Подолання кризи в трикутнику (ЧСР – КСХС - СПЦ) та призначення делегата для Підкарпатської Русі в грудні 1926 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОДОЛАННЯ КРИЗИ В ТРИКУТНИКУ (ЧСР - КСХС - СПЦ) ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ДЕЛЕГАТА ДЛЯ ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ В ГРУДНІ 1926 Р.

Юрій Данилець, кандидат історичних наук, доцент;

доцент кафедри археології, етнології та культурології,

ДВНЗ «Ужгородський національний університет», Ужгород

Анотація

У пропонованій статті розглядається проблема інституційної розбудови православної церкви на Підкарпатській Русі в другій половині 1926 р. Автор досліджує дипломатичні перемовини між урядами Чехословаччини (далі - ЧСР) та Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (далі - КСХС), із залученням керівництва Сербської Православної Церкви (далі - СПЦ) й підлеглих православних громад Підкарпатської Русі. Особливу увагу приділено вимогам СПЦ зберегти за нею права з вибору та призначення єпископів. На основі вивчення архівних документів встановлено, що уряд у Празі, наслідуючи австро-угорську політику, прагнув узяти під свій контроль вибір кандидатів та затвердження архієреїв. У статті узагальнено новий матеріал із досліджуваної теми, вводяться в науковий обіг чимало документів із сербських, чеських та вітчизняних архівів. Серед них - рішення Синоду СПЦ, внутрішня переписка Синоду із Собором СПЦ, особисте листування єпископів із патріархом та з лідерами православного руху на Підкарпатській Русі, дипломатичне листування між ЧСР та КСХС, таємна переписка чехословацького посла у Белграді з празьким Міністерством закордонних справ (далі МЗС) і т. ін. У статті розглядаються також ключові етапи узгодження кандидатури делегата СПЦ для православних громад сербської юрисдикції в краї, якому доручалося завершити розроблення єпархіального статуту та домогтися офіційного визнання православних у республіці. Обґрунтовується думка про те, що найприйнятнішою кандидатурою для Праги був синкел Дамаскін (Грданічка), хіротонія якого була відкладена сановниками СПЦ. Натомість на Підкарпатську Русь було делеговано єпископа Новосадського та Бачкського Іринея (Чирича), досвідченого церковного діяча, який зумів підготувати ґрунт для інституційного завершення розбудови православної церкви на території автономії.

Ключові слова: дипломатичні відносини, єпископ, Підкарпатська Русь, СПЦ, ЧСР, КСХС.

Yurii Danylets, Candidate of History, Docent; Docent of the Department of the Archaeology, Ethnology and Cultural Studies, SHEE «Uzhhorod National University», Uzhhorod.

OVERCOMING THE CRISIS IN THE TRIANGLE (CSR-KSCS-SOC) AND THE APPOINTMENT OF A DELEGATE TO SUBCARPATHIAN RUS' IN DECEMBER 1926.

This article examines the problem of institutional development of the Orthodox Church in Subcarpathian Rus' in the second half of 1926. The author examines the diplomatic negotiations between the governments of Czechoslovakia (hereinafter - CSR) and the Kingdom of Serbs, Croats, and Slovenes (hereinafter - KSCS), with the leadership of the Serbian Orthodox Church (hereinafter - SOC) and representatives of the Orthodox communities in Subcarpathian Rus'. Particular attention is paid to the persistent demands of the SOC to preserve its rights to elect and appoint bishops. Based on a study of archival documents, the author established that the government in Prague, following the Austro-Hungarian policy, sought to take control of the selection of candidates and the approval of bishops. The article summarizes new material on the research topic and introduces many documents from the Serbian and Czech archives into scientific circulation. Among them are decisions of the Synod of the SOC, internal correspondence of the Synod with the Council of the SOC, personal correspondence of bishops with the patriarch and leaders of the Orthodox movement in Subcarpathian Rus', diplomatic correspondence between Czechoslovakia and KSCS, secret correspondence sent in Belgrade with the Prague Ministry. The article also examines the critical stages of agreeing on the candidacy of the SOC delegate for Orthodox communities of Serbian jurisdiction in the province, who was instructed to complete the development of the diocesan statute and achieve official recognition of Orthodox in the country. The opinion that the most acceptable candidate for Prague was the sinkel Damaskin (Grdanichka), the ordination of which was postponed by the dignitaries of the SOC, is substantiated. Instead, Bishop Irenaeus (Chirich) of Novosad-Bachka was delegated to Subcarpathian Rus', an experienced church figure who managed to prepare the ground for the institutional completion of the Orthodox Church in the autonomy.

Keywords: diplomatic relations, bishop, Subcarpathian Rus', SOC, Czechoslovakia, KSCS.

Постановка проблеми

Інституційна розбудова православної церкви на Підкарпатській Русі станом на середину 1926 р. опинилася в глибокій кризі. Влада ЧСР, хоч і визнала у своїх кордонах СПЦ, однак не хотіла з 1924 р. надавати дозвіл на в'їзд на Підкарпатську Русь делегату Сербської Церкви - єпископу Нішському Досифею (Васичу) Єпископ (з 1932 р. - митрополит) Досифей (Васич) канонізований СПЦ 22 травня 2000 р.. Названий архієрей з 1921 р. проводив місіонерську та організаторську роботу в ЧСР, заклавши основи Чехословацької церкви та створивши на Закарпатті сербську юрисдикцію. Однак пізніше його діяльність пішла в розріз із чехословацьким урядом, який прагнув контролювати діяльність єпископа та в перспективі бачив майбутнє чехословацького православ'я у формі автокефальної церкви.

Автор ставить собі за мету прослідкувати хід перемовин між Прагою та Белградом, які завершилися компромісом та розблокували діяльність делегатів СПЦ на Підкарпатській Русі. Прослідковується позиція різних міністерств та відомств із даного питання, звертається увага на роль окремих державних та релігійних діячів у втіленні в життя спільного проєкту майбутнього розвитку православної церкви в автономії.

Джерела та література. Проблематика, яка порушується у пропонованій статті, недостатньо досліджена в історіографії. Слабкою стороною надрукованих раніше публікацій є обмежена джерельна база. Праці українських дослідників написані переважно на місцевому матеріалі [Сергий (Цьока), иеромонах, 2013; Гавриил (Кризина), игумен, 1999], або ж грішать недобросовісним використанням документів [Поп, Волошин, 2010]. Серед закордонних вчених необхідно виділити публікації чеського історика Павела Марека, який скрупульозно проаналізував позицію чехословацького уряду щодо призначення єпископів-делегатів, спираючись на матеріали періодики та документи архівів у Празі та в Оломоуці [Marek, Lupco, 2013; Marek, 2019; 2020]. Деякі аспекти досліджуваної проблематики знайшли своє вираження в спільних працях Ю. Данильця та П. Марека [Danilec, Marek, 2019; Данилец, Марек, 2019; Danilec, Marek, 2021].

Науковою новизною нашої статті є залучення малодосліджених матеріалів чеських архівів, а також опрацювання раніше недоступних вітчизняному досліднику фондів Архіву СПЦ у Белграді (далі - АСПЦ). У публікації використано документи з Державного архіву Закарпатської області (далі - ДАЗО), Архіву Канцелярії Президента Республіки в Празі (далі - Archiv KPR), Національного архіву в Празі (далі - NA Praha), Архіву Міністерства закордонних справ у Празі (далі - AMZV Praha) та Архіву управління єпархіальної ради Оломоуцько-Брненської православної єпархії в Оломоуці (далі - AUEROBE Olomouc).

Виклад основного матеріалу

Зважаючи на відмову Праги надавати дозвіл на в'їзд до країни з 1924 р. єпископу Досифею (Васичу), котрий виконував роль делегата Собору СПЦ з 1921 р., сербські архієреї шукали різні варіанти вирішення ситуації. На початку травня 1926 р. на Підкарпатську Русь, а згодом до столиці Чехословаччини, приїхав владика Злетовсько- Струмичський Серафим (Йованович) [Данилець, 2021]. Його короткотерміновий візит був погоджений із чехословацькими урядовцями, котрі схвально відгукнулися на результати цієї місії. У секретному звіті посла ЧСР в Белграді Яна Шеби до празького МЗС вказувалося, що дозвіл на поїздку владики Серафима спрацював дуже позитивно, «оскільки це дало православним церковним колам можливість переконати себе в турботі та увазі, яку уряд приділяє питанню нашого православ'я» [AMZV Praha 15, list 1].

Безперечно, приїзд єпископа Серафима (Йовановича) пришвидшив процес інституційної розбудови православної церкви на Підкарпатській Русі. Його заяви підштовхнули уряд у Празі діяти більш рішуче в окремих питаннях, а в дечому й навіть докорінно переглянути свою позицію. Під час візиту сербського архієрея було ініційовано проведення спільної наради МЗС та Міністерства шкільництва та народної освіти (далі - МШіНО), котра показала незмінність позиції уряду щодо завершення процесу створення автокефальної церкви в ЧСР. У засіданні взяли участь глава МШіНО Ян Крчмарж, керівник культового відділу освітнього відомства, радник Вацлав Мюллер, заступник міністра закордонних справ Вацлав Гірса та радник МЗС Арност Розточіл. Нараду відкрив В. Гірса, який проаналізував стан справ із православною церквою в республіці Він піддав критиці наявну ситуацію та вимагав негайного її виправлення. Чиновник вважав за неприпустиме той факт, коли «єпископ Горазд Павлік подає меморандум празькому югославському посланнику. Віце-губернатор Розсипал Антонін Розсипал (1866 - 1937) - віцегубернатор, пізніше із Підкарпатської Русі пише безпосередньо чехословацькому посолу Шебі в Белграді. Віруючі з Підкарпатської Русі їдуть прямо до Белграда, де звертаються до патріархату» [AMZV Praha 2, list 1]. На думку чехословацького політика, невпорядкованість православної церкви призводить до втручання в її справи зовнішніх сил. Серед таких першим було названо митрополита Антонія (Храповицького), який нібито намагався поширити на православних Підкарпатської Русі юрисдикцію Московського патріархату, через утвердження архієпископа Євлогія (Георгієвського). Це звинувачення, як на нашу думку, було безпідставним. Найімовірніше, глава Карло- вацького Синоду переслідував у ЧСР суто власний інтерес. Крім того, В. Гірса запідозрював у таємних зв'язках із митрополитом Антонієм архієпископа Савватія (Врабеца). Друга зовнішня сила, на яку МЗС рекомендувало звернути особливу увагу - це вплив «Живої церкви та комуністичних доктрин» [AMZV Praha 2, list 4].

В. Гірса вважав за доцільне доручити очолити всю православну церкву в країні владиці Горазду. У стенограмі засідання його охарактеризованого як лояльну до уряду людину, з якою можна домовлятися. Як антипод В. Гірса називав архієпископа Савватія, критикуючи його «психологічні та державотворчі» якості. Однак політик висловлював побоювання, що між чеським владикою і православним духовенством та громадами на Підкарпатській Русі можуть виникнути розбіжності, через «дуже низький рівень культурного розвитку» останніх.

Чиновник вважав, що без активного втручання держави чекати на швидке упорядкування церковного життя не доводиться. МЗС розумів ініціативу в цьому питанні з таких причин: «1) міністр д-р Бенеш обіцяв у Белграді в січні 1924 р., що православ'я в ЧСР буде організовано якомога швидше й що воно стане автокефальним за допомогою Белградського патріархату. Необхідно, щоби міністр д-р. Бенеш виконав свою обіцянку, але розвиток подій після Белградської конференції в січні 1924 р. показав, що в питанні організації та автокефальності чехословацької православної церкви нічого не здійснено; 2) необхідно поставити кінець постійним зверненням чехословацьких православних до Белграду, які вимагають допомоги від патріархату і створюють враження, що чехословацький уряд взагалі не хоче з ними мати справу чи що він вороже до них відноситься. Відома підривна діяльність Геровськогогубернатор Підкарпатської Русі., який працює проти влади, вказуючи на невпорядковане становище православ'я на Підкарпатській Русі» [AMZV Praha 2, list 2]. Окреслені проблеми змушували МЗС вимагати ефективної співпраці МШіНО, як відомства, котре відповідало за організацію православної церкви. Насамкінець В. Гірса підкреслював, що для створення автокефальної православної церкви в ЧСР потрібно мати трьох єпископів. У зв'язку з цим, він мусив визнати, що всередині країни відсутні відповідні кандидати на архієрейську посаду. Цей факт змушував уряд шукати підходящу духовну особу закордоном.

Намагаючись знайти вихід із ситуації, який би міг реалізувати белградські домовленості 1924 р., МЗС запропонувало виконати такі положення: 1) чехословацький уряд мусить звернутися до Белграду із проханням про направлення єпископа, котрий буде діяти до того часу, поки не буде підготовлено місцевого кандидата; єпископу Горазду доручалося супроводити новопризначеного владику на Підкарпатську Русь та залишити його там виконувати обов'язки єпархіального адміністратора й готувати ґрунт для остаточного створення єпархії, яка має охопити також парафії Східної Словаччини; 2) підшукати відповідну особу із місцевого духовенства на заняття Моравської кафедри. Із протоколу наради стає зрозуміло, що чиновники МЗС вважали затягування вирішення православного питання ударом по зовнішній політиці країни. Насамперед, це питання псувало добрі відносини із Белградом [AMZV Praha 2, list 3].

Як на нашу думку, надзвичайно цікава позиція МШіНО, яка була озвучена на нараді В. Мюллером. Він визнав, що спочатку міністерство було схильне до підтримки напрямку Константинополя в православ'ї. Однак, після конференції Малої Антанти в Белграді в січні 1924 р., освітнє відомство змінило свій вектор на користь Сербського патріархату. Радник заявив, що «МШіНО ніколи не визнавало Савватія як православного архієпископа, а тільки як простого духовного адміністратора православної релігійної громади в Празі. Його архієпископський сан - це суто особистий церковний сан, що є неважливим для держави». Міністерство погоджувалося зробити публічну заяву про те, що не визнає Савватія архієпископом, якщо єпископ Горазд звернеться з таким проханням. В. Мюллер переконував, що йому нічого не відомо про діяльність Савватія та М. Червінки на Підкарпатській Русі за останній місяці, хоча визнавав, що має інформацією про руко- положення некваліфікованих кандидатів у сан священників у Празі. Серед перших кроків міністерства, які були спрямовані на реалізацію белградських умов, радник називав обрання єпископа Горазда главою Празької православної релігійної громади, налагодження його контактів з А. Розсипалом та врешті-решт, інспекційна поїздка на Підкарпатську Русь у квітні 1926 р. Основний акцент В. Мюллер пропонував зосередити на розробленні статуту, який би міг бути спільним для православних чеських, словацьких земель та Підкарпатської Русі.

Щодо архієреїв, керівник культового відділу міністерства озвучив перед учасниками наради п'ять кандидатур - сербські архієреї: Митрофан (Абрамов), Серафим (Йованович), Михаїл (Урошевич) та Михаїл (Шиляк), а також місцевий уродженець, племінник губернатора Підкарпатської Русі - греко-католицький священник о. Микола Бескид. В. Мюллер пропонував обирати із двох Михаїлів, відсіюючи інших кандидатів. Свою думку він обґрунтовував такими чинниками: «Митрофана навіть не можна розглядати, тому що він є росіянином. Серафиму також не можна довірити єпархіальне управління, бо він сам цього не бажає; прибув на Підкарпатську Русь лише на свята. Віцегубернатор Розсипал виступив проти о. Миколи Бескида, тому що він поширює український напрям і має запальний характер [AMZV Praha 2, list 6]. Кандидатура єпископа Досифея навіть не розглядалася серед претендентів на посаду Карпаторуського архієрея. Хоча в документі він згадується, як талановита людина, котра добре орієнтувалася в обставинах республіки [AMZV Praha 2, list 6].

Учасники наради одноголосно ухвалили резолюцію: єпископу Горазду (Павліку) доручалося розробити та представити статут, який остаточно буде відредагований у співпраці зі МШіНО. Потім архієрей мусив забезпечити затвердження документу в Белграді та прийняття підкарпатськими православними. У зв'язку з цим, виникало побоювання, що коли на Підкарпатській Русі довідаються про розміщення центру майбутньої автокефальної церкви в Празі, то можуть його відхилити, а це призведе до чергового розколу. Задобрити підкарпатців було вирішено державними субвенціями на будівництво храмів. Кошти міністерство планувало перевести на рахунок віцегубернатора, який уже міг розподіляти фінанси між парафіями. МШіНО брало на себе зобов'язання, у співпраці з єпископом Гораздом, визначити кандидатуру югославського архієрея, який буде працювати на Підкарпатській Русі, а також підібрати достойного священника на Моравську кафедру і домогтися його висвячення белградським патріархатом [AMZV Praha 2, list 7-8].

В. Мюллер у листі до А. Розсипала від 8 травня 1926 р. висвітлював додаткові аспекти аналізованої вище наради. Наголошуючи, що МЗС нібито обстоює ідею про те, щоб організація православ'я була максимально прискорена, він висловлював побоювання, чи буде реальна ситуація відповідати таким стрімким темпам. Обговорюючи з єпископом Гораздом можливу кандидатуру сербського архієрея, В. Мюллер з'ясував, що владика пообіцяв озвучити її спочатку віце-губернатору. У зв'язку з цим, радник освітнього відомства просив А. Розсипала погодитися на зміну послідовності озвучення кандидатів, акцентуючи увагу на терміновості питання та необхідності вивчення біографій претендентів. Він пропонував новий алгоритм дій, зокрема, єпископ Горазд пропонує ім'я сербського владики МШіНО, воно передає інформацію до МЗС, яке через свого посла в Белграді збирає необхідну інформацію. Потім, залучивши також Політичне управління Підкарпатської Русі, буде затверджено кінцеве рішення [ДАЗО, ф. 29, оп. 3, спр. 550, арк. 33]. Позиція В. Мюллера була цілком зрозумілою, адже він намагався максимально скоротити процес підбору кандидатів та усунути зайві перепони.

Остаточні пропозиції єпископа Горазда у формі розлогого звіту про поїздку на Підкарпатську Русь, були надіслані до МШіНО 10 травня 1926 р. [AMZV Praha 3; NA Praha 1; NA Praha 11]. Ми не будемо вдаватися до детального аналізу змісту цього документу, який здійснений у монографії П. Мерека [Marek, 2019, s. 420-423], лише закцентуємо увагу на деяких проблемних питаннях. Отже, щоби завершити інституційне впорядкування православної церкви на Підкарпатській Русі владика Горазд рекомендував звернути увагу на такі проблеми: 1) подолати юрисдикційний розкол та підтримати СПЦ; 2) домогтися призначення постійного православного єпископа. У контексті другого питання він пропонував розглянути низку кандидатур, котрі могли посісти кафедру в Хусті чи Мукачеві. Висловлюючи щиру повагу до єпископа Досифея, автор звіту, однак залишав його поза увагою, через «певні причини». Найбільш підходящим кандидатурами називалися: єпископи Михаїл (Шиляк), Серафим (Йованович) та Йосиф (Цвійович). Щодо кандидата Собору СПЦ єпископа Митрофана (Абрамова), то владика Горазд не міг назвати якихось серйозних заперечень проти його особи, однак висловлював побоювання, чи зможе він, як корінний росіянин, усунутися від політичних суперечок на Підкарпатській Русі. На думку чеського архієрея, єпископ-серб був би більш-менш віддалений від усіх напрямків. У тому разі, якщо ніхто із єпископів не погодиться на пропозицію посісти Карпаторуську кафедру, Горазд рекомендував звернути увагу на доцента Богословського факультету в Белграді, синкела Дамаскіна (Грданічку) [AMZV Praha 3; NA Praha 1; NA Praha 11].

Керівництво МШіНО загалом схвально відгукнулося на пропозиції Горазда (Павліка). У листі до МЗС вказувалося, що освітнє відомство «не заперечує проти жодної з названих осіб» [AMZV Praha 4]. Водночас, висловлювалася думка про прийнятність обрання такої фігури, яка ще не має єпископського сану. Тобто, можна говорити про те, що В. Мюллера та його керівництво б більше влаштовував персона о. Дамаскіна (Грданічки).

Виявляється, що крім звіту до МШіНО із рекомендаціями щодо впорядкування православної церкви, єпископ Горазд 19 травня 1926 р. вислав до Синоду СПЦ клопотання, у якому просив виконати три пункти наміченого ним плану: 1) щоб на прохання чехословацького уряду відрядили до Підкарпатської Русі таку особу, яка буде схвалена владою; щоб організація Карпаторуської Православної Церкви не затягувалася; 2) щоб Священний Синод дотримувався розробленого плану і делегував на Підкарпатську Русь лише єпископа-організатора, відкинувши будь-яку іншу комбінацію; 3) щоб Священний Синод надав повноваження єпископу Горазду або Духовній консисторії в Хусті на скликання загальних зборів, котрі повинні були виступити проти діяльності Савватія; від учасників зібрання може бути надіслана резолюція до уряду ЧСР, у якій висловиться вимога припинити посягання Савватія та дозволити прибуття сербського єпископа [АСПЦ 7, арк. 1].

Зміст цього клопотання спричинив критику в югославському посольстві в Празі. 21 травня 1926 р. працівник даної дипломатичної установи М. Влаткович звернувся до патріарха Димитрія (Павловича) з листом, у якому виклав своє бачення проблеми. Він закликав взагалі не реагувати на пропозиції єпископа Горазда, вважаючи, що вони «безпосередньо спрямовані не лише проти авторитету Сербської Церкви, КСХС і Його Короля, Покровителя православ'я, але і проти автономії Карпаторуської Церкви, і, нарешті, проти пана єпископа Досифея» [АСПЦ 7, арк. 1-2].

Свою позицію М. Влаткович підтверджував такими фактами: 1) згідно із Сен-Жерменським мирним договором чехословацький уряд немає права втручатися до питання автономної Карпаторуської православної церкви, її єпископа та духовенства, так само як не може втручатися до питання вибору римо- католицьких єпископів у Чехословаччині, навіть якщо між ними є його явні та відкриті неприятелі; 2) підкарпатські віряни і духовенство обрали в особі єпископа Досифея свого законного владику, який з огляду на свою посаду, як карпаторуський єпископ, і як член Сербської церкви, має єдине право й повноваження юридичного церковного суб'єкта на території Підкарпатської Русі; це право не належить єпископу Горазду, представникові Чеської Церкви, який узурпував право керівництва православ'ям по всій Чехословаччині, «незалежно від того, що карпатороси упродовж століть жили в православній вірі та православній ідеології, за що героїчно та добровільно гинуть під чеськими багнетами, тоді як навпаки, пара тисяч православних чехів не живуть навіть 8 років у дусі православної віри, не кажучи вже про дух православної ідеології, за яку не пролили б навіть краплю крові» [АСПЦ 7, арк. 2].

На думку автора листа, якби СПЦ погодилася й реалізувала три пункти, запропоновані єпископом Гораздом, то «вона б зрадила месіанство свого народу, яке базується на серці, душі та справедливості й не мала б права називатися церквою непереможного сербського православного народу» [АСПЦ 7, арк. 2]. Окремо в листі містяться заклики не повертатися до переговорів з архієпископом Савватієм, йдеться про інтриги з боку чеського уряду проти СПЦ та єпископа Досифея тощо. Наприкінці документу М. Влаткович пише, що його обов'язком є «знищити змію, яку Сербська Церква пригріла на своїх грудях і яка, за всі жертви єпископа Досифея, відплачує таким зерном невдячності» [АСПЦ 7, арк. 3]. Очевидно, тут мається на увазі єпископ Горазд та його позиція щодо виключення Нішського владики із числа претендентів на Карпаторуську кафедру. Отже, загалом позитивні ініціативи єпископа Горазда наразилися на нищівну критику поодиноких представників із сербської сторони.

У звіті єпископа Серафима (Йовановича) до Синоду СПЦ від 14 травня 1926 р. владика Досифей згадується як особа, котра енергійно працювала серед населення Підкарпатської Русі. «Усі православні бажають, щоби Преосвященний Досифей продовжував свою роботу... кажуть, що нам може допомогти лише Сербська Церква та сербський єпископ» [АСПЦ 2, арк. 6]. Архієрей пропонував Синоду звернути увагу та виконати наступні умови, які б могли, на його думку, сприяти терміновому врегулюванню питання православної церкви в Підкарпатській Русі: 1) Священний Архієрейський Синод повинен якомога швидше відправити сербського єпископа на тимчасове або постійне проживання на Підкарпатську Русь. Владика вважав, що було б найкраще, якби делегат залишався на території єпархії до того часу, допоки місцеві православні не зможуть підготувати кандидата на архієрея зі свого оточення. Свою вимогу він мотивував діяльністю архієпископа Савватія, яка могла поставити «під сумнів виживання православної церкви в Підкарпатській Русі і юрисдикцію Сербської церкви». Серафим зазначав, що «єпископ, який буде призначений своєчасно, розпочне вирішення церковного питання за вказівками Священного Собору та Синоду й за погодженням із чехословацьким урядом» [АСПЦ 2, арк. 7]. 2) Священний Синод повинен виступити з протестом проти діяльності Савватія, яка полягає в освяченні храмів та рукоположенні осіб у сані диякона та священника; 3) клопотати про повернення всіх храмів, переданих греко-католикам; 4) якщо Сербська Церква не в змозі надіслати православному населенню одного єпископа зі свого середовища, то вона мусить сприяти в найкоротший термін хіротонії кандидата з місцевого духовенства; 5) щоби Священний Архієрейський Синод фінансово допоміг у спорудженні храмів в Ужгороді та Хусті [АСПЦ 2, арк. 7].

Отже, пропозиції єпископа Серафима можна назвати в достатній мірі конструктивними. Він зумів зорієнтуватися в ситуації на місці й доніс до керівництва СПЦ реальний стан справ на Підкарпатській Русі. Як бачимо із документів, вимоги владики в дечому збігалися із баченням Праги, особливо, якщо говорити про усвідомлення термінового призначення постійного єпископа на Підкарпатську Русь.

В останні дні роботи Архієрейського Собору Архієрейський Собор СПЦ працював у період з 17 по 28 травня 1926 р. [Свети Архи)ере)ски, 1926, с. 361-362]. звернення до його членів з боку Карпаторуської церкви побільшало. Нашу увагу привернули два листи О. Геровського та дві звернення з боку сербських архієреїв. Перший лист Олексія Юліановича датований 25 травням 1926 р. Змальовуючи важке становище православної церкви (діяльність архієпископа Савватія, насильство з боку чеських жандармів і т. ін.), він стверджував, що «недавняя поіздка Преосвященнаго Серафима въ К. Русь и въ Прагу не дала никакихъ положительныхъ результатовъ» [АСПЦ 9, арк. 1]. Автор писав про прагнення чехословацького уряду «уничтожить сперва права сербской Церкви, затЬмъ автономію карпаторусской Церкви и на конецъ и само православие въ Карпатской Руси», яке, мовляв, єдине протистоїть і заважає Празі проводити чехізаторську політику. Одним із прикладів антисербської акції з боку уряду ЧСР О. Геровський називав прагнення запровадження нового статуту, згідно із яким «будетъ создана единая церковная организація для всЬхъ православныхъ какъ Чехословакіи такъ и Карпатской Руси съ центромъ въ Праге» [АСПЦ 9, арк. 2].

У листі міститься критика діяльності єпископа Горазда, який, нібито, «вноситъ новую смуту въ діла нашей Церкви..., - имія несомнінно наміреньїя - вмішивается въ діла нашей Церкви, разкЬзжаетъ по Карп. Руси и дЬйствуетъ на перекоръ нЬкоторымъ постановленшмъ Св. Синода, касающимся организаціи нашей Церкви, въ частности оставленія въ полной силі устава 1868 г.» [АСПЦ 9, арк. 2]. Наприкінці документу О. Геровський переконує сербських архієреїв у необхідності призначення вікарного єпископа із місцевого духовенства «по выбору Святаго Архіерейскаго Собора», водночас, він мав залишатися під управлінням преосвященного Досифея, «какъ экзарха карпаторускаго». Нагальна потреба призначення постійного владики на Підкарпатську Русь обґрунтовувалася О. Геровським також прагненням «завершенія організаціи и устраненія распри, такъ и для того, чтобы наша Церковь могла дать отпоръ врагамъ и обратиться въ Лигу Націй» [АСПЦ 9, арк. 2].

У наступному дописі від 26 травня 1926 р. О. Геровський доводив недопустимість виборів вікарія всією повнотою Карпаторуської Православної Церкви. Цей лист є, безперечно, реакцією на звернення духовенства на чолі з архімандритом Олексієм, котре протестувало проти нав'язуванням кандидатури вікарія без процедури виборів і затвердження з боку місцевих православних. Тобто, ми маємо дві протилежні концепції розвитку подій. З одного боку, О. Геровський, який прагнув домогтися призначення вікарієм ігумена Матфея (Вакарова), на котрого він, безперечно, мав вплив і яким у майбутньому прагнув маніпулювати. І, з другого боку, більша частина духовенства на чолі з Кабалюком, котра, спираючись на підтримку вірян, висловила бажання прямих виборів архієрея. Останні вважали кандидата від О. Геровського - малоавторитетним та недостойним такого високого сану. Цілком зрозуміло, що фракція архімандрита Олексія бачила на цій посаді саме свого лідера.

Отже, Олексій Юліанович наполягав, що необхідно категорично відмовитися від виборів вікарного архієрея з цілої низки причин. По-перше, це юридичний аспект, за яким, на думку автора листа, «предоставленіе народу выбора викарнаго епископа недопустимо» [АСПЦ 10, арк. 1]. По-друге, внутрішні усобиці, спричинені «незаконнымъ вмішательствомъ Константинопольскаго патріарха, лжеархіепископа Савватія, епископа Веніамина и митрополита Антонія, подстрекающихъ народъ противъ Сербской Церкви, подорвали престижъ Церкви вообще и Сербской Церкви въ частности. А дійствія Савватыя, рукополагавшего недостойныхъ лицъ за деньги, подорвали въ народі уваженіе къ рядовому духовенству» [АСПЦ 10, арк. 1]. По-третє, дезорієнтація населення в умовах «насилія чешскаго правительства», спроба з боку уряду, нібито, знищити права і вплив Сербської церкви, а згодом і православ'я загалом. Отже, підсумовував О. Геровський, «православная Церковь въ Карп. Руси находится въ тяжеломъ кризисе. Ей приходится вести борьбу какъ съ внутренними, такъ и съ внішними врагами». У зв'язку з чим, він вважав, що вибори єпископа можуть спровокувати новий конфлікт. Крім того, автор листа запевняв керівництво СПЦ, що «нашъ народъ не стремится къ выбору епископа, онъ не претендуетъ на это право, но нашъ народъ ожидаетъ и требуетъ, чтобы Сербская Православная Церковь дала бы ему епископа» [АСПЦ 10, арк. 2].

Друга частина документу присвячена характеристиці завдань для майбутнього вікарія. У листі міститься твердження, що незважаючи на відсутність кандидата з відповідною освітою, можна задовольнятися й менш грамотним ченцем, головне, щоби він був добропорядним і стійким у вірі та шанованим народом. О. Геровський запевняв членів Собору, що призначення СПЦ «викарнаго епископа изъ уроженцевъ Карп. Руси будетъ встрічено нашимъ народомъ съ удовлетворешемъ. Новоназначенный викарій будетъ признанъ единогласно представителями всехъ общинъ» [АСПЦ 10, арк. 4]. Як видно із проаналізованих листів, «уповноважений Карпато- руської Православної Церкви» подавав інформацію про призначення вікарія однобоко, видаючи бажане за дійсне.

Як зазначалася вище, у справі призначення (обрання) карпаторуського єпископа до Собору зверталися й сербські архієреї. 27 травня 1926 р. владика Серафим (Йованович) рекомендував преосвященному Досифею подати на розгляд Собору трьох «кандидатів-священномонахів із Підкарпатської Русі на вибір вікарного єпископа». У разі того, якщо жодна із запропонованих осіб не буде прийнятною для хіротонії, Серафим пропонував обрати одного із ченців на адміністратора і звести його в сан архімандрита [АСПЦ 5, арк. 1].

28 травня 1926 р. до Собору надіслали листа члени Синоду - єпископи: Серафим (Йованович), Михаїл (Шиляк) та Данило (Пантелич) (Далматинська кафедра). Характеризуючи загалом складне становище православної церкви в Карпатах, архієреї вважали тривалу відсутність очільника Карпаторуської Церкви прямою загрозою існуванню православ'я в регіоні. Спираючись на особисті спостереження Серафима, сербські владики бачили вихід із ситуації в руко- положенні «за помічника преосвященному єпископу Досифею одного із тамтешніх гідних ієромонахів, котрий би, як місцевий уродженець та підданий Чехословацької держави, під його керівництвом виконувати архіпастирську службу» [АСПЦ 6, арк. 2]. Ці дії, на думку авторів листа, не могли суперечити державній владі, адже відповідали статті XI, парафу E «Організація церкви», діючому закону колишньої монархії. Тобто, єпископи солідаризувалися з раніше висловленими пропозиціями керівника Злетовсько- Струмичської кафедри.

Друга рекомендація стосувалася заборони будь-якої діяльності на Підкарпатській Русі «єпископу Чеському Преосвященному Горазду». Його звинувачували в реалізації плану з підпорядкування Право - славної Церкви державі та в тому, «що своїм виглядом викликає недовіру тамтешнього населення» [АСПЦ 6, арк. 2]. Підсумовуючи листа владики заявляли, що якщо Собор, з певних причин відкине реалізацію запропонованого ними плану, або не знайде іншого, кращого варіанту, тоді нехай повідомить тамтешніх православних людей: «що він не може більше нічого зробити для них, навіть скористатися своїм законним правом юрисдикції» [АСПЦ 6, арк. 2].

На прикладі проаналізованих вище документів ми спостерігаємо радикалізацію частини членів Синоду СПЦ, котрі сприйняли політику очільників церкви як прояв слабкості та вимагали рішучих дій. Необхідно наголосити, що пропозиції вищеназваних членів Синоду та О. Геровського були враховані лише частково.

Ухвалу Собору СПЦ від 27 травня 1926 р. можна вважати певним компромісом для православного духовенства на Підкарпатській Русі. Документ складався із 9 пунктів та заключної частини, залишаючи водночас у силі свої попередні постанови щодо підкарпатського православ'я. Тобто, Собор доручав Синоду втілити в дію минулорічне рішення про введення на посаду єпископа Митрофана. У випадку невідворотної перешкоди для в'їзду адміністратора, Синод мусів домагатися направлення до Хуста саме Нішського архієрея. Єпископу Досифею доручалося до осінньої сесії Собору, за погодженням із вірниками та духовенством, «запропонувати підходящу кандидатуру на єпископа», протистояти уряду щодо ухвалення «закону про православну церкву... без згоди його (Досифея - авт.), духовенства, народу та нашої церкви», спільно зі священниками протидіяти «Савватію та іншим чинникам», сприяти поверненню храмів і церковного майна від греко- католиків та побудові нових культових споруд. Окремо в ухвалі йшлося про необхідність письмового звернення до Константинополя з вимогою заборонити Савватію рукопокладати священнослужителів для Карпаторуської Православної Церкви та попередити єпископа Горазда, щоби не втручався в справи Підкарпатської Русі. У заключній частині документу Синод уповноважувався призначити помічника для єпископа Досифея зі складу підкарпатського духовенства.

Отже, ідучи на поступки групі архімандрита Олексія (Кабалюка), котра вимагала виборів вікарія, Собор не відкинув і вимоги О. Геровського щодо призначення помічником ігумена Матфея (Вакарова). На нашу думку, помилковим було повне ігнорування пропозицій єпископа Горазда, котрі виходили із консультацій з урядом. Така лінія керівництва СПЦ була цілком очікувана і свідчила про прагнення обстоювати своє право на призначення архієреїв. Однак, з іншого боку, такі дії сербів були розцінені Прагою вороже, що призвело до категоричного відкинення кандидатур єпископів Досифея й Митрофана.

Прикладом різних поглядів на методи розв'язання карпаторуського питання є позиція єпископів Горазда та Досифея. Після ухвали Собору, котрий підтвердив повноваження Нішського владики, він написав до Праги досить гнівного листа, який містив низку закидів та звинувачень. На думку П. Марека, Досифей сприйняв дуже болісно той факт, що в пропозиціях до уряду його було виключено із кола кандидатів на Карпаторуську кафедру [Marek, 2020, s. 270]. Насамперед, владика Досифей критикував чехословацьку владу, стверджуючи, що вона не тільки не зробила нічого корисного для православ'я, а навпаки, працювала на шкоду сербській церкві, «створивши Савватія, Червінку, Веніаміна та інших». Він закликав Горазда дистанціюватися від В. Мюллера, не підтримувати інших кандидатів на Підкарпатську Русь і не проводити жодних зборів без дозволу СПЦ. «Будь-які інші дії, котрі виходять за повноваження Собору, будуть розцінюватися як неканонічні», - наголошував сербський делегат [AUEROBE Olomouc 2, list 4].

Характеризуючи ухвалу найвищого органу СПІЦ, єпископ Досифей наголошував, що він «не змінив нічого, що вже було раніше вирішено. Інакше й не могло бути., Мюллер не може бути барометром того, що вирішується на Соборі». Підсумовуючи листа, Нішський владика закликав свого чехословацького колегу сприймати критику як братські поради й не ображатися на тон допису - «між мною та Вами повинна бути щирість» [AUEROBE Olomouc 2, list 5].

Ми не маємо у своєму розпорядженні відповіді єпископа Горазда на закиди сербського архієрея, однак пізніше, у листі на о. Д. Белякова він переконував, що не втручався в справи православної церкви на Підкарпатській Русі офіційно, а допомагав лише як друг. «Владика Досифей, мабуть, недостатньо обізнаний», - підсумовував Горазд [AUEROBE Olomouc 3, list 1].

Виокремлені єпископом Гораздом у звіті від 10 травня 1926 р. кандидатури були взяті до відома МЗС та через посольство в Белграді піддані вивченню й перевірці. 15 червня того ж року до Праги було надіслано секретний звіт, котрий містив інформацію про синкела Дамаскіна (Грданічку) та трьох сербських архієреїв (Михаїла (Шиляка), Серафима (Йовановича), Йосифа (Цвійовича). Про владику Михаїла в документі зазначалося, що він здобув освіту в Росії, є аполітичним, володіє м'яким та податливим характером, завжди був добрим священником [AMZV Praha 5, list 1]. Щодо єпископа Серафима дипломати підкреслювали лише той факт, що через вік він був би повністю лояльним до уряду. Спираючись на відомості окремих сербських церковних діячів, обидвом архієреям закидалося в негатив слабка організаторська та ораторська здібність, а в позитив - знання російської мови. Надзвичайно цікаві оцінки зустрічаємо про єпископа Йосифа. На відміну від попередників, його характеризували як доброго промовця та організатора, енергійну людину, котра вийшла із народу та брала участь у «турецьких та балканських війнах». Чеські дипломати побоювалися дещо різкого характеру владики, котрий пояснювали його воєнним минулим.

Виключно позитивні характеристики отримував о. Дамаскін. «Він є вихованцем Черновецького університету, але навчався також у Петербурзі. Кажуть, що він інтелігентний, має делікатний характер. Депутат В. Прибичевич характеризує його як хорошого організатора, котрий би міг віддано керувати окремою церквою». У документах також відзначалася аполітичність ченця. Чехословацький посол пропонував зробити вибір між «Йосифом Бітольським і Дамаскіном» [NA Praha 2, list 2].

Отриманий звіт МЗС переслало до освітнього відомства, вимагаючи визначення особи кандидата [NA Praha 3, list 1]. Уже через п'ять днів МШіНО погодилося підтримати синкела Дамаскіна, а в разі його відмови - єпископа Йосифа (Цвійовича). Ян Крчмарж був свідомий того, що хіротонія нового владики може зайняти певний відрізок часу, а тому допускав відстрочення приїзду архієрея на кілька місяців. Заразом, міністр шкільництва загострював увагу на необхідності порушення перед СПЦ питання щодо утримання православного духовенства від політичної діяльності та погодження з «вітчизняними органами державної влади питання висвячення кандидатів у священники» [AMZV Praha 6, list 1]. Якщо перше побажання можна сприйняти цілком адекватно, то вимога взяти під державний контроль рукоположення духовенства могла спричиняти серед сербських церковних сановників закономірне обурення та незгоду.

Після випрацювання спільної позиції між міністерствами в Празі, уряд через свого посла в Белграді, вийшов на контакт із відповідними королівськими можновладцями. 13 липня 1926 р. Я. Шеба зустрівся із помічником міністра закордонних справ КСХС Йованом Марковичем, котрому повідомив про рішення влади ЧСР доручити Дамаскіну завдання організувати Православну Церкву на Підкарпатській Русі. Сербський урядовець висловив задоволення даною ініціативою та пообіцяв співпрацювати як із Міністерством віросповідання так із церковною владою, щоб якнайшвидше реалізувати намічений план. Він також сприйняв прохання чехословацького МШіНО щодо невтручання майбутнього архієрея в політичні питання та узгодження з владою питання рукоположення духовенства. Згідно зі звітом чехословацького посланця, під час його розмови із Й. Марковичем до канцелярії прийшов міністр віросповідань Мілош Трифунович. Він також позитивно сприйняв кандидатуру о. Дамаскіна та заявив, що він є «найбільш здібною людиною для цієї делікатної місії». Водночас, міністр попередив посла, що домогтися висвячення ченця в короткі строки через об'єктивні причини буде важко та пообіцяв клопотати перед церковною владою про це питання [AMZV Praha 7, list 1]. Отже, Я. Шеба зосередився виключно на особі синкела Дамаскіна, навіть не згадавши про інші кандидатури.

Незважаючи на висловлену урядом ЧСР позицію щодо вирішення церковного питання на Підкарпатській Русі, у КСХС ситуація розгорталася за іншим сценарієм. 10 липня 1926 р. єпископ Досифей подав до Синоду СПЦ клопотання щодо призначення своїм помічником «для керівництва Карпаторуською Православною Церквою» ігумена Матфея (Вакарова) та затвердження його зведення в сан архімандрита. Крім того, архієрей просив відрядити когось із членів Синоду на Підкарпатську Русь для введення помічника на посаду та проведення загальних зборів духовенства й мирян. Для підвищення авторитету помічника та заспокоєння православних вірників, владика вважав за доцільне спорядити Вакарова спеціальним патріаршим посланням [АСПЦ 3, арк. 1-3]. 21 липня того ж року єпископ Досифей запропонував на затвердження Синоду О. Геровського 19 липня 1926 р. єпископ Горазд у листі до єпископа Досифея на посаду юрисконсульта Карпаторуської Православної Церкви [АСПЦ 4, арк. 1]. Обидві клопотання владики Досифея були підтримані членами Синоду, про що були видані відповідні розпорядження [АСПЦ 19; АСПЦ 21]. В ухвалі Синоду СПЦ від 15 липня 1926 р. йшлося про необхідність відкинути звернення Духовної консисторії в Хусті щодо хіротонії ігумена Матфея як безпредметне, єпископу Досифею доручалося видати спеціальний декрет Вакарову про призначення та супроводити помічника для введення на посаду [АСПЦ 19, арк. 1-2]. Окремо Синод звернувся до глави королівського МЗС Момчило Нінчіча із проханням про організацію поїздки владики Досифея на Підкарпатську Русь для реалізації відповідних ухвал [АСПЦ 12, арк. 1].

Очевидно, лише після отримання листа із Синоду, МЗС в Белграді «згадав» про клопотання чехословацького уряду. Можна припустити, що після консультацій із Я. Шебою працівники обох міністерствкритикував діяльність О. Геровського за непоступливість та радикалізм. Однак, як бачимо із дій Досифея, він проігнорував вивчали можливість висвячення синкела Дамаскіна на карпаторуського архієрея і прийшли до висновку, що на його кандидатурі не час наполягати. У листі до Синоду від 20 липня 1926 р. за підписом М. Нінчіча йшлося про принципову згоду Праги на відправлення на Підкарпатську Русь одного із єпископів СПЦ для організації тамтешньої православної церкви. Міністр вважав за необхідне, «в інтересах самої церкви та в інтересах добрих відносин, які існують між нами та союзницькою Чехо- словаччиною» взяти до уваги клопотання Я. Шеби щодо відрядження єпископа Йосифа (Цвійовича) або хіротонію одного з архімандритів, скасувавши водночас, попереднє рішення [АСПЦ 8, арк. 1]. Уже наступного дня лист міністра був розглянутий членами Синоду СПЦ [АСПЦ 20, арк. 1-4]. Виконавчий церковний орган схвально сприйняв згоду чехословацького уряду щодо прийняття делегата, однак не мав компетентності змінювати рішення Собору. Разом із тим, члени Синоду розцінювали клопотання чехословацького уряду про єпископа Йосифа як відмову в продовженні місії в Карпатах владиці Досифею [АСПЦ 13, арк. 1-2].

Діставши негативну відповідь, Я. Шеба в таємному звіті зауважував, що, очевидно, місцевий МЗС неправильно доніс до Синоду позицію чехословацького уряду. Відповідаючи на прохання представників дипломатичного відомства КСХС про можливість продовження місії Досифея в ЧСР, чехословацький посол мусив зауважити, що Прага пропонує лише двох кандидатів (Дамаскіна і Йосифа), а особу Васича навіть не розглядає. За словами Я. Шеби, він отримав запевнення від сербських урядовців, що вони спробують домогтися призначення Йосифа через Синод, щоб у вересні того ж року затвердити його на Соборі. Однак, у зв'язку із синодальними канікулами, вирішення питання відкладалося на серпень. Досить критично чехословацький посол розцінював призначення на посаду архімандрита Матфея (Вакарова) та О. Геровського, про яке він довідався із белградської преси. Вплив останнього на «місцевих православних діячів» Я. Шеба вважав за необхідне паралізувати [AMZV Praha 8, арк. 1].

Празький уряд дійсно сприйняв нові кадрові призначення Синоду СПЦ критично. 11 серпня 1926 р. у листі МЗС до МШіНО повідомлялося, що після заяви чехословацького посольства у Белграді, міністр закордонних справ КСХС заборонив видавати єпископу Досифею візу до Чехословаччини [NA Praha 6, арк. 1]. За словами А. Розсипала, черговий конфлікт з приводу Досифея породив також у сербському уряді розбіжні погляди [NA Praha 5, арк. 1].

Незважаючи на відмову Синоду СПЦ приймати пропозицію чехословацького уряду щодо кандидатів, Прага не відступила від своєї позиції. 7 вересня 1926 р. МЗС доручив своєму послу в Белграді й далі продовжувати роботу в цьому напрямку, та, за неможливості висвячення синкела Дамаскіна, домагатися відрядження для організаторської роботи на Підкарпатській Русі єпископа Бітольського Йосифа [NA Praha 4, арк. 1]. МШіНО додатково пропонувало попередити югославський МЗС та СПЦ, що відстрочення вирішення питання може призвести ще до більшого ускладнення ситуації [AMZV Praha 9]. Звіти чехословацького посланця в Белграді наприкінці вересня - на початку жовтня 1926 р. характеризували позицію вищого керівництва СПЦ та окремих урядовців КСХС щодо майбутнього православної церкви на Підкарпатській Русі. Посланець зазначав, що його здивувала інформація про відмову членів Синоду та югославської влади підтримати кандидатуру Дамаскіна, адже раніше він дістав запевнення від міністра віросповідань М. Трифуновича про прийнятність даної фігури [AMZV Praha 10].

Навіть перебуваючи у відпустці Я. Шеба знайшов можливість провести переговори з патріархом Димитрієм та кількома членами Синоду, котрі супроводжували главу СПЦ. Безпосередньо зустріч відбулася на Плитвицьких озерах у Хорватії, де вищі сановники Сербської церкви відпочивали. Після тривалої розмови з патріархом, посол прийшов до висновку, що першосвятитель був недостатньо проінформований про питання відхилення кандидатури о. Дамаскіна Посол зробив примітку у звіті, пояснюючи даний стан похилим віком патріарха та поганою пам'яттю. Я. Шеба переконував, що нібито замість глави СПЦ працює його оточення.. Члени Синоду також повною мірою не знали даної проблеми, отримуючи однобоке тлумачення від О. Геровського та єпископа Досифея. Я. Шеба переконував, що Нішський архієрей «рішуче виступає проти наших кандидатів, зокрема, Дамаскіна» [AMZV Praha 10]. Окремо чехословацький дипломат проводив перемовини з наближеними до патріарха персонами, зокрема, головою церковного суду, котрий радив вести діалог з питання хіротонії о. Дамаскіна безпосередньо через главу СПЦ, обминаючи королівський МЗС. Однак, Я. Шеба вважав такий підхід не дипломатичним, сподіваючись на підтримку М. Нінчіча. Водночас, він вказував на пасивність помічника міністра закордонних справ - Й. Марковича та окремих референтів, припускаючи, що останні більше схиляються до позиції єпископа Досифея [AMZV Praha 10].

На початку жовтня 1926 р. чехословацький посол провів кілька зустрічей із представниками Міністерства віросповідань та МЗС КСХС. М. Трифунович пообіцяв Я. Шебі з'ясувати всі причини, чому Синод виступив проти о. Дамаскіна. Він вкотре пообіцяв використати весь свій авторитет, щоби допомогти призначення обраного чехословацькою стороною кандидата. Досить конструктивними були перемовини з Й. Марковичем. Помічник М. Нінчіча повідомив про свою розмову з патріархом, котрий заявив, що питання про призначення чи відкликання єпископа Досифея може ухвалити лише Собор СПЦ, який збереться на початку листопада. До того часу працівник міністерства обіцяв провести роз'яснюючи роботу серед архієреїв, пролобіювавши когось із кандидатів чехословацького уряду. Я. Шеба намагався переконати співрозмовника, що для уряду КСХС було б вигідніше, якби Прага визначила особу єпископа, адже тоді місцеві органи влади не будуть нести відповідальність за дану справу. Третій чиновник, з яким зустрічався чехословацький дипломат - був референт МЗС Іво Андріч. У звіті посла зазначалося про принципову згоду названого югославського діяча з кандидатурою синкела Дамаскіна та запевнення в підтримці його призначення серед членів Собору [AMZV Praha 11]. Таким чином, заяви О. Геровського про те, що чехословацький уряд намагається знищити Православну Церкву були безпідставними. Прага планомірно домагалася від СПЦ призначення єпископа на Карпаторуську кафедру, обстоюючи власний інтерес. Кінцевим результатом мала бути, як і раніше, повна автокефалія православної церкви в ЧСР.

З'їздивши до Праги та отримавши чергову порцію інструкцій від В. Гірси, посол Я. Шеба провів на початку листопада 1926 р. переговори в справі призначення єпископа для Підкарпатської Русі із М. Нінчічем. Чехословацький дипломат висловив категоричну позицію уряду щодо неможливості продовження в країні місії єпископа Досифея. Він скаржився на блокування кандидатури синкела Дамаскіна (Грданічкі) найближчим оточенням сербського патріарха. Посол повторив тезу, висловлену напередодні під час розмови з Й. Марковичем, що королівському уряду буде вигідно відправити на Підкарпатську Русь такого архієрея, якого вибере для себе Прага. «Нінчич погодився з моїми висновками й пообіцяв знову звернутися до патріархії», - зазначав Я. Шеба в таємному звіті до МЗС від 16 листопада 1926 р. Дипломатові вдалося підтвердити свої раніші припущення, що головними противниками кандидатури Дамаскіна були єпископ Досифей та О. Геровський [NA Praha 9; AMZV Praha 14].