Миколаївський істпарт як регіональна комісія з історії Української революції 1917-1921 рр.

10 квітня 1925 р. відбулося засідання колегії істпарту ЦК КП(б)У, на якому розглядалися циркулярні листи Істпарту ЦК РКП(б) про підбір матеріалів для видання праці «Вооруженная борьба партии в 1905-1907 гг.» та для хроніки подій 1917-1918 рр. Колегія констатувала, що виконання цих завдань було абсолютно непосильним для українських істпартів через відсутність ресурсів, надто стислі терміни, і необхідність реалізації рішень Всеукраїнської наради істпартів ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 656. Арк. 99.. Згодом істпарт ЦК КП(б)У розіслав на місця лист «Всем губистпартотделам Украины!»:

«Отримані останнім часом /протягом поточного року/ циркулярні та інструктивні листи Істпарту ЦК РКП(б) не могли не викликати низку питань. У них, крім терміновості та складності завдань, що врізалися до того ж, у наш план роботи, мала місце і неясність у постановці деяких питань. Так, наприклад, лист № 4575 побудовано так, що з нього можна зрозуміти, що вивчення історії партії має йти поза вивченням масового робітничого руху та /для України/ без вивчення національних моментів у період Жовтневої боротьби. А завдання щодо хроніки революції 1917-18 рр., про участь жінок у революції 1905 р., про збройну боротьбу 1905 р. за своєю складністю вимагали майже повного припинення інших робіт, щоб їх як слід виконати». Для з'ясування незрозумілостей до Москви був відряджений представник Всеукраїнського істпарту. Врешті «питання про вивчення національних моментів в період Жовтневої боротьби в Україні попередньо було вирішено позитивно, але в протоколі це рішення не знайшло відображення з огляду на те, що істпарт ЦК РКП(б) ще мав його опрацьовувати...»⁵⁴

Дослідження жіночого чинника в революційних подіях 1905 р., як виявилося, не стояло гостро на порядку денному й ним істпарти могли займатися попутно. Питання зносин місцевих істпартів із Москвою було вирішено на користь істпарту ЦК КП(б)У.

Варта уваги аналітична записка про виконання українськими істпартами планів 1925 р. У ній «для правильної роботи» Всеукраїнський істпарт рекомендував за зразком Київського істпартвідділу спершу створювати «канву» (схему) подій, у якій першочергову увагу віддавати партії і робітничо-селянським масам⁵⁵.

Відтак, схема дослідження Української революції 1917-1921 рр., розроблена Київським істпартом, налічувала п'ять часових відрізків:

1) від повстання 3-5 липня до початку жовтневого перевороту 1917 р. у Києві,

2) гетьманщина,

3) директорія,

4) денікінщина,

5) польсько-петлюрівський наступ⁵⁶.

Події першого часового відрізку було викладено у такому форматі, як-то: арешт Комітету більшовиків, виступ робітників і Центральної Ради проти режиму Керенського- Церетелі, боротьба з юнкерами, розгром штабу Оберучева, захват влади Центральною Радою, репресії Центральної Ради, роззброєння і вислання за межі України повітроплавного парку, спроба роззброєння арсеналу, оголошення Криленком і РНК війни Центральній Раді, причини цієї війни, наступ Муравйова, Січневе повстання, перші успіхи повстання, роль у повстанні арсеналу, залізничного вузлу, окремих районів, розгром повстанців Центральною Радою, наближення Муравйова до Києва та боротьба за оволодіння містом, розгром Центральної Ради та здобуття Києва, створення Ревкому, Ради штабу Червоної гвардії, організація Червоного козацтва, переїзд українського радянського уряду з Харкова до Києва, наступ німців на Україну як результат угоди з Центральною Радою, відмова Чехословацького корпусу від захисту Києва, відступ на територію РСФРР, створення «п'ятірки», спілок металістів і прачок та ін., соціалістичні комісії, молодь, безпартійна конференція, повалення німцями Центральної Ради. ІЬШ. Арк. 112-112зв. ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 656. Арк. 118-120. ІЬШ. Арк. 130.

На другому відрізку «Гетьманщина» досліджувалися кулацький з'їзд З'їзд хліборобів проходив у Києві 29 квітня 1929 р., обрання Гетьмана Скоропадського, роль української соціал-демократії, російських меншовиків, орієнтація Скоропадського на самостійників, вбивство Айхгорна, серпневий наказ, виникнення Національного комітету з Винниченко на чолі та його ставлення до Гетьманщини, зустріч Скоропадського з Красновим і чергова зміна політичної орієнтації, зміна цілей Національного комітету, втеча лідерів Національного комітету в Білу Церкву, створення Директорії, обласна конференція в Пущі-Водиці та створення обласного комітету, повстання проти Гетьмана, районні ревкоми, провал Подільського району та друкарні на Слобідці, причини, за яких київські робітники не повстали проти Гетьмана разом із Директорією, повстання Брусилова, ІІ Всеукраїнський з'їзд, повалення Гетьманщини, зв'язок із робітниками Білоцерківщини, Уманщини, Черкаська конференція, Тараща.

Третій часовий відрізок «Директорія» висвітлювався у розрізі таких подій: осадний корпус Коновальця і кулацько-офіцерська диктатура, терор щодо робітників (розстріли учасників групи Врублевського, Кравченка, робітників на Ярославській залізниці, Затона, Винниченка та Гончарука за подачу вимог Міністру шляхів П. Пилипчуку, національна політика перефарбування вивісок, освячення Директорії на Софіївській площі, наказ Директорії про наділення землею тих, хто боровся проти Гетьмана, та, як наслідок, розвал армії Петлюри, вибори до Ради робітничих депутатів міста Києва та перші збори, обрання нелегального виконкому з прорадянських партій, розкол української соціал-демократії, політика «незалежних лівих», пошуки контактів з більшовиками, нарада Голови Директорії В. Винниченка з представниками соціалістичних партій і участь у ній Миколи Тарногродського, розгром Січовими стрільцями професійних спілок, роль меншовиків, есерів, Бунду, зеленовщина та ставлення до неї більшовиків, наступ Антонова, таращанці та богунці, роль Київської міської думи, переїзд радянського уряду та ЦК партії більшовиків до Києва, організація апарату управління, розкол есерів на боротьбистів і активістів, спроба останніх застосувати терор до більшовиків, насамперед до Петровського, Раковського і Скрипника, застосування червоного терору, замах есерів на Блютнича, Куренівське повстання, зрада отамана Григор'єва, повстання Юрка Мазуренка в Сквирі, повстання Зеленого в Трипіллі, загибель загону комсомольців тощо ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 656. Арк. 126-129..

У запропонованому конструкті, беззаперечно, лунали більшовицькі акценти. Однак, попри це, за змістом схема не була проросійською, у ній містилися події національного рівня.

Миколаївський істпарт пішов ще далі у своїх дослідженнях. У травні-жовтні 1926 р. він організував збирання спогадів керівників і членів Миколаївської Ради об'єднаних українських організацій, а також «спільників жовтневої революції» та червоногвардійців. Цікавий відчит із цієї роботи залишили Фідровський та Шляхова:

«...2. Були виявлені спільники та керовники українських об'єднаних організацій, істнувавших в період Центральної Ради, при чому од деяких удалось одержати спогади та матеріали, які характеризують роботу українських об'єднаних організацій за 1918 р., для чого була вироблена спеціальна анкета-опросник 1917-1920 рр., яка була роздана всім виявленим. В найближчий час чекаємо одержати спогади... 3. Робота по виявленню спільників жовтневої революції в Миколаєві та других містах також не була послаблена.

Було надіслано звертання до всіх округових істпартів з метою виявлення спільників жовтневої революції - миколаївців. Ми ж займалися виявленням спільників жовтневої революції, які знаходяться в інших місцевостях, задля обміну матеріялами. В цьому відношенні деякі реальні досягнення маються. 4. Одночасно з боку істпарта був попит до використовування бувших червоногвардійців для одержання від них матеріялів, які характеризували історію Червоної гвардії, але останні відмовилися дати свої спогади, в зв'язку з постановою ОВКу про незаконне істнування такої організації. Все ж істпарту удасться використовувати окремих осіб - бувших червоногвардійців, які дають свої матеріали» ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 305. Арк. 24-24зв..

27 жовтня 1926 р. миколаївські істпартівці звернулися до Миколаївського міського голови у 1909-1917 рр. Миколи Павловича Леонтовича, заарештованого у 1937 р. й засудженого за антирадянську пропаганду до 10 років ув'язнення (за неточними даними помер у в'язниці на початку 1940-х рр.). У листі йшлося про таке:

«Шановний М.П. Леонтовичу! Миколаївським істпартом розпочато складання хроніки революційного руху на Миколаївщині в 1917 р. Оскільки Ви з перших днів революції, стоячи при владі, брали участь у реврусі, то для докладного вивчення того періоду нам були б цінні Ваші спогади. Якщо Ви побажаєте написати, то ми просили б Вас фіксувати максимальну увагу на детальному висвітленні та розробці наступних галузей: 1) Стан міського господарства в 1917 р., аналіз його в концепції (зв'язку із загальною розрухою),

2) Як Міська Дума реагувала на лютневий переворот, взаємовідносини з Градоначальником Градоначальником м. Миколаєва на той час був віце-адмірал Андрій Георгійович Покровський - згодом перший адмірал України та Морський міністр Української Держави в уряді С. Гербеля, помер на еміграції, похований в Каїрі (Єгипет), а згодом із Радою робітничих депутатів; 3) Ким був заснований Громадський комітет і які були його функції в сенсі допомоги місту та 5) Це коротке повідомлення про Демократичну Думу Міським головою та головою демократичної Миколаївської міської думи був Володимир Полієвктович Костенко (1881-1956), за радянських часів арештовувався кілька разів, у 1929 р. утримувався у Соловецькому таборі особливого призначення, у 1941 р. - у Златоустівській в'язниці, сталінський уряд використовував Костенка як геніального інженера-суднобудівника для проектування та спорудження суднобудівних заводів в СРСР. Реабілітований військовою колегією Верховного Суду СРСР 16 листопада 1964 р. в сенсі: а) підготовчої роботи щодо її створення,

б) її соціального складу та в) оцінки її роботи. За ці відомості, які, істпарт сподівається,

Ви не відмовитесь надіслати, істпарт висловлює Вам щиру подяку. Секретар істпарту Шляхова, науковий співробітник Щербаков» ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 667. Арк. 45..

Звертає на себе увагу коротенький лист секретаря істпарту Шляхової, надісланий у відповідь на запит редакції журналу «Огонек» Радянський громадсько-політичний журнал, що мав найбільший наклад у СРСР, видавався у Москві. щодо експертизи фотознімка з повішеними людьми. Шляхова писала: «Миколаївський істпарт повертає знімок та повідомляє, що під час перебування німців у Миколаєві не було повішено такої кількості робітників, а також немає місця, де відбувалися ці події» ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 667. Арк. 48.. Принагідно не можливо утриматися від зауваження, що цей епізод з фотознімком є фактом відвертої фальсифікації Москвою революційних подій періоду німецької окупації України 1918 р. і протистояння Миколаївського істпарту цим фальсифікаціям.

У з'ясування методологічних підходів миколаївських істпартівців показовим є засідання колегії істпарту 12 лютого 1927 р. Обговорювалася хроніка подій 1917-1918 рр. В. Фідровський наголосив: «Я рахую, що в змісті хроніки необхідна точність. Я продивився хроніку і бачу, що цієї точності немає. Наприклад, немає прізвищ, хто обирався до Учредительного Зібрання та інш. Необхідно буде ці хиби поповнити». Ученого підтримав член колегії Фомін, який уважав за необхідне з'ясувати хто саме був призвідником повстання проти німців у 1918 р. Ibid. Спр. 672. Арк. 1-2. Для дослідження історії Миколаєва 1917-1920 рр. в істпарті була створена спеціальна комісія на чолі з Фідровським; члени комісії (Щербаков, Вікторов, Альошин) взяли на себе опрацювання матеріалів кожен по одному революційному рокові: 1917, 1918, 1919 рр.

На колегію істпарту в 1926 р. було реорганізоване колишнє бюро. До складу її входили, крім голови істпарту (Фідровський) і секретаря (Шляхова), представники від Агітпропу, Радпрофу, Політпросвіти, Політвідділу дивізії, окружкому комсомолу та кілька старих революціонерів. А втім, як писав В. Фідровський, колегія збиралася раз на місяць і ніколи у повному складі. Основні дослідження здійснював безпосередньо В. Фідровський, але через завантаженість на основному місці роботи, він міг займатися істпартом лише у неділю, тобто у свій єдиний вихідний день. У доповідній записці (звіті) за 1926 р., представленій В. Фідровським завідувачу оргінструкторським відділом парткому Ісаковичу, учений скаржився:

«Слід зазначити такі ненормальності у роботі істпарту: 1) Невизначеність становища завідувача. За Положенням «Положение об Истпартотделе ЦК КП(б)У», «Положение об Истпартотделе окружного Комитета КП(б)У», «Інструкція до роботи райуповноважених Окрістпартів України», «Инструкция о работе групп участников», «Инструктивный материал по составлению хронологии 1917-1927 гг.» були опубліковані в журналі «Летопись революции» за 1926 р. (№ 5 (20), С. 218-227). завідувач істпарту призначається Парткомом, тим часом як я завідую істпартвідділом з 1922 р. ніби за традицією, формально моє призначення з цього часу ніде, наскільки мені відомо, не проводилося; 2) Колегію істпарту не затверджено, принаймні, мені про це не відомо; 3) За весь час існування (5 років) 2 рази мені довелося робити доповідь Бюро Партійного Комітету. За останній рік, незважаючи на всі старання, мені не вдалося скласти доповіді про стан справ у істпарті; 4) Чи затверджуються протоколи, плани істпарту, чи розглядаються кошториси - мені невідомо; 5) Прохання виділення наукового працівника для істпарту не задовольнялися». Імовірно, такий стан справ примусив В. Фідровського заявити про свою відставку: «Мене прошу звільнити від завідування, тим більше, що за загальної перевантаженості (робота у правлінні Союзу, у методкомі Агітпрому, ведення гуртка, парторганізації, в осередку КСМ, робота у Діт-бюро, у Наробразі, у Парткомі, і, нарешті, в Інституті народної освіти) я не можу взяти на себе відповідальність за виконання останнього завдання істпарту» ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 305. Арк. 25-25зв..

Проте, ця заява В. Фідровського не знайшла задоволення.

У зв'язку з розгортанням роботи по збиранню матеріалів до відзначення 10-річниці жовтневої революції до Миколаївського істпарту навідалися представники з Харкова, які у своєму відчиті в журналі «Летопись революции» констатували скрутне становище істпарту, але разом з цим, підкреслили його здобутки як-от: завершення хронології революційних подій на Миколаївщині 1917 р., початок роботи над хронологією за 1918-1920 рр. тощо. Поряд було надруковане критичного характеру повідомлення про роботу Одеського істпарту, а згодом було змінено його керівний склад Николаевский истпарт. Одесский истпарт // Летопись революции. Харьков, 1926. № 6 (21). С. 212-213..

У 1926 р. редакція журналу «Летопись революции» визнала за можливе опублікувати спогади про діяльність більшовицького підпілля в Миколаєві в період денікінщини, зібрані членами Миколаївського істпарту. У передмові підкреслювалося:

«Денікінська епоха в Україні досі вивчена слабко. Крім окремих спогадів та оповідань, щоправда, часом цікавих і змістовних, у нас нічого немає; у пресі не публікувалися й документи цієї доби. Разом із цим настав час від окремих і випадкових епізодів перейти до створення більш менш закінчених нарисів і систематичного опису денікінської епохи. Запропонований матеріал є спробою створення такого нарису з історії денікінщини в Миколаєві... наявний матеріал (доповідь про діяльність підпільного комітету, спогади одного з керівників організації у перший період підпілля, тов. Інгулова, спогади т.т. Бінштока та Лєнау) становлять самостійний інтерес.» Деникинское подполье в Николаеве (введение). Николаевское подполье (Биншток). Под пятой (Ингулов С.). Деникинское подполье в Николаеве (Ленау). Доклад о деятельности Николаевского подпольного комитета. Повстанческое движение против деникинщины на Украине (Кин) // Летопись революции. Харьков, 1926. № 3-4 (18-19). Арк. 7-90..

1927 рік був показовим у відхиленні Миколаївського істпарту від політичного курсу сталінського керівництва у дослідженні історії партії. У серпні 1927 р. Й. Сталін звинуватив Л. Троцького у прагненні в разі війни захопити повстанським шляхом владу. У Москві та Ленінграді відбулися демонстрації прихильників Троцького. Натомість його самого 16 листопада 1927 р. виключили з партії, а 18 січня 1928 р. примусово вислали до Алма-Ати. У цей час Миколаївський істпарт збирався відзначити 30-річчя Південноросійського робітничого союзу - організації, створеної Л. Бронштейном (Троцьким) ще у його студентські роки в Миколаєві, для якої він власноруч склав статут. У 1898 р. Л. Троцького у справі Південноросійського робітничого союзу вперше заарештували разом із дружиною О. Соколовською та ще понад 200 учасниками й прихильниками цієї організації. Про звернення до Л. Троцького як до організатора Південноросійського робітничого союзу йшлося ще на засіданні 2-го вечора «Спогадів», влаштованого Миколаївським істпартом 1 жовтня 1922 р.: протокольно було затверджене рішення про написання листа до Л. Троцького та доручено зробити це Бюро істпарту, протокол підписано В. Фідровським ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 645. Арк. 6..

Протокол № 2 від 27 березня 1927 р. демонструє генезу думки членів колегії істпарту (Ільяненка, Шіцевалова, Фідровського, Конішевського, Тарана) щодо політичної ситуації в країні взагалі, яка склалася через боротьбу Сталіна й Троцького за владу та її впливу на Миколаївський істпарт, а саме:

«Суперечки:

т. КОНІШЕВСЬКИЙ. Думка деяких членів Бюро ОПК ОПК - окружний партійний комітет. - особливого нічого не влаштовувати і не випячувати товаришів, які не з'являються більшовиками.

1) Влаштувати вечірку, присвячену 30-ти річчю Південно-російського робітничого союзу,

2) Доручити т. ФІДРОВСЬКОМУ зробити на вечірці доповідь про організацію та роботу Союзу,

3) Доручити т. ФІДРОВСЬКОМУ написати листа т. ТРОЦЬКОМУ з проханням дати деякі пояснення про роботу Миколаївського Південно-російського робітничого союзу,

4) Добитись вишукання нових матеріалів про Південно-російський робітничий союз» ДАМО. Ф. П-1817. Оп. 2. Спр. 672. Арк. 8-9..

Листа Л. Троцькому таки написали, але на засіданні 27 червня 1927 р. Фідровський повідомляв, що відповіді від нього за три місяці так і не надійшло. Вечірку з концертом влаштовували в садку ім. Петровського Ibid. Арк. 12-13..

Незважаючи на рішення Всеукраїнської наради, з Москви до місцевих істпартів України продовжували надходити циркуляр за циркуляром. Так, у лютому 1928 р. до Миколаєва надійшла резолюція колегії істпарту ЦК ВКП(б) про регламентацію роботи та контроль груп сприяння істпартам, про пріоритетність журналу «Пролетарская революция», про надання звітів про роботу істпартів із відзначення 10-річного ювілею жовтневої революції, про широку кампанію до відзначення 25-річниці ІІ з'їзду партії замість масової агітації та висвітлення в пресі І з'їзду ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 538. Арк. 13-16, 18-20.. ІІ з'їзд (17 липня - 10 серпня 1903 р., Брюссель-Лондон) уважався надважливим, оскільки на ньому власне і започаткувалася партія більшовиків. Проте й тут, Всеукраїнський істпарт висловив свою окрему думку, звернувши увагу місцевих істпартвідділів на співпадіння часу проведення ІІ з'їзду з першою загальною забастовкою, епіцентром якої була Україна (Київ, Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Зинов'ївськ та інші міста) ІШ. Арк. 64-66.. Більше того, 28 червня 1928 р. Всеукраїнський істпарт розіслав на місця обіжника про планування наукового видання протоколів з'їздів і конференцій КП(б)У ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 538. Арк. 74., чим черговий раз спрямовував українські істпарти до вивчення національних подій, нехай і в історії більшовизму.

22 лютого 1928 р. Одеський істпарт повернув до Миколаєва 790 архівних справ колишньої Миколаївської губернської парторганізації, які В. Фідровський прийняв на зберігання до архіву істпарту ІШ. Арк. 30.. З квітня 1928 р. Фідровський розіслав до партійних і комсомольських осередків обіжника з пропозицією передати на зберігання до історико- революційної секції Миколаївського окружного архівного управління всі наявні в їх розпорядженні архівні матеріали, крім утворених в останній діловодний рік. Осередки мали створити власні архівні секції та зберігати в них документи впродовж одного року, після закінчення якого передавати їх до Миколаєва ІШ. Арк. 37.. 17 і 25 травня 1928 р. з Харкова надійшли інструкції про «порядок переховання таємних партархівів» і про «переховання, впорядковання та користування з партійних і комсомольських архівів, що є при ОПК, ОК ЛКСМУ та райкомах цих організацій» ІШ. Арк. 39-46, 58.. Почалося збирання та впорядкування архівних документів.

Разом з цим, Всеукраїнський істпарт вкотре висловлював занепокоєння послабленням зв'язку місцевих істпартвідділів з його центральним офісом у Харкові. М. Іванов писав, що директиви щодо планів робіт, упорядкування архівів, інформування про теми статей для журналу «Летопись революции» не виконуються. Він задавав питання: «чим можна тлумачити таке положення роботи істпартів» ІШ. Арк. 49.. Миколаївський істпарт 20 вересня 1928 р. отримав листа від Всеукраїнського істпарту на підписом М. Іванова, в якому вкотре було наголошено на суворому дотриманні вимоги листуватися з Москвою лише через істпарт ЦК КП(б)У ІШ. Арк. 94..

У фонді П-1817 виявлено лист секретаря ЦК ВКП(б) А. Смірнова під грифом «Строго секретно», в якому міститься виписка з протоколу № 76 засідання оргбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1928 р. З неї стає зрозумілим, що ЦК ВКП(б) збиралося скоротити кількість істпартів у цілому по СРСР з 53 до 38 закладів шляхом укрупнення, а кількість штатних працівників з 89 до 69 одиниць ІШ. Арк. 111, 128.. Питання скорочення на тлі завдань, які прагнуло реалізувати сталінське керівництво, якось погано вкладається у загальний контекст і навряд чи пов'язано з адміністративно-територіальною реформою. А втім, підпадав під скорочення й Миколаївський істпарт. У звіті про роботу за 1928 р. В. Фідровський писав, що через невизначеність долі істпарту він фактично не працював у листопаді, грудні 1928 р. та у січні 1929 р. Протягом 1928 р. його співробітники досліджували архівні фонди за період з 1895 р. по 1904 р., що зберігалися у Миколаївському окружному архівному управлінні, написали з десяток статей на різні теми про передреволюційні події у Миколаєві, серед яких: Миколаїв у добу І з'їзду РСДРП, святкування 1-го травня з 1897 по 1903 рр., революційний рух влітку 1903 р., Миколаївська організація соціал-демократів напередодні та після ІІ з'їзду, 50-річчя замаху на Олександра ІІ й інші. Істпартівці створили групи спогадачів - партійців і комсомольців - періоду німецької окупації Миколаєва 1918 р., розшукували червоногвардійців для відбирання у них спогадів, обстежували районні партійні архіви ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 619. Арк. 4.. У 1929 р. примірники видань Миколаївського істпарту «1905 рік на Миколаївщині» та «Октябрь на Николаевщине» були переслані до Москви й там продані через комісію державних видавництв.

1929 рік позначений важливими подіями у царині радянської історичної науки, за якими згодом розпочався наступ на істориків старої школи та тих, чий спосіб історичного мислення відрізнявся від сталінської концепції історії.

Ще 1928 р. рішенням ЦК ВКП(б) Істпарт та Інститут В.І. Леніна були реорганізовані в Інститут В.І. Леніна при ЦК ВКП(б), у складі якого був створений спеціальний відділ для керівництва та контролю за діяльністю істпартів Ibid. Спр. 538. Арк. 101.. У січні 1929 р. на V Всесоюзній нараді завідувачів місцевими істпартами пролунала думка про доцільність реорганізації низки місцевих істпартів на науково-дослідні інститути. Всеукраїнський істпарт за рішенням ЦК КП(б)У від 26 липня та постановою ВУЦВК від 7 серпня 1929 р. реорганізовано на Інститут історії партії і жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У Щедрина Д. Источники опыта борьбы и созидания. Киев: Изд-во полит лит-ры Украины, 1987. С. 39-41.. У той же час місцеві істпарти підпорядковувалися республіканським та обласним партійним комітетам. Як свідчить записка заввідділом пропаганди й агітації ЦК КП(б)У Лисих, направлена секретарям ЦК КП(б)У М. Хрущову та М. Бурмистренку, істпарти функціонувати в Україні аж до 1940 р. Однак, це вже були не ті істпарти: їхні наукові співробітники писали «статті пропагандистського характеру на допомогу товаришам, котрі вивчали «Краткий курс истории ВКП(б)» Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). Ф. П-1. Оп. 6. Спр. 557. Арк. 153-157; Спр. 578. Арк. 34-35; Спр. 595. Арк. 1-3..

20 грудня 1928 р. на установчій конференції було засноване Всеукраїнське товариство істориків-марксистів, до ради якого увійшли М. Скрипник, М. Рубач, М. Яворський та М. Попов Якубова Л. Українське товариство істориків-марксистів. URL:

http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainske marksystiv tov. У Москві ще з 1925 р. діяло Всесоюзне товариство істориків- марксистів на чолі з істориком марксистом М. Покровським, яке ставило собі завданням об'єднати всіх істориків-марксистів, розробляти питання марксистської методології історії та боротися з буржуазними викривленнями історії.

25 березня 1929 р. Оргбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про заснування Єдиного партійного архіву при Інституті В.І. Леніна в Москві, а 28 червня того ж року Секретаріат ЦК ВКП(б) затвердив «Положення про Єдиний партійний архів ВКП(б)». При Інституті історії партії і жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У відповідно заснували Єдиний партійний архів КПУ ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 557. Арк. 151-152.. На місцях ще продовжували функціонувати партійні секції у державних архівах.

10 квітня 1929 р. було створене Центральне архівне управління СРСР (ЦАУ СРСР), проти заснування якого виступали союзні республіки, насамперед від Української РСР завідувач Укрцентрархіву М. Рубач. На посаду завідувача ЦАУ СРСР 5 червня 1929 р. призначили М. Покровського. З 25 травня по 1 червня 1929 р. у Москві проходив ІІ з'їзд архівних робітників РСФРР, який самі ж російські учені, зокрема Т. Хорхордіна, називають «съезд обреченных», оскільки на ньому востаннє пролунали голоси тих, хто невдовзі став жертвами політичних репресій. Наприкінці 1929 р. ОДПУ сфабрикувало справу проти істориків старої школи, відому під назвою «Дело Академии Наук», за якою було репресовано понад 100 учених РСФРР. Відразу відгомони тих подій дійшли й до українських теренів ЛевченкоЛ. Чорноморський центральний військово-морський архів (1794-1934). Дослідження. Реєстр фондів: реконструкція. Миколаїв: Іліон, 2018. С. 235-242..

28 грудня 1928 р. - 4 січня 1929 р. Всесоюзне товариство істориків-марксистів скликало у Москві Всесоюзну конференцію істориків-марксистів, на яку від України поїхали М. Рубач, який водночас із керуванням в Укрцентрархіві з 1928 р. очолював Інститут історії партії і жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У, М. Яворський, Й. Гермайзе, С. Семко, Р. Шпунт та інші науковці.

Основну доповідь «Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке» на конференції зробив Матвій Яворський, згодом - академік ВУАН, розстріляний разом з іншими представниками української науки та мистецтва в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 р. Сучасники мають розуміти його доповідь і все сказане під час її обговорення у контексті розгорнутого у 1929 р. наступу сталінізму на Україну, її історію, історичну науку й істориків.

У доповіді Яворський називає націоналістами цілу низку провідних українських учених (В. Липинського, В. Антоновича, Д. Багалія, О. Оглобліна, М. Слабченка), Михайла Грушевського визначає як керівника ворожих до істориків-марксистів сил на українському історичному фронті, а Дмитра Донцова за його працю «Націоналізм», що як раз вийшла друком у 1926 р., називає розробником теорії українського націонал-фашизму. Яворський навіть нападає на Мойсея Равич-Черкаського (Рабіновича), не лише історика-марксиста, а й одного із засновників КП(б)У, який у своїй праці «Очерки по истории КП(б)У» висловився на користь двох джерел виникнення комуністичної партії більшовиків України - «о русских корнях и украинских корнях». Він кидає в обличчя присутньому на конференції Йосипу Гермайзе, у революцію - члену Української соціал-демократичної робітничої партії, а на той час - керівникові секції історії України Науково-дослідної кафедри марксизму та ленінізму ВУАН, що у своїй праці «Очерки по истории революционного движения на Украине», реалізовуючи принцип етнографічного відмежування українського історичного процесу від російського історичного процесу, він розуміє «исторический революционный процесс на Украине... як процесс самодовлеющий, вне российской действительности» Яворський М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов. Т. 1. Изд-во Коммунистической академии. Москва, 1930. С. 426-435..

В обговоренні доповіді Яворського виступили як росіяни й білоруси, так і українці (Рубінштейн, Гуревич, Нечкіна, Гермайзе, Горін, Рубач, Покровський). Яворського критикували як ті, так і інші, а найбільше нападав Павло Горін, який згодом став президентом Академії Наук Білоруської СРР (цього ярого марксиста, вченого секретаря Товариства істориків-марксистів, заступника директора Інституту історії Комуністичної академії розстріляли в квітні 1938 р.). На конференції 1929 р. він просто розносив Яворського за антимарксизм у його «Історії України в стислому нарисі» Прения. Заключительное слово // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов. Т. 1. Изд- во Коммунистической академии. Москва, 1930. С. 436-468..

Українські вчені в обговоренні й у подальших своїх працях, виступах, листах чи намагалися задекларувати себе справжніми марксистами, чи захиститися та відмежуватися від істориків-націоналістів. Це вже не так важливо у порівнянні із тим, що вони ще на конференції не витримали та звинуватили росіян-марксистів у великодержавному шовінізмі. Це дало підстави М. Покровському звинуватити українських істориків- марксистів у націоналізмі: «Адже можна докотитися і до того, що не те важливо, що Дзержинський був комуністом, а те, що він був поляк. І мабуть навіть до того, що не те важливо, що Ленін був найвеличнішим із вождів робітничого класу, а те, що він був великорос.» Покровский М. Всесоюзная конференция историков-марксистов // Историк-марксист. 1929. Т. 11. С. 8-9.. Ця суперечка була вигідна сталінському керівництву, яке розгортало репресії щодо української інтелігенції, фабрикуючи справи «Українського національного центру», «Спілки визволення України», «Троцькістсько-зінов'євського блоку» й ін.

У цьому контексті потребує подальшого дослідження доля з'їзду істориків-марксистів УСРР, який мав відбутися у червні 1929 р. Принаймні делегатами на цей з'їзд від Миколаєва мали стати: Фідровський (від інституту народної освіти), Осипова (від окружного архівного управління), Кримська (від істпарту), Вікторов (від редакції видання «Красный Николаев»). Наявні клопотання перед фракціями виконкому, наросвіти та редакції про відпуск коштів для цієї поїздки, а також запитування Харкова чи буде делегатам надано помешкання та харчування ДАМО. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 619. Арк. 8..

У 1929 р. В. Фідровський переїжджає до Дніпропетровська щоб стати ректором Дніпропетровського інституту народної освіти (соціального виховання), де займається реорганізацією навчального процесу, відкриттям нових кафедр і факультетів. Щодо світогляду В. Фідровського показовою є цитата з його листа Наркомосу, щоправда стосовно мовних, а не історичних проблем:

«Справа викладання мови і літератури на Дніпропетровщині та інших округах, що їх ДІНО має забезпечити новими педсилами, перебуває у загрозливому стані. У найкращому разі викладають учителі колишніх гімназій, але це стосується лише до російської мови і літератури, щодо української мови й літератури, то її викладають здебільшого не фахівці. Таке становище негайно відбивається на українізації та розвиткові української культури, національної формою й пролетарської змістом, а також впливає на зниження загального рівня писемності... Правління ДІНО прохає затвердити при ДІНО перший курс відділу мови і літератури як базу для дальшого поступового розвитку цього відділу...».

Невдовзі вченого піддали «пролетарській критиці» за його книгу «О современной народной школе в Германии», яка містила «антимарксистські та антипартійні твердження». «Спокутуючи свою провину», Фідровський вчинив як українські історики-марксисти: він «самокритично» визнав свої помилки, заявляючи про «пережитки мелкобуржуазной идеологии», від яких він не зовсім «очистился» ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 6, т. 3. Спр. 4590. Арк. 51. Цитовано: Історія Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара / Голова редколегії проф. М. Поляков. 4-те вид., переробл. і доповн. Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2008. С. 65. Іваненко В. Дніпропетровський університет під пресом сталінщини 1930-х років // Грані. Науково- теоретичний альманах. 2018. Т. 21. № 10. С. 13.. Доля Фідровського чітко вкладається в русло та наслідки політики, яку сталінське керівництво застосовувало щодо української інтелігенції. Вченого розстріляно 17 вересня 1937 р. нібито за листування з Л. Троцьким, реабілітовано 27 липня 1957 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР. Його справа зберігається в архіві УСБУ в Дніпропетровській області.

До 100-річчя Української революції 1917-1921 рр. у Державному архіві Миколаївської області було підготовлено два збірники документів, основою для яких багато в чому стала схема дослідження революції В. Фідровського, а головним джерелом - фонд П-1817. У фонді містяться копії документів канцелярії Миколаївського градоначальника (втрачена секретна частина), поліцмейстера та міської поліції (секретна частина), каторжної тюрми та інспектора тюремної служби, військово-морського відомства, Миколаївської міської думи та її виконавчого органу - міської управи, Миколаївського громадського комітету, Миколаївської ради робітничих і військових депутатів, Тимчасового революційного комітету. У фонді зібрано велику колекцію спогадів учасників і сучасників революційних подій, списки політичних діячів, членів товариств, документи громадських організацій, професійних спілок, вирізки та передруківки з газет, хроніка, нариси й довідки про революційні події на Миколаївщині, документи самого істпарту. Абсолютною загадкою є кілька справ із «листуванням Української федеративної комуністичної партії Америки з організацією РСДРП на Україні» (оригінали) за 1917-1920 рр. Загалом у фонді налічується 734 справи, зведені до опису № 2 (опису № 1 не існує). Ці документи віддзеркалюють історію Миколаєва за період з 1903 р. по 1921 р. і далі аж до 1944 р. (йдеться про наявність у фонді антирадянських листівок періоду нацистської окупації 1941-1944 рр.). Багато документів, зібраних миколаївськими істпартівцями, сформовано в інші фонди Державного архіву Миколаївської області. Архівний фонд Миколаївської ради об'єднаних українських організацій (№ 2313) нині зберігається у ЦДАВО України.

Відповідаючи на питання: у чому полягає феномен Миколаївського істпарту й чому зібраний ним архівний фонд містить репрезентативні та достовірні документи й напрацювання?, слід взяти до уваги таке:

1) Всеукраїнський істпарт мав би бути органом, що керував дослідженнями історії жовтневої революції та Російської комуністичної партії (РСДРП) в Україні (бо цього вимагало сталінське керівництво та розроблювана ним історія комуністичної партії). А він, замість цього досліджував революційні події, що відбувалися на теренах України із залученням всього спектру їх учасників, та ще й у національному руслі. Всеукраїнський істпарт до такого ступеню наполягав на тому, що Україна має свою історію революційних рухів і революцій 1905-1907 рр., 1917-1921 рр., що врешті ввійшов у протистояння з Істпартом ЦК ВКП(б). Найяскравішим проявом цього протистояння виявилася Всесоюзна конференція істориків-марксистів у Москві 1929 р., після якої розпочалася реакція. І навіть спроби ніби визнати гріхи минулого та виправити помилки не врятовували українських істориків, до покоління яких належить і В. Фідровський.

2) Керуючи Миколаївським істпартом, В. Фідровський спрямовував себе та своїх колег до використання у дослідженнях принципів всебічності та комплексності (одного лише принципу бракує Фідровському - принципу партійності), глибокого вивчення абсолютно всіх подій, виявлення їх учасників, визначення всіх аспектів і впливів. Фідровський ішов навіть далі та був більш послідовним, ніж Всеукраїнський істпарт. Звідси виникли ідеї про висвітлення історії Миколаєва як робітничого центру з 1860 р. (тобто після відміни кріпосного права у 1861 р.), звернення до М. Леонтовича, Л. Троцького, керівників та учасників Миколаївської ради об'єднаних українських організацій тощо. Більше того, В. Фідровський вимагав наукової точності й об'єктивності. Він і його колеги не погоджувалися з фальсифікаціями, як свідчить про це приклад із фото з повішеними робітниками.

3) Опубліковані збірники Миколаївського істпарту не могли містити всіх різнопланових документів, зібраних миколаївськими істпартівцями, адже ці збірники відправлялися до Москви для цензури. Однак, архівний фонд, зроблені та відкладені у ньому напрацювання істпартівців, є багатогранними і такими, що достовірно репрезентують епоху революційних подій 1917-1921 рр. Вперше цей архівний фонд був використаний у всій його потужності під час дослідження подій Української революції 1917-1921 рр. у 20182020 рр. та видання серії книг «Миколаївщина. 100-річчя подій Української революції 1917-1921 рр.» Миколаївщина у вирі революційних подій: березень 1917 р. - квітень 1918 р.: Документи та матеріали / упоряд. Л.Л. Левченко. Миколаїв: Іліон, 2019. 744 с.; Миколаївщина у вирі революційних подій: травень 1918 р. - квітень 1919 р.: Документи та матеріали / упоряд. Л.Л. Левченко, В.В. Щукін. Миколаїв: Іліон, 2020. 704 с.. Варто ще раз підкреслити, що миколаївські істпартівці справили непересічний внесок у збирання та зберігання архівів на теренах Миколаївщини. Отже, Миколаївський істпарт навряд чи був комісією «з вивчення історії комуністичної партії». Коректніше його визнати за науково-дослідний центр історії Миколаєва періоду Української революції 1917-1921 рр.

Размещено на Allbest.ru