Організаційні потуги карпатоукраінського студенства 1939 - 1943 років: чехословацький спадок у реаліях Угорського королівства (на матеріалах періодичних видань та мемуаристики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПОТУГИ КАРПАТОУКРАІНСЬКОГО СТУДЕНСТВА 1939 - 1943 рр.: ЧЕХОСЛОВАЦЬКИЙ СПАДОК У РЕАЛІЯХ УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСТВА (НА МАТЕРІАЛАХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ ТА МЕМУАРИСТИКИ)

Костянтин Куцов

доктор філософії за спеціальністю «Історія та археологія», солдат 68-го окремого батальйону територіальної оборони Збройних сил України, Ужгород

Любов Павлишин

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Угорщини та європейської інтеграції, ДВНЗ «Ужгородський національний університет», Ужгород

Анотація

карпатоукраїнський угорський ідеологічний громадський

У статті на основі здобутків української та зарубіжної історіографії, а також аналізу солідної бази опублікованих джерел (матеріали періодичних видань, мемуарна література) проаналізовано спроби карпатоукраїнського студентства організувати власну громадську діяльність після розпаду Чехословаччини та входження Закарпаття до складу Угорського королівства. Проаналізований матеріал дає підстави стверджувати, що карпатоукраїнський студентський рух, сформований за часів ЧСР, у нових умовах мав певне логічне продовження. У зазначений період на теренах Угорського королівства діяло кілька карпатоукраїнських студентських об'єднань. Зокрема, у 1940р. був створений «Центральный Союзъ Русскихъ Студентовъ». Його кістяк склали активісти русофільських студентських організацій часів ЧСР. Через власне русофільське спрямування структура не була легалізована, проте впродовж кількох наступних років діяла de facto, об'єднуючи невеликі за чисельністю групи студентів у Дебрецені, Будапешті, Пейчі, Шопроню та Сегеді. У 1941 р. після тривалого підготовчого процесу у Дебрецені утворилося «Общество Подкарпатских Руських Высокошкольных Студентов» («Kдrpдtaljai Ruszin Egyetemi es Foiskolai Hallgatцk Egyesьlete»). Організація дотримувалося офіційного курсу «угро-русинізму» та певний час перебувала під опікою Регентського комісаріату Карпатської території. У її керівництві також перебувало чимало студентських активістів чехословацького періоду. Водночас ідеологічне спрямування та лояльність угорській владі, викликали апатію серед значної частини студентства, внаслідок чого товариство не зуміло поширити діяльність на інші освітні центри країни. Поряд з цим у вказаний період спостерігалися спроби участі карпатоукраїнських студентів у інтернаціональних земляцьких організаціях (дебреценське товариство студентів з «гірського краю» / «Felvideki Egyetemi es Foiskolai Hallgatцk Egyesьlete») та створення ними неформальних творчих об'єднань («Будапештскій кружокъ»). При цьому спроби влади втручатися у студентський рух, здебільшого, спричиняли спротив серед активістів та посилювали їх опозиційні настрої.

Ключові слова: студенти, громадська діяльність, товариство, університет.

Abstract

Organizational efforts of carpatho-ukrainian students during 1939 - 1943: czechoslovak heritage in the times of the kingdom of hungary (based on periodicals and memoirs). Kostiantyn Kutsov, PhD in History and Archeology, Soldier of the 68th separate battalion of the territorial defense of the Armed Forces of Ukraine, Uzhhorod. Liubov Pavlyshyn, Candidate of History, Associate Professor of Hungarian History and European Integration, SHEE «Uzhhorod National University», Uzhhorod

Based on the achievements of Ukrainian and foreign historiography, as well as an analysis of a significant database of published sources (periodicals, memoirs, etc.), the article analyzes the attempts of Carpatho-Ukrainian students to organize their public activities in the period after the break-up of Czechoslovakia and integration of the Transcarpathia into the Kingdom of Hungary. The analyzed material makes it possible to assert that the Carpatho- Ukrainian student movement, formed during the Czechoslovak Republic, had an inevitable logical continuation in a new reality. During this period, several Carpatho-Ukrainian student associations operated in the Kingdom of Hungary. In particular, in 1940, the «Центральный Союзъ Русскихъ Студентовъ» (Central Union of Russian Students) was established. Its backbone was formed by activists of Russophile student organizations of the Czechoslovak Republic. Due to its own national and linguistic orientation, its structure was not legalized. Still, it operated de facto for the next few years, uniting small groups of students in Debrecen, Budapest, Pecs, Sopron, and Szeged. In 1941, after a long preparatory process, the "Society of Subcarpathian Rus Higher Education Students" ("Karpataljai Ruszin Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete") was formed in Debrecen. The organization followed the official course of "Ugro- Rusynism" and, for some time, was under the care of the Regent's Commissariat ofthe Carpathian Territory. Many student activists from the Czechoslovak period were also members of the executive board. At the same time, ideological orientation and loyalty to the Hungarian authorities caused apathy among a large part of the students. As a result, the society failed to expand its activities to other educational centers in the country. At the same time, during this period, there were attempts to involve Carpatho-Ukrainian students in international fellowship organizations (Debrecen Felvideki Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete) and to establish informal creative associations ("Budapest club ").

At the same time, the governments attempts to interfere in the student movement mainly met with resistance from the activists meanwhile strengthening their (students') opposition.

Keywords: students, social activity, society, university.

Постановка проблеми

Внаслідок геополітичних змін, які відбулися в Центральній Європі на рубежі 1938 - 1939 рр., припинила своє існування Чехословацька Республіка, а від другої половини березня 1939 р. уся територія Закарпаття (колишньої Підкарпатської Русі / Карпатської України) опинилася в складі Угорського королівства. Період двадцятирічного перебування краю в складі ЧСР сприяв появі ряду нових явищ у його суспільно-політичному житті. Серед іншого, про себе як соціально-активну спільноту заявило карпатоукраїнське студентство високих шкіл та досить швидко сформувався потужний студентський рух. Впродовж міжвоєнного часу в університетських центрах та інших містах ЧСР діяльність розвинули понад 20 карпатоукраїнських студентських об'єднань соціо- культурного, конфесійного, партійно-ідеологічного та інших спрямувань. Найпотужнішими серед яких були: товариство «Возрождєніє» (Прага, 1920), Союз Підкарпатських Руських / Українських Студентів (Прага, 1921; Братислава, 1930), товариство «Добрянскій» (Братислава, 1932), товариство «Вєрховіна» (Брно, 1936), «Общєство Грєко-Католічєскіх Студєнтов» (Прага, 1929), православне товариство «Пролом» (Прага, 1933) та ін. У 1928 р. була створена асоціація «Центральний Союз Подкарпаторусскіх Студєнтов», що стала повноправним суб'єктом загально-чехословацького студентського руху. Цілком очевидно, що зі зміною територіальної приналежності краю це явище не могло зникнути безслідно. Тим більше, що від 1939 р. в силу обставин помітна частина студентських активістів перевелася з Праги, Братислави та Брно до угорських високих шкіл, перенісши з собою й набутий досвід громадської діяльності. На сьогоднішній день питання громадської активності карпатоукраїнських студентів в умовах Угорського королівства (1939-1944) та їх тогочасні організаційні спроби, як невід'ємна складова політичних й соціокультурних процесів, потребують предметного вивчення.

Огляд історіографії

Якщо карпатоукраїнський студентський рух періоду ЧСР досить грунтовно висвітлений у науковій літературі (окремі аспекти теми розглянуто у публікаціях українських та зарубіжних дослідників, виданих впродовж останніх десятиліть [Skala, 1997; Делеган, 1999; Науменко, 1999; Бескід, 2001], у 2021 р. в Україні по ній було захищено дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю «Історія та археологія» [Куцов, 2021]), то його розвиток в умовах Угорського королівства дотепер знаходив лише фрагментарне відображення в українській та зарубіжній історіографії. Власне першим дослідником, який спробував проаналізувати студентський рух як невід'ємну частину суспільно-політичного життя Закарпаття першої половини 1940-х рр., був Роман Офіцинський. У монографії «Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939 - 1944)» (1997) історик на основі поодиноких публікацій у тогочасній пресі та тверджень безпосередніх учасників подій виклав кілька фактів щодо проявів громадської активності карпатоукраїнських студентів у Дебрецені та Будапешті [Офіцинський, 1997, с. 169]. Щоправда, суттєва обмеженість джерельної бази не дала можливості досліднику навіть з'ясувати об'єктивний зв'язок між наведеними фактами та розмістити їх у належній хронологічній послідовності.

Теми громадської діяльності студентів певною мірою торкнулися у своїх публікаціях й інші вчені-гуманітарії, які досліджували суспільно-політичні процеси в Закарпатті періоду його перебування у складі Угорського королівства (1939 - 1944). Так у праці угорської дослідниці Чілли Фединець «Історична хронологія закарпатських угорців 1918 - 1944» (оригінальна назва - «A kдrpдtaljai magyarsдg tцrteneti kronologiaja 1918 - 1944») як окрему подію вказано установчі збори організації «Kдrpдtaljai Ruszin Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete», проведені у Дебрецені 22 травня 1941 р. [Fedinec, 2002, c. 374]. У монографії Василя (Ласло) Брензовича «Nemzetisegi politika a visszacsatolt Kдrpatдljдn 1939 - 1944» крім «Kдrpдtaljai Ruszin Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete» згадується також про існування у вказаний період організації «Kдrpдtorosz Diдkok Egyesьletet», наближеної до Андрія Бродія (Brody Andrдs) - тогочасного депутата парламенту. Як видно з посилань, автор користувався виключно публікаціями у закарпатській угорсько- мовній преіодиці 1940-х рр. [Brenzovics, 2010, c. 138]. А у посмертно виданій монографії Ігоря Мазурка «Правове становище Закарпаття у 1939 - 1944 рр.» знаходимо згадку про «Центральний союз підкарпатських студентів (ЦСПС)», що, за словами автора, об'єднував «студентів, вихідців з регіону». Твердження це, однак, ґрунтується виключно на одному газетному повідомленні за 1940 р. [Мазурок, 2010, с. 103-104], й тому є досить віддаленим від істини. Помітну увагу даній темі приділив російський історик закарпатського походження Андрій Пушкаш у праці «Цивілізація чи варварство: Закарпаття 1918 - 1945» (оригінальна назва - «Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918 - 1945»). Ним, зокрема, було переказано кілька донесень угорських спецслужб (зокрема, відділення військової контррозвідки у Дебрецені) за 1941 - 1942 рр. щодо політичних настроїв та національно-мовних поглядів карпато- українських студентів, які навчалися у Дебреценському університеті [Пушкаш, 2006, с. 380].

Найновішими публікаціями, які досить близько дотичні до порушеної нами проблематики, є дослідження угорського історика Адама Іванчо «Русинські студенти та Дебреценський університет, 1938 - 1945» (оригінальна назва - «Ruszin hallgatok es a debreceni egyetem, 1938 - 1945») та його білоруського колеги Олега Казака «Місце молодіжних організацій у національно-культурному житті Закарпаття (1938 - 1944 рр.)» (оригінальна назва - «Место молодежных организаций в национально-культурной жизни Закарпатья (1938 - 1944 гг.)»). Перша праця була опублікована у 2017 р., друга - у першій половині 2018 р. А. Іванчо, аналізуючи процес навчання та побут «русинських студентів» у Дебреценському університеті, торкнувся й питання їх громадської діяльності. Зокрема, на основі документів з фондів Угорського Національного архіву (Magyar Nemzeti Leveltдr Orszдgos Leveltдra) та архіву медьє Гайду-Бігар (Magyar Nemzeti Leveltar Hajdu-Bihar Megyei Leveltдra) й ряду опублікованих джерел дав коротку характеристику діяльності місцевого об'єднання «Kдrpдtaljai Ruszin Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete», а також звернув увагу на участь тамтешніх студентських активістів у організаціях «Kдrpдtaljai Ruten Egyetemi Hallgatok Kцzponti Szцvetsege» та «Felvideki Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete» [Ivдncso, 2017, c. 139-141]. У свою чергу О. Казак, розглядаючи діяльність студентських об'єднань у контексті розвитку молодіжного руху, більшу увагу приділив питанню протистояння між русофілами та прихильниками офіційного у той період курсу «угро- русинізму». При цьому, використавши ряд маловідомих публікацій тогочасної крайової періодики та ввівши у науковий обіг деякі документи з 47-го фонду Державного архіву Закарпатської області, дослідник суттєво відкоригував вже сформований наратив, доповнивши його новими важливими деталями [Казак, 2018, с. 30-31].

Мета дослідження

Опираючись на праці попередніх дослідників, а також солідну добірку опублікованих джерел (матеріали тогочасних періодичних видань, які видавалися безпосередньо на території Закарпаття та в університетських центрах Угорщини; мемуарні публікації осіб, дотичних до студентського руху в угорських високих школах 1940-х рр.), у пропонованій статті нами зроблено спробу хронологічно відтворити та проаналізувати усі організаційні прояви карпатоукраїнського студентського руху, які у період 1939-1943 рр. мали місце на теренах Угорського Королівства. При цьому суттєва увага звертається на встановлення зв'язку організаційних потуг студентів з аналогічною діяльністю у попередній (чехословацький) історичний період. 

Виклад основного матеріалу

Влітку 1939 р. помітна частина карпатоукраїнських студентів, які до того здобували освіту у вищих навчальних закладах колишньої ЧСР перевелися до високих шкіл Угорського Королівства. З радянських часів в історіографії побутує думка щодо приблизної кількості таких студентів - 150 осіб. До неї ж схиляються й сучасні дослідники [Офіцинський, 1997, с. 169; Brenzovics, 2010, c. 138; Казак, 2018, с. 30]. Якщо у міжвоєнний період основним місцем навчання карпатоукраїнських студентів була Прага, то в умовах Угорського королівства цю естафету, безперечно, перейняв Дебрецен - найбільш наближене до Карпатської території (адміністративна назва краю у 1939 - 1944 рр.) університетське місто [Угрорусское, 1939, с. 47]. За даними окремих тогочасних періодичних видань, на початок 1939/40 навчального року слухачами тамтешнього університету були понад 100 представників карпатоукраїнської молоді [Наши, 1939, с. 3]. Серед них - чимало тих, які почали здобувати вищу освіту ще у часи ЧСР та були тоді активними учасниками студентського руху. Зважаючи на це, цілком логічним видається, що саме у Дебрецені й були зроблені перші кроки щодо створення карпатоукраїнської студентської організації, активно підтримувані адміністрацією та викладачами місцевого університету. Так вже у вересні 1939 р. тут був утворений «інститут» для налагодження взаємин між карпатоукраїнським («угро-руським») та угорським студентством, очолюваний професором Андором Ковачем (угорською - Kovats Andor). Метою даної структури було створення товариства «угро-руських» студентів та у перспективі - земляцького студентського гуртожитку [Наши, 1939, с. 3].

Першою акцією «інституту» стала концертна вечірка, що відбулася вже наприкінці листопада того ж року. Як повідомляли газети, її головною ідеєю було зближення угорських та «русинських» студентів з метою «кращої адаптації останніх у возз'єднаній державі» [Kovats, 1939, c. 3]. Почесними гостями заходу виступили: парламентарі Юлій Фелдешій (Fцldesi Gyula) та Стефан Фенцик (Fenczik Istvan), радник регентського комісара Карпатської території о. Юлій Марина (Marina Gyula). Звертаючись до присутніх з вітальною промовою, А. Ковач торкнувся кількох яскравих моментів зі спільної історії угорського та «русинського» народів. У числі студентів, які особливо активно долучилися до організації заходу, преса назвала Тіта (Тітуса) Іванча (Ivancso Titusz), Антонія Івана (Ivan Antal) та Віктора Булецу (Bulecza Viktor) [Kovats, 1939, c. 3; A Debreceni, 1939, c. 4]. Відомо, що усі вони наприкінці 1930-х рр. навчалися у празьких високих школах [Во вниманіе, 1937, с. 3; Вакула, 2019, с. 66]. Проте дотичним до тогочасного студентського руху серед них був лише Т. Іванчо - восени 1937 р. він став членом товариства «Возрождєніє» й впродовж наступного навчального року дисципліновано відвідував його збори [UDUK-AUK, f. 63, kart. 183, sign. b. с., арк. 42-43].

Відзначимо також, що буквально напередодні проведення заходу на шпальтах ужгородської газети «Карпаторусскій Голосъ» з'явилася замітка «Нашимъ студентамъ въ ДебрецинЬ», де від імені громадськості висловлювалася подяка за проявлену ініціативу та побажання подальшої успішної діяльності. «Сознаемъ, что академическая молодежь является самымъ отзывчевымъ и чувствительнымъ нервомъ своего народа. Сила и дЬятельность народа наглядно проявляются особенно въ его молодежи, которой жизнь открываетъ дорогу, не только научную, но и общественно-политическую и у которой неисчерпаемый источник чистосердечныхъ порывовъ», - йшлося у публікації [Нашимъ, 1939, с. 4]. Власник видання С. Фенцик у недавньому часі був одним із найбільших покровителів русофільських студентських об'єднань, які діяли у Празі та інших містах ЧСР. Саме тому у цитованій публікації явно прочитувалося очікування політика, що у нових умовах студенти знов гуртуватимуться на платформі русофільства й, можливо, надалі співпрацюватимуть з ним у громадській діяльності. Цим, вочевидь, пояснюється й персональна присутність політика на заході.

У певній мірі сподівання русофілів реалізовувалися у вересні 1940 р. Саме тоді в Ужгороді на зборах за участі близько 40 студентів з різних вишів країни, у присутності головного радника регентського комісара Карпатської території о. Олександра Ільницького (Ilniczky Sandor) та ряду інших поважних гостей було оголошено про створення організації «Центральный Союзъ Русскихъ Студентовъ» (у тогочасній пресі зустрічалися також назви «Центральный Союз Подкарпатских Руських Универзитетских Студентов» та «Karpataljai Ruten Egyetemi Hallgatok Kцzponti Szцvetsege»; найімовірніше, що саме ця організація згадується й у праці В. Брензовича під назвою «Karpatorosz Diakok Egyesьletet»). Головою об'єднання був обраний Іван Ковач (Kovacs Janos) - тодішній студент юридичного факультету Пейчського університету [Фридманскій, 1940, с. 2; Русинськый, 2010, с. 136; A Karpatalajai, 1940, с. 7]. Навчаючись впродовж 1930-х рр. у Карловому університеті, І. Ковач був одним із найбільш помітних діячів русофільського студентського табору. Серед іншого, у 1929 - 1931 рр. він входив до правління товариства «Возрождєніє»; у 1931 - 1939 рр. обіймав різні керівні посади у ЦСПС; у 1934/35 н.р. очолював самоврядування «Карпаторусского студенчєского общежитія» у Празі. У ті часи студент позиціонувався саме як один із найближчих соратників С. Фенцика: видавав й редагував фінансовані Фенциком часописи «Нашъ Карпаторусскій Голосъ» (1934 - 1935) та «Нашъ Авангардъ» (1938), входив до правління «Русской Національно -автономной партії» (1935 - 1937), а у жовтні 1938 р. був особистим секретарем Фенцика як міністра автономного уряду Підкарпатської Русі [Куцов, 2021, с. 296, 311-312, 139, 197-199, 207]. При цьому, як було наголошено в ході обрання, керівну посаду Ковач обійняв «на мЬсто отишовшого предсЬдателя» [Русинськый, 2010, с. 136-137]. Таким чином створена структура фактично оголосила себе правонаступником чехословацького «Центрального Союза Подкарпаторусскіх Студєнтов». Певно, саме з огляду на це деякі сучасні дослідники [Поп, 2006, с. 378] помилково розглядають ЦСПС та ЦСРС як одну й ту саму організацію.

Попри присутність на зборах владних представників та надсилання учасниками вітальних кореспонденцій прем'єр-міністру, міністру освіти та регентському комісару, русофільська орієнтація новоствореної організації та неприховані погляди її голови відверто дисонували із офіційною національномовною політикою Угорського королівства щодо Карпатської території. Адже буквально напередодні керівник відділу освіти Регентського комісаріату о. Юлій Марина, висловлюючи офіційну позицію влади, проголосив: «Требуется новый духъ, духъ водворенія единой мысли, мысли Угорской Короны Св. Стефана, той Короны, съ которой нашъ народъ на протяженіи прошлыхъ 1000 лЬтъ былъ связанъ и въ добромъ и въ зломъ <...> НЬтъ у насъ «украинцевъ», нЬтъ ни «кацаповъ», но есть единыйугрорусскій народъ» [цит. за: Офіцинський, 1995, с. 322]. На суб'єктивність думок І. Ковача, висловлених під час зборів, одразу ж звернула увагу газета «Карпатска НедЬля» («орган мадярсько-руського братерства», фінансований о. О.Ільницьким), що висвітлювала захід. Видання, зокрема, констатувало, що новобраний голова «зробив доста остру прояву в вопросЬ, что може быти из больше взглядов предметом диспут». При цьому зауважувалося, що «слышательство и молодеж не в всЬм одобрьовало розбираня нового председатЬля» [Русинськый, 2010, с. 136-137]. Національно-мовне спрямування ЦСРС викликало занепокоєння й у жупана Ужанскої жупи. Як зазначає О. Казак, у донесенні, адресованому прем'єр-міністру Угорського Королівства, чиновник стверджував, що практично усі з присутніх на зборах організації промовляли російською, «спрямовували <...> погляди не на Будапешт, а на Москву», та висловлювали захоплення російською (московською) культурою. Посадовець вважав такі ідеї загрозливими для угорської державності, у зв'язку з чим рекомендував вести серед студентів пропаганду в дусі офіційної ідеології «угро-русинізму» [Казак, 2018, с. 31].

Газетний матеріал про створення ЦСРС свідчить, що пропозицію обрати Ковача головою висунув представник дебреценського студентства Кирило Яськов (Jaszkov Cirill). Уродженець Галичини Яськов (народився у м. Миколаїв сучасної Львівської області), навчаючись у другій половині 1930-х рр. у Карловому університеті, як і Ковач, брав найактивнішу участь у діяльності організацій студентів-русофілів. Серед іншого, у 1936/37 н.р. він був секретарем «Возрождєнія», а станом на 1938/39 н.р. - першим заступником голови ЦСПС [Куцов, 2021, с. 298, 312]. У правлінні новоствореної структури він обійняв посаду заступника голови [Ivancso, 2017, c. 139]. Це наштовхує на висновок, що на момент створення ЦСРС дебреценські студенти повністю підтримували дане об'єднання. Однак вже у скорому часі стало зрозуміло, що реальний стан справ виглядав не зовсім так.

Вже 30 вересня 1940 р. на шпальтах газети «Русское Слово» з'явилася публікація «Наше студенчество», підписана криптонімом «Л-ръ». Серед іншого у ній повідомлялося, що у Дебрецені «началось движеніе съ цЬлью учредить мадярско-рутенское студенческое общество и воспитывать студентовъ въ мадярско- рутенской культурЬ». Очільником даного процесу у статті вказувався К. Яськов [Л-ръ, 1940, с. 4]. Криптонім наводить на думку, що автором наведеної публікації міг бути Василь Лавер (Laver Laszlo) - студент молодшого покоління (у 1939 р. закінчив Мукачівську гімназію), який у той час навчався на юридичному факультеті у Пейчі разом з І. Ковачем. Крім того, судячи з окремих наведених у статті фактів, зовсім не виключено, що її було написано на прохання Ковача або ж навіть під його безпосередню диктовку.

Попередню інформацію було деталізовано у статті «Кое-что о студенчествЬ», що з'явилася у грудні 1940 р. у тій самій газеті за підписом студента філософського факультету Дебреценського університету Івана Фрідманського (Friedmanszky Janos). До слова, сам Фрідманський теж належав до молодших студентів, які не брали безпосередньої участі у діяльності міжвоєнних студентських об'єднань. Зважаючи на це, цілком ймовірно, що справжнє авторство публікації належало комусь з недавніх активістів русофільського студентського руху, яких у Дебрецені на той час навчалося чимало. За словами автора статті, невдовзі після установчих зборів ЦСРС дебреценські студенти почали підготовку до заснування місцевого об'єднання в рамках згаданої структури. Саме на такому форматі, зокрема, наголошували ініціатори створення товариства і саме така ідея обговорювалася у широких колах тамтешнього карпатоукраїнського студентства. При цьому голова ЦСРС І. Ковач про такі наміри поінформований взагалі не був. Проте вже незабаром у національно-мовному спрямуванні майбутнього товариства відбулися кардинальні зміни - «черезъ одну ночь оно изменило свой русскій обликъ и стало называть себя “руськимъ, русинскимъ"». За твердженням Фрідманського, переважна більшість дебреценських студентів такі зміни не підтримувала: «Русскіе студенты дебрецинскаго университета всецЬло стоятъ за ЦСРС и не станутъ принимать участіе въ работЬ направленной противъ этой своЬй организации и противъ самихъ себя». Попри це станом на грудень 1940 р. робота по створенню дебреценського «русинського» товариства продовжувалася, а серед студентів проводивcя збір підписів на його підтримку. Також у статті повідомлялося, що серед невеликої кількості студентів з родин греко- католицьких священиків (за словами автора статті, таких нараховувалося дев'ятеро) у той час активно обговорювалася ідея створення ще однієї альтернативної організації «дабы репрезентировать нашъ “рутенизмъ"» [Фридманскій, 1940, с. 2].

Буквально за кілька днів після публікації Фрідманського газета «Karpati Magyar ffirlap» поінформувала про нещодавню зустріч ініціативної групи дебреценських студентів з регентським комісаром Карпатської території Міклошем Козмою (Kozma Miklos). У ході зустрічі обговорювалася саме ідея створення студентської організації. Також газета повідомила, що 7 грудня 1940 р. за дорученням регентського комісара безпосередньо у Дебрецені зі студентами зустрілися його особистий секретар Ласло Тар (Tar Laszlo) та о. Ю. Марина. Вони надали студентам інформацію щодо результатів розподілу стипендій, виділених з крайового бюджету, та вислухали їх побажання. Зі свого боку студенти повідомили про бажання незабаром утворити «Русинське національне товариство студентів університетів та високих шкіл» («Ruszin Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Orszagos Szцvetseget»). Таку ідею, за інформацією видання, підтримував й ректор Дебреценського університету, який пообіцяв виділити приміщення під офіс майбутньої організації. За інформацією газети, одразу після зустрічі у Дебрецені о. Ю. Марина відбув до Будапешта аби ознайомитися із побутом тамтешніх студентів й сформувати з них ініціативний осередок по створенню майбутньої організації [Megalakuloban, 1940, с. 3].

Станом на початок січня 1941 р., як повідомляла газета «Карпатска НедЬля», «Приготовляюча комиссія союза дебрецинских руських высокошкольных студентов» вже навіть планувала видавати власний періодичний орган - «ВЬстник Дебрецинских Высокошколярьов». Матеріал до майбутнього видання збирав студент філософського факультету місцевого університету Йосип Архій (Archy Jozsef) [Русинськый, 2010, с. 166-167]. Архій також належав до молодшої генерації студентів (у 1939 р. закінчив Ужгородську гімназію) й теж не був ангажований у студентський рух чехословацького періоду. Проте ще у шкільні роки він проявив себе як плідний російськомовний літератор й на початку університетських студій теж демонстрував русофільські погляди, публікуючи твори у газетах «Русское Слово» та «Карпаторусскій Голосъ», а також виданнях «Союза Угро-Русскихъ писателей» [Хланта, 2017. с. 23]. Участь Архія у підготовчій комісії була свідченням того, що русинське спрямування майбутнього дебреценського об'єднання не викликало застережень серед поміркованих русофілів або - принаймні у частини з них.

У квітні 1941 р., за даними газети «Kдrpдti Hirado», потенційними членами дебреценського «Общества Подкарпатских Руських Студентов» («Kдrpдtaljai Ruszin Diдkok Egyesьlete») зголосилося близька 30 осіб. Того ж місяця під час великодніх канікул їх ініціативна група знов побувала на аудієнції у регентського комісара М. Козми та його головного радника о. О. Ільницького. Під час спілкування Козма пообіцяв майбутній організації всіляку підтримку, зокрема, сприяння в отриманні приміщення під офіс у будівлі Дебреценського університету. У свою чергу о. О. Ільницький висловив радість, що нарешті студентство об'єднується у «русинському таборі». Разом з тим, висвітлюючи цю подію, «Kдrpдti Hirado» констатувала, що у середовищі студентства відсутня єдність (вочевидь, йшлося саме про національно-мовне питання), яка заважає створенню єдиної організації. При цьому ініціаторів заснування дебреценського товариства газета називала «групою свідомих молодих людей», які «відкинувши буденну політику, поставили за мету надання матеріальної та моральної підтримки студентам та розвиток серед них національної ідеї» [Szervezkedik, 1941, с. 2].

Зрозуміло, що публічний резонанс довкола створення студентської організації у Дебрецені та її взаємин із ЦСРС не міг не викликати питань збоку широких кіл громадськості. Саме цим, напевно, й було спровоковане газетне повідомлення голови ЦСРС І. Ковача, опубліковане у березні 1941 р. У ньому студент висловив «русское спасибо» усім особам, які у листах до нього «выразили горячее желаніе, вЬру и надежду, что наше студенчество и въ настоящее время будетъ непоколебимо стоять на стражЬ общенародныхъ интересовъ, какъ и в прошломъ <...> довЬріе нашему непоколебимому стойкому русскому студенчеству и вЬру въ правоту нашего дЬла» [Ковачъ, 1941, с. 3]. Разом з тим жодних коментарів щодо організаційних процесів, які на тай час відбувалися у Дебрецені, у публікації не було.

Тим часом 22 травня 1941 р. у залі дебреценського готелю «Aranybika» під керівництвом вже згадуваного К. Яськова відбулися установчі збори організації, що отримала назву «Общество Подкарпатских Руських Высокошкольных Студентов» («Kдrpдtaljai Ruszin Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete», далі - ОПРВС). Окрім самих студентів у церемонії взяли участь о. О. Ільницький, ректор Дебреценського університету Дюла Митрович (Mitrovics Gyula), професори А. Ковач та Ерне Флацбарт (Flachbarth Erno). У вступній промові, виголошеній угорською та «русинською» мовами, К. Яськов наголосив на вірності засновників організації ідеї «понад тисячолітнього угорсько-русинського братерства», а також коротко охарактеризував статутні положення ОПРВС. Після схвалення статуту та обрання функціонерів товариства із вітальними промовами виступили почесні гості. Зокрема, о. О. Ільницький у своєму виступі, серед іншого, наголосив, що засновники нового товариства підтвердили власною діяльністю вірність тисячолітній державі св. Стефана, на відміну від ініціаторів створення попередніх студентських об'єднань, які не дотрималися таких обіцянок [Megalakult-2, 1941, с. 3]. Останні слова, безперечно, були закидом вбік русофільського ЦСРС.

Головою новоствореної організації був обраний вже згадуваний Віктор Булеца - студент медичного факультету. До керівництва також увійшли: Степан Пуза (Puza Istvдn) - заступник голови, Іван Кайла (Kajla Jдnos) - секретар, Юрій Булеца (Bulecza Gyцrgy) - господар, Іван Попович (Popovits Jдnos), соціальний референт, Кирило Яськов - культурний референт, Гаврило Булеца (Bulecza Gдbor) - скарбник, Розалія Швайгер (Schweiger Rozдlia), контролер, Степан Ботош (Botos Istvдn), Андрій Бокотей (Bokotej Andrдs) та Михайло Соломон (Szolomдn Mihдly) - члени ревізійної комісії. Заступниками членів правління стали: Степан Бреза (Breza Istvдn), Микола Бердар (Berdдr Miklos), Андрій Зала (Zala Endre) та Василь Ганчин (Hancsin Lдszlo) [A Kдrpдtaljai, 1941, с. 1].

Наведений список свідчив, що за внутрішньою структурою ОПРВС був майже ідентичним до карпатоукраїнських студентських об'єднань часів ЧСР, а також, що понад третина обраних посадовців у чехословацький період були активними учасниками студентського руху. Порівняно чисельною, зокрема, була група студентів, які у міжвоєнний час брали активну участь у діяльності українофільського Союзу Підкарпатських Руських Студентів (далі «Союз»). Їх у керівництві ОПРВС було четверо: Степан Бреза (від травня 1938 р. до січня 1939 р. був головою «Союзу» й паралельно певний час - відповідальним редактором молодіжного націоналістичного журналу «Пробоєм»), Микола Бердар (в правлінні «Союзу», обраному 22 січня 1939 р., обіймав посаду писаря), Степан Ботош та Іван Попович (впродовж 1935-1938 рр. обидва вони обіймали різні керівні посади у Братиславській філії «Союзу») [Куцов, 2021, с. 304-307; ЦДАВО, ф. 4392, оп. 1., спр. 2, арк. 93-94]. На нашу думку, колишніх «союзівців» створена організація приваблювала не лояльністю до Угорщини, а власне її альтернативністю до русофільства (тим більше, що власне український рух у будь-яких його проявах тоді перебував під забороною). З тих самих причин колишніх активістів русофільських об'єднань у керівництві ОПРВС практично не було. Окрім самого К. Яськова, до таких належав лише А. Зала. Навчаючись наприкінці 1930-х рр. на юридичному факультеті Карлового університету, він був членом «Возрожденія» [ЬDUK- AUK, f. 63, kart. 139, sign. b. с., арк. 42], хоча й не брав активної участі у його діяльності. Решта ж обраних членів керівництва новоствореного товариства або були молодшими студентами, або (як брати Булеци) під час навчання у чехословацьких вишах не належали ані до українофілів, ані до русофілів. До речі, саме нейтральна позиція В. Булеци у період ЧСР, найімовірніше, й зумовила його обрання головою ОПРВС. Натомість попередня діяльність інших представників керівного складу організації змушувала угорські владні структури відверто сумніватися у щирості їх нинішніх поглядів. Так у донесенні підрозділу контррозвідки у Дебрецені, датованому 24 листопада 1941 р. (його переказ подано у праці А. Пушкаша), стверджувалося, що очолювана В. Булецою група у більшості своїй складалася з «опортуністів, які друзями угорців були не за переконанням, а із розрахунку» [Пушкаш, 2006, с. 380].

До слова, для широких кіл громадськості питання національно-мовного спрямування новоствореної організації ще тривалий час залишалося нез'ясованим. Принаймні, на це вказує плутанина щодо її офіційної назви, яка зустрічалася у періодиці 1941-1942 рр. До прикладу, деякі русофільські видання у Карпатській Території вживали назва «Общество Подкарпато- русскихъ студентовъ» [Высша, с. 78], а у поодиноких угорських часописах подавалася російськомовна назва в угорській транскрипції - «Obscsesztvo Podkarpatszkich Ruszkich Vцszokoskolynцch Sztudentov» [Megalakult-2, 1941, с. 3].

Цікаво, що за кілька днів до створення ОПРВС у тому ж таки Дебрецені під патронатом професора А. Ковача відбулося заснування ще однієї «підкарпатської» організації - «Felvideki Egyetemi es Foiskolai Hallgatok Egyesьlete». Про це 18 травня 1941 р. повідомила газета «Debreczeni Ujsag». За інформацією видання, поряд зі словаками та угорцями з «гірського краю» («felvidek») до керівництва цієї інтернаціональної організації були обрані й кілька карпатоукраїнських студентів: вже згадуваний А. Іван обійняв посаду секретаря, а правник Євген Анталовський (Antalovszky Jeno) став одним із восьми заступників членів правління [Megalakulta, 1941, с. 2]. Є. Анталовський походив із знаної у краї громадсько - активної родини. Його батько у міжвоєнний період певний час очолював «Общество им. А. Духновича», а старші брати на рубежі 1920-1930-х рр. були провідними діячами русофільського студентського руху [Поп, 2006, с. 97-98]. Сам він, навчаючись у Карловому університеті, буквально за кілька днів до розпаду ЧСР теж встиг вступити до «Возрождєнія» й навіть був уповноважений товариством (до речі, спільно з І. Ковачем) вести перемовини з карпатоукраїнськими робітниками щодо створення у Празі спільного робітничо-студентського «Союза Молодёжи» [ЬDUK-AUK, f. 63, kart. 183, sign. b. с., арк. 27]. Примітно, що у цитованому вище донесенні контррозвідки Іван та Анталовський фігурували як лідери русофільського крила дебреценських студентів. До цієї ж групи, за інформацією контррозвідників, належали вже згадуваний І. Фрідманський та студент філософського факультету Андрій Ігнат (Ihnat Andras) [Пушкаш, 2006, с. 380]. Останній у 1938/39 навчальному році також був студентом Карлового університету й брав помітну участь у діяльності «Возрожденія» [ЬDUK-AUK, f. 63, kart. 183, sign. b. с., арк. 11]. Зважаючи на наведені факти, можемо припустити, що участь в організації «студентів з гірського краю» Іван та Анталовський планували використати як альтернативу ОПРВС саме з метою репрезентації русофільського напрямку.

Аналізовані вище газетні публікації дають підставу стверджувати, що на стадії підготовки до створення ОПРВС планувалося, що організація поширить діяльність не лише на Дебрецен й на інші університетські міста країни, ставши таким чином прямою противагою ЦСРС. Саме з цим, певно, й був пов'язаний епізод, описаний у книзі Олега Грабаря «Поэзия Закарпатья 1939 - 1944»: «В Будапешт прибыл агент регентского комиссара Миклоша Козмы и его секретаря Тарра - студент филологического факультета в Дебрецине Кирилл Ясько (йдеться про К. Яськова. - авт.), родом галичанин, в сопровождении Иосифа Брезы (вочевидь, йдеться про Степана Брезу. - авт.), с предложением к студентам - украинцам, обучавшимся в Будапеште и Дебрецине заключить “договор " с регентским комиссариатом. За это мол, студентам будет предоставлена высокая стипендия. Ясько-Яськив, фигурировавший в прошлом с одинаковым успехом на ролях русского, украинца, тутешняка, православного и греко-католика, и привезший с собой в Будапешт готовый текст “договора ", был с позором и изгнан и удалися несолоно хлебавши». Згаданий інцидент, за словами Грабаря, відбулася «в половине 1942 г.» [Грабарь, 1957, с. 101], проте, судячи з наведених прізвищ й викладених фактів, він мав місце саме у 1941 р., найімовірніше - у той самий період, коли й створювалося ОПРВС. Власне візит колишнього «возрождєнца» Яськова та колишнього «союзівця» Брези до Будапешту, на нашу думку, мав на меті саме створення у середовищі тамтешніх карпатоукраїнських студентів (зокрема, студентських активістів чехословацького періоду) осередку ОПРВС. При цьому зауважимо, що сам Олег Грабар (Hrabar Oleg) був безпосереднім свідком та учасником згаданих подій. У другій половині 1930-х рр. він навчався на філософському факультеті Карлового університету, а після розпаду ЧСР - у Будапештському університеті [Продан, 2006, с. 47]. У період навчання в Празі брав активну участь у діяльності русофільських студентських об'єднань. Зокрема, у 1935/36 та 1938/39 навчальних роках входив до правління «Возрождєнія», а також був скарбником (1935/36, 1936/37, 1938/39 навчальні роки) та головою ревізійної комісії (1937/38 н.р.) товариства православних студентів «Пролом» [Куцов, 2021, с. 298-299, 317-318].

Відверта апатія збоку частини земляків-студентів безпосередньо у Дебрецені та за його межами, помітна суперечливість у поглядах власного активу стали першими причинами того, що вже за кілька місяців після створення активність ОПРВС почала відчутно знижуватися. Організація не проводила жодних самостійних акцій, а уся її діяльність фактично звелася до періодичних виступів В. Булеци на різноманітних урочистостях (зокрема, з нагоди візиту до Дебрецена М. Козми у жовтні 1941 р.) [Kozma, 1941, с. 5]. Наприкінці року до цих причин додалася ще й несподівана смерть М. Козми (8 грудня 1941 р.), який від моменту створення був покровителем ОПРВС та, за словами його лідерів, «зъ любовью старався о матеріяльномь и моральномъ положенію нашого студентства» [ВЬнок, 1941, с. 2].

Рятуючи ситуацію, на початку 1942 р. керівники організації спробували заручитися підтримкою нової влади Карпатської території. З цією метою 24 січня 1942 р. делегація, очолювана В. Булецою, побувала на аудієнції у новопризначеного регентського комісара Пала Вільгельма Томчані (Tomcsanyi Vilmos Pal). У своїй промові голова ОПРВС, від імені студентства, подякував чиновнику за опіку «над долею русинського народу» та побажав успіхів у подальшій роботі. У свою чергу регентський комісар висловив побажання, аби у студентському середовищі панувало взаєморозуміння та «єдиний патріотичний дух», оскільки лише так студентська молодь зможе «зробити свій внесок у будівництво держави». Також Томчані пообіцяв студентам моральну й матеріальну підтримку, зокрема, сприяння в оснащенні канцелярії ОПРВС [A Karpataljai, 1942, с. 3]. Однак істотно на ситуацію це не вплинуло, і вже незабаром організація повністю зникла з інформаційного простору.

Окрім вже названих можна виділити кілька об'єктивних і суб'єктивних причин такого стану справ. Зокрема, важко не погодитися із думкою А. Іванчо, що до зниження популярності організації суттєво спричинилася ситуація на фронті [Ivancso, 2017, c. 141]. Адже успіхи Червоної армії на початку 1942 р. відверто сприяли посиленню серед карпатоукраїнської академічної молоді про-радянських настроїв. На зміцнення таких симпатій серед дебреценського студентства у той період звертали увагу й угорські спецслужби [Пушкаш, 2006, с. 380; Грабарь, 1957, с. 100]. Серед причин суб'єктивного характеру варто відмітити завершення у 1942 р. університетських студій провідними діячами ОПРВС (включаючи, В. Булецу та К. Яськова), перехід деяких діяльних членів товариства (до прикладу, Й. Архія) на навчання до інших університетів [Архій, 1975, с. 134], а також смерть професора А. Ковача (лютий 1942 р.), в лиці якого організація втратила ще одного покровителя. До речі, що примітно, з прощальним словом на похоронах професора від імені карпатоукраїнських студентів виступав не представник ОПРВС, а лідер русофільської групи Є. Анталовський [Eltemettek, 1942, с. 6].

Не останню роль у занепаді ОПРВС відіграла й публічна кампанія із дискредитації К. Яськова, проведена влітку 1942 р. студентами-русофілами. Так 24 червня 1942 р. «Карпаторусскій Голосъ» розмістив безневинний, на перший погляд, допис згадуваного вище В. Лавера під назвою «Куда дЬвалось имущество бывшихъ студенческихъ організацій?». Автор звертався до недавніх функціонерів міжвоєнних студентських об'єднань з проханням надати через пресу відому їм інформацію про долю майна та коштів цих організацій після розпаду ЧСР [Лаверъ, 1942, с. 2]. На публікацію майже миттєво відреагував І. Ковач. Його відповідь «Наше студенчество» з'явилася на шпальтах «Русского Слова» вже 1 липня того ж року. Основна теза «відповіді» зводилася до наступного: «Что же касается денегъ, кассовыхъ книгъ, банк. вклад. книжекъ сберегательныхъ кассъ, то все это было передано студенту философіи, тогдашнему тов. предс. ЦСПС - Кириллу Яськову. Г-на Яськова уже неоднократно воззывали дать отчетъ объ этихъ денегъ, но он почему-то до сих поръ хранитъ гробовое молчаніе. Поэтому я прошу компететнтные на то студенческия круги вияснить все это дЬло съ г-омъ Яськовымъ <...> чтобы было - разъ на конецъ ясно: куда дЬвались деньги быв. студ. организаций» [Ковачъ, 1942-1, с. 3]. Формулювання запитання у замітці Лавера, а особливо оперативність, з якою була надана відповідь Ковачем, наводять на висновок про заздалегідь сплановану акцію, що мала на меті дискредитацію К. Яськова в очах студентства й ширших кіл громадськості.

Такої думки дотримувався власне й сам К. Яськов. Його реакція на закиди Лавера та Ковача з'явилася 12 липня 1942 р. у газеті «НедЬля». Назвавши головною причиною публічних нападів на себе, власну участь у створенні та діяльності дебреценського ОПРВС, недавній студент дав коротке роз'яснення щодо фінансових справ ЦСПС у 1938 р. та обіцяв підтвердити власні слова відповідними документами однак виключно на вимогу осіб, уповноважених на це колишніми студентськими об'єднаннями [Яськовъ, 1942, с. 6]. 22 липня «Русское Слово» розмістило ще одну статтю І Ковача, сповнену демагогічної критики К. Яськова [Ковачъ, 1942-2, с. 4]. Після цього полеміка припинилася остаточно.

Примітно, що публічні напади на ОПРВС та К. Яськова збіглися у часі зі спробами русофілів нагадати громадськості про існування ЦСРС бодай у не легалізованому статусі. Так, у червні 1942 р. «Карпаторусскій Голосъ» вмістив розлогу тематичну рубрику «Студенчество», аналогічну тим, які регулярно з'являлися на шпальтах фенциківських видань впродовж 1930-х рр. Серед опублікованих там матеріалів привертає увагу повідомлення «Абитуріентамъ гимназій!», підписане студентом юридичного факультету Пейчського університету Дмитром Мондичем (Mandics Demeter). Хоча сам ЦСРС у публікацій прямо не згадувався, у ній розкривалася його неформальна структура та вказувалися імена фактичних представників, від яких абітурієнти могли отримати інформацію про той чи інший вищий навчальний заклад країни. Так репрезентантами ЦСРС Будапешті були медик Олександр Ерфан (Erfan Alexandr / Sandor), Михайло Бубряк (Bubrjak Mihaly) та вже згаданий О. Грабар, у Дебрецені - вже згадувані А. Іван та Є. Анталовський, а також Олівер Бучина (Bucsina Oliver), у Пейчі - І. Ковач, В. Лавер та Д. Мондич, у Сеґеді - Іван Щифферер (Sifferer Janos), У Шопроню - Альберт Міня (Minya Albert) [Мондичъ, 1942, с. 2].

Частина з названих осіб (окрім, звичайно, вже згадуваних Анталовського, Івана, Грабаря та Ковача) у другій половині 1930-х рр. також були студентами празьких вищих навчальних закладів та брали активну або опосередковану участь у студентському русі. Зокрема, О. Ерфан, навчаючись на медичному факультеті Карлового університету, брав активну участь у діяльності товариства «Возрождєніє» (у правлінні 1936/37 н.р. обіймав посаду писаря, у 1937/1938 н.р. - першого заступника голови) та ЦСПС (у 1938 - 1939 рр. був його генеральним секретарем). М. Бубряк та О. Бучина, вступивши у 1937 р. до Карлового університету, також стали членами «Возрожденія», хоча впродовж наступного часу особливої активності у житті організації не проявляли [ЬDUK-AUK, f 63, kart. 139, sign. b. с., арк. 48]. Сам автор опублікованого повідомлення Д. Мондич у міжвоєнний час теж був опосередковано дотичний до «Возрождєнія» - 30 листопада 1938 р., як учень Празької російської гімназії, він був присутній на загальних зборах товариства [ЬDUK-AUK, f. 63, kart. 183, sign. b. с., арк. 60]. Найбільш неоднозначним персонажем у наведеному переліку, безперечно, був А. Міня - студент лісової інженерії з Шопрона (відділення Угорського університету технології та економіки ім. Йосифа). Молодший брат одного з перших членів «Возрождєнія» й активного русофільського діяча Еміла Міні, він, поступивши у 1937 р. на юридичний факультет Карлового університету, з нез'ясованих наразі причин став членом українофільського «Союзу» [ЦДАГО, ф. 269, оп. 1, спр. 899, арк. 119]. Правда, вже у травні наступного року був виключений звідти за систематичну бездіяльність та дії спрямовані проти організації [ЦДАВО, ф. 4392, оп. 1., спр. 2, 87]. При цьому, що цікаво, 16 лютого 1938 р. (формально ще перебуваючи у лавах «союзівців») вказаний студент разом із кількома членами «Возрождєнія» був рекомендований ЦСПС на отримання щорічної стипендії від польського уряду [AAN, Zespol: Konsulat RP w Uzhorodzie, sygn. 2/460/0/- /28, арк. 2, 4-5]. Також, що примітно, після виключення з лав «Союзу» до «Возрождєнія» або якої- небудь іншої русофільської студентської організації А. Міня так і не вступив. Незважаючи на це, в умовах Угорського королівства згаданий студент опинився саме у лавах русофілів.

До слова, публікація Мондича дає можливість логічно пояснити висловлене в «Енциклопедії Підкарпатської Русі» (оригінальна назва - «Энциклопедия Подкарпатской Руси») істориком І. Попом твердження, що «після входження усієї Підкарпатської Русі до складу Угорщини (1939) до ЦСПС ввійшли також організації підкарпатських студентів ун-тів Будапешта, Дебрецена, Сегеда, Пейча та Шопрона» [Поп, 2006, с. 378]. Подана дослідником інформація, найімовірніше ґрунтувалася на даних, отриманих у 1990-х рр. безпосередньо від І. Ковача, а під «організаціями підкарпатських студентів» розумілися саме невеликі за чисельністю студентські групи у вказаних університетських містах.

Загалом же газетні публікації, датовані серединою 1942 р., були останніми публічними згадками про ЦСРС, як студентську структуру, що функціонувала в Угорському королівстві. Окрім власне нелегального становища організації, ймовірними причинами цього могли бути поступове завершення навчання її старшими лідерами та відсутність у студентів молодшого покоління продовжувати діяльність у традиціях консервативного міжвоєнного русофільства.

Судячи з публікацій у пресі, станом на першу половину 1943 р. остаточно зійшла нанівець й діяльність дебреценського ОПРВС. Так у березні 1943 р. газета «Karpati Hirado» констатувала, що попри сумлінне і успішне навчання «русинські студенти» у Дебрецені є пасивними у громадській діяльності [A karpataljai, 1943, с. 1; Jol tanulnak, 1943, с. 2]. Про існування у Дебрецені ОПРВС у цьому контексті навіть не згадувалося. Власне 1943 р., на нашу думку, й слід вважати часом фактичного припинення діяльності дебреценської організації, яка відверто не впоралася з місією, що на неї покладалася.

У контексті розкриття теми нашого дослідження неодноразово згадувалися карпатоукраїнські студенти, які навчалися у високих школах Будапешта. На відміну від Дебрецена, станом на 1939/40 н.р. у столиці Угорського королівства навчалося значно менше студентів, які встигли побувати слухачами чехословацьких високих шкіл. Зокрема, у Будапештському королівському університеті ім. П. Пазманя таких було не більше десяти [A Budapesti, 1940, с. 143-176]. З них преважну більшість складали представники русофільського табору, включаючи недавніх провідних функціонерів «Возроджденія» та ЦСПС. Вочевидь, саме їх позиція у національно-мовному питанні завадила у 1941 р. поширенню діяльності ОПРВС на будапештське студентство, але натомість дозволила створити у Будапешті неформальний осередок ЦСРС, який діяв щонайменше до середини 1942 р.

Проте організаційні спроби будапештських студентів мали місце не лише у контексті функціонування ОПРВС та ЦСПС. Приблизно на початку 1941/42 н.р. частина будапештських студентів- русофілів зорганізувалися у неформальному літературному гуртку. У крайовій русофільській пресі того періоду він фігурував під назвою «Будапештскій кружокъ». Безперечним лідером цього об'єднання був студент-філолог Еміліан (Еміль) Балецький (Baleczky Emil) [Панько, 2020, с. 134]. Ще у період ЧСР він заявив про себе як здібний російськомовний літератор й навіть спромігся випустити збірку власних творів «Вербный трепетъ» (1936). Також, навчаючись у старших класах Мукачівської гімназії, а згодом - на філософському факультеті Карлового університету Балецький брав активну участь у русофільському студентському русі: 1936 - 1938 рр. очолював студентсько-учнівський гурток «Родина» (Чинадійово), у 1938/39 н.р. був заступником голови «Возрожденія», а наприкінці 1938 р. - одним з редакторів русофільської газети «Дневникъ», що видавалася у Празі [Куцов, 2021, с. 89, 213, 299].