Незалежність у протистоянні з "русским миром": філософсько-педагогічний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Незалежність у протистоянні з «русским миром»: філософсько-педагогічний вимір

Volodymyr Volkovskyi. Independence in opposition to the “Russian world”: a philosophical and pedagogical dimension

In the article, the author analyzes some political and philosophical dimensions and perspectives that become relevant on the occasion of the 30th anniversary of Ukraine's Independence. The author, positioning himself within the political philosophy and philosophy of history, points out several fundamental points relevant to the identity and positioning of Ukrainian society on “eternal issues of Ukrainian society”, such as discussions on the national idea, national identity, its historical and spatial perspective. The author's presentation is divided into four points: the century-old perspective of the Ukrainian struggle for independence, definition of the current Ukrainian situation in the context of nation-building and confrontation with Russia, the theoretical dimension of “national idea” and “civil religion”, practical conclusions about the Ukrainian kind of these concepts. The author relies on the methodology of modern Nationalism Studies, Postcolonial Studies, the experience of Ukrainian studies, especially in the era of Ukrainian modernity (XIX-XX centuries). He postulates that the thirtieth anniversary of Ukrainian independence is inextricably linked with the century of liberation struggles of the Ukrainian nation, that the situation in Ukraine, in particular in the context of defining national identity and confrontation with Russia, can be correctly described as a confrontation between independentists of a modern emerging nation and the colonial empire, which fights for regaining its power over the former colony-province, relies on its numerous loyalists and uses various methods of aggression (both “cold” cultural war and “hot” military confrontation) to subdue the region. The author offers his view on the concept of "Ukrainian national idea”, based on the basic literary sources of the history of Ukrainian nation-building. Based on the research, the author offers certain practical conclusions important for teaching history, law, civic education and for the education of a responsible citizen in Ukraine.

Keywords: independence of Ukraine, nation-building, Nationalism Studies, Postcolonial Studies, political philosophy, national idea, national identity, civil religion, civic education.

Замість вступу: столітня війна за Незалежність

Проблематика громадянської освіти, виховання відповідального громадянина Української держави - особливо актуалізується у контексті святкування ювілею Незалежності України. Таке виховання передбачає міждисциплінарні компетентності, що включають в себе, зокрема, компетентності у царині історії, політичної філософії та теорії держави і права, української мови, літератури і культури. Важливе місце у цьому посідає те, наскільки учень, майбутній громадянин, розуміє та усвідомлює історичну і культурну реальність України, відповідаючи на питання «що є, звідки і коли починається, що охоплює Україна?». Питання нетривіальні, а відповідь на них має криваві наслідки - межі, до яких сягнула російська пропаганда, яка спричинилася до війни, прямо корелюють із межею поширення певних уявлень про українську історію, культуру, ідентичність. Підтримка ідеологем доктрини «Русского мира» і подій «русской весны» прямо корелювало з запереченням об'єктивного існування України, її історичної тяглості, зі ствердженням її штучності і накинутості, сакралізацією Росії, СРСР, подій ІІ світової війни: висловлювання «Україну видумали», «мы исконно русские», «ми проти фашистів-бандерівців», «діди воювали» тощо. Саме тому ми повинні актуалізувати роздуми про українську ідентичність, те, чим є Незалежність України - і зробити з них практичні висновки, корисні для предметів історії, правознавства, громадянської освіти. Це потребує глибокого занурення у те, чим є і що значить Україна, її Незалежність, поняття національної ідеї, як можна мислити її історію та як можна її концептуалізувати у політично-філософських термінах.

Коли ми говоримо про урочисте святкування 30-літнього ювілею Незалежності України, те, про що найперше хочеться нагадати - вже 4 роки маємо 100-ліття славних Перших Визвольних змагань. На 2021 рік випадає дві ювілейні дати - 100 років від завершення цих змагань, трагічного і кривавого, остаточного розгрому УНР і Голодомору, але і 30-ліття відновлення Незалежної Української Держави, що постала у 1991 р.

Це - не просто календарний збіг. Між цими подіями - сутнісний історичний і політичний зв'язок. Настільки важливий, що збагнути, розуміти це - критично необхідно, актуально, як для викладання історії, політології, філософії у школі, так і і в контексті виховання відповідального громадянина і моральної людини. Це - питання про нашу екзистенційну і громадянську ідентичність, пам'ять, відновлення спадкоємності традиції. Зрештою, це - питання про наше майбутнє як спільноти і як держави.

Це - горизонт смислів, ідей та цінностей, які необхідні для успішного формування українського суспільства, для виховання того майбутнього покоління, яке житиме на цій території. Саме ідеї, смисли і цінності визначають мотивацію поведінки окремих індивідів і цілих спільнот, а тим самим визначають політику і суспільне життя цілих поколінь. Хибна настанова свідомості (mindset) веде до схиблення способу життя цілих суспільств. Розуміння певної історичної картини - системно значуще для такої справи.

Саме тому нам конче необхідно розташовувати ювілей Незалежності в контексті роковин Визвольних змагань і Української революції 1917 - 1921 рр. Це треба для того, щоб не виникала хибна ідея «Україні тридцять років». Ця ідея часто виголошується різними адептами доктрини «Русского мира», з метою знецінити реальність України як такої. Поряд із ідеями «видуманості і штучності України», яку нібито створив чи то Габсбурґи, чи то поляки, чи то більшовики і особисто Ленін та Сталін, які і «зробили українські кордони», нібито відсутності української нації чи національної ідеї, нібито одвічної розділеності України на Схід і Захід - така ідея є сильним індикатором, що її спікер є свідомо чи несвідомо адептом «русского мира».

Історія української модерної нації (якщо її аналізувати через методологію сучасних Nationalism Studies) починається з ХІХ ст., вперше експліцитно маніфестується у текстах Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.) та маніфесті Головної Руської Ради (1848 р.) [Бутич et al. 1990], і саме з 1917 - 1918 рр. ми ведемо генеалогію Української Незалежності. Це розташовує Українську Державу поряд із малими балтійськими державами чи Польщею, що також здобули незалежність у цей час і втратили її у 1939 - 1940 рр., були понад 40 років окупованою частиною СРСР, але тим не менше не забували, що за ними стояла їхня Незалежність, яку вони відродили. У цьому ж ряді - Фінляндія, якій пощастило трохи більше, і вона змогла захистити свою незалежність у 1939 - 1945 рр. Такий контекст відкриває великий простір для компаративних досліджень історії суспільств і держав Центральної та Східної Європи - які всі постали приблизно в один час, були наслідком приблизно тих ж самих модерних націєтворчих процесів, але доля яких мала буквально протилежні траєкторії. Які фактори, рішення, сили впливали на формування цих траєкторій - це питання актуальне і для нашого часу, для сучасних політичних, соціологічних та економічних досліджень. Як формується і занепадає нація-держава? У чому секрет тривання і успіху? Why and how a nation fails, перефразовуючи відомий бестселер [Робінсон 2016]?

22 серпня, у переддень першого святкування дня Незалежності, президент Української Народної республіки в екзилі (у вигнанні) Микола Плав'юк урочисто, у присутності президента, голови Верховної Ради і прем'єр-міністра України склав повноваження Державного Центру (ДЦ)

УНР і проголосив молоду державу правонаступницею УНР [1992... 2012], а саме тієї, яку очолювала Директорія УНР. Цим символічним актом було засвідчено, що Незалежна Українська Держава відродилась у 1991 р., і її політична спадкоємність чітко зафіксована у відповідних офіційних актах - це, з одного боку, УРСР, з іншого боку, УНР. Враховуючи, що саме постання УРСР (УСРР) у 1917 р. апелювало до постання УНР під проводом УЦР (Центральної Ради), то можна в межах політично-філософської коректності стверджувати, що це було відродження Незалежної України, що тривала (у екзилі чи під окупацією) з 1917 р.

Це дуже важливо з точки зору легітимності і спадкоємності. Відповідно, Україна несе моральну і політичну відповідальність (максимум!) за ці політичні утворення (а в ідеалі, лише за УНР, оскільки УСРР-УРСР не була незалежним політичним формуванням), натомість одіозні полеміки довкола інтерпретації діячів ІІ світової війни (зокрема, різних видів ОУН, різних видів УПА, радянської влади чи місцевої поліції тощо) не можуть накладати на Україну жодних зобов'язань - ніхто з них не діяв як уповноважений представник і репрезентант цілого Українського народу та його Держави.

На позвах зі смертю або від Крут до Іловайська: політично-філософський погляд

Отже, історія Незалежності почалась 100 (уже 104) роки тому, і триває далі. Епохальна перемога 1991 року і тривалий мирний період по тому справив на українське суспільство фатальне враження - оману того, що Україна вже сталася, як fait accompli, і зараз можна просто зосередитися на внутрішніх справах, економіці, відкритті шкіл, побудові мостів і мріях про захмарне майбутнє. Історія вогню і льоду, кривавої битви за свободу - це лише історія, яка минула, яку можна героїзувати, але краще критикувати, і взагалі залишити минуле минулому. Істориків та українських націоналістів часто висміювали за те, що вони реанімують привидів і війни минулого, заважаючи будувати мирне теперішнє у спільному світі. Навіть тривожні маячки Кримської кризи 1994 р., конфлікту довкола Тузли 2003 р., російської інформаційної агресії з 2004 р., грузинська кампанія 2008 р., путінські демарші 2007 та пізніших років - не збудили пильність українського публічного простору. Крик про російську загрозу зоставався воланням у пустелі, ознакою націоналістів та істориків. 2014 рік справдив їхнє волання, але і надалі до них не дуже прислуховуються.

Війна, що почалась з російського збройного вторгнення 2014 р., досі не здобула однозначної оцінки серед українських інтелектуалів і політичного суспільства. Хоча переважна більшість погоджується, що це віроломна російська агресія проти України у стилі гібридної війни, проте понад 30% населення підтримує сили, які дозволяють собі називати стан в Україні «громадянською війною» і закликати українців до примирення (так, ніби жертва повинна «примиритися» з агресором, в той час, коли агресія ще у повному розпалі). український національний етнографічний

Чому ж діалог з тими, хто підтримує такі позиції, що є також індикаторами доктрини «Русского мира», ніяк не вдається? Чому попри війну в Україні лишається велика частина людей, що дозволяє собі «любити Росію», «відділяти Пушкіна від Путіна», а «Путіна від Росії», вірити в «ультранаціоналістів, фашистів і бандерівців» в Україні? Як розуміти сучасну війну? Де її можна розташувати у контексті Української столітньої війни?

Для того, щоб відповісти на ці питання, слід здати собі справу із головним питанням: який є головний сюжет¹ і головні дієвці цієї війни? Спробуємо це зробити, спираючись на досвід сучасних Nationalism Studies, Postcolonial Studies, досліджень посттоталітарних і постгеноцидних суспільств, зокрема у контексті колективної травми і ПТСР.

Ця війна має два виміри - власне український і глобальний всесвітньо-історичний.

Всесвітньо-історичний вимір постає в контексті Першої світової (на Заході часто називається «Великою») війни, основний сюжет якої - протистояння регіональних держав-імперій за перерозподіл сфер впливу і за владу над світом. Друга і вторинна лінія історії - триваюча (ongoing) націєтворча модернізація європейських суспільств, в процесі якої формувалися нові нації-спільноти, які прагнули здобути незалежності як нації-держави, а старі імперії «націоналізувались», перетворюючись з легітимістичних наднаціональних формацій у модерні нації-держави з відповідним ядром і периферією. На теренах Центрально-Східної Європи ці дві лінії наклалися суперпозиційно: нові нації-спільноти відчайдушно змагались проти асиміляції в межах старих націй-держав, а старі нації-держави переживали складні процеси узгодження своєї політичної практики із новою політичною теорією та ідеологією. Все це накладалось на глобальний процес модернізації та гуманізації політичного дискурсу - відомий як становлення модерних понять прав і свобод людини і громадянина, що був у свій час концептуалізований в українському контексті Михайлом Драгомановим як «поступ у розумі, свободі та людськості», а сучасний французький політичний філософ П'єр Манан сформулював це як становлення двох вищих авторитетів модерного суспільства - Науки і Свободи [Манан 2009: 4]. Проте цей В оригінальному значенні слова sujet - одночасно «суб'єкт», «предмет», «матерія» і «сюжет». глобальний процес у Центрально-Східній Європі був відсунутий на задній план. Як наслідок, наша частина Європи перетворилася на bloody lands, за влучним висловом Т. Снайдера, а наша історія - на «затемнення» (Tenebrae) за Н. Девісом.

Якщо взяти за визначення, що війна триває доти, доки не розв'язана її головна суперечність, тобто її сюжет не досягне свого розв'язку (як у теорії драми, або як у Пунічних війнах), то Велика війна, що почалась 1914 р. і полягала у завершенні трансформації старорежимних імперій у модерні нації, не завершилась досі. Якщо Англія, Франція, Німеччина, Австрія тощо пройшли цю трансформацію, то остання імперія Європи - Росія - навіть її не починала. Внаслідок революції і громадянської війни 1917 - 1922 рр. Російська імперія трансформувалась у російську Республіку Рад, а до 1934 р. процес відновлення імперського формату урядування було завершено. Для демонтажу імперського формату потрібно було дві головні речі: змінити авторитарне управління підданими незначною елітою на реальний демократичний суверенітет громадянського суспільства і в межах нового демократичного громадянського суспільства дати собі раду із розмаїтими поліетнічними «окраїнами» імперії. Що перше, що друге здобуло однаково формальне і фейкове здійснення: «народна демократія» за повним диктатом ВКП(б) - КПРС, «гуманна конституція» за умов Великого Терору, «національні республіки», які були перетворені на регіональні підрозділи «демократично-централізованої» партії.

Подальші великі війни у Європі - це продовження того ж сюжету «імперій, що прагнуть реваншу»: спочатку Німеччина, потім СРСР, який претендував на свій перерозподіл сфер впливу, зрештою, сучасна РФ прямо заявляє про політику «регіональних центрів і сфер впливу» у дусі колоніалізму ХІХ століття.

Розгляд російської і радянської офіційної ідеології - окрема подальша розмова, поки що досить засвідчити, що в межах будь-якого російського (що «білого», що «червоного») наративів Україна мислилась як не просто невід'ємна частина, але як стратегічна і катастрофічно необхідна. Саме тому конче необхідно було довести, що українці є якщо не один з росіянами народ («русские» чи «малоруссы», у російсько-імперській версії), то принаймні «майже один» (три братні східнослов'янські возз'єднані народи - радянська версія), влучно назване «Триединая Русь - земное подобие Троицы» (російський православний співак ієром. Роман (Александр Матюшин)). Сучасна Росія певний час вагалась у формулюванні свого ставлення до України: від презирливо-знецінюючого «Прощевайте, хохлы! ... Вашего неба, хлеба нам -- подавись мы жмыхом и потолком -- не треба. С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!» М. Бродського, простого (і рідкісного) прийняття існування українців та України як окремої політичної сутності, до проектів повернення її в орбіту впливу московського центру і повного заперечення існування України як взагалі якоїсь реальної сутності, народу і держави.

Це і є головний сюжет. З одного боку, є повстала модерна нація - спільнота, яка змагає до незалежності нації-держави, яка спирається на відповідне етно-мовно-культурне ядро (українське), але вже давно трансформувалася у політичну націю, яка охоплює (або претендує охопити) всіх мешканців певної території, а не лише певну етнічну спільноту. З іншого боку - колоніальна імперія, яка розглядає цю територію як свою стратегічну провінцію, так чи інакше заперечує саме право на існування цього народу і його будь-якої реальної держави. Обмежене «визнання» як етнографічної «родзинки» (з шароварами і варениками) чи як формальної політичної одиниці (автономії чи навіть формальної незалежності) - миттєво нівелюється реальними домаганнями, які унеможливлюють будь-яку реальну незалежність, провокують активну асиміляцію. Така політика не є унікальною - ще Драгоманов показував аналогії у Франції щодо Провансу, Іспанії щодо Каталонії, Британії щодо кельтських окраїн тощо. В усіх випадках ми бачимо ідеологічне поєднання маніпуляції та знецінення у будь-якій його формі.

Будь-які дослідження дискримінації різних суспільних груп (будь-то жінки, темношкірі, ЛҐБТ, тощо) засвідчать, що знецінення і набір маніпуляцій завжди присутній (починаючи з газлайтингу, тобто коли агресор заперечує відчуття жертви, нав'язуючи їй сприйняття, ніби її відчуття хибні і нічого такого немає).

Отже, випливають три висновки, значимі, зокрема, для коректного викладання історії і розуміння смислу сучасних історичних та політичних подій.

Події війни не коректно описувати в категоріях громадянської війни чи внутрішнього протистояння. Просте порівняння із «ідеальними типами» таких категорій (громадянська війна в США, в Росії чи Іспанії) передбачає, що це - розкол однієї громадянської спільноти на дві частини, кожна з яких має протилежні візії щодо майбутнього того ж самого політичного тіла. Тобто, обидві частини мають за предмет непримиренної суперечки одне політичне тіло, яке служить фреймом дискурсу. В Україні обидві спільноти мають в умі різні політичні тіла і різні політичні центри Одна - з політичним центром у Києві, що мислить себе як Україну, в межах українського горизонту, віддана побудові України. Друга - з ментальним центром у Москві, у «широкой стране... от Москвы до самых до окраин». Друга група ставиться до України по-різному, проте її спільною рисою є заперечення рівності України і «центру»- Росії, різні форми та способи применшення та знецінення..

Американські дискусії довкола громадянської релігії - аналогічні до «проклятих» українських дискусій про «українську (об'єднавчу) національну ідею». Впродовж 30 років безліч зібрань високочолих і поважних осіб обговорювали цю тему, безліч списів було зламано в ЗМІ і на конференціях, купу програм партій переписано. І досі обговорення на цю тему - так ніби вперше і ніхто нічого досі про це не писав і не говорив.

Але важко знайти Ґрааль і філософський камінь, а тим паче у темній кімнаті чорну кішку, якої там немає і яку взагалі знайшли давно. Я свідомо загострив і зараз спробую заспокоїти читача, на основі того, що писалось раніше.

Мова йде про більш чи менш успішне формування української громадянської релігії. Це означає формування сакрального космосу української нації (=уявленої політичної спільноти), що включає в себе наступні важливі елементи:

1) Сакральний простір (ідеальна територія, яка мислиться як «наша», байдуже, де і яка вона і хто нею управляє);

2) Сакральний час (історичний канон героїв нації та історична ідеалізована генеалогія української нації, кажучи словами класика, «хто ми, чиїх батьків, ким, за що закуті?»);

3) Сакральний культ конкретної політичної спільноти (відданість самій Україні, шанування її сакральних символів тощо);

4) Трансцендентний сакрально-моральний горизонт, який легітимує смисл і призначення України у світлі всесвітньо-історичної місії, глобального вселюдського спільного майбутнього та взагалі sub specie aeternitatis.

І щоб не винаходити «секрет Полішинеля» і бідну чорну кицьку, звернемось до загальновизнаних висновків Nationalism Studies. Ці висновки (звісно, сильно спрощуючи - бо обсяг не дозволяє ширших викладок) можна скоротити до таких пунктів:

1) Концепт нації містить об'єктивну і суб'єктивну складову. З одного боку, будь-яка модерна нація-держава є уявлена політична спільнота (imagined community) і суто модерним витвором, наслідком модернізації суспільства. Він завжди відбувається у конкуренції різних на- цієтворчих проектів. З іншого боку, цей витвір і проект завжди має певні відсилки до об'єктивної реальності, яка надає йому джерела власної аргументації. Це - наявність реального етносу-народу, його межі розселення, кордони вже усталеної державності, історичні кордони обраної держави, сучасні офіційне загальносвітове визнання кордонів;

2) Існують 2 умовні ідеальні типи нації: етнічна і політична. Але це - штучні типи, які на практиці не існують. Будь-яка «етнічна нація», здобувши певне політичне «тіло» (автономію чи незалежність), мусить дати собі раду з непозбутньою різноманітністю населення підконтрольної території, якось його асимілювати чи інтегрувати, і внаслідок цього завжди стає політичною нацією. Будь-яка політична нація має жорстке етно-мовно-культурне ядро, при цьому тяжіє до одномовності Докладніше про різні способи формування націй - напр.., «від держави до нації» і «від нації до держави», я пишу у гл. «Національна квестія» у книзі [Волковський 2017: 63 - 78]..

3) Базова елементарна «національна ідея», тобто ідея, що лежить в основі будь-якої нації: спільнота людей, що прагне суверенно урядувати самих себе згідно своїми руками створених законів. Всі інші ідеї - опціональні, але це базове і апріорне. Можуть бути різні візії того, яким чином себе урядувати - тоді може виникати конфлікт аж до громадянської війни.

Повстають питання щодо сакрального космосу. Насамперед, щодо сакрального простору і часу. Інакше кажучи, яку територію ми можемо окреслювати як «нашу» і до яких глибин в межах минулого ми можемо провести траєкторію становлення української державності. Тут нема місця для глибшого занурення у ці проблеми, але саме конструктивістський, не-есенціалістський підхід до розуміння нації дозволяє відповісти на це просто.

Ці концепти завжди є справою загальної волі і вибору певної нації-спільноти, яка встановлює свій ідеальний вимір. У цій справі є об'єктивний і суб'єктивний виміри. Україна стоїть на поєднанні етнографічного принципу (історичні межі розселення) і дипломатичного принципу (загальновизнані державні кордони). Ці кордони обґрунтовані саме етнографічним принципом, але далеко не відповідають йому (великі області, більш ніж 20 % від сучасної території України, здебільшого населені українцями, були асимільовані у ХХ ст..). Крим згідно етнографічного та історично-легітимістичного (історична традиційна державність на певній території) принципу має бути кримськотатарським, згідно дипломатичного принципу він безумовно має належати Україні. Російська присутність у Криму - лише наслідок політики імперіалізму і кривавого геноциду.

Щодо «сакрального часу», ми маємо велику інформаційну війну довкола інтерпретації історії України, у якій беруть участь не лише Росія та Україна, але ще і Польща та Угорщина. Цю війну можна умовно розділити на два «фронти». Перший - це «війна за київську спадщину», де іде боротьба довкола інтерпретації історії до ХІХ ст.., особливо історії слова і поняття «Русь». При цьому обидві сторони використовують різні підходи: російська доктрина «русского мира» спирається на етатистсько- легітимістичний підхід («історія великих чинів великих діячів великих держав»), український наратив спирається на етнографічний і культу- роцентричний підхід (фокусуючись на реальних спільнотах і реальному побуті тогочасного суспільства), проте також вимальовує історію України у сучасному розумінні цього слова, спрошуючи багаторівневу та відмінну від сучасної систему ідентичності.

Другий - це дебати вже про період «свідомого» модерного націєтворення, що концентруються на центральній події ІІ світової війни. Російська пропаганда підносить космогонічний міф «Великої Війни космічного Добра (Дідів) проти космічного Зла», де Росія-СРСР відіграла роль Мардука у битві з Тіамат, перемогла космічне зло і «разом із союзниками» встановила справжній порядок у космосі. Відповідно, минуле жорстко оцінюється як чорно-біле: якщо хтось якось був у співпраці із «світовим Злом», він миттєво таврується і повністю дискредитується. Образом цієї співпраці є «колаборація з фашизмом», а пейоратив «фашизм» активно використовується для ліквідації публічного діалогу і нав'язування вигідної для пропагандистів позиції, при цьому «колаборація» оцінюється вибірково¹. Проводиться прив'язка понять «націоналізм» і «бандерівці» (з усіма «ОУН», «УПА» і т.п.) і наступна їхня дискредитація. Така маніпуляція спирається на усталені патерни радянської пропаганди та на світовий консенсус, який спирається на глобальну історичну міфологію, що також ґрунтує світовий порядок на міфології «Великої війни» і Голокосту, де будь-який зв'язок із космічним Злом автоматично дискредитується. Вульгарне спрощення історії породжує інше вульгарне спрощення, коли діячі Визвольного руху і Визвольних змагань безоглядно героїзуються, а критика на адресу канонічних постатей сприймається як напад на цілу політичну спільноту Саме тому, культ «героїв Великої Вітчизняної» у будь-якому його вигляді (навіть під соусом - «це наші діди, що перемогли фашизм») - є дуже небезпечним і шкідливим. Це відтворює і поширює ідеологічну міфологію, центральні постулати радянської і сучасної російської громадянської релігії. Міфічний образ Дідів - типовий для будь-якої архаїчної міфології. Велика битва Дідів, founding fathers, легітимує існування «нашої» політичної спільноти і наявний світовий порядок. В ментальній мапі цієї міфології Україні немає місця - вона приречена на шизофренічний розрив між двома головними своїми ґвалтівниками, а люди (реальні «діди»), що стали жертвами політики двох кривавих режимів, використовуються для легітимації одного з них. Слід сказати, що це почасти правда - дуже часто критика і дискредитація українських Визвольних змагань свідомо використовується для делегітимації України і Української Держави загалом, а сучасний активний рух за Україну і українську державність наступним кроком дискредитується через відсилки до вже дискредитованих історичних персонажів (наприклад, «це все бандерівство»).. Тут є суб'єктивний та об'єктивний виміри. З одного боку, справа конструювання власного історичного сакрального часу - є суверенна справа певної нації-спільноти, і історичні наративи сусідніх націй дуже рідко взаємно сумісні (хоча б узяти героїзацію Наполеона). З іншого боку, є певні етичні принципи, які вимагають дати моральну оцінку різних історичним подіям і діячам, відокремлюючи, «за що ми шануємо Х» і «що ми вважаємо неправильним». Ця моральна оцінка - не для оцінки гідності минулого, а для формування етики сучасної політики, що має бути пильною щодо «Ніколи знову!» і щодо маніпуляцій цією оцінкою заради досягнення власних інтересів (напр.., коли Росія всіляко експлуатує міф ІІ світової для легітимації сучасного неоімпері- алізму і насильства).

Останнє питання про сакральний простір - так яка ж ідея України, який трансцендентний сакрально-моральний горизонт, який легітимує смисл і призначення України? Про це багато говориться, але важко сприймати це без іронії.

По-перше, у постмодерну добу будь-який метанаратив в дусі «вічної ідеї Бога», «що Бог помислив про Росії» В. Соловйова, викликає іронію. У постмодерному суспільстві конструювати таку ідею, що може мотивувати маси - абсурд.

По-друге, такі ідеї вже були синтезовані українськими мислителями у ту добу романтичного націоналізму ХІХ ст.., коли такі проекти були повсюдними. І з них можна виділити два:

1) «Книга буття українського народу» Кирило-Мефодіївського братства.

Цей текст унікальний з багатьох ракурсів.

Це - перша політична програма, де Україна фігурує як центральна політична цінність [Бутич et al. 1990]. Вона постала одночасно із маніфестом Головної Руської Ради у Галичині і є прекрасним свідченням природності, справжності українського націєтворчого руху. Дещо спрощено, це початки українського націоналізму - за 100 років до Бандери. Саме братство вплинуло через своїх дуже впливових членів (М.Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.) на українську свідомість радикальним чином. Цей текст прямо відсилає до польського месіанізму і польського націєтворчого проекту, показує нашу вкоріненість у європейські тренди і розвінчує сучасні міфи протиставлення польської та української нації.

Місія України - глобальне утвердження нового ідеалу суспільно-політичного і морального життя, що спирається на ідеал апостольської християнської спільноти, на цінності свободи, рівності і братерства, на євангельські принципи людяності у ставленні до окремої людини і цілого людства. Україна через свою історію має стати точкою, де почнеться духовне і політичне відродження людства, подолання рабства, насильства і нерівності.

2) Пов'язаність національного із загальнолюдським у громадівському проекті М.П. Драгоманова: «космополітизм (humanite) в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці» [Грінченко, Драгоманов 1990: 190].

Національність існує завжди у світлі людськості Людськість у словнику ХІХ ст. означає одразу три поняття - «людська природа, чим є людина сама по собі», «людство як цілісність», «людяність як моральний принцип (гуманізм)». Це є дослівний аналог французького humanite. і співвідноситься із людськістю як «сутність» та «іпостась» (у теологічних термінах). Людськість не існує поза національним (будь-яка людина має певну мову і походження), проте національне існує лише на основі загальнолюдського (люди всіх національностей насамперед є люди, з їхніми базовими потребами). Заперечення національного обов'язково веде до фактичної асиміляції окремих народів іншими, зростання великих імперій, знищення різноманітності людських народів і культур, що є збіднення людської культури. Будь-який асиміляціонізм та імперіалізм суперечить гуманізмові. Будь-якій культурній людині огидно, коли вимирає біологічний вид чи окремий народ. Різноманіття видів природи є цінністю, і тим не менше, розмаїття різних народів та мов. Космополітизм, що ігнорує цю проблему, прикриваючись соціалістичними чи ліберальними гаслами, насправді є асиміляціонізмом і шовінізмом окремих імперських націй. Навпаки, національне можливо лише у світлі спільного для всіх людей зростання у свободі і розумі, поступі науки і свободи. Егоїстичний націоналістичний імперіалізм та шовінізм знищує raison d'etre нації як такої, взагалі, оскільки її трансцендентальна мета може бути лише благо людини і людськості.

Драгоманівська ідея пов'язана із ідеями братчиків, хоч і позбавлена релігійного, есхатологічного горизонту християнського змісту. Проте це цілком може працювати як секулярна громадянська релігія в дусі американської чи французької громадянської релігії.

3) Наша національна ідея (і громадянська релігія) прекрасно і лаконічно сформульована у пісні «Ще не вмерла Україна», з якої постав наш гімн. Подивугідний талант Павла Чубинського, на рівні духовного натхнення вхопив ледве не сутність українського романтичного сакруму.

Не дивно, що цей гімн постійно намагаються дискредитувати і замінити. Для цього зумисне чіпляються до першого його рядка. Але некомпетентність таких «критиків» одразу видно: починаючи з того, що вони виводять його з польського гімну (не знаючи, що витоком нашого гімну є сербська пісня про прапор), завершуючи тим, що полякам зовсім не зашкодило така ж сама тональність першого рядка. Бо справа у тому, що кажуть наступні куплети - і невипадково, що проросійська влада прибрала другий і третій куплети, не кажучи вже про всі інші.

Його можна довго розбирати, але я виділю лише кілька ідей. Перше: маркування сакрального простору і часу - «від Сяну до Дону», «Дніпро», «Чорне море» і перерахунок постатей козацької доби (тобто ствердження непорушної тяглості нашої боротьби крізь останні 300 років). Чітке маркування ворожості Московії: «Ой Богдане, Богдане, ... нащо продав Україну москалям поганим» (і це 1862 рік, Київ!). Базова цінність: «А завзяття, щира праця ще свого докаже / Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже, / За Карпати відоб'ється, згомонить степами, /України слава стане поміж народами». Завзяття і щира праця - важливий мотив. Слово «завзяття» саме по собі погано перекладається іншими словами, як і слово «затятість». Це наш Sturm und Drang, непохитна воля до боротьби, що б там не було, хоч би і небо проти нас - але завзята щира праця лупає будь-яку скалу (словами І. Франка). Праця - не насильство і не лежання. «Бо плач не дав свободи ще нікому, А хто борець, той здобуває світ» - відгукується на це гімн ОУН 1932 р., вкорінений у «Борітеся - поборете» Т. Шевченка і «Дух, що тіло рве до бою» І. Франка. Україна постає із завзятої праці і несхитної волі до боротьби.

І окрема тональність - це панславістський мотив: «Поєднаймось разом всі, / Братчики-слав'яне: / Нехай гинуть вороги, / Най воля настане!», який походить ще з «Книги буття українського народу». Україна повстає в контексті слов'янського визвольного руху, і фундаментальна мета - «воля». Це був конкурентний виклик російському імперіалістичному панславізму і заявка на моральне лідерство регіональне, а відтак і світове. Можна довго сперечатися про це, але те, що Україна повинна працювати насамперед у цьому контексті - важко заперечити.

Висновки

Епохальний ювілей змушує замислитись про те, що було, є і буде - пережите і зроблене. Що ж можна сказати через 30 років після здобуття Незалежності? Які практичні висновки, зокрема і особливо, для нашої школи, системи освіти, для виховання свідомості відповідального громадянина? Ці висновки умовно можна поділити на дві групи: філософсько-історичні висновки щодо підходу до розуміння і викладання історії України та політично-філософські висновки щодо підходу до розуміння сучасних актуальних подій, сучасних дискусій в межах українського суспільства, зокрема, довкола питань «що таке Україна?», «чому вона повинна існувати?», «що вона значить для нас?», «як пояснити війну, що досі триває?», «яке місце України у світі тощо?».

Базовою настановою повинен бути україноцентризм. Це не означає, що ми повинні поділяти наївний есенціалістський і авторитарний підхід у цій справі - примордіалістську ідею тисячолітнього походження чи однозначної об'єктивної «ментальної сутності» чи «природи». Це може лише зашкодити. Проте в межах модерного конструктивістського підходу є цілком тверді основи, на які можна спертися. Ми можемо відштовхуватися від Драгоманівського розуміння єдності національного і людського - не існує людини окремо від нації і для культурної людини будь-який асиміляціонізм і колоніалізм є огидний. Україна є наше політичне тіло і наша уявлена політична спільнота, яка є вищою політичною цінністю (при цьому, «вища політична цінність» не означає «вища цінність» взагалі, вона обумовлює лише нормативні критерії щодо нашої політичної думки і дії) Перефразовуючи С. Бандеру: «свобода України - свобода людини».. Вона має об'єктивні витоки свого існування - це і емпіричний факт існування етнокультурної спільноти українського народу, історія якого цілком може коректно проведена крізь останнє тисячоліття, і традиції політичного і культурного життя, що так чи інакше лягли в основу модерної української політичної нації-спільноти. Звісно, суб'єктивний вимір існує - це насамперед та спонтанність історії і політики, яка спричинилася до того, що Україна сформувалася саме так і в таких межах. Проте суб'єктивне і об'єктивне не повинні знецінювати одне одного.

Україна відбулася - як держава і як політична нація. Історія української політичної нації (як модерної форми організації суспільства) налічує щонайменше 200 років. На початках вони спиралася на активність еліт козацької Гетьманщини, клерикальних еліт Галичини і різнорідних складників інтелектуальної еліти. Цей націєтворчий проект - «центральноєвропейського» типу, що починався з культурницького руху українофільства і поступово формулював свою політичну аґенду. Вона має онтологічну основу в межах меж етнографічного розселення (що взяті станом на «точку відліку» - початок ХІХ ст.). Відлік постання української нації-спільноти можна вести від «Книги буття українського народу» 1846 р. і Маніфесту Головної Руської Ради від 10 травня 1848 р., коли було засвідчено політичний проект української (руської) нації в межах етнографічного розселення українців. Українська нація-спільнота перетворюється на масовий рух у період 1890-1917 рр., і у 1917 - 1918 рр. здобуває своє політичне тіло (УНР, ЗУНР тощо), яке з того часу існує безперервно (хоча б і фіктивно, як УРСР). 1991 р. українська нація остаточно здобуває своє тіло як нація-держава.