Остракізм Олександра Карпенка у період роботи в інституті суспільних наук академії наук Української радянської соціалістичної республіки у Львові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії і політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

Остракізм Олександра Карпенка у період роботи в інституті суспільних наук академії наук Української радянської соціалістичної республіки у Львові

Іван Пендзей кандидат історичних наук доцент кафедри всесвітньої історії

З'ясовано концептуальні розбіжності Олександра Карпенка й адептів комуністичної ідеології щодо характеру революційного руху в Східній Галичині у листопаді 1918 р., проаналізовано породжений на цій основі науковий, ідейно-ідеологічний, партійний та адміністративно-організаційний остракізм вченого. Висвітлено відстоювання О. Карпенком своїх новаторських поглядів на революційний процес у Східній Галичині в листопаді 1918 р. та його боротьбу за їхнє утвердження в радянській історіографії. Цькування і переслідування О. Карпенка, зумовлене його переоцінкою характеру революційних подій у Східній Галичині, пов'язано з фундаментальною проблемою переосмислення концептуальних проблем політичної історії України першої чверті XX ст., про яку в ті дні дискутували на розширеній вченій раді Інституту історії АН УРСР у Києві, де виступив вчений і був підданий нещадній критиці. На основі першоджерела відтворено протистояння двох діаметрально протилежних непримиренних концепцій характеру революційного руху в Східній Галичині в жовтні-листопаді 1918 р., які виражали і представляли І. Компанієць та О. Карпенко, з'ясовано позицію у дискусії відомого ученого Ф. Шевченка. Подано рішення кількох партійних зборів Інституту суспільних наук, спрямовані на приниження вченого і дискредитацію його ідей. Зроблено розгорнутий аналіз закритих партійних зборів Інституту 5-6 травня 1958 р. та їхніх ухвал. Виявлено певні розходження у тлумаченні Ю. Сливкою і В. Бадяком виступу М. Кравця на зібранні його справжньою роллю в прийнятій зборами компромісній постанові, і відверненні від О. Карпенка партійної розправи. Зазначено поширення його ідей, наукових тверджень і висновків щодо подій у Західній Україні в листопаді 1918 р., виникнення ЗУНР як в Інституті суспільних наук, так і серед громадськості. Привернуто увагу до проблеми наступу Львівського обкому КП України на колектив інституту, його та ЦК компартії України звинувачень директора інституту І. Крип'якевича у незадовільній роботі з кадрами, що, зрештою, призвело до звільнення О. Карпенка з роботи в Інституті суспільних наук АН УРСР.

Ключові слова: Олександр Карпенко, характер революційного руху в Східній Галичині, національно-демократична революція, ЗУНР, «український буржуазний націоналізм», остракізм.

Ivan PENDZEI PhD (History)

Associate Professor at the Department of World History Institute of History and Political Science V. Stefanyk Precarpathian National University

OSTRACISM OF OLEKSANDR KARPENKO DURING HIS WORK IN THE INSTITUTE OF SCIENCES OF THE ACADEMY OF SCIENCES OF UKRSSR IN LVIV

The article explains the conceptual differences in views between O. Karpenko and adepts of communist ideology regarding the revolutionary movement in Eastern Halychyna in November 1918 and generated, based on them, scientific, ideological, party, and administrative-organizational ostracism of the scientist. He bravely defended his innovative views on the revolutionary process in Eastern Halychyna in November 1918, and struggled for their establishment in Soviet historiography. Bulling and persecution of O. Karpenko, caused by his reassessment of the nature of revolutionary events in Eastern Halychyna, is associated with the fundamental problem of rethinking the conceptual problems of the political history of Ukraine in the first quarter of the 20^th century, which in those days were discussed at the expanded Academic Council of the Institute of History of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR in Kyiv, where he spoke and was subjected to merciless criticism. Based on the primary source, reproduced confrontation of two opposed concepts of the revolutionary movement in Eastern Halychyna in October-November 1918, which were expressed and represented by I. Kompaniets and O. Karpenko, the position in the discussion of the famous scientist F. Shevchenko also clarified. The decisions of several party meetings of the Institute of Social Sciences aimed at humiliating the scientist and discrediting his ideas were presented. Analysis of the closed party meetings of the Institute of May 5-6, 1958, and their decisions are made in detail. There were certain differences between the interpretation of M. Kravets' speech at the meeting by Yu. Slyvka and V. Badiak, and of his actual role in the compromise resolution adopted by the meeting, and the rejection of the party massacre from O. Karpenko. The spread of his ideas, scientific statements, and conclusions on events in Western Ukraine in November 1918, and the emergence of ZUNR, both in the Institute of Social Sciences and among the public, is shown. Attention was paid to the issue of the attack of the Lviv Regional Committee of the Communist Party of Ukraine on the staff of the Institute, his and the Central Committee of the Communist Party of Ukraine accusations of the Director of the I. Krypiakevych Institute in unsatisfactory work with personnel, which eventually led to firing O. Karpenko from his job at the Institute of Social Sciences of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR.

Keywords: Oleksandr Karpenko, the character of the revolutionary movement in Eastern Halychyna, national-democratic revolution, ZUNR, «Ukrainian bourgeois nationalism», ostracism.

Олександр Карпенко - представник покоління радянських істориків, яке народилося, виховувалося, здобуло освіту за радянської влади, було тілом від тіла народу, разом з ним пережило сталінське лихоліття - голодомор, розкуркулення і примусову колективізацію, масові репресії та депортації, героїчною боротьбою на фронтах Другої світової війни наближало велику перемогу, і в якого пробудження під впливом війни (особистої участі в ній) почуття патріотизму, національної гідності поєдналося з усвідомленням фарисейства більшовицько-радянської системи, надіями на краще майбутнє народу. О. Карпенко належить до невеликої когорти наукової інтелігенції, яка в післявоєнний час, у другій половині 1950-х - на початку 1960-х років - після смерті Сталіна, XX з'їзду КПРС та певної демократизації громадсько-політичного життя, - започаткувала з національно-патріотичних засад ґрунтовне вивчення історичного минулого українського народу, по-новому осмислювала й висвітлювала його доленосні етапи, одним з яких було створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Концептуальне бачення О. Карпенка характеру революційного руху на західноукраїнських землях у листопаді 1918 р. як національно-демократичної революції, внаслідок якої і виникла ЗУНР, стало справжнім проривом в історіософському осмисленні суспільно-політичних процесів у Східній Г аличині. Відстоюючи історичну правду про Листопадовий зрив 1918 р. на заході України, О. Карпенко зазнав цькування, переслідування та партійно-адміністративних утисків.

Перше переслідування О. Карпенка трапилося, коли він працював в академічних установах Львова - на посаді завідувача відділу філії Бібліотеки Академії наук УРСР (нині - Львівська національна наукова Бібліотека України імені В. Стефаника) (19491952) і відповідального секретаря Інституту суспільних наук АН УРСР (1952-1953). Це фактично було відповіддю на ретельне виконання ним обов'язків адміністратора української установи. Він, зокрема, наполягав на спілкуванні працівників бібліотеки з відвідувачами українською мовою, а сам приходив на роботу в українській вишиванці. Його підопічні, член КПРС і двоє безпартійних, невдоволені його вимогами, подали у первинну парторганізацію АН УРСР заяву-донесення, де повідомляли, що «в червні 1953 р. член КПРС Карпенко, знаходячись в бібліотеці філіалу АН УРСР ... почувши, що співробітниця відділу бібліографії т. Лазеба розмовляє з читачем російською мовою, порадив розмовляти з читачами українською мовою і заявив, що “російською мовою будете розмовляти в Російській федерації”». Подібне зауваження т. Карпенко зробив і Жолкевському, який привітався до нього російською, при цьому сказав, «щоб було це в останнє» Державний архів Львівської області (далі - Держархів Львівської обл.). Ф. П.-2477. Оп. 1. Спр. 69. Арк. 124-126.. Комуніста Карпенка звинуватили «в політично шкідливих висловлюваннях, які об'єктивно були проявами українського буржуазного націоналізму.», що його поведінка «свідчить про нерозуміння ним суті Ленінсько-сталінської національної політики.» і рішенням первинної партійної організації АН УРСР від 19.09.1953 р. відрахували з членів КПРС Там само. Арк. 31-32.. Це було його перше зіткнення з партійним офіціозом і тими, хто беззастережно виконував його вимоги.

Олександр Карпенко не вдався до очікуваного від нього «відкритого і чесного визнання своїх помилок», прийнятого в сталінські часи, і не відступив від власної позиції. На його апеляцію Бюро ленінського райкому КП України м. Львова розглянуло подану ним заяву 7.10.1953 р. і постановило: «... за політично шкідливі висловлювання і непартійну поведінку при розгляді цього питання на первинній парторганізації ... перевести тов. Карпенко О. Ю. із членів в кандидати КПРС терміном на 1 рік» Держархів Львівської обл. Ф. П.-2477. Оп. 1. Спр. 69. Арк. 124-126.. І з цим рішенням Олександр Юхимович не погодився. Бюро Львівського міськкому КП України, розглядаючи апеляцію т. Карпенка на рішення Бюро Ленінського райкому КП України м. Львова від 7 жовтня 1953 р., своїм рішенням від 15 грудня 1953 р. (прот. № 3) Карпенку О. Ю. за політично-шкідливі висловлювання і непартійну поведінку при розгляді його питання на первинній партійній організації оголосило догану із занесенням до облікової картки Там само. Ф. П-3. Оп. 5. Спр. 26. Арк. 27-28.. О. Карпенко апелював на рішення Бюро Львівського міськкому КП України і просив не виносити йому партійного стягнення. Бюро Львівського обкому КП України, розглянувши персональну справу О. Ю. Кар- пенка, постановило: «На зміну рішення бюро Львівського міськкому КП України від 15 грудня 1953 р. (прот. № 3), обмежитись обговоренням вчинку т. Карпенко О. Ю. на бюро обкому КП України». Формально було зазначено визнання О. Карпенка про те, що «ця розмова мала місце товариської поради», а також, що «Керівництвом філіалу Академії наук УРСР т. Карпенко характеризується позитивно». Олександр Юхимович вийшов із цієї вкрай несприятливої для нього ситуації з незначними моральними втратами, хоч за висунуте проти нього звинувачення, зокрема «про нерозуміння ним суті Ленінсько-сталінської національної політики», яке мало суто ідеологічний характер, міг поплатитись не тільки місцем праці, але й свободою, як це в недалекому минулому ставалося з тими, хто хоч якось відступав від генеральної лінії партії або суперечив їй словом чи ділом. Не останню роль у прийнятті сприятливого для О. Карпенка рішення бюро обкому зіграла неупереджена оцінка його праці, представлена в характеристиці, поданій його новим керівництвом - дирекцією Інституту суспільних наук АН УРСР і сформульованій, безперечно, під впливом визначного вченого І. Крип'якевича, який очолив філіал Академії наук УРСР в 1953 р. карпенко комуністичний галичина остракізм

У стінах цього науково-дослідного закладу відбулося становлення О. Карпенка як дослідника національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у 19191920 рр., розпочате ще на попередньому місці праці. У 1953 р. він захистив дисертацію на здобуття вченого звання кандидата історичних наук. В 1955 р. йому присвоєно звання старшого наукового співробітника інституту. Вивчення архівних джерел, зокрема матеріалів ЦК КПЗУ, доступ до яких він отримав за рішенням Секретаря ЦК КПУ І. Назаренка, дозволили йому по-новому підійти до революційного руху в Східній Галичині у жовтні-листопаді 1918 р. і проголошеної Західноукраїнської Народної Республіки. У тезах доповіді, виголошеній на конференції істориків у Львові 1956 р., він заявив: «У результаті героїчної боротьби трудящих мас Західної України, як і всієї Австро- Угорщини, була повалена монархічна влада Габсбургів, в Західній Україні ліквідовано іноземне поневолення, завершена в основному народна, національно-демократична революція» Карпенко О. Ю. Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні в 1918-1923 рр. Наукова конференція істориків: тези доп. і співдоп. Львів, 1956. С. 3-4.. Однак така оцінка листопадових подій у Східній Галичині, як згодом писав дослідник, «не була сприйнята учасниками конференції і була рішуче засуджена як буржуазно-націоналістична» Карпенко О. Ю. Утворення Західно-Української Народної Республіки - вікопомний чин українського народу. Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю Західноукраїнської Народної Республіки: матеріали (Івано-Франківськ, 1-3 листопада 1993 р.). Івано-Франківськ, 1993. С. 8.. Його нове концептуальне бачення історичних подій листопада 1918 р. на західноукраїнських землях «було рішуче відкинуто» Доповіді та повідомлення Львівського державного університету. Львів, 1957. Вип. 7. Ч. 2. С. 20.. Положення, викладені в тезах доповіді, він розвинув у статті «До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.», опублікованій 1957 р. Вперше в радянській історіографії Листопадовий зрив галичан у 1918 р. був поданий у нерозривному зв'язку з революційними подіями в Австро-Угорщині, збройне повстання 1 листопада 1918 р. дослідник тлумачив як «загальне національне повстання» Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. З історії західноукраїнських земель. Київ, 1957. Вип. 1. C. 84., що переросло в «буржуазно-демократичну, національно-демократичну революцію» Там само. С. 85.. Проте стаття, як стверджує О. Карпенко, «викликала протест з боку компартійних структур усіх рангів та їхніх ідеологічних служб» Карпенко О. Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях. Український історичний журнал. 1993. № 1. С. 27., «була розцінена як рецидив українського буржуазного націоналізму» Карпенко О. Ю. Утворення Західно-Української Народної Республіки... С. 8.. Так, у «рецензії» «За об'єктивне висвітлення історичного процесу в Західній Україні» в газеті «Вільна Україна» за 9 березня 1958 р. її автори, директор Львівського філіалу Центрального музею імені Леніна Б. Дудикевич (колишній член КПЗУ) і завідувач відділу науки і культури Львівського обкому партії В. Маланчук, картали О. Карпенка за ідейно хибні методологічні підходи і наукові твердження, що полягали у переспіві «націоналістичних теорій, які пропагувалися буржуазно-націоналістичним табором» і т. д. Дудикевич Б., Маланчук В. За об'єктивне висвітлення історичного процесу в Західній Україні. Вільна Україна. 1958. 9 березня..

Олександр Карпенко в листі (33 сторінки машинопису) до ЦК КПУ і секретаря Львівського обкому КПУ Ф. Коваля заявив, що «цілий ряд важливих: питань, порушених: у “рецензії”, вирішений неправильно, а окремі події просто сфальсифіковано» Цит. за: Кобута С., Мицан К. Життя, присвячене служінню науці: до 80-ліття професора О. Ю. Карпенка. Галичина: науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. 2001. Ч. 5-6: На пошану професора Олександра Карпенка. С. 26.. На засіданнях: відділу Історії України Інституту суспільних: наук, де впродовж двох днів велося обговорення його статті в контексті «рецензії», яке мало характер наукової дискусії щодо піднятих у статті питань, О. Карпенко «усе по пунктах відкинув». «Це було зроблено у формі озлобленій, з ображанням цих: авторів [«рецензентів» - І. П.]» Держархів Львівської обл. Ф. П-575. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 29-30; Бадяк В. Олександр Карпенко очима студента і науковця. Галичина: науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. 2001. Ч. 5-6: На пошану професора Олександра Карпенка. С. 46.. Один із учасників засідань П. Чуприна дорікнув О. Карпенкові у зверхньому ставленні до «колег» по відділу: «Окрім себе він вважав усіх плебеями, які нічого не розуміють в історії» Держархів Львівської обл. Ф. П-575. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 30.. 12 квітня 1958 р. партбюро інституту прийняло рішення розглянути персоніфіковане питання О. Карпенка на партзборах, замаскувавши його порядком денним: «Про ідейно-теоретичний рівень публікацій нашого інституту». Позиція партбюро, яка здебільшого випливала з «рецензії», фіксувалась у фразах: Карпенко «випустив у світ плутану, не підтверджену історичними фактами статтю», в ній «проявляється теоретична неміч автора» Там само. Спр. 51. Арк. 10-12.. Саме виходячи з цієї методологічної настанови, закриті партійні збори інституту 5-6 травня 1958 р. з'ясовували не тільки наукову, але й ідейно-політичну позицію О. Карпенка. їхню винятковість, гостроту проблеми підкреслювала присутність і виступи двох завідувачів відділів Львівського обкому КП України В. Маланчука й О. Савчука, а також Б. Дудикевича.

За визначенням Ю. Сливки, «Під час дискусії чітко виявилися два підходи до характеристики подій у Східній Г аличині в кінці жовтня - на початку листопада 1918 р. та оцінки їх О. Карпенком: суто політико-ідеологічний з настирливим намаганням звинуватити автора статті в методологічних помилках і спроби наукового осмислення процесу, який призвів до створення Західно-Української Народної Республіки» Сливка Ю. Львівський період науково-педагогічної діяльності Олександра Карпенка (1949-1978 рр.). Галичина. 2001. Ч. 5-6. С. 12..

Прибічники першого підходу в основу виступів на зборах поклали висновки, на яких акцентували увагу «рецензенти». їх фактично переповів у доповіді археолог Ю. Захарук. Він твердив, що Карпенко показав ізольовано революційний рух у Галичині від Східної України, прирівняв національно-визвольний і національно-реформаторський рух, змішуючи прагнення мас і буржуазії, перебільшив зв'язки Східної Галичини з іншими частинами Австро-Угорщини та кількість учасників у боротьбі, низка його висновків, зокрема про те, що «створення ЗУНР являло собою революційний акт», не відповідають історичній правді, допустив «багато суперечливих тверджень», дотримувався «негідного методу» використання джерел - користувався оцінками (покликання на роботи Вальтера), які потім були переглянуті, порушив методику цитування і т. д. Держархів Львівської обл. Ф. П-575. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 23-25; Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР про ідейний і науковий рівень публікацій інституту 6 травня 1958 р. Культурне життя в Україні. Західні землі. Львів, 2006. Т. 3: 1966-1971. С. 741; Бадяк В. Олександр Карпенко очима студента... С. 46..

Професійні історики П. Чуприна, М. Кравець, Г Ковальчак, історик-економіст М. Герасименко, літератори П. Малий, С. Щурат та ін. критикували «фальшиві схеми» та «каламбурні концепції» (саме так вони називали підходи О. Карпенка), звернули увагу на виявлені у його статті «справді редакторські огріхи», діаметрально протилежні твердження, спотворені цитати, не «ті» дані на різноманітний фактаж, якого «не побачив» автор, «проігнорував його», тому припустився «помилкових» висновків, оцінив появу ЗУНР як результат «народно-демократичної», «національно-демократичної революції під проводом української буржуазії» Держархів Львівської обл. Ф. П-575. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 29-35, 58-70, 95-106, 107-112; Бадяк В. Олександр Карпенко очима студента. С. 46-47..

Степан Щурат, «як комуніст», висловив своє ставлення «до роботи і концепції т. Карпенка» на особистих враженнях від подій, які відбувалися у Львові 1 листопада 1918 р. (йому тоді було 10 років). Він сказав, що був дуже здивований, коли вперше ознайомився з концепцією т. Карпенка про буржуазно-демократичну революцію в листопаді 1918 р. у Львові. «Я був свідком цих подій... Ніякої революції тут не було вночі на 1 листопада. Населення, яке вранці прокинулось, побачило, що на Львівській ратуші, замість прапору австрійської монархії, висить прапор української буржуазії. Дивувались і все. Так проходила ця буржуазно-демократична революція в ніч на 1 листопада 1918 р., яка нібито повинна була бути такою, як революція 1905 р. або 1917 р. у Росії. Нічого подібного тут не було в той час. Не може бути й мови про буржуазно-демократичну революцію у Львові, в Західній Україні, в 1918 р.» Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 745.. Він твердив, що «т. Карпенко створив собі певну схему на основі матеріалу, що його вивчав. Щоб довести правдивість своєї схеми, він почав підбирати для цього факти і підібрав, підтасовуючи їх так, щоб вони були вигідні для його роботи і для його концепції» Там само.. За його переконанням, «Всякий суспільний рух ми оцінюємо з точки зору інтересів міжнародного пролетаріату. Якщо він приносить користь пролетаріату, він є прогресивним. Рух, який тут відбувається, в час, коли на Сході формувалася радянська держава, цей рух був реакційний, і тут нічого шукати прогресивності в подіях 1918 р.» Там само..

З таким самим політико-ідеологічним кліше ополчився проти ідей О. Карпенка і П. Малий. «Загальне враження, яке я виніс з матеріалів, які мені відомі. Революційний рух розгорнувся на Західній Україні під впливом подій на Україні в жовтні 1918 р., але це не був рух, який виніс на своїх хвилях ЗУНР. А саме ця точка зору покладена в основу концепції т. Карпенка [він твердив що ЗУНР виникла під впливом Жовтневої революції - І. П.]. Тут кажуть, що оригінальна концепція. Нічого оригінального нема.» Там само. С. 746..

Богдан Дудикевич поклав провину на Олександра Карпенка за те, що він у своїй статті розвинув концепцію, «що буржуазія очолювала» («Це є суть цього питання»), і тим самим ідеалізує роль української буржуазії у листопадових подіях 1918 р. Теза, що буржуазія підтримувала революційний рух проти імперіалізму «є основна шкідлива концепція», «основна помилка т. Карпенка» Там само. С. 741-742.. Він наголошував, що «т Карпенко в своїх матеріалах не приводить ні одного факту, який би характеризував з негативного боку українську буржуазію, її зрадницьку роль в національно-визвольній боротьбі». «Всі зусилля української буржуазії, - твердив він, - були спрямовані на придушення революційного руху в Західній Україні», «нічого прогресивного в її діях не було» Там само. С. 742..

Валентин Маланчук, претендуючи на показну об'єктивність, виділив дві сторони в обговорюваній проблемі: дискусійні питання і ті, які не можуть «піддаватись будь-якій дискусії». Над питаннями, як-от подана у статті О. Карпенка оцінка подій 1 листопада 1918 р., «чи була це національно-демократична революція, чи був це офіцерський путч, чи був це переворот, в результаті якого влада перейшла з рук однієї групи буржуазії до рук іншої групи буржуазії», як і щодо «народної революції» «повинні працювати всі інші історики». Іншими положеннями статті були ті, які «ми повинні рішуче відкинути», які не можуть «піддаватись будь-якій дискусії», «які не можуть не викликати заперечення і засуду». Це, по-перше, «апологетизація і ідеалізація західноукраїнської буржуазії»Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 742., «і те, що т. Карпенко прямо пропагує окремі націоналістичні теорії, висунуті захисниками ЗУНР»Там само. С. 743..

Старший науковий співробітник інституту Олексій Дей зробив закид В. Маланчуку. На його твердження, що «інтелігенція» - «це представники контрреволюційної західноукраїнської буржуазії, які нічого спільного не мали з інтересами пролетаріату...», заперечив: «Не можна ж всю інтелігенцію кинути в табір контрреволюційної буржуазії». Водночас О. Дей не погодився і з О. Карпенком: «Але говорити, що інтелігенція, зокрема дрібно буржуазія, очолила революційну боротьбу, не можна.»Там само..

Олександр Карпенко протистояв Валентинові Маланчуку. На його твердження, що він не взяв до уваги «партійний документ ... виступ т. Мануїльського на нараді вчителів західних областей», «де він сказав, що українська буржуазія ніколи не була революційною, ніколи не була захисником інтересів народних мас», О. Карпенко заперечив: «Це не партійний документ»Там само.. На репліку науковця: «Це документ, схвалений ЦК нашої партії», він сказав: «Мені це не відомо було»Там само.. «Мені здається, - наголосив В. Маланчук, - що комуністу-історику не варто так оперувати документами, як це робить т. Карпенко. Незрозуміло з чого виходив т. Карпенко, коли повністю опублікував Декларацію Національної Ради»Там само. С. 79.. «Це справжня націоналістична листівка і вводити її в наукові дослідження більш ніж недоцільно. Таке цитування не робить честі т. Карпенку»Там само.. Він також доводив, що «оцінка цих подій з боку КПЗУ» «по питанню дрібної буржуазії, по питанню зокрема діяльності ЗУНР і листопадового перевороту» «була помилковою». її автори - представники групи Васильківа-Турянського, яка «скотилась на націоналістичні позиції». «З цих оцінок виходила і група Бараби-Косара. Бараба і Косар нині реабілітовані, однак їх реабілітація не означає реабілітації їх політичних помилок - хибного повороту до ОУН, який група здійснила, випустивши в 1933 р. листівку про листопадові події, на яку покликається т. Карпенко, листівки, в якій ставиться знак рівності між Жовтневою революцією і листопадовим переворотом у Львові»Там само. С. 744.. Стаття О. Карпенка, резюмував В. Маланчук, «містить цілий ряд неправильних положень і не може не нанести шкоди історичній науці»Там само.. Ще один, вельми цікавий висновок, зазначає В. Бадяк, проголосив партійний ідеолог про те, що путч (захоплення влади 1 листопада 1918 р. стрільцями під керівництвом сотника Д. Вітовського у Львові) він визначив таким, який власне придушив «революцію»Бадяк В. Олександр Карпенко очима студента. С. 47..

Олександр Карпенко, крім полеміки з Валентином Маланчуком, двічі виступав і в підсумковому слові таки визнавав, «що в статті є ряд помилок», «можливо, були допущені помилки», та намагався довести правоту своєї позиції, пояснюючи «плутанину», яка з'явилась у нього, тим, «що я начитався літератури КПЗУ, документів керівних органів партії, а в документах ЦК КПЗУ ця справа висвітлена якраз так, як і в нашій статті». Він підкреслив: «Ніколи і ніде я не ставив питання про переоцінку ЗУНР, про це є у мене спеціальна стаття про боротьбу трудящих мас проти ЗУНР» Карпенко О. Боротьба робітничого класу Східної Галичини проти влади української буржуазії під час існування ЗУНР. З історії західноукраїнських земель. Київ, 1958. С. 69-86.; «... ясне питання про ЗУНР я ніколи не ставив під сумнів. Однак, з сьогоднішньої дискусії я зовсім не роблю висновок, що потрібно кинути цю народну масу - трудівників, селян, робітників, їх революційну боротьбу в табір контрреволюції. Я вважаю, що треба глибше вивчати участь народних мас, показувати народні маси, відділяючи їх більш різко від буржуазії. Виступи товаришів були в основному правильними, всі корисні зауваження я врахую і за допомогою колективу, зокрема відділу історії, це питання ми правильно висвітлимо, дамо йому належну оцінку і всі недоліки, які були допущені в статті, частково по-молодості, а частково із-за незнання матеріалів, будуть виправлені» Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 748-749.. Визнаючи недоліки, допущені в статті «по молодості», через незнання матеріалу, обіцяючи всі корисні зауваження врахувати, О. Карпенко «рецензію» як «правильну» категорично відхиляв. При обговоренні проєкту рішення зборів О. Карпенко запевнив: «Майже з більшістю положень рецензентів я не погоджуюсь. Про це я написав довідку» Там само. С. 749.. У відповідь на репліку В. Маланчука «Тоді ... з чим погодився т. Карпенко» науковець заявив: «Те, що говорилося на зборах - це одне, а у рецензії написане зовсім інше. З вашим виступом можна рахуватися. Ряд питань можна вважати дискусійними, а з рецензією я погодитися не можу» Там само. С. 749-750..

Унаслідок обговорення збори прийняли постанову на основі пропозицій О. Дея. На запитання головуючого М. Кравця «Які будуть доповнення, зміни до проекту резолюції?» О. Дей, покликаючись на слова «т. Савчука, що ми зібрались не для того, щоб “пришивати ярлики”», запропонував з проєкту резолюції «викреслити таке речення, де говориться про буржуазно-націоналістичну концепцію, про політичну реабілітацію буржуазії і т. д.» Там само. С. 749.. В іншому основоположному питанні: визначенні думки партійних зборів щодо Дудикевича і Маланчука, О. Дей запропонував обмежитись щодо рішення «Партійні збори визнають основні положення рецензії тт. Маланчука і Дудикевича правильними» констатацією правильності публікації самої рецензії. «Треба записати, - сказав він, - так: партійні збори вважають, що газета “Вільна Україна” зробила правильно, надрукувавши рецензію тт. Дудикевича і Маланчука, яка звернула увагу на недоброякісність статті тов. Карпенка» Там само. С. 750..

Ухвала закритих партійних зборів Інституту суспільних наук - підсумковий документ їхньої роботи - мала компромісний характер. Створення ЗУНР трактувалось відповідно до «рецензії» на статтю О. Карпенка «До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.», «в якій автор, недостатньо глибоко вивчивши питання, дає хибне трактування важливих явищ революційного руху в Західній Україні восени 1918 р.

Тов. Карпенко не спромігся правильно виділити і висвітлити роль і значення кожного класу в суспільстві Галичини після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, а особливо в період насадження Антантою буржуазно-ліберальних урядів в країнах Центральної і Східної Європи для придушення революційного руху робітників і селян.

Неправильним є трактування тов. Карпенком ролі “Військового комітету” в подіях листопада 1918 р., класове спрямування дій якого ототожнюється ним з класовим спрямуванням дій революційних робітників і селян.

Як показує глибоке вивчення питань революційного руху в Галичині, дії військової організації буржуазно-націоналістичної Української Національної ради не тільки не мали нічого спільного з революційними прагненнями робітників і селян, а були спрямовані на придушення революційного руху.

Створення ЗУНР, здійснене при допомозі військової організації українських буржуазних націоналістів, було спрямоване не тільки проти революційного руху у Східній Галичині, а й на всій Україні в період боротьби українського народу під керівництвом Комуністичної партії проти австро-німецьких окупантів, за відновлення Радянської влади. Ідеалізація т. Карпенком дій військової організації контрреволюційної Української Національної Ради, визначення подій початку листопада 1918 року як загальнонаціонального повстання нічого спільного з історичною правдою не мають» Держархів Львівської обл. Персональна справа О. Ю. Карпенка. Арк.13; Постанова зборів партійної організації Інституту суспільних наук Академії наук УРСР від 6 травня 1958 р. Культурне життя в Україні. Західні землі. Львів, 2006. Т. 3: 1966-1971. С. 750-751..

Але в ухвалі зборів не містилось висунутих О. Карпенку звинувачень у методологічних помилках «про буржуазно-націоналістичні концепції, про політичну реабілітацію буржуазії і ін.», а також оцінок, що компрометували весь галицький революційний рух кінця жовтня-початку листопада 1918 р., тож не були визнані «основні положення рецензії правильними». За порадою О. Дея в рішенні збори заявили про схвалення публікації газетою «Вільна Україна» рецензії Дудикевича і Маланчука, де вказали на недоброякісність статті О. Карпенка Там само. С. 751..

Те, що в ухвалі зборів не відображена принципова позиція обкому партії, не схвалено критики концепції О. Карпенка Б. Дудикевичем і В. Маланчуком, зміст самої рецензії дають підстави кваліфікувати висловлені в ній положення не просто як певний відступ від генеральної лінії огульної критики О. Карпенка, а й як її фіаско на партзборах. По суті, саме це констатувала довідка партійної комісії при Львівському обкомі КП України, підготовлена до розгляду персональної справи О. Карпенка на засіданні бюро обкому партії 17 червня 1972 р. У ній зазначено: «... партійні збори не дали принципіальної, партійної оцінки антипартійному виступу Карпенка у цій статті Карпенко О. До питання про характер революційного руху., і погодилися з тим, що сам Карпенко в ході дискусії в основному визнав свої помилки» Із довідки партійної комісії при Львівському обкомі КП України, підготовленої до розгляду персональної справи О. Ю. Карпенка на засіданні бюро обкому партії 17 травня 1972 р. Галичина. 2001. Ч. 5-6. С. 66; Держархів Львівської обл. Персональна справа О. Ю. Карпенка. Арк. 12-18.. Компромісні положення постанови зборів фактично свідчили, що більша частина їхніх учасників насправді перебувала у, так би мовити, негласній опозиції до партійно-ідеологічного трактування характеру революційного руху у жовтні-листопаді 1918 р. у Східній Галичині і виникнення ЗУНР, звинувачень О. Карпенка в методологічних помилках.

Приховуючи поразку на зборах суто політико-ідеологічного підходу у трактуванні подій, прихильників звинувачень О. Карпенка в методологічних помилках, у партійній ухвалі на догоду ортодоксії, видаючи бажане за дійсне, було введено запевнення, що «ні один комуніст інституту не підтримав помилкової, політично шкідливої концепції О. Ю. Карпенка, а сам тов. Карпенко в ході дискусії, в основному, визнав свої помилки» Постанова зборів партійної організації... С. 751.. Замовчувалося те, що, як твердить Ю. Сливка, «на зборах переважало намагання більшості учасників спрямувати обговорення статті О. Карпенка у русло наукової дискусії» Сливка Ю. Львівський період науково-педагогічної діяльності Олександра Карпенка. С. 13.. Фактично на зборах на основі поданої О. Карпенком характеристики подій у Східній Галичині в кінці жовтня - на початку листопада 1918 р. були спроби переосмислити процес, який спричинив утворення ЗУНР, що об'єктивно вело до політичної переоцінки ролі Західноукраїнської держави в українській історії. Вона, на думку деяких співробітників інституту, була на часі. Про це прямо сказав у своєму виступі С. Щурат, запитавши: «Який же резонанс має ця стаття, хоча б в нашому інституті? В розмові з товаришами я чув, що товариші висловлювали таку думку. Зараз стоїть питання про перегляд оцінки гетьманату на Україні, а значить, очевидно, треба ставити питання про перегляд оцінки петлюрівщини. Один з істориків мені сказав згаряча: а може і пора. Це повинно нас насторожити, якщо в нашому середовищі не тільки дискусійні виступають настрої, а й настрої іншого характеру. То, очевидно, вони можуть виникати поза нашим інститутом» Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 746..

Провідником ідеї обговорення статті О. Карпенка в руслі наукової дискусії і тим самим наближення до істини в обговорюваному питанні, був, на нашу думку, директор Інституту суспільних наук професор І. Крип'якевич. Як безпартійний, він брав участь у зборах на правах запрошеного і рішуче відкинув твердження, ніби в листопаді 1918 р. у Східній Галичині не було масового руху, народної революції. «Мені тоді вже було 30 років і я мушу сказати, що цей рух того часу залишив у моїй пам'яті надзвичайно велике враження. Це було щось надзвичайне, що в один день повстали маси. Так воно виглядало у Львові» Держархів Львівської обл. Ф. П-575. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 114; Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 747..

Знаний історик, торкнувшись важливих проблем революції - ролі буржуазії і народних мас, високо оцінив спроби О. Карпенка по-новому висвітлити листопадові події 1918 р. у Східній Галичині. Він зауважив, «що т. Карпенко все ж таки підняв це питання, мав відвагу взятись за нього» і повідомив присутніх, що «наш колектив дійшов до такого переконання, що ми поки-що не можемо вирішити», що в цьому питанні «є дискусійним, а що треба відкинути». «Я хотів би, щоб товариші, які конкретно працюють над цим питанням, зібрали відповідні матеріали ... дотепер немає згоди, як назвати цей рух з листопаду і далі 1918 р - революційним чи національно-визвольним ... і в цьому великому русі, який тоді був, є два потоки - є поток народний, і поток, очолений експлуататорським класом і буржуазією» Держархів Львівської обл. Ф. П-575. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 113-117; Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 746-747..

Водночас досвідчений науковець і відповідальний керівник нагадав, як правильно досліджувати архіви, поліційні матеріали, наголосив на недопустимості «скорочення цитат або їх “доповнення”», бо «це методи, якими не можна користуватися», що «треба чесно працювати як історик і доходити до історичної правди». Він також застеріг від спрощеного оперування теоретичними проблемами за усталеною схемою. «Ще, - підкреслив він, - нам потрібна критика, яка б доходила до глибини питання. Рецензія Дудикевича і Маланчука гостра, можливо, що вона не в усьому має рацію», вони «самі про це кажуть, але тільки в такий спосіб можемо досягнути того, щоб поставити наші завдання на вищий рівень, щоб додати історичну правду» Держархів Львівської обл. Ф. П-575. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 113-117; Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 747; Бадяк В. Олександр Карпенко очима студента. С. 47..

На нашу думку, необхідність глибокого наукового вивчення процесів, які привели до створення ЗУНР і її оцінки, відстоював також М. Кравець, співдоповідач від партбюро. Попри критичні зауваження, він у своєму виступі наголосив, що переоцінка характеру революційних подій у Східній Галичині, подана О. Карпенком, не є, так би мовити, суто львівським явищем, що вона має всеукраїнський зріз, оскільки є складовою фундаментального переосмислення концептуальних проблем політичної історії України першої чверті XX ст., що якраз у ті дні дискутувалася на вченій раді Інституту історії в Києві. «Це питання, - говорив він, - також цікавить київських істориків. Правда, там в центрі уваги питання про боротьбистів, але порушується і питання, яке ми сьогодні детально розглядали. Там дискусія по цьому питанню ще не закінчена, а ведеться вона на вченій раді Інституту історії» Із стенограми партійних зборів Інституту суспільних наук АН УРСР. С. 744.. Серед трьох товаришів, які, за його словами, поки що висловили свої думки, він виділив авторитетного вченого Федора Павловича Шевченка. «Тов. Шевченко, - підкреслив він, - наводить такий аргумент, що треба вивчати аргументацію товариша Карпенка і нову постановку питання. В основному він підтримав т. Карпенка, бо він заявив, що рецензія тт. Дудикевича і Маланчука невірна.» Там само.. Цей фрагмент з виступу на партзборах М. Кравця без тіні сумніву відображено у статті Ю. Сливки Сливка Ю. Львівський період науково-педагогічної діяльності Олександра Карпенка. С. 13., а також у статті В. Бадяка: «відомий історик Ф. Шевченко, як повідомили під час зборів з Києва, “підтримує” його, а рецензію Дудикевича і Маланчука вважає “невірною”» Бадяк В. Олександр Карпенко очима студента. С. 47..

Але чи справді саме в таких висловлюваннях (так відверто й однозначно) на підтримку О. Карпенка став Ф. Шевченко? Що у словах М. Кравця (цитованому матеріалі) правда, а що, можливо, суттєво перебільшено? Чи не було зроблено цього навмисно, щоб показати нікчемність звинувачень О. Карпенка і підтримати його у протистоянні з партійно-ідеологічною ортодоксією? Чи могли ці відомості бути плодом узагальнень самого доповідача, що виникли на основі інформації, отриманої ним про засідання вченої ради Інституту історії АН УРСР з Києва і виступ Ф. Шевченка. Чи не міг виявитись джерелом такої інформації сам О. Карпенко, який був учасником вченої ради Інституту історії АН УРСР і виступив у дискусії з обговорюваного питання?

Вчена рада Інституту історії АН УРСР у Києві з участю істориків науково-дослідних і вищих навчальних закладів республіки мала проаналізувати розробку проблематики впливу «Великого жовтня» на революційний процес в Україні, однак перетворилась на майданчик партійно-ідеологічної розправи з тими, хто відстоював національно-демократичні підходи до вивчення проблем історії України, зокрема революційного руху на західноукраїнських землях. Це поважне зібрання провідних вчених, проведене з певним часовим інтервалом в чотирьох засіданнях, 25 квітня 1958 р. заслухало основну доповідь доктора історичних наук професора М. Супру- ненка на тему «Огляд наукових праць з історії перемоги Великого Жовтня на Україні» і співдоповідь кандидата історичних наук І. Компанійця «Огляд наукових праць з історії революційного руху на західноукраїнських землях, що розгорнувся під впливом ідей Великого Жовтня».

Іван Компанієць у доповіді відстоював погляди на революційний рух у Східній Галичині, які він виклав у монографії, виконаній на ідейно-політичних та методологічних засадах більшовизму: «виникнення ЗУНР - результат контрреволюційних дій української буржуазії, революційний рух у Східній Галичині розвивався тільки в контексті впливу ідей Жовтневої революції [більшовицького перевороту 1917 р. у Петрограді - І. П. ]; галичани боролися за соціальне та національне визволення тільки під зорею Радянської влади, за встановлення у краї тільки влади Рад; немає жодних підстав говорити про національно-демократичну революцію в Західній Україні і т. д., і т. п.» Див.: Компанієць І. Революційний рух в Галичині, Буковині та на Закарпатті під впливом ідей Великого Жовтня (1917-1920 рр.). Київ, 1957.. Керуючись усталеними ідейно-ідеологічними настановами, І. Компанієць піддав брутальній критиці, з його точки зору, хибні положення, «висунуті у статті О. Ю. Карпенка “До питання про характер революційного руху в Східній Галичині”» З історії західноукраїнських земель. Київ, 1957. Вип. І.: «... твердження О. Ю. Карпенка, про те, що в Східній Галичині в листопаді 1918 р. відбулась окрема “національно-демократична” революція і що так звана ЗУНР утворилася не в результаті контрреволюційних дій української буржуазії, а як наслідок революційного руху народних мас, що О. Ю. Карпенко не дав чіткої і правильної характеристики розстановці класових сил. Зокрема, він включив і буржуазію і пролетаріат в одне “загальнонаціональне повстання”, що по суті веде до відродження буржуазно-націоналістичної “теорії” єдиного потоку» Гамрецький Ю. М. Обговорення в Інституті історії АН УРСР праць, які вийшли до 40-річ- чя Великого Жовтня. Український історичний журнал. 1958. № 5. С. 229..

Олександр Карпенко, який виступив на наступному засіданні вченої ради 28 квітня 1958 р., де почалось обговорення доповіді і співдоповіді, «приділив увагу деяким мало розробленим проблемам історії західноукраїнських земель. Він говорив про те, що Велика Жовтнева соціалістична революція викликала революційне піднесення трудящих західноукраїнських земель, навів факти боротьби українських трудящих проти Австро-Угорської монархії, відзначив, що саме пролетаріат був провідною силою цього революційного руху, що українське населення Галичини, Буковини і Закарпаття внесло свій вклад в повалення тюрми народів Австро-Угорської імперії. Революційна боротьба в Східній Галичині розглядається ним як складова частина революції в Австро-Угорщині. Посилаючись на оцінку, вміщену в документах КПЗУ, О. Ю. Карпенко робить висновок, що в листопадових подіях 1918 р. мав місце не путч, а масовий народний рух - національно-демократична революція, результатом якої було створення ЗУНР» Гамрецький Ю. М. Обговорення в Інституті історії АН УРСР... С. 230..

У виступі Ф. Шевченка, який взяв слово після О. Карпенка, потрібно зазначити, не було жодних політичних оцінок, йшлося про суто науковий бік проблеми. Ф. Шевченко «відзначив успіхи в справі вивчення історії західноукраїнських земель», виділив «недоліки, які необхідно подолати», констатував «відсутність історичного підходу до ряду явищ», наголосив: «В окремих роботах не можна провести чіткої грані між подіями, що відбувались внаслідок внутрішніх закономірностей даної країни, і подіями, що відбувалися під безпосереднім впливом Жовтня», адже «революційні події на Буковині і в Галичині подаються у відриві від подій, які відбувалися в інших частинах Австро-Угорщини», «На сьогоднішній день ще відчувається недостатнє вивчення історії національно визвольного руху на Україні, особливо на західноукраїнських землях», а «Для вивчення історії західноукраїнських земель велике значення мають постанови ЦК КПЗУ, в яких дається правильна оцінка класової суті подій і в 1918 р.» Там само..

І якщо роздумувати, на чиєму ж боці був Ф. Шевченко, то треба сказати: він фактично підтримав О. Карпенка, який для обґрунтування своєї концепції революційних подій у Східній Галичині залучив нові архівні матеріали, зокрема й фонди КПЗУ. І водночас негласно критикував І. Компанійця, у працях якого, наприклад, у згаданій монографії, не було нових джерел, революційний рух на західноукраїнських землях розглядався без будь-якої прив'язки до революційних подій в Австро-Угорщині, а оцінки боротьби трудящих не виходили за прийняті політико-ідеологічні штампи, базовані на сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)». Свою позицію Ф. Шевченко підтвердив у листі до І. Крип'якевича (кінець квітня 1958 р.), у якому інформував про обговорення в Інституті історії публікацій до 40-річчя жовтневої революції, де жорсткій критиці була піддана позиція професора М. Супруненка. Він намагався об'єктивно висвітлити діяльність національної течії українського комуністичного руху (партії боротьбистів) в революційних подіях в Україні 1918-1920 рр. Його опоненти, щоб не допустити переоцінки сталінської трактовки історичного процесу в Україні, подавали її як спробу «ревізувати партійну марксистську оцінку» цих подій, жорстко розкритикували підходи М. Супруненка і О. Карпенка Там само. С. 228-233.. У листі Ф. Шевченко зазначив: «Дісталося з боку одного критика [І. Компанійця - І. П.] Олександру Юхимовичу. Та я чогось впевнений, що все це не критика, а якийсь намул. Тут не стільки науки, як чогось особливого примішалося до критики. Такої думки й інші товариші» Сливка Ю. Львівський період науково-педагогічної діяльності Олександра Карпенка... С. 13..

Виступ Ф. Шевченка, в якому він підтримав погляди О. Карпенка на революційний рух у Східній Галичині у листопаді 1918 р., був тільки відлунням зіткнення і протистояння двох діаметрально протилежних непримиренних концепцій характеру революційного руху в Східній Галичині у жовтні-листопаді 1918 р., які виражали на розширеній вченій раді Інституту історії АН УРСР І. Компанієць та О. Карпенко. І якщо погляди, які представляв науковець, крім Ф. Шевченка, ніхто не насмілився підтримати відкрито (навіть він зробив це у завуальованій формі), то їх основного критика підтримала ціла когорта однодумців.

На засіданні вченої ради 7 травня В. Л. Варецький під час аналізу літератури, яка вийшла в західноукраїнських областях, «як недолік деяких праць, назвав висвітлення історії західноукраїнських земель у певному відриві від соціалістичного процесу в Радянському Союзі. Виступаючий вважає, що не можна розглядати листопадові події 1918 р. в Східній Галичині як перемогу народної революції» Гамрецький Ю. М. Обговорення в Інституті історії АН УРСР. С. 231.. А. Д. Ярошенко (Інститут історії партії ЦК КП України) «В своєму виступі критикував положення О. Ю. Карпенка щодо прогресивної участі української буржуазії західноукраїнських земель в подіях 1918-1919 рр., виступив проти спроб поставити в один ряд революційно-визвольну боротьбу трудящих мас і націоналістичні дії української буржуазії» Там само.. «О. Ф. Єрмоленко відзначив, що деякі історики Львова і Києва почали відроджувати невірні теорії ідеалізації ЗУНР, які необхідно рішуче викорінити» Там само..

У заключному слові на засіданні вченої ради 20 травня І. Компанієць продовжив критику поглядів О. Карпенка. «І. І. Компанієць говорив про неможливість змішування революційного руху українських трудящих мас проти влади Габсбургів і контрреволюційного путчу української буржуазії, які проходили одночасно. Погляди О. Ю. Карпенка, на його думку, мають антинауковий характер, але можна сподіватись, що молодий, здібний науковець зрозуміє свої помилки і створить корисні наукові праці» Там само. С. 232..

Голова вченої ради, директор Інституту історії АН УРСР О. К. Касименко підтримав цю критику, наголосивши: «неправильні трактування є також у висвітленні історії західноукраїнських земель, на що звернули увагу співдоповідач і виступаючі» Там само. С. 233.. У підсумку негатив, висловлений учасниками зібрання при обговоренні співдоповіді, був акумульований у висновку: «Вчена рада відзначила наявність істотних помилок і в окремих працях з історії революційного руху на західноукраїнських землях, що розгорнувся під впливом Великого Жовтня. Це проявилось в згадуваній статті О. Ю. Карпенка, в якій не показана контрреволюційність західноукраїнської націоналістичної буржуазії під час утворення так званої Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а також хибно твердиться, що нібито ЗУНР була створена в результаті революційної боротьби народних мас» Гамрецький Ю. М. Обговорення в Інституті історії АН УРСР. С. 233..

Документально не встановлено, чи був О. Карпенко учасником усіх чотирьох засідань вченої ради Інституту історії АН УРСР, як і того, чи саме від нього в Інституті суспільних наук напередодні партійних зборів 5-6 травня 1958 р. була поширена інформація про зміст дискусії в Києві, чи правдиве твердження, що під час зборів М. Кравець отримав інформацію про роботу вченої ради Інституту історії і виступ Ф. Шевченка. Матеріали розширеного засідання вченої ради Інституту історії АН УРСР, які спеціально у зв'язку з цим подані і проаналізовані вище, не виявляють у виступі Ф. Шевченка тверджень, які містились у виступі М. Кравця на закритих партійних зборах Інституту суспільних наук у Львові з покликанням на нього, «що треба вивчати аргументацію товариша Карпенка і нову постановку питання», «що рецензія тт. Дудикевича і Маланчука невірна...», що він «підтримує» О. Карпенка. Раз їх немає в єдиному джерелі - публікації Ю. М. Гамрецького, присвяченій роботі вченої ради Інституту історії АН УРСР, то напрошується висновок: вони, не підтверджені документально, приписані Ф. Шевченку. До речі, названі М. Кравцем прізвища вчених - Вовчанського і Слуцького, які «виступили на той час», у цих матеріалах теж не значаться. Крім того, на час зборів 5-6 травня 1958 р. вчена рада не засідала. Дискусія, розпочата 28 квітня, була продовжена тільки 7 травня, тобто коли збори закінчились. Беззаперечним є й інше: оманливі в деталях висловлювання М. Кравця, по суті, відображали позицію Ф. Шевченка, висловлену під час дискусії на другому засіданні вченої ради інституту 28 квітня 1958 р. і підтверджену в цитованому листі до І. Крип'якевича. Так чи так, хай які були джерела походження неформальних висловлювань М. Кравця на партійних зборах, сказані співдоповідачем, представником партбюро, зрештою, головою зборів, вони свідчать, на нашу думку, не тільки про фактичну підтримку О. Карпенка, але й незгоду з критикою його в «рецензії» і з самою «рецензією».