Релігійність та національність: актуальні питання Пінських унійних конференцій 1930-1937 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійність та національність: актуальні питання Пінських унійних конференцій 1930-1937 рр.

Наталія Михайлівна Колб

Ірина Василівна Орлевич

Анотація

унійний конференція церковний обряд

Проаналізовано перебіг Пінських унійних конференцій 1930-1937 рр., метою яких було обговорення унійної акції на східних теренах Польщі. Показано, що основними проблемами, які дискутувалися, були історичний досвід унійних акцій та обрядові аспекти у справі єднання Церков, зокрема тогочасний стан православ'я в різних країнах (насамперед у Росії й Польщі).

Важливою характеристикою цих зібрань стала їхня національна спрямованість. Це виявлялося передовсім у намаганні забезпечити новій унії збереження східного церковного обряду та захистити права рідної мови кожної нації-члена нової церковної організації. Український і білоруський народи, відстоюючи свої мовні права в релігійній сфері, зуміли протистояти русифікаційним та полонізаційним процесам.

Ключові слова: Пінські унійні конференції 1930-1937 рр., неоунія, ІІ Річ Посполита, єпископ Миколай Чарнецький, українці, білоруси

Natalia Kolb

Iryna Orlevych

Pinsk Union Conferences of 1930-1937: Religious and National Component

Abstract

The course of the Pinsk Union Conferences of 1930-1937 is analyzed, the purpose of which was to discuss the union action in the eastern part of Poland. It is shown that the main issues discussed were the analysis of the historical experience of union actions and the discussion of ritual aspects of the unity of the Churches, in particular the delineation of the then state of Orthodoxy in different countries (especially Russia and Poland), clarifying the main differences between the Catholic and Orthodox moral systems, etc.

It is noted that the Pinsk Union Conference received a significant resonance in society, with new force drew attention to the idea of a union action on the Ukrainian-Belarusian lands in Poland. Her remarkable achievement was the Pope's appointment of a special Apostolic Visiting Bishop for Catholics of the Byzantine-Slavic Rite in Poland. This dignity was embraced by the Redemptorist Father Mykolai Charnetskyi, a Ukrainian priest of the Greek Catholic rite.

An important component of the conference was its national character. The conference, ensuring the new union of preserving the eastern features, defended the rights of the native language of each nationality, a member of the new church organization. Ukrainian and Belarusian peoples, defending their linguistic rights in the religious sphere, managed to resist the Russification and Polonization processes. This eventually led to a negative attitude towards the neo-union action among Polish society, the government and a large part of the Polish clergy.

It is concluded that the Pinsk Conferences have demonstrated that the neo-union has played a positive role in the issue of national identity of the Ukrainian and Belarusian peoples, bringing to the agenda the national factor.

Keywords: Pinsk Union Conferences of 1930-1937, neo-union, The Second Polish Republic, Mykolai Charnetskyi, Ukrainians, Belarusians

Приєднання у 1923 р. до складу II Речі Посполитої західноукраїнських земель (Волині, Підляшшя, Полісся), значну частину населення яких становили українці, зумовило пошуки владою шляхів і методів їх інкорпорації. Влада намагалася інтенсифікувати національну асиміляцію, надаючи преференції інтересам Католицької церкви й водночас використовуючи релігію як інструмент інтеграції некатоликів [8]. З погляду Апостольського престолу й католицької єрархії, прилучення цих колись унійних теренів формувало сприятливі умови для реалізації віковічного прагнення до злуки Православної та Католицької церков з перспективою поширення цієї ідеї далі на схід - на територію Росії [18, c. 82].

Із метою навернення православних на католицизм польська влада створила неоунійну Церкву - Римо-католицький костел східного обряду (фігурувала також під назвами “неоунія”, “католицизм східного обряду”, “східний обряд”, “біритуалістична (двообрядова) унія”). Її особливість полягала в тому, що богослужіння здійснювалися церковнослов'янською мовою і були ідентичні православним. Ініціатива заснування такої церковної структури належала польському римо-католицькому єпископатові, а саме підляському владиці Генрикові Пшездецькому, який і подав Апостольській столиці план цієї акції. У 1923 р. ідею схвалив папа Пій ХІ [8].

У міжвоєнний період існувала низка платформ, де збиралися представники різних європейських (насамперед слов'янських) народів, обговорюючи проблему об'єднання Церков: Велеградські з'їзди, конференції в Любляні та Празі. Проте питання унійної акції на східних теренах Польщі практично не опинялося в полі їхнього зору. Тож виникла гостра потреба в організації спеціального форуму, присвяченого саме цьому питанню.

Завдання пропонованого дослідження - висвітлити перебіг конференцій, що відбувались у Пінську протягом 1930-1937 рр., простеживши їхній резонанс у суспільстві, значення для національної ідентичності українського та білоруського народів. Розвідка головно, базується на виданих у час їхнього проведення Виділом східного обряду Пінської біскупської курії конференційних звітах, що містять детальний опис цих зібрань, публікаціях про ці події в українському греко-католицькому часопису “Нива” та інших періодичних українських та польських виданнях.

Перша унійна конференція відбулася 23-24 квітня 1930 р. “Пінськ таки чи не найкраше надається для таких конференцій, - зазначав учасник зібрання, греко-католицький священник і редактор “Ниви” Петро Хомин, - [...] головно завдяки тій обставині, що місто лежить майже на межі, де кінчиться етнографічна територія українська, а зачинається білоруська, де два найблизші собі по крови і по історичній традиції словянські брати подають собі братерську руку, - а ціла унійна акція й розрахована в першу чергу на ті українсько-білоруські области” [28, с. 322] В іншій публікації священник подав цікаву характеристику Пінська, зазначивши, що це повітове місто Поліського воєводства охоплювало понад 30 тис. мешканців, з яких 70 % складали євреї. Автор зауважив, що польські статисти, а також окремі українські географи відносять Пінськ до білоруських етнічних територій, однак спостереження показують, що населення в місті й навколишніх селах розмовляє українською (як самі кажуть - “хохольською”) мовою, яка зберегла багато архаїчних форм. Одяг також переважно український: білі, часто вишивані (здебільша рослинними мотивами) сорочки, білі штани, сірі або бурі сіраки, підперезані червоним вовняним поясом; взували найчастіше лапці з лика, на голові носили кашкет. Попри це, місцева українська громада не має жодних національних установ - ні школи, ні церкви, ні освітніх і культурних товариств, ані часописів. Та й українські науковці не досліджують “цієї закутини своїх етнографічних територій” [26, с. 312-313].. Ініціаторами та організаторами такого з'їзду стали духівник Пінської латинської духовної семінарії білорус о. д-р Казимир Кулак та о. Ян Урбан [33, s. 3], а покровителем - щирий прихильник ідеї церковної злуки місцевий римо-католицький єпископ Жиґмонт Лозінський.

Наради розпочалися архієрейською Службою Божою (у каплиці духовної семінарії), яку відправив владика Лозінський у супроводі хору семінаристів (вони також виконали пісні українською й польською мовами). У проповіді наприкінці богослужіння архієрей мовив, що великою перешкодою для єднання Церков на українських і білоруських теренах Польщі є передовсім національний, обрядовий та релігійний фанатизм. Зі св. Літургії (її правив греко-католицький священник - професор Богословської академії у Львові о. Тит Галущинський, ЧСВВ) почався і другий конференційний день [27, с. 183].

Учасниками зібрання були 36 священнослужителів (представників чорного і білого духовенства) і 22 слухачі - вихованці духовної семінарії в Пінську. Згідно з опублікованим звітом, лише кільканадцять з них належали до східнослов'янського обряду Виділ східного обряду Пінської біскупської курії видав “Пам'ятки” шести конференцій, опублікувавши таким чином детальний звіт про перебіг цих заходів, а також перелік присутніх на них., а більшість становили поляки. Серед доповідачів конференції, однак, бачимо й українських греко-католицьких священників з Галичини. Не приїхали, натомість, єпископи Віленської архідієцезії, Любельської, Луцької й Підляської дієцезій та митрополит Греко-католицької церкви Андрей (Шептицький) (останній - через хворобу), обмежившись тільки вітальними листами [33, s. 7-9]. Запрошення до участі надсилали й місцевому православному владиці, проте той ним не скористався. Президію конференції склали: ігумен о. Володимир Пйонткевич (східного обряду) з Альбертина, вже згаданий о. Т. Галущинський (головував під час першого дня засідань) та прелат Леопольд Шуман з Луцька (керував зібранням на другий день заходу).

На конференції прозвучало сім доповідей, які за тематикою можна поділити на дві групи: 1) аналіз історичного досвіду унійних акцій та 2) обговорення обрядових аспектів церковної злуки. Домінувала, звісно, друга тематика. Так, коментуючи резонансну на той час працю о. Кирила Королевського “Уніатизм”, василіянин о. Йосафат Скрутень наголосив, що не існує абсолютно чистих обрядів, запозичення в них нерідко зумовлені обставинами й потребами самих вірян, тому для духовенства головним має бути не чистота обряду, а сприятливість діючих релігійних практик для виконання духовної місії Церкви. Інший доповідач, пресвітер Львівської греко- католицької архієпархії о. Зенон Каленюк, роздумуючи над доцільністю використання для навернення православних галицького греко-католицького обряду, назвав це некорисним через окремі нововведення в ньому, що можуть вести навіть до згіршення віруючих. Своєю чергою, єзуїт східного обряду о. Антоній Домбровський вказав, що православні дуже прив'язані до своєї російсько-синодальної традиції і її збереження значно полегшить унійну працю. Він підкреслив, що віряни зважають передовсім на зовнішню форму, важко сприймаючи й найменші зміни, тим паче ті, що дуже схожі на латинізацію чи денаціоналізацію. Водночас промовець закликав католицьке духовенство пізнавати красу, багатство й глибину східного обряду, долати упередження до нього. Адже саме від позиції латинського клиру залежить, якою буде думка Сходу про Католицьку церкву.

Після доповіді о. А. Домбровського (під назвою “Що говорить за прийняття обряду російської синодальної форми для православних, які навертаються”) “контрреферат”, у досить гострому тоні, виголосив о. З. Каленюк, який представив власне бачення форми греко-слов'янського обряду. За словами священника, зовнішньо це духовенство не відрізняється поза церквою від латинського (воно не носить, наприклад, бороди), немає кардинальних відмінностей і в церковному одязі, у вигляді храму і т. п. [33, s. 102-103].

Аналізуючи методи запровадження унії серед православного люду, о. А. Домбровський стверджував, що не варто вимагати від православних цілковитого навернення на католицизм (конверсія - це справа цілком індивідуальна), зміни своєї релігії - достатньо дбати про їхнє єднання з католиками [33, s. 65]. Священник Ян Василевський висновував, що в унійних місіях необхідно демонструвати незацікавленість і любов до Росії. Навертати ж потрібно починаючи і від єрархії, і від люду, залежно від обставин [33, s. 66].

Двічі виступав на конференції редактор газети “Przegl4d Powszechny” єзуїт о. Я. Урбан. Він розкрив суть розбіжностей у розумінні католиками і православними поняття “соборна Церква” та запросив присутніх поміркувати, чи доцільно, з огляду на інтереси унійної акції, замінити у Символі віри термін “соборний” на “католицький”. З одного боку, це постійно нагадуватиме католикам східного обряду, що вони сповідують ту саму віру, що й вірні західного обряду. З іншого, такий крок, через консервативність новонавернених, може викликати в них острах і спротив [11, с. 357].

У завершальній конференційній промові о. Я. Урбан акцентував, що на цей момент створено ідеальні умови для навернення до Католицької церкви трьох мільйонів нез'єдинених, які опинилися в складі Польської держави. Потужним помічником у цій справі для католицького клиру стануть понад три мільйони галицьких уніатів. Наразі ж унійна акція розвивається повільно, натрапляє на численні труднощі, все ще не здобувши багато прихильників ні серед духовенства, ні серед мирян. Це пояснюється існуванням історично набутих страхів та упереджень, що притаманні і для католицького, і для православного середовища. Католики ніяк не можуть позбутися неприхильного ставлення до східного обряду, який в їхній свідомості є одним із символів поневолення, а також часто припускають нежиттєздатність унійної ідеї, - звідси й гасла про навернення православних відразу на римо-католицизм як значно певніший варіант. Православні, натомість, побоюються, що через унію опиняться під загрозою латинізації й полонізації [11, с. 357].

Значущою складовою унійної діяльності цей єзуїт називав її національний характер. Власне тому священникам слід використовувати мову своєї пастви, тобто українську на південно-східних землях та білоруську - на північно-східних. Допускав о. Я. Урбан і вживання російської як церковної та мови “високої літератури”, хоча й визнав, що це здатне спровокувати закиди в підтримці чужої для народу культури Кореспондент часопису “Нива” підкреслював, що деякі священники-місіонери з Галичини, не зважаючи на те, що “укр. нарід православний бореться за відмосковлення своєї Церкви”, без жодної причини активно послуговуються російською мовою в проповідях, богослужіннях та публікаціях [27, с. 189].. Важливим напрямком місійної діяльності, на переконання доповідача, є видання релігійної преси національними мовами віросповідних громад. Навівши як позитивні приклади віленські часописи “Chryscyanskaja dumka”, який виходив білоруською, та “Христіянинь”, що публікувався російською, католицький священник запропонував другий з них видавати українською та білоруською мовами, причому в більш популярній формі, орієнтуючись на широке коло мирян. Засигналізував він і потребу заснування окремого церковного часопису для українців, на шпальтах якого їхньою рідною мовою висвітлювалися б релігійні, церковні та національні справи народу. Підсумовуючи, о. Я. Урбан констатував, що без вирішення національного питання унія ніколи не пустить глибокого коріння в народі, бо залишиться для нього чужою. Віруючим потрібен аргумент, який нівелюватиме закиди у зрадництві через прийняття іншої віри, показуючи її переваги: проповіді та релігійна література рідною мовою, “відмосковлення” богослужінь (церковний текст вимовляється по-народному), душ-пастирі - порадники й помічники не тільки в релігійних, а й у культурно-національних і економічних справах.

Ще однією перешкодою в розвитку унійної праці в Польщі, - вважав о. Я. Урбан, - є відсутність окремого єпископа та єдиного центрального органу, які керували б цілою акцією. Це породжує неузгодженість в організації роботи та сприяє появі в суспільній свідомості думки, що ця унія є чимось тимчасовим, непевним і латинізуючим. Відтак доповідач виступив з ініціативою просити Апостольський престол номінувати для уніатів єпископа, хоча б для понтифікальних богослужінь, або єпископа-вікарія латинських єрархів, як це донедавна було в Америці.

Доповіді, присвячені обрядовим аспектам, супроводжувалися жвавим обговоренням. Зосібна, о. Т. Галущинський висловив упевненість, що до синодального обряду в унійних парафіях треба впроваджувати й окремі обов'язкові католицькі практики (як-от почитання Пресвятої Євхаристії, сповідальниці, тихі Служби Божі, культ святих латинської Церкви). Ігумен В. Пйонткевич наполягав на розвіюванні всіх підозр щодо того, що унійні діячі є агентами польського уряду та мають на меті полонізувати православних. “Слов'янське братерство може бути здійснене тільки в кат. Церкві, яка кождому народови лишає все його питоме і рідне”, - переконував цей промовець [27, с. 190]. Загалом, як згодом узагальнив кореспондент “Ниви”, позиція недопущення будь-яких полонізаційних чи латинізаційних заходів при відновленні унії на конференції виразно домінувала.

На цьому зібранні було обрано комітет, який мав займатися організацією наступних з'їздів. До нього ввійшли: із Варшави - Ян Пошкробко і Мишковський; із Кракова - др Я. Урбан; із Любліна - проф. університету Піотр Антоній Кремер; із Познані - Франц. Рутковський; із Седльце - єпископ Чеслав Соколовський; із Вільна - др Ігнатій Свірський; із Луцька - прел. Леопольд Шуман і др Юзеф Бурачевський; зі Львова - Т Галущинський. Постановили, що з'їзди проходитимуть періодично, їхні результати оприлюднюватимуться, працюватиме постійний організаційний комітет [33, s. 126-127]. Були схвалені пропозиції о. К. Кулака: про заснування семінарії східного обряду; про друк підручника з догматичної, моральної й пастирської теології для священників, які перейшли з православ'я; про видання наукового часопису унійного спрямування; про переклад польською або російською мовою моральної теології. Що ж до обряду, то вирішено триматися синодальної форми та, усуваючи впливи московські й місцеві, прагнути до відтворення чистої форми грецького обряду [33, s. 127].

Наступну конференцію запланували на серпень 1931 р. На завершення з'їзду о. Т Галущинський провів подячне богослужіння у греко-католицькому обряді [33; 27].

Перша пінська унійна конференція отримала значний резонанс у суспільстві, з новою силою привернувши увагу до унійної ідеї на українсько-білоруських землях у Польщі. Озвучені на цьому зібранні заяви сприяли послабленню недовіри та застережень серед православних (особливого розмаху унійний рух набував на українських етнічних територіях, унаслідок невдоволення русифікаційною політикою Православної церкви [2, с. 316-317]). В унісон із конференційними заявами часописи зверталися до польських світських і духовних кіл із закликами не трактувати процес неоунії як політичну справу. Наголошувалося, що унійна акція має бути вільною від полонізаційних тенденцій та ставлення до східного обряду як нижчого, зіпсутого, чи просто вияву прагнення підпорядкувати Схід Заходові [9]. Інакше Польща може втратити релігійного союзника, а також, з огляду на високу національну свідомість українців, білорусів і литовців, буде змушена визнати право побутування їхніх національних мов у рамках латинського обряду, а це підважить “польськість” Римо-католицької церкви [1; с. 486-487].

Прикметно, що було реалізовано чи не всі резолюції цієї Пінської конференції. Так, виголошені на ній доповіді вийшли окремим збірником “Pami^tnik I konferencji kapian- skiej w sprawie Unji koscielnej w Pinsku”. У 1931 р. на кошти Конгрегації “Pro Russio” в Дубні почала діяти Папська семінарія східного обряду - найбільший навчальний заклад для підготовки священників Католицької церкви східно-візантійського обряду. Духовне управління нею здійснював єпископ Адольф Шельонжек, а ректором став о. А. Домбровський. Викладали в семінарії українською мовою (за винятком догматичного богослов'я, яке читалося латиною). При відборі претендентів на навчання перевага надавалася українцям і білорусам зі східних територій Польщі та емігрантам із Росії й України. Планувалося, що цей освітній заклад матиме два відділи: для колишніх православних єреїв, які прийняли унію, і для кандидатів духовного стану, які мають іспит зрілості [15, с. 77; 2, с. 316-317].

Визначним досягненням І Пінської конференції вважалося також призначення папою спеціального апостольського єпископа-візитатора для католиків візантійсько-слов'янського обряду в Польщі. Цей уряд обійняв український греко-католик - о. ре-демпторист Миколай Чарнецький. Його єпископська катедра містилася в Ковелі, а резиденція розташувалася в Дубенському монастирі [10, с. 44]. Після призначення владика Чарнецький майже два місяці візитував підпорядковані його юрисдикції терени [6, с. 74], і за результатами цього пастирського огляду організував нарадчу конференцію у Варшаві, запросивши на неї папського нунція та римо-католицьких архієреїв відповідних східних єпархій (на запрошення відгукнулися лише преосвященні Лозінський і Пшездзецький, натомість віленський архієпископ та луцький і люблінський єпископи не прибули). Наприкінці серпня 1931 р. владика Миколай вирушив до Рима зі звітом про цю візитацію та стан унійної акції в Польщі [2, с. 316-317].

Пожвавлення унійного руху й посилення позицій Католицької церкви візантійсько-слов'янського обряду викликало помітне занепокоєння в польських колах. Вони вбачали в цьому серйозну загрозу польським державним, національним і релігійним інтересам, а також підґрунтя для русифікації українців і білорусів. Тому наполягали, щоб навернення православних відбувалося тільки на римо-католицький обряд. Прихильники ж розвитку Католицької церкви східного обряду переконували, що уній- на акція не несе жодної загрози, а ситуація загострюється через надмірне втручання держави, яка зобов'язана лише пильнувати, аби обрядова акція не набула рис фанатичної релігійної війни. Надуманим називали й аргумент про Унійну церкву як чинник русифікації українців та білорусів, бо таку функцію насправді може виконувати радше православ'я з його мовою служіння, тимчасом як діячі унійної акції послугуються і російською, і українською та білоруською, прокладаючи цим двом, досі упослідженим мовам шлях до відновлення права на побутування в Церкві [5, с. 302].

Шквал гострої критики й недовіри до неоунійної акції загалом та її діячів зокрема (насамперед єпископа Чарнецького й альбертинських єзуїтів), що вибухнув перед черговою унійною конференцією в Пінську (на сторінках частини польських газет), до останнього моменту ставив під сумнів доцільність цього церковного форуму. Однак 1 листопада 1931 р. він таки розпочав свою роботу. Протектором знову виступив місцевий єпископ Лозінський, а організатором - префект духовної семінарії о. д-р К. Кулак [28, с. 321-322]. ІІ конференція також почалася з архієрейської Служби Божої, яку відслужив могилівський архієпископ і митрополит Едуард Ропп. Літургії передувала проповідь єпископа Лозінського. Владика вказав, що акція відновлення єдності Церкви, попри своє надзвичайне значення, змушена долати значні перешкоди. Їх чинять передусім противники церковного з'єдинення - як католики, так і православні. Проте і в середовищі прихильників унії та її активних діячів існують непорозуміння через різне бачення обрядової форми, що має стати візуальною основою об'єднання: одні вважають, що треба обрати галицьку, інші - синодальну, ще інші виступають за злиття цих форм і створення нової.

У ІІ конференції взяли участь 90 осіб: 57 священнослужителів і 33 вихованці Пінської духовної семінарії [34, s. 15-17]. Українське духовенство репрезентували п'ять греко- католицьких священників з Галичини - о. ректор Йосип (Сліпий), о. д-р Андрій Іщак, о. проф. Тит Галущинський, о. ігум. Йосип Заячківський та о. Петро Хомин. Тим часом із українських унійних теренів (Волині, Холмщини, Підляшшя) не прибув ніхто. У президію ввійшли всі присутні єпископи (їх було п'ятеро), а також оо. Т. Галущинський, Й. Сліпий та В. Пйонткевич. Головував єпископ Лозінський. Прочитали вітальні листи від митрополита Шептицького, який знову не зміг приїхати через недугу, та від Стефана Решитила, протоігумена василіан в ІІ Речі Посполитій [34, s. 102].

Було заслухано шість доповідей. Дві з них стосувалися Православної церкви - її тогочасного стану в різних країнах (насамперед Росії й Польщі) (о. Я. Урбан) і головних відмінностей між православною та католицькою моральними системами (о. д-р Ігнатій Свірський). Під час обговорення мовилося про те, що в межах реалізації ухвали минулорічної конференції вже триває робота над перекладом російською мовою підручника з моральної теології для священників-конвертитів. При цьому єпископ Ропп ще раз нагадав, що вимогою часу є проведення унійної діяльності мовою віросповідних громад, а отже, всі видання слід перекладати передовсім білоруською та українською, а якщо йтиметься про унійну працю також із перспективою на Росію - то й російською. Своєю чергою, Й. Сліпий зауважив, що не достатньо просто перекласти підручники - їх потрібно пристосувати до реалій життя Східної Церкви, здобуваючи тим самим симпатію православних.

Решта виступів були своєрідними роздумами про шляхи розвитку унійної акції на українсько-білоруських православних землях. Порушувалися питання щодо запровадження в Католицькій церкві візантійсько-слов'янського обряду целібату для духовенства (о. Т. Галущинський) і вшанування культу Пресв. Євхаристії (о. А. Іщак). Більшість учасників обговорення зазначили, що ці традиції невластиві для Східної церкви й можуть викликати несприйняття. Тільки архієпископ Ропп наполягав на тому, що не можна висвячувати одружених кандидатів до духовного стану, але й він не заперечував проти навернених із православ'я вже пошлюблених священників. Ректор Богословської академії Й. Сліпий підкреслив, що в Східній церкві целебси й одружені єреї мають однакові права, а час у цьому питанні сам усе розставить на місця; стосовно ж культу Пресв. Євхаристії, то його необхідно узгодити з східно-церковними обрядовими традиціями й ученням св. отців.

Запрошенням до розгляду цілої низки аспектів унійної праці стала доповідь о. Я. Урбана. Так, він розмірковував, чи цю роботу належить обмежувати спілкуванням з православними, чи створювати також місійні станиці; як називати навернених - уніатами, католиками, римськими православними; чи творити новий обряд, коли вже існує галицький варіант; чи вступати в полеміку з ворожою католицькою та православною публіцистикою; чи видавати унійний часопис різними мовами. Редактор газети “Przegl4d Powszechny” вкотре закликав завше пам'ятати, що унійна акція не є політичною справою, що для її успішності треба звертатися до вірних їхньою рідною мовою, вчити новонавернених любити свою Церкву, через заснування братств і конгрегацій поширювати культ Пресв. Євхаристії.

Неначе доповнюючи й розвиваючи думки о. Я. Урбана, єпископ Лозінський мовив, що вся ця місійна діяльність повинна будуватися на трьох духовних підвалинах: молитві, чистих намірах і надприродній мотивації. Національні, державні чи обрядові питання в такій роботі - тільки інструмент для досягнення мети. Православні, які стали на шлях єдності з Католицькою церквою, мають право на самостійний вибір обряду. Унійні діячі, провадячи свою місію, не можуть уникати назви “католицький” - навпаки, завжди доречно акцентувати, що йдеться про навернення, про зміну конфесії.

Однак були й ті учасники зібрання, котрі вважали, що не варто наразі вживати термін “католик”, адже ним зазвичай окреслюють представників римо-католицизму. Далі значно доцільніше залишити номенклатуру “православний” (можливо, у варіантах “римські православні” або “польські православні”) Свого часу аналогічні пропозиції циркулювали в середовищі українських греко-католиків у Галичині [7, с. 199-204).. Інші, навпаки, переконували, що конвертитам краще відразу пояснювати, що стають католиками (тоді вони чітко це усвідомлюватимуть і не почуватимуться обдуреними). З огляду на дискусію, прелат Качинський запропонував ще раз обговорити й ухвалити спільне рішення з таких питань: назва унійної акції й обряду; приписи щодо зовнішнього вигляду унійного духовенства (одяг, ризи, борода та ін.); видання популярного часопису для народу. Йому частково заперечив декан Бялостока о. А. Ходико, який не бачив особливого сенсу в дискутуванні з приводу назви новонавернених тощо. Він розповів, як унійний священник Гапанович спонукав до переходу на унію православних у Фастові. Душпастир пояснив вірним, що також є православним і служить відповідно до цього обряду, але водночас й визнає папу римського, тобто є римським православним (російське православ'я ж не має патріарха, а він мусить бути) [34, s. 119-120].

Результатом ІІ Пінської унійної конференції стали резолюції, які закликали клир:

дбати про відродження в Католицькій церкві візантійсько-слов'янського обряду та поширення культу Пресв. Євхаристії (це передбачало: а) впровадження занедбаних Православною церквою приписів, що є в св. Літургії та творах отців Церкви; б) створення братств Найсвятіших Тайн для мирян, у т. ч. молоді; в) відновлення з дозволу Апостольського престолу свята Пресв. Євхаристії, яке колись існувало на цій території; г) виголошування проповідей про найсвятіші таїнства та заохочування вірних до частого Причастя);

витлумачувати народові правдиве значення терміна “православний” у католицькому дусі, щоб його використання в Літургії чи поза нею не ставало причиною плутанини;

ознайомлювати народ з історією унії, яка колись була на цих землях;

навчаючи Божого слова в католицьких храмах східного обряду, вживати рідну мову вірян: польську - для поляків, українську - для українців, білоруську - для білорусів, російську - для росіян (така деталізація мала на меті знівелювати закиди в русифікації населення східних польських теренів за посередництвом унійної акції);

підготувати для православних священників-конвертитів доступною їм мовою богословські підручники з морального богослов'я, догматики та ін.;

видавати періодику, книжки й брошури для утвердження народу у вірі, а також інформування польського суспільства про суть унійної акції;

засудити тенденційне висвітлення окремими польськими часописами унійної праці як негідне для католицької преси [28, с. 335].

Захід закінчився архієрейським богослужінням у латинській катедрі, яке очолив єпископ Чарнецький у співслужінні о. Й. Сліпого й інших греко-католицьких єреїв та в супроводі хору з Пінської духовної семінарії.

Завершуючи свій репортаж про перебіг ІІ Пінської унійної конференції, о. П. Хо- мин написав про непересічне значення цього й попереднього з'їздів, що “стають наче парляментом нової унії і органом, котрий має за завдання контролювати, чи все у ній діється так, як сего домагаються традиції Сходу, інструкції Ап. Престола і вимоги сучасного життя. І все, що тим вимогам в унії противилось би, унійні конференції повинні усувати, бо інакше унія перестане бути нею, а стане якимсь уніятизмом або й ще чим іншим” [28, с. 335]. На погляд священника, ці завдання вже досить успішно виконуються, що забезпечує новій унії збереження східних рис із одночасним захистом права на рідну мову кожної національності-члена нової церковної організації. Одним із майбутніх завдань автор репортажу назвав рішучий опір намаганням самовільно запроваджувати непритаманні Східній церкві обрядові практики [28].

У вступній частині до збірника матеріалів ІІ Пінської конференції було опубліковано статтю архієпископа Едварда Роппа. У ній мовилося про важливість здійснення унійної акції рідною мовою громад, на які вона спрямована (українською чи білоруською) - незважаючи на те, що російський уряд тривалий час упроваджував у церковно-народні взаємини російську мову й народ і католицькі священники східного обряду вже звикли до неї. За ствердженням владики, поширення унії в Польщі покликане зближувати народи, а для поляків ця акція є нагодою виправити гріхи своїх предків: “Залишили ми Церкву унійну на нижчому щаблі розвитку освіти, духовенство одружене й темне. Даймо їй світле, безженне і ревне духовенство. Це дасть шанс на майбутнє, що боятися зради й занепаду причин не буде. Здорова унія може дати те, що є метою щодо відносин з Польщею - щоб духовно розгорталася на схід” [34, s. 4-5].

Особливий акцент на національній компоненті в унійному русі став потужним імпульсом до вживання національних мов у церковному житті унійних громад Східної Польщі. Так, за висновком польської влади, саме завдяки діяльності священників Вацлава Оношка та Болеслава Почобка, під час перепису населення в 1931 р. 1 050 мешканців Ольпена біля Пінська ідентифікували себе білорусами. Ці парохи у своїй душпастирській та катехитичній праці, а також у повсякденному спілкуванні з парафіянами послуговувалися білоруською мовою, що сприяло формуванню національної свідомості громади. До національно свідомої частини білоруського духовенства візантійсько-слов'янського обряду належали також Зенон Шимкевич та Ян Панько [46, с. 121].

Про існування в середовищі національних спільнот Польської держави серйозних побоювань, що церковне єднання несе загрозу русифікації, свідчить допис, опублікований наприкінці 1931 р. в газеті “Przegl^d Wilenski”. За словами його автора, який підписався псевдонімом “Scrutator”, в Апостольській столиці та Європі панує переконання, що всі православні, котрі мешкають у Польщі, - це росіяни.

Тому Рим і передав духовну опіку унійною акцією приятелеві Росії єпископові д'Ербіні, а політично-історичні інструкції надходять від російського патріота князя Волконського. Тому дуже важливо донести до папи правдиву інформацію про національний склад населення східних земель Польщі та зупинити цей “наїзд Росії” із Заходу. Потрібно протестувати проти передавання опіки унійною акцією від Конгрегації східних Церков до комісії “Pro Russia”, бо саме звідти походять закулісні русифікаційні впливи Волконського. Також треба домагатися створення двох нових унійних єпархій: однієї - для Білорусі з Поліссям, другої - для Волині з частинами Поділля Апостольський престол ще в 1930 р. звертався до польського уряду з проханням про створення для неоунійних територій двох окремих єпархій - Віленсько-Пінської та Волинсько-Підляської. Однак польська влада, насторожена передачею Ватиканом питання Унійної церкви під опіку Конгрегації східних церков, відмовила під приводом, що конкордат між Польською державою й Апостольською столицею передбачав функціонування в Польщі тільки трьох католицьких обрядів: латинського, грецького та вірменського [41, s. 59; 32, s. 140-142].. При білоруському унійному єпископстві слід відкрити духовну семінарію, а в Римі - білоруську колегію. Таким чином вдасться знищити русифікацію в зародку й водночас стримати “грізну своїм січовим характером” українізацію. З-поміж іншого, автор висловився за паралельне проведення унійної й латинської місії [42, s. 4-6].

Однак уже незабаром той же часопис надрукував статтю-реакцію на допис Scrutatora. Її автор запевняв, що озвучені побоювання (зокрема щодо Волконського як посланця Риму для русифікації унії) цілком безпідставні і є наслідком політичних інсинуацій. Як показують документи, Апостольський престол свідомий глибокого прив'язання населення Білорусі, Волині, Підляшшя до свого “синодального” обряду та відкритий на запровадження унії в тому обряді, який оберуть самі віряни. Не існує жодного римського акта, який би обмежував використання в унійній праці української чи білоруської мови й зобов'язував уживати російську, і священники-діячі унійного руху твердо дотримуються засади служіння рідною мовою віросповідної громади. Та оскільки поширеним явищем є зросійщення білорусів, які в побуті часто розмовляють російською, то душпастирям доводиться зважати й на це і, поряд із білоруською та українською, використовувати в церковному й парафіяльному служінні і російську мову. Дописувач усе ж вірить, що така ситуація є тимчасовою. Доказом спеціального розповсюдження політичними колами різної дезінформації для провокування в суспільстві ворожості до унійної акції автор публікації називав ситуацію навколо духовної семінарії в Дубні. У пресі, насамперед віленській, регулярно повідомлялося про російський характер цієї семінарії, хоча насправді факти засвідчують протилежне: серед прийнятих на перший рік вихованців більшість складають українці й білоруси; на урочистому відкритті семінарії проповіді виголошували польською й українською; українською мовою ректор з церковним хором за присутності єпископів і гостей відслужили молебень; права цієї мови у внутрішньому житті семінарії повністю дотримуються; щонеділі на публічному богослужінні звучать українські проповіді; для вивчення ж російської не відведено в семінарійному розкладі занять жодної години [45; 12].

Несприйняття унії простежувалося й у білоруському політикумі. Керівники Білоруської християнської демократії (БХД) відкидали її “польськість”, розглядаючи неоунію як політичний акт, за допомогою якого Польща прагне “розширити свій вплив на народні маси Білорусі”, а отже, “поки унія буде пов'язана з політичними інтересами різних кіл, точніше, поки цю справу не буде вирвано із польських рук, вона приречена на загибель” [46, с. 116]. Тому БХД закликала білоруський народ “остерігатися всяких спроб польських політиків розширити [...] унію”. До 1931 р. ця білоруська політична сила бачила з польської сторони більшу небезпеку, ніж із російської [46, с. 116].

Негативне ставлення польського суспільства, уряду та значної частини духовенства до неоунійної акції поступово посилювалося. Антиунійна діяльність польських кіл стала менш публічною, однак більш скоординованою. Проведення чергової Пінської конференції, планованої на 30 серпня - 1 вересня 1932 р., опинилося під загрозою зриву. За інформацією “Ниви”, тільки завдяки постанові Апостольської нунціатури у Варшаві та наполегливості постійного керівника конференції о. д-ра К. Кулака захід таки відбувся. Навіть більше, він виявився найчисленнішим з-поміж усіх цих пінських форумів: 117 присутніх, з них 89 священників (решту становили семінаристи), з яких майже третина (30 осіб) належали до візантійсько-слов'янського обряду, у т. ч. п'ять єпископів [35, s. 11-15]. Впадало у вічі й те, що якщо на минулому з'їзді українські православні території не були представлені жодним єреєм, то цього разу їх прибуло аж десять Українство на конференції представляли: з Галичини - єпископ Чарнецький, ігумени К. Шептицький, П. Пушкарський і С. Бараник, д-р А. Іщак, о. Т. Жевуський та о. П. Хомин; з Крем'янця - протоєрей Табінський, з Теребеня на Поліссі - о. З. Каленюк; студити о. Нікон із Підляшшя й о. Меланій з Полісся, о. Юліян Гук із Коськівців на Крем'янеччині, о. І. Тилявський з Городна на Поліссі. (серед них і кілька білорусів, які досить добре володіли українською мовою). Вітання зі Львова від греко-католицького клиру надіслали ректор Богословської академії Сліпий та ігумен Галущинський [35, s. 23].

Початком конференції традиційно стало архієрейське богослужіння, яке в каплиці духовної семінарії провів пінський римо-католицький єпископ Казимир Букраба (його попередник, владика Лозінський упокоївся наприкінці березня 1932 р.). Він же очолив зібрання, запросивши до президії найдостойніших священників: прелата Левицького, протоігумена В. Пйонткевича, Щепана Махніцького, ігуменів Климентія Шептицького й Павла Пушкарського, професорів І. Свірського та К. Кулака [35, s. 18]. Учасники конференції підготували вітального листа до президента Речі Посполитої Ігнація Мосціцького, зазначивши, що зібраний на з'їзді клир латинського і східного обряду провадить свою роботу в інтересах “держави Польської з метою запровадження правди Божої в серцях іновірців Речі Посполитої й виконання місії Польщі - поширенні віри на схід” [35, s. 23].

Природно, що більшість доповідей була присвячена унійній акції на українсько- білоруських землях - її поточному стану, проблемам і напрямкам розвитку. Усі ці виступи не залишилися без рефлексій. Скажімо, у відповідь на реферат професора Віленського університету о. д-ра І. Свірського “Св. Тайна покаяння у православних” присутні визнали вивчення цього питання дуже важливим для результативності неоунії та просили організаторів конференції на наступному зібранні приділити цій тематиці спеціальну увагу. Взаємодоповнювальними були доповіді альбертинського єзуїта о. А. Неманцевича і згадуваного вже священника візантійсько-слов'янського обряду з Ольпина В. Оношка про досвід розгортання унійної праці. Характеризуючи її динаміку, єреї висновували, що акція розвивається не так успішно, як очікувалося. На цей момент загальна кількість уніатів становила 23800 вірян, 46 отців і 4 диякони. Із п'яти охоплених місією латинських єпархій (Віленської, Пінської, Луцької, Підляської й Люблінської) найбільше неоуніатів - 11000 - налічувала Луцька, а найменше - 500 - Люблінська єпархія. Найвідкритішими на унійну акцію регіонами були Холмщина і частково Волинь. Коментуючи фактори, які перешкоджали розвиткові унійної акції, доповідачі вкотре мусили ствердити, що, з одного боку, це постійні потужні атаки із середовища Католицької та Православної церков, а з іншого - низка розбіжностей та інших проблем (брак духовенства, відповідної літератури та коштів на зведення храмів і каплиць тощо) у межах самого унійного табору. Обов'язковою передумовою успішного поширення неоунії було названо призначення окремого ординарія візантійсько-слов'янського обряду, який би вирішував і внормовував обрядові, літургійні, дисциплінарні проблеми та був незалежним від латинських єпископів. Щоправда, така посада вже існувала - її обіймав присутній на конференції Миколай (Чарнецький), проте польські кола дуже негативно зреагували на призначення апостольським візитатором на “кресах” українця-греко-католика, польська влада не хотіла його визнавати та, попри заклики Риму, не дозволила заснувати окрему єпархію й передати владу в ній владиці Чарнецькому на правах повної юрисдикції (до того ж виключила з його візитаторської компетенції Холмщину й Підляшшя) [6, с. 71-72, 76-77]. Відтак унійні душпастирі були змушені заявити, що через відсутність єдиної координації на місцях трапляються випадки самовільних нововведень, а візитації латинських єпископів завдають радше шкоди, аніж користі, бо стають підставою для нападок з боку православних.

Увагу учасників конференції привернули доповіді пароха візантійсько-слов'янського обряду в Бобровичах на Поліссі о. Б. Почопка та новгородського римо- католицького декана о. Яна Венцкевича. Всупереч засадничим принципам унійної акції, ці єреї чітко висловлювалися за наближення східного обряду до латинських стандартів. Так, перший з них наполягав на заміні номенклатури “православний” на “правовірний”, а другий - на “католицький”. Отець Б. Почопко також наголосив, що доцільно мінімалізувати залучення до унійної праці колишніх православних священників як непевного елементу й натомість виховувати цілу когорту латинських душпастирів, щоб привести людей не тільки до однієї віри, а й до одного обряду. А о. Я. Венцкевич переконував, що унійний клир мусить змінити православне церковне облачення та запровадити в церквах додаткові богослужіння. Акцентував він і на тому, що римо-католицьке духовенство хоче бачити на східних теренах Польщі тільки латинський обряд, бо унія не має сили і скоро зазнає поразки.

Своєрідною відповіддю на такі заяви була доповідь о. Я. Урбана. Єзуїт підкреслив, що справа унії є реалізацією історичної місії Польщі, через недовершення якої та свого часу втратила державність. Те ж, що ця акція відбувається у візантійсько-слов'янському обряді, - рішення Апостольського престолу, до компетенції якого й належить це питання.

За підсумками конференції ухвалили: висловити вдячність римо-католицьким єреям за підтримку унійної акції; залучати до роботи для розвитку унії дияконів, катехитів, псаломників, монахинь, організовувати дитячі садки та молодіжні організації; заснувати польськомовний часопис, який популяризуватиме в суспільстві суть релігії; закликати всіх єпископів встановити в році окремий унійний день, присвячений інформуванню вірних про акцію, молитві за її успіх та збору пожертв на неї. Ця конференція також завершилася урочистою Літургією в греко-католицькому обряді, яку відправив єпископ Чарнецький за участі клиру та хору вихованців Пінської духовної семінарії [35].

ІІІ Пінську конференцію суспільство сприйняло неоднозначно. Серед численних її учасників були й представники неоунійного українського та білоруського духовенства. Відповідно до прийнятих раніше постанов, організатори намагалися в різний спосіб артикулювати повагу до розвитку унійного руху в національному дусі громад-конвертитів. Тож конференційна зала була прикрашена, крім прапорів Апостольського престолу, також національними стягами поляків, українців, білорусів, литовців. Уперше на цьому зібранні в доповідях прозвучала білоруська мова (українською реферат ще на І Пінській конференції виголосив о. Й. Скрутень). “... перший прилюдний виступ білоруської мови, - за спостереженням учасника конференції о. П. Хомина, - стрінули приявні Білорусини й Українці з нетаєною радістю, натомість серед деякої частини Поляків викликав він - на диво всім - негодування” [29, с. 330]. Тривожним сигналом стало й те, що організатори заходу допустили до слова доповідачів, які виступали за латинізацію унійного обряду, і президія жодним чином не відреагувала на такі заяви [16; 29, с. 324-331].

Апостольський престол і значна когорта клиру продовжували робити кроки для поширення унії на українсько-білоруських територіях Польщі. Наприкінці 1932 р. у Варшаві створено унійну курію з повноваженнями єпархіяльного ординаріату. Її секретарем став організатор Пінських конференцій та очільник “Східного виділу Пінської єпископської курії” о. проф. д-р К. Кулак [23, с. 25-26]. Восени того ж року декретом комісії “Pro Russia” на семирічний випробувальний термін зорганізували конгрегацію сестер місіонерок Пресвятого Серця Христового візантійсько-слов'янського обряду з осідком у Вільні. Їхньою місією було сприяння церковному єднанню у православних областях Польщі [3]. Тоді ж у Ковелі, що на Волині, посвячено католицький храм і монастир візантійсько-слов'янського обряду оо. редемптористів [6, с. 73-74; 13].

Опираючись на резолюції ІІІ Пінської конференції, польський єпископат вирішив протягом 18-25 січня 1933 р. в усіх єпархіях Польщі провести т. зв. унійний тиждень, щоб у цей час особливо ревно просити Господа про з'єднання всіх в єдиній Христовій Церкві. Напередодні, у неділю, душпастирі мали повідомити вірянам про цю ініціативу та виголосити проповідь на тему “Христос установив одну Церкву”. Впродовж усього унійного тижня після щоденного богослужіння священникам велено читати молитву за церковну злуку, в неділю (22 січня) звернутися до своїх парафіян з проповіддю “Як працювати для єдності Церкви”, а після богослужіння поблагословити вірних найсвятішими таїнствами [24, с. 26]. Підляський єпископ Пшездзецький також видав окремий пастирський лист, де нагадав про встановлений Ісусом Христом примат апостола Петра і його наступників у Церкві та просив молитися за відновлення її єдності. За такої нагоди архієрей також закликав не перешкоджати прагненню православних об'єднуватися, зберігаючи свій обряд (“бо кожний обряд святий”), і допомагати їм у будівництві храмів. “Коли б ми інакше робили, - наголошував Пшездзецький, - то противились би Христові і Його словам про одно стадо й одного пастиря, не були б приятелями, але ворогами Христа. Не були би ми тоді католиками, як то св. Отець, Пій ХІ з болем серця в серпні б. р. до мене сказав, боліючи над тим, що є такі, які противляться унійній праці. Ми стали б тоді такими гонителями Унії, якими були російський уряд і його урядники. - Боже, хорони нас від сього!” [21, с. 26-27]. Із подібним пастирським листом у лютому 1933 р. виступив і віленський римо-католицький архієпископ Ромуальд Ялбжиковський, який спростував невиправдані закиди проти новоунії й велів вірянам підтримувати її [31]. Своєю чергою, інший латинський архієпископ Петро Маньковський на сторінках часопису “Огіе^” (число за березень - квітень 1933 р.) спонукав душпастирів обох обрядів до взаємної пошани та участі в богослужіннях іншого обряду [22, с. 162].

Ось як описував процес унійної акції владика Чарнецький у березні 1933 р.: “У нас, слава Богу, хоч помалу, серед знаних труднощів, йде діло Боже наперід, цебто діло св. Унії на східньопівн. землях. Особливо на Волині під унію ґрунт знаменитий. За послідні місяці зголосилося до унії до 50 сіл; але женців мало. В заложенім семінарі св. Отцем Пієм ХІ у Дубні маємо 24 клериків, але треба ще чекати. Усього маємо 46 парафій зі з'єдинених православних. На Холмщині є О.О. Василіяни, мають дві станиці. На Підляшші є ОО. Студити - дві станиці, одна на Поліссі. На Білій Русі є ОО. Єзуїти (східнього обряду) - три станиці, О.О. Францішкани (схід. обряду) є на Поліссі - одна станиця. Є до 40 Сестер. Брак ще осібного єпископства і порозуміння з урядом. У Ковлі маємо манастир і церкву. Вірних 300 душ і дітей в школі 30” [6, с. 75-76] Про розвиток унійної акції на Волині також див. [40, s. 76-78]..

Єзуїтський унійний осередок в Альбертині теж усіляко докладався до активізації унійного руху в білоруському національному дусі. 1932 року зусиллями цих монахів вийшов друком “Білоруський календар” (у ньому, з-поміж іншого, доводилося, що білоруси - окремий від поляків народ). Із того самого року богослужіння білоруською мовою відбувалися в низці опікуваних цією чернечою спільнотою парафій Новогрудського воєводства, зокрема в Синковичах і Делятичах. Польська влада непокоїлася, що, працюючи з білоруськими вірянами, альбертинські єзуїти не перешкоджали розповсюдженню серед них ідей білоруського націоналізму й навіть власної незалежної держави [46, с. 122].

Для поширення неоунії в 1932 р. почали друкувати ще два спеціальні часописи: у Вільні - російськомовний “К соединенью” (як продовження часопису “Християнин”, що виходив у 1928-1931 рр.) і в Альбертині й Вільні - білоруськомовний “Да злученья”. А вже наступного 1933 р. - єдиний у Польській державі польськомовний унійний журнал “Огіе^”, редактором якого став один з найактивніших діячів об'єднавчого руху о. Я. Урбан. Це був науково-популярний двомісячник, покликаний долати упередження й ворожість польського суспільства до унійної акції, докладно інформуючи про неї та пропагуючи екуменічний рух [44].

Потужним чинником, який спонукав православних, насамперед більш національно свідоме українське населення, замислюватися про перехід на унію, було збереження Православною церквою в Польщі проросійських позицій (це і відмова зняти анафему з гетьмана Мазепи, й агітація православного митрополичого часопису “Слово” за російську школу на українсько-білоруських землях, і русифікаційний курс у духовних семінаріях та богословському відділі тощо). Стримувало ж вірян передовсім те, що через відсутність повновладного окремого єпископа конвертити мусили підпорядковуватися римо-католицькому єпископату. Окрім того, надто вже частими були вияви ворожого ставлення польських кіл до неоунії. Та й у середовищі унійних діячів траплялися випадки відмови від основних принципів акції. Прикладом цього стала Пінська єпархія. З переїздом до Варшави одного з організаторів унійного руху о. К. Кулака здійснення акції в цьому владицтві очолив капуцин о. Кирило, голландець, який розмовляв польською й вивчав російську. Його помічниками призначено двох поляків - оо. д-рів Міхала Кшивицького та Алексія Петранія. Провадилася також підготовка до відкриття російськомовних курсів “для навернених духовних”, читаних польськими професорами. Сучасники констатували, що в Пінській єпархії запанувала польсько-російська атмосфера, а українсько-білоруський елемент ува- жався небажаним [23]. Усе це, вочевидь, частково було пов'язане із зміною підходів Апостольської столиці до реалізації ідеї неоунії. Спостерігаючи за розвитком цієї акції, у Римі дійшли думки, що через сильну національно-патріотичну мотивацію українське, білоруське й польське духовенство не здатне забезпечити ефективність унійної роботи, і вирішили делегувати в Польщу французьких, голландських та німецьких місіонерів [8].