Феномен методологічного плюралізму як ознака розвитку історичної науки

Ключевые слова: историческая наука, методологический плюрализм, современная наука, историческое познание, микроистория.

Сьогодення породжує нові сфери людської діяльності, які неможливо пізнати, не використовуючи термін “плюралізм”. Витоки плюралістичного підходу можна виявити у процесі становлення філософської думки, де плюралізм визначається як “філософський принцип, згідно з яким існує множинність засад чи видів буття; визнання співіснування та рівноцінності світоглядних позицій”¹. С. Шевчук підкреслює: “Плюралізм (лат. Ріигаї^ множинний) - це багатозначність, нелінійність, варіативність гіпотез, визнання чогось багатоманітного: багато початків, багато світів, багато причин. У процесі обговорення питання чи проблеми плюралізм допускає множинність поглядів, припущень, думок, визнає альтернативу” Chornyi I.P. Korotkyi filosofskyi slovnyk-dovidnyk: Ukrainsko-anhlo-nimetsko-frantsuzkyi slovnyk-dovidnyk [Short philosophical dictionaryreference book: Ukrainian-English-German-French dictionary-reference book], Chernivtsi, 2006, P. 288 [in Ukrainian]. Shevchuk S.F. “Pliuralizm u filosofii ta nautsi” [Pluralism in philosophy and science], Young Scientist, 2017, Vol. 4, P. 119 [in Ukrainian].. Радикальність плюралізму в науковому пізнанні відображена у творчості П. Феєрабенда: “усе, що може сказати раціоналіст про науку (і будь-яку іншу цікаву діяльність), виражається у двох словах: “Усе дозволено” Fejerabend P. Yzbranne trudy po metodologhyy nauky [Selected works on the methodology of science], Moskva, 1986, P. 23 [in Russian].. Отже, плюралізм визначається як множинність поглядів, підходів, методів, яка у своїй радикальній формі може призвести до хаотичності у пізнанні. Для її уникнення треба розрізняти два основні аспекти методологічного плюралізму: онтологічний та гносеологічний.

Досліджуючи багатогранність як методологічний принцип, С. Пискорська конкретизує ці різновиди плюралізму: “Онтологічний плюралізм означає правомірність існування двох або більше рівноправних субстанцій, гносеологічний варіант плюралізму виводить у статус неодмінності існування кількох істин, які розрізняються між собою” Pyskorskaia S.Yu. “Nauchnoe Poznanye y pliuralyzm” [Scientific Cognition and pluralism], Vestnyk KrasHAU [Bulleting KrasHAU], 2006, Vol. 10, P. 346 [in Russian]..

Гносеологічний плюралізм постає центральною проблематикою гуманітарного пізнання. Пізнавальний плюралізм відображається у двох основних аспектах: “1. Визнання існування однієї реальності та багатьох спроб її пізнання. 2. Постулювання безсумнівності існування багатьох світів” Chervonnaia L.H. Pliuralyzm v sotsyalno-humanytarnom poznanyy [Pluralism in social and humanitarian knowledge], 2002, Vol. 2, P. 127-135 [in Russian].. Він реалізується як методологічний принцип, де, з одного боку, процес пізнання світу спирається на множину підходів, а з іншого - припускає двоїстість реальності, що пізнається.

У науковому пізнанні поняття варіативності дозволяє говорити про свободу вченого у виборі методів дослідження, застосування різноманітних підходів до розв'язання поставленої проблеми, задіяння творчої уяви у процесі формування нових теорій та концептів. На думку І. Омельчука, “плюралізм у науці сприяє примноженню числа альтернативних гіпотез, не обмежених лише векторним інтересом дослідження, тобто збільшує пізнавальні межі культурної ойкумени і так нарощує ступінь свободи її дослідника” Omelchuk I.V. “Teoretyko-metodolohichnyi potentsial pryntsypu pliuralizmu v humanitarno-naukovomu dyskursi” [Theoretical and . Плюралізм постає як неодмінна умова подальшого розвитку сучасної науки. Зокрема, історична наука використовує численні методологічні підходи, залучаючи методи інших, подекуди несуміжних наук.

Активний розвиток історичної методології розпочався в ХІХ ст., наслідком чого стало нове розуміння предмета цієї науки, яка, “на відміну від природничих наук, постає не тільки як окрема форма знання, а й як сума наук про суспільство як соціальний феномен”methodological potential of the principle of pluralism in the humanities and scientific discourse], Filosofiia nauky: tradytsii ta innovatsii [Philosophy of science: traditions and innovations], 2014, Vol 2, P. 101-102 [in Ukrainian].. Історичний процес - це, з одного боку, соціальні події, що відбувались у минулому, а з іншого сукупність знань про ці події. Саме тому вивчення історії потребує не одного, а сукупності підходів.

Про причини поширення методологічного плюралізму пише С. Бориснев: “Існує ряд складників, які репрезентують джерела формування методології історії, основні тенденції сучасного розвитку методології, характеристики об'єкта і предмета історії як науки, історичні часи й особливості процесу історичного пізнання, зрештою, природу історичного знання та перевірки його істинності” Borysnev S.V. “Sovremennye problemy teoryy y metodolohyy ystorycheskoho yssledovanyia” [Modern problems of the theory and methodology of historical research], Vestnyk Voennoho unyversyteta [Bulleting military university], 2010, Vol. 3, P. 85 [in Russian].

Ibidem, P. 87.. Плюралізм у методології історії відіграє не тільки об'єднуючу роль між протилежними підходами до вивчення минулого, а й постає критерієм істинності знання про минуле. У цьому простежується його рефлексивна функція, що дозволяє стверджувати про високий розвиток історичної науки.

Чималих змін історична методологія зазнала в другій половині ХХ ст., коли змінились уявлення про час. Якщо раніше історичний час трактувався з позиції ньютонівської фізики, то в ХХ столітті розуміння історичного часу стало релятивним, воно змінювалося залежно від періоду здійснення дослідження та періоду, який вивчав історик. При цьому воно завжди мало соціальний характер. “Історичний час, - пише О. Гачко, варіювався залежно від предмета дослідження, і кожен час мав свою швидкість і ритм, залежно від того, з чим мав справу історик: з великими структурами, у рамках яких природні, соціальні, економічні та культурні чинники зазнавали повільних, поступових змін” Hachko O. H. “Istorychna nauka vid Ranke do sohodni: u poshukakh teoretychnoho pidgruntia” [Historical science from Ranke to the present day: in search of a theoretical basis], VisnykDnipropetrovskoho universytetu [Bulletin of Dnipropetrovsk University], 2012, Vol. 22 (2), P. 104 [in Ukrainian].. В епоху постнекласичної науки найважливіші категорії історичного пізнання, до яких належать “історичний факт”, “історичний час” та ін., починають тлумачитись не лише в хронологічному, а й соціальному та ретроспективному значенні.

Нова соціокультурна зумовленість історії призвела до трансформації методології дослідження. Нею став розроблений у 70-ті роки синергетичний підхід, який вивчає розвиток складних нелінійних систем. “Теорія синергетики, - на думку Ю. Козловського, - фокусує увагу на неврівноваженості, нестабільності як природному станові відкритих нелінійних систем, на багатоваріантності і невизначеності шляхів їхнього розвитку, залежності від безлічі факторів і умов, які на них впливають” Kozlovskyi Yu. Synerhetychnyi pidkhid yak metodolohichna osnova modeliuvannia naukovoi diialnosti vyshchoho navchalnoho zakladu [Synergetic approach as a methodological basis for modeling the scientific activity of a higher educational institution], Molod iRynok [Youth and the market], 2012 [in Ukrainian]. Homaiunov S. “Ot ystoryy synerhetyky k synerhetyky ystoryy Obshchestvennye nauky y sovremennost” [From history of synergetics to synergetics of history Social sciences and modernity], Obshchestvennye nauky y sovremennost [Social sciences in modern times], 1994, Vol. 2, P. 101 [in Russian]..

Цей підхід виник у сфері природничо-наукового пізнання, проте незабаром поширився на соціальні та гуманітарні науки. Суть його полягає у вивченні складних, нелінійних, відкритих систем, які здатні до спонтанної самоорганізації та саморозвитку. З погляду синергетичного підходу, як зазначає С. Гомаюнов, “суспільство постає нелінійною системою, яка має інтегруючі системоутворюючі фактори”¹¹.

З іншого боку, синергетичний підхід дозволяє переосмислювати “переломні” моменти історії. Так, на думку Г. Іпполітова, “історична еволюція в природі й суспільстві характеризується переходом від однієї достатньо стійкої системи до іншої з новим рівнем організації елементів” Ypolytov H. “K voprosu o synerhetycheskom podkhode v ystorycheskykh y ystoryohrafycheskykh yssledovanyiakh” [On the issue of a synergistic approach in historical and historiographic research], Povolzhskyi fylyal Ynstytuta rossyiskoi ystoryy RAN [Volga Branch of the Institute of Russian History], 2010, Vol. 2, P. 208 [in Russian].. Яскравим прикладом застосування синергетичної методології може слугувати вивчення й “оцінка революційних пошуків української національної еліти у другій половині XVII ст. і в 19171921 рр., що супроводжувалися постійними коливаннями, дає можливість констатувати наявність слабкої самоорганізації й неспроможності до конструктивізму” Cybulenko Gh.V., Cybulenko L.O. “Synerghetychni pidkhody do rozuminnja ekstremaljnykh podij v istoriji tavrijsjkyj visnyk osvity [Synergetic approaches to understanding extreme events in the history ], 2014, Vol 1(45), P. 17 [in Ukrainian].. Отже, синергетика дозволяє вивчати події минулого з нових наукових методологічних позицій. Оновлюючи при цьому “оптику” вивчення переломних моментів у розвитку суспільства, надаючи їй нових вимірів пізнання, згідно з викликами, які постають перед суспільством.

Відкритість сучасної історичної науки означає не вседозволеність будь-яких необгрунтованих тверджень, а ретельний добір міждисциплінарних методів і підходів, які екстраполюються з однієї науки на іншу. “Історики сьогодні охоче працюють на стику різних дисциплін, стараються зробити реальність предмета аналізу складнішим і багатшим” Hurevych A.Ia., Luchytsaia S.Y. Annals na rubezhe vekov -- antolohyia [Annals at the turn of the century - an anthology], Moskow, “XXI century: Consent”, 2002, P. 21 [in Russian].. Сукупність нових методів у пізнанні історії стає дедалі більшою, при цьому історик “не може більше уникнути аномалій, які руйнують наявну традицію, - зауважує Т. Кун, - починаються нетрадиційні дослідження, які, врештірешт, приводять усю галузь науки до нової системи приписів (commitments), до нового базису для практики наукових досліджень” Kun Tomas. Struktura naukovykh revoljucij [The structure of scientific revolutions], URL: http://litopys.org.ua/kuhn/kuhn02.htm.. Зміна методів історичного пізнання призвела до появи концепту “нової наукової історії”. Л. Зашкільняк зазначає, що цей термін “доцільно застосовувати до зближених методологічних течій у західній історіографії та теорії історії, котрі беруть початок із 60-х років. Їхньою спільною рисою є прагнення посилити науковий характер історії, залучивши для цього методи і здобутки інших наук, передусім соціальних, психології та математики” Zashkilniak L. Metodolohiia istorii vid davnyny do suchasnosti [Methodology of history from antiquity to the present], Lviv: Lvivskyi derzhavnyi universytet im. Iv. Franka, 1999, P. 199 [in Ukrainian].. Яскравим представником “нової наукової історії” був Фернан Бродель, який залучав цілу плеяду методологій для вивчення історії під кутом зору повсякденності. “Матеріальне життя - це люди і речі, речі і люди. Вивчити речі - їжу, житло, одяг, предмети розкоші, знаряддя, грошові засоби, плани сіл і міст - словом усе, що служить людині, - пише Бродель, - не єдиний спосіб відчути її повсякденне існування” Brodelj F. Struktur povsednevnosty: vozmozhno y nevozmozhnoe [Structures of everyday life: possible and impossible], Moskav, Progress, 1986, P. 41 [in Russian].. Дослідження нових об'єктів минулого дозволяє переосмислювати роль і значення не тільки подій історії, а й контексту, в якому вони відбувались. Аналіз зв'язків у суспільстві починають відігравати основну роль у вивченні минулого. Про свою книгу “Феодальне суспільство” М. Блок писав: “ми маємо намір спробувати тут провести аналіз і дати експлікацію певної суспільної структури з її зв'язками” Mark Blok Feodaljne suspiljstvo [Feudal society], URL: http://izbornyk.org.ua/bloch/blo01.htm.. Вивчення життя суспільства з позиції інших наук демонструє неперервний розвиток поля історичного пізнання загалом, так і розширення методології цього пізнання, зокрема.

Залучення психології до вивчення історичних особистостей призвело до появи в середині 50-х років ХХ ст. такого історичного напряму як психоісторія. Одним із перших дослідників цього напряму став психоаналітик Е. Еріксон. Дослідниця І. Савельєва зазначає: “Героями психоісторії стали такі історичні діячі як Гітлер, Троцький, Ганді та інші” Saveljeva Y.M., Poletaev A.V. Ystoryja y vremja. V poyskakh utrachennogho [History and time. In search of the lost], Moskva, 1997, P. 121 [in Russian].. Аналіз історичних персоналій набуває не тільки зовнішнього опису умов, у яких вони жили, а й внутрішнього вивчення їхніх психологічних особливостей.

Чималий вплив на історичне пізнання мала критика з позицій постмодерністської філософії. Вона призвела до зміни теорії історичного пізнання, появи нових теоретичних напрямів пізнання минулого. “Це спричинило зміну об'єкта і предмета досліджень, спрямувавши увагу дослідників на сферу свідомості, інтелекту, культурних феноменів. У центрі уваги опинилися такі явища, як “історія ментальностей”, історія “ціннісних орієнтацій”, людських бажань і прагнень” Zashkiljnjak L.O. Postmodernizm v istorychnij nauci [Postmodernism in historical science], URL: http://www.history.org.ua/? termin=Postmodernizm_istorychnij.. Історична наука починає досліджувати не тільки розвиток і становлення соціально-політичної, економічної, воєнної минувшини держав, а й еволюційний розвиток загальнокультурної, моральної, духовної спадщини людства.

Нові міждисциплінарні підходи, породжені внаслідок постмодерної критики, створюють нові вектори вивчення минулого та розкривають невідомі її сторінки. До нових напрямів історії належать гендерна історія, мікроісторія, локальна історія, усна історія та ін. Сучасні аспекти пізнання минулого мають свої предмети та теоретико-методологічні засади. Наприклад, ґендерна історія вивчає, на думку І. Гентоша, “4 групи соціально-історичних “підсистем”: (1) комплекс символів і образів, які характеризують “чоловіка” й “жінку”; (2) комплекс норм - релігійних, педагогічних, наукових, правових, політичних; (3) проблему самовираження, суб'єктивного самосприйняття та самосвідомості особистості (4) соціальні інститути, які беруть участь у формуванні ґендера (сім'я, система спорідненості, домогосподарство, ринок робочої сили, система освіти, державний устрій тощо)” Hentosh L. Gendernyi pidkhid: istoriia, kultura, suspilstvo [Gender approach: history, culture, society], Lviv: VNTL-Klasyka, 2003, P. 16 [in Ukrainian].. Якщо раніше історичний процес досліджувався “ззовні”, причини та події трактувалися в контексті державотворчих або воєнних конфліктів, то тепер відбувається його вивчення “зсередини”, з позиції людей, які безпосередньо пережили ці події та впливали на розвиток культурного поступу суспільства. При цьому в процесі пізнання історії людей, персоналій здійснюється перехід від дослідження макроісторії до мікроісторії, новизна ж мікроісторичного підходу полягає в тому, що від самого вибору масштабу дослідження певного об'єкта “залежать результати пізнання цього об'єкта” Sakhnovskyi O. Mikroistoriia yak napriam istorychnykh doslidzhen [Microhistory as a direction of historical research], Istorychna panorama [Historical panorama], 2014, Vol. 18, P. 71 [in Ukrainian].. Зміна масштабування пізнання минулого з методологічних позицій означає: “відкрити механізми конструювання відтворених соціальних порядків, тобто реконструювати життєві стратегії, які можна помітити тільки з дуже близької відстані” Zinkevich N. Lokaljna istorija: Vyklyky i perspektyvy [Local history challenges and prospects], Vol. 4, P. 27-46, URL: http:// dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/77947/2-Zinevich.pdf?sequence=1 P.38. [in Ukrainian]., що дозволяє розглянути значення окремих особистостей, соціальних порядків та інших мікроісторичних процесів, які впливали на хід історії. Методологічною пізнавальною особливістю мікроісторії є настанова “не на аналогію, а на аномалію (випадки, які неможливо редукувати до типового, які не укладаються в певні норми й вимагають інтерпретації з урахуванням специфіки контексту)” Zinkevich N. Lokaljna istorija: Vyklyky i perspektyvy [Local history challenges and prospects], Vol. 4, P. 27-46, URL: http:// dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/77947/2-Zinevich.pdf?sequence=1 P.39 [in Ukrainian].. Події індивідуального характеру, які вплинули на хід історичного процесу, мають більший потенціал розвитку історичної науки, ніж події, що повторюються з певною періодичністю. Це зумовлено необхідністю залучення нової методології до вивчення індивідуальних фактів минулого, де класичних підходів було недостатньо. Тому поява нових методів, підходів, концептів, які тлумачать події, свідчать про розвиток історичної науки.