Миколаївський істпарт як регіональна комісія з історії Української революції 1917-1921 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Миколаївський істпарт як регіональна комісія з історії Української революції 1917-1921 рр.

Лариса Левченко

Анотація

Метою статті є дослідження історії Миколаївського істпарту для пошуку відповіді на питання: у чому полягає його феномен і чому зібрані більшовицьким органом документи можуть достовірно свідчити про події революційної доби 1917-1921 рр.?

Науковою новизною дослідження є випробовування підходу до істпарту не як до Комісії з вивчення історії жовтневої революції та Російської комуністичної партії, а як до науково-дослідного центру з історії Української революції 1917-1921 рр. Методологія дослідження спирається на принципи об'єктивності, всебічності та системності. При цьому важливим є уникнення як радянських міфів про істпарти, так і упереджень сучасної української історичної науки щодо істпартів.

У висновках взято до уваги те, що:

1) незважаючи на тиск Істпарту ЦК ВКП(б), Всеукраїнський істпарт досліджував революційні події, що відбувалися на теренах України, із залученням всього спектру їх учасників, та ще й у національному руслі, через що увійшов у протистояння з Істпартом ЦК ВКП(б). Демонстрацією цього протистояння є Всесоюзна конференція істориків-марксистів 1929 р., за якою послідувала реакція;

2) Керуючи Миколаївським істпартом, Василь Фідровськийу дослідженнях ішов навіть далі й був більш послідовним, ніж Всеукраїнський істпарт. Учений, спираючись на принципи всебічності й комплексності, спрямовував істпарт до глибокого вивчення абсолютно всіх історичних подій і діючих осіб досліджуваної доби, вимагав наукової точності й об'єктивності, заперечення фальсифікацій;

3) Опубліковані збірники Миколаївського істпарту не могли містити всіх різнопланових документів, зібраних істпартівцями, адже ці збірники відправлялися до Москви для цензури. Однак, архівний фонд, зроблені й відкладені у ньому напрацювання істпартівців, є багатогранними і такими, що достовірно репрезентують епоху революційних подій 1917-1921 рр. Вперше цей архівний фонд був використаний у всій його потужності у 2018-2020 рр. під час дослідження подій Української революції 1917-1921 рр. на теренах Миколаївщини. Варто ще раз підкреслити, що миколаївські істпартівці зробили непересічний внесок у збирання та зберігання архівів на теренах Миколаївщини. Отже, Миколаївський істпарт навряд чи був комісією «з вивчення історії комуністичної парти». Коректніше його визнати за науково-дослідний центр історії Миколаєва періоду Української революції 1917-1921 рр.

Ключові слова: істпарт, Миколаїв, Українська революція, репресії істориків, Василь Фідровський

Larysa Levchenko

Mykolaiv `Istpart' as the Regional Commission on the History of the Ukrainian Revolution of 1917-1921

Abstract

The purpose of this article is to study the history of the Mykolaiv `Istpart' (History of Party) for finding an answer to the question of what its phenomenon is and why the archives collected by the Bolshevik entity can reliably testify to the revolutionary era events of 1917-1921.

The scientific novelty of the study is the testing of an approach to `Istpart' not as the Commission on the History of the October Revolution and the Russian Communist Party, but as a research center for the history of events of the Ukrainian Revolution of 1917-1921. The research methodology is based on the principles of objectivity, comprehensiveness and systematicity. At the same time, it is important to avoid both Soviet myths about ISPART and the prejudices of modern Ukrainian historical science about `Istparts'.

The conclusions take into account those facts:

1) Despite the pressure from the `Istpart' of the Central Committee of the VKP(b), the All-Ukrainian `Istpart' investigated the revolutionary events on the territory of Ukraine in the national mainstream, involving all spectrum of participants. That is why it entered into a confrontation with the `Istpart' of the Central Committee of the VKP(b). The demonstration of this conflict is the All-Union Conference of Marxist Historians in 1929 followed by a reaction;

2) While leading the Mykolaiv `Istpart', Vasyl Fidrovskyi went even further in his research and was more consistent than the All-Ukrainian `Istpart'. Relying on the principles of comprehensiveness, a scientist directed colleagues to a deep study of absolutely all historical events and actors of the era under study, he demanded scientific accuracy and objectivity, and denial of falsifications;

3) The published collections of the Mykolaiv `Istpart' could not contain all the various documents collected by the `Istpart', because these collections were sent to Moscow for censorship. However, the archival funds, and the scientific papers of the `Istpart's' members deposited in the State archives of Mykolaiv region, are multifaceted and such that they reliably represent the era of revolutionary events of 1917-1921. For the first time, they were used in full capacity in 2018-2020 during the study of the events of the Ukrainian Revolutions of 1917-1921 on the territory of the Mykolaiv region. It is worth emphasizing that Mykolaiv `Istpart's' members made an extraordinary contribution to the archival documents collection and organization of archives on the territory of the Mykolaiv region. So, the Mykolaiv `Istpart' was hardly a commission «for the study of the history of the Communist Party». It is more correct to recognize it as the research center of the history of Mykolaiv during the Ukrainian Revolution of 1917-1921.

Keywords: `Istpart', Mykolaiv, Ukrainian Revolution, repression of historians, Vasyl Fidrovskyi

миколаївський істпарт

У назві статті зазначено «Миколаївський істпарт як регіональна комісія з історії Української революції», хоча зазвичай істпарти вважаються «комісиїми з вивченні історії комуністичної партії» Юркова О. Істпарт. Енциклопедія сучасної України. Том 11. Літера І. URL: https://esu.com.ua/search агііс^?Щ=12838. Результатами діяльності істпартів стали не тільки наукові праці й збірники документів про «перемогу більшовиків у боротьбі за владу», а й архівні фонди, що нині користуються значним попитом дослідників історії Української революції 19171921 рр. Під час реалізації проєкту з історії революційних подій 1917-1921 рр. на Миколаївщині архівний фонд Миколаївського істпарту (№ П-1817) став основним джерелом із вивчення теми. Подальший аналіз фонду продемонстрував, по-перше, різницю між складом і змістом документів та опублікованими працями; по-друге, відмінність між загальними уявленнями про істпарти та реальною діяльністю Миколаївського істпарту. Так у чому ж полягає феномен Миколаївського істпарту? Отже, метою статті є дослідження історії Миколаївського істпарту для пошуку відповіді на задане питання: чому зібрані більшовицьким органом документи можуть достовірно свідчити про події революційної доби 1917-1921 рр.?

Історія істпартів досліджувалася переважно за радянських часів. Так, в Українській РСР у 1967 р. В. Сарбеєм була опублікована стаття про істпарти та їхнє місце у розвитку історичної науки Сарбей В. Істпарти та їх місце в розвитку історичної науки на Україні // Український історичний журнал. 1967. № 1. С. 3-10., 1970 р. захищена кандидатська дисертація Б. Кашкіним про заснування істпарту ЦК КП(б)У та його діяльність у 1921-1929 рр. Кашкин Б. Создание и деятельность Истпарта ЦК КП(б)У (1921-1929 гг.): дис... канд. ист. наук. 07.00.01. Київ, 1970. 256 с., у 1974 р. - Д. Щедриною про діяльність істпарту ЦК КП(б)У і його місцевих органів у сфері створення джерельної бази історико-партійної науки в ті ж роки Щедрина Д. Деятельность Истпарта ЦК КП(б)У и его местных органов по созданию источниковой базы историко-партийной науки (1921-1929 гг.): дис. канд ист. наук. 07.00.01. Київ, 1974. 198 с.; Щедрина Д. Діяльність Істпартів України по збиранню документів з історії партії і Жовтневої революції (1921-1924 рр.) // Український історичний журнал. 1974. № 2. С. 13-21; Щедрина Д. Источники опыта борьбы и созидания. Киев: Изд-во полит лит-ры Украины, 1987. 152 с.. Н. Комаренко у 1960-70-ті рр. вивчала діяльність журналу «Літопис революції» як джерела історико-партійної науки Комаренко Н. Висвітлення боротьби на перемогу влади рад на Україні в журналі «Літопис революції» // Український історичний журнал. 1967. № 1. С. 130-137; Комаренко Н. Журнал «Літопис революції» в оцінці радянської історіографії // Український історичний журнал. 1967. № 11. С. 127-131; ЧеканюкА., Комаренко Н. Важливе джерело історико-партійної науки // Український історичний журнал. 1977. № 11. С. 126-130.. В архівах найбільш шанованим є внесок Д. Щедриної, яка упорядковувала, описувала та вивчала документи Всеукраїнського істпарту як архівіст та історик.

На початку ХХІ ст. українські вчені переоцінюють діяльність істпартів. Хоча маємо назвати лише кілька авторів, які звернулися до цієї теми, однак вже можна говорити про полярність оцінок. Так, Д. Кудінов у нарисі з історії Конотопського істпарту вважає діяльність істпартів важливою ланкою історіографічного процесу радянської України, а самі істпарти такими, що доклали чимало зусиль до формування фактичної бази даних з минулого соціально-політичних конфліктів початку ХХ ст. Кудінов Д. Нарис діяльності Конотопського істпарту // Сумська старовина. 2018. № Ш. С. 19-37. Протилежний погляд представлений О. Клименко, яка відводить істпартам роль конструкторів більшовицької політики пам'яті Клименко О. «Пригадування» Жовтневої революції: організація та способи збирання спогадів (1920-ті роки) // Молодий вчений. 2015. № 2 (17). С. 88-91..

На роль істпартів у формуванні системи архівних установ радянської України у своїх працях вказали О. Мітюков Мітюков О. Радянське архівне будівництво на Україні 1917-1973. Київ: Наукова думка, 1975. С. 39., Р. Пиріг Пиріг Р. Архіви Комуністичної партії України: формування, структура, функціонування. Нариси історії архівної справи в Україні. Київ, 2002. С. 427-442. і Н. Московченко Московченко Н. Двозначність поняття «єдиний державний архівний фонд» (роль Істпарту в розвитку архівної справи в Україні). URL: https://archives.gov.ua/Publicat/Studii/St.udii 2005.13.01.php. Ці дослідники дійшли висновку, що істпарти не лише відіграли провідну роль у заснуванні Головного архівного управління та контролювали діяльність архівів, а й у 1920-ті роки почасти виконували архівні функції, замінюючи собою ще «кволі» архівні установи.

У контексті вищесказаного наукова новизна представленої статті полягає у випробовуванні погляду на Миколаївський істпарт як на регіональний центр наукової роботи з історії революційних подій 1917-1921 рр., що об'єктивно та всебічно досліджував місцеві революційні події, збирав архівні документи та спогади, протистояв фальсифікаціям історії. Методологія дослідження спирається на принципи об'єктивності, всебічності та системності. При цьому важливим є уникнення як радянських міфів про істпарти, так і упереджень сучасної української історичної науки щодо істпартів. Разом із принципами, у дослідженні використані загальноприйняті методи історичної науки.

Головою істпарту в Миколаєві у 1922-1929 рр. був відомий український учений Василь Михайлович Фідровський Фідровський Василь Михайлович народився в 1883 р. (так зазначено в анкеті) у м. Балта Подільської губернії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету в 1907 р. Як зазначено в анкеті, у 1905-1907 рр. працював у партії в м. Київ як пропагандист (найменування партії не вказано). Член КП(б)У з лютого 1920 р. Під час захоплення Херсона військами Антона Денікіна у 1919 р. В. Фідровський був заарештований й утримувався у тюрмах Херсона та Одеси. У 1920 р. - завідувач Агітпрому Херсона та Унаросвітою, у 1920-1921 рр. - завідувач Губсоцвихом, у 1921-1923 рр. - заступник завідувача Агітпропу Миколаївського парткому. З 1917 р. - член Союзу Робітпрос // ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 667. Арк. 133., який працював спочатку в Учительському інституті в Юр'єві (Тарту), затим у Херсонському інституті народної освіти, потім був ректором Миколаївського інституту народної освіти (нині - Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського), й, нарешті, ректором Катеринославського інституту народної освіти (нині - Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара) Авраменко О. Внесок першого «червоного ректора» В.М. Фідровського в розвиток історичної науки на

Миколаївщині // Наукові записки. Серія: «Історичні науки». Вип. 19. Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2014. С. 3-7; Савчук В. Фідровський Василь Михайлович (1882 або 1883-1937) // Професори

Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара: 1918-2008. Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2008. С. 519-520; Обуховська О. 100-річчя ХДУ. Він стояв у витоків науки... [Спогади онука В.М. Фідровського - Валентина Георгійовича Фідровського]. ШН http://www.kspu.edu/PublisherReader.aspx?newsId=8000.

Як писав у своєму звіті за 13 жовтня 1926 р. В. Фідровський, у Миколаєві істпарт розпочав роботу в 1921 р. Однак, ученому, який очолив істпарт у липні 1922 р., залишилися від попередників лише купа звернень до місцевих осередків про сприяння у дослідженнях і течка з архівними документами та фотографіями Державний архів Миколаївської області (далі - ДАМО). Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 305. Арк. 25..

Збір документів про діяльність більшовиків на Миколаївщині почався ще 1918 р.: тоді у місцевій пресі комітет РСДРП опублікував оголошення про створення архіву партійного осередку. Згодом ідею про дослідження революційного руху на Миколаївщині просував перший голова Ради робітничих і військових депутатів міста Миколаєва, член Миколаївської міської думи, а за радянських часів - заступник голови Народного комісаріату освіти (Наркомос) УСРР, історик-сходознавець Ян Петрович Ряппо. 6 березня 1920 р. він виступив проти передавання міського архіву до поліграфічного відділу Губраднаргоспу, оскільки це означало, що архівні документи потраплять на паперові фабрики для переробки. Я. Ряппо наголосив на потребі підпорядкування архівів відділу наросвіти:

«Стоячи на сторожі порятунку культурних і наукових пам'яток, ми звертаємося, заради їх врятування, до Губревкому із заявою про необхідність роз'яснення попереднього наказу в тому сенсі, що всі архіви повинні знаходитися у віданні виключно Відділу Наросвіти.

Крім всього повідомляємо Губревком, що Музейною секцією створено спеціальну Археографічну комісію, яка складає зараз, на підставі найцінніших матеріалів, що зберігаються в архівах, історію м. Миколаєва і зокрема історію революційного руху в ньому, жодного разу раніше ще не досліджену, яка з'явиться першою працею з історії громадського та політичного руху на Півдні Росії. Вважаємо вжити термінових заходів до порятунку архівів та надати можливість продовжувати роботи наукових комісій. Завідувач Позашкільного Підвідділу Я. Ряппо» ДАМО. Ф. Р-152. Оп. 1. Спр. 45. Арк. 11..

1921 року, перебуваючи на посаді заступника голови Наркомосу, Я. Ряппо безпосередньо сприяв заснуванню Головного архівного управління УСРР. 28 квітня 1921 р. відбулося засідання Наркомосу УСРР, на якому було прийнято рішення про створення Головного архівного управління та сполучення його діяльності з Істпартом Левченко Л. Архіви Миколаївщини у контексті архівної історії України 1917-1925 рр. // Наукові праці: науково-методичний журнал. Вип. 262. Т. 274. Історія. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. П. Могили, 2016. С. 97-117..

Всеукраїнський істпарт було створено ВУЦВК 6 квітня 1921 р. згідно з постановою РНК РСФРР «Об учреждении Комиссии для собирания и изучения материалов по истории Октябрьской революции и Российской] К[оммунистической] Щартии]» від 21 вересня 1920 р. ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 641. Арк. 6. Цю постанову, як і відомий декрет «О реорганизации и централизации архивного дела в РСФСР» від 1 червня 1918 р. підписали В. Ленін і В. Бонч-Бруєвич. Сучасні українські історики й архівознавці відносять дату заснування Головного архівного управління в Україні не до ленінського декрету, як вважалося за радянських часів, а до часу створення у вересні 1917 р. Бібліотечно-Архівного Відділу Департаменту мистецтв Генерального секретарства освіти Української Центральної Ради Матяш І. Архівна справа в Україні 1917-1921 рр.: особи, події, здобутки // Пам'ятки. Т. 1. Київ, 1998. С. 4-10; Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.): Збірник наукових праць. Під ред. В.С. Лозицького. Київ, 1998. С. 1-276; БорякГ., МатяшІ. Формування системи архівних установ та розвиток української архівістики // Архівні установи України. Довідник. Т. 1. Київ, 2005. С. 11-25; Андрієвська Л. Відзначення 90-річчя створення в Україні системи державних архівних установ // Архіви України. 2008. Т. 1-2 (260), січень-квітень. С. 7-12.. Однак, після утвердження більшовицької влади в Україні, діяльність національних архівних органів України продовження не мала й засноване у Харкові Головне архівне управління УСРР розпочало керівництво архівною справою в республіці. 24 серпня 1921 р. у Харкові відбулося засідання Наркомосу, на якому були затверджені положення, штат і склад колегії Головного архівного управління УСРР. Започатковувалися центральні й історичні архіви, а також центральні архіви революції в Києві та Харкові, у губернських містах засновувалися губархи (губернські управління архівною справою), а при них - губернські історичні архіви та губернські архіви революції Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). Ф. 14. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 13..

Миколаївські архіви від 1920 р. перебували у віданні архівної комісії при музейній секції Позашкільного відділу Губнаросвіти. Одним із основних напрямів діяльності архівної секції було дослідження історії революційного руху на підставі архівних документів. 9 травня 1921 р. у Миколаєві відбулося засідання представників зацікавлених у збереженні архівних документів сторін, на якому розглядалося питання про заснування губарху, проте його так і не створили до ліквідації Миколаївської губернії 20 січня 1920 р. колишня Херсонська губернія Російської імперії була поділена на Одеську і Херсонську з центром у м. Миколаїв, а 25 грудня 1920 р. Херсонська губернія перейменована на Миколаївську. Однак, вже 22 листопада 1922 р. територію Миколаївської губернії включено до складу Одеської губернії. До 7 березня 1923 р. Миколаїв входив до складу Одеської губернії на правах повітового центру й до 3 червня 1925 р. - на правах окружного центру. 1925 року губернії були ліквідовані й відбувся перехід на триступеневу систему управління: Миколаїв став центром окремої Миколаївської округи. Адміністративно-територіальні зміни впливали на формування системи як архівних органів загалом, так і на істпарти зокрема. і протягом 1921-1922 рр. у Миколаєві функціонувала лише губернська архівна секція. На згаданому засіданні розглядався кошторис для створення губернського центрального (історичного) архіву в Миколаєві, але його також не встигли створити ЛевченкоЛ.Л. Архіви Миколаївщини у контексті архівної історії України... С. 97-117..

20 травня 1921 р. Миколаївський губвиконком прийняв постанову «Об организации губернской комиссии по истории Октябрьской революции и рабочего движения», тобто істпарту (цю постанову було схвалено на підставі вищезгаданих постанов РНК РСФРР від 21 вересня 1920 р. та ВУЦВК від 6 квітня 1921 р.). Комісію очолювали три особи відразу: Макотинський, Мар'їнський та Ліїн. Апарат комісії мав поділятися на секретаріат, архівний відділ (група збирання матеріалу та архіву революції), науково-видавничий відділ (група опрацювання, вивчення та друку матеріалів).

Передбачалося, що істпарт буде самостійним органом, матиме штат кваліфікованих спеціалістів і повітові відділення, а також гербову печатку зі своїм найменуванням. Була розроблена Інструкція для створення та роботи осередків сприяння істпарту, Конспект- мінімум для збирання спогадів учасників революційного руху по Миколаївській губернії до Лютневої революції 1917 р., Анкета з історії Жовтневої революції у Миколаївській губернії (поділялася на 5 розділів: від лютого до жовтня, від жовтня до німецької окупації, період австро-німецької окупації та Гетьманщини, від Гетьманщини до денікінщини, період денікінської реакції).

Разом із цією постановою було схвалено іншу - «Об организации единого губернского архива революции». Архів революції підпорядковувався істпарту. Власного апарату для збирання матеріалу він не планував, його мав постачати до архіву істпарт. Архів революції мав входити до загальної мережі архівів і керуватися у своїй діяльності загальними правилами роботи архівних установ. До архіву на зберігання мали надходити документи офіційного походження, рукописи, листування, автобіографії, спогади революціонерів, книги, брошури, прокламації, революційні реліквії, фотографії тощо. Фінансування архіву мало надходити через істпарт. Штат архіву передбачав не лише співробітників, котрі мали займатися зберіганням документів, а й групу організації періодичних виставок.

Була розроблена структура документального фонду архіву, що мала чотири відділення: 1) документи з історії революційного руху; 2) архіви революції за період з лютого по жовтень 1917 р.; 3) архіви Жовтневої революції (матеріали державного характеру (державних установ, з'їздів рад, виконкомів і т. п., «контрреволюційних урядів» (Гетьмана, Петлюри, австро-німецького, Денікіна)), партій (лівих і правих соціал-революціонерів, анархістів, меншовиків, кадетів, «шовіністичних партій»), економіко-статистичні, ілюстративні та друковані матеріали, «побутові документи», плакати, фотографії, портрети, художні твори), 4) архіви Російської] Комуністичної] Щартії] від утворення РСДРП). Обидві постанови та інші дотичні їм матеріали було опубліковано в брошурі «Ко всем членам партии. Комиссия по истории рабочего движения и Октябрьской революции» (Миколаїв, 1921 р. наклад 500 примірників) ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 641. Арк. 8-19..

Імовірно саме ці брошури знайшов В. Фідровський, очоливши істпарт. Слід зазначити, що постанови та матеріали до них було розроблено досить професійно, але відчувається, що вони були підготовлені революційними романтиками, навіть сторінки прикрашено зображеннями квітів. На той час Миколаївський губвиконком очолював Степан Матвійович Кузнєцов, саме ним підписано постанови. У своєму житті він устиг зробити кар'єру аж до наркома фінансів УСРР, члена Політбюро ЦК КП(б)У, заступника наркома фінансів СРСР і заступника голови Держплану при РНК СРСР, але його життя, як і багатьох інших, обірвалося у роки сталінського терору: 1937 р. його засудили до смерті й стратили 15 січня 1938 р. Плани створення архіву революції у Миколаєві та розгортання діяльності істпарту не реалізувалися. А втім, істпарт запрацював. За повідомленням В. Фідровського, сприяння в його діяльності 1922 р. надавав голова парткому Кисильов (ще 1921 р. Кузнєцов перебрався до Харкова). З міського архіву перемістили справи революційного характеру, влаштували кілька вечорів спогадів і 7 листопада 1922 р. відкрили Музей революції, «правда в очень скромном виде» ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 305. Арк. 25..

На першому засіданні губкому з питання організації роботи Миколаївського істпарту, що відбулося 4 вересня 1922 р., було створено бюро істпарту в складі п'яти осіб: Фідровський (голова), Богуславська (секретар), Лімоне, Сухановський і Пархоменко (члени). Планувалося заснувати у повітах осередки істпарту, збір спогадів доручити старим партійцям Козлову, Гульченко, Кульчицькому, Бочарову, Кисильову та Сморгону. Істпарт також планував поширити оголошення по Миколаївській губернії щодо збирання матеріалів про революційний рух і фотографування його визначних діячів. 10 вересня 1922 р. відбулося зібрання істпарту із залученням старих партійців: були присутні Фідровський, Богуславська, Лімоне, Кисильов, Яворський, Мерінгоф, Ситник, Красноперов, Матюхін, Гуткін, Клопцов, Пархоменко, Погорєлий, Екслер і Волошинов. На цьому зібранні В. Фідровський представив план роботи істпарту на вересень-жовтень 1922 р. У плані зазначалося, що співробітниками істпарту мали стати відомі на той час більшовики: Сафронов, Бочаров, Кін, Кисильов, Кульчицький, Сухановський, Чигрин, Сморгон, Гульченко, Мерінгоф, Красноперов, Мухін, Матюхін, Клопцов, Гуткін та інші. Планувалося створення трьох комісій: архівної, музейно-виставкової та літературної. Істпарт збирався обстежувати архіви у Миколаєві та повітах; скласти хронологію подій періоду революції тощо.

Головним у плані була тематика, за якою істпарт мав намір здійснювати дослідження. У Фідровського вона значно відрізнялася, навіть у формулюваннях, від тієї, що містилася у пізніше надісланих з Москви та певної мірою з Харкова (про вказівки з Харкова йтиметься далі) постановах і циркулярах, і була такою:

«1. Економічний розвиток Миколаєва з 1860 р. до 1917 р. (фабрики, заводи, зростання пролетаріату); 2. Політичні групування серед робітників за час [Першої] світової війни;

3. Оборонництво та інтернаціоналізм на Миколаївщині; 4. Промисловість і робітничий клас в часи [Першої] світової війни; 5. Лютнева революція [1917 р.] та її відображення на Миколаївщині; 6. Становище робітничого класу та настрої від лютого до жовтня 1917 р.;

7. Політичні організації від лютого до жовтня 1917 р., гасла; 8. Діяльність правих партій від лютого до жовтня 1917 р.; 9. Вибори до Установчих зборів; 10. Ради робітничих депутатів, виборний склад, діяльність; 11. Національні українські партії та їх діяльність;

12. Період німецької окупації; 13. Гетьманщина; 14. Селянські повстання на Херсонщині;

15. Залізничний страйк у липні 1918 р.; 16. Національний союз та його діяльність;

17. Петлюрівщина; 18. Повстанство 1919 р.; 19. Діяльність отамана Григор'єва; 20. Махно та його загони на Миколаївщині; 21. Перший період радянської влади на Миколаївщині;

22. Відхід радянської влади з України; 23. Денікінщина; 24. Висунська республіка;

25. Звільнення від денікінців та прихід радянської влади; 26. 1 травня 1920 р.; 27. Війна з Польщею; 28. Боротьба з Врангелем; 29. Класова боротьба на селі; 30. Есери та їх діяльність на Миколаївщині; 31. Підпільна робота білогвардійців; 32. Самостійники;

33. Профспілки та їх діяльність; 34. Союз молоді та його участь у революції; 35. Жінка- робітниця у радянському будівництві» ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 645. Арк. 1, 5-5зв., 13, 14..

Отже, у плані В. Фідровського не лише простежувався об'єктивний і всебічний підхід ученого-історика, а й приділялася увага українським політичним партіям.

До грудня 1922 р. бюро Миколаївського істпарту зросло до 7 осіб і складалося з Фідровського, Каца-Магрі, Богуславської, Ситникова, Солтанова, Мухіна і Любецького. Тривала робота зі створення Музею революції, бібліотеки-читальні, фотографуванню, проведенню екскурсій, підготовці до друку збірника матеріалів з історії революційної боротьби на Миколаївщині ІЬШеш.. Кошторис витрат істпарту на грудень 1922 р. дорівнював 335 тис. руб.

З 1922 р. Миколаївський істпарт почав збирати газети, спогади й інші матеріали, опрацьовувати їх. Істпарт узяв участь у проведенні Всеукраїнської виставки. Цього ж року в журналі губкому «Известия» було опубліковано низку статей з історії революційного руху на Миколаївщині, наступного року видано збірник «Сторінки боротьби». У збірнику висвітлено період революційного руху 1917-1920 рр. Важливо, що вчені зосередилися не лише на підборі документів, а й на їх археографічній обробці, зокрема на складанні заголовків і підготовці передмови, щодо якої було прийнято рішення «аби не було академізму, а також, щоб і не було написано зовсім просто, а тому слід писати науково-популярним язиком» ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 637. Арк. 4..

У першому номері журналу Всеукраїнської комісії з історії жовтневої революції та комуністичної партії (більшовиків) України «Летопись революции», який побачив світ 1922 р., були надруковані статті Я. Ряппо «Борьба сил в октябрьскую революцию в Николаеве», його дружини Анфіси Ряппо «Восстание николаевского пролетариата против немцев» та І. Кагана «Парторганизация и октябрьский переворот в г. Николаеве» Ряппо Я. Борьба сил в октябрьскую революцию в Николаеве // Летопись революции. Харьков, 1922. № 1. С. 81-103; Ряппо А. Восстание николаевского пролетариата против немцев // Летопись революции. Харьков, 1922. № 1. С. 107-123; Каган И. Парторганизация и октябрьский переворот в г. Николаеве // Летопись революции. Харьков, 1922. № 1. С. 104-106.. У цьому ж номері журналу М. Макотинський опублікував документ Міністерства юстиції Тимчасового уряду про причетність Л. Троцького та А. Луначарського до інформаторів охранки, а втім документ було подано з коментарями з більшовицької точки зору Макотинский М. Провокация «социалистической» юстиции // Летопись революции. Харьков, 1922. № 1. С. 224-226.. 1923 р. у «Летописи революции» вийшли друком спогади учасника березневого повстання 1918 р. у Миколаєві М. Солтанова Солтанов М. О мартовском восстании николаевского пролетариата против немецких оккупантов (Воспоминания) // Летопись революции. Харьков, 1923. № 3. С. 25-29..

Принагідно слід зазначити, що у четвертому номері «Летописи революции» опубліковано низку статей, які надають загальне уявлення про організацію та діяльність істпартів у той час. Наприклад, щодо умов, у яких проводилася робота, і загального ставлення суспільства до істпартів указувалося: «...загальна атмосфера, ставлення - як рядових членів партії, а й відповідальних у масі до Істпарту та його роботи було надзвичайно несприятливим. Завдання Істпарту широкій партійній масі були незрозумілі, чужі, а деяким відповідальним товаришам здавалися несерйозними. Істпарт розглядався, як свого роду богадельня, куди партія направляє своїх членів, що вийшли в тираж, копатися в непотрібних папірцях» Адамович Е. Вокруг Истпарта // Летопись революции. Харьков, 1923. № 4. С. 322..

Очевидно, що під «непотрібними папірцями» малися на увазі архіви. Щодо архівів, то про них писалося таке:

«Так як Істпарт не може працювати без архівів, тож Істпарту довелося витратити багато сил і енергії на організацію архівів, їх впорядкування; хоча архіви не перебувають у його віданні безпосередньо. Тут Іспартом виконана величезна робота, бо без його участі архіви не тільки не були б розроблені, а й загинула б значна кількість матеріалу. Архівні установи перебували у віданні Наркомосу і працівники їх майже не оплачувалися по кілька місяців... Часто приміщення для роботи не опалювалися, і багато вимагати від архівних установ було важко. Істпарту довелося вжити зусиль для переведення архівних установ у відання ВУЦВК, що вдалося, так що з січня 1923 р. матеріальне становище архівних установ стало на твердий ґрунт. Кандидатури відповідальних працівників архівних установ висуваються Істпартом та його місцевими органами, що дає можливість фактичного керівництва роботами архівів та підпорядкування їх Істпарту.». Критика спрямовувалася на губкоми, які не докладали зусиль до збереження архівних матеріалів, «тому Істпарту потрібно було зробити кроки до збереження і збирання документів, що залишилися на території України. Щодо збереження матеріалів губернські бюро досягли багато чого. Вони досягли майже повного припинення знищення документів.». Про Миколаївський істпарт йшлося як про одного з лідерів іспартівського руху: «Найбільш працездатними були бюро в Катеринославі, Одесі та Миколаєві, а за ними у Києві, Поділлі та Волині» Ibid. С. 323-324, 327..

Багато чого зі сказаного було правдою. 13 січня 1922 р. РНК УСРР прийняла постанову «Про ліквідацію діяльності ОВАК [Особлива Всеукраїнська Архівна Комісія], губернських архівних комісій і архівних секцій», яка припиняла роботу ОВАК та її місцевих органів, що безконтрольно знищували архівні документи в Україні. Постанова РНК УСРР від 31 жовтня 1922 р. «Про охорону архівів» запроваджувала Єдиний Державний Архівний Фонд. 3 січня 1923 р. ВУЦВК затвердив «Положення про Центральне архівне управління», за яким Головне архівне управління при Наркомосі УСРР реорганізовано в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК. Місцевими органами Укрцентрархіву стали створені при президіях губвиконкомів губархи з історичними архівами при них.

Однак, Миколаєву не вдалося скористатися перевагами нововведень через ліквідацію Миколаївської губернії. Документи ліквідованих губернських радянських органів 1922 р. передано до Одеського історичного архіву, де вони зберігалися до травня 1927 р. Архівні документи періоду до 1917 р. з Миколаївського міського архіву було передано до комунального відділу. Цей відділ перетворив міський архів на склад, зі стелажів влаштував прилавки для крамниці, а безцінні дореволюційні документи звалив на підлогу. Одеський губарх через відсутність коштів і віддаленість від Миколаєва міг лише констатувати сумний стан миколаївських архівів, але допомогти їм був не в змозі Левченко Л. Архіви Миколаївщини у контексті архівної історії України. С. 110-111..

Миколаївський істпарт із ліквідацією Миколаївської губернії було підпорядковано Одеському губернському істпарту. Однак, за архівними документами фонду П -1817 спостерігається конфронтація між Миколаєвом та Одесою. Зокрема, 24 жовтня 1923 р. завідувач бюро Одеського губістпарту І. Хмельницький писав до В. Фідровського таке:

«Я востаннє звертаюся до Вас безпосередньо: у разі неотримання від Вас відповіді я вже діятиму через Губком і через цей останній роз'яснюватиму Вам Ваші обов'язки. Я весь час не отримую від Вас жодних повідомлень про роботу і я навіть позбавлений можливості повідомити Губкому, що робить Миколаївський істпарт, так само я не можу нічого написати про Миколаївський істпарт у «Комуністі», де постійно надаю інформацію про роботу Губістпарту, нарешті, Ви просто виявляєте крайню неделікатність, не рахуючи необхідним навіть поділитися з нами відомостями про те, що у Вас робиться. На мої два листи від Вас не отримано відповіді, навіть 2 слів про те, що Ви виконуєте те, про що Вас просять. Я тому вважаю себе змушеним нагадати Вам про те, що Миколаївський істпарт підпорядкований Одеському Губістпарту, що Ви зобов'язані принаймні раз на місяць нам повідомляти про хід Вашої роботи...» ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 651. Арк. 6..

Між тим, Миколаївський істпарт проводив значного обсягу роботу по збиранню матеріалів з історії революційного руху на Миколаївщині, листувався з колишніми революціонерами та різними організаціями, організовував курси лекцій, збирав бібліотеку тощо. Щоденно з 10-00 до 15-00 та з 17-00 до 20-00 відкривав свої двері для відвідувачів Музей революції. Кількість його відвідувачів у 1923 р. сягнула: у січні - 448, лютому - 917, березні - 770, квітні - 435, травні - 235, червні - 163, липні та серпні - по 100 осіб, у грудні в групах музей відвідали 356 осіб, індивідуально - 189 осіб. Було переобрано бюро істпарту (Мухін, Лімоне, Чигрин, Ситніков, Загрецький, Бадєєв), секретарем стала Катерина Йосипівна Осипова, котра з 1925 р. до 1930 р. очолювала Миколаївське окружне архівне управління й власне її зусиллями та її колег був створений сучасний Державний архів Миколаївської області. Певний період вона завідувала Музеєм революції й одночасно була в ньому прибиральницею та сторожем Ibid. Спр. 648. Арк. 1-2, 4-6..

У 1924 р. Миколаївський істпарт працював над підготовкою збірника «1905 год на Николаевщине». Протягом 1924 р. у Музеї революції побували 6 600 осіб, у читальній залі бібліотеки відвідуваність трималася на рівні 15 осіб на день. Студенти Миколаївського інституту народної освіти під керівництвом Фідровського та Загрецького опрацьовували матеріали з історії Миколаєва 1917-1919 рр. Продовжувалася робота над складанням хроніки подій, підготовлено нарис з історії суднобудівного заводу «Наваль» і записано спогади учасників революції 1905 р. на Миколаївщині. Незважаючи на енергійну роботу істпартівців, матеріальне становище, в якому перебував істпарт, з кожним днем погіршувалося: на платній основі працювало лише 2 співробітники. Кошторис істпарту окружком так і не затвердив: за весь рік істпарт отримав від Агітпропу 43 руб., від Політпросвіти 8 руб., а від виконкому окружкому 117 пудів палива. У журналі «Летопись революции» про Миколаївський істпарт констатувалося: «Так живе і самовіддано працює Істпарт великого робітничого центру.» Николаевский истпарт // Летопись революции. Харьков, 1925. № 3. С. 241-242..

Поки що не з'ясовано коли саме, але вже відомо, що Ян Ряппо в Харкові заснував Миколаївське земляцтво, членами якого стали він, його дружина Анфіса, Олександр Рожанський (колишній член Української Центральної Ради) та його дружина, П. Бурий, Вонський, Ротбурт, Браславський та інші миколаївці, котрі тоді вже жили та працювали в столиці УСРР. Я. Ряппо продовжував активно публікувати свої статті в журналі «Летопись революции». У 1924 р. були надруковані його спогади про перехід влади в Миколаєві від представників Гетьмана до Директорії, про отамана Григор'єва як представника Директорії, про спроби денікінців захопити Миколаїв, дії німецьких військових, прибуття військ Антанти, у т. ч. грецького батальйону, захват влади більшовиками, поведінку Григор'єва та Тютюнника, виступ Григор'єва проти більшовиків, повстання матросів флотського півекіпажу, 49-й український полк, повстанський рух у Херсонському, Миколаївському та Одеському повітах, махновщину, захват Миколаєва денікінцями тощо Ряппо Я. Революционная борьба в Николаеве // Летопись революции. Харьков, 1924. № 4 (9). С. 5-43..

Уже 1924 р. став очевидним тиск, здійснюваний відділом істпарту Центрального комітету Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)) на місцеві істпарти. Того року надійшло від нього три листи (позначені «Письмо первое», «Письмо второе», «Письмо третье»), що визначали політику в істпартівських дослідженнях. Так, у першому листі не те щоб заперечувалося використання документів охранки, поліції, жандармерії, судових палат, білогвардійських і контрреволюційних організацій, а наголошувалося, що, насамперед, слід спиратися на архіви радянських установ, не кажучи вже про архіви партійних організацій. Не схвалювалися нариси та дослідницькі статті, темою яких були контрреволюційні події (каледінщина, корнилівщина й ін.). Центром уваги мала бути історія більшовицької партії та радянських організацій. Зверталася увага на методологічні засади, закладені статтею очільника марксистської історичної школи Михайла Покровського «Двадцатилетие нашей первой русской революции» ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 655. Арк. 19..

У другому листі йшлося про заснування Всесоюзної комісії з відзначення 20-річчя 1905 року на чолі з Михайлом Калініним. Комісія поділялася на дві підкомісії: літературну, діяльність якої безпосередньо сполучалася з істпартом, та організаційно-видовищну. Гаслом літературної підкомісії, яка мала видати аж 15 збірників архівних документів і матеріалів, укласти хронологію подій 1905 року, колективну історію першої російської революції та брошури для широких мас, була «демонстрация боевой смычки рабочих и крестьян». Місцеві комісії мали зібрати більшовицьку і загалом соціал-демократичну літературу, документи та спогади учасників місцевих подій. Надавалися орієнтири щодо особливої уваги подіям 9-го січня («Кривава неділя» у Санкт-Петербурзі) та жовтня-грудня 1905 р. ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 655. Арк. 25..

У третьому листі місцеві істпарти критикувалися за зайву увагу щодо дослідження повстання Омеляна Пугачова та селянської війни 1773-1775 рр., повстання декабристів (1825 р.). Київському істпарту дорікали за організацію виставки, присвяченої 110-річчю Тараса Шевченка, на підставі того, що «Шевченко - поэт национального освобождения трудящихся Украины». Істпарт ЦК РКП(б) уважав, що Пугачов, декабристи та Шевченко не мали безпосереднього зв'язку з історією більшовицької партії та пролетарської революції, а «істпарт має цілком певне завдання працювати над матеріалами з історії РКП(б) і Жовтневої революції». Свої сили місцеві істпарти мали спрямовувати на відзначення 20 - річчя першої російської революції, а також на підготовку до святкування 10-річчя радянської влади Ibid. Арк. 47..

У листі під позначкою «Письмо четвертое» від лютого 1925 р. Істпарт ЦК РКП(б) наголошував на керівній ролі свого друкованого органу - журналу «Пролетарская революция» Ibid. Спр. 656. Арк. 29., у той час як в УСРР з 1922 р. видавався власний істпартівський журнал «Летопись революции». У лютому 1925 р. ЦК РКП(б) на місця поширив лист, в якому наголошувалося на необхідності підтримки істпартів губкомами й обкомами партії, позаяк ХІІ і ХІІІ з'їзди партії визнали їх роботу надзвичайно важливою. Цей лист цікавий визначенням мети РКП(б) у галузі історичної науки: «Бойове завдання партії полягає в тому, щоб дати в центрі та на місцях історію справжнього, несфальшованого ленінізму. Іншими словами, дати справді наукову та фактично вірну історію нашої партії та Жовтневої революції» Ibid. Арк. 13..

Невдовзі з Харкова до Миколаєва надійшла інструкція про те, як складати хроніку революційних подій 1905 р. в Україні. Хроніка мала охоплювати робітничий і селянський рух, хвилювання серед військових та учнів, з'ясовувати участь і роль політичних партій Ibid. Спр. 655. Арк. 67-67зв..

Наприкінці лютого 1925 р. до Миколаївського істпарту надійшов лист з істпарту Одеського губкому, в якому Миколаєву заборонялося самостійно видавати збірник документів з історії революційних подій 1905 р. Одеський істпарт вимагав надіслати рукопис, а також всі написані за цією темою статті йому для попереднього аналізу та подальшої пересилки до Москви, в літературну підкомісію для експертизи. Лише у разі надання дозволу з Москви збірник міг бути надрукованим Ibid. Спр. 656. Арк. 26-26зв..

Не заставило на себе чекати й ГПУ, яке розшукувало архіви жандармських управлінь та охранних відділень, а також вимагало поставити на завідувачів губернських архівних управлінь та історичних архівів комуністів Ibid. Арк. 25.. Завідувачці архіву Миколаївського істпарту К. Осиповій заборонялося видавати довідки, навіть з газет, про «колишніх провокаторів» без узгодження з ГПУ та розголошувати роль ГПУ в цій справі Ibid. Арк. 34..

Очевидно, що миколаївські істпартівці ігнорували вказівки з Одеси й Одеський істпарт поскаржився до Харкова, або ж миколаївці самі звернулися до Харкова після отримання погроз від Одеського губістпарту. 19 лютого 1925 р. до Миколаєва з Харкова надійшло повідомлення про отримання звіту, у тексті якого містився коментар:

«...при чому слід остаточно з'ясувати чи будете Ви зноситися з Одесою та через неї з нами або безпосередньо. Справа в тому, що всі інструкції, завдання, матеріали й таке інше, ми надсилаємо до Одеси, котра повинна передавати Вам, як і іншим своїм відділенням. а раз Ви ні Одесі, ні нам не пишете регулярно, то виходить невиконання наших загальних усім істпартвідділам завдань. Так, ми готуємо велику працю за 1905 р. - «Хроніка подій 1905 року на Україні», яку можливо буде видати лише за умови отримання матеріалів від усіх архівів. Виявляється, що у вас є архіви та вибірки з них не представлені нам у центр за нашою схемою, а ви склали свою хроніку подій, ми про неї нічого не знаємо й у нас пробіл по Миколаєву. Негайно надішліть вашу «хроніку» разом з матеріалами, на підставі яких ви її складали, у тому числі і за Морським архівом Морський архів - Чорноморський центральний військово-морський архів, що існував з 1794 р. по 1934 р. в Миколаєві. Детальніше: ЛевченкоЛ. Чорноморський центральний військово-морський архів (1794-1934). Дослідження. Реєстр фондів: реконструкція. Миколаїв: Іліон, 2018. 660 с., а також вкажіть, чи складали ви її за нашою інструкцією або за своїми методами (інструкцію додаємо). Ненадсилання ваших матеріалів з хроніки подій Миколаєва зриває всю роботу в українському масштабі» ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 656. Арк. 21..

24 березня 1925 р. з Харкова знов надійшов лист, що починався з фрази «Ми не ставим вам упреков...», в якому йшлося про пришвидшення надсилання хроніки, рукопису збірника та призначення комуніста для завідування архівом ІШ. Арк. 51.. На той час конфлікт між Миколаєвом і Одесою ще не було вичерпано до кінця. А втім, місцеві суперечки щодо того, хто був головнішим і які мав права, не впливали кардинально на діяльність Миколаївського істпарту. Головні загрози самостійності, об'єктивності, комплексності наукових досліджень, яких прагнули українські істпарти, крок за кроком підбиралися до України з Москви.

16 березня 1925 р. ЦК РКП(б) надіслав секретного листа, в якому розглядалися протилежні думки різних істпартів. Низка істпартів вважала, що досліджувати історію більшовицької партії неможливо без вивчення ролі інших соціалістичних партій. Другі - наголошували на дослідженні місцевих особливостей революційного руху. Треті - вбачали за необхідне дослідити національні ідеї та пов'язані з ними місцеві політичні організації. Істпарт ЦК РКП(б) вимагав зупинити цей різнобій та усвідомити, що місцеві істпарти повинні збирати та вивчати лише матеріали про історію партії більшовиків. Підкреслювалося, що партія більшовиків перебуває у ворожому оточенні, а відтак істпарт не міг бути академічною установою та займатися винятково науково-дослідною діяльністю. Імовірно, цей лист був спричинений так званою «літературною дискусією» 1924 р. навколо статті Л. Троцького «Уроки Октября». Й. Сталін санкціонував публікацію статті, а потім використав її у боротьбі проти Троцького за вплив у партійних колах. У такий спосіб Сталін намагався довести, що саме він, а не Троцький був другим після Леніна конструктором революції 1917 р. На Троцького полилася купа бруду, його звинувачували у підміні ленінізму троцькізмом, що сприяло його політичній дискредитації. У листі зазначалося: «Отже, ми насамперед обмежуємо себе темою: історія більшовизму, а не історія революції, не історія меншовиків, с[оціалісті]в-р[еволюціонер]ів і т.д. Складаючи історію партії більшовиків, ми не можемо, зрозуміло, не торкнутися ролі меншовиків і с[оціалісті]в-р[еволюціонер]ів у революційному русі, так само як і соціальних та національних особливостей даного краю, але наше завдання полягає не в тому, щоб ідеалізувати окремих членів партій, прикрашаючи їх усілякими чеснотами, а показати та довести, що вони по суті завжди були контрреволюційними, незважаючи на зовнішню революційність».

Заборонялося повністю друкувати документи, спогади, статті меншовиків, есерів, білогвардійців, позаяк вони оголошувалися суб'єктивними та такими, що подають невірний історичний аналіз ІШ. Арк. 45-46..

З різницею у два тижні, а саме 1 квітня 1925 р., миколаївці отримали ще два листи від істпарту ЦК РКП(б) про дослідження збройної боротьби партії 1905-1907 рр. та складання хроніки 1917-1918 рр. Перший лист спрямовував місцеві істпарти до виявлення бойових організацій більшовиків, інших бойових угруповань, способів здобуття та зберігання зброї, відгомонів подій 9 січня та першотравневої демонстрації 1905 р., вивчення ситуації після ІІІ з'їзду партії більшовиків у Лондоні (12-27 квітня 1905 р., ст. стиль), повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 р.), лодзинського (21-25 червня 1905 р.), кронштадтських (1905 і 1906 рр.), севастопольського (11-16 листопада 1905 р.), московського (20-31 грудня 1905 р.) повстань, визначення ролі «ексів» (кримінальна течія більшовизму) у революції 1905 р., участі більшовиків у подіях на Далекому Сході та в інших регіонах Російської імперії Ibid. Арк. 63..

Хроніка місцевих подій 1917-1918 рр. мала складатися за такою схемою: 1) ліквідація старої влади, 2) виникнення рад, 3) розгром рад білогвардійцями, кулаками й іншими бандитами, 4) робота партії, 5) робота профспілок, 6) страйки та хвилювання робітників, 7) повстання проти радянської влади: меншовики, есери, кадети, монархісти тощо. Зразковим вважалося видання у двох томах авторства Миколи Авдєєва «Революция 1917 года. Хроника событий» (1923 р.), розіслане всім місцевим істпартам для наслідування Ibid. Арк. 62.. У цих вказівках відразу вбачається відведення ролі всім інакомислячим як ворогам і позиціонування більшовиків як провідної партії пролетаріату.

Як очевидно з вищенаведеного, істпарт ЦК РКП(б) намагався взяти українські місцеві істпарти під свій тотальний контроль, спрямовуючи їх до написання історії російського більшовизму поза контекстом вивчення загального революційного руху. При цьому нехтувалися не лише місцева історія, а й національний більшовизм. Питання про втручання Москви у роботу місцевих істпартів вперше постало на Всеукраїнській нараді завідувачів істпартвідділами (25-26 січня 1925 р.) Всеукраинское совещание заведующих истпартотделами // Летопись революции. Харьков, 1925 (март- апрель). № 2 (11). С. 205-240.. У доповіді завідувача Всеукраїнського істпарту М. Іванова зазначалося:

«Формально істпарт виник, як комісія з історії української революції та комуністичної партії, при ВУЦВК за постановою Президії ВУЦВК від 6/^-1921 р.», «що стосується виконання губістпартами наших завдань по 1905 р., не всі вони були виконані на 100%.

Мені здається, що, виходячи з інтересів роботи, ми повинні будемо досягти такого становища, щоб в Україні вся робота об'єднувалася Істпартом ЦК КП(б)У, а він уже зв'язувався з Москвою, надаючи їй загальну картину роботи на місцях. На всесоюзній нараді ми з цього питання говорили, і там було прийнято резолюцію, в якій визнавався правильним поділ роботи по районах та необхідність зносин центру з районними об'єднаннями. Але на ділі цього не сталося...» Взаимоотношения центра и мест. Всеукраинское совещание заведующих истпартотделами // Летопись революции. Харьков, 1925 (март-апрель). № 2 (11). С. 210-211.