Український інтелектуал Олександр Русов. Від національного культурництва до політичної поступовості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Український інтелектуал Олександр Русов. Від національного культурництва до політичної поступовості

Сергій Світленко

Дніпро, Україна

Abstract

Ukrainian intellectual Aleksandr Rusov. Part 2. From national culture to political gradualism

Svitlenko Serhii

Dr.Sc., Full Prof.

Oles Honchar Dnipro National University (Dnipro, Ukraine)

Relevance of the research in studying the mechanisms of transformations in the ideology and social practices of conscious Ukrainianness. The article aims to highlight the process of ideological evolution and practical activities of one of the prominent figures of the Ukrainian national movement А. А. Rusov (1847-1915) from national culture to political gradualism. The study used a personalistic approach, historical and biographical, historical-systemic and historical-typological methods.

Results. On the basis of various archival and published documentary and narrative material, it is shown that according to his worldview, Аleksandr Rusov was one of the typical representatives of Ukrainian patriotism. In the 1880s and 1890s, he took care of the national culture, which aimed at the national and cultural revival of Ukraine. This activity was carried out by legal means within the statistical bureaus of zemstvos, in elected positions of zemstvo self-government, in scientific societies. Recognition of the scientific achievements of the candidate of St. Vladimir's University was his membership in the Russian Geographical, Moscow Archaeological, Kyiv Law Societies. Many good deeds were done by Ukrainian intellectuals in the Society for Mutual Assistance to Students and Teachers, the Charitable Society for the Publication of Useful and Cheap Books, the Ukrainian Scientific Society in Kyiv, and the Kyiv branch of the Shevchenko Scientific Society. We should also point out his active organizational and journalistic activities in support of the Ukrainian press, in particular the weekly «Ukrainsky Vestnik» the «Hromadske Slovo» and «Rada» newspapers. At the same time, А. А. Rusov acted in semi-legal Ukrainian communities and circles, repeatedly subjected to searches, police surveillance and imprisonment. In the late nineteenth - early twentieth century he was no longer limited to national culture but took an active part in the activities of political gradual organizations, in particular, such as the All-Ukrainian General Organization; was one of the initiators of the Society of Ukrainian Progressives. The Ukrainian activist became a consistent supporter of gradual work and did not share the political violence of the left-wing Russian socialists.

Conclusions. It is proved that during the 1880s and 1900s А.А. Rusov was one of the prominent figures in the Ukrainian national movement, whose activity lasted both in the provinces of Dnieper Ukraine and in St. Petersburg. Ukrainian intellectual and public and political figure made a significant contribution to the Ukrainian national cause, consistently defending the right of the Ukrainian people to their native language, literature, press, school, scientific knowledge, etc.

The originality and scientific novelty of the article lies in a certain increase in specific historical material and in the coverage of the personality of А. А. Rusov as a Ukrainian intellectual, who in the late nineteenth - early twentieth century was not limited to national culture, but combined it with the gradual socio-political activities.

Keywords: Ukrainian patriotism, Ukrainian communities, statistical offices, scientific societies, national and cultural activities, gradual policy, Ukrainian national movement

Анотація

Актуальність дослідження у вивченні механізмів трансформацій в ідеології та соціальних практиках свідомого українства. Стаття ставить на меті висвітлити процес ідейної еволюції та практичної діяльності одного з визначних діячів українського національного руху О.О. Русова (1847-1915) від національного культурництва до політичної поступовості. В дослідженні застосовано персоналістичний підхід, історико-біографічний, історико-системний та історико-типологічний методи.

Результати. На основі різноманітного архівного та опублікованого документального й оповідного матеріалу показано, що за своїм світоглядом Олександр Русов належав до типових представників українського народолюбства. У 1880-х-1890-х рр. він опікувався національним культурництвом, яке мало на меті національно-культурне відродження України. Засобами для цього було поширення наукових знань, розвиток культури та патріотичних почуттів до батьківщини - України. Ця діяльність здійснювалася легальними засобами в межах статистичних бюро земств, на виборних посадах земського самоврядування, в наукових товариствах. Визнанням наукового доробку кандидата Університету Св. Володимира стало його членство в Російському географічному, Московському археологічному, Київському юридичному товариствах. Багато добрих справ було зроблено українським інтелектуалом в «Обществе взаємного вспомоществования учащим и учившим», «Благотворительном обществе издания общеполезных и дешевых книг», Українському науковому товаристві в Києві, Київському осередку Наукового товариства імені Шевченка. Слід також вказати на його активну організаційну й публіцистичну діяльність з підтримки української преси, зокрема тижневика «Украинский вестник», газет «Громадське слово» та «Рада». Водночас О. О. Русов діяв у напівлегальних українських громадах та гуртках, неодноразово піддавався обшукам, поліцейському нагляду та ув'язненням. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. він вже не обмежувався національним культурництвом, а брав активну участь у діяльності політичних поступових організацій, зокрема таких, як Всеукраїнська загальна організація; був одним з ініціаторів створення Товариства українських поступовців. Український діяч став послідовним прихильником поступової праці й не поділяв політичного насильства лівих російських соціалістів.

Висновки. Доведено, що впродовж 1880-х- 1900-х рр. О. О. Русов належав до помітних постатей в українському національному русі, діяльність якого тривала як у губерніях Наддніпрянської України, так і в Санкт-Петербурзі. Український інтелектуал та громадсько-політичний діяч зробив вагомий внесок в українську національну справу, послідовно відстоюючи право українського народу на рідну мову, літературу, пресу, школу, наукові знання тощо.

Оригінальність і наукова новизна статті полягає у певному прирощенні конкретно-історичного матеріалу і у висвітленні особистості О. О. Русова як українського інтелектуала, котрий наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. не обмежувався національним культурництвом, а поєднував його з поступовою громадсько-політичною діяльністю.

Ключові слова: українське народолюбство, українські громади, статистичні бюро, наукові товариства, національно-культурницька діяльність, поступова політика, український національний рух

Вступ

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. український національний рух пройшов складний шлях від національного культурництва до громадсько-політичного життя. Відповідна ідейна трансформація відбувалася з репрезентантами українського народолюбства, у світогляді яких ідея українського національного відродження за кілька десятиліть служінню власному народові вийшла за межі культурницької діяльності та стала набувати політичних рис. Цей процес був наслідком поступових, еволюційних змін у світогляді та соціальних практиках українських народолюбців, одним з яскравих представників яких був Олександр Олександрович Русов (1847-1915). Вивчення його постаті є актуальним з погляду осягнення механізмів трансформацій в ідеології та соціальних практиках свідомого українства.

Аналіз досліджень і публікацій.

У попередній статті, де йшлося про входження О. О. Русова у світ української інтелектуальної еліти, нам вже доводилося вести мову про підвищення дослідницького інтересу до особистості цього українського діяча в новітній українській історіографії. Достатньо пригадати доробок таких авторів, як А. М. Катренко, В. М. Мойсієнко, Б.

В. Петрук, Н. С. Побірченко, О. Л. Рахно та ін. (Світленко, 2020, с. 95). Однак, віддаючи належне зробленому, слід зауважити, що постать О. О. Русова потребує подальшого вивчення й популяризації. Прикметно, що навіть у змістовних узагальнюючих працях, які порушили важливі проблеми українського національного відродження, дослідили ідеологію та діяльність українських інтелектуалів «довгого ХІХ ст.», ім'я зазначеного діяча згадувалося вельми епізодично (Сарбей, 1999, с. 196, 256; Гирич, 2014, с. 335, 409). Відтак відродження й утвердження історичної пам'яті про О. О. Русова залишається важливим завданням.

Дане дослідження є логічним продовженням попереднього і ставить на меті висвітлити процес ідейної еволюції та практичної діяльності одного з визначних діячів українського національного руху О. О. Русова від національного культурництва до політичної поступовості. Це має заповнити певні лакуни на стику інтелектуальної та суспільно-політичної історії України останньої чверті ХІХ-початку ХХ ст. В дослідженні застосовано персоналістичний підхід, історико-біографічний, історико-системний та історико-типологічний методи.

Джерельною основою представленої статті є маловідомі архівні матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Державного архіву Одеської області, Відділу рукописів Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського; опрацьовані свого часу джерела з фондів Державного архіву Російської Федерації і Російського державного архіву літератури та мистецтва; ряд опублікованих епістоляріїв та спогадів тощо.

Виклад основного матеріалу та результати дослідження

З кінця 1879 р. до весни 1882 р. О. О. Русов проживав у Києві (Інститут рукопису НБУ ВР. (далі - ІР) Ф. Х. Спр. 17373. Арк. 9). В цей час він брав активну участь у діяльності Київської Старої громади. Так, 16 лютого 1880 р. в помешканні старогромадівця О. Ф. Кістяківського за участю приблизно 35 громадян відбувся вечір проводів лідера громади В. Б. Антоновича за кордон. О. О. Русов став активним учасником дискусії, яку спричинив господар, стверджуючи у своїй промові, що для розвитку української національної ідеї треба отримати конституційні гарантії (Кістяківський, 1995, с. 7273). Як згадувала Н. Д. Полонська-Василенко, у 1880х рр. рр. подружжя Русових можна було побачити в «Українських Атенах», як називали господу подружжя Старицьких. Там збиралася культурна еліта України, чимала частина якої входила до лав Київської Старої громади (Полонська-Василенко, 2011, с. 410-411).

О. О. Русов належав до діячів із багатогранними інтересами. У 1880 р. він перервав заняття статистикою і захопився іншою справою - археологією, відправившись у Дагестан для проведення розкопок, відряджений Московським археологічним товариством. Однак ця робота, що тривала з червня до листопада 1880 р., не дала особливого прибутку.

Тоді за працевлаштування О. О. Русова взявся В. Б. Антонович. Восени 1880 р., як зафіксував у своєму щоденнику О. Ф. Кістяківський, ідейний лідер Київської Старої громади порушив клопотання про призначення О. О. Русова інспектором народних училищ. «Справа хороша, - писав Олександр Федорович 29 вересня 1880 р., - але навряд чи можлива. Русов - місцева людина, українофіл» (Кістяківський, 1995, с. 303). І дійсно цей задум не був втілений у життя. Як зізнавався сам О. О. Русов у листі до російського ученого-літературознавця та етнографа О. М. Пипіна від 22 листопада 1890 р., він «потім перебивався газетною роботою («Труд» і «Заря» 1881-82)...» (Российский государственный архив литератури и искусства (далее - РГАЛИ). Ф. 395. Оп. 1. Д. 343. Л. 1 об.-2).

У 1881 - на початку 1882 рр. О. О. Русов працював редактором київського часопису «Труд», який свідомі українці мріяли зробити своїм друкованим органом. Київська поступова газета набувала популярності серед читачів. Земський статистик Л. В. Падалка у своїх спогадах згадував, що вона «наперебій читалася в студентській читальні.» (ІР. Ф. Х. Спр. 17373. Арк. 9; ІР. Ф. 246. Спр. 130. Арк. 1; Государственный архив, Ф. 102, 1882 г. 3 дел-во. Д. 625. Л. 58 об.; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 3889. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 74). О. О. Русов опікувався поліпшенням змісту газети. Так, наприклад, 6 січня 1882 р. він направив листа М. І. Костомарову з проханням підтримати видання хоча невеликим матеріалом. У планах редактора було перетворення газети на щоденну (ІР. Ф. ХХІІ. Спр. 255. Арк. 1, 2).

З приводу редакторської діяльності в газетах «Труд» і «Заря» 1881- 1882 рр. О. О. Русова викликав Київський, Волинський та Подільський генерал- губернатор (ІР. Ф. Х. Спр. 18026. Арк. 3). Це було невипадково, бо обидва органи преси порушували, звичайно ж езоповою мовою, проблеми основних пунктів українофільської програми, ведучи в такий спосіб полеміку з М. І. Костомаровим (РГАЛИ. Ф. 1696. Оп. 1. Д. 143. Л. 2). Але й така прихована актуалізація ключових проблем українського національного руху, очевидно, не залишилася непоміченою владою.

Саме в той самий час С. Ф. Русова між стелею і горищем будинку, де мешкало подружжя, переховувала розібраний друкарський верстат і шрифт підпільної друкарні загальноросійської партії «Народна воля». Хоча жандарми й не знайшли цих речових доказів, які б підтверджували зв'язок з народовольським підпіллям, Софія Федорівна була заарештована (ІР. Ф. Х. Спр. 18026. Арк. 3). Характерно, що жандарми усвідомлювали тодішню різницю у світогляді Олександра та Софії Русових. Так, у секретному донесенні начальника Київського ГЖУ директору Департаменту поліції від 8 травня 1882 р. вказувалося, що за своїм світоглядом Олександр належав до «ліберально-українофільської», а Софія - до «соціально-революційної партії» (Государственный архив, Ф. 102, 1882 г., 3 дел-во, Д. 969, Л. 6).

За вказаних обставин О. О. Русов був змушений покинути Київ і переїхав до Одеси.Коли Софія Федорівна змогла перебратися до південного міста, вона знайшла свого чоловіка «в повному захопленні статистикою». Тоді для статистичного опису Одеського повіту сформувався вже цілий гурток. Професійна діяльність О. О. Русова тісно перепліталася з громадською. В Одесі він приєднався до учасників Одеської української громади, які з великою радістю зустріли Олександра Олександровича та його дружину. До кола однодумців Русових належали Л. А. Смоленський, М. Ф. Комаров, М. І. Климович, О. О. Андрієвський та ін. (ІР. Ф. Х. Спр. 18026. Арк. 8; Русова, 1928, с. 153). український національний русов

Очевидно, під безпосереднім впливом свого чоловіка, який був глибоким і переконаним супротивником терористичних методів боротьби, та за умов національно-патріотичної громадівської атмосфери Софія Федорівна поступово відійшла від своїх симпатій і контактів з російським соціально-революційним рухом та спрямувала свою надзвичайну енергію на українську справу. В українському національному дусі виховувалися й діти Русових (Антонович Дмитро, 2021, с. 101, 102; Чикаленко, 2003, с. 241).

Тим часом одеські статистики, в тому числі О. О. Русов, виїхали з Одеси на опис Єлисаветградського повіту. В тодішньому Єлисаветграді - одному з найкращих міст на Херсонщині - на початку 1880х рр. активно діяли українські народолюбці, одним з очільників яких був лікар О. І. Михалевич (ІР. Ф. Х. Спр. 18026. Арк. 11). У своїй діяльності свідомі українці використовували земську працю на ниві статистичних дослідів.

Наприкінці 1881 р. відбулось перше зібрання комісії Херсонського земства з приводу заснування статистичного відділу. Одним з очільників земських статистиків на Херсонщині з 1882 р. став О. О. Русов, який керував відділом разом із О. О. Браунером, перебуваючи на посаді «агента» (ІР Ф. Х. Спр. 18048. Арк. 1, 10, 13; Государственный архив, Ф. 102, 1882 г., 3 дел-во, Д. 625, Л. 58).

За споминами С. Ф. Русової, в 1882-1884 рр. О. О. Русов постійно перебував у Єлисаветграді в помешканні українського письменника, драматурга та театрального діяча І. К. Тобілевича (ІР. Ф. Х. Спр. 18026. Арк. 14). Проте Гнат Житецький стверджував, що з другої половини 1882 р. Олександр Олександрович опинився в Херсоні, в 1883 р. - в Одесі, а в 1884 р. - в Єлисаветграді (ІР. Ф. Х. Спр. 17373. Арк. 9).

За 1883-1884 рр. земські статистики на чолі з О. О. Русовим здійснили велике статистичне дослідження й описали два великі повіти Херсонської губернії: спочатку Одеський, а потім Єлисаветградський. Завідувачем Херсонського статистичного відділу був природознавець О. О. Браунер, з яким О. О. Русов спільно працював у ході статистичних розслідів в Одеському повіті. Крім того, до цієї групи належали й старші статистики - селянин за походженням, колишній народний учитель, видатний знавець місцевого народного побуту А. М. Грабенко та учасник подвірного перепису по Єлисаветградському повіту Т О. Василевський.

Саме ці діячі склали ядро херсонських статистиків, котрі перебували в найтісніших стосунках з О. О. Русовим. Згодом було затверджено штат із шести повітових статистиків. Олександр Олександрович та його земські колеги спиралися на підтримку таких впливових земських діячів, як В. П. Андрієвський, Н. А. Бошняк та Ф. П. Нікітін (ІР. Ф. 246. Спр. 130. Арк. 4; Рябінін-Скляревський, 2003, с. 24, 25).

Однак життя статистика О. О. Русова було далеко не безхмарним. Вже 1 вересня 1883 р. в Доповіді ІІІ діловодства Департаменту поліції про О. Ф. Ліндфорса та О. О. Русова, зокрема, йшлося, що Олександр Олександрович «давно відомий як особа шкідливого напряму», як один із дієвих членів «Старої громади», який надавав грошову допомогу політичним засланцям, співробітничав у виданні «Новороссийский Телеграф», що припинило свій вихід у світ за «Височайшим повелінням» (Доповідь..., с.121 - 122).

У 1884 р. О. О. та С. Ф. Русови проходили й у справі про складення, видання і розповсюдження в Одесі «Каталогов систематичного читання». У відповідній «Доповіді» зазначалося, що колезький асесор, а нині секретар Херсонського земського статистичного комітету О. О. Русов, ще раніше підозрюваний «у політичній неблагонадійності», тепер має бути висланим з місцевостей посиленої охорони під гласний нагляд на два роки. Тоді ж указувалося, що «головна пособниця та ініціаторка» у складенні каталогу С. Ф. Русова, яка в той час утримувалася в Катеринославському тюремному замку, має бути вислана адміністративним порядком у Східний Сибір з переданням під нагляд поліції на п'ять років. 30 вересня 1884 р. начальник жандармського управління Одеси сповіщав Одеському градоначальнику, що подружжя Русових у своєму намірі видати «Каталоги систематического чтения» «явно діяли в інтересах соціально-революційної партії» (Державний архів Одеської області (далі - ДАОО). Ф. 5. Оп. 1. Спр. 1318. Арк. 5-5 зв., 16).

У грудні 1884 р. О. О. Русов та його найближчі співробітники - Т. О. Василевський, О. Ф. Волошинов та А. М. Грабенко - під кінець дослідів Єлисаветградського повіту були заарештовані в Єлисаветграді. У постанові № 1 Окремого Корпусу Жандармів підполковника Чуйкова від 11 грудня 1884 р., зокрема, йшлося і про земського статистика Олександра Русова, який влаштовував на своїй єлисаветградській квартирі постійні зібрання, що відбувалися під виглядом опрацювання літературних перекладів. Від жандармського ока не залишилась непоміченою постійна присутність О. О. Русова в помешканні ідейного очільника місцевих українських народолюбців О. І. Михалевича, коли там обговорювалися справи товариства.

Ці матеріали були долучені до справи помічника начальника Херсонського ГЖУ про «Єлисаветградське українофільське злочинне співтовариство, що проваджувалося в порядку дізнання на підставі закону 19 травня 1871 року» (1885). Зазначене не залишає сумнівів стосовно українського характеру діяльності його учасників, у тому числі й О. О. Русова. Жандармський чиновник за згодою товариша прокурора Одеської Судової палати ухвалив визнати винними і притягнути до відповідальності в якості обвинувачених Опанаса Михалевича, Івана Тобілевича, Олександра Русова, Олександра Волошинова, Андрія Грабенка, Михайла Васильєва, Теофана Василевського та Івана Колодєєва.

Український народолюбець О. О. Русов фактично відсидів в Єлисаветградській в'язниці тільки за те, що разом з О. І. Михалевичем та І. К. Тобілевичем задумав укласти популярну брошуру для народного читання з політичної економії українською мовою. Хоча розпочатий рукопис вдалося спалити під час трусу, Олександр Олександрович потрапив до тюрми, а вийшовши, як і його однодумці, отримав статус піднаглядного в Херсоні. До того ж йому заборонялось їздити по селах у справах статистичних розслідів (Центральний державний історичний архів України в Києві (далі - ЦДІАУК). Ф. 419. Оп. 1. Спр. 1215. Арк. 11, 14 зв., 15 зв.; РГАЛИ. Ф. 395. Оп. 1. Д. 343. Л. 2; ІР. Ф. 246. Спр. 130. Арк. 1; Рябінін- Скляревський, 2003. С. 25).

Характерно, що російських жандармів у жодному разі не зупиняло, що в особі О. О. Русова перед ними представ справжній інтелектуал. Так, у протоколі допиту українського народолюбця № 11 від 11 січня 1885 р. зафіксовано, що допитуваний - відставний колезький асесор, член трьох наукових товариств - Російського географічного, Московського археологічного та Київського юридичного, мав ступінь кандидата Університету Св. Володимира, що вже само по собі свідчило про різнобічність інтересів Олександра Олександровича. Прикметно, що в ході допиту О. О. Русов визнав свою національну приналежність, сказавши, що є «малоросом» (ЦДІАУК. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 1215. Арк. 36). Це, безперечно, засвідчило становлення у його свідомості української національної ідентичності не за етнічним походженням, а за світоглядом.

Ще до свого ув'язнення в 1884 р. О. О. Русов відвідував Катеринослав, де в тюрмі перебувала дружина Софія Федорівна. На початку 1885 р. він опинився в Херсоні, де проживав до 1889 р. Навколо українського діяча згуртувався гурток однодумців. Це сталося невипадково, бо Олександр Олександрович вирізнявся своєю харизмою, що ґрунтувалася на високих професійних якостях помножених на рідкісних людських властивостях, таких як простота, доступність та особлива задушевна привітність. Помешкання О. О. Русова розташовувалося неподалік від губернської управи, на розі Потьомкінської та Богородицької вулиць, і збирало як «старих», так і «новачків». З архівних джерел відома точна херсонська адреса О. О. Русова: Дворянська вулиця, будинок Крижановського (РГАЛИ. Ф. 395. Оп. 1. Д. 343. Л. 2; ІР. Ф. 246. Спр. 130. Арк. 4; ДАОО. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 1759. Арк. 45).

Незважаючи на заборони, О. О. Русов та його однодумці не припиняли заняття статистичною діяльністю. Так, після слідства над єлисаветградським гуртком, яке тривало 1885 р., херсонські статистики здійснили експедицію в Олександрійський повіт, і в 1886 р. закінчили його опис. Під час перебування О. О. Русова в Олександрії, в цьому місті сформувався гурток Миколи Левицького-Косюри. В 1886-1887 рр. статистики зробили описи Тираспольського та Ананьєвського повітів. Але влада знову вдалася до репресій, оскільки вважала статистиків кола О. О. Русова, котрі прибули у зазначені повіти, «несосвітенними хохломанами». Внаслідок таємного наказу міністра внутрішніх справ особи, які перебували під наглядом поліції, вже не мали права працювати в земстві. Тому в 1887 р. О. О. Русов, Т О. Василевський та А. М. Грабенко позбулися своїх посад земських статистиків, хоча продовжували свою роботу на дому негласно (Рябінін-Скляревський, 2003, с. 25-26, 31; ДАОО. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 1759. Арк. 2 зв. - 3).

У той час життєві обставини виявилися для Олександра Олександровича вельми несприятливими. Адже через репресії сім'я Русових була розділена. Дружина Софія Федорівна, яка вже тричі відсиділа в тюрмах Києва, Одеси та Катеринослава, разом з двома малолітніми дітьми (сином Михайлом та донькою Любою) проживала поблизу, за Дніпром, в Олешках Таврійської губернії. О. О. Русов часто навідувався до рідних, приїжджаючи разом із Д. В. Марковичем та іншими гуртківцями. Влітку він долав відстань між Херсоном і Олешками на пароплаві, а взимку - на санках по дніпровському льоду (ІР. Ф. Х, спр. 18048, арк. 1, 7; Там само. Ф. 84, спр. 76, арк. 4].

Статистичне бюро у Херсоні стало важливим осередком українського громадянства, являючи собою тісний гурток однодумців, українських народолюбців із національно-культурницькими завданнями підтримки української етнографії, літератури та театру. За роки діяльності херсонського гуртка було написано три книжки і надруковано у «Сборнике Херсонского земства» «силу статистичного матеріалу». Певний час українських народолюбців рятували добрі стосунки з молодим товаришем прокурора Д. В. Марковичем, який захоплювався українським літературним рухом і систематично контактував зі статистиками, особливо з О. О. Русовим (ІР. Ф. Х. Спр. 6357. Арк. 6; Там само. Ф. Х. Спр. 18048. Арк. 20).

Свого часу на характер цих контактів пролив світло Д. В. Маркович, який зазначав, що разом із О. О. Русовим та Т. О. Василевським захоплювався українською народною поезією та музикою, прагнув всіма можливими легальними засобами розвивати українську мову, вважав своїм пріоритетом друкування оригінальних україномовних творів з дозволу цензури. Безперечно, Олександр Русов та його однодумці належали до національних культурників, поступовців, які не поділяли підпільних конспірацій російських соціалістів. Як українські народолюбці, вони вважали власним моральним обов'язком пропагувати своїми працями поширення наукових знань, культури та любові до Батьківщини-України (ІР. Ф. І. Спр. 1121. Арк. 3 зв. - 4).

Вагомим результатом статистичних дослідів О. О. Русова та його однодумців, херсонських статистиків, стало фундаментальне видання «Материалы для оценки земель Херсонской губернии» в п'яти томах, які вийшли друком упродовж 1883-1890 рр. У них вміщено важливий статистично-економічний опис Одеського, Єлисаветградського, Олександрійського, Тираспольського та Херсонського повітів (Олександр Олександрович Русов.... 2004, с. 11-14).

Херсонський гурток О. О. Русова опікувався й видавничою літературною діяльністю. Так, у 1886 р. в Санкт-Петербурзі було видано херсонський белетристичний збірник «Степь». У 1886-1887 рр. зусиллями гуртківців у Херсоні опубліковано драматичні твори Івана Карпенка-Карого (Рябінін- Скляревський, 2003, с.26-27). До того ж із 1887 р. О. О. Русов став брати участь у журналі Київської Старої громади «Киевская старина». Ці контакти тривали до 1906 р. і виявлялися в публікаціях з української історії, етнографії, літературознавства, критики та бібліографії тощо (Палієнко, 2005, с. 71, 144, 196, 216, 225, 250, 329-330, 400, 408).

Проте навіть вельми помірковані завдання й результати культурницької праці Херсонського гуртка О. О. Русова (1885-1889) викликали постійні переслідування з боку жандармів. Так, начальник Херсонського губернського жандармського управління в донесенні Тимчасовому Одеському генерал-губернатору від 23 жовтня 1886 р. резюмував, що всі, хто опікуються статистикою в Херсонській губернії більшою чи меншою мірою неблагонадійні та групуються навколо О. О. Русова та його дружини. Водночас зазначалось, що О. О. Русов, як секретар земської управи, мав можливість сприяти отриманню місць у земстві людям однакових з ним переконань. Тільки у грудні 1888 р. українського народолюбця було звільнено від поліцейського нагляду (ДАОО. Ф. Оп. 1. Спр. 1759. Арк. 10; Рябінін-Скляревський, 2003, с. 37).

Однак незабаром національно-культурницька діяльність О. О. Русова викликала нові репресивні заходи царської влади. Вже 24 квітня 1889 р. Департамент поліції сповістив Тимчасового Одеського генерал-губернатора, що міністр внутрішніх справ визнав необхідним заборонити подружжю Русових (Софія Федорівна вже перебувала під гласним наглядом поліції) мешкати не тільки в Херсонській губернії, але й у Дніпровському повіті Таврійської губернії. За приписом міністра Русови мусили залишити Херсонську губернію в тижневий термін, тобто не пізніше 20 травня. 13 травня 1889 р. О. О. Русов подав клопотання з цього приводу, просячи відстрочити виїзд до 15 червня у зв'язку з браком коштів, які подружжя могло зібрати внаслідок розпродажу рухомого майна лише протягом 3-4 тижнів, до того ж просячи врахувати те, що син закінчував складання екзаменів у місцевій гімназії лише 14 червня 1889 р. (ДАОО. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 1759. Арк. 45, 48).

Зазначений поспіх влади був викликаний візитом царя Олександра ІІІ до Херсона, що супроводжувався обшуками, ув'язненнями й висилками. З'явився й Іменний указ Олександра ІІІ, який назавжди забороняв О. О. Русову проживати в межах Херсонської губернії й наказував негайно виїхати з Херсона (ІР. Ф. Х. Спр. 6357. Арк. 8, 9).

Хоча заняття О. О. Русова з редагування Херсонського земського збірника навряд чи були небезпечними для зміни настроїв умів на Херсонщині, царські можновладці, очевидно, стурбувалися деяким пожвавленням діяльності окремих місцевих українців, що стало спостерігатися наприкінці 1880-х рр. (ІР. Ф. Х. Спр. 18026. Арк. 22).

За вказаних обставин Русови висловили бажання оселитися в с. Олешня Городнянського повіту Чернігівської губернії, куди відправилися 14 червня 1889 р. Після виїзду з Херсона О. О. Русов перейшов на службу до Чернігівського земства. Разом із В. Є. Варзаром та П. П. Червінським він започаткував і розвивав «чернігівську, або територіальну» школу з методу статистичних дослідів. У Чернігові, як і в Херсоні, він проводив думку про започаткування в земських школах навчання українською мовою (ДАОО. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 1759. Арк. 52; ІР. Ф. Х. Спр. 4865. Арк. 148; Там само. Ф. Х. Спр. 14789. Арк. 1).

Утім, тодішнє перебування в Чернігові було не тривалим. Очевидно, згодом О. О. Русов певний час проживав у Полтаві. 22 листопада 1890 р. він писав О. М. Пипіну, що в Полтаві «приставав до всіх «енків» (Горленку, Рудченку 2-му, Стороженку, Василенку)». Посівши пост завідувача Полтавського статистичного бюро, О. О. Русов виявляв бурхливу діяльність й ініціативність у роботі. Однак на початку 1890-х рр. Олександр Олександрович переїхав до Харкова. У 1890-1891 рр. він писав листи із Харкова до полтавського земського діяча М. Г Кулябка-Корецького, в яких згадував про свою роботу в Пирятинському та Лохвицькому повітах; ділився споминами про те, що використовував у статистичних описах повітів на Херсонщині програму, яка передбачала вивчення географії, топографії, хорографії, етнотопографії, аерографії, метеорографії, етнографії тощо (ІР. Ф. 84. Спр. 3-15. Арк. 1 зв., 2).

Вже на початку 1891 р. О. О. Русов працював членом Харківського статистичного комітету, який був дієвим і об'єднував кращі сили місцевої інтелігенції. Там він зійшовся з такими помітними особистостями, як товариш голови цієї установи, економіст, професор політекономії в Харківському університеті Григорій Цехановський; колишній секретар статистичного комітету, етнограф та історик, відомий український народолюбець Петро Єфименко; тодішній секретар того ж комітету, економіст та статистик, фахівець з історії торгівлі хлібом Василь Касперов.

О. О. Русов належав до свідомих українців і вважав інший термін - «українофіли» - «диким і беззмістовним словом», справедливо зауважуючи, що в Італії немає італьянофілів, у Швеції - шведофілів, у Франції - франкофілів. Усвідомлюючи важливу роль національної свідомості й ідентичності, український діяч прагнув актуалізувати в Харкові історичну пам'ять про Тараса Шевченка та Миколу Костомарова. Так, у «Харьковском сборнике» (1891, вып. 5), який розповсюджувався в усіх селах Харківської губернії, ним було надруковано дві статті про М. І. Костомарова за мотивами його автобіографії (Ворожбит, 2017, с. 85, 86, 87, 88, 89).

Очевидно, в 1891 р. О. О. Русов певний час перебував у Києві, про що згадував Гнат Житецький (ІР. Х. Спр. 17373. Арк. 9). Це підтверджується і спогадами Н. Д. Полонської-Василенко, яка засвідчила відвідини подружжям Русових господи Старицьких, господи Требінської, на Тарасівській вул., а пізніше будинку Чикаленка, на Маріїнсько- Благовіщенській вул. (Полонська-Василенко, 2011, с. 371, 410-411). Все зазначене, скоріше за все, мало місце в 1891 р.

Із Києва Олександр та Софія Русови повернулися до Харкова, де О. О. Русов працював над історичним нарисом з нагоди 25-річної діяльності Харківського земства, а з березня 1892 р. по травень 1893 р. - статистиком при міській управі. В 1892 р. він провів перепис нерухомого майна міста Харкова, а поряд із цим активізував діяльність Харківського історико-філологічного товариства, працював у Харківській громадській бібліотеці (Рахно, 2012, с. 135).

Перебуваючи в Харкові, подружжя Русових відігравало помітну роль у середовищі місцевих свідомих українців, мало контакти з діячами української громади А. Л. Шимановим, М. Ф. Лободовським та ін. (РГАЛИ. Ф. 395. Оп. 1. Д. 343 Л. 3; ІР. Ф. 84. Спр. 76. Арк. 31), з учасниками Братства тарасівців (Наумов, 1999, с. 59). Водночас Русови підтримували зв'язки із галицькими діячами. Від дружини І. Я. Франка Ольги їм надійшов транспорт у три з половиною пуди заборонених у Російській імперії книжок, газет та журналів, зокрема кілька примірників журналу «Громада» М. П. Драгоманова (Русов, 2011. Как крамолоискатели., с. 225, 232).

Однак 1 травня 1893 р. за приналежність до «злочинного українофільського гуртка» та зберігання нелегальної літератури О. О. Русова було піддано обшуку й арешту. 7 травня Олександр Олександрович позбувся посади статистика при Харківській міській думі, на якій перебував із березня 1892 р. Український діяч опинився у Харківській губернській в'язниці, а вже 9 травня 1893 р. був притягнутий до дізнання. Перебування О. О. Русова під вартою тривало до 08 червня 1893 р. Надалі йому було звільнено під особливий нагляд поліції (Русов, 2011. Как крамолоискатели., с. 180; Русов, 2011. Сведения, с. 238, 239).

До середини 1894 р. подружжя Русових проживало в Харкові, а потім повернулось до Чернігова, де мешкало чотири з половиною роки (ІР. Ф. Х. Спр. 17373. Арк. 9). У 1894 р. в цьому місті відновила діяльність українська громада. Незабаром О. О. Русов разом із дружиною приєднався до цього осередку свідомого українства. До кола чернігівських громадівців, які входили до тодішнього інтелектуального кола Олександра Олександровича, належали А. В. Верзілов, О. А. Тищинський, І. Л. Шраг, В. Т Андрієвський, С. В. Василівський, О. Л. Глібов, Б. Д. Грінченко та М. М. Грінченкова, Г. О. Коваленко, М. М. Коцюбинський та В. У. Коцюбинська, І. М. Руденко, В. П. Степаненко, Є. К. Тимченко, М. Ф. Чернявський, А. П. Шелухін, О. П. Шликевич та ін.

О. О. Русов брав активну роль у зборах місцевої громади, читав реферати на святкуванні Шевченкових роковин, виступав з пропозиціями шанувати пам'ять Кобзаря, заснувати в Чернігові «Комітет Грамотності імені Т Г Шевченка». Щоправда, ці пропозиції супроводжувалися досить суперечливими думками, які коливалися від радикалізму до лібералізму. Іноді він надавав сходинам громадян особливого колориту, коли влаштовував разом із дружиною Софією Федорівною співи з грою на піаніно. Діячі Чернігівської української громади ставилися до «батька земської статистики» в Україні, як його називали, з великою шаною (Грінченкова, & Верзилів, 1928, с. 466, 485, 486).

І дійсно, О. О. Русов за дорученням Чернігівського губернського земства підготував фундаментальне двотомне дослідження «Описание Черниговской губернии» (1898-1899), яке узагальнило копітку працю місцевих земських статистиків, здійснену по п'ятнадцяти повітах губернії впродовж 70-х - 80-х рр. ХІХ ст. (Рахно, 2012, с. 135).

Як видно із звітів Чернігівської губернської земської управи за 1897 та 1898 рр., О. О. Русов брав активну участь у роботі особливої комісії земців, якій було доручено розробку питання про повсюдне навчання, про заснування учительської земської семінарії в Чернігові, про укладання каталогів книжок для сільських, шкільних та учительських бібліотек тощо (Грінченко, 2013, с. 324, 388). У 1898-1901 рр. О. О. Русов став брати участь в органах губернського земського самоврядування, будучи обраним гласним у земське повітове зібрання в м. Борзна. Як земський гласний, він працював із захопленням, нерідко затримуючись на земській роботі до двох годин ночі. В комісії з народної освіти Олександр Олександрович висунув ідею про фінансування земської освіти із земських коштів, брав участь в обговоренні питання про право використовувати українську мову в народній школі, відстоював думку про виділення земством коштів для приміщення музею В. В. Тарновського. О. О. Русов відповідально ставився й до роботи члена земської губернської оціночної та статистичної комісій.

Особливо плідними були розрахунки земського гласного стосовно розвитку загальної початкової школи в губернії. Так, І. Зайченко та О. Рахно встановили, що О. О. Русов вважав, що, крім існуючих на Чернігівщині 600 шкіл, для досягнення загальної початкової освіти, земство має побудувати ще 1 565 таких же навчальних закладів вартістю 4,5 млн крб. При цьому, за підрахунками Олександра Олександровича, щорічно мали б будуватися 75-100 нових шкіл, що дало б можливість виконати програму за 20 років.

До того ж О. О. Русов працював у складі правління міської громадської бібліотеки, де на нього поклали функції спочатку секретаря (1896-1898), а затим - голови (1899); у Чернігівській губернській архівній комісії та аматорському музично-драматичному гуртку. Добрі справи робив він в «Обществе взаємного вспомоществования учащим и учившим», де в 1899 р. його обрали до складу правління і доручили виконувати роботу секретаря. Навіть після від'їзду з Чернігова учений-народолюбець не поривав контакти з товариством до 1903 р. Незважаючи на вищезазначене, на чергових виборах кандидатуру О. О. Русова забалотували, напевно через українолюбну спрямованість діяльності гласного (Русов, 2011. Записки земського., с. 65-67, 71, 73, 76, 98, 100, 102-103, 110; Листи., 1999, с. 71; Рахно, 2012, с. 135).

Перебуваючи в Чернігові, О. О. Русов не обмежувався культурницькою працею в місцевій українській громаді та земстві. З 1897 р. він брав активну участь у діяльності Всеукраїнської загальної організації (ВЗО), створеної за ініціативи

В. Б. Антоновича та О. Я. Кониського і об'єднуючої найактивніші кадри свідомих українців. Зокрема, український діяч належав до учасників й організаторів з'їздів ВЗО, що інколи відбувалися під легальним прикриттям різних науково-культурних заходів. Так, у 20-27 серпня 1898 р. ІІ з'їзд ВзО проходив під прикриттям з'їзду натуралістів в Університеті Св. Володимира. Серед 40 учасників, котрі брали участь у київському з'їзді ВЗО, примітну роль відігравав О. О. Русов, котрий входив до складу делегації Чернігівської української громади і головував на першому ж засіданні 20 серпня 1898 р. (Колесник, Могильний, 2005, с. 63, 64, 66-67).

У подальшому він також входив до плеяди організаторів з'їздів. Зокрема, свідченням цього є конспіративний лист В. Б. Антоновича до Харкова про скликання ХІ Всеукраїнського з'їзду ВЗО, який мав відбутися разом із ХІІ Археологічним з'їздом у серпні 1902 р., із згадками про О. О. Русова (Син України, 1997, с. 86; Колесник, & Могильний, 2005, с. 196).

Характерно, що О. О. Русов не переривав плідні контакти з Київською Старою громадою. За спогадами Є. Х. Чикаленка, Олександр Олександрович якось приїхав із Чернігова до Києва і, дізнавшись про проблеми зі складанням словника української мови, порадив запросити для завершення цієї праці Б. Д. Грінченка, тодішнього секретаря Чернігівського земства. Пізніше він наполягав на своїй пропозиції листами з Чернігова. Врешті-решт ідея О.О. Русова була втілена в життя і мала позитивні наслідки у вигляді чотиритомного «Словаря української мови» (Чикаленко, 2003, с. 217-219).

Поряд із земською діяльністю в Чернігові О. О. Русова приваблювала Полтава, де він сподівався обійняти посаду завідувача земського статистичного бюро при Полтавській губернській управі. Олександр Олександрович навіть влаштував у Полтаві курси знаних професорів: правознавця та економіста Ф. К. Горба-Ромашкевича, геолога та ґрунтознавця В. В. Докучаєва та економіста, агронома, статистика О. Ф. Фортунатова для службовців статистичного бюро губернського земства. Але Полтавський губернатор не був зацікавлений в тому, щоб О. О. Русов отримав місце служби ані в Полтавській, ані в Чернігівській губернії (Русов, 2011. Записки земського, с. 81, 84).

Але все ж таки у 1899 р. Олександр Олександрович отримав посаду завідувача статистичного бюро Полтавського губернського земства. З цього приводу Іван Липа сповіщав Марію Грінченко, що в Полтаві чекали на прибуття О. О. Русова в якості завідувача статистикою в травні (Листування Івана Липи, 2020, с. 237).

Працюючи в Полтаві, О. О. Русов удосконалював поточну статистику, зробив оціночні описи повітів і міст, організував подвірний перепис Полтавської губернії (Катренко, & Мойсієнко, 1997, с. 52). Найбільш значущим результатом цієї копіткої праці стало фундаментальне 14-ти томне видання «Материалы подворной переписи Полтавской губернии», яке містило численні повітові статистичні дані і вийшло друком у 1904-1907 рр. (Олександр Олександрович Русов, 2004, с. 17-19).

Діяльність у галузі статистики поєднувалася з активною громадянською позицією. Так, з 1899 р. О. О. Русов відігравав провідну роль у Полтавській українській громаді, яка ініціювала встановлення пам'ятнику І. П. Котляревському в Полтаві (Колесник, & Могильний, 2005, с. 78). В полтавський період він організував ряд Шевченківських вечорів, написання українських підручників, прагнув переконати місцеву українську громадськість виборювати право викладати українською мовою у школі (Рахно, 2012, с. 135).

19 лютого 1900 р. О. О. Русов взяв активну участь у Шевченківських роковинах, організовані в Полтаві його сином Михайлом, котрий сформувався в палкого українського революціонера. На заході була присутня значна кількість свідомих українців, чисельність яких доходила до 60 осіб. У центрі уваги учасників, в основному молоді, опинилася радикальна промова харківського адвоката Миколи Міхновського. Поступовець О. О. Русов не поділяв революційного запалу, який палав увесь вечір, і виступив із майстерно побудованою ораторською промовою просвітянського спрямування. Особливо сильне враження на присутніх справило читання Олександром Олександровичем творів Тараса Шевченка, зокрема «Орися ти, моя ниво!». Проте, хоч ця промова глибоко вразила своїм «вибагливим, рафінованим мистецтвом», вона не знайшла підтримки серед радикальної молоді. Такий настрій виразив Дмитро Антонович, який назвав справжньою освітою поширення революційної свідомості (Антонович Дмитро, 2021, с. 100-103).

Діяльність О. О. Русова привертала пильну увагу політичної поліції. Так, 5 жовтня 1900 р. в полтавському помешканні Русових було зроблено черговий трус, а українські діячі дістали обвинувачення в організації революційної партії, яка нібито мала на меті відокремити Україну від Росії й утворити самостійну державу. Приводом для обшуку могло стати те, що О. О. Русов запропонував своїм співробітникам-статистикам для досягнення кращих результатів статистичного опитування задавати респондентам запитання їх рідною, тобто українською мовою.

Під час обшуку жандарми були щиро здивовані тим, що в листуванні О. О. Русова, росіянина за етнічним походженням, найчастіше порушувалися питання розвитку української мови, театру, видання популярних брошур для народу тощо. Подружжя Русових та їхній син Михайло, який, до речі, став одним із засновників Революційної української партії, були заарештовані. І хоча жодних доказів обвинувачень не знайшли, Русов перебував під наглядом (Русов, 2011. Как я стал членом громади, с. 175, 180).

О. О. Русов користувався великою повагою серед свідомих українців Полтави, які прагнули «бучно відсвяткувати» його 25-річний ювілей як «українського статистика» (Листування Івана Липи, 2020, с. 302). Жандарми не залишили поза увагою цей захід, який прогресивна громадськість відзначала 30 серпня 1901 р. Ще не встигли Русови провести гостей, як у їхньому будинку було зроблено черговий трус.

У 1901 р. О. О. Русов взяв участь у роботі скликаного в Полтаві за ініціативою активістів Полтавського, Чернігівського, Харківського і Курського губернських земств з'їзду умільців кустарних промислів. Учасники ухвалили резолюцію з вимогою повсюдної заборони тілесних покарань. А 30 квітня 1902 р. прогресивний діяч був звільнений з посади завідувача статистичного бюро Полтавського земства (Катренко, & Мойсієнко, 1997, с. 52; Сарбей В. Г., 1999, с. 255-256; Русов, 2011. Как я стал членом громади, с. 180).

Відтоді О. О. Русов служив у Полтаві земським статистиком, виконуючи деякі роботи, замовлені йому місцевим статистичним бюро. Завідувач цього бюро М. Г. Кулябко-Корецький характеризував його як людину високої сумлінності, а подружжя Русових як таке, що все життя потерпало матеріально, а нерідко перебувало й на межі голодування (ІР Ф. Х. Спр. 4865. Арк. 148; РГАЛИ. Ф. 395. Оп. 1. Д. 343. Л. 2; ІР. Ф. 84. Спр. 76. Арк. 1).

Наростання селянського руху на Полтавщині й Харківщині влітку 1902 р., яке вельми налякало російський уряд, було використано царським режимом для чергових нагінок на українського інтелектуала, котрий у статистичному відділі при Полтавському губернському земстві зібрав, за словами Д. І. Дорошенка, «майже виключно ідейних українців». Цього разу за справу взявся особисто міністр внутрішніх справ В. К. Плеве, за повелінням якого О. О. Русову запропонували впродовж однієї доби залишити Полтаву, а затим не тільки «межі Полтавської губернії, але й Малоросії». Натомість йому дозволили оселитися у столиці імперії, щоправда, під гласним поліцейським наглядом. Восени того ж 1902 р. О. О. Русов із сім'єю прибув до Санкт-Петербурга (Дорошенко, 2007, с. 63-64; Катренко, & Мойсієнко, 1997, с. 52; Колесник, & Могильний, 2005, с. 79).

Проте подружжя Русових не припиняло інтелектуальних і громадських контактів із Києвом. Так, коли в 1903 р. група українських поступових діячів на чолі з І. Лучицьким і Є. Ківлицьким заснувала газету «Киевские Отклики», Русови стали брати дієву і постійну участь у новому виданні, яке стежило за всіма виявами українського життя. Завдяки участі поважних наукових та громадських сил, своїй безпартійності, газета викликала інтерес серед інтелігенції, робітництва та селянства не тільки Наддніпрянщини, а й Галичини та Буковини. У 1905 р. «Киевские Отклики» мали найбільший наклад серед київських газет: 13 000 передплатників, а з роздрібним продажом - до 25 000 примірників (Полонська-Василенко, 2011, с.177-178).

У столиці імперії Олександр Олександрович працював у страховій кампанії «Надежда», був головою ради Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книжок (1904-1908). У грудні 1904 р. зазначене товариство звернулося з клопотанням до Синоду дозволити видання Св. Письма українською мовою. Коли Синод задовольнив клопотання, було сформовано академічну комісію, яка під головуванням академіків Російської АН Ф. Є. Корша та О. О. Шахматова і 9 членів розглядала переклади Біблії української мовою. До складу комісії увійшов і О. О. Русов (ІР. Ф. 159. Спр. 154. Арк. 7; ІР. Ф. Х. Спр. 4865. Арк. 148; Євген Чикаленко, 2008, с. 36, 61).

Матеріали досліджень О. О. Русова, в тому числі «Украинофильство» та «О числе малороссов», були використані для висновку доповіді Комісії Петербурзької академії наук у справі про відміну утисків українського друкованого слова, створеної за ініціативою Комітету міністрів Російської імперії у зв'язку з виконанням указу Миколи ІІ від 12 грудня 1904 р. У документі, зокрема, наголошувалося: «Таким чином виявляється, що в ненормальних умовах духовного і розумового життя живе в Росії народність, що нараховувала в січні 1897 р. до 23 мільйонів 700 тисяч душ (див. повідомлення О. О. Русова в додатку № ІХ)». Важливо, що комісія дійшла висновку про необхідність скасування утисків українського друкованого слова (Українська ідентичність, с. 367, 370, 399, 640).

Принципова позиція О. О. Русова в питанні захисту української мови повною мірою виявилася й під час І Всеросійського з'їзду журналістів, який відбувся в Санкт-Петербурзі 5-8 квітня 1905 р. У ході роботи форуму Олександр Олександрович, який увійшов до складу організаційного бюро з'їзду, разом з П. Я. Стебницьким, О. Г. Лотоцьким та Є. Х. Чикаленком, подав у президію резолюцію з протестом проти Емського указу 1876 р. Примітно, що цей документ не надрукувала жодна столична російська газета (Євген Чикаленко, 2008, с. 40).

За умов наростання Першої російської революції боротьба за українську мову за участю О. О. Русова тривала. 17 жовтня 1905 р. він разом з О. Лотоцьким добився прийому у голови Кабінету міністрів С. Ю. Вітте. В ході аудієнції очільник царського уряду пообіцяв українським делегатам посприяти справі вирішення питання щодо української мови.

О. О. Русов був одним з тих, хто опікувався організацією і проведенням проведення з'їзду представників народів Російської імперії, що прагнули автономії. 19-21 листопада 1905 р. такий з'їзд відбувся в Санкт-Петербурзі за участю 115 представників від 12 народів. Учасники ухвалили резолюцію про необхідність спільної боротьби за демократизацію Росії, її федеративну перебудову та заснували спілку «автономістів-федералістів». Під тиском громадськості 24 листопада 1905 р. вийшли з друку нові правила щодо вживання української мови. Тим самим ганебний Емський указ 1876 р. було скасовано (Антонович, 1995, с. 760; Русов, 2011. С. Ю. Витте, с. 241, 243; Рахно, 2012, с. 136).

Проживаючи у столиці імперії, О. О. та С. Ф. Русови стали відігравати важливу роль у діяльності Петербурзької української громади. Вельми красномовно вказав на це у своїх спогадах Д. І. Дорошенко: «Приїзд Русових дуже оживив і освіжив діяльність петербурзької Громади. Він, так би мовити, активізував її працю, особливо в українському видавничому Добродійному товаристві. А найбільше радісно привітала приїзд Русових українська студентська молодь. Хата Русових зробилася немов якимсь студентським клубом» (Дорошенко, 2007, с. 64).

О. О. Русов разом з О. Г Лотоцьким та П. Я. Стебницьким стояв на чолі Петербурзької української громади, яка за умов Першої російської революції взялась організувати друкований орган для парламентської громади - тижневик «Украинский вестник», що мав служити українською трибуною для всієї Російської імперії, а тому видавався російською мовою. Систематичну і широку роботу з організації часопису очолював М. С. Грушевський. Свою важливу роль відігравали щотижневі збори редакції, протоколи засідань якої вів О. О. Русов (Дорошенко, 2007, с. 112, 114). Водночас Олександр Олександрович збирав кошти на це українське російськомовне видання. На січень 1906 р. справа просувалася непросто - не вдалося зібрати 2 000 крб (Грушевський, 2002. Перші кроки, с. 328).