Італійські війни кінця XV - XVI століття - важливий етап еволюції військової справи
Вивчення італійських війн, які тривали з незначними перервами протягом 1494-1559 рр., втягнувши окрім всіх італійських держав, Францію, Іспанію та Священну Римську імперію. Дослідження гегемонії швейцарської піхоти і її щільних бойових порядків.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 14.01.2023 |
| Размер файла | 70,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Італійські війни кінця XV - XVI століття - важливий етап еволюції військової справи
Леонтій Войтович,
д. і. н., проф. (Львівський національний університет ім. І. Франка, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, Україна).
ВойтовичЛеонтій.ІТАЛІЙСЬКІВІЙНИКІНЦЯХУ-ХУІСТОЛІТТЯ- ВАЖЛИВИЙ ЕТАП ЕВОЛЮЦІЇ ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВИ.
Стаття присвячена Італійським війнам, які тривали з незначними перервами протягом 1494--1559 рр., втягнувши окрім всіх італійських держав, Францію, Іспанію та Священну Римську імперію. Протягом цього періоду в численних битвах і кампаніях остаточно відійшли залишки старих феодальних армій і завершився перехід до професійних найманих армій. Також завершилася гегемонія швейцарської піхоти і її щільних бойових порядків, які не витримували вогню аркебузирів та артилерії. Італійські війни знаменували повне торжество вогнепальної зброї, яка виграла конкуренцію з арбалетами та довгими англійськими луками.
Ключові слова: Італійські війни, швейцарська піхота, іспанська піхота, артилерія, аркебузири. італійська війна швейцарська піхота
Leontiy Voitovych. ITALIAN WARS OF END OF 15-15 ЩА CENTURY - IMPORTANT STAGE OF EVOLUTION OF MILITARY BUSINESS.
The article is sanctified to Italian wars that lasted with insegnifi- cant interruptions during 1494--1559, pulling in except all Italian states, France, SpAIN AND Sacred Roman empire. During this period in numerous battles and campaigns finally bets and pieces of old feudal armies stepped back and passing came to an end to the professional hired armies. Also hegemony of the Swiss infantry came to an end and her dense battleorders that did not maintain the fire of arkebuzires and artilery. Italian wars signified the complete triumph of shooting-iron that won a competition with arbalests and long english meadows.
Keywords: Italian wars, Swiss infantry, Spanish infantry, artillery, arkebuzires.
Так як продовжується гостра дискусія між прихильниками ідеї воєнної революції (military revolution) чи порохової революції, які вважають, що перетворенння напротязі пізнього середньовіччя і ранньомо- дерної доби, які призвели до заміни лицарських армій професійними найманими арміями, були наслідком “порохової революції”, тобто появи вогнепальної зброї, та їх опонентів, які вважають, що поява професійних найманих армій була результатом еволюції військової справи, викликаної кризою лицарського війська Див.: Войтович Л. Професійні наймані армії: результат “порохової революції” чи еволюції військової справи? Воєнно-історичний вісник. Київ, 2016. № 3 (21). С. 5-11., дослідження італійських війн кінця XV -- XVI ст. залишається актуальним. В українській історіографії ця проблема майже не зачіпалася Куцин М.М. Проблема кризи західноєвропейського лицарського війська XIV-XV ст. у сучас-ній історіографії. Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. № 7(107). Донецьк, 2010. С. 92-97; Кривизюк Л. Криза лицарства і початки формування професійного війська. Україна: куль-турна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 20. Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАНУ 2011. С. 369-376; Мацюк І. Становлення Європейських професійних армій: Скопітарії, петріналії й аркебузири. Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Серія “Історичні науки”. 2016. Вип. 25. С. 201-207; Maciuk I. The first professional formations in Medieval Armies. Tractu temporis. Ludzie-Regiony-Fakty / dedykowana T. Nowakowi; red. T. Grabarczyk, A. Kowalska-Pietrzak. Lodz: Wydanie Uniwersytetu Lodzkiego, 2017. S. 186-196..
На кінець XV ст. італійські землі досягли апогею свого економічного розвитку, значно випереджаючи інші частини Європи. Італійські товари не відчували конкуренції на європейських ринках, італійські банкіри виступали кредиторами англійських і французьких королів. Розвитку італійських земель не заваджала навіть наявність кількох десятків держав, які трансформувалися з міських комун та республік у олігархічні монархії та деспотії, правлячі династії котрих купляли собі у імператорів феодальні титули З числа цих держав виділялися своєю активністю на півночі - Савойя, Генуя, Мілан і Венеція, в центральній частині півострова - Флоренція, Папська область, Урбіно, Мантуя, Феррара, Ріміні, Болонья, Арче, Модена і Сієна, на півдні - Неаполітанське королівство і Сицилія.. Після Лодійського миру 9 квітня 1454 р. підтримувався більш-менш стійкий баланс. Дрібні володарі перемістили свої зусилля у облаштування власних дворів, змагаючись у пишності і числі знаменитих людей у своєму оточенні. Цей баланс вміло підтримував флорентійський банкір і тиран, а заодно і цінитель мистецтва, поет, меценат і сибарит Лоренцо Медічі (1449--1492), прозваний Пишним Див.: Cloulas I. Wawrzynic Wspanialy. Warszawa, 1958; Bigi E. Scritti scetti di Lorenco de Medici. Torino, 1965; Cesati F. I Medici, storia di una dinastia europea. Firenze, 1999; Donne G. D. Lorenco il Magnifico e il suo tempo. - Roma, 2003; Walter I. Lorenco II Magnifico e il suo tempo. Roma, 2005; Unger M. J. Magnifico: The Brilliant Life and Violent Times of Lorenco de Medici. New York, 2008; Стратерн П. Медичи. Крестные отцы Ренесанса. Москва, 2010..
На північному заході італійських земель на франко-італійських кордонах знаходилася Савойя -- графство з центром у Шамбері З 1563 р. столицею став Турин., через землі якого пролягали шляхи до Італії. У 1416 р. граф Амадей VIII отримав герцогський титул від імператора Сигізмунда Люксембурга Герцоги Савойї і П'ємонта: Амадей VIII (граф з 1391, герцог у 1416-1434), Луїджі І (1434-1465), Амадей ІХ Щасливий (1465-1472), Філіберт І Мисливець (1472-1482), Карл І Воїн (1482-1490), Карл ІІ (1490-1496), Філіп ІІ (1496-1497), Філіберт ІІ Красивий (1497-1504), Карл ІІІ Добрий (1504-1553), Емануїл Філіберт І Залізна Голова (1553-1580).. У 1418 р. по вигасненню п'ємонтської гілки Савойської династії до Савойї було прилучено П'ємонт. Одночасно герцог купив Верчеллі. Посилаючи Сігізмунду допоміжні контигенти проти гуситів, Амадей VIII отримав у лен графство Геную у 1422 р. Воюючи у 1426--1428 рр. на стороні Венеції проти Мілана, Савойя розширила свої кордони у Ломбардії. У 1433 р. герцог виступив проти маркіза Монферрату. Далі було укладено з Міланом мир на 80 років. Досить несподіваним виявився відхід Амадея VIII у 1434 р. у монастир, але діяльний політик невдовзі повернувся і у 1439 р. на Базельському соборі був обраний антипапою Феліксом V. Савойя вміло балансувала між сильнішими сусідами, вступаючи у союзи з Генуею (1441 р.), Бургундією (1443) чи Неаполем проти Мілану (1465). Зближившись з французьким королем Людовиком ХІ, Савойя у 1467 р. розв'язала війну з Монферратом. Герцог Карл І навіть викупив права на Кіпрське королівство (1485). З кінця XV ст. Савойя знову тісно зблизилася з Францією. Цьому сприяла та обставина, що герцог Орлеанський, а потім король Людовик ХІІ доводився зятем герцогу Філіпу ІІ. Торговельно-економічні зв'язки Савойї з Францією теж були визначальними Див.: Ricchiardi E. Stemmi e Bandiere del Piemonte. Torino, 1906; Brondy R., Demotz B., Leguay J.-P. Histoire de Savoie. La Savoie de l'an mil a la Reforme, XI-e - debut XVI-e siecle. Paris, 1984; Co- gnasso F. I Savoia. Milano, 1999; Demotz B. Le comte de Savoie du XI-e au XV-e siecle. Geneve, 2000; Barbero A. Il Ducato di Savoia. Administrazione e corte di uno Stato franco-italiano. Roma-Bari, 2002; Colli G. Storia di Torino. Torino, 2002; La grande storiadel Piemonte. Vol. 1-5. Firenze, 2006.. Але, коли їх інтереси розходилися з інтересами Франції, герцоги Савойї знову згадували про свої зв'язки з Священною Римською імперією Сказкин С.Д. Международные отношения в Европе в конце XV и первой половине XVI в. Сказкин С.Д. Из истории социально-политической и духовной жизни Западной Европы в сред-ние века. Москва, 1981. С. 155..
Генуя, ще недавно процвітаюча республіка, яка контролювала торгівлю Візантійської імперії та Кіпрського королівства, з потужними факторіями Галата і Пера у Константинополі, укріпленими портами на чорноморському (Монкастро, Сіноп, Самсун, Самастра, Боспоро), азовському (Тана) та туніському (Табарка) побережжях, “капітанством Готія” у Криму: Каффа, Солдайя (Судак), Чембало (Балаклава), Луста (Алушта), Партеніте (Партеніти), Горзоуїум (Гурзуф), Сикита (Нікіта), Ялта, Оріанда, Музахорі (Місхор), Лупіко (Алупка), Форі (Форос), з островами Корсіка, Лесбос, Хіос і Самос, факторіями на Сардинії, переживала складний період своєї історії. Османська експансія, яка стискала у свої обійми Візантійську імперію та Кіпрське королівство, знищила всі досягнення Генуї. Не допомогли і спроби налагодити нормальну торгівлю з османами, які певний час дозволяли утримувати старі позиції. Внутрішня боротьба за владу між кланами, яка відбивалася частою зміною дожів Дожі Генуї: Іскардо Гварко (1436), Томазо Кампофрегосо (1436-1442), Рафаель Адорно (1443-1447), Барбаро Адорно (1447), Джіано І Кампофрегосо (1447-1448), Луїджі Кампофрегосо (1448-1450, 1461-1462, 1463), П'єтро Кампофрегосо (1450-1458), Просперо Адорно (1461), Спінетта Кампофрегосо (1461), Паоло Кампофрегосо (1462, 1464, 1483-1488), Батіста ІІ Кам-пофрегосо (1478-1483), Паоло де Нові (1507), Джіано ІІ Кампофрегосо (1512-1513), Оттавіо Фрегосо (1513-1515), Антоніо ІІ Адорно (1522-1527), Оберто Луччано Катанго (1528-1531), Батіста Спінола (1531-1533), Батіста Ломелліні (1533-1535), Хрістофоро Грімальді Россо (1535-1537), Джованні Батіста Доріа (1537-1539), Джан-Андреа Джустініані (1539-1541), Мокардо Каттанео делла Вольта (1541-1543), Андреа Центуріон-П'єтрасанта (1543-1545), Джованні Батіста Форнарі (1545-1547), Бенедетто Джентіле Певере (1547-1549), Гаспар Бра- зеллі-Грімальді (1549-1551), Лука Спінола (1551-1553), Джакопо Промонтаріо (1553-1555), Агостіно Пінелло Ардіменте (1555-1557), П'єтро Джованні Ч'явіко Чібо (1557-1558), Джіро- ламо Вівальді (1559-1561)., французька (1458--1461, 1499--1507, 1507--1512, 1513, 1515-1522, 1522-1528)та міланська(1464-1478, 1488-1499)окупації у найбільш відповідальні періоди призвели до того, що проблеми оборони опорних пунктів республіки були перекладені на плечі банку св. Георгія і купецьких корпорацій. Тому навіть такі добре укріплені фортеці як Кафа (обнесена 12-метровими стінами з 26 вежами) та Солдайя мали невеличкі гарнізони. Після падіння Константинополя у 1453 р. більшість генуезьких володінь були втрачені. 5 червня 1475 р. здалася Кафа. Солдайя та Тана були взяті штурмом. Так само були втрачені інші володіння. Останнім впав Хіос у 1566 р. З 1528 р. було запроваджено дворічне перебування на уряді дожа. Це трохи зменшило внутрішні протиріччя, але у континентальній політиці доводилося маневрувати між Міланом та Савойєю, загравати з папою, Неаполітанським королівством і, навіть, маркізами Монферрату і Салуццо Див.: Donaver F. La storia della repubblica di Genova. Genova, 1975; Benvenuti G. Storia della re- pubblica di Genova. Milano, 1977; Costantini C. La repubblica di Genova. Torino, 1988; Republica di Genova. Milano, 1999; Epstein S. A. Genoa and the Genoese, 956-1528. London, 2002; Ballison K. T Genoa and the Sea: Policy and Power in an Early Modern Maritime Republic. Waschington, 2005; Войтович Л. Формування кримськотатарського народу. Вступ до етногенезу. Біла Церк-ва, 2009. С. 150-157..
Міланське герцогство часів династії Сфорца Міланські герцоги: Франческо Сфорца (1460-1466), Галеаццо І Марія (1466-1476), Джан Га-
леаццо ІІ (1476-1494), Лодовіко Моро (1494-1500), Франческо ІІ Марія (1521-1525, 1529-1535). залишалося однією з найпотужніших держав на італійських землях, яка займала більшість території Ломбардії, частину П'ємонту та Лігурії з багатими містами Мілан, Алесандрія, Асті, Бергамо, Борміо, Брешія, Верона, Вер- челлі, Вінченца, Каррара, Комо, Крема, Кремона, Лоді, Нові, Парма, П'янченца, Реджо, Сангіна, Тортона, Тренто і Фельтре. Виробництво зброї (знамениті міланські доспіхи, які закривали всі частини тіла, з шоломами типу гран-бацинет та армет), вороніння сталі (дешевий спосіб захисту металу від корозії у порівнянні з позолотою, посрібленням чи поліруванням, який досягався покриттям тонкою плівкою шляхом взаємодії металу з повітрям на вогнетривкому розжареному древесному вугіллі і дозволяв отримувати стійкі синюваті, сірі, чорні та коричневі кольори), виробництво шовкових, вовняних, бавовняних і лляних тканин та ювелірні вироби забезпечували широкий експорт і надходження до державної скарбниці. Це дозволяло утримувати постійні наймані контигенти і будувати потужні фортеці. Але чи не найбільш вражли- вим фактором залишалася внутрішня боротьба серед правлячого клану. Міланські герцоги тримали також герцогство Барі на території Неаполітанського королівства та інші дрібніші володіння в італійських землях Див.: Ady С. M. History of Milan under the Sforza. London, 1907; Visconti A. Storia di Milano. Mi-lano, 1952; Bosisio A. Storia di Milano. Milano, 1958; Santoro C. Gli Sforza. Varese, 1977; Castalano F. Gli Sforza tra la Francia e Machiavelli. Milano, 1981; Wise T. The Wars of the Roses. Oxford, 1983; Stella D. La Stato di Milano in eta spagnola. Torino, 1987; Storia di Milano. Bd. 7. Leta sforczesca dal 1450 at 1500 / Ed. Aldo de Maddalena. Roma, 1995..
Венеція, аристократично-олігархічна республіка св. Марка Дожі Венеції: Паскуале Маліп'єро (1457-1462), Крістофоро Моро (1462-1471), Ніколо Троно (1471-1473), Ніколо Марчелло (1473-1474), П'єтро Моченіго (1474-1476), Андреа Вендрамін (1476-1478), Джованні Моченіго (1478-1485), Марко Барбаріго (1486-1501), Леонардо Ло- дерано (1501-1521), Антоніо Грімані (1521-1523), Андреа Грітті (1523-1538), П'єтро Ландо (1539-1545), Франческо Донато (1545-1553), Марк Антоніо Трівізані (1533-1534), Франческо Він'єр (1554-1556), Марко Пріулі (1556-1559)., попри зростання османської загрози (у лютому 1430 р. султан Мурад II взяв штурмом Фессалоніки -- найбільший порт на Егейському морі, який належав Візантії, у 1475 р. були втрачені Тана на Азовському морі і Про- вато у Криму), залишалася однією з найпотужніших італійських держав. Вона значно розширила континентальні володіння, приєднавши Падую, Тревізо та Істрію, Фріуль (1421), міланські Брешію і Бергамо (1428), Крему (1448), утримуючи більшу частину далматинського побережжя, герцогство Кандію, о. Корфу (з 1401 р.), ряд важливих островів у Єгейському морі та територію колишнього Кіпрського королівства (з 1489 р.). Венеція далі утримувала монополію на торгівлю прянощами та іншими східними товарами, імпорт знаменитого венеційського скла та дзеркал і предметів розкоші. Республіка пильно слідкувала за вну- трішньоіталійськими подіями і все активніше втручалася в них, використовуючи перш за все всі промахи та втрати старих конкурентів: Флоренції, Генуї, Пізи та Мілану. Накоплені ресурси дозволяли республіці наймати найуспішніших кондотьєрівpopolazione di Venezia. Cedam, 1950; Cessi R. Politica ed economica di Venezia nel Trecento. Roma, 1952; Idem. La republica di Venezia e il problema Adriatico. Napoli, 1953; Leicht P. S. Le colonie veneziane. Rivista di storia del diritio italiano. Vol. 25. 1953. P. 35-39; Luzzato G. Studi di storia eco-nomica veneziana. Padova, 1954; Dudan B. Il dominio veneziano di Levante. Bologna, 1938; Bailly A. La republique di Venize. Paris, 1946; Grousset R. Lempire de Levant. Paris, 1946; Соколов Н. П. Образование Венецианской колониальной империи. Саратов, 1963; Norwich J. J. A history of Venice. London, 1982..
Флоренція, прогнавши Медічі Лоренцо Пишний (1449-1492) правив у 1469-1492 рр., його брат Джуліано ді П'єтро (1453-1478) був співправителем у 1469-1478 рр. Син Лоренцо П'єтро (1471-1503) був позбавлений влади у 1494 р. Його брат Джуліано (1479-1516) відновив правління родини (1512-1513), а потім закінчив як французький герцог де Немур (1515). Їх брат Джуліо (1478-1534) став кардиналом, а потім папою Климентом VII (1523-1534). У 1513 р. номінальним правителем Флоренції став син П'єтро Медічі - Лоренцо ІІ (1492-1519). У 1524-1527 рр. номінальним правителем Флоренції був бастард Джуліано - кардинал Іпполіто Медічі (1511-1535). Син Лоренцо ІІ Медічі - Алесандро (1511-1537) повернув Флоренцію у 1530 р., а у 1532 р. отримав титул герцога. Його змінив у 1537 р. представник бічної гілки Козімо І (1519-1588), який у 1569 р. отримав титул великого герцога Тоскани., переживала кризу і ледь не стала легкою здобиччю папського кондотьєра Чезаре Борджіа (13.09.1475-- 12.03.1507), який “збирав” герцогство Романью, відбившись завдяки стійкості гонфалоньєра республіки П'єтро Содеріні (1498--1512), який орієнтувався на Францію, що привело до реставрації тих самих Медічі, які стали ще й французькими герцогами де Немур. За цих умов Флоренція намагалася впливати на всі події на півострові, далі кредитувати європейських монархів і відчайдушно боронила свої порти на Середземному морі, вирвані великою ціною у сусідів Див.: Bertini F. Piccola storia di Firenze dalla sua origine fino al principio dominazione Medicea.
Florenze, 1898; Barbadoro R. Le finanze della Republica fiorentina. Firenze, 1929; Young G. F. The Medici. New York, 1930; Schevill F. History of Florence from the founding of the city through the renaissance. New York, 1936; Idem. The Medici. New York, 1949; Gutkind C. S. Cosimo de Medici. Pater patriae. Oxford, 1938; Гуковский М. А. Заметки и материалы по истории рода Медичи. Ученые записки Ленинградского ун-та. № 39. Ленинград, 1939. С. 162-190; Masi G. Studi delle colonie fiorentine all'estero (sec. XV-XVI). Milano, 1941; Panella A. Storia di Firenze. Firenze, 1949; Brucker G. A. The Medici in the forteenth century. Speculum. Vol. 32. 1957. Nr. 1. P. 1-26; Andrieux M. Les Medicis. Paris, 1958; Roover R. de. The rise and decline of the Medici bank. Cambridge Mass., 1963; Рутенбург В. Н. Итальянские коммуны XIV-XV вв. Москва-Ленинград, 1965; Albertini R. Firenze dalla republica al principato. Storia e coscienza politica. Torino, 1970; Antonetti P. His- toire de Florence. Paris, 1983; Bruchar G. Florence. The Golden Age, 1138-1737. San-Fransisco,
1998; Najemy J. M. History of Florence: 1200-1575. Blakwell, 2006; Aetusi L. Firenze araldica. Fi-renze, 2006; Стратерн П. Медичи: крестные отцы Ренесанса. Москва, 2010.. У самому місті вирувала боротьба між товстими цехами, орієнтованими на експорт, і худими цехами, які готували сировину для товстунів, та боротьба амбіцій лідерів, які втягували у внутрішні проблеми сусідів та іноземців. Найбільшою проблемою була необхідність утримувати дорогі війська кондотьєрів, які вимивали всі фінанси, які поповнювалися завдяки бурхливому економічному розвитку. Орієнтація на кондотьєрів залишалася найбільш вражливою стороною військової діяльності Флоренції, яка нівелювала успіхи Медічі у інших сферах.
Папська область була перетворена амбіціями пап Римські папи: Євгеній IV (Габріеле Кондульмер, 1383-1447) (1431-1447); Бенедикт XIV (Жан Кар'є, + 1437) - останній авіньйонський папа (1433-1437), Фелікс V (герцог Амадей VIII Са-войський, 1383-1451, антипапа (1439-1449); Миколай V (Томазо Парантучелі, 1397-1455) (1447-1455); Калікст ІІІ (Альфонсо ді Боржіа, 1378-1458) (1458-1464); Пій ІІ (Еней Сіль-віо Пікколоміні, 1405-1464) (1458-1464), Павло ІІ (П'єтро Барбо, 1417-1471) (1464-1471); Сікст TV (Франческо делла Ровере, 1414-1484) (1471-1484); Інокентій VIII (Джанбатіста Чібо, 1432-1492) (1484-1492); Олександр VI (Родріго Борджіа, 1431-1503) (1492-1503); Пій ІІІ (Франческо Нані Тодескіні-Пікколоміні, 1439-1503) (1503); Юлій ІІ (Джуліано делла Ровере, 1443-1513) (1503-1513); Лев Х (Джованні Медічі, 1475-1521) (1513-1521); Адріан VI (Адріан Флоренсзоон Буйєнс ван Утрехт, 1459-1523) (1522-1523); Климент VII (Джуліо Медічі, 1478-1534) (1523-1534); Павло ІІІ (Алесандро Фарнезе, 1468-1549) (1534-1549); Юлій ІІІ (Джованні Марія Чоккі дель Монте, 1487-1455) (1550-1555); Марцел ІІ (Марчело Червіні (1501-1555) (1555); Павло IV (Джанп'єро Караффа, 1476-1559 (1555-1559); Пій IV (Джованні Анжело Ме-дічі, 1499-1565) (1559-1565). і жорстокістю їх кондотьєрів у постійну зону воєнних дій. Тільки Пій II (Еней Сільвіо Пікколоміні) марно намагався об'єднати Західну Європу для хрестового походу з метою визволення від турків Константинополя. Інші просто тратили нагромаджені кошти, наймаючи кондотьєрів для відвоювання втрачених попередниками територій. Князі Орсіні, визнані вожді партії гвельфів, відважні кондотьєри та інтригани, боролися проти пап Сікста IV та Олександра VI, очолені кардиналом Джованні Батіста Орсіні (+ 1503), і врешті добилися статусу герцогів Брацціано. їх вічні противники князі Колонна, визнані вожді партії гібелінів, не менш знамениті кондотьєри, прославилися у Італійських війнах на службі у імператора та іспанського короля. їх родові володіння Паліано (у 1519 р.) та За- гароло (у 1556 р.) отримали статус герцогств. Відчайдушні спроби сина папи Олександра VI Чезаре Борджіа трансформувати Папську область у власне герцогство провалилися і клан Боржіа втратив у Італії все Див.: Paschini P. I Colonna. Roma, 1955; Collona G. B. Gli Orsini. Mailand, 1955; Packe M. Orsini. Boston, 1957; Celleti V I Colonna, principi di Paliano. Milano, 1960; Celletti V Gli Orsini di Brac- ciano. Roma, 1963; Kowalski J. W Poczet papiezy. Warszawa, 1985; Gelmi J. I Papi. Milano, 1986; Fischer-Wollpert R. Leksykon papiezy. Krakow, 1990; Borgese C. Delle famiglie siciliane nobili e illustri vissute in Polizzi tra XII-e il XIX secolo. Palermo, 1998; Fuhrmann H. Die Papste. Munchen, 1998; I Papi. Venti secoli di storia. Vaticana, 2002; Rendina C. Le grandi famiglie di Roma. Roma, 2004; Majanlahti A. Guida compella alle grandi famiglia di Roma. Milano, 2005; Monge R. Das grose Buch der Papste. Kosel, 2007; Duffy E. Swi^ci i Grzesznicy - Historia Papiezy. Warszawa, 2007; Гре- горовиус Ф. История города Рима в Средние века (от V до XVI столетия). - Москва, 2008..
Дрібні сеньйорії утворили переважно кондотьєри, добиваючись визнання і титулів. Нащадки Бонконте Монтефельтро (+ 1241), який отримав у 1234 р. титул графа Урбіно, теж кондотьєри, добилися перетворення цього незначного гірського міста у папський вікаріат (1404), а відтак у герцогство Урбіно Див.: Ugolini F. Storia dei conti e duci d'Urbino. Florence, 1859; Rossi M. I montefeltro nel periodo feudale della loro signoria (1181-1375). Urbania, 1957; Franceschini G. Saggi di storiamontafeltres- ca e urbinate. Selci Umbra, 1957; Idem. I Montefeltro. Milano, 1970; Marchini G. Il Palazzo Ducale di Urbino. Rinascimento. A. IX (1958). Nr 1. P. 43-78; Moranti L. Bibliografia urbinate. Firenze, 1959.. Монтефельтро володіли герцогством до вигаснення роду у 1508 р. (у 1285--1304, 1369--1375 рр. папам вдавалося повернути це володіння під свій контроль, а у 1502--1503 рр. Чезаре Борджіа захопив Урбіно, приєднавши його до герцогства Романьї) Правителі Урбіно з родини Монтефельтро: Боконте да Монтефельтро (1234-1241), Монте- фельтрано (1242-1255), Гвідо (1255-1285), Федеріго І (1304-1321), Гвідо ІІ, Галасо і Нальфо (1321-1360), Федеріго ІІ (1360-1363), Антоніо (1363-1404, під контролем папи 1369-1375), Гвідантоніо (1404-1443), Оддантоніо (1443-1444), Федеріго ІІІ (1444-1482), Гвідобальдо (1482-1502, 1503-1508)., коли воно перейшло до їх родичів делла Ровере (у 1516--1517, 1517-- 1519 рр. герцогством володів Лоренцо II Медічі) до вигаснення і цього роду у 1625 р. Правителі Урбіно з родини делла Ровере: Франческо Марія І (1508-1516, 1517, 1521-1538), Гвідобальдо ІІ (1539-1574)..
Подеста Луїджі Гонзага (1267--1360) у 1328 р. захопив владу у Мантуї Правителі Мантуї з родини Гонзага: Луїджі І (1328-1360), Гвідо (1360-1369), Луїджі ІІ (1369-1382), Джан Франческо І (1382-1407), Джан Франческо ІІ (1407-1444), Луїджі ІІІ Турок (1444-1478), Федеріго І (1478-1484), Джан Франческо ІІІ (1484-1519), Федеріго ІІ (1519-1540), Франческо І (1540-1550), Гульєльмо (1550-1587)., а далі, його нащадки, маневруючи між Міланом та Венецією і наймаючись як кондотьєри до сильніших володарів, тримали Мантую спочатку як народні капітани, з 1432 р. -- як маркізи, а з 1530 р. -- герцоги. Вони володіли також Новеларою (з 1360 р.), Кастільйоне і Сольферіно (з 1478), Соббіанетою (з 1478), Весковадо (бл. 1485) і Боц- цоло (з 1496 р.), а у 1536 р. стали ще й маркграфами Монферрату Див.: Fochessati G. I Gonzaga di Mantova. Milano, 1912; Torelli P. L'archivo Gonzaga di Montova. Bologna, 1920; Brinton S. The Gonzage, lords of Mantua. London, 1927; Murgia A. I Gonzaga. Mila-no, 1972; Coniglio D. I Gonzaga. Varese, 1973; Amadei G., Marani E. I Gonzaga a Mantova. Milano, 1975; Idem. I ritratti gonzagheschi della collezione di Ambras. Mantova, 1980; Tamalio R. La Me- moria dei Gonzaga. Repertorio bibliografico gonzaghesco (1473-1999). Firenze, 1999; Brunelli R. I Gonzaga con la tonaca. Ciliverghe, 2005; Idem. I Gonzaga. Quattro secoli per una dinastia. Mantova, 2000; Malacarne G. Gonzaga. Genealogie di una dinastia. Modena, 2010; Brown C.M., Tosetti Grand P. I Gonzaga di Bazzolo. Mantova, 2011..
Старовинна лицарська родина д'Есте захопила владу у Феррарі у 1264 р. спочатку як папські вікарії, з 1361 р. -- як маркграфи, а з 1450 р. -- як герцоги (у 1452 р. вони стали герцогами Модени і Реджо) Див.: Frizzi A. Memoire per la storia di Ferrara. Ferrara, 1848; Antolini C. Il domonio estense in Ferrara. Ferrara, 1896; Pasquazi B. Rinascimento ferrarese. Caltanissetta, 1957; Chledowski K. Dwor w Ferrare. Warszawa, 1958; Chiappini L. Gli Estensi. Milano, 1969; Rossi B. Gli Estensi. Mi-lano, 1972; Gundersheimer W L. Ferrara: The style of the Renaissance despotism. Princepton, 1973; Вернадская Е. В. Синьория и гуманистическая культура: по материалам Феррары XIV-XV вв. Проблемы культуры итальянского Возрождения. Ленинград, 1979. С. 18-30; Dean T. Land and Power in Late Medieval Ferrare: The Rule of the Este, 1350-1450. Cambridge, 1987; Ducato di ferrara. Milano, 1999. і тримала обидва герцогства до свого вигаснення у 1597 р. Правителі Феррари з родини д'Есте: Обіццо ІІ (1264-1293), Аццо VIII (1293-1308), Альдо- брандіно ІІ (1308-1326), Обіццо ІІІ (1317-1352), Ніколо І (1317-1335), Альдобрандіно ІІІ (1393-1441), Ніколо ІІ (1361-1388), Альберто (1388-1393), Ніколо ІІІ (1393-1441), Леонел- ло (1441-1450), Ворсо (1450-1471), Ерколе І (1471-1505), Альфонсо І (1505-1534), Ерколе ІІ (1534-1559), Альфонсо ІІ (1559-1597).
Інші кондотьєри Малатести стали сеньйорами Ріміні, Фано і Че- зени. Малатеста починали як подеста у різних італійських комунах: Малатеста де Веруккьо (+ 1312) був подеста Ріміні. Його старший син Джованні (+ 1304) -- подеста Пезаро (з 1294), а молодший Паоло (+ 1285) -- подеста Флоренції. їх племінник Галеотто (1299--1385) став сеньйором Ріміні, Фани, Чезени і Асколі. Його наступники прославились як папські та венеційські кондотьєри, при цьому зберігаючи Ріміні, Фано і Чезену. Карло І (1368--1429) був капітан-генералом церкви, тобто папи, і навіть правив Міланом у 1406 р. Його молодший брат і правитель Фано Пандольфо ІІІ (+ 1427) у 1413 р. став капітан- генералом Венеції. Сіджізмондо Пандольфо Малатеста, прозваний Вовком Романьї, (1417--1468) відзначився у війнах Венеції проти турків. Його наступники Роберто (+ 1482) та Пандольфо IV Злий (1475--1534) теж були знаними кондотьєрами на службі у Венеції. Чезаре Борджіа у 1500 р. прогнав Малатеста з Ріміні і тоді Пандольфо IV продав права на ці володіння Венеції. Його син Сіджізмондо (1498--1553) довго пробував відібрати Ріміні від пап. Ще раніше Галеаццо Малатеста, який у 1438--1445 рр. володів Пезаро, продав його Алесандро Сфорца Див.: Tonini L. Storia della citta di Rimini. Vol. 1-7. Rimini, 1848-1882; Yriarte Ch. Rimini. Etude sur les lettres et les arts a la cour des Malatesta. Paris, 1882; Idem. Un condottiere au XV-e siecle. Paris, 1882; Венедиктов А. И. Ренессанс в Римини. Москва, 1970; Franceschini G. F. Malatesta. Varese, 1973..
Відома в Романьї з 1323 р. лицарська родина Бентивольо після невдалих спроб у 1401 та 1420 р. утвердилася у Болоньї. Антон Галеаццо Бентивольо (1385--1435) став сеньйором Болоньї (1420--1435), але був вбитий за наказом папського легата. Його сину Аннібале (1413--1463) вдалося відновити сеньйорат Бентивольо (1438--1442). Син Аннібале
— Санте (1424--1463) остаточно утвердився у цьому місті (1446--1463). Його брат Ерколе (1459--1507) став відомим кондотьєром. Син Санте
— Джованні ІІ (1443--1508), який успадкував батькові, у 1506 р. був прогнаний папою Юлієм ІІ. Жителі Болоньї, втомлені від тиранії Бентивольо, не підтримали свого сюзерена. Аннібале ІІ (1467--1540) повернув Болонью тільки на короткий термін у 1511--1512 рр. Бентивольо служили як кондотьєри Франції та іншим італійським правителям. Корнеліо І (1519--1585) у 1559 р. отримав від флорентійського герцога Козимо І синьорію Мальяно Litta P. Famiglie celebri, Bentivoglio. Milano, 1834; Bonfa Sorbelli F Il fondo storico delle „Por- rettane” di Sabadino degli Arienti. Bologna, 1927; Fasoli G. I Bentivoglio. Firenze, 1936; Ady C. M. The Bentivoglio of Bologna. A Study in Despotism. Oxford, 1937; Antoneli A., Poli M. Il Palazzo dei Bentivoglio nelle fonti del tempo. Venezia, 2006..
Родина лицарів з Савани Делла Ровере, які теж відзначалися як кондотьєри, спираючись на підтримку пап із свого роду, стали герцогами Арче (1472--1580) і Соре (з 1474), а пізніше успадкували як родина Монтефельтро -- герцогство Урбіно (1508). У 1513 р. делла Ровере стали також сеньйорами Пезаро. Герцоги Арче і Соре Леонардо делла Ровере (1472--1475) та Джованні (1475--1501) зуміли утримати свої володіння, що допомогло пізніше їх наступникам зайняти досить міцні позиції у центральній Італії Див.: Mayneri C. C. I Lante Montefeltro Della Rovere. Milano, 1959; Scorza G. G. I della Rovere 1508-1631. Pesaro, 1981; Poggetto P. D., Montevecchi B. Allegrezze e preoccupazioni per Federico Ubaldo delle Rovere. Urbino, 2005; Montinaro G. Fra Urbino e Firenze. Politica e diplomata nei tramonto dei Della Rovere (1574-1631). Firenze, 2009..
Виходець з родини лицарів з Фарнето біля Орвієто Алесандро Фарнезе, ставши папою Павлом ІІІ (1534--1549) надав своєму бастарду П'єр Луїджі (1503--1547) князівство Кастро, Рончільоне і Непі, а з 1545 р. зробив його герцогом П'янченци, Парми і Новаре. Оттавіо Фарнезе вигідно одружився з Маргаритою, бастардом короля Іспанії і імператора Карла V, яка Тримала в управління Нідерланди. їх син Алесандро Фарнезе (1547--1592) став одним з найвизначніших іспанських полководців. Герцогство П'янченци, Парми і Новаре Фарнезе утримували до 1731 р. Див.: Drei D. I Farnese grandezza e decadenza di una dinastia Italiana. Roma, 1954; Rocca E. N.
Farnese. Milano, 1969; Wecchio E. del. I Farnese. Roma, 1972; Casa Farnese. Caprarola, Roma, Piacenza, Parma. Milano, 1994.
Давня суперниця Флоренції морська республіка Піза (1085--1406), завойована флорентійцями у 1406 р., спробувала звільнитися від опіки, але цей злет у 1494--1509 рр. був коротким і Піза мусила капітулювати перед Флоренцією, змирившись з роллю сателіта Див.: Benvenuti G. Le repubbliche marinare di Pisa. Pisa, 1962; Lodolini A. Le repubbliche dei mare. Roma, 1963; Bandi O. Breve storia di Pisa. Pisa, 1989..
Інша суперниця Флоренції республіка Сієна (1147--1555) протрималася трохи довше. У 1399--1404 рр. її довелося признати зверхність Мілану, але вона досить швидко повернула попеоедній статус, а у 1494--1509 рр. намагалася підтримати відродження Пізи. Пандольфо Петруччі (1497--1512) будучи капітаном народу, пробував утвердити свою родину як сеньйорів Сієни. Його наступники у 1524 р. були прогнані з Сієни. В ході Італійських війн Сієна у 1555 р. була здобута іспанськими військами. Відродити республіку не вдалося. У 1557 р. місто і сієнське контадо відійшло до флорентійського герцога Козимо І Медічі Див.: Fusai L. La storia di Siena dalle origini al 1559. Vol. 1. Siena, 1983; Ascheri M. Antica Legisla- zione della Republica di Siena. Siena, 1993; Douglas L. Storia Politica e Susiale della Repubblica si Siena. Betti, 2000..
Сицилійське королівство, яке після знаменитої Сицилійськоі вечірні 21 березня 1282 р. відділилося від Неаполітанського королівства і за миром в Кальтабелоте 1302 р. було визнане за молодшою гілкою Ара- гонської династії, після смерті короля Мартина І (1392--1409), який не мав нащадків, відійшло до його батька короля Арагону. Останній, коронувавшись як король Сицилії Мартин ІІ, фактично приєднав це королівство до Арагону Королі Сицилії: Педро І (Педро ІІІ Арагонський, 1282-1285), Хайме (1285-1295), Федеріго
(1295-1337), Педро ІІ (1337-1342), Людовик (1342-1355), Федеріго ІІІ (1355-1377), Марія (1377-1402), Мартин І (1390-1409, до 1402 р. як муж і співправитель Марії), Мартин ІІ (1409-1410). Далі королі Арагону просто приєднали титул королів Сицилії.. З об'єднанням Арагону і Кастилії та появою Іспанії її володарі стали розглядати і Неаполітанське королівство як своє.
Анжуйська династія, яка утримала Неаполітанське королівство Неаполітанські королі: Карл І д'Анжу (1266-1285), Карл ІІ (1285-1309), Роберт Мудрий (1309-1343), Джованна І (1343-1382), Карл ІІІ (1382-1386), Ласло (Владислав) (1386-1414), Джован-на ІІ (1414-1435), Людовик І (1382-1384), Людовик ІІ (1384-1417), Людовик ІІІ (1417-1434), Рене Добрий (1434-1435, номінально до 1480), Альфонсо І д'Арагон (1435-1458), Фернандо І (1458-1494), Альфонсо ІІ (1494-1495), Фернандо ІІ (1495-1496), Федеріго (1496-1501), Фер-нандо ІІІ (1503-1516)., за панування королев Джованни І (1343--1381) та Джованни ІІ (1414-- 1435) довела його до межі існування. Коханці і фаворити королев розпустили фінансові ресурси (довелося навіть продавати папі родове володіння Авіньйон та закласти банкірам корону). Вторгнення угорських військ Людовика Анжуйського, який мстив за смерть свого брата, і наступні переходи військ кондотьєрів, які підтримували чергових претендентів або ж обороняли Неаполь від них, вкрай розорили королівство і воно дісталося арагонському королю Альфонсо V, який залишив його своєму бастарду Фернандо І (1458--1496). Поступившись папі Пію ІІ Беневентом і Тераціною і склавши васальну присягу, у 1459 р. він добився визнання. Зменшивши податки містам, король отримав від них підтримку, але барони підтримали анжуйського претендента Жана Калабрійського. Після страшної поразки при Сарно (1460 р.) король повернувся в Неаполь тільки з 20 лицарями. Але колишній неаполітанський кондотьєр, а тепер міланський герцог Франческо Сфорца і папа підтримали Фернандо І. Вони найняли албанців Скандерберга і у 1462 р. претендент був розгромлений і король зміг розправитися з бунтівливими баронами. Але виснажене королівство у 1480 р. зіткнулося з новим ворогом -- османськими турками, які здобули Отранто, перебивши при цьому більшу частину населення. Король гарячково шукав ресурси, проводив реформи судочинства, ліквідуючи залишки феодалізму і дбаючи про розвиток торгівлі і ремесла, він намагався створити постійну армію Удальцов А. Д. История Италии XIII-XV веков. Москва, 1940; Амбрамсон М. Л. Сицилийское королевство как особый вариант государственной структуры в Западной Европе. Средние века. Вып. 57. Москва, 1994. С. 3-16; Его же. Этносы и власть в Сицилийском королевстве (ХІІ-ХІІІ вв.). Традиции и новации в изучении западноевропейского феодализма. Москва, 1995. С. 199-214; Линтнер В. Италия. История страны. Санкт-Петербург, 2007; Войтович Л. Неаполітанське королівство. Войтович Л., Козак Н., Овсінський Ю., Чорний М. Medium ae- vum: Середні віки. Львів, 2010. С. 315-318..
Такими були основні держави на італійських землях в період їх найбільшого економічного піднесення наприкінці XV -- у першій половині XVI ст. Озброєння і організація військ цих держав відповідала найсучаснішим вимогам. Вони намагалися максимально зберегти і використати мобілізаційні можливості старої системи комплектації ополчень, але основу їх військ складали наймані професійні конти- генти або ж кондотьєри. А утримання таких військ вимагало значних ресурсів, вичерпання яких приводило до неминучої поразки. Якраз італійські реалії, які народили систему кондотьєрів і продемонстрували всі вражливі сторони цієї системи Сказкин С. Д. Международные отношения в Европе в конце XV и первой половине XVI в. Сказкин С.Д. Из истории социально-политической и духовной жизни Западной Европы в средние века. Москва, 1981. С. 141-156; Оліярчук Т. Внутрішнє становище Італії в 1454 - 1494 рр. Режим доступу: http://ucu.edu.ua/files/2014/03/prohrama.-studentska-naukova-konferenciia medijevistychni-dialohy. -14.03.2014.pdf; Його ж. Соціально - економічне становище Італій-ських земель в 50 - х роках XV ст. Режим доступу: https://lvivmedievalclub.files.wordpress. com/2015/04/kintsevy_druk.pdf.
Найсильнішим військом тогочасної Європи вважалися швейцарці. Швейцарці максимально використали технічні зміни в озброєнні піхоти. Алебарди різних конструкцій, вдосконалення яких продовжувалося, та
довгі списи дозволяли їм успішно протистояти як лицарській кінноті так і спішеним лицарям чи іншій піхоті. їх їжаки або баталії -- квадрати 30--50 бійців по фронту і у глибину могли розвертатися у будь- яку сторону або ж тримати кругову оборону. Перші два ряди займали пікінери в доспіхах, виставивши 3-метрові піки: перша лінія на рівні бедра, друга -- на рівні грудей. Третю шеренгу складали алебардисти, маючи змогу наносити рубаючі і колючі удари одночасно з першими двома шеренгами. Наступні дві шеренги знову займали пікінери, тримаючи свої 5,5--6-метрові піки зліва, щоб не заваджати першим двом шеренгам. Алебардисти шостої шеренги використовувалися тільки для підсилення та заміни третьої шеренги. Шеренги також при потребі мінялися місцями. При обороні часто перші три шеренги складали пікінери, при цьому перший ряд ставав на коліно, впираючи піки в землю. У будь-якому випадку, прорвавши ряд пікінерів, противник потрапляв під удар алебардистів. В центрі баталії крім командира, прапороносців, трубачів та барабанщиків, знаходилися і поранені воїни. Баталія могла атакувати навіть клином і легко змінювати конфігурацію бойового порядку. Але вона була вразлива від навісного вогню лучників, а також прямих обстрілів арбалетників і аркебузирів, тому доводилося постійно збільшувати число бійців, захищених доспіхами Див.: Liebenau Theodor von. Die Schlacht bei Sempach. Bern, 1886; Schweizer A. Eine Studie zur Schlacht bei Sempach 9. Juli 1386. Basel, 1902; Kurz H. R. Schweizerschlachten. Zweite, bearbei- tete und erweiterte Auflage. Bern, 1977. S. 165-171; Miller D., Embleton G. A. The Swiss at War. 1300-1500. London, 1979; Marchal G. P. Sempach 1386: von den Anfangen des Territorialstaates Luzern. Beitrag zur Fruhdeschichte des kantons Luzern, Helbing und Lichtenhahn. Basel-Frankfurt am Main, 1986; Grosjean G. Die Schlacht: Wirkichkeit und Legende. Der Achetrigeler. Chronik fur das Ampt Laupen. 1989. S. 1716-1721; Dalbruk H. Geschichte der Kriegskunst: das Mitteelalter. Hamburg, 2003; Hess M. Die Schlacht am Morgarten 1315. Ursachen von Folgen der Kriegerischen Auseinandersetzung zwischen Schwyz und Habsburg Anfang des 14. Jahrhunderts. Militargeschichte zum Anfassen. Jgr. 11. Zurich-Bern, 2003. Nr. 15; Braun H. Das Laupenkrieg - eine Berner Efrolgs- geschichte. Berns mutige Zeit. Hrg. Von R. C. Schwinges. 2003. S. 524-528; Давыдов А. Г., Коробед И. К., Маслов А. К. Воинские традиции швейцарского средневековья: очерки исторического развития, вопросы реконструкции материальной культуры. Нижний Новгород, 2012; Michel A. Die Schlacht am Morgarnen. Geschichte und Mithos. Zurich, 2014.. “Вражаюча сила швейцарського воїнства спиралася на масову дію великих зімкнених колон, в яких кожен окремий солдат був сповнений впевненості у своїх силах, живлячись двістірічною традицією безперервних перемог. Охоплений воєнним духом весь народ давав можливість вести його в бій натовпом, а масові бойові порядки в свою чергу отримували перевагу над будь-якою індивідуальною відвагою старих професійних воїнів” Дельбрук Г. История военного искусства в рамках политической истории. Т. 4. Лениград, 1930. С. 3.. Швейцарська піхота, яка посилила своє озброєння дворучними мечами, з кінця XIV ст. стала бажаним найманим контигентом у європейських військах. У1373 р. міланські герцоги Вісконті започаткували наймання швейцарської піхоти. Слідом за ними пішли французькі королі. У 1474 р. Людовик XI уклав угоду з швейцарцями, зобов'язавшись платити їм 20 тис. франків щорічно, за що вони повинні були при потребі поставляти йому озброєну піхоту з розрахунку місячної плати 4,5 гульдена на одного воїна і за кожен вихід в поле щонайменше тримісячну плату. Якби швейцарці потребували його допомоги проти Бургундії і він не зміг би її надати, то він мав платити компенсацію в розмірі 20 тис. рейнських гульденів щоквартально, не враховуючи згаданих річних платежів. Швейцарська піхота забезпечила королю Людовику XI перемогу над бургундським герцогом Карлом Сміливим у битвах при Грансоні (1476), Муртені (1476) і Нансі (1477).
Швейцарські зразки використав для реформування іспанської піхоти Гонсало Фернандес де Кордова (1453--1515) великий капітан королів Фердинанда і Ізабелли Сказкин С. Д. Международные отношения в Европе в конце XV и первой половине XVI в. С. 151.. Об'єднана Іспанія, живлячись скарбами, які поступали з нововідкритих американських земель, і претендуючи на Неаполітанське королівство та інші території, готова була втрутитися у вир італійських суперечок.
Італійські землі переживали економічне піднесення, але запорукою останнього був мир, який тримався на хиткій рівновазі -- компромісах між більшими державами, вірніше амбіціями їх еліт. Уже у 1493 р. папа Олександр VI (Родріго Борджія) разом з Венецію та Міланом організував Лігу Святого Марка, спрямовану проти Неаполітанського королівства. Неаполітанські королі разом з Флоренцією підтримували князів Орсіні (Лоренцо Медічі був одружений з Кларіче Орсіні). А Орсі- ні заваджали папі та його синові Цезаре Борджія (1475--1507), який з допомогою найманих військ як капітан-генерал церкви підпорядкував собі всю Папську область крім республіки Сан-Маріно і, титулуючись герцогом Романьї, намагався перетворити всю цю область у спадкове володіння династії Борджія. Хиткий баланс сил було порушено і війна вже висіла в повітрі.
Безпосереднім поштовхом послужила у 1494 р. смерть неаполітанського короля Фернандо І, претендентом на престол якого виступив король Франції Карл VIII, згадавши раптом про свої родинні зв'язки з Анжуйською династією. Його претензії підтримали папа Олександр VI та міланський герцог Лодовіко Моро (1452--1508), який сам не дуже впевнено зайняв у 1494 р. престол після передчасної смерті племінника Джан Галеаццо Сфорца Див.: Gurrieri O. I Borgia. Milano, 1953; Sacerdote G. Cesare Borgia. La sua vita, la sua famiglia, I suo tempi. Milano, 1950; Ferrara O. Il Papa Borgia. Milano, 1953; Fuzero C. Cesare Borgia. Milano, 1964; Idem. I Borgia. Milano, 1977; Frigeni M. Ludovico il Moro: un gentiluomo in nero. Milano, 1980; Calatano F. Ludovico il Moro. Dall'Oglio editore. Milano, 1985; Cloulas I. I Borgia. Roma, 1989; Bradford S. Cesare Borgia. His Life and Times. London, 2001; Monello G. Il Principe e il suo sicario. Cesare Borgia tolse dai mondo Astorre Manfredi. Con note sparse sopra la mente in unti- ranno. Cagliari, 2014..
Італійські війни виразно розпадаються на ряд періодів, кожен з яких можна розглядати як окрему війну, та коротких мирних проміжків між ними.
Перша італійська війна (1494--1496) розпочалася з французького вторгнення. 2 вересня 1494 р. Карл VIII вступив у П'ємонт з 37-тисяч- ним військом. Це була майже повністю професійна армія, яка складалася з 8 тис. швейцарських піхотинців (1600 аркебузирів, 2 тис. але- бардистів та 4400 пікінерів Венеціанський дипломат Мікеле Суріано про французьку армію у 1561 р.: “Людовик ХІІ за-ложив легіони з селян. Франциск І розширив цей почин. Він хотів створити з них армію в 40 чи 50 тисяч чоловік, щоби Франції не доводилося бути данницею швейцарців. Але всі ці заходи були знищені внаслідок тиску станів - Генеральних Штатів, на думку яких використання зброї повинно було залишатися привілегією шляхти” (Tomaseo N. Relations des ambassadeurs venitiens sur les affaires de France au XVI-e siele. T. 1. Paris, 1838. P 495).), 8 тис. гасконських піхотинців (2500 аркебузирів і 5500 пікінерів За тим же венеційцем Мікеле Суріано: “Що стосується піхоти, то кращими для неї вважа-ються гасконці, тому що вони найбільш стійкі і більше інших здатні виносити тяготи ві-йни, тобто найближче підходять по якостям іспанських солдатів. Гасконців можна набрати всього 6 або 7 тисяч. Єителі інших провінцій, особливо прикордонних, які звикли до війни, мо-гли би дати прекрасну і численну піхоту, якщо би їм дали відповідну муштру” (Ibidem. S.495).), 6 тис. бретонських лучників, 6 тис. арбалетників, 200 шотландських піших латників, 2,5 тис. жандармів (кінних латників-лицарів, кожного з яких супроводжували зброєносець і 2 слуг), 3,5 тис. легкої панцерної кавалерії, озброєної луками і піками та 200 лицарів королівської гвардії. Ця армія мала 36 бронзових гармат і 100 кулеврин на колісних лафетах. Артилерію по Роні на плотах спустили до моря і на кораблях у супроводі військового флоту, який забезпечував просування армії, доставили до Італії. Бланка де Монферрат (1472--1512), мати-регентша юного Карла ІІ (Карло Джованні Амадео) (23.06.1489--1496), герцога Савойї, князя П'ємонту, графа ді Аоста і Ніцца, короля Кіпру, Єрусалиму і Вірменії (1490--1496). пропустила французьке військо через свою територію. 23-тис. савойське військо приєдналося до французів, що збільшило сили Карла VIII до 60 тис.
Французький флот розгромив неаполітанський флот, посланий до Генуї, а дядько короля герцог Людовик Орлеанський (1462--1515) з 10-тисячним корпусом розгромив неаполітанський десант, висаджений в Раполо поблизу Генуї. Французи пройшли через територію Мілана, витіснили з Романьї загін посланий неаполітанським королем Альфонсом ІІ. Карл VIII швидко зайняв Флоренцію, Лукку і Пізу. Його зустрічали збуджені натовпи. “Народ і свобода!”. З Флоренції французи вимагали 120 тис. флоринів. Домініканський монах і поет Джіроламо Савонарола (1452--1498), який після Медічі фактично очолив правління республіки, просив милостиво віднестися до міста. Флоренція передала французам Пізу і Ліворно. Рим здався 20 грудня 1494 р., але папа не спішив надавати інвеституру на Неаполь. Карл VIII покинув Рим 28 січня 1495 р. Неаполітанське військо зайняло позицію біля Сан- Жермано. Карл VIII направив на Авілу сильну колону, щоби обійти цю позицію. Французи легко зайшли в тил неаполітанцям. Частина війська короля Альфонса ІІ перейшла на французьку службу, а решта розбіглася. 22 лютого французький король без бою вступив до Неаполя.
Швидкий успіх французів отверезив італійських політиків, які відчули загрозу втрати свого становища. 31 березня 1495 р. була утворена Венеційська ліга, ініціатором якої виступив папа Олександр VI. У Лігу ввійшли Папська область, Венеція, Мілан і Неаполітанське королівство. Поспішив приєднатися до Ліги німецький король та імператор Максиміліан І. А у 1496 р. до Ліги долучилася і Англія.
Військо Карла VIII, розпорошене по італійських фортецях, боролося з новою страшною “воєнною” хворобою -- сифілісом, який місцеві проститутки підхопили у іспанських солдатів неаполітанської армії. 20 травня 1495 р. всього з 10 тис. війська Карл VIII покинув Неаполь і рушив у Тоскану. У Флоренції він сповідався у Савонароли і той картав його за те, що він залишив папу на престолі і не очистив церкву від скверни Сказкин С. Д. Международные отношения в Европе в конце XV и первой половине XVI в. С. 161..
Ліга тим часом зібрала досить численне військо до 30 тис., яке очолив досвідчений кондотьєр маркіз Мантуї Франческо II Гонзага (1466--1519). Військо союзників перегородило дорогу французам на р. Таро. Карл VIII міг скористатися своїм флотом або ж відступити назад під захист потужних неаполітанських фортець, але він вирішив про- риватися Ле Руа Ладюри Э. История Франции. Королевская Франция. От Людовика ХI до Генриха IV Москва, 2004. С. 101-102; Сказкин С. Д. Международные отношения в Европе в конце XV и первой половине XVI в. С. 156-161..
Французи мали 970 жандармів, 200 лицарів королівської гвардії, 5780 піхотинців (в т. ч. 2500 швейцарців та 200 шотландців) та кавалерійську формацію (близько 3 тис.) кондотьєра Джан Джакомо Трівульціо (1440--1518) і 28 польових гармат. Військо союзників було збірним: Венеція прислала 4550 осіб: 2800 кінних латників, 800 стра- тіотів (легка кавалерія з греків, албанців, хорватів і сербів), 800 кінних арбалетників і 150 кінних лучників; Мілан -- 1500 осіб; інші -- менші контигенти. Більше було піхоти: арбалетників, лучників, пікінерів, алебардистів і павез'єрів, але союзники уступали французам у числі аркебузирів та в артилерії. Загальна чисельність союзників була трохи більшою за чисельність французів.
Битва відбулася при Форново у 15 км від Парми 6 липня 1495 р. Війська були розділені р. Таро. Армія Ліги, яка розгорнулася на правому березі, була розділена на 5 корпусів. Авангард (700 піхотинців і 3 тис. легкої кавалерії) очолював сам Франческо Гонзага. Табір захищали генуезці, очолені Карло де Мелітою. У французів було три з'єднання. Авангард (Д.Трівульцо): 3000 вершників, підсилених 200 арбалетниками. Друга формація 1750 солдат (в т. ч. 600 жандармів і 100 шотландських королівських стрільців), Ар'єргард 1400 солдат (в т. ч. 300 жандармів, 100 шотландських стрільців). Король вирішив переправитись біля м. Форново і атакувати італійців.
...Подобные документы
Дослідження міжнародної політики епохи Відродження. Договірно-правова діяльність короля Англії Генріха VIII та кардинала Томаса Вулсі як складова "італійських війн" у XVI столітті. Основні риси юридичних зобов’язань в сфері безпеки (1494-1559 рр.).
статья [75,1 K], добавлен 19.09.2017Економічний розвиток італійських держав. Повний занепад промисловості і торгівлі. Політика італійських держав. Повстання 1647-1648 роках в Сицилії та Південній Італії. Неаполітанське королівство, герцогство Савойське і велике герцогство Тосканське.
реферат [21,3 K], добавлен 30.04.2013Боротьба між Римом та Карфагеном. Короткий огляд війн, які вів Рим у ІІ столітті до нашої ери. Пунічні війни II століття до н.е. Характерні риси військової організації римської армії. Розташування римських сил в стратегічних місцях Ареццо і Ріміні.
презентация [1,1 M], добавлен 15.03.2011Хід військових дій англо-бурської війни 1899-1902 років. Події жовтня-грудня 1899 і партизанська боротьба 1900-1901. Переговори воюючих сторін, мирний договір 31 травня 1902 р. і наслідки його підписання. Вплив війни на розвиток військової справи у світі.
курсовая работа [64,3 K], добавлен 17.11.2012Проблеми військової історії в першій половині ХХ ст. та стан російської історіографії щодо вивчення українського питання у Першій світовій війні. Суспільно-політичні процеси у Галичині в період війни. Місце українських земель у міжнародних відносинах.
статья [19,4 K], добавлен 27.08.2017Аналіз військово-теоретичних розробок Олександра Свєчина та Володимира Тріандафіллова. Концепції проведення військових операцій, які ґрунтувалися на результатах вивчення битв минулих війн. Погляди військових теоретиків на характер майбутньої війни.
статья [21,9 K], добавлен 14.08.2017Квітнева революція, її наслідки. Афганська війна 1978-1989 рр., хронологія бойових дій. Війна після виводу частин Радянської Армії. Падіння режиму Мохаммада Наджибулли. Громадянська війна в Афганістані. Вбивство Массуда та перехід війни в новий етап.
курсовая работа [67,6 K], добавлен 11.09.2012Передумови початку Великої Вітчизняної війни, нацистський напад на СРСР. Військові концепції Сталіна, стратегічні напрямки бойових дій Радянського союзу. Поворот у війні, радянські перемоги кінця 1942 і літа 1943 р., останні шляхи СРСР до перемоги.
курсовая работа [57,5 K], добавлен 06.02.2011Дослідження з історії Першої світової війни. Передумови виникнення війни. Боротьба за новий переділ світу. Англо-німецький конфлікт. Розробка планів війни, створення протиборчих блоків. Стан збройних сил напередодні війни, як показник підготовки до війни.
реферат [33,4 K], добавлен 10.04.2009Дослідження внеску іспанських істориків та їх колег із Великої Британії і США в історіографію громадянської війни в Іспанії. Розкриття української складової вивчення теми громадянської війни в Іспанії, оцінка можливостей її покращення та розширення.
статья [64,9 K], добавлен 11.09.2017Військова справа у римлян за часів диктатора Юлія Цезаря. Цезар як перетворювач суспільства, історик та письменник, його цивільно-правова політика та "політика милосердя". Юлій Цезар і гладіатори. Оцінка впливу політики Юлія Цезаря на Римську імперію.
курсовая работа [68,0 K], добавлен 31.07.2014Суспільні процеси в Україні наприкінці ХVІ ст. Причини та історичні передумови перших виступів українців проти польського володарювання. Козацько–селянські повстання кінця ХVІ століття. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.
курсовая работа [40,1 K], добавлен 31.01.2014Причини появи й розвитку, формування та особливості російської військової розвідки і її вплив на воєнні дії та політику імперії в регіоні Далекого Сходу. Форми та методи діяльності російських розвідструктур під час російсько-японської війни 1904-1905рр.
дипломная работа [115,3 K], добавлен 14.07.2011Характеристика бойових дій як способу вирішення конфлікту, хронологія подій греко-перської війни. Співвідношення сил противників і тактика ведення бою у ворожих арміях. Бій спартанців, наслідки поразки греків та створення Афінського морського союзу.
разработка урока [18,5 K], добавлен 06.07.2011Становище європейських країн напередодні Тридцятилітньої війни 1618 – 1648 років. Значення російсько-польської війни 1632 – 1634 рр. у історії Тридцятилітньої війни. Вестфальський мир розорення Німеччини. Зміни у карті західноєвропейських держав.
дипломная работа [53,2 K], добавлен 06.07.2012Становлення держави та проблеми керівництва суспільством у філософських роздумах давньогрецьких мислителів. Патріотизм та ставлення до батьківщини. Власне філософський підхід до проблем війни, миру та військової діяльності. Служба афінського громадянина.
статья [26,6 K], добавлен 10.09.2013Аналіз так званої лівійської проблеми у відносинах між Італією і Туреччиною, яка викликана зростанням італійських претензій на турецьку Триполійську провінцію в Північній Африці. Настрої в італійському суспільстві щодо можливого вирішення цієї проблеми.
реферат [26,1 K], добавлен 20.09.2010Гонитва озброєнь напередодні Першої світової війни. Початок війни і розгортання військових дій на морі, аналіз тактики бойових дій противника. Сутність морської блокади Німеччини та вплив її на поразку останньої. Широкий опис картини Ютландського бою.
дипломная работа [3,4 M], добавлен 22.07.2011Розповідь про життя і основні досягнення українських меценатів початку ХХ століття. Родини Бродських, Терещенків, Тарновських, Галаганів, Симиренків, Чикаленків, Рильських. В. Вишиваний (Габсбург), В. Косовський.
реферат [67,8 K], добавлен 14.12.2003Військове мистецтво Наполеона. Завоювання Єгипту, похід у Сирію, італійська кампанія. Англо-французьке суперництво, розгром Пруссії. Тільзітський мирний договір. Назрівання кризи Наполеонівської армії. Похід у Іспанію. Внутрішня криза та війна з Росією.
курсовая работа [64,2 K], добавлен 06.07.2012
