусу до практично безправного статусу дисидентів-про - тестантів, що спричинює новий період боротьби православних, часто об'єднаних із протестантами, за свої права. Перший період (почався з правління Владислава ІІ Яґайла у 1386 р. і завершився правлінням Стефана Баторія, 1586 р.) характеризувався зрівнянням правового статусу православних і протестантів із католиками, що підтверджувалося конвокаційними і виборчими сеймами. Конфесійну церковну і юридичну рівність відображено у наявності церковної ієрархії, розгалуженої системи монастирів і церков, наданні права посідати державні й громадські посади. Другий період (правління Сиґізмун - да ІІІ - 1587-1632 рр.) вирізнявся, на думку В. Біднова, явищем церковної унії, що відбулась під протекторатом королівської влади і спричинила надалі загострення протистояння між православними й уніатами. Це період редукції та втрати православної ієрархії, денонсування надбаних раніше політико-юридичних прав, які після унії автоматично були закріплені за уніатами. Водночас це період законодавчої боротьби православних за втрачений релігійний і політичний правовий статус. Третій період (початок - після смерті Сиґізмунда ІІІ 1632 р., кінець - укладання «вічного миру» 1686 р.) визначався успішними діями православних щодо надбання вигідного правового становища і закріплення його в конституції. Це реалізовано насамперед в отриманні православними церковної ієрархії, очолюваної митрополитом, набутті права православних ієрархів посідати сенаторські місця, а також у поверненні захоплених церков і монастирів. Наприкінці цього періоду правова ситуація православних кардинально змінилася, що позначено втратою ними соціальної підтримки з боку послабленої на той час козацької верстви, окатоличеної української шляхти і занепалих православних братств. Це час масового поширення католицизму серед руського населення. Четвертий період (1686-1786) розпочався глибокою кризою православ'я на українських теренах, що полягала у масовому заміщенні православних кафедр уніатськими, цілковитому нівелюванні суспільно-державних прав православних, зрівнянні їх у правовому статусі із протестанта - ми-дисидентами. Трансформаційні процеси щодо правового становища православних відбувалися, як показує В. Біднов, унаслідок посилення втручання російської влади у конфесійні відносини Речі Посполитої, що набувало оберту у часи царювання Катерини ІІ. 1768 рік можна назвати точкою відліку нової епохи правового становища Православної церкви, що позначено цілковитим відновленням громадянських і релігійних прав православних, зрівнянням останніх у правовому аспекті із католиками. П'ятий період (сеймовий, 1788-1792) - етап законодавчого закріплення правового статусу Православної церкви, заміни її підпорядкованості з Російського на Константинопольський патріархат, проголошення релігійної свободи, розроблення проєк - ту церковного правління.

На захист російської народності

Працюючи в системі духовного відомства, київська професура природним чином була заді - яна в суспільно-політичних та ідеологічних процесах Російської імперії ХІХ ст. Створені київськими духовно-академічними істориками різноманітні варіанти української конфесійної історії здебільшого базувались на доктрині «офіційної народності», закріпленої уваров - ською формулою «самодержавство - народність - православ'я». Тому часто-густо історія конфесійних взаємовідносин в оцінці київської духовно-академічної професури поставала ілюстрацією ідеологеми щодо необхідного зв'язку понять релігійності і народності (осмисленої Уваровим як шанобливе ставлення до традицій предків). У рамках доктрини народності феномен релігійності трактувався не в ракурсі Божественного одкровення, а в ракурсі соціального фактора, як необхідного підґрунтя розвитку певного суспільства, запоруки суспільного і сімейного щастя (Вортман, 1999, с. 234).