Італійські війни кінця XV - XVI століття - важливий етап еволюції військової справи

За порадою дядька Франческо Гонзаги Родольфа армію Ліги розгорнули у 9 ліній. На лівому фланзі граф Каяццо (400 міланських латників і 2 тис. піхотинців) мав відволікати авангард французів, в той час як італійський центр (492 латники і 600 кінних арбалетників) повинні були переправитися і атакувати французький центр. З флангу Каяццо підтримували 180 болонських вершників Джованні Бентиво- льо. Атаку центру міг підтримати резерв (487 вершників). На лівому фланзі -- еліта венеційської армії (352 латники). Між центром і лівим флангом розмістився загін піхотинців. У резерві для удару залишалося 600 стратіотів, 200 легких кавалеристів і 600 кінних арбалетників.

Італійці першими нанесли фланговий удар. Король змушений був висилати підкріплення. Італійці не витримали і відступили, але основне завдання виконали: центр і авангард були роз'єднані. Стратіоти, які втратили двох командирів, розбіглися і почали грабувати обоз. Тим часом граф Каяццо переправився і атакував авангард, але був зупинений швейцарцями і вернувся на вихідні позиції. Атака міланців та німецьких найманців також була відкинута швейцарцями.

Франческо Гонзага планував фронтальний удар кавалерії підтриманої кінними арбалетниками одночасно у центрі та на лівому фланзі. Але нічний дощ і підняття рівня ріки зірвали несподіваний ефект цієї атаки. Французи зуміли перебудувати бойові порядки і зустріти противника, який при переправі змістився трохи вліво, єдиним строєм та вогнем з аркебуз. Тим не менше на лівому фланзі італійці все ж прорвали стрій противника. Французи відповіли ударом по правому флангу, який очолив король. Загинув Родольфо Гонзага. Франческо Гонзага не витримав удару. Французи не брали полонених, італійське військо почало втрачати дисципліну, крім арбалетників, які продовжували вражати противника. Італійська піхота, яка переправилася за кінни- цею, теж почала втікати.

В цей момент граф Каяццо раптово напав на короля, який з Антуаном де Амбузом ледве уникнув полону, завдяки хоробрості обох. Пішов дощ, рівень води ще піднявся. Французька артилерія, яка впродовж битви працюваа надзвичайно ефективно змовкла. Французи виграли битву, хоча й залишилися без обозу. Італійці втратили біля 2 тис., французи -- біля 1200 осіб. Це була одна з перших польових битв, яка довела ефективність застосування польової артилерії Див.: Nicolle D. Fornovo 1495: France's Bloody Fighting Retreat. Oxford, 1996; Arcangeli L. Gian Giacomo Trivulzio marchese di Vigevano у шд governo francise nello tato di Milano (1499-1518). Chittolini G. Vigevano e i territori circostanti alia fine del Medioevo. Milano, 1997; Rendina C. I capi- tani di Ventura. Roma, 2004..

7 липня було укладено перемир'я і Карл покинув Італію. У 1496 р. гарнізони фортець та Неаполь (призначений віце-королем герцог Монпас'є помер від чуми) здалися і граф д'Обіньї вивів рештки блискучого війська з Італії. Пізніше Вольтер жартував, що французи у цій війні дуже швидко здобули мало не всю Італію і Неаполь та сифіліс. Італія та Неаполь були так само швидко втрачені, але сифіліс залишився.

Друга Італійська війна (1499--1504). Папа Олександр VI продовжував вважати французів сприятливою силою для реалізації планів клану Борджіа. Герцог Орлеанський, ставши королем Людовиком ХІІ, згадав про родинні зв'язки з мілагськими Вісконті: він був внуком Валентини

Вісконті (1371--1408) і правнуком герцога Джан Галеаццо І. Венеція, побоюючись посилення у Мілані Лодовіко Моро, встала на його сторону. Флоренція, папа і імператор заявили про нейтралітет, фактично теж підтримуючи французів. Цезаре Борджія став французьким герцогом Валентинуа. Юний савойський герцог Карл ІІ помер у замку Монкальє- рі після падіння з ліжка Dezobry L.C., Bachelet T. Dictionnaire de Biographie et d'Histoire. Paris, 1863.. Його двоюрідний дід Філіп ІІ (4.02.1438-- 7.11.1497), ставши герцогом (1496--1497), встиг тільки одружити сина Філіберта ІІ на сестрі Карла ІІ Іоланті Луїзі (1487--1499). Філіберт ІІ (10.04.1480--10.09.1504), ставши герцогом (1497--1504), поспішив укріпити союз з імперією, одружившись вдруге з Маргаритою, єдиною дочкою імператора Максиміліана та Марії Бургундської. Але король Карл VIH був його двоюрідним братом і Савойя залишалася союзницею Франції, хоча й не такою активною.

У липні 1499 р. французький король Людовик ХІІ вторгнувся у Італію. 14 вересня 1499 р. був здобутий Мілан і за 20 днів зайняте все герцогство. Лодовіко Моро втік в Тироль, де імператор Максимілі- ан І допоміг йому набрати невелике військо швейцарців. Жорстокість французького кондотьєра Джан Джакомо Трівульціо тим часом підняла ломбардців. У 1500 р. Лодовіко Моро повернувся в Мілан, який не зміг утримати Трівульціо. Французи знову вторгнулися у Міланське герцогство. Швейцарська піхота зазнала розгрому під Новарою. За вільний прохід швейцарці видали Лодовіко Моро французам. Герцог був вивезений у Францію і ув'язнений у замку Лош, де і помер у 1508 р. Людовик ХІІ проголосив себе міланським герцогом. За Трентською угодою 13 жовтня 1501 р. імператор Максиміліан І визнав французькі завоювання у Північній Італії.

11 листопада 1501 р. у Гренаді Людовик ХІІ уклав угоду з Фердинандом Католиком про розділення Неаполітанського королівства між Францією та Іспанією. Французи відразу ж вторгнулися в неаполітанські володіння, а іспанці висадили десант у Калабрії. Король Федеріго ІІ був взятий у полон. Французи захопили Абруцці і Кампанію. Цезаре Борджія тим часом опанував Романью і Урбіно та розпочав війну з Флоренцією. Флорентійський хроніст Франческо Гвічардіні (1483--1540) відзначив його жорстокість при здобутті одного з міст: переможець наказав видати йому 40 самих красивих дівчат, багато з них покінчили життя самогубством Guicciardini F. Histoire d'Italie. Paris, 1838. P. 211..

Але союзники швидко пересварилися. Іспанський король Фердинанд Католик претендував на титул короля Неаполя і Сицилії, які колись належали до арагонської династії. Реформована за швейцарськими зразками іспанська піхота була більше насичена аркебузирами, чию ефективність продемонструвала перемога іспанців над французами при Чериньйоле 8 квітня 1503 р. Фактично після цієї битви більша частина Неаполітанського королівства перейшла до іспанців.

У наступній великій битві при Гарільяно 3 грудня 1503 р. знову переміг іспанський полководець Гонсало де Кордова. Французьке військо чисельністю 27 тис. піхоти та 3600 кінноти очолював досвідчений кондотьєр мантуанський маркграф Франческо II Гонзага, до якого приєднався маркіз Салуццо Лодовіко II (1475--1503). Гонсало де Кордова стояв за р. Гарільяно з 9 тис. піхоти та 2 тис. кавалерії. Французи навели міст. Після невдалих спроб його зруйнувати, іспанці відійшли у сильно укріплений табір по дорозі на Неаполь, прикритий болотами. Обережний Франческо Гонзага, прикрив свій міст тот-де-поном і 50 днів очікував відступу іспанців. До останніх тим часом підійшли підкріплення, а кондотьєр Бартоломео д'Альвіано (1455--1515), який до того служив папі, потім князям Орсіні та Франції, привів кінноту з армії Чезаре Борджіа. Тоді Гонсало де Кордова рішився вдарити на противника. Вночі 2 грудня іспанці навели міст трохи вище французького, перейшли ріку і раптово атакували противника, залишивши проти французького тот-де-пону тільки невеликий підрозділ під командуванням Дієго Гарсіа де Парадес. Заскочені зненацька французькі аванпости були знищені. Через відсутність Франческо Гонзаго командування прийняв на себе маркіз Лодовіко II. Він наказав Іву д'Алегро з кіннотою затримати противника, а сам почав відступати до Гаети. Але іспанці відкинули ^а д'Алегро, а тим часом Дієго Гарсіа де Парадес оволодів тот-де-поном, прикритим артилерійською батареєю, спровокувавши французів вийти з укріплень і зав'язати рукопашну бійку. Відновивши міст, він ввірвався у французький табір. Гонсало де Кордова, продовжуючи наступати легкою кавалерією по фронту, послав Просперо Колонна обійти правий фланг противника, щоби відрізати його від Гаети. Знаменитий французький лицар П'єр Терраль де Баярд (1473--20.04.1524), удостоєний посмертно прізвиська “лицаря без страху і докору”, з кількома жандармами зумів дещо затримати просування іспанців, захищаючи міст на одній з дрібних річок по дорозі до Гаети. Але послана маркізом Лодовіко II кіннота, щоб завади маневру Проспера Колонии, розвалила стрій власної піхоти і, обганяючи іспанців, втекла до Гаети. Оточена піхота була знищена або розсіяна. Артилерія і обози дісталися переможцям Tafilowski P Wojny wloskie 1494-1556. Zabrze, 2007. S. 56-57; Paoletti C. A Military History of Italy. Westport, 2008. P 11; Mallett M., Show C. The Italian War, 1494-1559: War, State and Soci-ety in Early Modern Europe. New York, 2012. P 65-67..

Гаета, яку обороняв маркіз Лодовіко II, здалася 1 січня 1504 р. Гонсало де Кордова зайняв Фонді та інші фортеці. Рештки французів евакуювалися у Ломбардію. Мир, укладений у Блуа 31 січня 1504 р., був черговим компромісом. Неаполь і Сицилія відходили до ^панн, Франція зберігала Мілан та Геную. Значні міланські володіння у Ломбардії, а також ряд портів в Апулії відходили до Венеції. Чезаре Бор- джія зберігав за собою завойовані території у Романьї Losada J.C. Batallas Decisivas de la Historia de Espana. Madrid, 2006; Марков М. История конницы. Кн. 2. От вооружения огнестрельным оружием до Фридриха Великого. Москва, 2007. С. 26-32; Mallett М., Shaw C. 'The Italian Wars: 1494-1559. P 67-68..

Мир протримався недовго. Наступним етапом Італійських війн стала Війна Камбрейської ліги (1508--1516). Скориставшись падінням клану Борджіа, Венеція почала захоплювати колишні володіння Чезаре Борджіа. Проти відразу ж виступили папа Юлій ІІ (Джуліано делла Ровере) і Флоренція Флоренція у 1507 р. під тиском Ніколо Макіавеллі набрала 5 тис. рекрутів, розбитих на 30 підрозділів. Капітан по охороні кондато і дістретто мав загін з 30 кінних стрільців і 50 піхо-тинців (Сказкин С. Д. Международные отношения в Европе в конце XV и первой половине XVI в. С. 154).. Папа дуже швидко організував ворогів Венеції у коаліційний союз, угоду про який було підписано 10 грудня 1508 р. у Камбре. До Камбрейської ліги ввійшли папа Юлій ІІ, німецький король і імператор Максиміліан І, король Франції і герцог Мілану Людовик ХІІ, король Іспанії, Сицилії і Неаполя Фердинанд Католик, а також герцоги Феррари та Савойї, маркіз Мантуї та інші дрібні італійські володарі. Союзники вирішили розділити італійські володіння Венеції. До імператора мали відійти Фріуль і Тревізо, до Людовика ХІІ -- колишні міланські володіння Кремона, Брешія, Бергамо і Крема, папа мав дістати Фаенцу, Ріміні і Равенну, а Фердинанд Католик -- апулійські порти. В останній момент папа, побоюючись розширення володінь іноземних монархів, розкрив ці плани Венеції, обіцяючи не вступати до Ліги за умови добровільної віддачі Венецією ленів у Романы.'. Венеція відмовилася. Тоді папа заявив венеційському дипомату Пізані: “Я низведу Венецію на становище рибацького селища”. На що Пізані гордо відповів: “Якщо Ви, святий отче, не будете розумним, то ми низведемо Вас на становище сільського священика” Сказкин С. Д. Итальянские войны. С. 162..

Калейдоскоп подій, які швидко змінювали одна одну, розвернув усе у іншу сторону. Людовик ХІІ першим оголосив війну Венеції у січні 1509 р., а 27 квітня 1509 р. папа оголосив венеційців ворогами церкви. У травні 1509 р. венеційська армія була розбита при Аньяделло. Французи пішли далі до Пескари, Кремони та інших міст. З іншої сторонни йшов імператор. Венеція поспішила віддали міста в Романьї папі, а апулійські порти Фердинандові Католику. Іспанський король відразу ж вийшов з Ліги. Імператор не зміг взяти Падую і, не отримавши допомоги, вернув назад в Німеччину. Папа ж зняв відлучення з Венеції, найняв 15 тис. швейцарців і повністю змінив вектори своєї політики. Тепер він взявся за об'єднання центральної Італії, вирішивши для початку захопити герцогство Феррару. Йому заваджали французи і він почав організовувати вигнання цих варварів з Італії.

Весною 1510 р. французи вирішили покінчити з Венецією. Смерть командуючого венеційським військом Пітільяно поставила республіку у скрутне становище. Вона змушена була поставити на чолі своїх військ Андреа Грітті (1455--1538), успішного дипломата, але не полководця. Франко-німецько-феррарське військо, очолене маршалом Шарлем д'Амбоїс де Шамоном (1469--1511), зайняло Монтан'яну і з півночі підійшло до Віченци. Грітті відвів війська до Венеції. Віченца впала 24 травня 1510 р. Близько тисячі жителів сховалися у великій печері на

горі Монте-Веріко. Французи знайшли втікачів, а коли ті відмовилися вийти, розпалили вогонь біля входу, а потім обібрали мертвих. Мародери були покарані у французькому таборі, однак чутки про цю жахливу розправу облетіли всю Італію. Венеція найняла кондотьєра Лучо Мальвіцці з Болоньї і, з'єднавшись з папським військом, вибила французів з Генуї. 17 серпня 1510 р. папсько-венеційські війська здобули Модену. Папа признав неаполітанським королем Фернандо ІІІ і зайняв Болонью. Швидкий марш маршала де Шамона застав його зненацька, але підхід неаполітанської допомоги і дезиінформація власної розвідки не дозволили французькому командуючому скористатися своїми перевагами. Після відступу французів папа відразу ж відлучив Шарля де Шамона від церкви. Зимою 1511 р. папські війська здобули замок Мірандолу. Важко хворий французький маршал не зміг їм завадити.

По смерті Шарля де Шамона командування французькою армією перейшло до старого кондотьєра маршала Джан Джакомо Трівульціо. При наближенні його війська Болонья повстала, підбурена недолугим правлінням кардинала Алідозі. Останній втік, не повідомивши папського капітан-генерала Франческо Марія делла Ровере герцога Урбіно. 23 травня 1511 р. маршал Трівульціо з тріумфом вступив у Болонью. Наступним кроком стало повернення Мірандоли. Французи зайнялися організацією церковного собору, на якому збиралися розглянути зловживання папи. Останньому не залишалося нічого, як приступити до організації антифранцузького союзу -- Священної ліги 4 жовтня 1511 р., куди ввійшли крім папи і Венеції ще й Іспанія та Англія (з 17 листопада 1511 р.). Імператор хитався, але теж зайняв антифранцузьку позицію.

Людовик ХІІ призначив командуючим свого племінника Гастона де Фуа (1489--1512), герцога де Немур, графа д'Етамп і віконта де Нарбонн, який проявив себе блискучим полководцем. Він змусив союзників зняти облогу Болоньї, розбив венеційців при Вероні і приступом взяв Брешію, віддавши її своєму війську на три дні, після чого довелося підбирати близько 15 тис. трупів. Військами ліги командував віце-король Неаполя іспанський полководець Рамон Фолк де Кардона- і-Англесола (1467--1522). Гастон де Немур зустрівся з союзниками при Равенні 11 квітня 1512 р., наніс їм поразку, але загинув під час переслідування противника Hennin M. Les monuments de 1'histoire de France. Vol. 7 (1483-1515). Paris, 1862. P. 348; Oman C. History of Art of War: The Middle Ages from the Fourth to the Fourteenth Century. London, 1898. P. 134-138, 144; Taylor F. L. The art of war in Italy, 1494-1529. Cambridge, 1921. P. 182-185, 206-207; Arnold T F. The Renaissance at War. London, 2001. P. 166..

Імператор підписав мир з Венецією, яка найняла швейцарців і витіснила французів з Мілану. Новий папа Лев X (Джованні Медічі) намагався добитися компромісу. Венеція теж уклала мир з Францією. Лев X тим часом привернув на свою сторону Іспанію та Англію. Французи знову зайняли Мілан, але були розбиті при Поварі. Маршали Трівульціо і Ла Тремуйль відійшли за Альпи, бо швейцарці обложили Діжон, а Генріх VIII у червні 1513 р. висадився у Кале. Англійці перемогли при Гінгаті, але Луї де Ла Тремуйль (1460--1525) витіснив швейцарців з Бургундії. За таких умов у 1514 р. Людовик XII уклав мир з Іспанією та Англією.

Його наступник Франціск І вирішив продовжити боротьбу. Через Аржантьєр і Женевр він обійшов швейцарські застави і з 30-тисячною армією з'явився у П'ємонті. На шляху до Мілану біля Віллафраннки 12 серпня 1515 р. французи оточили загін міланської кавалерії і взяли його в полон разом з командиром знаменитим пізніше кондотьєром Просперо Колонна (1452--1523). Довідавшись про це, швейцарське військо, яке найняв герцог Максиміліано Сфорца, відновившись на престолі, відступило до Мілану. Король Франціск І став табором при Мариньяно, очікуючи підходу союзних венеціанських військ. У нього було бл. 37 тис. піхоти, 1700 кавалеристів і до70 гармат. Швейцарська піхота (бл. 22 тис.) і 200 міланських кавалеристів після довгих вагань вирішили нанести першими досить ризикований удар, враховуючи, що французькі позиції прикривалися артилерією. Швейцарцями командували капітани Марко Рюст з Цюріха та Вернер Стейнер з Зуга. 13 вересня 1515 р. швейцарці атакували зімкненими рядами пікінерів. їм вдалося навіть захопити кілька гармат. Але удар французьких жандармів, очолених самим Франціском І, заставив їх відступити. Ландскнехти вирівняли позицію, а артилерія наносила великі втрати швейцарцям при повторних атаках. Одночасно їх фланги постійно контратакували жандарми маршала Луї де Ла Тремуйля. Битву на оповитому димом полі зупинили тільки сутінки. Вночі швейцарські капітани вирішили продовжити битву. Король перегрупував свою піхоту. Центр французів залишився під командуванням маршала Трівульціо, лівий фланг очолив коннетабль Шарль де Бурбон (1490--1527), а правий -- герцог д'Алансон. Рештки кавалерії з маршалом де Ла Тремуйлем склали резерв. Швейцарці атакували, незважаючи на втрати та постійні удари де Ла Тремуйля. їм вдалося майже розбити правий фланг французького війська, але вчасно підійшов кондотьєр Бартоломео д'Альвіано (1455-- 1515) із союзним венеційським загоном. 300 венеційських кавалеристів, які вдарили в тил швейцарцям, вирішили долю битви. Через дві години рештки швейцарців відступили до Мілану. Французи втратили 5--6 тис., в т. ч. і сина маршала -- Шарля де Ла Тремуйля (1485--1515), швейцарці -- 9--10 тис., ще більше було поранених, які вернулися до Мілану. Битва при Мариньяно ще раз продемонструвала безсилля швейцарської піхоти перед артилерією і вогнепальною зброєю Spont A. Marignan et I'organisation sous Francois I. - Paris, 1899; Usteri E. Marignano. Die Schick- saisjahre 1515/1516 im Blickfeld der historischen Quellen. - Zurich, 1974; Schaufeiberger W Mari-gnano. Strukturelle Grenzen eidgenossischer Militarmacht zwischen Mittelalter und Neuzeit. -Frau-enfeld, 1993; Fournet J.-L., Zancari J.-C. Les Guerris d'Italie: Das batailles pour l'Europe (1494-1559). - Paris, 2003; Dudier Le Fur. Marignan: 13-14 septembre 1515. - Paris, 2004; Tafilowski P. Wojny wloskie 1494-1552. - Zabrze, 2007; Ле Руа Ладюри. Королевская Франция. От Людовика ІХ до Генриха IV. - Москва, 2009; Somm M. Marignano. Die Geschichte einer Niederlage. - Bern, 2015..

4 жовтня 1515 р. король Франціск І урочисто вступив у Мілан. Герцог Максиміліано Сфорца здався. 11 грудня 1515 р. король зустрівся з

папою у Болоньї. Папа відмовився від Парми і П'яченци та повернув герцогу Феррари -- Реджо і Модену. У серпні 1516 р. було укладено франко-іспанський мир. Обидві сторони взаємно визнали захоплення Мілану та Неаполя. Максиміліан І теж повернув Венеції всі захоплення і відмовся від претензій за домовленостями у Камбре взамін за виплату компенсації. Зі швейцарцями було укладено мир у Фрібургу 29 листопада 1516 р., який давав французькому королю право набирати найманців у швейцарських кантонах за 700 тис. екю Hennin M. Les monuments de 1'histoire de France. Vol. 7 (1483-1515). Paris, 1862. P. 348; Oman C. History of Art of War: The Middle Ages from the Fourth to the Fourteenth Century. London, 1898. P. 134-138, 144; Taylor F. L. The art of war in Italy, 1494-1529. Cambridge, 1921. P. 182-185, 206-207; Rowland J. A summer outing in 1570: religion and economics in the papal war with Ferrara. Via-tor. Vol. 18. 1987. P. 347-359; Shaw Ch. Julius II: The Warrior Pope. Oxford, 1993; Arnold T F. The Renaissance at War. London, 2001. P. 166; Kamen H. Empire: How Spain Became a World Power, 1492-1763. New York, 2003; Diehl C. La Repubblica di Venezia. Roma, 2004; Норвич Д. История Венецианской республики. Москва, 2009; Mallett M. E., Hale J. R. The Military Organisation of a Renaissance State: Venece C. 1400 do 1617. Cambridge, 2006; Marocchi M. I Gonzaga a Lonato 1509-1515. Brescia, 2010..

Перша війна Франціска І з Карлом V (1521--1526). Суперництво в боротьбі за імператорський престол між Франціском І, який готовий був заплатити три мільйони флоринів курфюрстам за своє обрання Migner M. Rivalite de Francois I-er et de Char'es-Quint. V 1. Paris, 1875. P. 158., і іспанським королем Карлом V Габсбургом, який взяв величезний кредит у банкірів Фуггерів, завершилося на користь Габсбургів. Карл V 23 жовтня 1520 р. став імператором, який об'єднав під своєю владою німецькі землі, Іспанію з Неаполем, Сицилією та американськими колоніями, а також Нідерланди і Брабант. Така ситуація загострила стосунки між Валуа і Габсбургами. Посередництво англійського короля Генріха VIII у 1520--1522 рр. не дало жодних результатів. Поки йшли перемовини французи підтримали вторгнення протестантів на землі Карла V. Імператор тим часом домовився з папою і пообіцяв Медічі повернути Парму і П'яченцу, а Мілан -- Сфорца. У 1521 р. розпочалися воєнні дії. Імперське військо, очолене князем Генріхом Нассау, обложило Турне і Мез'єр, який оборонив безстрашний П'єр Терраль де Баярд з 1 тис. оборонців. За чотири дні в стіни Мез'єра було випущено 4 тис. ядер Сказкин С. Д. Международные отношения в Европе в конце XV и первой половине XVI в. С. 154..

Обидві армії зустрілися 22 жовтня 1521 р. біля Валанс'єна. Король Франціск І не послухав поради коннетабля Шарля де Бурбона і дав можливість відступити імператору Карлу V. Французькі полководці Гі- льом Гуф'є (1488--1525) та Клод де Гіз (1496--1550) обложили і здобули ключову фортецю в гирлі р. Бідасоа на іспано-французькому кордоні Фуентеррібу.

28 листопада 1521 р. Карл V уклав угоду з англійським королем Генріхом VIII та папою проти Франціска І. Намісник Мілану Оде де Фуа (1485--1528) під натиском військ кондотьєра Просперо Колонна залишив Мілан і відступив за Адду. Тут до нього підійшло підкріплення

швейцарців. Брак коштів для оплати найманців змусив французького полководця атакувати імперське військо, шо привело до битви при Бі- коку (27 квітня 1522 р.).

Просперо Колонна розташувався з своїм військом у парку манору Бікока при дорозі до Мілану на північ від міста. Вздовж дороги пролягала глибока канава, через яку був перекинений міст до південної частини парку. Вздовж північної межі йшла заглиблена грунтова дорога, яку Колонна наказав ще більш поглибити, насипавши з південної сторони вал, на кількох виступаючих платформах якого була розміщена артилерія, яка могла обстрілювати весь простір на північ від парку і значну частину дороги. На всю ширину парку у тісних бойових порядках розмістилися чотири шеренги іспанських аркебузирів Фернандо д'Авалоса маркіза ді Пескара (1489--1525), за ними іспанські пікінери та німецькі ландскнехти Георга фон Фрундсберга (1473--1528). Імперська кавалерія знаходилася у резерві в глибині парку, а один підрозділ охороняв місток.

Оде де Фуа послав у розвідку кавалерійський підрозділ з 400 вершників, який доповів про складність рельєфу місцевості для маневру. Колонна негайно вислав естафету до Мілану і герцог Франческо ІІ Сфорца до ранку привів 6400 міланців, які розмістилися у парку.

Вранці т. з. “чорні роти” (кінні аркебузири) кондотьєра Джованні Медічі делле Банде Пере (1498--1526) кілька разів промчали повз аванпости Просперо Колонна і, таким чином, утрамбували грунт. Далі дві колони швейцарської піхоти чисельністю 4--7 тис. кожна у супроводі французької артилерії під загальним командуванням Анн де Монмо- рансі (1492--1567) рушили на позиції Колонии. За ними розгорнулася друга лінія з французької та швейцарської піхоти та жандармів, а далі у третій лінії -- венеційське військо під командуванням Франческо Марія І делла Ровере герцога Урбіно. Основна частина французької кавалерії під командуванням Тома де Фуа-Лескен пішла в обхід парку, сподіваючись через місток вийти в тил противника.

Швейцарці не захотіли чекати закінчення розвертання французької артилерії і рушили в атаку, незважаючи на гарматний вогонь іспанців. Дійшовши до заглибленої дороги вони раптом побачили, що довжина їх пік не досягала гребеня валу, їх спроби подолати вал зустріли залпи іспанських аркебузирів. Ті, кому вдалося таки продертися, потрапляли під удар ландскнехтів. Після півтори години безуспішного штурму, втративши біля 3 тис. осіб, в їх числі 22 капітанів і обох командирів колон, швейцарці відступили.

400 кавалеристів Тома де Фуа-Лескен пробилися через місток, але назустріч їм виступила імперська кавалерія під командуванням Ан- тоніо де Лейва (1480--1536), а в обхід герцог Максиміліано ІІ Сфорца повів своїх міланців. Французи повернули коней і частина з них зуміла пробитися до своїх. Оде де Фуа почав відступ, прикриваючись “чорними ротами”. Колонна не дав команди до загальної атаки, зважаючи на 172

чисельну перевагу противника, а легку кавалерію, підтриману аркебу- зирами, відбив кондотьєр Джованні Медічі Oman Ch. A History of the Art of War in the Sixteenth Century. London, 1937. P. 174-186; Taylor F. L. The Art of War in Italy, 1494-1529. Westport, 1973. P. 51-58; Arfaioli M. The Black Bands of Giovanni: Infantry and Diplomacy During the Italian Wars (1526-1528). Pisa, 2005. P. 10-11..

Швейцарці збентежені страшними втратами 30 квітня 1522 р. покинули французьке військо. Без піхоти Оде де Фуа не ризикнув продовжувати кампанію і відступив до Кремони, звідки, залишивши командування на Тома де Фуа-Лескена, виїхав до короля у Ліон. Колонна і д'Авалос обложили Геную і 30 травня 1521 р. здобули місто.

15 червня 1522 р. Карл V уклав Віндзорську угоду з англійським королем Генріхом VIII за якою обидві сторони зобов'язувалися виставити по 40 тис. війська для вторгнення у Францію. Франціск І тим часом затіяв тяжбу з родичем коннетаблем Франції Шарлем де Бурбоном, претендуючи на більшу частину його володінь. Ображений Шарль де Бурбон (1490--1527), добрий полководець, втік з Франції і перейшов на службу до Карла V. 29 липня 1523 р. Андреа Грітті, тепер уже як новий дож Венеції, підписав Вормську угоду, за якою Венеція вийшла з війни і Франція залишилася сама наодинці з противниками. Оде де Фуа оборонив Байонну перед іспанським військом, але Карл V повернув Фуентеррібу. Англійці висадили у Кале 18 вересня 1523 р. десантну армію, очолену герцогом Саффолком, який дійшов аж на кілька миль від Парижа, але, не дочекавшись підходу іспанських військ, 30 жовтня повернув назад. У жовтні 1523 р. 18 тис. Гійома Гуф'є дійшли до Новари, де він отримав підкріплення з 15--16 тис. швейцарців. Просперо Колонна (1452--1523) Просперо Колонна запровадив у іспанській армії нову організаційну структуру - коронелію (бригаду) у складі 15 рот загальною чисельністю 2900 солдатів. Дві коронелії складали баталію, яка залишалася найвищим з'єднанням у іспанській армії до 1534 р. з 9-тисячами відійшов до Мілану. Але французи не ризикнули продовжувати наступ.

28 грудня 1523 р. померлого Колонну замінив Шарль де Ланнуа (1487--1527). Він отримав підкріплення у 15 тис. ландскнехтів з Шарлем де Бурбоном. Обидва французи повели іспанців та німців проти французів, які мусили відступати. Під час розгрому на р. Сезія загинув безстрашний Баярд. Французи відсупили за Альпи, а д'Авалос і Шарль де Бурбон вторгнулися у Прованс. У 1524 р. було обложено Марсель.

Король Франціск І у жовтні 1524 р. з 40-тисячною армією знову вторгнувся у італійські землі. Де Ланнуа з 16 тис. відступив від Мілану у Лоді. Маршал Ла Тремуйль ввійшов у Мілан і почав облогу Павії. Спроба деблокади привела до знаменитої битви при Павії (24 лютого 1525 р.), де іспанські аркебузири остаточно похоронили славу швейцарської піхоти.

Французький король Франціск І з 26 тис. піхоти та 7 тис. кавалерії при сильному артилерійському парку (53 гармати) облягав Павію. Довідавшись про підхід союзної армії генерала Фернандо д'Авалоса маркіза ді Пескара (1489--1525) чисельністю бл. 23--25 тис. (насправді союзники мали 2,5 тис. латників, 17 тис. пікінерів і 3 тис. аркебузирів),

король зосередив основну частину свого війська у парку Мірабелло північніше Павії. Парк було обнесено стіною. Французький обоз розташувався в центрі парку навколо мисливського замку. Одна частина війська займала позиції біля східної стіни. Король з латниками та артилерією знаходився у північно-західній частині парку. Зовні парку на схід від Павії в районі П'яти абатств розгорнулася швейцарська піхота, очолена маршалом Анн де Монморансі (1492--1567). Ще 5,5 тис. французів розташувалися на захід і південь від міста, продовжуючи його блокаду.

Генерал ді Пескара мусив прориватися до Павії з обозом припасів і грошей, бо комендант генерал Антоніо де Лейва (1480--1536) ледве стримував своїх найманців від бунту. Було домовлено, що сигналом для атаки будуть три холості постріли з гармати з певним інтервалом. Іспанський полководець послав саперів під командуванням капітана Сал- цедона до західної стіни парку, імітуючи атаки на фронт французького табору. Сапери вночі зуміли влаштувати пролом у стіні шириною до 60 м про який противник до ранку так і не здогадався. Через цей пролом у парк пройшли основні сили союзників, очолені кузеном полководця Альфонсо Альваресом д'Акіно маркізом дель Васто (1502--1546). Ці ударні сили складали 3 тис. аркебузирів, 3 тис. пікінерів і 300 кавалеристів. За ними рухався сам маркіз ді Пескара з 2 тис. латників і 2 тис. німецьких ландскнехтів, фланги якого прикривали фландрський генерал Шарль де Ланнуа (1487--1527) та колишній конетабль Франції принц Шарль де Бурбон (1490--1527), кожен з 300 жандармами.

Битва розпочалася зустрічною сутичкою маркіза дель Васто з французьким загоном Карла Тірчеліна. Союзники встигли провести в парк артилерійську батарею з 16 гармат, частину кавалерії та піхоти. Тір- челін негайно повідомив короля і загін швейцарців біля східної стіни. Швейцарці, очолені Флорансом, атакували іспанців, захопили батарею, але через відсутність гармашів не змогли її використати. Тим часом гарнізон Павії генерала де Лейве, отримавши сигнал, вийшов з Павії і відрізав швейцарців де Монморансі. Аркебузири маркіза дель Васто зайняли мисливський замок і французький обоз. З проходом у парк німецьких ландскнехтів Георга фон Фрундсберга (1473--1528) між ними і швейцарцями Флоранса зав'язалася жорстока битва. В цей час король, зібравши цвіт французького лицарства, легко відкинув іспанську кавалерію і вийшов на галявину до мисливського замку. І тут його кавалерія, яка перекрила можливість вогню французькій артилерії, сама потрапила під вбивчий вогонь іспанських аркебузирів. Особливо страждали коні, іноді кулі з близької відстані вражали двох вершників. Розгром довершили ландскнехти фон Фрундсберга, який маючи чисельну перевагу над швейцарцями, перекинув на допомогу частину своїх підрозділів. Король Франціск І здався де Ланнуа, переможець маркіз де Пескара отримав кілька ран у сутичці з королівськими жандармами, від яких невдовзі помер. В цій атаці 3 тис. іспанських аркебузирів розгромили 8 тис. французів. Маркіз ді Пескара втратив близько 500 осіб, втрати французів склали за різними оцінками 10--12 тис., більшість з них загинули від куль аркебузирів Ullrich F. L'Art de La Guerre. Paris, 1941. P 86-102; Childs J. Warfare in the Seventeeth Century. London, 2002. P 74-80; Losada J. С. Batalias Decisivas de la Historia de Espana. Madrid, 2006. P 186-194; Batista G. J. Espana Estrategica. Guerra y Diolomacia en la Historia de Espana. Madrid, 2007. P 230; MapKOB М. И. История конницы. Кн. 2. Москва, 2007. С. 24-26; Tafilowski P Woj- ny wloskie 1494-1559. Zabrze, 2007. P 64-66; Mallet M., Show C. The Italian Wars 1494-1559. Harlow, 2012. P 54-61..

Франціск І пробув у полоні до січня 1526 р. За Мадрідською угодою 14 січня 1526 р. французький король мусив відмовитись від італійських володінь, Фландрії, Артуа і Бургундії Migner M. Rivalite de Francois I-er et de Char'es-Quint. V 1. Paris, 1875. P. 158; Агапеев А. Опыт истории развития стратегии и тактики наемных и постоянных армий новых государств. Вып. 1. Москва, 1902; Hackett F. Francis the First. New York, 1937; Bert H. Weapons and Warfare in Renaissance Europe: Gunpowder, Technology and Tactics. Baltimor, 1997; Blockmans W Emperor Charles V, 1500-1558. New York, 2002; Arfaioli M. The Black Band of Giovanni: Infantry and Di-plomacy During the Italian Wars (1526-1528). Pisa, 2005; Black J. Dynasty Forged by Fire. The Quarterly Journal of Militart History. Fol. 18. 2006. Nr. 8. P. 34-43..

Війна Коньякської ліги (1526--1530) і Друга війна Франціска І з Карлом V (1527--1529). Звільнившись з іспанського полону, Франціск І зайнявся організацією антигабсбурзької коаліції. У 1526 р. йому вдалося сформувати коаліцію, яка отримала назву Коньякської (від м. Коньяк у графстві Пуату). До цієї ліги ввійшли Франція, папа Климент VII (Джуліо Медічі), Флоренція, Венеція і Мілан. Приєднався також з своїм флотом генуезький адмірал Андреа Доріа (1466--1560). 30 квітня 1527 р. у Вестмінстері було укладено угоду з Англією, яка теж приєдналася до Ліги. Французько-венеційська армія здобула Лоді, але далі не пішла, бо найманці Карла V легко здобули Мілан і обложили герцога Франческо Сфорца у Кастелло Сфорческо, змусивши капітулювати. Климент VII мав проблеми у Римі, який захопили князі Колонна. їх вдалося вибити, але папа не зміг допомогти своїм союзникам. Іспанські та німецькі найманці Карла V, не отримуючи платні, 20 березня 1527 р. з'єдналися біля П'яченци і рушили на Рим, сподіваючись компенсувати свої втрати великою здобиччю. Армію очолювали відомі кондотьєри Шарль де Бурбон та Георг фон Фрундсберг, серед капітанів були принц Філібер де Шамон-Арле (1502--1530), Фабріціо Марамальдо, Луїджі Гонзага та інші. Папу на цей раз відволік бунт проти Медічі у Флоренції. Оборону Риму очолив Ренцо да Чері у розпорядженні якого була тілька швейцарська гвардія папи і 5 тис. ополченців. Різноетніч- не військо найманців почало облогу Риму 6 травня 1527 р. На початку штурму Шарль де Бурбон отримав смертельну рану. Розуміючи, що йому не вижити, він попросив зберегти його смерть в таємниці до кінця штурму. Найманців очолив Філібер де Шамон-Арле. Рим було здобуто і нещадно розграбовано. Папа сховався у замку св. Ангела, але мусив здатися і виплатити величезну контрибуцію 400 тис. дукатів, а також відмовитися від претензій на Парму, П'яченцу і Модену.

У 1528 р. французьке військо з Оде де Фуа та Педро Наварро з Генуї на кораблях Андреа Доріа добралося до Неаполя і розпочало

облогу. З півночі до міста підійшов Лотрек, якому вдалося звільнити Рим від найманців. Але іспанці здобули перемогу при Ландріано. 28 травня 1528 р. по смерті Уго де Могнада капітан-генералом і губернатором Неаполя став Філібер де Шамон-Арле. Андреа Доріа перейшов на сторону іспанців і французи мусили капітулювати у Савоні (червень 1529 р.). Король Франціск І знову мусив відходити з італійських земель.

Але турецька загроза (османи, здобувши у 1521 р. Белград, у 1522 р. о. Родос, і знищивши угорську армію під Мохачем у серпні 1526 р., зайшли в імперські землі до самого Відня, який обложили у вересні 1529 р.) не дозволили Карлу V завершити розгром противників. Він поспішив укласти Барселонський мир з папою (29 червня 1529 р.) і мир у Камбре з Франціском І (3 серпня 1529 р.). Мир у Камбре підтвердив основні умови Мадрідського миру 1526 р. Карл V відмовився від претензій на Бургундію, а Франціск І -- від прав сюзерена на Фландрію і Артуа. Угоду назвали “Дамським миром” через участь у переговорах Луїзи Савойської та тітки імператора Маргарити Бургундської.

Виконуючи умови Барселонського миру іспанський полководець Філібер де Шамон-Арле рушив проти Флоренції. Лідер повстанців Франческо Ферручі (1489--1530), який з флорентійським військом приєднався до Лотрека під час походу на Неаполь, дав 3 серпня 1530 р. битву при Гавінані. У цій битві загинули обидва полководці, але професійна іспанська армія святкувала перемогу. Через 10 днів Флоренція капітулювала і Алесандро Медічі повернувся у місто як самодержавний герцог і розправився з вождями бунту. Іспанські війська відійшли до Неаполя, віце-королем якого був призначений племінник Просперо Колонна кардинал Помпео Колонна (1479--1532) Knecht R. J. Francis I. Cambridge, 1984; Hibbert Ch. Florence: The Biography of a City. New York, 1993; Gut P. L'Italie de la Penaissance a l'Unite, XVI-e - XlX-e siecle. Paris, 2001; Sallmann J.-M. Geopolitique du XV-e siecle, 1490-1618. Paris, 2003..

Третя війна Франціска І з Карлом V (1535--1538). Щоб продовжувати боротьбу з Карлом V Франціск І готовий був піти на союз з найбільшою загрозою для християнської Європи. У 1533 р. турецьке посольство прибуло у Францію, була укладена знаменита угода про режим капітуляції, яка відкривала французьким купцям турецькі ринки, а рівночасно розпочала довголітній політичний союз Франції і Туреччини. Знаменитий пірат Хайр ед-дін Барбароса (1475--1546), султан Алжиру (1525--1533), визнавши владу турецького султана став капудан-пашою (головнокомандуючим турецьким флотом), зберігши за собою Алжир в ранзі бейлербея. Весь піратський флот тепер зосередився проти іспанського судноплавства у Середземному морі. 25 липня 1535 р. іспанська армія при підтримці генуезького флоту Андреа Дорія висадилася в Тунісі. 20 тис. полонених християн отримали свободу.

Третя війна Франціска І з Карлом V (1535--1538). Щоб продовжувати боротьбу з Карлом V Франціск І готовий був піти на союз з найбільшою загрозою для християнської Європи. У 1533 р. турецьке посольство прибуло у Францію, була укладена знаменита угода про режим капітуляції, яка відкривала французьким купцям турецькі ринки, а рівночасно розпочала довголітній політичний союз Франції і Туреччини. Знаменитий пірат Хайр ед-дін Барбароса (1475--1546), султан Алжиру (1525--1533), визнавши владу турецького султана став капудан-пашою (головнокомандуючим турецьким флотом), зберігши за собою Алжир в ранзі бейлербея. Весь піратський флот тепер зосередився проти іспанського судноплавства у Середземному морі. 25 липня 1535 р. іспанська армія при підтримці генуезького флоту Андреа Дорія висадилася в Тунісі. 20 тис. полонених християн отримали свободу.

По смерті Франческо II Сфорца у 1535 р. іспанці зайняли Мілан. Пізніше у 1540 р. імператор віддав Мілан сину інфанту Філіпу. Французький агент Гійом Пеліс'є вмовляв Венецію вийти з Антитурецької ліги. Весною 1536 р. Франціск I захопив П'ємонт. У відповіль Карл V вторгнувся у Прованс, французи відійшли. Голод і епідемії зупинили воєнні дії. Обидва противники Карл V з Франціском I зустрілися у Ег- Морте, переговори завершилися підписанням у Толедо 1 лютого 1539 р. перемир'я на 10 років. Французи дозволили Карлу V пройти через територію Франції для придушення бунту у Генті.

Четверта війна Франціска І з Карлом V (1542--1544). Карл V використав це перемир'я для війни з Хайр ед-діном Барбаросою. Незважаючи на поради досвідченого адмірала Андреа Доріа він висадив у 1541 р. 36-тисячну армію в Алжирі. У складі цієї експедиції брав участь і завойовник Мексіки Фернандо Кортес (1485--1547). Експедиція закінчилася провалом. Рештки армії врятував флот Андреа Доріа. Французький король Франціск I негайно використав невдачу старого противника і 12 липня 1542 р. його військо здобуло фортецю Перпіньян на франко- іспанському кордоні. У 1543 р. Карл V розбив французького союзника герцога Клеве і приєднав до Нідерландів Гельдерн і Зютфен. Хайр ед- дін Барбароса з французами (де Лагард) обложили Ніццу. Зиму 1543 р. турецький капудан-паша провів у Тулоні, фактично перервавши іспанське судноплавство. Результатом була продажа 14 тис. полонених християн. Бойові дії були перенесені до Палп, де у квітні 1544 р. герцог д'Енгієнн здобув перемогу при Черизолі. Карл V знову домовився з Англією. Англійці обложили Булонь. Шперське військо рушило на Париж. Черговий компромісний мир було укладено в Крепі. Старший син короля повинен був одружитися з інфантою і отримати Мілан, або з дочкою Фердінанда Австрійського і отримати Нідерланди. Король ще раз відмовлявся від Фландрії і Артуа, а імператор від Бургундії. За угодою в Ердре (1546) англійський король Генріх VIII віддавав Булонь за умови виплати йому протягом 8 років 800 тис. екю. Франція відмовлялася від підтримки Шотландії. Після того як анлійський флот потерпів поразку при Гернсі, англійці віддали Булонь у 1550 р. за 400 тис. екю, які були виплачені до цього часуTurks: 1500 to 1830. - New York, 1979; Belachemi J.-L. Nous, les treres Barberousse, corsaires et rois d'Alger. - Paris, 1984; Bono S. Corsari nei Meditarraneo. - Perugia, 1993; Heers J. Les Barbaresques. -Paris, 2001; Feijoo R. Corsarios berberiscos. - Barselona, 2003; Graziani A.-M. Andrea Doria. - Paris, 2008; Lowry H. W Lingering Questions Regarding the Lineage, Life and Death of Barbaros // Frontiers of the Ottoman Imagination. Studies in Honour of Rhoads Murphey / Red. Marios Hadji- anastasis. - Leiden, 2015. - P. 185-212..

Остання Італійська війна (1551--1559). Франція знову використала проблеми Карла V з протестантськими князями імперії, зокрема війну проти Шмалькальденського союзу (1546). Лідер протестантів Моріц Саксонський уклав угоду з французьким королем Генріхом II. Французький король також уклав нову союзну угоду з турецьким султаном Сулейманом Кануні. Турки посилили війну на морі. 8 вересня 1550 р. адмірал Андреа Доріа оволодів м. Махдіа у Тунісі. У відповідь у 1551 р. турки обложили Тріполі.

У 1552 р. Генріх II атакував імперію на Рейні, зайнявши територію епископств Мец, Туль і Верден. 10 тис. військо герцога Гіза витримало у Меці в жовтні--листопаді 1552 р. облогу 60 тис. іспанського війська, очоленого знаменитим пізніше герцогом Альба Фернандо Альварес де Толедо (1507--1588). Турки у 1552 р. послали на побережжя Калабрії флот з більше ніж 100 галер. Розбивши А. Доріа біля о. Панца, вони взяли Реджо-ді-Калабрія, а у 1553 р. вторгнулися на Корсіку. В Італії проти французького союзника республіки Сієни виступила Флоренція. Після розгрому при Маргіана (1554) Сієна здалася, не отримавши французької допомоги (1555).

У 1556 р. герцог Альба зайняв Ананьї -- літню резиденцію папи. Франсуа Гіз перейшов Альпи лише на початку 1557 р. і у березні вступив у Рим. Тим часом у серпні 1557 р. іспанський король Філіп II з савойським герцогом Емануїлом Філібертом розбив при Сен-Кантені французів, взявши в полон 4 тис. з конетаблем Монморансі Brusle J.-C. de Demonpleinchamp. L'Histoire d'Emmanuel Philibert duc de Savoie Gouverneur gen-eral de la Belgique. Amsterdam, 1692; Moriondo K. Testa di ferro, vita di Emanuele Filiberto di Savola. Milano, 1981..

Одружившись з англійською королевою Марією, Філіп II підштовхнув до війни Англію. У 1558 р. шотландська королева Марія Стюарт вийшла за Генріха II. Французи здобули Кале і вторгнулися у Нідерланди. Але в обох сторін закінчилися гроші і не було за утримувати війська і воювати далі Сказкин С. Д. Итальянские войны. С. 174-175.. Като-Камбрезійський мир завершив Палійські війни Romier L. Les guerres d'Henri II et la traite du Cateau-Cambresis (1554-1559). Melanges d'archejlogie etd'histoire. T. 30. 1910. P. 3-50.. 12 березня 1559 р. Генріх II уклав мир з англійською королевою Єлизаветою I. Французи утримували за собою Кале на 8 років і мали його повернути після виплати 500 тис. екю. Виплата не була здійснена і Кале назавжди залишилося Франції. 3 квітня 1559 р. було укладено мир між Генріхом II та Філіпом II, який зафіксував генемонію Габсбургів. Франція віддавала Тіонвіль, частину Люксембургу, Марієнбург, Нуа, Дамвільє, Монмеді, частину Артуа і Шароле, зберігаючи за собою на рейнському кордоні тільки єпископства Мец,

Туль і Верден. Савойському герцогу повертали Савойю і П'ємонт З 1536 р. французький король Франціск І використовував Савойське герцогство, яке у

1504- 1553 рр. належало його дядькові Карлу ІІІ (10.10.1486 - 17.08.1553) як плацдарм

для італійських воєн, а сам герцог Карл ІІІ як союзник імператора фактично перебував у ви-гнанні (Morby J. E. Dynastien der Welt. Zurich, 1991. S. 154; Buch von Vilker R. Die grosen Famili- en Italiens. Stuttgart, 1992. S. 490). Еммануїл Філіберт (8.07.1528 - 30.08.1580), який успадкував Савойське герцогство (1553-1580), з 1545 р. перебував на службі у іспанській армії. У 1556 р. він став командуючим нідерландською армією і розбив французів при Сен Кантені (1557), що прискорило мир у Като-Камбрезі (1559) за яким він отримав назад своє герцогство., але за Францією залишалося маркграфство Салуццо. Іспанія зберігала Франш-Конте, Неаполітанське і Сицилійське королівства та Міланське герцогство. Корсіка поверталася Генуї. Фактично всі дрібні італійські держави окрім Венеції та Савойї переходили під іспанський протекторат. Мир скріплювали шлюби іспанського короля Філіпа ІІ з Єлизаветою Валуа, дочкою французького короля Генріха ІІ, та савойського герцога Емануїла Філіберта з Маргаритою, сестрою Генріха ІІ Catalano F. Dallequilibro alla arigi italiana dei Rinascimento. Storia d'Italiana. Dalla arisi della li-berty agli alboni dell'illuminismo. Cura di F. Calatano, G. Sasso, V. de Caprerlis, G. Quazzo. Vol. 2. Torino, 1962; Pieri P. Il Rinascimento e la crisi militare Italieno. Torino, 1970; Vivanti C. La storia po- litica e sociale. Dall'avvento delle signorie all'Italia spagnola. Storia d'Italia. Dalla caduta dell'Impero Romano al secondo XVIII. Cura di R.Romano, C.Vovanti. Vol. 2. Torino, 1974; Setton K. M. The Papacy and Levant (1204-1571). London, 1984; Kamen H. Felipe de Espana. Siglo XXI de Espana Editores. Madrid, 1997. P. 232-249; De Cadenas y Vicent V. Caminos y derroteros que recarrio el emperador Carlos V: noticias fundamentales para su historia. Madrid, 1999; Knecht P. J. The rise and fail of Renaissance France, 1483-1610. New York, 2001. P. 135-155; Бродель Ф. Средиземное море и средиземноморский мир в эпоху Филиппа ІІ. Москва, 2002; Robertson W. Histori of the Reign of Charles the Fifth. New York, 2004; Gamrath H. Farnese: pomp, power and politics in Renaissance Italy. London, 2007..

Італійські війни завершили черпговий важливий етап еволюції військового мистецтва і знаменували повне торжество вогнепальної зброї та перехід до професійних найманих армій.

Размещено на Allbest.ru